Цінні папери та формування фондової біржі. 
Види цінних паперів

Реферат на тему:

Цінні папери й формування фондової біржі. Види цінних паперів Для забезпечення платежів та кредитів, прискорення й полегшення розрахунків, а також для застав на укладені угоди використовуються цінні папери. Цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають відносини між особою, яка їх випустила, та їхнім власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Цінні папери об'єктивно необхідні, тому що вони: а) оперативно задовольняють потреби здійснення платежівб) прискорюють і полегшують розрахунки між суб'єктами виробничо-комерційної діяльностів) дають змогу вирішувати проблеми надійності гарантій у вигляді застав на укладені угоди тощо. Як кредитні знаряддя обігу цінні папери виступають знаками вартості, що виникають на основі кредиту й виконують дві функції: а) засобу обігуб) засобу платежу. Вони не мають самостійної, внутрішньої вартості, тому що в них не втілено абстрактної суспільно необхідної праці, і виступають як знаки повноцінних грошей, їх представниками й замінниками в процесі обігу. Тобто цінні папери в такому розумінні наближаються до паперових грошей. Однак вони суттєво відрізняються від останніх, тому що слугують одночасно і знаками золота, й кредитними документами, що виражають відносини між кредиторами й позичальниками.

На внутрішньому ринку цінні папери виконують такі функції:

а) слугують насамперед інструментом інвестування й кредитування різних сфер і галузей економіки, допомагають акумулювати й залучати до господарського обороту розрізнений тимчасово вільний фінансовий капітал і кошти населення;

б) забезпечують перелив інвестиційних і кредитних ресурсів у найприбутковіші сфери виробництва. При цьому цінні папери виконують роль об'єктивного індикатора розподілу й перерозподілу капіталу по сферах, галузях, видах діяльності, а також підвищення ефективності його функціонування у даних сферах;

в) слугують інструментом фінансування й рефінансування дефіциту бюджетної системи, перешкоджають надлишковій емісії грошей і стримують розвиток інфляції;

г) надають підприємцям багатоваріантний вибір джерел фінансування й кредитування;

д) відіграють роль гнучкого механізму зміни суб'єктів власності, створення змішаного капіталу;

е) регулюють сумарний купівельний попит, стримують спекулятивну активність тієї частини населення, що має вільні фінансові ресурси, забезпечують власникам цінних паперів додаткове джерело доходів, що перевищують розмір депозитного банківського процента.

В Україні випускаються в обіг і обертаються такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов’язання республіки, ощадні сертифікати й векселі. Цінні папери можуть бути іменними (тоді вони передаються шляхом повного індосамента) або на пред’явника (обертаються вільно і можуть використовуватися для здійснення розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів). Юридична особа, яка від свого імені випускає цінні папери і зобов’язується виконувати обов’язки, що випливають з умов їх ви пуску (дивіденд, відсоток), називається емітентом. Емітент усі зобов’язання повинен виконувати в строки і в порядку, які передбачені рішенням про випуск цінних паперів за законодавством України. Прибуток, який приносять цінні папери, може бути проданий на фондовій біржі. Це зумовлює курс цінних паперів, тобто ту ціну, за якою вони продаються. Ціна прямо пропорційна принесеному Цінними паперами прибутку й обернено пропорційна нормі позичкового відсотка.

Акції

Провідні позиції серед різних видів цінних паперів у ринковій економіці займають акції. Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову (майнову) участь у статутному фонді акціонерного товариства, членство в ньому та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Акція має такі обов’язкові реквізити: фірмове найменування акціонерного товариства та його місцезнаходження, найменування «акція», її порядковий номер, дату випуску, вид акції та її номінальна вартість, ім'я власника для іменної акції, розмір статутного фонду акціонерного товариства, а також кількість акцій, що випускаються, строк виплати дивідендів, підпис голови правління й печатка. Акції можуть бути іменними, на пред’явника, привілейованими та простими. Громадяни мають право бути власниками, як правило, іменних акцій. Їх обіг фіксується у книзі реєстрації в акціонерному товаристві, до якої вносяться відомості про придбання акцій, їх кількість у руках кожного акціонера. Щодо акцій на пред’явника, то тут реєструється лише загальна кількість.

Пред’явницькі акції, в свою чергу, поділяються на два види: а) звичайніб) привілейовані. Звичайні акції дають право на дивіденди, що коливаються залежно від результатів господарсько-фінансової діяльності акціонерного товариства і величини отриманого прибутку. Власник звичайної акції ризикує не отримати дивідендів взагалі, бо отримує їх останнім і лише з тієї частини прибутку, що залишається після розподілу за привілейованими акціями. Водночас він має право заслуховувати на зборах акціонерів адміністрацію, затверджувати її звіти, брати участь у виборах керівних органів акціонерного товариства. Кожна звичайна акція — це один голос на зборах акціонерів. Тому її власник стає не лише власником паю, а й співвласником підприємства, який може брати участь в управлінні ним.

Привілейовані акції можуть випускатися розміром до 10% статутного фонду. Вони дають переважне право їх власникові на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна на випадок ліквідації акціонерного товариства. Власники привілейованих акцій участі в управлінні не беруть, а щорічно виплачуваний їм дивіденд є фіксованим відсотком до номінальної вартості акції.

На перший погляд привілейовані акції дають їх власнику значний виграш порівняно з власником звичайних акцій. Він не лише отримує фіксований доход навіть тоді, коли коштів не вистачає для оплати дивідендів усім іншим акціонерам, а й на випадок банкрутства його збитки мінімальні. Привілейовані акції вигідні також тому, що їх можна в будь-який час обміняти на встановлену кількість звичайних акцій того ж емітента з можливим виграшем від приросту їх курсової вартості. Але власник привілейованих акцій хоча і є власником, та не є господарем акціонерного товариства, тому що не бере участі в управлінні ним. У цьому криється принципова відмінність привілейованих акцій від звичайних.

За рахунок прибутку, що залишається у розпорядженні товариства після сплати податків, інших платежів та відсотків за банківський кредит, власникам акцій сплачується дивіденд, розмір якого залежить від маси прибутку, співвідношення між його нагромаджуваною та споживаною частинами, виду й кількості акцій та інших факторів. Намагання акціонерних товариств підтримувати дивіденди на високому рівні пояснюється тим, що від цього залежить курс акцій і визначається рейтинг корпорації, який, у свою чергу, визначає її спроможність через високу репутацію залучати достатню кількість позичкового капіталу або використовувати для додаткового випуску акцій. Отже, акція є формою розподілу частини додаткового продукту за вартістю, а тому дивіденд нічого спільного не має з розподілом за працею.

Громадян колишнього СРСР тривалий час повчали, що згідно з «Капіталом» К. Маркса дивіденд є частиною реалізованої додаткової вартості, джерелом нетрудових доходів і тому його не можна узгодити з трудовим вкладом. Адже розміри дивіденда пропорційні номінальній ціні акції, а не трудовому вкладу. Як же тепер ми маємо розглядати дивіденд?

1. Насамперед слід мати на увазі, що політики минулого орієнтували теорію на розробку версії «споживацького соціалізму», в якому основними засобами виробництва володіла держава та її органи. Тому й функцію виробничого нагромадження могли виконувати виключно ці органи. Нині ж, коли визнано право кожного громадянина України володіти засобами виробництва, він може здійснити його з допомогою купівлі акцій, тобто брати участь у виробничому нагромадженні. Якщо існує право формування засобів виробництва, то чому ж не визнати і право дивіденду. При цьому не треба боятися диференціації доходів у власників акцій, тому що вона стимулює вдосконалення виробництва, робить усіх власників акцій співвласниками колективного за своїм характером виробництва. Побоювання стосовно того, що власники акцій можуть жити не працюючи, знімаються за допомогою відповідної податкової політики.

2. У тлумаченні дивіденду слід виходити з того, що хоч він не є безпосереднім результатом праці власника вкладених в акцію коштів і в такому розумінні допустиме його тлумачення як нетрудового доходу, проте він не може привласнюватися всіма працівниками акціонерного підприємства. Адже, скажімо, за кошти акціонерів тут здійснюється технічна модернізація і забезпечується таке вдосконалення технологій та організації виробництва, яке й забезпечує зростання продуктивності живої праці. Отже, зростання продуктивності праці, а не інтенсифікація забезпечило збільшення прибутковості. При цьому трудові зусилля працівників акціонерного підприємства залишаються незмінними. Тоді за що ж їм додатково платити? Справедливо, що ці кошти перетворюються в джерело дивіденду. Більше того, підвищення оплати праці працівників акціонерного товариства за рахунок вкладення коштів акціонерів було б украй недоцільним, призвело б до прямого «паралічу» їхньої заінтересованості в інтенсивній праці. Саме таке становище нині склалося на державних підприємствах, що стало одним із факторів поглиблення кризи.

3. За вільного продажу акцій неможлива і гіпертрофія економічної влади в акціонерних товариствах. Запобігти цьому можна шляхом законодавчого регулювання величини індивідуального володіння акціями, придбанням певного пакета акцій колективом підприємства та державою. Водночас акції працівників акціонерного товариства становлять довготривалу основу їхньої матеріальної заінтересованості, роблять кожного господарем, що зацікавлений у стабільній діяльності підприємства на далеку перспективу. Якщо ж колектив підприємства виступає як один із засновників акціонерного товариства, то він бере безпосередню участь у визначенні загальної кількості акцій (вона не може бути більшою за статутний фонд чи вартість усього майна), а також у вирішенні питань, кому і скільки акцій продавати.

4. Акціонерні товариства мають незаперечні переваги над державними підприємствами. Адже власники акцій, навіть не працюючи на підприємстві, зацікавлені в підвищенні його прибутковості. Більше того, акціонери можуть підтримати і таке рішення, щоб прибуток, скажімо, не розподіляти між акціонерами, а повністю використати на закупівлю досконалішого обладнання. Наприклад, акціонерне товариство із статутним фондом в 10 млн. грн. отримало після сплати податків прибуток в 1 млн. грн. Це означає, що можна сплатити дивіденд в 10%. Але акціонерне товариство вирішило закупити новітнє обладнання для докорінної реконструкції основних виробничих фондів. За умов ринкової економіки все майно вже становитиме 11 млн. грн., вартість однієї акції вже дорівнюватиме не 1000 грн., а 1100 грн. Коли ж врахувати подальші перспективи зниження витрат матеріалів та праці, то ринкова вартість акцій додатково зросте ще на 50−100 грн. Ось чому акціонерам вигідніше вкладати кошти в технічне й технологічне вдосконалення виробництва, ніж прагнути до постійного збільшення дивідендів.

Величина дивідендів не може бути довільною. Вона залежить насамперед від величини прибутку, тривалості періоду, по Закінченні якого оцінюється цей прибуток, від бажання людей заощаджувати чи витрачати кошти на поточні споживацькі потреби, від величини ризику, економічної кон’юнктури та індексу інфляції, оскільки вона змінює купівельну силу грошових одиниць.

За умов корпоратизації, що розгорнулася лише в 1995 р., розрахунок розміру сплати дивідендів складається з обсягу річного чистого прибутку акціонерного товариства після корпоратизації.

Абсолютний розмір дивідендів залежить від величини чистого доходу і загальної кількості акцій.

Відносний розмір дивідендів залежить від абсолютних розмірів дивідендів, поділених на номінальну вартість акцій.

Власнику важливо знати ефективність володіння акцією. Якщо акціонер володіє акцією весь рік, то для визначення доходів, який складається із зрослої курсової вартості акції і дивіденду.

Однак акція може купуватися і після початку фінансового року або ж продаватися до його закінчення. Тоді у формулу вноситься додаткова поправка на строк володіння акцією.

Тут слід мати на увазі, що, по-перше, всі нарахування дивідендів акціонерні товариства проводять виходячи з номінальної вартості акції незалежно від їх курсової цінипо-друге, доход акціонера від підвищення курсової вартості акції може бути реалізованим лише при продажу її за новою ціною, що зросла й проявляється у вигляді збільшення капіталу. Скоріше можна сказати, що це потенційний, можливий доход акціонера.

Важливою перевагою акціонерного товариства є також його обмежена відповідальність за зобов’язаннями. Власник акцій ризикує лише капіталом, вкладеним в акції. В акціонерних товариствах формується демократичне управління, розширюється громадський контроль за фінансово-господарською діяльністю, стимулюється якісна праця акціонерів-пайовиків.

Облігації

Функцію мобілізації зовнішніх фінансових коштів досить ефективно виконують такі цінні папери, як облігації. Облігація — цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений строк, з виплатою фіксованого щорічного відсотка.

У кожній країні існує своя специфіка емісії та розповсюдження облігацій. Законом України «Про цінні папери» визначено такі вимоги до емітентів облігацій: по-перше, акціонерні товариства можуть випускати облігації на суму не більшу від 25% розміру статутного фонду і тільки після повної оплати всіх раніше випущених акційпо-друге, емітент, випускаючи в обіг облігації, мусить бути незбитковим протягом останніх трьох завершених фінансово-господарських років або з часу утворення, якщо даний строк менший трьох років;

по-третє, емітент не повинен мати прострочену заборгованість кредиторам і за внесками до бюджету;

по-четверте, емітент зобов’язаний цілком сплатити статутний фонд на той час, коли він приймає рішення про емісію облігацій.

Вказана інформація, звичайно, надається відповідним фінансовим органам, які перевіряють і реєструють її, дають дозвіл на випуск облігацій. Водночас і потенційні інвестори перед купівлею облігацій все-таки самостійно мають з’ясувати реальний фінансово-економічний стан даного емітента.

В Україні як боргове зобов’язання облігації випускаються двох видів: а) облігації внутрішніх республіканських і місцевих позикб) облігації підприємств. Крім того, облігації можуть бути іменними і на пред’явника, відсотковими й безвідсотковими (цільовими), можуть вільно обертатися або з обмеженим колом обігу. Вільне обертання облігацій зумовлює їхню номінальну й ринкову вартість, або ціну. Номінальною називається вартість облігації, зазначена в ній. Ціна, за якою облігації купуються і продаються на ринку, називається курсом облігацій. Цей курс залежить від номінальної вартості, річного доходу, який вона приносить, рівня позичкового відсотка, кількості років, що залишилася до погашення облігації, та співвідношення між пропонуванням облігацій та попитом на них.

На курс облігацій відчутно впливає стан економіки, державних фінансів та грошового обігу. В умовах інфляційного знецінення грошей попит на облігації різко зменшується і водночас зростає попит на звичайні акції та облігації, що конвертуються. Облігації всіх видів купуються громадянами лише за рахунок їхніх особистих коштів. Підприємства можуть придбати облігації всіх видів за рахунок чистого прибутку. Облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик випускаються на пред’явника. Обов’язковим реквізитом цільових облігацій є зазначення товару (послуги), під які вони випускаються. Отримані кошти від реалізації облігацій внутрішніх республіканських і місцевих позик направляються до відповідного бюджету, а підприємств — на цілі, визначені при їх випуску.

Щоб компетентно прийняти рішення про купівлю облігацій, важливо визначити прибутковість облігацій і перевірити, чи не завищена її ціна. Наприклад, на ринку цінних паперів підприємство, А пропонує облігації з номінальною вартістю по 10 тис. грн. на строк 2 роки, із скидкою 10% від номіналу. Щомісячні виплати процентів — 3% від сплаченої частки облігацій.

Прибутковість даного виду облігацій визначається як відношення доходу (процентів) до ціни. Але важливо також знати, що дасть дана купівля в результаті примноження чи зменшення капіталу, тобто на момент погашення цієї облігації. Якщо в нашому випадку облігація продана на 10% дешевше від номіналу, то це означає, що вона продана з диспонтом (скидкою), і на момент погашення капітал має зрости з 9 тис. до 10 тис. грн. Крім цього, вона приносить 3% прибутку щомісячно.

До недавнього часу в нашій економічній літературі облігації трактувалися лише як фіктивний капітал, що є об'єктом спекуляцій і спрямований на нетрудове отримання додаткової вартості. Відкидаючи цю догму, ми виходимо з того, що облігаціїфактично свідоцтва про надання позики для створення підприємствтому й дають їх власникам право на отримання встановленої частини прибутку у вигляді відсотка, а частина його виділяється для сплати виграшів.

Отже, відсоток — частина чистого прибутку, створеного у виробництві і вираженого в грошах, що сплачується власникам облігацій за тимчасове користування позиченими коштами. Величина відсотка як плати за кредит регулюється законодавством. Він має покривати витрати кредитних закладів, формувати доходи й приносити прибуток. Межі відсотка коливаються між дивідендом і позичковим відсотком.

Інша догма проголошувала, що облігації випускаються лише державою. Нібито вона шляхом розміщення державних позик мобілізує кошти трудящих на розвиток економіки і в інтересах усього народу. Але чи суперечитиме інтересам народу випуск облігацій підприємствами чи будь-якою іншою юридичною особою? Звичайно, нітому Закон України «Про цінні папери» надає право вільного випуску облігацій всім підприємствам, особливо тим, які вже склалися як потужні виробники. Для них мобілізація додаткових коштів за допомогою акцій є порівняно дорожчим джерелом. Адже за акції потрібно безстрокове сплачувати дивіденд. Випуск же облігацій здійснюється на зазначений період і за твердо встановлену плату у вигляді відсотка.

Із закінченням терміну облігаційної позики підприємство-емітент зобов’язане викупити облігації у власників. Коли ж фінансове становище не дає можливості це зробити, то емітент зобов’язаний замінити старі облігації на нові. Це ще раз підтверджує, що випуск і продаж облігацій безпосередньо пов’язані з кінцевими результатами діяльності підприємств, від яких залежать й особисті надходження. Облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик е Цінними паперами особливого типу. Відсотки на них платить держава з державного бюджету. Але вигода для держави набагато перевищує витрати на реалізацію позики, тому вона не має викликати сумніву. Для того щоб забезпечити успішну реалізацію облігацій державних та місцевих органів управління, емітенти мусять гарантувати індексацію їхніх номіналів і відсотків. На перших порах для завоювання авторитету держава могла б вдатися до випуску конвертованих облігацій, тобто таких, які згодом можна було б обміняти на прості акції підприємств, що підлягають роздержавленню. Тоді власник облігації, з одного боку, одержуватиме сталий доход, а з іншого — матиме можливість примножити свій капітал. Держава також матиме добрий зиск, бо вона швидко зможе мобілізувати потрібні кошти для інвестицій і водночас активно сприятиме формуванню ринку цінних паперів.

Казначейські зобов’язання й ощадні сертифікати

Важливим видом цінних паперів на пред’явника є казначейські зобов’язання. Казначейські зобов’язання України розміщуються виключно добровільно і засвідчують внесення їхніми власниками грошових коштів до бюджету та право на отримання фіксованого доходу.

Казначейські зобов’язання стали важливим джерелом мобілізації здебільшого короткострокових капіталів. Водночас казначейські зобов’язання випускаються за терміном своєї дії як короткострокові і середньострокові, так і довгострокові. До короткострокових казначейських зобов’язань належать державні цінні папери, що мають строк погашення до одного року. Деякі з них випущені на дуже короткий строк (до 91 дня) — вони називаються казначейськими векселями. Середньострокові казначейські зобов’язання випускаються строком на 1−5 років, а довгострокові - від 5 до 10 років. До середньострокових казначейських зобов’язань належать податкові сертифікати казначейства, строк погашення яких може розтягуватися до 10 років. Довгострокові казначейські зобов’язання (векселі) мають строк погашення від 10 до 30 років.

Нові випуски казначейських векселів розміщуються в ході регулярних аукціонів, що проводяться уповноваженими на це банками. У період, коли гроші пов’язані, казначейські векселі продаються на вільному вторинному ринку за цінами, нижчими за номінал. Вкладник, який придбав їх, отримує прибуток пізніше за рахунок суми, що складає вартість, більшу від фіксованого щорічного процента, якщо він збереже вексель до самого строку погашення. Він отримує також номінал векселя.

Іншим видом цінних паперів є ощадний сертифікат банку — письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту й відсотків по ньому. Ощадні сертифікати видаються або як строкові - під певний договірний відсоток на визначений строк, або до запитання. Вони бувають також іменні (такі сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж іншим особам є недійсним) та на пред’явника. Акціонерам також можуть видаватися сертифікати на сумарну номінальну вартість акцій. Доход виплачується за пред’явленням сертифіката для оплати в банк, який його випустив. Якщо ж власник сертифіката вимагає повернення депозитних коштів раніше обумовленого в ньому строку, то йому сплачується понижений відсоток, рівень якого визначається договірними умовами при внесенні депозиту.

Для прискорення розрахунків між товаровласниками і посередницькими організаціями випущено новий платіжний засіб — розрахунковий депозитний сертифікат на пред’явника. На відміну від старої системи платежів, у якій платіжні доручення від покупця до посередника «йдуть» місяцями, а потім стільки ж від посередника — до продавця, за допомогою депозитних сертифікатів на пред’явника розрахунки здійснюються через міжбанківську систему електронних розрахунків. Це і є сучасний рівень міжнародних стандартів і дає найвищий ефект.

Як різновид цінних паперів виступає також вексель — цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя. Емітент зобов’язаний не менше одного разу на рік інформувати громадськість про своє господарсько-фінансове становище і результати діяльності, про додатково випущені цінні папери, обґрунтування змін у персональному складі службових осіб тощо.

Формування ринку цінних паперів

Організаційно оформлений і постійно діючий ринок цінних паперів становить фондову біржу. На фондовій біржі, з одного боку, здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів, формується ціна на них, урівноважуються попит та пропозиція, а з іншого — акумулюються грошові нагромадження підприємств, Держави, кредитно-фінансових інститутів і приватних осіб, які спрямовуються на виробниче і невиробниче інвестування. Суб'єктами операцій на ринку цінних паперів є емітенти (ті, хто здійснює емісію цінних паперів), інвестори (покупці) та посередники при укладанні угод. Посередники, в свою чергу, поділяються на брокерів, що зводять продавця з покупцем, одержуючи за посередництво комісійні, і дилерів, що купують цінні папери від свого імені та за свій рахунок з метою їх перепродажу. Брокерами і дилерами можуть виступати як окремі особи, так і цілі фірми, а також комерційні банки.

Важливу роль на ринку цінних паперів відіграє центральний банк, який вирішує питання про доцільність випуску нових боргових зобов’язань, визначає умови їх обігу, забезпечує стабільність курсу державних цінних паперів, впливає на розмір резервів комерційних банків і взагалі визначає стан кредиту та грошового обігу країни. Різноманітними є операції комерційних банків, які, виконуючи роль інвесторів, купують цінні папери для власного портфеля, виступають учасниками первинного розповсюджування нововипущених паперів серед інвесторів, виконують операції за дорученням клієнтів, видають позики під цінні папери тощо.

Необхідність швидкої розбудови ринку цінних паперів в Україні очевидна для всіх. Його підґрунтям є розбудова правової бази, механізму державного регулювання процесів випуску та обігу цінних паперів, формування системи фінансових інститутів, спеціалізованих інвестиційних компаній та банків, брокерських, консультаційно-посередницьких та аудиторських фірм, організація фондових бірж та аукціонів. І хоч Закон України про цінні папери і фондову біржу прийнято ще 18 червня 1991 р., відсутність належної інфраструктури й достатньої кількості цінних паперів в обігу стримує процес розгортання нормального ринку цінних паперів. А коли цінні папери не купуються і не продаються, то вони навіть не можуть виконувати свої економічні функції. Це ще не акції і не облігації, тому що вони ще не мають ціни.

Фондова біржа — акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до законодавства України, статуту і правил біржі. Статутом фондової біржі визначається розмір статутного фонду, умови й порядок прийняття в члени та виключення з них, права та обов’язки членів біржі, її організаційна структура, порядок і умови відвідування. Правилами фондової біржі передбачено відповідні види угод, що укладаються на ній, порядок торгівлі, умови допуску і передплати цінних паперів, порядок формування цін, біржового курсу та їх публікації, система інформаційного забезпечення, види послуг, що надаються фондовою біржею, і розмір плати за них тощо.

Водночас власник повинен мати можливість у будь-який час продати свої цінні папери, в тому числі і до строку погашення. Це — аксіома фінансового ринку. Ціни на ньому, наприклад на облігації державної позики, яку держава не бере назад, формуватимуться під впливом попиту та пропонування, тобто в кінцевому підсумку з урахуванням рівня відсоткової ставки та індексу інфляції.

Основними функціями фондової біржі стали: мобілізація ресурсів для фінансування капіталовкладеньздійснення структурних зрушень в економіці та перебудова виробничих структуррозвиток колективних форм господарювання при дотриманні демократичних принципів та ефективності виробництва. В країнах з розвинутою ринковою економікою фондова біржа — «барометр» економічного життя. Акціонерне товариство «Українська фондова біржа», яку створили такі провідні фінансові центри, як Укрінбанк, Укрсоцбанк, Агропромбанк «Україна», Ощадний банк України та інші акціонери, зосередили попит та пропонування на цінні папери на єдиному ринку. З 15 січня 1992 р. тут розпочалися торги акцій, облігацій підприємств та внутрішніх позик, казначейських зобов’язань республіки, акціонерних сертифікатів, векселів, а також цінних паперів, що відображають процес руху кредитних ресурсів та валюти.

Основоположними принципами функціонування фондової біржі є: по-перше, особиста довіра між брокерами і клієнтами. Угода укладається навіть усно, а юридичне оформляється потім, навіть заднім числомпо-друге, гласність. Відомості про всі угоди і фінансово-економічні показники, що їх надають емітенти, публікуються відкрито у спеціальних випусках та інших засобах масової інформаціїпо-третє, регулювання діяльності біржових фірм через застосування адміністрацією суворих фінансових, адміністративних, торговельних і бухгалтерських правил.

Діяльністю біржі повсякденно керує президент, якого призначає правління. На всіх біржах з числа представників фірм-членів створюються різні комітети. Зокрема, важливе місце посідають комітет по лістингу, що розглядає заявки про включення акцій у біржовий список, та комітет по процедурах торгового залу, який спільно з адміністрацією визначав режим торгових сесій, стежить за виконанням інструкцій з поведінки у торговому залі тощо. При цьому до котировки допускаються найнадійніші акції, що отримали підтримку з боку біржового лістингового комітету і мають офіційну ціну — курс. Розрахунковий курс встановлює лише спеціальний курсовий брокер. Він має статус державного службовця, не має права брати участі у діяльності будь-яких комерційних фірм або здійснювати угоди за свій рахунок.

Виходячи з співвідношення попиту і пропонування на акції певної компанії, курсовий брокер визначає орієнтовну ціну так, щоб забезпечити максимальну кількість угод. В основу розрахунків орієнтовного курсу акцій кладеться формула:

Ка=ДS*100%,.

При складанні замовлень пропоновані ціни купівлі-продажу можуть відхилятися від орієнтовного курсу, але не більше, ніж на 10 одиниць. Інакше угода може не відбутися. Як правило, орієнтовна ціна акцій розглядається як мінімальна ціна. Далі, отримавши замовлення, курсовий брокер визначає найвищу ціну покупця і найменшу ціну продавця для кожного акційного випуску.

Власна самостійна торгівля на фондовій біржі - виключне право членів-організаторів. Купівлею та продажем цінних паперів мобілізуються кошти для довготривалих капіталовкладень, для швидкого переливу коштів у найефективніші галузі виробництва й підприємства. Фондова біржа також тісно пов’язана з усією системою короткотривалого кредиту, тому своїм чітким функціонуванням здатна надати надзвичайно важливу послугу всьому відтворювальному процесові в Україні.

Ціни, за якими продаються цінні папери, становлять біржову котировку. Згідно із Законом інформація про їх випуск у відкритому продажі обов’язково публікується в органах преси Верховної Ради та Кабінету Міністрів України і в офіційному виданні фондової біржі не менш як за 10 днів до початку передплати, а сама передплата цінних паперів допускається не раніш як за 30 днів після опублікування оголошення про їх випуск. Курси цінних паперів публікуються щотижня.

Окремі економісти й нині висувають ряд заперечень проти вільного функціонування фондових бірж. Серед їхніх аргументів — спекуляція цінними паперами. Відомо, що спекуляції здійснюються на основі значних коливань курсів. Тоді прибуток дорівнює курсовій різниці, тобто різниці курсів продажу і купівлі. Своєчасно уникнути чи хоч би обмежити спекуляції можна з допомогою відповідного законодавства. Тому невипадковим є передбачення Закону України «Про цінні папери та фондову біржу» про те, що фондова біржа реєструється Кабінетом Міністрів, тобто вищим розпорядчим органом. Держава в особі Мінфіну призначає своїх представників, які повинні стежити за дотриманням положень статуту і правил фондової біржі та мають право брати участь у роботі її керівних органів. Таким чином, в Україні формується досконала розгалужена кредитна система, яка ліквідує державну монополію, раціональніше організує грошовий обіг, а емісію нових грошей приведе у відповідність з дією законів грошового обігу. Тоді й виникне гостра потреба кредитних грошей.

Література:

1. 1.Васюта О. А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті глобального розвитку. — Тернопіль, 2001. — С.311−338.

2. 2.Галеева Г. А. Экологическое воспитание: проблемы, решения // Город, природа, человек. — М., 1982. — С.41−74.

3. 3.Киселев Н. Н. Мировоззрение и экология. — К., 1990. — С.117−160.

4. 4.Кочергин А. Н., Марков Ю. Г., Васильев Н. Г. Экологическое знание и сознание. — Новосибирск, 1987. — С. 176−200.

5. 5.Крисаченко B.C. Екологічна культура. — К., 1996. — С.47−55.

6. 6.Маркович Д. Социальная экология. — М., 1991. — С.154−161.

7. 7.Моисеев Н. Н. Человек и ноосфера. — М., 1990. — С.247−268.

8. 8.Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні в 2001 році. — К., 2003. — С.158−161.

9. 9.Платонов Г. В. Диалектика взаимодействия общества и природы. — М., 1989. — С.168−177.

10. 10.Соціальна екологія: Навч. посіб. / За ред. Л. П. Царика. -Тернопіль, 2002. — С.166−172.

11. 11.Социально-философские проблемы экологии / И. В. Огородник, Н. Н. Киселев, В. С. Крысаченко, И. Н. Стогний. Под. ред. И. В. Огородника. — К., 1989. — С.225−239.