Поняття монархії та її види

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут післядипломної освіти Курсова робота на тему: «Поняття монархії та її види»

з курсу «Теорія держави і права»

Виконала: слухачка Бубенець Віта Юріївна група № 277/128 ПР, спеціальність 7.060.101 «Правознавство»

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор Захарченко Петро Павлович Київ-2014

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. Монархія як форма правління

1.1 Поняття монархії

1.2 Ознаки монархії

РОЗДІЛ 2. Види монархій та їх характеристика

2.1 Історичні види монархій

2.2 Види обмежених монархій як форм правління РОЗДІЛ 3

Монархічна форма правління в сучасному світі

3.1 Конституційна монархія як найбільш поширена

3.2 Сучасний ісламський абсолютизм

3.3 Нетипові форми монархій сучасності

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТКИ

ВСТУП Політики усіх часів і народів вирішують, у прінципі, одні й ті ж самі завдання: зовнішня безпека країни, внутрішній, міжкласовий, релігійний та міжнаціональний мир у державі, розвиток її економіки, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, боротьба зі злочинністю, створення ефективного управлінського апарату, зміцнення авторитету влади в очах громадян та світової спільноти тощо. Але правові норми різних за ступенем розвитку суспільств можуть суттєво відрізнятися залежно від форм державного правління. Як відомо, за формами правління всі держави поділяються на дві великі групи: монархії та республіки. Отже розглянемо одну зних, яка є найдавнішою формою правління, монархію.

Монархія (від грец. monarchia — єдиновладдя, єдинодержавність) — форма державного правління, за якої найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі — спадкоємному монархові.

Тема даної курсової роботи «Монархія та її види» є дуже актуальною на сьогоднішній день. У першу чергу тим, що монархія як форма правління існує вже багато століть, але все ж таки заишається основною формою правління в теперешні часи в багатьох розвинених країнах світу. Багато країн, що мають монархів, не мають наміру змінювати форму правління, цінуючи свої традиції. По-друге, дана тема була розкрита багатьма філософами й політологами різних часів. Першим з них був Арістотель, який виділяв монархію як одну з трьох найкращих форм правління. В більшості випадків монархія розглядається в контексті вивчення форм держави. Зокрема, Симонішвілі Л. розглядає монархію не окремо, а разом, порівнюючи її, з республікою; Бостан Л. окремо виділяє розділ східних монархій. Досить цікавою є монографія Сухоноса В. [15], де розкриваються основні риси розвитку монархій в сучасному світі. Також даній проблематиці присвячена низка статей в наукових юридичних та історичних виданнях. Крім того, монархія має цікаву схему розвитку, яку можна уявити (з деякими застереженнями) так: історично першою була ранньофеодальна монархія, за нею слідувала монархія станово-представницька, яка перетворилася потім в монархію абсолютну. У результаті буржуазно-демократичних революцій абсолютна монархія була ліквідована і замінена монархією конституційною (так званою обмеженою). Конституційна монархія, у свою чергу, пройшла дві фази розвитку: від дуалістичної монархії до парламентської. Парламентська монархія є завершальною стадією розвитку цього інституту.

В данній курсовій роботі ми ставимо за мету:

1) визначити поняття монархії та її характерні особливості;

2) ознайомитися з видами монархій в різні історичні часи;

3) проаналізувати особливості монархій на різних етапах розвитку, окремо конституційної монархії, абсолютних монархій ісламського світу, та нетипових форм монархічного правління (квазіпарламентська, патріархальна, виборна, теократична);

4) розглянути основні тенденції та перспективи розвитку монархічної форми правління в сучасному світі на прікладі абсолютної монархії;

При дослідженні даної проблеми ми використовуємо наступні методи:

~ формально-юридичний, для розуміння роботи монархічного апарату саме з юридичної точки зору;

~ порівняльно-історичний, для проведення межі між сучасністю та історією і розуміння значимості вивчення монархій на сучасному етапі;

~ порівняльно-правовий, для виділення загальних закономірностей правового розвитку монархій;

~ метод системного аналізу, для вивчення монархії як системного елементу сучасного світового співтовариства.

Структура курсової роботи: монархія правління абсолютна курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, які включають сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

РОЗДІЛ 1. МОНАРХІЯ ЯК ФОРМА ПРАВЛІННЯ

1.1 Поняття «монархії»

Монархія (від грец. мonarchia — єдиновладдя, єдинодержавність) — це форма правління, при якій найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі - спадкоємному монархові [27, с. 12].

Також можна зазначити, що монархія — це одна з форм держави, вид державного правління, історичний тип держави, який існував та існує незалежно від зміни соціально-економічних формацій протягом багатьох тисячоліть і донині. Ця форма держави, як вид правління, як політичний режим здійснення державної влади протягом тривалого історичного періоду, весь час змінювалася, вона мала і має різні види та особливості, тому дати їм однозначне визначення досить складно. Водночас, монархію розуміють як таку форму правління, в якій повноваження найвищих органів державної влади або найвища державна влада в суспільстві належить одній особі — монарху, королю, князю, царю, імператору, султану, шаху і т.д.

У середні віки монархії мали різні назви — королівство, князівство, царство тощо. Князівство — це територія землі, якою править князь. Аналогічно розуміють королівство і царство. Всі ці назви походили від титулу монарха і відповідно — від форми і способів правління державою та суспільством. У даному випадку територію розуміють як земельний простір, на який розповсюджується влада держави або країни. Монархія є така форма держави, яка виросла з родового суспільства, яка обирала або призначала вождів, королів чи князів.

Центральною фігурою для монархічної форми правління є монарх — одноосібний глава держави, який здійснює владу за власним правом, а не в порядку делегації. За рідкісним винятком влада монарха є довічною і передається у спадок. У всіх монархічних країнах монарх є за законом недоторканною особою й ніякої відповідальності не підлягає. У різних країнах монарх носить різні назви: король — у Великобританії, Іспанії, Данії, Швеції, Бельгії, султан — в Малайзії, Брунеї, Омані, емір — у Кувейті, ОАЕ, великий герцог — в Люксембурзі, князь — у Ліхтенштейні.

У різних народів і різних суспільствах були різні політичні, соціальні, правові основи утворення монархій: в одних випадках насильство, фізична і військова сила ставали джерелом влади монарха, в інших демократія, вибори князя, у третіх — укладення договору князя з народом тощо. Як і будь-яка держава, монархія зароджувалась, розквітала, досягала і набирала своєї сили, трансформувалась у різні види і мала різну суть. [31, с. 138]

1.2 Ознаки монархії

Для того, щоб докладно розібратися в понятті «монархія», необхідно виділити її характерні ознаки:

1) Главою держави є монарх (імператор, король, князь, цар, султан, принц, шах, емір та ін.);

2) Статус монарха передається спадково.

У відповідності з цією ознакою можна виділити такі способи престолонаслідування:

— Салічний, при якому жінки повністю виключаються з кола спадкоємців престолу (Норвегія, Японія, Бельгія);

— Кастильський, не виключає жінок з числа спадкоємців. Існує два різновиди цього способу престолонаслідування — традиційний і сучасний. Згідно з першим престол передається по старшинству, але діє принцип «молодший брат має перевагу над старшою сестрою» (Великобританія, Данія, Іспанія). Сучасний спосіб цього принципу не передбачає (Швеція);

— Австрійський, жінок з числа спадкоємців не виключає, але дає чоловікам перевагу в усіх ступенях спорідненості (Люксембург, Ліхтенштейн, Монако, Нідерланди);

— Клановий, характерний для арабських країн, при якому монарха вибирає правляча родина.

3) Юридична безвідповідальність монарха (юридичний імморалізм), тобто монарх не несе ніякої відповідальності за результати свого правління. Для даної ознаки характерний інститут контрасигнатури (контрасигнації) — скріплення акту глави держави підписом міністра, що означає, що юридичну і політичну відповідальність за даний акт несе скріпивший його міністр.

Іншою важливою формою правління є регентство — тимчасове колегіальне або одноосібне здійснення повноважень глави держави в монархіях у разі тривалої хвороби, змалку, або тимчасової відсутності монарха.

У залежності від принципу успадкування влади монархія може бути династичною, родовою і виборною.

У династичної монархії діє суворий принцип, відповідно до якого престол передається від батька до сина чи від брата до брата, як це було на Русі.

Набагато частіше нам зустрічається родова монархія, де діяв принцип приналежності до царського роду. Цар повинен був походити з царського роду, але це зовсім не означало, що він автоматично успадковував престол.

Особливий різновид монархії - виборна, що поєднує елементи монархії і республіки. Виборна монархія була і в Візантії. Вона не є рідкістю. В Екваторіальній Африці до цих пір рада старійшин обирає племінних королів строком на рік, а через рік ця рада знову підтверджує або не підтверджує повноваження обраного короля. В даний час виборна монархія існує і в Малайзії, де главою держави є монарх, який обирається на п’ять років особливою нарадою з представників монархічних штатів, які входять у федерацію.

На сьогодні під монархією розуміють таку форму правління, за якої формально спадкоємний одноосібний глава держави здійснює свої повноваження безстроково і звільняється від юридичної відповідальності перед своїми підданими. Утім таке визначення є також занадто широким, адже, нагадаємо вищезазначене, що може існувати так звана «республіканська» чи «виборна» монархія, за якої монарх обирається на певний строк [26, с. 214]. Наприклад, у слов’ян, у Давньоруській державі, князя обирали на віче (загальних зборах) на один рік з метою, щоб він піклувався про людей і виконував свої функції на громадських засадах; в інших випадках, у інших племен — окремі князі захоплювали владу силою і передавали її у спадщину .

Відомо, що глава держави в умовах монархії може мати різні назви: король, цар, шах, великий герцог, князь, султан. Проте у державознавстві ці титули практично не вживають (якщо не характеризують ту чи іншу країну) і обєднують їх однією категорією — монарх [14, с. 216].

Здебільшого інститут монарха існує у формі одноосібного глави держави, для якого характерними є низка привілеїв-прерогатив. При цьому під прерогативою спочатку розумілася «влада діяти на власний розсуд заради суспільного блага, незважаючи на норми закону, а іноді навіть проти нього», а потім будь-яке виключне право монарха.

Означені привілеї-прерогативи визначаються насамперед відповідними конституційними нормами. Проте вже на поч. ХХ ст. відомий російський юрист професор О. Єлістратов доводив, що їхня кількість зводиться до пяти:

1) невідповідальність;

2) недоторканість;

3) утримання за рахунок державних коштів;

4) почесні знаки та назви;

5) Служба Двору [10, с. 40].

Сучасне державознавство, в основному, розглядає монархію як форму правління, яка або притаманна малорозвиненим країнам, або є всього лише даниною традиціям тієї чи іншої країни. Утім, як зазначав доктор юридичних наук Е. Григоніс: «Монархія, без сумніву, ще не зжила себе. Усі її сучасні різновиди, за винятком абсолютної монархії, достатньо узгоджуються і з ідеєю правової держави, і з принципом розподілу влади» [9, с. 331].

Таким чином, монархія є однією з форм правління, яка була історично першою і не втратила свого звучання і до ХХІ ст. Як і республіка, монархія має характерні риси як для усіх видів, так і певні особливості, характерні для окремих підвидів.

РОЗДІЛ 2. ВИДИ МОНАРХІЙ ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА

2.1 Історичні види монархій

Монархія як форма правління дуже неоднорідна і показала протягом століть свою гнучкість і мінливість, завдяки яким їй і вдалося «вижити» в сучасних високорозвинених демократичних державах. Розглянемо найдавніші різновиди монархій.

Патріархальна монархія (традиційна) Вона характерна для традиційних суспільств і прямо походить з розвитку сімейного принципу (традиційний монарх сприймається як батько своїх підданих).

Патріархальна монархія, так само як і сакральна має один давній звичай — принесення царської жертви. Цар добровільно приносить себе в жертву в ім'я порятунку свого народу. Міфологічна спадщина подібного роду викладено в класичній праці Р. Грейвса «Грецька міфологія». Він пише, що пам’ять про жертвоприношення царя досягла часів грецької і римської цивілізацій, але вже в замішаній формі (тобто збереглися символічні обряди).

Серйозність царської жертви, пам’ять про яку зберігалася в свідомості людей протягом тисячоліть, найкращим чином підтверджує царська жертва, принесена Ісусом Христом — так вона і сприймається в християнському богослов'ї.

Сакральна монархія Сакральна монархія — це монархія, де першість функції монарха жрецькі. Вона нерідко пов’язана з патріархальною монархією. З біблійного і римського матеріалу випливає, що глава патріархальної сім'ї був і сімейним жерцем. Сакральні монархії часто пов’язані з традиційними суспільствами. Така сакральна монархія в Стародавньому і Середньому царстві Єгипту, де основною функцією фараона була жрецька.

Багатовікова історія сакральних монархій призвела до відносної сакралізації будь-якої монархічної влади: додаванню принципу священність особи царя і навіть королівської крові. У Середньовіччі у французів королівська кров вважалася настільки священною, що навіть не закононародженими королівські нащадки визнавалися принцами крові. І наплодили вони цих принців крові видимо-невидимо. Втім, серед них бували і дуже достойні люди. Для монархічної традиції це не властиво.

Деспотична монархія По-грецьки, слово «деспот» означає «володар», «повелитель». Деспотична монархія складається у воєнізованих суспільствах. Якщо сакральний монарх за походженням — жрець, то деспотичний — генерал. У деспотичних монархіях ми бачимо реально сильну монархічну владу в поєднанні з огорожею почуття власної гідності і прав підданих. Як вже говорилося, піддані таких монархій — народ-військо.

Класичними деспотичними монархами були ассірійський цар, вірменський цар Старожитності і Раннього Середньовіччя, а також хан тюркської або монгольської орди (виборний деспотичний правитель).

Станово-представницька монархія

Їх в історії ми бачимо найчастіше. Станово-представницька монархія діє у станових суспільствах, являє собою принцип організації представницької влади, де діють закриті соціальні групи — стану, від яких обираються безпосередньо депутати. У Західній Європі перші станово-представницькі монархії з’явилися ще у ХІІ столітті. У багатьох державах Європи ця монархія проіснувала аж до початку ХХ ст., коли остаточно поступилася місцем національному представництву.

Для східно-арійських товариств характерне включення царя в стан, тільки не у вищий, а у військовий.

Проте, у західній традиції станових товариств монарх був надсословен. Можна навіть припускати, що в ахейських товариствах аристократія була сильнішою монархії, і все ж царський рід виділявся і відокремлювався.

Точно так само в традиції домонгольської Русі князі були своєрідно відокремленим станом, відстороненим від аристократії - бояр.

Треба відзначити, що становим товариствам монархія безумовно корисна, тому що монархічний принцип дозволяє главу держави зробити надсословним, а отже, зробити арбітром у разі міжстанових конфліктів.

У кращі періоди вітчизняної історії ми можемо спостерігати у нас монархію станову. Зі створенням єдиної Росії ми перейшли до станово-представницької монархії (у XVI-XVII ст. Цар правив з аристократичною Боярською думою і становим представництвом — Земським собором).

Поширено думку істориків, що станове представництво і тим самим станово-представницькі монархії складаються в процесі боротьби за об'єднання держав проти феодальної роздробленості. Нерідко зустрічаються згадки (це характерно для Західної Європи), що королі боролися з великими феодалами, спираючись на парламент дрібного дворянства і городян (бюргерів).

Звідси випливає, що парламенти з’явилися в процесі боротьби за єдність держави. Перший датується в Західній Європі парламент — Кортеси Кастилії (1185 р.). Досвід парламентаризму у вітчизняній історії - Земський собор князя Всеволода III Велике Гніздо (1211 р.), тобто наш парламент на 54 роки старший англійського, скликаного вперше в 1265 р. Станово-представницькі монархії переважають у Західній Європі XIII-XVI ст. У вітчизняній історії ця форма правління тримається з середини XVI і до кінця XVII ст. Втім, строго кажучи, станово-представницька монархія — це вже складна політична система.

Абсолютні монархії

Абсолютна монархія являє собою різновид монархічної форми правління, що характеризується юридичним і фактичним зосередженням всієї повноти державної влади (законодавчої, виконавчої, судової), а також духовної (релігійної) влади в руках монарха (за формулою Петровського Військового статуту — «самовладний монарх, який нікому на світлі про справи відповіді дати не повинен «).

Принцип абсолютизму генетично пов’язаний з трьома помітними історичними явищами: з бюрократизацією, відходом від християнських засад і етатизму.

Великій державі властива або монархія з аристократією, або монархія з демократією. Якщо ж вони відсутні то, неминуча монархія з бюрократією. Франція в якості бюрократичної держави була лідером Західної Європи. У XVII столітті вона стала країною класичного абсолютизму.

Абсолютна монархія пов’язана з антихристиянськими тенденціями епохи Відродження, а епоха Просвітництва вся була присвячена дехристиянізації західноєвропейської культури. Існував так званий «освічений абсолютизм», який означає лише одне: на троні сидить абсолютний монарх, якому на вухо нашіптує розумні поради один з просвітителів.

В епоху Просвітництва існував принцип суспільного договору у варіанті Т. Гоббса (принцип Левіафана). Суть його в тому, що в інтересах дворянства чи інших станів повноваження раз і назавжди делегуються державі, і підданим залишається тільки підкорятися. Саме цей принцип був реалізований у абсолютизмі.

В даний час в світі зберігаються 8 абсолютних монархій: Бахрейн, Бруней, Ватикан, Катар, Кувейт, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія, Кувейт, Катар. В останні десятиліття в деяких з цих країн були проведені реформи, але і вони поки не змінили абсолютного характеру монархій.

Особливий різновид абсолютної монархії представляє абсолютна теократична монархія — особлива форма організації державної влади, при якій остання належить церковній ієрархії. Прикладом такої монархії є Ватикан, де законодавча, виконавча і судова влада належать Папі, довічно обирається колегією кардиналів.

Конституційні монархії

Конституційна (обмежена) монархія є особливим різновидом монархічної форми правління, при якій влада монарха обмежена конституцією, є виборний законодавчий орган — парламент і незалежні суди. Така монархія вперше виникла у Великобританії в кінці ХVІІ ст. в результаті буржуазної революції. Характерними інститутами даного виду монархії є, так звані, контрасігнатури і цивільний лист.

Контрасігнатура представляє собою скріплення акта монарха підписом глави уряду або міністра, тобто означає, що юридичну й політичну відповідальність за даний акт несе той, хто його скріпив. Формально вона пояснюється тим, що монарх як глава держави невідповідальний за свої дії. Контрасігнатура була введена в Англії на початку XVIII століття як ефективний засіб обмеження влади короля. Саме поява контрасігнатури можна вважати моментом остаточної перемоги конституційної монархії в Англії, як і в інших країнах.

Цивільний лист — сума грошей, щорічно виділяється на утримання монарха в конституційних монархіях. Розмір цієї суми встановлюється законом на початку кожного царювання і в подальшому може бути збільшений, але не зменшений.

Дуалістична монархія Дуалістична монархія є історично перехідною формою від абсолютної монархії до парламентарної. Влада монарха обмежена конституцією. При дуалістичної монархії уряд несе формально подвійну відповідальність перед монархом і парламентом, але реально підпорядковується, як правило, волі монарха. Саме як дуалістичну монархію можна охарактеризувати форму правління, що існувала в Російській імперії з 17 жовтня 1905 до лютневої революції 1917 р., а також у кайзерівської Німеччини (1871−1918). В даний час дуалістична монархія існує у Марокко, Йорданії, Таїланді, Непалі, Малайзії.

Парламентарна монархія Парламентарна монархія — більш прогресивний вид конституційної монархії. Характеризується тим, що монарх чисто номінально виконує свої функції. Навіть, якщо конституція наділяє його великими повноваженнями (як наприклад, в Нідерландах, Данії), він не може ними самостійно скористатися. Всі вихідні від монарха акти потребують офіційне схвалення міністрів. У ряді парламентарних монархій (Японія, Швеція) монарх за конституцією навіть формально не має значних повноважень.

2.2 Види обмежених монархій як форм правління Як уже зазначалося, для конституційної монархії властивим є те, що повноваження монарха як глави держави обмежені конституційними нормами. Залежно від ступеня такого обмеження розрізняють дуалістичну і парламентарну монархії.

Дуалістична монархія характеризується подвійністю (дуалізм) влади наслідного монарха і виборного представницького органу-парламенту. На цей час у класичному варіанті дуалістична монархія практично ніде не збереглася, але її елементи є характерними для форми правління Кувейту, Катару, ОАЕ, Бахрейну, Марокко. За такою формою правління монарх юридично і фак тично не залежить від парламенту у сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність тільки перед ним. Парламент, наділений законодавчими повноваженнями, ніяк не впливає ні на формування уряду, ні на його склад або діяльність. Парламентської відповідальності уряду не існує. Законодавчі по-вноваження парламенту істотно обмежені монархом. Він реально має право вето, право розпуску парламенту, право видавати надзвичайні укази, що мають силу закону. У Катарі, наприклад, емір видає закони після подання рекомендацій Консультативною радою і здійснює виконавчу владу через сприяння Ради Міністрів. Емір очолює уряд. Він призначає міністрів і звільняє їх. Усі міністри несуть колективну та індивідуальну відповідальність перед еміром. Консультативна рада «створюється, щоб висловлювати свою думку еміру і Раді Міністрів, допомагати їм виконувати свої обов’язки» і «висловлює думку у вигляді рекомендацій». Консультативна рада обов’язково бере участь у законодавчому процесі шляхом обговорення всіх урядових законопроектів і за кону про бюджет. Хоча міністри несуть відповідальність лише перед еміром, Консультативна рада наділена правом вимагати від Ради Міністрів пояснень з питань законодавства і політики. Однак, з іншого боку, рекомендації Консультативної ради не мають обов’язкової юридичної сили і враховуються главою держави далеко не завжди. Якщо бути зовсім точним, то таку форму монархії можна охарактеризувати як проміжну між абсолютною і дуалі стичною монархіями.

Дещо інший стан справ у Марокко. Глава держави — король. Вища законодавча влада належить виборному однопалатному парламенту — палаті представників. Виконавча влада здійснюється Радою Міністрів, склад якої без будь-яких обмежень з боку Конституції визначається королем. У цій моделі є низка рис, що на ближають її за формою правління до парламентарної монархії. Це виявляється, насамперед, у принципі парламентської відповідальності уряду. Цей принцип доповнюється правом палати представників виносити резолюцію осуду Раді Міністрів. Проте, з іншого боку, уряд — відповідальний і перед королем, і в цьому виявляєть ся ідея дуалізму, притаманна формі правління у Марокко.

Парламентарна монархія вперше виникла в Англії після реставрації королівської династії Стюартів наприкінці XVII ст. Через значний проміжок часу вона дістала поширення в інших країнах. За наших часів згадана форма правління існує в Австралійському Союзі, Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Ліхтенштейні, Люксембурзі, Канаді, на Мальті, у Монако, Нідерландах, Норвегії, Швеції, Японії та в деяких інших державах. Загальні принципи, на яких грунтувалася парламентарна монархія, були чітко сфор мульовані Ш. Монтеск'є на історичному досвіді Великобританії. Основним положенням є поділ на законодавчу і виконавчу влади. Ці ідеї засновані в перших європейських конституціях Франції 1791 р. і Польщі 1791 р. У подальшому вони були сприйняті конституціями інших держав, деякі з них діють і досі (наприклад Конституція Норвегії 1814 р.).

Якщо спробувати визначити парламентарну монархію в загальних рисах, то необхідно зазначити, що глава держави має спадкоємний титул, уряд формується парламентською більшістю і має довіру парламенту (нижньої палати). Особливого значення набув інститут парламентської відповідальності уряду перед парламентом. Спочатку він означав кримінальну відповідальність за посадові злочини. Це була особлива судова процедура (імпічмент), яка здійснювалася парламентом. Подібні положення про кримінальну відповідальність міністрів збереглися і в чинних консти туціях Бельгії, Данії, Норвегії, Іспанії. Слід зазначити, що для механізму здійснення влади важливе значення мають не положення про кримінальну відповідальність міністрів, а принцип парламентської відповідальності уряду (в повному складі) перед пар ламентом. Даний принцип сформувався і реально став уперше застосовуватися також у Великобританії.

У практиці сучасних держав (парламентарних монархіях і республіках) виявлення вотуму недовіри уряду парламентом трапляється рідко і буває пов’язаним з ініціативою самого уряду. Однак, це не означає тотожності становища глави держави у парламентарній монархії і парламентарній республіці. Очевидним є те, що президент республіки обирається, а влада монарха передаєть ся у спадок (історії та сучасності відомі й виборні монархії). Влада монарха не вважається похідною від будь-якої іншої влади чи виборного корпусу, що притаманне республіканській формі правління. Монарх, на відміну від президента, має спадкоємний титул, а також наділений зовнішніми атрибутами влади — трон, мантія, корона тощо. Збереження інституту монархії вказує на те, що феодальна форма пристосована до вимог сьогоднішнього дня і відображає історичні традиції у розвитку конкретних держав. Конституції багатьох країн з монархічними формами правління характеризують главу держави як «символ держави і єдності народу», «символ єдності і сталості» тощо. Ця обставина суттєво впливає на широкі верстви населення і вміло використовується правлячими колами. Пишні урочисті обряди за участі монарха дозволяють привернути увагу всієї нації, підкреслюють не тільки історичні традиції, а й культивують у людей ідеї про єдність народу і політичну неупередженість монарха. У реальній дійсності «нейтралітет» глави держави за будь-якої форми правління уявляється надто умовним.

Монарх як глава держави, на відміну від президента, не несе відповідальності за свої дії. Усунути його з посади практично не можливо, однак історична практика знає випадки «добровільного» зречення престолу.

Таким чином, слід зазначити, що у кожній окремій країні парламентарна монархія має свої особливості, характерні риси, які стосуються повноважень монарха, порядку формування уряду, розстановки політичних сил у парламенті тощо.

Звернемося до деяких конкретних прикладів. Після закінчення Першої світової війни в Європі було всього три держави з республіканською формою правління. Повоєнні революційні події в Європі привели до заміни монархій республіками у ряді країн. Але, незважаючи на це, у Північній Європі такі перетворення не відбулися. Під час проведення конституційних реформ вимоги про ліквідацію монархій не висувалися. Вивчаючи причини збереження даного феодального інституту за наших часів, багато авторів наголошують на пристосованості сучасних монархій до умов, що змінюються. Королівська влада фактично відмовилася від втручання у законодавчий процес, поступилася значною частиною своїх повноважень урядам. Тому, вирішуючи питання щодо форми правління, більшість висловлювалася на користь монархії. Приваблювала також і тривалість царювання монархів. У Швеції король Густав V правив 43 роки (1907;1950), у Норвегії Хокон VII — 52 роки (1905;1957), у Данії Кристіан X — 35 років (1912;1947), у Великобританії з лютого 1952 р. править королева Єлизавета II, в Іспанії з листопада 1975 р. — король Хуан Карлос І і т. ін. Ця обставина, як правило, зумовлювала відсутність криз спадкування. Монархи мають добру особисту репутацію, і це також не може не зацікавити.

Особа монарха законодавством відповідних країн визнається недоторканною і навіть священною. Окремі статті з цього приво ду містяться у конституціях монархічних держав. Так, Конституція Данії 1953 р. проголошує: «Король не несе відповідальності; його особа недоторканна» (§ 13). Конституція Князівства Ліхтенштейн 1921 р. ухвалює: «Князь є главою держави… Особа його священна і недоторканна» (ст. 7); шведська форма правління 1974 р. декларує: «…король не може бути притягнутий до відповідальності за свої дії» (§ 7, гл. 5); аналогічне положення міститься в Конституції Іспанії 1978 р.: «…особа короля недоторканна, і він не підлягає відповідальності» (п. З ст. 56). Більше того, монарх не несе відповідальності й за свої власні акти, оскільки в більшості конституційних монархій існує інститут контрасигнатури, який покладає відповідальність за подібні акти на посадову особу (наприклад главу уряду), яка своїм підписом скріпила цей документ. Один з англійських авторів зауважив: «Наслідний король — це унікальний символ історії, спадкоємності, сталості та єдності народу. Народна спрага таїнства, кольору, пишності може бути задоволена королівським титулом. Монарх — це особистість і символ. Він робить владу та державу і зрозумілими, і таємничими. Президенти не роблять ні того, ні іншого». Звідси визначається роль монарха у здійсненні ідеологічної функції держави.

Монархи не можуть брати шлюбу без згоди парламентів, а престолонаступники — без згоди монархів, а фактично, уряду, інакше вони позбавляються права на трон.

На утримання монарха і його двору, а також наступника престолу парламенти виділяють кошти за цивільним листом на весь час царювання. Крім того, вони визначають замки та інші володіння і власність, яка передається у власність монархові. Так, англійська королівська сім'я — одна із найбагатших у світі, її члени — найбільші землевласники у Великобританії, і загальна вартість маєтків корони складає близько 1,2 млрд фунтів стерлінгів. До во лодінь королівської сім'ї належать Букингемський палац у Лондоні, Віндзорський замок у передмісті столиці, Балморальський замок і палац Холірудхаус у Шотландії, замок Сандрихем у графстві Норфолк, Кенсингтонський і Сент-Джеймський палаци, а також маєток Хайгроув у графстві Глостершир. Відомості про фінансову спроможність сім'ї Віндзорів тривалий час не розголошувалися. Крім того, значна частина володінь вважається власністю британської корони, а не королеви Єлизавети II чи її дітей. Відомо, проте, що вартість пакета акцій, який належить особисто королеві, складає понад 350 млн фунтів стерлінгів. Річний прибуток Її Величності перевищує 50 млн і складається з державної «пенсії» (7,9 млн), дивідендів, що виплачуються по акціях і цінних паперах (19 млн), а також виграшів від перемог королівських коней на бігах тощо.

Утримання «символу нації» коштує англійським платникам податків 170 тисяч фунтів стерлінгів щоденно. У багатьох парламентарних монархіях глава уряду призначається актом монарха. Вибір глави уряду не є вільним, тому що існують правові норми, писані й неписані, що вказують на осіб, які можуть посісти цей пост. Як правило, це особа, яка користується довірою нижньої палати парламенту. Ситуація, коли жодна з партій не має абсолютної більшості місць у нижній палаті парламенту, є досить характерною для ряду європейських монархій, наприклад Данії, Норвегії, Нідерландів, Бельгії. У такій ситуації глава держави, перш ніж зробити свій вибір на користь певної особи, проводить серію консультацій з лідерами найбільш впливових політичних партій. Потім монарх пропонує кандидатуру на пост прем'єр-міністра, як зазначено у ст. 99 Конституції Іспанії. Аналогічне положення міститься у ст. 6 Конституції Японії.

Монархові належить право розпуску нижньої палати парламенту. Однак це можливо, якщо ініціатива про розпуск парламенту виходить від уряду. Про це йдеться, наприклад, у ст. 115 Конституції Іспанії. Конституції Бельгії, Нідерландів, Данії вказують на необхідність контрасигнації указів глав держав про розпуск парламенту.

Згадана форма правління свідчить: незважаючи на те, що монарх не має змоги самостійно приймати рішення з державних справ, він все-таки відчутно впливає на цей процес. Маючи, як правило, значний досвід державної діяльності, добру особисту репутацію, монархи часто висловлюють свою думку, на яку звертають увагу. Таким чином, думка про те, що монарх не бере участі у цьому питанні, далеко не завжди відповідає дійсності.

У деяких державах, що входять до Співдружності націй, у тому числі Канаді, Новій Зеландії та Австралії, формально також зберігається монархічна форма правління, яка набула особливої форми міждержавних відносин. У цих країнах функції глави держа ви здійснює від імені британського монарха генерал-губернатор — посадова особа, яка призначається британським монархом на про позицію уряду відповідних країн.

Виборна монархія. У деяких країнах, що мають систему вищих органів влади на зразок парламентарної монархії, посада глави держави заміщується незвичним для монарха шляхом. Так, за Конституцією 1957 р. Малайзія являє собою рідкісний різновид конституційної монархії - виборну монархію. Глава Федерації Малайзії, якого офіційно називають Янг ді-Пертуан Агонг, дістав владу не в порядку престолонаслідування, а завдяки обранню терміном на п’ять років. Глава держави обирається нечисленною колегією — Радою правителів, яка складається з правителів, що вхо дять до федерації дев’яти монархічних держав. Чотири губернатори зі складу Ради в обранні Верховного правителя участь не беруть.

Більшістю голосів члени Ради правителів обирають (у порядку черговості) правителя однієї з монархічних держав главою федерації. Монарх може подати у відставку або бути усуненим з посади Радою правителів. Власне, він має звичайні повноваження парламентарного монарха.

Таким чином, форма правління у Малайзії являє собою поєднання монархічної та республіканської форм правління за очевидної переваги першої.

Слід також наголосити на наявність монархічних тенденцій у країнах СНД:

Найбільш сильні монархічні тенденції в Грузії. 8 лютого 2009 в Тбілісі, в соборі св. Трійці відбулося вінчання представників двох гілок царського роду Багратіоні - Давида Багратіоні-Мухранского і Анни Багратіоні-Грузинської (Картлі-Кахетинської). Колишній президент Грузії Михайло Саакашвілі нерідко заявляв про свою приналежність до роду Багратіоні.

На Україну також є монархічні тенденції. Прихильниками монархії є партії «Український союз монархістів», «Союз Велікоукраінцев» і деякі інші.

У Білорусі політичні організації, що мають мету скинути або змінити існуючий конституційний лад (в тому числі монархічні), офіційно заборонені. Нелегально діє Литвинська Національно-Монархічна Партія — Партія Литвинцев, проте вона дуже нечисленна і не має опори в народі. Крім того, керівні органи партії розташовуються в Литві, що ускладнює співпрацю між членами.

У Західній Європі

Майже у всіх європейських республіках, колишніх монархіях, існують і мають деякий вплив монархічні партії. У той же час у європейських монархіях є сильні республіканські тенденції. У Великобританії ряд соціалістичних організацій пропонують скасувати посади короля / королеви і Принца Уельського і ввести посаду президента, перейменувати Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії в Британську Федерацію.

З 1997 року перебуває при владі Лейбористська партія, яка почала реформи, що знижують роль традицій і поступово розвивають демократію. За це консерватори звинувачують їх у відступі від ідей монархії. В Іспанії також існують партії, які пропонують винести на референдум питання про відновлення республіки.

У країнах, які з моменту утворення до теперішнього часу були республіками (Швейцарія, Словаччина, Сан-Марино), питання про введення монархічної форми правління не ставиться.

Європейські монархії:

· Андорра

· Бельгія

· Ватикан

· Великобританія

· Данія

· Іспанія

· Ліхтенштейн

· Люксембург

· Монако

· Нідерланди

· Норвегія

· Швеція

В Азії

Монархісти сильні в ісламських країнах.

У Китаї, В'єтнамі, Лаосі і КНДР монархічні погляди дисидентів пов’язані з антикомунізмом. У Камбоджі після повалення маоїстів через 14 років була відновлена монархія.

У Непалі в 2007;2008 рр. монархія була повалена, в Бутані республіканці також готують революцію. У Таїланді у відповідь на спробу обмежити монархію почалися антиреспубліканського виступи по всій країні. Згодом почалася громадянська війна.

Нині існуючі монархії Азії:

· Бахрейн

· Бруней

· Бутан

· Йорданія

· Камбоджа

· Катар

· Кувейт

· Малайзія

· ОАЕ

· Оман

· Саудівська Аравія

· Таїланд

· Японія

Росія Сьогодні серед прихильників монархічного ладу немає єдиної думки щодо того, хто має права на російський престол. Російське монархічний рух прийнято розділяти на т.зв.легітимістів і соборників. Основна відмінність між ними полягає у ставленні до проблеми престолонаслідування. Легітимісти визнають права на престол за нащадками Великого Князя Кирила Володимировича — двоюрідного брата Миколи II. В даний час це Велика Княгиня Марія Володимирівна, її син Георгій Михайлович і її мати Велика Княгиня Леоніда Георгіївна. Права цієї гілки дому Романових на російський престол легітимісти обгрунтовують законами Російської Імперії про престолонаслідування та Соборною клятвою 1613 року. На противагу їм, соборники вказують, що за минуле століття з 1917 р. обставини помінялися настільки кардинально, що зараз вже не можна керуватися цими законами. Грунтуючись на тому, що в 1905 році Микола II позбавив Кирила Володимировича всіх прав члена імператорської родини, прізвища (включаючи права на спадкування Престолу), а так само через неоднозначну поведінку Кирила Володимировича під час Лютневої Революції, соборники не визнають за його нащадками прав на престол і вважають необхідним скликання Всеросійського Земського Собору, який визначить нову династію. Ряд правих організацій цілком серйозно говорять про можливість вступу на престол їх лідерів довічно, з правом успадкування. [4, с. 279]

Монархічні будинки Європи та Російська Православна Церква, безумовно визнають Главою Будинку Романових і законною спадкоємицею престолу велику княгиню Марію Володимирівну. Так, Велика Княгиня Марія Володимирівна за заслуги перед Церквою і Росією отримала від Патріарха Алексія II першого Орден Святої Ольги. Основними організаціями, які підтримують велику княгиню є Російський Імперський Союз-Орден, Російське Дворянське Зібрання і Рух «За Віру і Батьківщину». [4, с. 281]

Також у світі існують і монархічні держави Америки і Океанії.

Америка

· Антигуа і Барбуда

· Багами

· Барбадос

· Беліз

· Гренада

· Канада

· Сент-Вінсент і Гренадіни

· Сент-Кітс і Невіс

· Сент-Люсія

· Ямайка Океанія

· Австралія

· Нова Зеландія

· Острови Кука

· Папуа — Нова Гвінея

· Соломонові Острови

· Тувалу

РОЗДІЛ 3. МОНАРХІЧНА ФОРМА ПРАВЛІННЯ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

3.1 Конституційна монархія як найбільш поширена Конституційна монархія — це монархія, при якій влада монарха обмежена так, що в деяких, або у всіх сферах державної влади він не володіє верховними повноваженнями. Правові обмеження монарха можуть бути закріплені в найвищих законах, таких як конституція або статути, або в прецедентних рішеннях, винесених найвищою судовою інстанцією.

Перша конституційна монархія зявилась в Новий час у Великобританії в результаті Англійської буржуазної революції XVII ст. (хоча формально у Великобританії конституції немає).

В сучасному світі конституційними монархіями є 21 держава: 11 в Європі (Андорра, Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція); 8 в Азії (Бахрейн, Бутан, Йорданія, Камбоджа, Малайзія, Непал, Таїланд, Японія); 2 в Африці (Лесото, Марокко) [7, с. 211].

Наявнiсть у цих країнах такої форми державного правлiння пояснюється еволюцiйним характером суспiльно-полiтичного розвитку, гнучкiстю вiдповiдних державних iнститутiв. Не останню роль у збереженнi тут монархiчної форми вiдiграє й те, що сам монарх сприймається не тiльки як державний iнститут, а й як символ єдностi народу.

Своєрiднiстю вiдзначається парламентарно-монархiчна форма правлiння, прийнята в рядi країн — колишнiх колонiальних володiннях Великобританiї. Цi країни за традицiєю iнодi називають домiнiонами. Серед них насамперед слiд назвати Австралiю, Канаду i Нову Зеландiю. В останнi десятилiття внаслiдок проведених конституцiйних реформ кiлькiсть домiнiонiв серед країн, що розвиваються, помiтно зменшилася.

Домiнiони не тiльки сприйняли головнi засади британської конституцiйної моделi, а й зберегли певнi, що iснували ще за колонiальних часiв, державно-правовi зв’язки з колишньою метрополiєю. Зокрема, всi вони вважаються парламентарними монархiями, але власних монархiв не мають. Британський монарх є номiнальним главою держави, а його функцiї в кожному з домiнiонiв здiйснює генерал-губернатор. Генерал-губернатор формально призначається британським монархом за поданням уряду домiнiону, хоча такий порядок узвичаївся не вiдразу. Наприклад, у Канадi лише в другiй половинi 20-х рокiв XX ст. вiдповiднi призначення стали робити за попередньою згодою мiсцевого уряду, а з 50-х рокiв — тiльки за поданням останнього. Вирiшальну роль у процедурi призначення генерал-губернатора вiдiграє прем'єр-мiнiстр, який фактично i визначає її результати. Строк повноважень генерал-губернаторiв — 5−6 рокiв [29, с. 86].

Поряд із британською «домініонною» системою особливої уваги в Європі заслуговує шведська модель функціонування монархії. Дана модель зявилась (в остаточному вигляді) в 1974 р. у звязку з прийняттям нової редакції Форми правління, шведська монархія була пристосована до нових економічних умов.

Нова Форма правління зробила все, щоб виключити монарха із сфери політики, однак залишила йому низку повноважень, які дозволяють королю мати вплив в державних інститутах і суспільстві. Представники Шведського королівського двору, спираючись на конституційні джерела, визначають їх як статус Короля як глави держави; верховного представника шведської системи захисту (тобто збройних сил), що має найвище звання в усіх видах Збройних сил Швеції; голови Консультативної ради із зовнішніх справ; голови Державної ради в тих випадках, «коли це необхідно», а також при зміні уряду; найвищого представника держави у зовнішніх справах (це, до речі здійснення монархічного принципу, що випливає із конституційного формулювання про те, що король є правитель держави по шведській термінології).

Однак шведська форма правління — це, безумовно, монархія. Власне, збереження монархії, було відправною точкою при розробці форми правління 1974 р. В заключних і перехідних положеннях Конституційний акт вказував, що Форма правління 1809 р. (що містила ознаки монархізму) збереже свою дію у відношенні до монарха, якщо інше не буде визнано Риксдагом, а також інших правових актів буде слідувати, що мається на увазі особисто Король. Форма правління Швеції 1974 р. не встановлювала перехід верховної влади народу: стаття 1 говорить тільки про наявність публічної влади (але не верховної) [11, с. 712]. А Акт про Риксдаг дозволяє монархові брати участь (правда, формально) в діяльності законодавчого органу: саме за представленням короля Тальман (голова парламенту) оголошує парламент відкритим. Шведська доктрина права і сам принцип монархії дозволяють стверджувати про обовязковість указів короля для депутатів [16, с. 254].

Згідно з Конституцією, король Швеції виконує представницьку та церемоніальну функції, здійснює закордонні візити, приймає вірчі грамоти послів та бере участь у щорічній церемонії вручення Нобелівської премії. Швецію варто розглядати під кутом зору певних особливостей стосовно статусу монарха та його повноважень у сфері зовнішньої політики: у процесі конституційної реформи 1968;1973 рр. за монархом закріплювалися церемоніальні функції, але король продовжує зберігати за собою певну роль у сфері зовнішньої політики. Король головує на засіданнях Зовнішньополітичного комітету, з ним ведуться консультації стосовно найважливіших справ зовнішньої та внутрішньої політики під час засідання уряду, де також головує король [3, с. 46].

Отже, Швеція серед скандинавських монархій є найбільш обмеженою в контексті повноважень монарха, але король все ж зберігає за собою певні зовнішньополітичні функції.

Якщо ж говорити про азіатські конституційні монархії, то тут особливої уваги заслуговує Японська монархія.

Завершенням буржуазно-демократичних перетворень стало прийняття в жовтні 1946 р. нової Конституції, що набула чинності 3 травня 1947 р. Питання про майбутній державний устрій Японії було предметом гострої політичної боротьби між силами демократії та реакції.

Підготовлений у березні 1946 р. офіційний проект конституції був заснований на проекті окупаційної влади, але він враховував низку пропозицій із партійних проектів. Формально Конституція була прийнята японським парламентом і затверджена Тайною Радою як зміна Конституції 1889 р. (можливість цього була передбачена статтею 7 Конституції 1889 р.). Але це була цілковито нова Конституція. Уперше в історії розвитку держави вона була збудована на засадах парламентської демократії.

За змістом Конституції 1947 р., Японія стала державою з парламентсько-монархічною формою державного правління. На це вказувало передусім те, що главою держави Конституція визначала Імператора, котрий, згідно зі ст. 1 Конституції, став «символом японської держави та єдності японського народу». Усі акти Імператора, повязані з реалізацією ним конституційних повноважень, потребували «поради й ухвали» (контрасигнації) уряду — Кабінету Міністрів, який і мав нести відповідальність за ці акти. Перелік повноважень Імператора чітко визначався Конституцією: оприлюднення поправок до Конституції, законів, урядових указів і міжнародних договорів; скликання парламенту; розпуск Палати Представників; проголошення парламентських виборів; затвердження призначень і звільнень міністрів та інших урядовців; затвердження повноважень та вірчих грамот послів і посланників; затвердження рішень щодо амністій, помякшень або скасування покарань, а також поновлення у правах; присвоєння нагород і затвердження різного роду дипломатичних документів.

Конституція підривала політичні та економічні позиції імператорського дому. Згідно зі ст. 88, майно імператорської сімї було передане державі, націоналізована імператорська земельна власність, капітали у вигляді акцій компаній. Було ліквідоване старе Міністерство імператорського двору. Замість нього створено Управління імператорського двору, що діяло при канцелярії Прем'єр-міністра і займалося рішенням питань, повязаних з повсякденним веденням справ імператора й імператорського дому. Тобто влада монарха, порівняно з Конституцією 1889 р., була суттєво обмежена, і, як показав подальший досвід, Японія стала однією з тих країн, де монархічний елемент форми правління є найслабшим.

За Конституцією, «виконавча влада належить Кабінетові Міністрів» (ст. 65). Глава уряду — Премєр-міністр — призначався парламентом з числа членів парламенту. За ст. 41 Конституції, парламент визначався як «вищий орган державної влади і єдиний законодавчий орган держави». Його побудова залишалася двопалатною, але з іншими назвами палат: нижня — Палата Представників; верхня — Палата Радників. Обидві палати мали складатися з обраних членів, які представлятимуть увесь народ. Палата Представників могла бути розпущена Імператором, котрий приймав відповідне рішення «з поради і ухвали» уряду. У разі розпуску нижньої палати Палата Радників припиняла своє функціонування до початку роботи новообраної Палати Представників. Проте уряд за умов «надзвичайної необхідності» міг вимагати скликання верхньої палати на спеціальну сесію. У такому випадку Палата Радників вповноважувалася сама здійснювати основні парламентські функції. Рішення, прийняті верхньою палатою на її спеціальній сесії, вважалися тимчасовими й мали бути ухвалені новообраною Палатою Представників протягом десяти днів її першої сесії.

Головною функцією парламенту Конституція визначала законотворчість. Законопроект, ухвалений Палатою Представників, однак відхилений Палатою Радників, ставав законом після повторного ухвалення нижньою палатою за рішенням двох третин присутніх її членів. У разі, коли Палата Радників ухвалила інше рішення щодо проекту бюджету, останнє слово належало нижній палаті, яка простою більшістю голосів її членів могла прийняти державний бюджет власним рішенням, ухваленим протягом тридцяти днів [4, с. 608].

Отже, конституційна монархія є найбільш розповсюдженою з монархічних форм правління. Це пояснюється тим, що вона найкраще пристосувались до сучасних економічних реалій, монархи стали символами єдності держави та народу, які майже не мають впливу на політичне життя держав.

3.2 Сучасний ісламський абсолютизм Сучасні абсолютні монархії збереглись на Сході: в чистому вигляді в султанаті Оман, в пристосованому до сучасних умов в більшості країн Перської затоки — Бахрейні, Катарі, Кувейті і Саудівській Аравії. Всі вони відрізняються від середньовічних, за винятком султанату Оман, наявністю окремих елементів конституційної форми правління, які, однак, не змінили абсолютного характеру влади монарха, а лише пристосували її до вимог часу. Так, деякі з них прийняли конституції, створили представницькі органи — парламенти. Але частіше всього даровані главою держави народу конституції тепер юридично закріплювали монополію монарха на верховну владу, а парламенти згідно з конституцією наділялися лише консультативними функціями [17, с. 285].

Сучасні абсолютні монархії володіють низкою позитивних особливостей, які проявляються:

— в здатності верховної влади концентрувати ресурси на вирішенні актуальних завдань;

— в єдності державної влади в обєднанні владних повноважень в одному центрі, що забезпечує високий ступінь взаємодії законодавчої, виконавчої та судової влади, попереджає конфлікти між ними;

— у здатності проводити ефективну внутрішню та зовнішню політику, яка гарантує політичну стабільність і єдність нації;

— в організації єдиного механізму, який виключає дублювання управлінських функцій і як наслідок існування відносно дешевого чиновницького апарату.

Однак весь цей позитив виявляється тільки в тому випадку, якщо монархом стає сильна і розумна особистість, а правляча родина орієнтована на відстоювання національних інтересів.

Монархічні держави цього регіону прийнято називати «нафтовими монархіями».

Однією з особливостей держави цього регіону є високий рівень її соціального складника; інша особливість полягає в тому, що все це досягнуто в межах архаїчних державних форм. Район Перської затоки — це регіон, де досі існують такі характерні для середньовіччя форми державного правління, як абсолютні або дуалістичні монархії.

Загальні риси «нафтових» монархій Серед загальних рис, що характеризують форми правління держав цього регіону, можна відзначити те, що головою держави в цих країнах є монарх (король, емір, шейх). Монарх очолює всю урядову адміністрацію, призначає на важливі державні посади, нагороджує, приймає рішення про страту й помилування, активно втручається у правосуддя. Уряд (рада міністрів) призначається монархом і проводить засідання під його головуванням (прем'єр-міністр головує тільки за відсутності монарха).

У той же час абсолютна влада монарха певною мірою може бути обмежена деякими іншими органами. Наприклад, особливу та важливу роль при монархові відіграє так звана сімейна рада, котра обговорює всі найважливіші питання державної політики. Іноді може створюватися парламент, який однак, відіграє дуже незначну роль у системі державних органів. Його можна розглянути як особливу форму мусульманського інституту аш-шура — наради володаря з авторитетними чоловіками, де проводяться консультації та приймаються рішення шляхом консенсусу, тобто незаперечення того, що запропоновано монархом. Якщо парламентом все ж таки прийнято якесь рішення, то монарх має право абсолютного вето стосовно до прийнятих актів.

Монарх у цих країнах — це також вища духовна особа країни (імам). Поєднуючи світську владу з релігійною, монарх обмежений у владі тільки приписами шаріату. Хоч у цих країнах можуть існувати документи під назвою конституція, вони не є основним законом держави. Справжньою ж конституцією вважають Коран. Норми священної книги мусульман є незмінними, вони мають вищу силу. Будь-яке конституційне положення, що суперечить Корану, є недійсним. Конституція, незалежно від того, прийнята вона парламентом чи іншим органом, лише зовні розглядається як створена людьми, оскільки з точки зору мусульманської концепції права, вона повинна являти собою вираження волі Аллаха; а призначення людей, законодавства полягає насамперед у тому, щоб виявити цю волю і представити її у вигляді глав, параграфів, статей. Тому те, що зазвичай зветься конституцією, — це лише королівський нізам, дарований монархом. З огляду на це більшість монархій Перської затоки за ідеологічною спрямованістю характеризуються також як теократичні монархії, тобто держави, де повнота світської та релігійної влади зосереджені в руках однієї особи [4, с. 621].

Особливості сучасної абсолютної монархії розглянемо на прикладі Саудівської Аравії, як однієї з найбільших і найбагатших монархій.

В Саудівській Аравії іслам має найбільший вплив на різні сфери суспільно-політичного життя країни. В країні формально відсутній основний документ — конституція, так як, згідно з класичним трактуванням мусульманських теологів, конституційна база ісламського суспільства закладена в самому Корані і окреслюється системою шаріату. Прийнятий в 1992 р. королівський закон конституційного характеру «Основний нізам про владу» так і говорить: «Королівство Саудівська Аравія — суверенна арабська ісламська держава. Її релігія — іслам, Конституція — Книга Аллаха Всевишнього і сунна Його Пророка, хай благословить його Аллах, мова — арабська, столиця — м. Ер-ріяд» [26, с. 284]. Ця концепція гармонійно доповнюється ваххабітською версією мусульманського права, згідно з якою релігійна і світська влада суміщається в одній особі імама і правителя. Іншими словами, глава держави є правителем (королем) і релігійним лідером ісламської умми (імамом) одночасно. Відповідно, виконавчі, законодавчі і судові прерогативи зосереджені в руках правителя. Звідси витікає концептуальна і юридична основа принципів організації державної влади в Саудівській Аравії, яка відносить її до абсолютної теократичної держави [2, с. 102].

Прийняття в 1992р. «Основного нізаму про владу» окреслило на законодавчому рівні принципи і механізми функціонування політичної системи саудівського суспільства, а також дозволило прийняти цілий пакет законів — «Про створення системи місцевого державного управління», «Про статус Ради міністрів», «Про створення Консультативної ради», «Про статус консультативної ради» [30, с. 68].

Найзначнішим з них є закон «Про створення консультативної ради», що відновив розпущену в 1932 р. Консультативно-нарадчу раду. Оновлена рада (Маджліс аш-шура ал-амм), згідно з новим законом, складається з голови, заступника голови, генерального секретаря і 60 членів, що призначаються королем терміном на 4 роки. В 2001 р. король прийняв рішення про збільшення кількості членів Консультативної ради до 120 осіб.

В структурі Консультативної ради запроваджені 8 спеціалізованих комітетів: у справах ісламу, взаємовідносин з іноземними державами, фінансових і економічних питань, соціальних проблем, в питаннях охорони здоровя, з проблем обслуговування, по адміністративних питаннях, по освіті, по культурних та інформаційних питаннях [13, с. 19].

Згідно з «Основним нізамом про владу», главою держави є Його Величність Король Саудівської Аравії. В періоди відсутності короля його замінює спадковий принц Королівства. Король, згідно з нормами ісламу здійснює національну політику, контролює застосування норм шаріату і законодавчих актів, керує обороною Королівства, оголошує надзвичайний стан, війну і загальну мобілізацію.

Виконавча влада в Королівстві здійснюється Радою міністрів, головою якого є Його Величність Король Саудівської Аравії. Саме король приймає рішення про формування і реорганізацію Ради міністрів. Члени Ради міністрів відповідають за очолювані ними міністерства перед головою Ради міністрів, тобто перед Королем.

Законодавча влада в Королівстві здійснюється королем разом з Консультативною радою. Король має право розпуску і реорганізації Консультативної ради, а також проводить спільні засідання Консультативної ради і Ради міністрів.

Здійснення судової влади повинно бути засноване на Корані і сунні, суди діють у відповідності з ісламським шаріатом, Кораном і сунною. На чолі судової влади стоїть Вища судова Рада. Судді призначаються і зміщуються з посади указом по представленню Вищої судової ради.

«Основний нізам про владу» проголошує в якості основ саудівського суспільства сім'ю та іслам. При цьому декларується, що держава всіляко сприяє зміцненню сімей в збереженню арабських та ісламських сімейних цінностей, а також забороняє будь-які дії, що призводять до розколу і смути в саудівському суспільстві [18, с. 123].

Роблячи аналіз вищесказаному, можна дійти до висновку, що поряд з достоїнствами абсолютна монархія має також суттєві недоліки. Такі як: політична безправність народу, що не бере участь у формуванні інститутів верховної влади і проведення державної політики, юридичну безвідповідальність монарха за рішення, що ним приймаються, монополію монарха на владу, здатну призвести до встановлення режиму особистої диктатури, зловживання владою.

3.3 Нетипові форми монархій сучасності

До нетипових форм монархій відносяться: виборча, колективна, теократична, квазіпарламентська, патріархальна.

При виборчій монархії главою держави є монарх, який отримав право на трон не в результаті престолонаслідування, а в результаті обрання.

Яскравим прикладом виборної монархії є Малайзія. Правове положення штатів-членів Федерації визначається федеральною конституцією і конституціями окремих штатів. На чолі 9 малайзійських штатів стоять спадкові монархи (в штатах Кедах, Джохор, Келантан, Паханг, Перак, Селангор і Тренгану — султани, в штаті Негрі-Сембілан — великий правитель, в штаті Перліс — раджа). Штати Малака, Пінанг, Саравак і Сабах очолюються губернаторами, що призначаються Верховним главою (правителем) Малайзії. Спадкові правителі штатів утворюють Раду правителів і обирають із свого складу терміном на 5 років верховного правителя, тобто конституційного монарха, що виконує головним чином представницькі функції глави держави. Губернатори входять до Ради правителів без права брати участь в голосуванні. Окрім обрання верховного правителя держави Рада правителів «дає поради» при призначенні суддів, генерального прокурора, членів виборчої комісії і комітету державної служби, яка займається призначенням на адміністративні посади і переміщенням державних службовців. Рада приймає або відкидає закони, що стосуються питань, повязаних із зміною кордонів князівств. Згідно Конституції, будь-яке рішення уряду виноситься від імені і з згодою Верховного правителя. На практиці він приймає виходячи із рекомендацій уряду і парламенту, хоча може мати і власну позицію.

Верховний правитель затверджує, прийняті парламентом закони, кандидатуру премєр-міністра і склад Верховного суду, має право помилування і є головнокомандувачем збройними силами країни.

Виконавчу владу здійснює Кабінет міністрів на чолі з премєр-міністром. Ним призначається лідер партії, яка має більшість місць в Палаті представників. Премєр-міністр головує на засіданнях Кабінету міністрів, координує політику уряду і адміністративну діяльність міністерств і відомств. Він «дає поради» монарху при призначенні суддів, членів Виборчої комісії, Комітету державної служби [20, с. 141].

До виборних монархій належать також і ОАЕ, але їх одночасно можна вважати і колегіальною монархією. Говорячи про Обєднані Арабські Емірати, ми маємо справу із двома главами держави: колегіальний (Вища Рада Федерації) та одноосібний (раїс).

Щодо Вищої Ради Федерації, то вона повністю формується за рахунок салічної системи престолонаслідування: правитель (емір чи шейх) кожного емірату одержує своє місце в ВРФ автоматично як монарх відповідного суб'єкта федерації (на сьогодні їх сім: Абу-Дабі, Дубай, Шарджа, Рас-ель-Хайма, Аджман, Фуджейра та Умм-ель-Кайвайн).

Виборний же характер влади притаманний голові федерації - раїсу. Останній, згідно зі статтями 51 і 52 Конституції ОАЕ, обирається вказаною Вищою Радою семи правителів з числа своїх членів строком на пять років. Ілюстрацією цього можуть служити події, що розпочалися 2 листопада 2004 року, коли на 87-му році життя помер раїс ОАЕ шейх Зеїд Бен Султан аль-Нахайян. Його обовязки наслідував емір Дубай Мактум аль-Мактум. А 3 листопада новим раїсом ОАЕ було обрано шейха Халіфу Бен Зеїд аль-Нахайяна [25, с. 56].

В квазіпарламентській монархії глава держави, обмежений у здійсненні своєї влади представницьким органом, виконує функції глави уряду. Наприклад, в Кувейті законодавча влада належить еміру (главі держави) і Національним зборам. Однопалатні Національні збори (парламент) по конституції складається з 75 депутатів (50 членів обираються прямим таємним голосуванням терміном на 4 роки і 25 призначаються еміром). Виборчим правом користуються тільки чоловіки, грамотні, вроджені кувейтці.

Глава держави — спадковий емір, який фактично володіє всією повнотою влади в країні. Емір сам призначає спадкоємця трону. Це призначення затверджується парламентом. В період між сесіями Національних зборів він може видавати декрети, що мають силу закону, які потім мають бути внесені до парламенту на затвердження. Виконавча влада належить еміру і Раді міністрів. Згідно Конституції, емір після традиційних консультацій призначає прем'єр-міністра і звільняє його з посади. Емір також призначає і звільняє міністрів за рекомендацією прем'єр-міністра [28, с. 182].

Особливим різновидом монархії в сучасному світі є теократична монархія — особлива форма організації державної влади, при якій влада належить церковній ієрархії. Найбільш розповсюджений шлях набуття верховної влади — це вибори.

Прикладом такої монархії є Ватикан, де законодавча, виконавча і судова влада належать Папі Римському, пожиттєво обраному колегією кардиналів. Функції премєр-міністра виконує державний секретар. Адміністративне управління територією здійснює губернатор, що призначається Папою Римським. Вищі консультативні органи — Вселенський собор римо-католицької церкви, колегія кардиналів і єпископський собор. Практичне керівництво релігійною, політичною і економічною діяльністю здійснює римська курія. До її складу входять: секретаріат, рада з державних питань, 10 конгрегацій (духовних відомств) та інші служби. Охорону резиденції несе швейцарська папська гвардія [8, с. 213].

В одиничних випадках, країнах Африки існує патріархальна монархія. У Свазіленді король — це, по суті, вождь племені. При ньому створено племінну раду лікоко у складі 17 інших вождів, яка очолюється королевою-матір'ю (в цьому є пережитки матріархату). Після смерті монарха лікоко обирають іншого короля із числа синів покійного (останній раз такий вибір здійснювався із 120 синів короля від 80 дружин). У відповідності з Основним законом Свазіленду, монарх (титул «нгвеньяма» — лев) має вищу виконавчу, законодавчу і судову владу. Королева-мати (титул «індловуказі» — слониха) відповідає за національні ритуали, і виступає в якості регента, якщо її син помер, а спадкоємець не досяг повноліття, або не виконав ритуали ініціації. Король, у відповідності з Конституцією, є головнокомандувачем Збройних сил. Також монарх має юридичну недоторканість.

Цікавою для розгляду є система престолонаслідування. Спадкування здійснюється в залежності від стану матері потенційного короля. В аристократії перша дружина ніколи не головніша другої дружини, якщо в неї більший родовід. Королівська лінія Дламіні ніколи не шлюбна, король завжди Дламіні, а королева-мати ніколи не Дламіні. Перші дві дружини для короля обираються національними радниками. Ці дві дружини мають ритуальні функції, а їхні сини ніколи не можуть претендувати на престол. Перша дружина має бути обовязково з клану Матсебула, а друга з клану Мотса. Згідно з традицією король може одружитись після того як наречена завагітніла, довівши цим самим те, що може давати нащадків [22, с. 343].

Ще одним різновидом нетипових форм монархій сучасного світу є дуалістична монархія, у якій влада поділена між монархом і парламентом. До дуалістичних монархій відноситься Тонга — острівна держава в Океанії. Деякі вчені за певними ознаками відносять до дуалістичних монархій, Велике герцогство Люксембург, Королівство Норвегію, Королівство Марокко, Королівство Швецію та інші країни.

Тонга — спадкова конституційна монархія. Діюча Конституція країни була дарована королем Джорджем Тупоу І 4.11.1875р. Конституція Тонга складається з 3 розділів і 115 статей і відноситься до числа «жорстких» конституцій, тобто для її зміни потрібно виконати низку умов. Правом внесення змін в основний закон країни наділена Законодавча Асамблея. Для цього поправка повинна пройти 3 читання в асамблеї, а потім передана на розгляд королю.

Главою держави є король. Принцип престолонаслідування закріплений в статті 32 діючої Конституції. Спадкоємець трону повинен бути народженим в шлюбі. Престол передається старшому сину, а у випадку його смерті - його спадкоємцям.

Законодавчим органом є Законодавча Асамблея, яка складається із членів Таємної ради і Кабінету міністрів. Спікер асамблеї призначається королем із складу перів, обраних в законодавчий орган. В Тонга діє Кабінет міністрів, що складається з прем'єр-міністра, міністра закордонних справ, міністра землекористування, міністра охорони порядку, яких призначає король. Міністри займають свої посади стільки, скільки забажає король, при цьому міністр може суміщати декілька посад. Король за згодою кабінету міністрів призначає губернаторів островів Хаапай і Вавау, які одночасно є членами Законодавчої Асамблеї і Таємної ради.

Система судових органів включає в себе Таємну раду, апеляційний суд, Верховний суд, магістратські суди і земельні суди. Апеляційний суд складається з верховного судді королівства і суддів, які призначені королем за згодою Таємної ради. Апеляційний суд володіє виключним правом і юрисдикцією слухати справи і виносити рішення по апеляціях, поданих на рішення Верховного або земельного суду [3, с. 37].

У Королівстві Тонга відповідальність уряду перед королем та Законодавчими зборами (парламентом) витікає зі статті 51 Конституційного Акта Тонга. На відміну від Ліхтенштейну, Бутану та Марокко, в Королівстві Тонга відповідальність уряду означає його звітування перед королем та подання відповідей на запити членів Законодавчих зборів [26, с. 48].

Отже, виникнення нетипових форм правління є закономірним процесом, обумовленим різноманітністю традицій і культур різних країн, особливостями менталітету народів. Також значний вплив на розвиток форми державності у різних країнах світу справляє їх історичне минуле, і те яка саме форма правління притаманна для деяких держав була в історії.

ВИСНОВКИ Таким чином, ознайомившись з вищевикладеним, слід зауважити, що монархія є однією з форм державного правління поряд з республікою. Монархія — історично перша форма державності у світі. У своєму розвитку монархія пройшла декілька етапів: східна деспотія (Стародавній Єгипет, Вавилон, Урарту, Шумер), феодальна монархія (ранньофеодальна, станово-представницька та абсолютна), конституційна монархія (парламентська або дуалістична).

Що стосується сучасного світу, то з понад 200 держав, монархічна форма правління збереглась лише в 41 країні. Більшість з них є конституційними монархіями, державний устрій яких є приблизно однаковим як в Європі, так і в Азії. Однак, до нашого часу збереглось і декілька абсолютних монархій в регіоні Перської затоки (так звані «нафтові монархії»). У цих державах конституція є формальною, а вся повнота влади належить монархові.

Досліджуючи монархії сучасності, не можна не зазначити того, що кожна з них має свої, характерні тільки їй ознаки. Саме вони показують ті зміни, які відбулись з монархічною формою правління в результаті історичного розвитку.

Поряд з досить традиційними формами монархічного правління у сучасному світі є досить цікаві та нетрадиційні монархії, такі як: теократична (Ватикан), патріархальна (Свазіленд), дуалістична (Тонга), квазіпарламентська (Кувейт), виборна (ОАЕ, Малайзія). Розвиток таких монархій залежить від культурних особливостей народу, рівня розвитку країни, традицій королівської влади.

Багато хто вважає, що монархії є рудиментом минулих епох, і вони не мають перспектив свого розвитку в майбутньому. Сьогодні ж «королівське питання» обговорюється усюди в Європі та деінде в Азії. Країни зі сталими конституційними монархіями — Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція — міркують над тим, як «підігнати» корону до нових реалій. Країни, що свого часу втратили королівську владу — Італія, Німеччина, Франція — як зменшити ностальгічні заклики до повернення анахронічного, з їхньої точки зору, інституту влади. Країни, що зберегли память про царювання колишніх монархів — Австрія, Болгарія, Португалія, Румунія — як використати спадщину минулого у сучасних реаліях. Тому питання монархій є дуже дискусійним на даний час, тому що як є прихильники монархізму, так і його противники.

Що стосується монархії в Україні то потрібно сказати наступне: досвід монархічного правління на українських землях є, це зокрема Київська Русь і Галицько-Волинське князівство, а також Другий Гетьманат 1918 р. Таким чином, існує три течії українського монархізму — давньоруська, гетьманська і зовнішня (повязана з династією Габсбургів).

Основною правовою передумовою запровадження в Україні монархічної форми правління є ч. ІІ статті 5 Конституції, що закріплює виключне право народу «змінювати конституційний лад в Україні». Згідно ж із ч. І статті 5 народ, поряд з державною владою та місцевим самоврядуванням, «здійснює владу безпосередньо». Найбільш же впливовою формою безпосереднього народовладдя є референдум. Можемо припустити, що існує два варіанти легального запровадження монархічної форми правління в Україні. Перший передбачає ініціювання зміни форми правління Президентом України. Така ініціатива випливає із п. 6 статті 106 Конституції України, згідно з яким Президент України може призначити всеукраїнський референдум щодо змін Конституції. Другий варіант акцентує увагу на всенародному русі за монархію, що знаходить своє вираження у всеукраїнському референдумі. Означену форму прямого народовладдя слід реалізувати у абсолютній відповідності українському законодавству, зокрема Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми».

Таким чином, підводячи підсумок вищесказаному, обрана тема була розкрита шляхом визначення поняття і сутності монархії, виявлення, як недоліків, так і достоїнств монархії як форми правління. Також у ході роботи були охарактеризовані історичні різновиди монархій:

· Патріархальна (традиційна);

· Сакральна;

· Деспотична;

· Станово-представницька;

· Абсолютна;

· Конституційна;

· Дуалістична;

· Парламентська;

· Теократична;

· Виборна;

· Квазіпарламентська.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абліцов В. Гетьманат/ В. Абліцов // Голос України. — 2002. — № 48. — С. 7

2. Асанбаев М. Аравийские монархии: общество, власть и государство / М. Асанбаев. — Алматы: Казахстанский центр гуманитарно-политической коньюнктуры, 2009. — 208 с.

3. Беликов В., Николаев В. Тонга — последнее королевство в Океании / В. Беликов, В. Николаев — М.: «Знания», 1991. — 64 с.

4. Бостан Л., Бостан С. Історія держави і права зарубіжних країн. Навч. посібник / Л. Бостан, С. Бостан. — К.: Центр учбової літератури, 2008. — 730с.

5. Василь Вишиваний [Електрон. ресурс] / Коломия ВЕБ Портал, Форум

6. Гамкрелидзе Д. Почему конституционная монархия?/ Д. Гамкрелидзе/ [Електронний ресурс]

7. География. Современная энциклопедия/ под ред. А. П. Горнина. — М., 2006. — 396с.

8. Государственное устройство города-государства Ватикан/ [електронний ресурс]

9. Григонис Э. Конституционное право зарубежных стран. Курс лекций/ Э. Григонис, В. Григонис. — СПб., 2002. — 392с.

10. Елистратов А. Очерки государственного право (конституционное право)/ А. Елистратов. — М., 1999. — 148с.

11. Конституции государств Европы в 3 т. — Т.2./ под ред. А. Окунькова. — М.: Изд-во «НОРМА», 2010. — 890с.

12. Конституція України. — Суми: ТОВ «ВВП Нотіс», 2011. — 48 с.

13. Королевство Саудовская Аравия на пути прогресса. — Эр-Рияд: Департамент информации для зарубежных стран М-ва информации, 2002. — 118 с.

14. Лок Дж. Два трактати про врядування: [переклад з англ. О. Терех, Р. Дмитрець]/ Джон Лок. — К.: Основа, 2001. — 286 с.

15. Малишко М.І. Конституція Української Народної Республіки (України — Українії-Русинії). Альтернативний і перспективний народний варіант. — К., 2003. — 24 с.

16. Монархии Европы: судьбы династий / под ред. А. Д. Александрова. — М.: Республика, 2008. — 304 с.

17. Общая теория государства и права / под ред. В. В. Лазарева. — М.: Юристъ, 2007. — 517 с.

18. Основной Низам (положение) королевства Саудовская Аравия / [Електронний ресурс]. — Режим доступу: