Доходи: сутність та види в умовах ринку

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни «ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ»

на тему: ДОХОДИ: СУТЬ ТА ВИДИ В УМОВАХ РИНКУ

ЗМІСТ дохід розподіл ВСТУП РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ДОХОДІВ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

1.1 Економічні школи про розподіл доходів

1.2 Сутність, види і джерела доходів. Номінальний і реальний дохід

1.3 Функціональний розподіл доходів РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА РОЗПОДІЛУ ДОХОДІВ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

2.1 Сутність і механізм розподілу доходів

2.2 Нерівність в розподілі доходів

2.3 Удосконалення розподілу доходів РОЗДІЛ 3. ФЕНОМЕН ДОХОДУ В УКРАЇНІ

3.1 Аналіз розподілення доходів в Україні

3.2 Державне регулювання доходів в Україні

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП Здійснюваний в Україні перехід до ринкових відносин пов’язаний з багатьма труднощами, виникненням багатьох економічних питань. Одне з цих питань тісно торкається доходів. У зв’язку з кризою, що виникла у світі, і безпосередньо в Україні, спостерігається зниження прожиткового мінімуму, заробітної плати, прибутку різних секторів економіки тощо, адже це є основні форми доходів. Вихід з неї залежить від успіхів у здійсненні радикальної економічної реформи, переходу до ринкової економіки. Саме для України, як для країни з перехідною економікою, регулювання доходів та підвищення рівня життя населення є надзвичайно актуально, тому що в умовах економічної кризи спостерігається особливо гостре протиріччя між обмеженістю ресурсів для реалізації соціальних програм на тлі зрослих вимог до кінцевого попиту як одному з головних двигунів економічного росту. Глобальні соціально-економічні перетворення, що торкаються всіх сторін життєдіяльності суспільства, викликають необхідність зваженої й обґрунтованої політики доходів.

Проблема доходів стосується усіх країн, але в Україні можна виділи декілька головних причин, що призводять до зниження рівня доходів національної економіки:

а) відсутність законодавчої бази;

б) міграційні процеси;

в) перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки;

Україна може дуже швидко вийти з економічної кризи, тому що в неї для цього є всі необхідні умови, після чого вона зможе стати у Європі одним з регіонів, що найбільш динамічно розвивається. Цьому сприяє вдале політичне розташування, висококваліфіковані фахівці, родюча земля та багаті природні ресурси.

В останній час до цих передумов приєдналися нові, такі як макроекономічна стабілізація, зменшення темпів інфляції та стабільність національної валюти, прискорення курсу приватизації. Розвиток ринкової економіки постійно вимагає мобілізації, розподілу та перерозподілу ресурсів. До основних видів економічних ресурсів відносять працю, засоби виробництва, товари і сировину.

Дохід — поняття одне з найскладніших в економічній науці. Це визнав ще свого часу один із світових авторитетів у цій області - відомий англійський економіст Дж. Хікс. Часткова розбіжність тлумачення суті доходу пояснюється широкою сферою його застосування на макроі мікрорівнях (національний дохід, доход підприємства, дохід сім`ї тощо), що призводить до неоднозначності його змісту. Однак навіть під поняттям доходу підприємства в сучасній економічній літературі часто розуміється загальна виручка чи сума грошових надходжень підприємства.

Мета: обґрунтування сутності доходів, їх видів та форм, як економічного аспекту, також думку різних економічних шкіл щодо теоретичного пояснення сутності доходів у ринковій економіці.

Об'єкт: сутність і види дохо дів в умовах ринку.

Предмет: джерела формування доходів, функціональний розподіл доходів та його механізм, державне регулювання доходів в Україні.

Завдання дослідження: дослідити сектори, механізм регулювання, проблеми та перспективи сфери доходів в Україні.

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ДОХОДІВ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

1.1 Економічні школи про розподіл доходів Теорії розподілу доходів населення доцільно розпочати з класиків, оскільки представники передісторії економічної науки (схоласти, меркантилісти, фізіократи та ін.) не створили з цих питань цілісної системи поглядів.

Представники класичної школи політичної економії (А.Сміт, Д. Рікардо, Д.С.Міль та ін.) вперше сформували струнку систему поглядів на проблеми розподілу грошових доходів їхня теорія заробітної плати — теорія засобів існування, була першою і популярною тривалий час теорією заробітної плати. Свої погляди щодо платні найманих працівників Адам Сміт виклав у розділах 8−11 праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). Адам Сміт розглядає суспільство як єдність, всі частини якої мають свою частку в національному доході. Добробут і щастя кожного члена суспільства безпосередньо залежать від добробуту суспільства загалом. Звідси висновок: тільки збільшення національного багатства може підвищити життєвий рівень громадян. Вільне підприємництво має забезпечити зростання національного багатства, і тому воно отримує гарантії недоторканності в державній політиці невтручання. Такий підхід був тісно пов’язаний із зіставленням лібералізму до соціального законодавства. Вимагаючи невтручання, прихильники концепції лібералізму виступали проти втручань держави у соціальні відносини. Згідно з цим підходом держава не може втручатися, наприклад, у розв’язання проблем про підвищення заробітної плати найманих працівників, бо це зменшило б прибутки підприємців, порушило б рівновагу пропозиції і попиту на робочу силу, сприяло б зростанню безробіття через високу ціну робочої сили[11].

Основою заробітної плати найманого працівника, вважав Адам Сміт, є вартість засобів існування, потрібних, щоб підтримувати його життя та виховання дітей, які замінять його на ринкові праці. Такий погляд на зарплату висловлювали і раніше. Зокрема Дж. Лок уважав, що дохід найманих працівників обмежений «голодним існуванням», а Р. Кантильон схилявся до думки, що реальна ціна праці визначається звичайним утриманням працівника. Ф. Кене і А. Тюрго виходили з того, що в наслідок конкуренції найманих працівників на робоче місце, їхні заробітки опускаються до мінімуму, який лише підтримує їхнє фізіологічне існування. Адам Сміт виступав проти будь-якого регулювання державою рівня заробітної плати. Хоча він усвідомлював, що «господарі завжди і всюди немов би є у мовчазній, але постійній і єдиній змові - не підвищувати оплати праці вище від її розміру», однак не вважав, що потрібно впливати на поведінку працедавців за допомогою законодавства. До того ж А. Сміт критикував закони про учнівство, цехові постанови і закони про бідних через те, що вони обмежують масштаби конкуренції і зменшують мобільність трудових ресурсів. Проте А. Сміт все ж таки давав моральні настанови для підприємців щодо платні найманих працівників. Останні становлять більшу частину населення, а «те, що поліпшує умови існування більшості, аж ніяк не може бути шкідливим для цілого. Жодне суспільство, без сумніву, не може процвітати і бути щасливим. якщо значна частина нього членів бідна і нещасна».

Окрім Адама Сміта. Наприкінці ХVIII ст. ідею laissez faire розвивали Е. Берк, Дж. Прістлі, Дж. Бенгам, А. Юнг, Ф.М.Іден. Серед інших назв, що відображають суть цієї концепції економічної ролі держави (laissez faire). досить влучною є назва «держава — нічний сторож», яку вперше використав Ф.Ласаль. Вона показує, що держава виконує не активну функцію, а допоміжну, пов’язану з підтриманням порядку у суспільстві.

Не всі вчені схвально ставилися до ідеї значного державного втручання в економіку. Представники монетаризму (М.Фрідман, А.У.Філіпс, Д. Ж. Мут, Ф. Гаек) стверджували, що вільний ринок є саморегулювальною системою, що гарантує високу економічну стабільність. Чільне місце в аргументації монетаризму посідає концепція «природного рівня безробіття». Під цим розуміють такий рівень добровільного безробіття, за якого ринок праці очищується, а рівень реальної заробітної плати відповідає рівновазі на всіх ринках. Безробіття пов’язане із змінами заробітної плати (цін).

Цю залежність описує крива Філіпса (рис. 1):

Рис. 1 Крива Філіпса Крива Філіпса показує, що зростання заробітної плати може поєднуватися із значним безробіттям. Із цієї залежності випливає, що стабільність цін і безробіття є несумісними цілями, що спростовує висновки Кейнса. Засновник монетаризму М. Фрідман стверджував, що існує асиметрична реакція працедавців і найманих працівників на підвищення ціни і зарплати. Збільшення обсягу сукупного попиту підвищує і ціни на товари, і рівень зарплати, однак ціни значно швидше реагують на збільшення попиту, ніж зарплата. Якщо ціни зростають швидше ніж зарплата, то реальна заробітна плата знижується. Падіння реальної заробітної плати спонукає працедавців наймати більше працівників. Підвищення попиту на працю стає ефективним, бо працівники ще очікують стабільних цін і розглядають зростання грошової заробітної плати як збільшення реальної зарплати[14].

Монетаристи також висловили свої міркування стосовно держави загального добробуту. М. Фрідман і Ф. Гаєк розглянули цю концепцію у взаємозв'язку рівності та свободи. Застосувавши таку методологію аналізу, ці вчені дійшли однакових висновків. У праці «Господарі своєї долі» М. Фрідман розглянув англійську соціальну політику. Він звернув увагу на те, що починаючи від кінця Другої світової війни уряд намагався збирати все більше податків, прагнучи забезпечити рівність результатів. Через підвищення ставок прибуткового податку, податків на нерухомість і на спадок (які досягнули від 83 до 98 відсотків), уряд намагався вилучити у багатих «надлишки» і дати їх бідним. У той час значно розширилась система надання державою житла, медичного обслуговування та інших послуг із соціального забезпечення, а також виплати з безробіття і пенсій у старості.

Однак, зазначає М. Фрідман, результати істотно відрізнялись від очікуваних. У країні відбувся колосальний перерозподіл багатства, але остаточним результатом стало не встановлення справедливості, а дещо цілком інше. Виросли нові привілейовані класи: бюрократи, які закріпилися на «тепленьких місцях»; трудові спілки, які навчитись видавати себе за представників знедолених і безправних, а фактично складались з найвище оплачуваних працівників; і нарешті, нові мільйонери — люди, які навчилися не зважати на закони, правила і розпорядження. М. Фрідман робить висновок, що «суспільство, яке ставить рівність (у розумінні рівності результатів) вище від свободи, зрештою втратить і рівність, і свободу». Він пропонує відмовитись від рівності результатів, а натомість забезпечити рівність можливостей, що призведе до справедливішого розподілу доходів у суспільстві[13].

Гаєк у праці «Дорога до рабства» висловив подібні погляди. Він порівнює директивну та ринкову економіки. І зокрема, два види економічної захищеності, які їм притаманні. Зауваживши, що є такі види захищеності, як обмежена (яка доступна всім і є не привілеєм, а законною вимогою) і абсолютна (певний стандарт, рівень життя), Ф. Гаєк переконаний, що у вільному суспільстві може існувати лише захищеність першого виду. Держава повинна гарантувати мінімальний рівень доходів, а не страхувати від зниження доходів, що часто трапляється у ринковій економші через конкуренцію. Прагнення забезпечив гарантований рівень доходів призводить до того, що право визначення такого «справедливого» рівня належить чиновникові. «Застосування такого принципу призведе до того, що люди, які виконують однакову роботу, будуть отримувати різну винагороду». Система, яка гарантує кожному економічну захищеність і поширена на все суспільство, неминуче призводить до втрати свободи та ієрархічних відносин військового типу «Це безпека казарм і бараків». Свої міркування щодо свободи і захищеності Гаєк закінчує словами Бенджаміна Франкліна: «Ті, хто в головному відмовляються від свободи в ім'я тимчасової безпеки, не заслуговують ні свободи, ні безпеки». Із висновками Гаєка погоджується Бертран де Жувенель (1903;1987), французький інтелектуал, який 1951 року опублікував пралю «Етика перерозподілу». У цій праці він зосереджує увагу на моральних аспектах перерозподілу, а не впливові на трудову мотивацію. Іншими словами, критика Б. Жувенеля є викликом основним цінностям теорії перерозподілу. Його цікавив вплив перерозподілу на особисту свободу, культуру і почуття особистої відповідальності. Найважливішим результатом цієї політики для Б. Жувенеля є той імпульс, який вона надає руйнівному процесові централізації. Разом із Фрідріхом фон Гаєком, Мілтоном Фрідманом і Джеймсом Б’юкененом, Бертран де Жувенель належить до «впертої меншості» учених, які послідовно відстоювали непопулярну у XX ст. ідею свободи і відповідальності людини. Останнім часом зросла увага до проблем, які вивчає економіка добробуту. І зокрема, проблеми бідності. Свідченням цього є присвоєння А. Хенові Нобелівської премії за дослідження фундаментальних проблем економіки добробуту. Індійський економіст Амартья Сен займається проблемами бідності, домогосподарств і розподілу доходів у суспільстві. Ця сфера відома як економіка добробуту чи економіка розвитку, і жоден з економістів, хто працює у цій галузі, досі не був удостоєний цієї високої нагороди. Свої основні ідеї А. Сен виклав у працях: «Колективний вибір і соціальний добробут» (1970), «Економічна нерівність» (1973), «Бідність і голод: здобутки і втрати» (1981).

Учений запропонував теоретичну основу для порівняння розподілів багатства у різних країнах і визначив новий, точніший індекс бідності, а також «індекс добробуту». Індекс бідності обчислюється за формулою (1.1):

P=H[I+(1-I)G], (1.1)

де О — коефіцієнт Джині; І - міра (між 0 і 1) розподілу доходу, обидва показники, обчислені дія осіб з доходами нижчими від рівня бідності. Н — населення з доходом, нижчим від рівня бідності. Теоретичні засади щодо державного регулювання доходів населення, проголошені різними економічними шкалами, тією або іншою мірою реалізовувалися у політиці різних держав і безпосередньо впливали на формування доходів населення.

1.2 Сутність, види і джерела формування доходів Дохід — багатогранне економічне поняття, що має різні значення. У широкому розумінні дохід розглядається як грошові і натуральні надходження суб'єктам господарської життя. У вузькому значенні дохід — це потік грошових надходжень в одиницю часу (годину, тиждень, місяць, рік). На відміну від багатства, яке втілюється в запасах активів (будівлях, спорудах, знаряддях праці, цінних паперах, готівкових грошах і т. п.), дохід передбачає приплив грошей. В економічній теорії доходи класифікуються за різними критеріями:

1. Залежно від рівня формування:

— Доходи мікроекономічного рівня: заробітна плата, рента, прибуток, відсоток, амортизація, валовий і чистий дохід підприємства і т. п.;

— Доходи макроекономічного рівня: валовий національний дохід; чистий національний дохід; сукупний особистий дохід; дохід кінцевого використання і т.п.

2. Залежно від суб'єктів присвоєння:

— Доходи індивіда;

— Доходи домогосподарства (сім'ї);

— Доходи підприємства (фірми);

— Доходи галузі;

— Доходи територіальної громади;

— Доходи держави;

— Доходи суспільства (чистий національний доход).

3. У залежності від цін, в яких вимірюється дохід:

— Номінальні доходи — вимірюються в цінах поточного періоду;

— Реальні доходи — вимірюються в базових цінах (або в цінах поточних з урахуванням рівня інфляції).

Номінальні доходи — це грошові доходи населення. Реальні доходи — це кількість благ і послуг, який можна придбати за номінальні доходи. Реальні доходи споживача залишаються незмінними лише в тому випадку, якщо споживач у стані купити в цілому стільки ж благ, що і раніш. Реальні доходи залежать від наступних факторів:

1) номінальних доходів;

2) рівня цін на товари і послуги;

3) темпів інфляції;

4) рівня податків, якими обкладаються доходи. У свою чергу номінальні доходи (особливо в сфері малокваліфікованої праці) залежать від рівня безробіття в країні, підпорядкування і національної приналежності працівника.

4. Для аналізу діяльності підприємства (фірми) використовують такі форми доходу:

— Валовий дохід — виторг від реалізації економічних благ (1.2):

TR=PQ, (1.2)

де TR — валовий дохід; P — ціна одиниці виробленого блага; Q — обсяг (кількість) реалізованих благ; PQвиручка від реалізації продукції обсягом у Q одиниць;

— Середній дохід, який визначається діленням валового доходу (TR) на обсяг (1.3)

(1.3)

де AR — середній дохід; TR=PQ — валовий дохід; P — ціна одиниці блага.

— Граничний дохід — приріст валового доходу від продажу додаткової одиниці економічного блага (4):

(1.4)

де MRграничний дохід;

?TRприріст валового доходу;

?Qприріст обсягів реалізованих благ.

5. У залежності від включення доходу в ціну блага:

— Первинні доходи, що включаються у ціну товару: зарплата, відсоток, рента, прибуток, амортизація, непрямі податки;

— Вторинні доходи виникають у зв’язку з перерозподілом первинних доходів: прямі податки, трансфертні виплати державою, підприємствами, домогосподарствами і т.д.

6. У залежності від джерела отримання:

— Доходи від ресурсу «праця» як такого, який (ресурс) не має окремого від свого власника існування:

— Заробітна плата;

— Доходи від індивідуальної діяльності;

— Доходи від підсобного господарства;

— Доходи від колективів (або кооперативної) діяльності;

— Доходи підприємців;

— Доходи від власності, що має окреме від власника існування:

— Дивіденди від акцій;

— Відсотки від паю;

— Відсотки від банківських вкладів;

— Доходи від облігацій;

— Орендна плата і т. п.;

— Доходи, безпосередньо не пов’язані з оцінкою результатів діяльності:

— Часткова компенсація витрат на освіту;

— Безкоштовне надання послуг охорони здоров’я;

— Адресна допомога малозабезпеченим верствам населення;

— Соціальні пенсії і т. п.

7. Доходи, що утворюються в результаті використання економічних ресурсів (факторів виробництва) — факторні доходи:

— Доходи у вигляді зарплати чи посадових окладів;

— Рентні доходи;

— Процентні доходи чи прибуток на капітал;

— Підприємницький дохід (прибуток) у вигляді остаточного доходу.

1.3 Функціональний розподіл доходів Під функціональним, в економічній теорії розуміють розподіл доходів з економічних ресурсів (факторів виробництва), до яких за маржиналістською концепцією належать праця, фізичний (реальний) капітал, земля і підприємницькі здібності, а за марксистською — речові фактори (земля і капітал) і особистий (робоча сила). Функціональний розподіл є первинним і тому значною мірою визначає можливості і межі перерозподілу, внаслідок чого формуються кінцеві доходи окремих громадян, сімей та домашніх господарств. В економічній теорії існують два принципово різних підходи до виявлення законів функціонального розподілу доходів: марксистський і маржиналістський. Функціональний аспект передбачає дослідження розподілу національного доходу між власниками робочої сили (праці) і фізичного і земельного капіталу.

Марксистська теорія функціонального розподілу доходів ґрунтується на таких принципах (передумовах):

— Капіталістичний сукупний суспільний дохід створюється найманою працею і капіталом;

— Носієм здатності до праці є найманий працівник, який, по-перше, переносить частину минулого, втіленого в засобах виробництва, праці на знову створений продукт, і, по-друге, створює нову вартість;

— Новостворена вартість (яка після реалізації виступає у формі національного доходу) є, відповідно до теорії К. Маркса, результатом тільки найманої праці;

— Результатом капіталу є перенесена вартість, що входить в структуру сукупного суспільного продукту, але не є складовою національного доходу (знову створеної вартості);

— Додаткова вартість, у свою чергу, підлягає розподілу між самими власниками капіталу (промисловцями, торговцями, банкірами, земельними власниками). У зв’язку з цим додаткова вартість у функціональному розподілі має такі форми:

Р — прибуток промислового капіталіста; Н — прибуток торговельного капіталіста;

і - позичковий відсоток — форма доходу позичкового капіталіста (банкіра); R — рента — форма доходу земельного власника.

Закон розподілу. Розподіл додаткової вартості здійснюється за величиною капіталу. Останній забезпечує спосіб розподілу, при якому власники рівновеликого капіталу в різних галузях отримують рівновеликий дохід, який виступає у формі середнього прибутку. Відповідно до цієї концепції, визначення частки (питомої ваги) найманого працівника у величині національного доходу здійснюється за законом вартості робочої сили. Розуміння того, що робоча сила є не просто здатністю до праці, а здатністю до найманої праці, вельми важливо, адже підприємець — власник капіталу, який здійснює організацію та управління економічною діяльністю, теж працює. Однак він не наймається сам до себе, він теж має здатність до праці, але не до найманої, а до вільного, організаторському, управлінського, творчому. Таким чином, вивчення системи капіталістичного устрою (саме цим займався К. Маркс) передбачає розподіл суспільства на власників робочої сили, власників фізичного (реального) капіталу та земельних власників. Власник робочої сили продає на ринку ресурсів свою здатність до найманої праці на певний час, обумовлене договором. Ця здатність реалізується тільки у процесі трудової (економічної) діяльності. Протягом часу, на яку власник землі або капіталу наймає власника робочої сили, власники землі і капіталу на власний розсуд використовують необхідні для здійснення певних економічних процесів здібності найманих робітників.

Оскільки за марксової теорії об'єктом продажу найманого працівника є робоча сила, то її власник повинен отримати грошовий еквівалент вартості свого товару. Тому заробітна плата (дохід найманого працівника) визначається вартістю (ціною) робочої сили. Остання (вартість робочої сили) визначається вартістю життєвих благ, необхідних для відтворення здатності до найманої праці. У цьому полягає специфіка вартості товару «робоча сила». У той же час робоча сила — товар, що має і специфічну споживчу вартість (корисність). Для власника капіталу споживча вартість робочої сили полягає в здатності її в одиницю часу створювати вартість більшу, ніж вона сама стоїть, тобто в здатності створювати додаткову вартість понад еквівалента своєї власної вартості.

Маржиналістська теорія розподілу факторних доходів ґрунтується на інших принципах:

* власниками ресурсів в ринковій економіці є домашні господарства;

* є чотири основні ресурси (фактори виробництва), яким відповідають такі форми доходів:

— Земля створює ренту ®;

— Капітал (інвестиційні ресурси) — відсоток (i)

— Праця — заробітну плату (W);

— Підприємницькі здібності - підприємницький дохід, нижньою межею якого є нормальний прибуток (Рn);

* величина доходу на кожний з ресурсів визначається питомою вагою останньої одиниці прирощеного ресурсу у валовому доході фірми;

* такий принцип (закон) розподілу доходів справедливий як для найманих працівників, так і для власників земельного та фізичного капіталу, а також для людей, схильних до підприємництва, оскільки забезпечує розподіл доходу пропорційно частці участі кожного ресурсу у створенні доходу, що підлягає розподілу.

Купівля землі і капіталу передбачає сплату (ціну) за придбання цих ресурсів у власність на невизначений час. Купівля права на використання послуг, що надаються землею і капіталом, реалізується за допомогою ціни, що приймає форму ренти і процента. Рента (від лат. Reddo) в перекладі означає «повертати, оплачувати». У сучасному розумінні цей термін означає дохід від землі, регулярно одержуваний її власниками, не займаються підприємницькою діяльністю, а здають землю в оренду. Ціна землі визначається як форма доходу, похідна від величини ренти, що є платою за право тимчасового використання споживчих властивостей ресурсів[6].

РОЗДІЛ 2

СИСТЕМА РОЗПОДІЛУ ДОХОДІВ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

2.1 Сутність і механізм розподілу доходів Розподіл доходів — це стадія відтворення, яка займає проміжне місце між виробництвом і споживанням. Реалізована на ринку продукція перетворюється на грошову виручку. Після вилучення з неї вартості спожитих засобів виробництва залишається грошовий (валовий) доход, або новостворена вартість, у процесі розподілу якого виникають вертикальні зв’язки: між державою і членом суспільства, між державою і підприємством, між підприємством і його працівником, між власником засобів виробництва і найманим робітником та ін. У цих зв’язках виявляються різноманітні форми доходів, кожна з яких має своє економічне призначення.

Об'єктивно розподіл доходів залежить від того, що новостворена вартість складається з необхідного продукту, який використовується для задоволення потреб безпосередньо виробників, і додаткового продукту для задоволення особистих потреб підприємців і загальних суспільних потреб (розширення виробництва, соціальної та духовної сфери, створення резервів).

Спочатку здійснюється розподіл доходу між державою і підприємством будь-якої форми власності. Об'єктом такого розподілу є прибуток — різниця між ціною, за якою підприємство реалізує свою продукцію, та її собівартістю.

Прибуток підприємства розподіляється на дві частини: одна йде в розпорядження держави, друга — залишається в розпорядженні підприємства.

Це особлива форма розподілу, від якої залежить існування держави, фінансування загальнодержавних програм розвитку народного господарства, соціально-культурних заходів, утримання державного апарату, забезпечення оборони країни. Разом з тим в результаті розподілу доходів підприємство повинно мати умови для відповідної господарсько-фінансової діяльності[8].

Підприємство сплачує державі податок на прибуток до державного бюджету. Важливе значення має установлення пропорції розподілу прибутку між державою і підприємством. Якщо вилучається надмірна частка прибутку, то підприємство втрачає стимули для розвитку виробництва, не має можливості для поліпшення соціальних умов життя людей. По суті, підривається основна ланка народного господарства, від якої залежить доля розвитку всього суспільства.

Водночас, якщо держава не матиме достатньо коштів, то це негативно відбиватиметься на науково-технічному і економічному прогресі всього суспільства. Розвиток фундаментальних наук, нових напрямів технічного прогресу, розв’язання ряду глобальних проблем можливі тільки за умови участі держави та її централізованих фондів.

Отже, важливим принципом розподілу доходу є встановлення оптимального є встановлення оптимального співвідношення, яке створювало б сприятливі умови для поєднання економічних інтересів суспільства і підприємств[3].

Важливе значення має розподіл фонду життєвих засобів. Він охоплює, як правило, основну частку всього продукту, яка утворюється на основі необхідного і частини додаткового продукту. За своїм матеріально-речовим складом фонд життєвих засобів — це сукупність предметів споживання і послуг, який об'єктивно необхідний для задоволення особистих потреб людини, забезпечує відтворення і розвиток її здатності до праці, утримання непрацездатних членів сім'ї.

Коли йдеться про розподіл необхідного продукту, то цей процес іноді вважають тотожним процесу розподілу фонду життєвих засобів. Проте фонд життєвих засобів і необхідний продукт — це не тотожні поняття, а отже, не синоніми.

У системі суспільного відтворення необхідний продукт формується у процесі виробництва, проходить через фази розподілу, обміну і споживання. Головним функціональним призначенням необхідного продукту є відтворення робочої сили.

Лише на фазі споживання необхідний продукт набуває своєї завершеної форми як фонд життєвих засобів, тобто виступає у вигляді предметів споживання і послуг, які безпосередньо забезпечують особисте споживання. Таким чином відбувається процес трансформації необхідного продукту у фонд життєвих засобів. Також є доходи, безпосередньо не пов’язані з оцінкою результатів праці. Це суспільні фонди споживання. Вони можуть надходити до населення через державний бюджет, а також через спеціальні фонди підприємств (в Україні вони мають назву фондів соціального розвитку). І нарешті, є доходи від власності - дивіденди від акцій, відсотки від паю на майно, відсотки від вкладів в ощадних банках та ін. Одна (переважна) частина доходів перетворюється (в основному через ринок) у предмети споживання населення, а друга (через накопичення і інвестування на основі ринкових відносин) в засоби виробництва для розширеного відтворення, економічного зростання. Головним об'єктом господарювання, а також основним джерелом відтворення суб'єктів виробничих відносин виступає національний доход. У механізмі мотивації поєднуються економічні інтереси держави, підприємств і працівників. Реалізація і поєднання цих інтересів відбуваються на основі матеріальних стимулів до праці. Мотиваційний механізм діяльності залежить від створення справедливої системи розподілу доходів, яка повинна бути побудована на основі таких принципів:

— отримання доходів за працю, в тому числі підприємницьку, землю, капітал;

— залежності основної частини доходів від результатів праці, рівня економічної діяльності суб'єктів господарства;

— розмір доходів при врахуванні рівня розвитку продуктивних сил повинен забезпечувати нормальні (суспільне необхідні) умови життя; сталості розподілу доходів;

— відсутності зрівнялівки в розподілі доходів;

— неприпустимості надмірної диференціації доходів у суспільстві, дотриманні соціальної справедливості;

У соціально орієнтованій ринковій економіці мають враховуватися істотні відмінності у здібностях працівників. Це означає, по-перше, створення однакових умов для їх розвитку; по-друге, надання роботи за здібностями; по-третє, створення необхідних умов для високоефективної праці. усуненні всякої дискримінації за статтю, національністю, соціальним походженням.

2.2 Нерівність і перерозподіл доходів

Прагнення суспільства досягти соціальної справедливості потребує від державної влади різноманітних заходів щодо перерозподілу доходів. Тут перш за все необхідно визначити, наскільки нерівним є фактичний розподіл доходів, а для цього треба ввести відповідні показники нерівності. По-друге, слід визначитись із поняттям справедливого розподілу доходів, що дає змогу відшукати стан, до якого треба скеровувати рух процесу перерозподілу. По-третє, необхідно розглянути інструменти, які допоможуть перерозподіляти доходи. Нарешті, слід проаналізувати вартість перерозподілу для суспільства. Різні люди мають різні стартові можливості, різні здібності і різну віддачу. Доходи утворюються внаслідок продажу або передачі в оренду належних їм ресурсів (праці, грошових заощаджень, землі, підприємницьких здібностей) на ринках відповідних факторів виробництва. Все це веде до суттєвої диференціації доходів у суспільстві, проблеми несправедливого розподілу доходів і появи бідності. Бідність як явище притаманне всім, навіть найрозвинутішим країнам. У більшості країн фіксується поріг бідності, який визначає певний рівень доходів у середньому на члена родини протягом року.

Для вимірювання нерівності у розподілі доходів використовується кілька понять, одне з яких — крива Лоренца — графік, який ілюструє ступінь нерівності. Якщо по вертикалі відкласти кумулятивну частку доходів (від 0 до 100 відсотків), а по горизонталі - кумулятивну частку тих, хто отримує ці доходи (також від 0 до 100 відсотків), тоді у випадку повної рівності крива Лоренца матиме вигляд прямої лінії, тобто будь який відсоток населення (наприклад, 10 або 20) отримуватиме таку частку доходів (10 або 20 відсотків). При фактичному нерівному розподілі доходів крива Лоренца буде відхилятись праворуч вниз від прямої лінії, тобто буде опуклою донизу. Така форма кривої показує, що однакові частки бідніших і заможніших громадян отримують різні частки від сукупного доходу суспільства.

З кривою Лоренца пов’язаний інший вимірювач нерівності доходів — коефіцієнт Джині, який дорівнює відношенню площі фігури, що утворюється між кривою Лоренца та лінією абсолютної рівності, до площі трикутника, що утворюється лінією абсолютної рівності та координатними осями. Цей коефіцієнт коливається в діапазоні між нулем (у випадку абсолютної рівності чисельник дорівнює нулеві) та одиницею (у випадку абсолютної нерівності, коли всі доходи суспільства зосереджені у одного індивіда, чисельник дорівнюватиме знаменнику). Приблизно 10 років тому індекс Джині становив 47,3% і відповідає рівню країн «третього світу». За останнє десятиліття цей індекс невпинно зростав і наблизився до критичних 50 відсотків. Це, як кажуть аналітики, межує із соціальним вибухом. Щоправда, інша статистика подає дані щодо України на рівні 30 відсотків. З метою зменшення нерівності у розподілі доходів державна влада здійснює примусове переміщення ресурсів, яке призводить до зменшення добробуту одних і підвищення добробуту інших членів суспільства, тобто фактично до перерозподілу доходів за допомогою податкової системи та трансфертів. Трансферт може здійснюватись у грошовій формі, у вигляді надання певних послуг; він може набувати також форми передачі економічних можливостей, що означає розширення можливостей досягнення вищих доходів частиною індивідів порівняно з нерегульованим ринком. Рішення про трансферти може бути політичним, яке приймається з використанням механізмів суспільного вибору, тоді воно буде примусовим принаймні для частини індивідів. Трансферти можуть здійснюватись і добровільно, наприклад, у вигляді пожертв. Для фінансування трансфертів використовується податкова система. Податки поділяються на прямі(їх сплачують безпосередньо економічні агенти — фірми і домогосподарства — в залежності від рівня доходів або багатства) і непрямі(ними обкладаються блага і види діяльності).

Середня ставка податку (ATR) дорівнює частці (або процентові), який складають податки Т в сукупному доході І (2.1):

ATR=T/I (або ATR= T/I•100%) (2.1)

Рис. 2 Крива Лоренца Гранична ставка податку (MTR) — це частка податків, яка сплачується з гривні додаткових доходів:

MTR=?T/?I (2.2)

Рис. 3 Зв’язок між податками і доходом.

Податок може бути пропорційним, прогресивним і регресивним.

При пропорційному податку податкова ставка залишається незмінною при зростанні доходів, тобто середня і гранична ставка податку є постійними.

Рис. 4 Прогресивна податкова система.

При прогресивному податку середня ставка зростає разом із зростанням доходів, хоча MTR може як зростати (випадок P1 на рис. 3), так і залишатись постійною (випадок Р2). Якщо податок треба сплачувати лише із доходів, що перевищують певний рівень І0, за постійною граничною ставкою t0, то ставка t0 чисельно дорівнюватиме нахилу лінії Р2 до горизонтальної осі на рис.3; у цьому випадку середня ставка буде зростати.

Прогресивна система оподаткування дозволяє зменшити нерівність доходів у суспільстві.

Одна з найпоширеніших форм трансфертів — це програми соціальної допомоги, які можна розподілити на дві групи:

1) програми типу соціального страхування, за якими відповідні кошти отримують всі члени суспільства незалежно від доходів у випадку певних подій (вихід на пенсію, інвалідність, тимчасові захворювання, втрата роботи);

2) програми державної допомоги, за якими підтримуються лише ті члени суспільства, чий доход не перевищує певного рівня (допомога багатодітним родинам, медична допомога, талони на харчування).

2.3 Удосконалення розподілу доходів Одним із шляхів удосконалення розподілу доходів є вимірювання нерівності. Дослідження показують, що найбільша частка національного доходу припадає на заробітну плату. Відносна частка доходу від праці, що визначається у вузькому розумінні як заробітна плата, за останні десятиріччя дещо збільшилася. Якщо давати визначення в ширшому розумінні, тобто включаючи самостійно зайнятих, то в національному доході економічно розвинутих країн відносна частка доходу від праці досягла 70—80%, а частка майнових доходів — близько 20—ЗО %. В Україні в загальній структурі доходів у 2003 році частка доходів від заробітної плати складала 42,35%, прибуток та змішаний дохід — 16,42%, доходи від власності — 2,39%, соціальні допомоги та інші одержані поточні трансферти — 38,84%. Той факт, що в економічно розвинених країнах більша частка доходів припадає на дохід від праці, ще не означає, що розподіл національного доходу в цих країнах досяг соціальної справедливості. Аналіз статистичних даних показує, що у цих країнах існує значна нерівність доходів.

Ступінь нерівності доходів можна визначити за допомогою кривої Лоренца (рис. 2)

На рисунку 2 видно, що відсоток сімей відкладено на осі абсцис, а відсоток доходу — на осі ординат. Теоретичну можливість абсолютно рівного розподілу доходу показує бісектриса. Вона вказує на те, що будь-який даний відсоток сімей отримує відповідний відсоток доходу. Це означає, що коли 20% всіх сімей отримують 20% всього доходу, 40% — 40%, а 60% — 60% тощо, то відповідні точки будуть розміщені на бісектрисі. Крива Лоренца демонструє не теоретичний, а фактичний розподіл доходу. Як вказує точка а, 20% всіх сімей з найнижчими доходами отримують 7% доходу; точка б вказує, що 40% сімей з низькими доходами отримують 18% доходу тощо. Ділянка між лінією, що позначає абсолютну рівність, і кривою Лоренца вказує на ступінь нерівності доходів. Чим більша ця ділянка, або розрив між лініями, тим більший ступінь нерівності доходів. Коли б фактичний розподіл доходів був абсолютно рівним, то крива Лоренца і бісектриса співпали б і розрив зник. Точка е на графіку відповідає ситуації абсолютної нерівності, коли 1% сімей має 100% доходу, а інші не мають нічого. У цьому випадку крива Лоренца співпаде з осями системи координат, утворивши прямий трикутник з вершиною в точці е. Трикутник, створений діагоналлю і осями координат, характеризує цей крайній ступінь нерівності. Криву Лоренца можна використати для порівняння розподілу доходів у різні періоди часу або в різних країнах, або між різними соціальними групами населення, беручи до уваги доходи до і після вирахування податків, а також трансфертні платежі. У перехідній економіці України спостерігається особливо велика різниця між доходами працюючого населення і пенсіонерів. Дуже великий розрив існує також між доходами працівників окремих галузей народного господарства та видів економічної діяльності, приміром, між доходами працівників вугільної, металургійної промисловості, нафтоперероблення, працівників, зайнятих фінансовою діяльністю, з одного боку, і працівників освіти, охорони здоров’я, культури, з другого. Причиною нерівності доходів є суперечливість ринкової економіки: з одного боку, вона надає рівні можливості, а з іншого, функціонує за принципом: «працюй або ходи голодний». Плоди ринкової економіки належать тим, хто має право на спадщину. Рівень доходів окремих груп населення також залежить від різниці в здібностях, рівні освіти і професійній підготовці, від вибору місця роботи, ступеня панування на ринку тощо. Вивчаючи соціальне становище населення, економісти застосовують поняття «прожитковий мінімум». Визначається він двома способами. По-перше, використовуються дані про бюджет працюючих сімей. По-друге, береться до уваги те, що питома вага доходу витрачається на харчування.

Аналіз показує, що найбільші коливання доходу пов’язані із власністю. Різниця в оплаті праці й особистих якостях за своїм значенням суттєво поступається значенню власності. Разом з тим слід зазначити, що більшість багатіїв досягли цього статусу в результаті сміливих експериментів і ефективних вкладень і лише незначна частина — завдяки спадщині. Щоправда, здібності можуть успадковуватися. Генетика вчить, що вони передаються, особливо через покоління. Риси характеру визначаються багато в чому навколишнім середовищем так само, як і генами. Однією з найбільших перепон на шляху до рівності стає освіта. Хоча в багатьох країнах за останні роки різниця в освітньому рівні окремих соціальних груп населення значно зменшилась, однак і нині, навіть в економічно розвинутих країнах, чимало сімей не можуть оплатити навчання своїх дітей на лікарів, адвокатів, бізнесменів тощо. Виходить, їхнім дітям недоступні деякі високооплачувані спеціальності. Вирішення проблеми бідності та розподілу доходів сприятиме включенню населення до ринкових умов і дозволить створити середній клас, який матиме цивілізовані умови життя. Становлення середнього класу відбуватиметься за рахунок збільшення стійкого прошарку власників нерухомого майна, земельних ділянок і акцій, прискореного розвитку малого та середнього бізнесу, фермерських господарств, посилення законодавчого захисту інтелектуальної власності та зміцнення на цій основі соціальних позицій та доходів представників науково-технічної інтелігенції, діячів культури і освіти, фахівців середньої ланки управління, фінансистів та менеджерів.

РОЗДІЛ 3. ФЕНОМЕН ДОХОДУ В УКРАЇНІ

3.1 Аналіз розподілення доходів в Україні

Глибока деформація механізму державного регулювання та розподілу результатів використання державної власності, що призводить до надмірних соціального розшарування та поляризації доходів. Зростання економіки та процеси модернізації, що відбулися в Україні, супроводжуються безпрецедентним зростанням нерівності в розподілі результатів економічної діяльності. В останні роки йшов інтенсивний процес перерозподілу загального обсягу грошових доходів на користь високоприбуткових груп на тлі скорочення частки доходів найбідніших груп населення. Майнове розшарування в Україні - одне з найбільших з-поміж європейських країн. Україна стала рекордсменом з нерівності на пострадянському просторі (разом з Росією) .

Нерівність у розподілі спостерігається на рівні підприємства, галузі, у міжгалузевому й міжрегіональному розрізі. Найбільш високі заробітки концентруються в паливно-енергетичному комплексі, металургії, вугільній промисловості, сферах фінансів, кредитування й страхування, роздрібній торгівлі, нерухомості, заробітна плата в яких перевищила середній рівень по країні в 2,5 разу. У цей час найбільш диференційованою стала оплата праці банківських працівників, серед яких в 2008 р. оплата праці 10% найбільш високооплачуваних працівників в 40 разів перевищувала заробітки 10% найбільш низькооплачуваних. Зростання нерівності не сприяє оздоровленню економіки, а, навпаки, породжує тіньові розподільчі процеси.

За оцінками Світового банку, в 2006 році доходи 10% найбільш забезпечених верств населення України перевищували доходи 10% найменш забезпечених верств більш ніж в 47 разів. За офіційними даними Державного комітету статистики, кількість громадян, чий дохід не покриває прожиткового мінімуму, поступово скорочується, проте їх, як і раніше, залишається дуже багато. За даними Держкомстату, частка населення, що отримує заробітну плату меншу за прожитковий мінімум, станом на червень 2008 року складає 13%, (у 2008 році - 25,5%), а 5,2% робітників мають заробітну плату меншу рівня мінімальної, і лише 31,6% населення отримують заробітну плату понад 2 тис. гривень[1].

3.2 Державне регулювання доходів в Україні

Проблема поляризації українського суспільства найсильніше виявляється в зростанні доходів від власності та підприємницької діяльності, нерівності видатків на заощадження й придбання нерухомості й навіть нерівності видатків на покупку непродовольчих товарів і оплату послуг. За загальними оцінками дослідників, у руках заможних українців акумульовано приблизно 85% всіх заощаджень у банківській системі, 57% грошових доходів, 92% доходів від власності й 96% видатків на покупку валюти.

При цьому, за даними моніторингу бідності 2009 року, 28,2% населення України належать до категорії бідних, а 15% - до жебраків. Причому бідність продовжує бути поширеним явищем саме серед населення, що працює. За даними звіту Світового банку «Бідність в Україні», в 2008 році бідних людей в країні стало більше на 1,7%. За показником ВВП на душу населення (дані Світового банку 2009 року — 6,92 тис. дол.) Україна — на третьому місці серед найбідніших країн Європи та випереджає лише Молдову й Албанію.

Проблема несправедливої нерівності доходів в Україні полягає в тому, що еліти забезпечують собі доходи, які багаторазово перевищують валовий внутрішній продукт на душу населення. Причому, чим нижчим є рівень продуктивності регіональної економіки і, відповідно, нижчим рівень життя населення регіону, тим сильніше проявляються контрасти.

За географічною ознакою розшарування доходів відбувається за рахунок того, що центри промисловості по крані розподілені не однаково. Найнижчий рівень доходів характерний для південно-східних областей, де менше поширені самозайнятість і тимчасова трудова міграція, тобто там, де населення гірше адаптувалося до нових соціально-економічних умов. Трохи краща ситуація в областях із відносно високим розвитком незареєстрованого сектора економіки, включаючи особисте підсобне господарство. Зростання рівня доходів середньостатистичного українця відбувається в більшій мірі за рахунок промислових центрів. Найбільш доходними містами в Україні вважаються м. Київ, Донецька, Запорізька, Дніпропетровська області.

Проаналізуємо останні дані по доходам громадян України.

Для того щоб оцінити рівень доходів населення розглянемо динаміку середньомісячного номінального доходу населення у 2009 році.

Результати соціологічних опитувань дозволяють скласти уявлення про гостроту та ступінь поширення бідності в Україні. За даними Всеукраїнського моніторингового дослідження, проведеного Інститутом соціології НАН України виявлено вкрай обмежений доступ значної частини населення до життєво важливих благ. Відсутність можливостей придбання найнеобхідніших продуктів харчування відзначила половина респондентів (49,6%), необхідного одягу — 45,2%, необхідної медичної допомоги — 63,7%.

Загальний низький рівень життя населення пояснює переважно негативний характер оцінок матеріальних умов працюючих на промислових підприємствах України, хоча останні за рівнем заробітної плати перебували в більш вигідному становищі порівняно з працівниками культури, охорони здоров’я, освіти та безробітною частиною населення.

Зростання соціально-економічної нерівності в українському суспільстві знайшло відображення в тому, що більше третини (35%) респондентів відзначили антисоціальний характер реформ як причини масової бідності. Значущість антинародної спрямованості сучасних економічних перетворень зростала з погіршенням умов життя респондентів — серед тих, хто відзначав достатність коштів для існування, на зростаюче розшарування як передумову поширення бідності, вказували 24,7%, а в підгрупі тих, хто потрапив до злиднів, — 55,7% респондентів[1,5].

ВИСНОВОК Доходи є кращим інструментом для виміру добробуту суспільства. Ринкова економіка, орієнтуючи населення на підвищення свого добробуту, насамперед за рахунок росту трудової активності, ініціативи і підприємництва, поряд з підтримкою соціально незахищених груп населення вимагає державних гарантій забезпечення мінімуму споживання для всіх громадян.

Основною метою державного розподілу і перерозподілу ринкових доходів є зменшення різкої диференціації доходів населення за рівнем доходів і капіталу.

Задачами аналізу доходів населення є кількісні оцінки процесів формування і використання доходів домогосподарств, розподілу їх між різними групами населення, опис соціально-економічних портретів бідних, середніх і багатих шарів суспільства.

Показники доходів характеризують не тільки економічну міць домогосподарств і ступінь залежності економіки від поводження споживачів, але і вартість соціальних програм, тобто одночасно дозволяють оцінювати можливості державного впливу на динаміку рівня життя населення.

Економіко-статистичні дослідження доходів населення дозволяють точніше формувати висновки і прогнози, оцінювати наслідки прийнятих рішень по регулюванню економічної системи і реалізації макроекономічних і мікроекономічних цілей.

Перехід до ринкової економіки пов’язаний з виникненням проблеми розподілу доходу в суспільстві. Питання про те, як необхідно розподіляти дохід, має давню і суперечливу історію. Окремі економісти вважають, що основою стабільного розвитку економіки є рівність у розподілі доходу, інші дотримуються протилежної точки зору, згідно з якою прагнення до рівності в розподілі доходу не може стимулювати зростання виробництва і призводить до кризи економіки.

Як підсумок можна зауважити, що у сучасних умовах доходи починають набувати ширшого значення й тлумачення: по-перше — як основне джерело прибутку (чистого доходу), по-друге — як складна за структурою категорія, що вимагає теоретичного й методологічного уточнення. Категорія доходу дотепер не набула стійкого значеннєвого відтінку в економічній літературі, нормативних документах, звітності підприємств й організацій. Також, зміни у доходах в умовах перехідної економіки зумовлені стрімким падінням реальних доходів населення, змінами в їх структурі, зростанням диференціації доходів населення.

Розв’язання розкритих питань сприятиме найкращому задоволенню потреб населення, стимулюватиме розвиток виробництва.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бугадовська С. В. Макроекономіка//Підручник — К.: 2005.

2. Базилевич В. Д. Політична економія: — К.: Форум. — 2000.

3. Башнянін Г. І. та ін. Політична економія. Підручник для студентів вузівК.: Ніка-Центр, 2000.

4. Бочан І. О. Глобальна економіка: Підручник. — К.: Знання, 2006.

5. Гойко А. Ф., Четверіков Ю. В., Скрипник А. Л. Мікроекономіка: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.- К. :КНУБА, 2009.

6. Горбенко, Н. Є., Дмитренко М. Й., Кочума І. Ю. Політична економія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.:К. -УБС НБУ, 2009.

7. Дзюбик С. Д. Основи економічної теорії: Навчальний посібник — К.: Знання, 2007.

8. Задоя А. О., Кірієнко О. М., Пилипенко Г. М., Нікеєнко Т. В. Мікроекономіка: курс лекцій та вправи: навч. посібн.:Д.-НГУ, 2009.

9. Іфремчук В.С., Генеза ринкової економіки: Терміни, поняття, персоналії. Львів.:Магнолія плюс, 2005.

10. Мельник П. Р Статистичний щорічник Донецької області: посібник .- Донецьк: Рута, 2006.

11. Мельник А. Ф., Желюк Т. Л., Длугопольський О. В. Макроекономіка та макроекономічна рівновага: Навч. посіб. / К.: Знання, 2008. — 699 с.

12. Мочерний С. В. Політекономія: Підручник / С. В. Мочерний — 2-ге вид., випр. — К.: Вікар, 2005.

13. Міхов, Л. І., Кірова Л. Л., Скоч В. Г. Політекономія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.:Д.-Юго-Восток, 2008.

14. Ніколенко Ю. В. Політекономія: Підручник / Ю. В. Ніколенко. — К.: ЦУЛ, 2003.

15. Панчишина С. П., Савлука. Доходи та заощадження в перехідній економіці України.-Львів.:Савлука, 2005.

16. Савченко П. В., Кокина Ю. П. Політика доходів і заробітної плати: підручник. — М.:Юрист, 2005.

17. Туган-Барановський, М.І. Основи політичної економії: [Пер. з рос.]/М.І.Туган-Барановський;Л:.-ЛНУ, 2003.