Аграрний чинник в історії польсько-українського протистояння упродовж XVI – XVIІ СТ.: рецепція Пантелеймона Куліша

Аграрний чинник в історії польсько-українського протистояння упродовж XVI — XVIІ СТ.: рецепція Пантелеймона Куліша

Є.О. Маковей У статті розглянуті погляди українського історика і мислителя Пантелеймона Куліша на причини польсько-українських незгод у XVIXVIІ ст., висвітлені його ідеї щодо шляхів порозуміння між двома слов’янськими народами. З’ясовано, що однієї із причин протистояння була родюча українська земля, яка приваблювала польську шляхту і зумовлювала її войовничу колонізаторську направленість.

Ключові слова: Пантелеймон Куліш, слов’янські народи, земля, польсько-українське протистояння, поляки, українці.

куліш аграрний польський український.

Інтелектуальна історія як новий інтегральний напрямок сучасної історіографії вивчає історію окремих ідей та ідейних комплексів разом з тими соціальними, політичними та релігійними контекстами, в яких ці ідеї народжуються, розповсюд-жуються та модифікуються. Пантелеймон Куліш був одним із трійці пророків Нової України, що провістили постання модерної української нації. Його інтелектуальний доробок, ідеї та громадська діяльність мають бути предметом усебічного вивчення сучасними науковцями, адже праці українського історика продовжують зберігати свою джерелознавчу та ідейну цінність. Український історик ХІХ ст. у своєму доробку розкриває глибинні ментальні риси українського, польського та російського народів, аналізує їхні взаємовідносини, виділяє причини історичних незгод.

У сучасній вітчизняній історіографії вивченням ідейних поглядів Пантелеймона Куліша займаються такі дослідники як П. Гончарук [1], О. Кравченко [2], Є. Нахлік [3], Л. Похила [4], О. Федорук [5], О. Ясь [6]. Найбільш предметно історичні погляди Пантелеймона Куліша розглядали Л. Похила, яку цікавили перша за все погляди мислителя на загальний історичний процес розвитку українського народу [7], та О. Ясь, предметом розгляду якого стали дослідницький інструментарій Пантелеймона Олександровича та еволюція його поглядів на козацтво [8]. Окремо виділимо також статтю О. Федорука «Українсько-польські відносини у перцепції Пантелеймона Куліша», в якій також аналізувалися історичні погляди мислителя на українсько-польські відносини, було подано досить вичерпні характеристики деяким історичним та публіцистичним Кулішевим працям. Але разом із цим сучасний учений, на наш погляд, не виокремив, не конкретизував ряд чинників, що породжували незгоди між двома слов’янськими народами, та зосередився у більшій мірі на висвітленні публіцистичної дискусії П. Куліша по проблемі міжетнічних відносин із представниками польського, русинського, та москвофільського рухів [9]. Тому ми вважаємо, що історична студія присвячена вивченню поглядів Пантелеймона Куліша на історію полько-українських відносини є актуальною та має заповнити певну лакуну у дослідженні слов’янознавчої спадщини українського мислителя ХІХ ст.

Як вдумливий історіософ Пантелеймон Куліш знав, що для побудови національно-культурного життя та Української держави необхідні гарні відносини з сусідами. За П. Кулішем інструкцією у побудові українсько-польських і польсько-українських відносин має стати українське прислів'я: «Не купуй хати, купуй сусіда». За словами українського мислителя на успіх нашого сусіда оперта не тільки наша вбога хата, а й пишний палац [10]. На наше переконання, інтелектуальна та громадсько-політична заслуга П. Куліша полягає у тому, що він перший прийшов до здавалося б простого умовиводу — минула історія, хоч яка вона кривава не була, не повинна бути гальмом у розвитку подальших продуктивних міжетнічних відносини, підставою для ворогування. Надзвичайно актуальним сьогодні є, висловлене ним твердження: «Ворожими можуть бути тільки політичні системи, а не народності». Пантелеймон Олександрович знав про великодержавний польський ідеал ХІХ ст. «Польща від Балтійського моря до Чорного моря», але намагався відшукати українсько-польське порозуміння насамперед у сфері духу, поступу гуманітарних наук, історіософського осмислення світової та вітчизняної історії.

Відповідно до написаних П. Кулішем історичних праць польський і український народи близькі, але не тотожні. Така сентенція Пантелеймона Олександровича є ключовою у його інтелектуальному слов’янознавчому доробку. А поглиблено вивчав історик П. Куліш польську минувшини із прагматичних та практичних розрахунків, намагаючись осмислити процес націогенезису та віднайти ті чи інші історичні процеси, події, факти з історії українського народу, які б допомогли з’ясувати та пояснити сучасне, для періоду П. Куліша, становище українців, спрогнозувати його подальші історичні перспективи. При цьому, П. Куліш, як фаховий дослідник, відмічав необхідність при висвітленні історичного процесу, описі історичних подій та фактів, необхідність знання як мови, так і історії народу, що став предметом дослідження науковця. У листі до О. Кониського від 23 лютого 1863 р. Пантелеймон Олександрович писав: «Ми великі обскуранти щодо польської історії. Тому і в своїх рідних діях дуже кульгаємо. А найбільше дивно мені бачити людей, що працюють над рідною або московською старовиною, не тямлячи, ні польської мови, ні польської історії. Таки ж наша історія тільки епізод польської і даремно ми з нею носимося» [11].

Досліджуючи історію України та Польщі, історію взаємин українців та поляків, П. Куліш стверджував, що рання історія поляків, як українців Паралельно П. Кулішем уживається назва «руська народовість»., так і «москалів» Таку дефініцію П. Куліш вживає у своїй статті «Древняя Русь в Царстве Польском», була нерозривно пов’язана із заняттям землеробством. Хоча український історик зазначає, що найсприятливіші умови та найродючіші землі мали саме українці, а їхні сусіди слов’яни паралельно змушенні були займатися «звіроловством». Відповідно до історичної концепції українського історика всі слов’янські народи мали спільну мову та звичай, однак контакти між слов’янськими племенами-народами були обмеженні природними перепонами, густими лісами [12].

П. Куліш вважав, що «українці-пахарі» змогли у культурному та державно-політичному вимірі на ранніх етапах швидше прогресувати, а тому «поляки» і «москалі» змушені були відступити та, навіть, прийняти верховенство над собою українців: «Руська земля природно була багатшою і русин перевищував первісного ляха [13]». З такою тезою звичайно ж важко погодитися сучасним історикам, але для ХІХ ст. це було частиною творення національного міфу. Пантелеймон Куліш розумів це, а тому хоч у доволі спрощеній схемі намагався докопатися до першооснов формування національних ідентичностей. Необхідно було шукати та демонструвати історичні корені народів.

Оригінальним було трактування у П. Куліша впливу монгольської навали на розвиток українського і польського народів. На Південно-Західну Русь, землі якої склали ядро формування української самоідентичності, припав основний удар завойовників. Українці, своїм мужнім спротивом, стримали натиск монголів на Західну Європу, а поляки тільки скористувалися їхніми зусиллями. На польських теренах монголи дійшли тільки до Кракова й тому Польська держава, не переживши такого руйнування і занепаду як це було на землях Південно-Західної Русі, не мала перерви у державному та культурному розвитку. Разом із цим натиск «азіатської дичі» консолідував польський народ, змушував панівну еліту (шляхту і панів) шукати злагоду з селянством (що складало більшість населення), шукати насамперед основи національної, а не станової єдності.

Українські ж землі лежали у руїнах, були послаблені золотоординським пануванням й тому невдовзі стали в центрі польсько-шляхетської експансії на Сході Європи. Зовнішній фактор для єднання «польської народовості» зберігався й у XV-XVI cт. — це необхідність постійного протистояння наростаючій небезпеці набігів на польські землі кримських татар, обумовлений цим стан перманентної війни з Османською імперією, а також присутність, як чинника, потенційно ворожої політично й релігійно Московської держави [14].

Питання кордонів розселення польського народу і зокрема своєрідної географічної межі між польським та українським народами П. Кулішем окремо не розглядається, а сам мислитель зазначає, що досягти порозуміння у ньому майже не можливо через те, що по-перше, у XVI ст. не знав і навіть не замислювався, де закінчується територія однієї держави (народу) і починається іншої; по-друге, активна колонізація поляками українських територій, особливо у прикордонні зовсім розмили хоч якийсь кордон. Поляки-колонізатори, що прийшли на українські землі після XVI ст. були між собою дуже консолідовані, вони швидко взяли гору над місцевим населенням, запровадили свою мову, а їхня культура, що перебувала на вищому щаблі розвитку, пригнічувала місцеву — простонародну. Ця ситуація обумовила великий вплив поляків на Правобережній Україні, давала їм підстави обґрунтовувати свої права на цю частину українських земель. На думку, П. Куліша це було неприпустимо і проти такого хибного історичного обґрунтування «польщизни» Правобережної України слід боротися, як створенням нового історичного наративу, так й адміністративними методами. Саме така ідеологічна позиція зумовлювала дії Пантелеймона Куліша під час його чиновницької служби у Варшаві. Сучасний кулішезнавець О. Федорук зазначає, що у своїй ідеології Куліш-урядовець керувався власною історико-теоретичною концепцією, розвинутою в працях «Первий період козацтва од його початку до ворогування з ляхами» (написано 1867 р., опубліковано 1868 р.) та «История воссоединения Руси» [15]. «Все межиріччє від Буга до Вісли з давніх давен було руське. Ляхва осіла його вже навпослі, а осівши, повернула багацько й питомої Русі у польщину, адже і самі козаки не дурно в піснях своїх усю Віслу клали порогом між Ляхвою і Руссю. На сьогодні - пішло в непам’ять козацьке завзяттє разом з козацькою славою, що була „дивом по всьому світу“, а проте не перестала боротись Русь із ляхами. Не тим робом боре ляцьку силу сила руська, що перше часом, сліпуючи, сама собі шкодить, а все не зрекається предковішнього права — розпростирати руський побут по саму Віслу. Усі ті дурощі, уся та покидь, що понакоювано під час бороття з ляхами, — все те зникне колись, мов сон; а народня думка про господарюваннє по саму Віслу зостанеться і, може, через сю думку заповітну Вісла буде колись обміжком Русі від заходу, як тепер Карпати від полудня. Чує Русь право до сього, чує до сього снагу у найглибшій глибокості свого великого серця [16]». Остерігатися «польщини» й якомога ретельніше викорінювати її з української мови — це настанова, яка безнастанно пропагувалася П. Кулішем в Галичині у 1860-х роках і пізніше (особливо у листах до О. Барвінського). Український мислитель вважав, що на першому етапі побудови української ідентичності слід викорінити спочатку польський вплив, запровадивши у шкільне виховання та діловодство російську мову, а згодом, за сприятливих урядових і національно-культурних умов, сприяти поширенню української [17].

З історико-публіцистичних студій Пантелеймона Куліша можна виокремити ту значну кількість ментальних рис польського народу, які, на думку вченого, знайшли своє відображення в історичних подіях та перипетіях українсько-польських взаємин. Насамперед, П. Куліш зазначає, що поляки — це насамперед селянський народ, який не прагне до міського життя. Для польської шляхти головним благом вважалася праця на землі та військова служба. За розширення земельних володінь шляхта готова була помирати, а торгівля для них була чимось їх не гідним. Саме прагненням займатися виключно сільським господарством український історик пояснює силу колонізаторського наступу польської шляхти та магнатів на українські землі [18].

Захопивши українські землі польська шляхта для збільшення своїх прибутків посилювала визиск із покріпаченого українського селянства. Втеча у «Дикий степ» та перехід до стану козацтва (як народних елементів, так і представників православної знаті) — це, на думку П. Куліша, складові наростаючого у майбутньому протесту й українсько-польської ворожнечі. Прагнення польської королівської влади та магнатів захоплювати все більше української землі зумовило наростання поземельного конфлікту з козацтвом. «Дикі слов’яни» Таку назву П. Куліш ужив для означення козаків у праці «Падение шляхетского господства в Украине обеих сторон Днепра» (вичитано автором у рукописі цієї праці - ІР НБУ ім. В. Вернадьского, ф. І, № 33 582)., які у XVI ст. сформували пояс безпеки на кордоні з Кримським ханством та унеможливили грабіжницькі татарські напади, не хотіли миритися з тією обставиною, що шляхта і магнати розширюють свої володіння за рахунок козацьких земель. Польські володіння в Україні все більше розширювалися на Південь від Черкас та Білої Церкви. «Козацька займанщина» не збиралася миритися із засновуванням шляхетських слобод на території колишнього Дикого Поля. Козаки не сприймали шляхти в якості своїх сусідів, бо останні привносили кріпосницькі відносини, а перші хотіли жити вільно: «Защищая поляков, как колонизаторов опустошенной татарами Украины, современные моралисты воображают их в лице деятелей цивилизации против степных варваров. Но, цивилизация тогда только благодетельная для народа, корда происходит к нему по его собственному желанию, а во вторах цивилизация одних сословий за счет других есть своего рода варварство, ведущее гражданское общество к деморализации» [19].

Пантелеймон Олександрович був далеким від ідеалізації польської політичної системи та органів управління Речі Посполитої, але він все ж схилявся до респуб-ліканського федеративного устрою ніж до московського самодержавного управління. У політичній системі польського народу часів Речі Посполитої український мислитель виділив ряд руйнівних факторів, що власне призвели до виникнення різних політичних катаклізмів і у т.ч. українсько-польського ворогування. Хвалена сучасними П. Кулішу польськими істориками шляхетська демократія на думку Пантелеймона Олександровича була ідеальна тільки в теорії. Адже, на практиці народний вибір (мається на увазі шляхетський — Є.М.) завжди падав на найбагатшого та найвпли-вовішого. Слабкість центральної влади польської держави обумовила формування польської олігархії, дії якої на місцях не можна було контролювати. Місцеві магнати могли чинити зовсім не припустимі речі, що суперечили державним інтересам, озлоблювали просте населення відносно державного ладу [20]".

Головною помилкою польських державників український мислитель називає глибокий розрив між аристократією та рештою населенням. П. Куліш у другому томі «Отпадения Малороссии от Польши (1340−1654)» писав: «Польща розорялась и распадалась уже давно сама собою. В основном это было через противоречие панов (жолнеров) и посполитых» [21]. Річ Посполита мала гарний старт, вона перша з країн слов’янського світу відійшла від феодалізму, формувала прогресивні риси буржуазного суспільства, була близькою до здійснення принципу: «держава для життя народу», а не навпаки. Однак, склалося по-іншому, і П. Куліш жалкував за цим.

Соціально-економічні обставини, поземельні конфлікти у домішку з релігійними чинниками призвели до українсько-польського військового конфлікту середини XVII ст., який, на думку П. Куліша, ознаменував початок занепаду польської державності та від'єднання руських земель від Речі Посполитої. Український мислитель, не маючи на меті докоряти за щось польському народові, об'єктивно стверджував, що поляки не змогли втримати руські землі у своєму складі і фактично самі штовхнули «русинів» в обійми Московської держави. Хмельниччина розбудила в обох націях істо-ричну пам’ять і той соціальний конфлікт, що вибухнув у 1648 році швидко переріс у національний, який уже не можна було владнати соціально-економічними поступками, задоволенням інтересів української еліти, тощо. Обидві нації розділилися та перейшли до ворогування. П. Куліш позитивно оцінював відхід українських земель до складу Московської держави, оскільки він вважав, що той конфлікт міг знищити обидва народи: «Польская республика должна была быть расторгнута ради пощады обеих борющихся сторон, обеих борющихся церквей и народностей. Члены и жертвы Берестовского синода положили начало ее расторжения; герои и разбойники польско-русских усобиц сделали ее неизбежным; царские думные люди довершили его и довершили так, что дело руинное обратили в дело строительное, то есть такое, которое обеспечивает нам наибольшее число от елементов чужеследных и истребительных» [22]. На наш погляд, така констатація є досить обґрунтованою. П. Куліш через аналіз польської політичної культури, ментальні риси його еліти та історію полько-руських (у значенні українських) відносин довів закономірність краху Речі Посполитої та немож-ливість злиття двох народів, хоч і однієї слов’янської гілки в єдину політичну націю.

З’ясувавши сутність аграрних чинників та пов’язаних із землею українсько-польських соціальних незгод, Пантелеймон Куліш приступив до практичного втілення своєї ідею польсько-українського й українсько-польського примирення.

1881 р. П. Куліш разом із дружиною приїхав до Львова та винайняв там житло. Український історик і мислитель П. Куліш сформулював сутність та стратегію реалізації ідеї українсько-польського примирення. Він писав, що: «Про ляхів інакше і не треба думати, як про цькувателів; а все-таки треба якось із ними держатися, а не битись. Бо бійкою й лайкою нічого не вдіємо; а собі зашкодимо» [23]. На думку Пантелеймона Олександровича для реалізації ідеї на першому етапі необхідно було створити українські газету та журнал, відкрити українську жіночу гімназію, де б навчалися матері майбутніх українських патріотів. За фінансовим розрахунком українського письменника необхідно було 1,5 млн гульденів [24]. Дещо забігаючи наперед, повідомимо, що польське панство готове було перерахувати на відповідні потреби суму у 2 млн. П. Куліш мав видавати газету «Хутір» і вести в ній пропаганду примирення, перенести цент українського руху в Австро-Угорщину. Уряд мав надати концесію на українську друкарню; кн. Адам Сапега мав видати на заснування газети «Хутір» 6 тис. гульдені та по 4 тис. щороку на видатки редакції. Польська шляхта зобов’язувала оформити підписку на газету для українських громад.

Галичани стримано поставилися до приїзду українського діяча з Наддніпрянщини, тому П. Куліш здебільшого лишався на самоті зі своїми справами та почуттями [24]. Товариш П. Куліша І. Пулюй у своїх спогадах так описав ситуацію: «Як тільки приїхав Куліш до Львова, то зараз таки сторонили від нього всі „народовці“ і „драгоманівці“, до котрих тоді і п. Франко залічував себе» [26].

Для реалізації свого проекту порозуміння між слов’янськими народами П. Куліш зав’язує нові цікаві знайомства з представниками польської інтелектуальної еліти. Високо цінував український історик роботи свого польського колеги А.-Ю. Ролле, зав’язав дружні відносини з польським українофілом Теофілом Шумським, польським літературознавцем українського походження Осипом Третяком, польським письменником і громадським діячем Ю. Крашевським. Неодноразово на честь П. Куліша польські наукові і літературні кола влаштовували обіди, неформальні зустрічі тощо [27].

1882 р. у Львові П. Куліш видав власним коштом дві малі публікації: «Хуторну поезію» і «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 р.». У «Крашанці русинам і полякам на Великдень 1882 р.», автор закликав обидві нації до порозуміння, братерства, поступливості, щирості:

«Брати, забудьмо давні чвари, Та засвітімо світло вкупі …».

Провина у незгоді між двома народами, на думку П. Куліша, лягає як на «панів Ляхів» — «за їх надмірний деспотизм, так і на українців — «за їх розбишацьке буяння». Він зазначав, що необхідно розпочинати нові польсько-українські взаємини: «…вопіваю, що розпочинаємо новий період польсько руської жизні. Позад нас — тьма завзятого недомислу; перед нами — світ миролюбивої науки» [28]. Українсько-польське, шляхетсько-козацьке протистояння було подане істориком, як серія історичних непорозумінь, які не вартують сьогоденного псування відносин між українцями та поляками.

Пантелеймон Олександрович наголошував, що не потрібно повністю забувати не безхмарне минуле польсько-української історії, а варто вчитися на помилках і поспішати робити такі діяння, які б переважували ці помилки: «Ще не зовсім позад нас тьма, котру ми самоотверджено знехтували: вона ще густо облягає наш кругозір і вимагає од нас ясних подвигів чоловіколюбства» [29].

У названій праці П. Куліш чітко визначає прогресивну роль українців на польську військову звитягу та історію загалом. Зокрема, він зазначив, що коли український народ був у складі Речі Посполитою, то «ізвівалася» Московія, а коли цей народ опинився під зверхністю Московської держави, то Польща «почала пищати під московською п’ятою». Українським істориком малася на увазі не тільки роль козацтва чи військова сила українців, а весь комплекс: господарство, людські ресурси, наука та культурний потенціал [30].

Найгрубішою помилкою поляків у розладі польської державності та відносин з українцями Пантелеймон Олександрович Куліш називає грубість управлінської політики. Не слід було перетворювати руське князівство на просте польське воєводство, віднімати в українців їхні землі, тиснути на релігійні почуття, полишати братів-слов'ян доступу до освіти. Саме остання обставина призвела до того, що українцями почали рухати у першу чергу емоції, прагнення повернути свої землі та вирощувати на них хліб. Кобзарі, священики — за словаки П. Куліша, — пропагували буйства та не прораховували наслідки стихійних козацько-селянських повстань. У підсумку: «Дві найгарніші в світі слов’янські народності були нацьковані одна проти одної лукавими або сліпими вождями, готові були впитися одна в одну зубами, дорогої обом їм [31]. Висновок дослідника зводився до того, що замкнутим морями в одному географічному просторі народностям не слід ворогувати — це боротьба на самознищення і цим користуються треті сторони. Українців, за П. Кулішем, одурманює Московщина, а поляків католицька церква. Поляки не змогли прив’язати до себе симпатіями українців, а отже руська темнота була несвідомо віддана під плив чужоядників [32].

У 1892 р. П. Куліш у часописі «Народ» (20/21) опублікував свою статтю «Panowie Dobrodziejstwo, slawni Mezowie Naukowej Gromady Polskiej!», де висловив свої рекомендації щодо побудови українсько-польських відносин. Український мислитель писав: «Нас, русинів, роз'єднали з поляками люди, які з релігії, цієї вільної поезії людського духу, хотіли зробити закриті гони для об'їжджання в них цього крилатого духу на кшталт дикого степового коня. Нас єднають з поляками люди, які з науки, натхненої правдивою вірою в Бога, хочуть зробити моральний аеростат для ширяння людського духу по широких просторах цілого світу … Правдиве благословення Боже зійде на суспільство, у якому сумлінно осмислять питання власности і для охорони її від підбурювачів людської темноти, запалять вогонь вільної науки від Моря до Моря, вважаючи себе не за власників грошей, а тільки за народних скарбничих. Хай постане милосердна правда у відносинах між різними верствами суспільства і різними націями. Хай шляхтич піклується про веселий спокій селянина так, як і про спокій власної родини. Хай поляк однаково тішиться з духового розвитку й оборонця польської нації, і русина» [33].

Співпраця П. Куліша із польськими діячами набула великого розголосу серед української громадськості, яка вважала ці дії українського письменника зрадницькими. Заможні ж польські кола готові були надавати фінансову підтримку українсько-польській співпраці. Перепоною була необхідність зміни П. Кулішем підданства з російського на австрійське. Письменник та історик був готовий піти на такий крок в ім'я своєї ідеї. Були подані відповідні документи до органів внутрішніх справ Російської імперії. Коли процедура звільнення з-під російського підданства вже була запущена, кулішева ідея українсько-польського зближення зазнає краху, ситуація з перебування П. Куліша у Львові докорінно змінюється. Він зрозумів, що підтримка його ініціатив та ідей поляками виявилася нічим іншим як інформаційною ширмою формування позитивного польського іміджу у ставленні до українців. За цією ширмою реалізовувалася далеко не проукраїнська політика, а отже перебиратися у Західну Україну та приймати австро-угорське підданство не було жодного сенсу. У доповідній записці П.О. Куліша до міністра внутрішніх справ Російської імперії український історик так пояснював причини свого наміру змінити підданство та пізнішу відмову від цього: «Я поселился было в Австрии, для поддержки в ней русского элемента тем способом, который, как мне казалось, возможен при существующем порядке в славяно-немецкой империи Габсбургов. С этою целью испросил я Всемилостивейшее увольнение от российского подданства. Но в то время, когда я действовал соответ-ственно видам русского единения, Римский Папа отдал в распоряжение иезуитов церковные имущества, пожертвованные нашими русскими предками для поддержки православия в бывшей Речи Посполитой Польской. Тогда я оставил намерение сделаться иностранным подданым, отклонив все, что предлагали мне князья — поляки, носящие древнерусские имена, протестовал против Иезуитской махинации напеча-та-нною в Вене брошюрою Verwaltigung der Bazilianer in Galizien durch Jesuiten и прервал переписку даже с польскими публицистами, людьми большею частью происхождения русского, и в начале 1883 года возвратился в Россию» [34].

Повернувшись до Російської імперії П. Кулішу взагалі довелося деякий час жити без підданства. Бюрократична процедура звільнення з-під російського підданства вже була завершена, а входження у австрійське підданство з відомих обставин не було розпочате. У цій ситуації П. Кулішу залишалося тільки усамітнитися на своєму хуторі у Мотронівці. Він не мав права заводити якусь комерційну діяльність, не кажучи вже про можливість чиновницької служби.

Отже, у інтелектуальній спадщині Пантелеймона Куліша міститься досить розлога характеристика економічних і насамперед поземельних причин українсько-польського розбрату. Саме родючі українські ґрунти привабили польських колонізаторів. Жага володіння новими землями обумовлювала відсутність будь-якого раціонального чи конструктивного діалогу з місцевим населення. Користуючись більшою силою та державною консолідованістю, польська знань стала володарем земель, які їй історично не належали, а український народ, накинувши йому в додачу ще й свої культурно-релігійні стандарти, намагалася соціально поневолити. Разом із цим П. Куліш намагався знайти шляхи майбутнього порозуміння між польським та українським народами. Як український історик ХІХ ст. він змінював свої погляди щодо можливості пошуків польсько-українського компромісу, але у поглядах на польські ідентичності, їх абсолютну відмінність від українських був непохитним.

Література

Гончарук П.С. Суспільно-політичні та історичні погляди П.О. Куліша: до 110 річниці його світлої пам’яті (1819−1897) / П.С. Куліш. — К., 2006. — 264 с.

Кравченко О. О. Пантелеймон Куліш. Життя, віддане просвітництву: монографія / О. О. Кравченко. — Умань, 2009. — 342 с.

Нахлік Є.К. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: Наукова монографія: У 2 т. / Є.К. Нахлік / НАН України. Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка; Міжнародний фонд Пантелеймона Куліша. — Т. 1.? К., 2007. — 463 с.

Похила Л.С. Історичні погляди П. Куліша: дис… канд. іст. наук: 07.00.01 / Одеський держ. ун-т ім. І.І.Мечникова / Л. С. Похила. — О., 1998. — 190 л.

Федорук Я. О. Авторський список другого видання «Истории Воссоединения Руси» / Я. О. Федорук // Молода нація: Альманах. — 01/2004. — № 1(30): Пантелеймон Куліш (1819−1897). — С. 93−98.

Ясь О.В. Історичні погляди Пантелеймона Куліша в світлі інтелектуальних метаморфоз 1870−1880-х років / О. В. Ясь // Історіографічні дослідження в Україні. — Київ: Інститут історії України НАН України, 2007. — № 17.

Похила Л. С. Вказ. праця.

Ясь О. В. Вказ. праця.

Федорук О. Українсько-польські відносини у перцепції Пантелеймона Куліша (Контекст галицького суспільно-літературного процесу 60-х років ХIХ ст.)// Режим доступу: http://lnu.edu.ua/Subdivisions/um/um8/Statti/4-FERODUK%20Oles.htm.

Нахлік Є.К. Вказ. праця. — C. 126.

Кравченко О. Вказ. праця. — С. 214.

Кулиш П. А. Отпадение Малороссии от Польши: 1340 — 1654 гг. / П. А. Кулиш. — Том 1. — Москва: Университет. тип., 1888. — С. 2.

Там же. — С. 6.

Кулиш П. А. Отпадение Малороссии от Польши / П. А. Кулиш. — Том 2. — Москва: Университет. тип., 1888. — С. 109.

Федорук О. Вказ. праця.

Куліш П. О. Первий період козацтва од його початку до ворогування з ляхами. — Правда, 1868 р., №№ 1 — 17, 25 — 35. — С. 28, 30.

Федорук О. Вказ. gраця.

Кулиш П. А. Отпадение Малороссии от Польши: 1340 — 1654 гг. / П. А. Кулиш. — Том 1. — Москва: Университет. тип., 1888. — C. 132.

ІР НБУ імені В. Вернадського, ф. 1, № 33 582, арк. 3 зв.

Кулиш П. А. Отпадение Малороссии от Польши / П. А. Кулиш. — Том 2. — Москва: Университет. тип., 1888. — C.106.

Там же. — С. 328.

Кулиш П. А. Отпадение Малороссии от Польши / П. А. Кулиш. — Том 3. — Москва: Университет. тип., 1889. — С. 397.

Побірченко Н. Життя і постать Пантелеймона Куліша у листуванні, спогадах сучасників та шанувальників [текст]: в 3 тт. — Т. 3. — Умань: Жовтий О. О., 2010. — С. 194.

Куліш П. О. Листи до М. Д. Білозерського/ Упоряд. О. Федорук. — Нью-Йорк, Львів: Вид-во М. П. Коць, 1997. — С. 123.

Кравченко О. О. Вказ. праця. — С. 274.

Побірченко Н. Вказ. праця. — С. 219.

Кравченко О. О. Вказ. праця. — С. 276.

Куліш П. О. Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року / О.П. Куліш. — Вид. 2-ге. — Львів: Наукове т-во ім. Шевченка, 1882. — С. 28.

Там само. — С. 29.

Там само. — С. 30−33.

Там само. — С. 20.

Там само. — С. 33.

Нахлік Є.К. Вказ. праця. — С. 369.

Побірченко Н. Вказ. праця. — С. 226−227.