Окупація Вінниччини в роки Великої Вітчизняної війни

Зміст.

Вступ.

1. Вінниця в полум'ї війни.

2. Вінницький Голокост.

3. «Вервольф».

4. Підпільний та партизанський рух на Вінниччині.

5. Визволення Вінниці.

Список використаних джерел Додатки.

Вступ.

Війна 1941;45 років, була важким випробуванням для українського народу. В перші дні напад Німеччини розцінювався, як «розбійницька провокація», і ніхто не між передбачити, що попереду 4 роки кровопролитної боротьби, масштабні поразки радянських військ, незчисленні людські і матеріальні втрати, важка праця для потреб фронту та нестерпні умови життя.

Група німецьких армій «Південь», на чолі с фельдмаршалом Рундштедтом, яка зосереджувалась проти України, у своєму складі мала 57 дивізій та 13 бригад вермахту. Хоча радянські війська за кількістю бійців дещо переважали німецькі, але вони не були належно підготовлені до можливої війни з фашистською Німеччиною, радянська техніка була в основному старих моделей. Ведучи важкі бої, радянські війська відступали на схід, залишаючи ворогу міста та села. Територія України з її 40-мільйонним народом опинилась в епіцентрі воєнних дій.

Проте, що Україна займала чільне місце в планах Гітлера, свідчить той факт, що ще до початку війни було видано 14 директив, в яких вказувалось, як слід управляти захопленими українськими землями. Серед них: «Про особливі повноваження військ в Україні», «12 заповідей поведінки німців на слов’янських землях», «Про особливе поводження з радянським противником»…

Захоплена німцями територія Вінницької області під час фашистської окупації 1941;44 років, була поділена між двома адміністративними утвореннями. Південну частину — між Бугом і Дністром (по лінії Могилів-Подільський — Жмеринка — Бершадь) — гітлерівці передали Румунії, вона носила назву Трансністрії. Решта територій області ввійшла до Рейхскомісаріату Україна в складі житомирського генерального округу.

Напередодні війни територія Вінницької області входила до складу Київського військового округу, а з початком бойових дій перебувала у складі Північно-Західного фронту. Вже в перші дні війни Вінниччина стала прифронтовою, з червня по липень 1941 року до діючої армії було мобілізовано 137 тис. громадян, розпочалось формування загонів народного ополчення та винищувальних батальйонів.

З перших днів війни, цивільне населення міста надавало посильну допомогу фронту. Вінничани брали участь у будівництві навколо міста оборонних споруд, несли службу в загонах протиповітряної оборони, вносили кошти на бойову техніку і озброєння, допомагали облаштовувати шпиталі, ставали донорами. Жінки вмивали та перев’язували поранених, допомагали писати листи рідним, готували їжу, вставали за верстати замість чоловіків. Під час боїв за Вінницю, часто ризикуючи життям, жителі підбирали на полі бою поранених і забирали їх до своїх домівок. А тим часом, вороже кільце довкола Вінниці звужувалось.

1. Вінниця в полум'ї війни.

22 червня — найдовший день у році. Ранок. Небо чисте, блакитне, тепло, тиша, старо-міські сади омиті дощем не ворухнуться. Буг нерухомий. В ньому відображується прибережний ліс, кущі, комиші, вода у річці прозора, як сльоза. З берега, далеко видно дно річки, шматки граніту, граються рибки, на річці немає ні душі, чистенькі різнокольорові човники з поетичними назвами стоять у причалів готові до послуг веселих вінничан, але вінничани поки спокійно сплять, насолоджуючись недільним відпочинком.

Вінниця, центр, тишу порушують тільки трамваї, людей не багато, вони йдуть по-святковому, не поспішаючи, безтурботно. О 20 годині по радіо передали останні новини, в кінці повідомлялось, що о 12 годині 15 хвилині «Слухайте виступ комісара іноземних справ — товариша Молотова». Так вінничани дізналися, що фашистська Німеччина, о четвертій годині ранку, без оголошення війни напала на Радянський Союз.

Перший день війни для Вінниці пройшов мирно і тільки вночі, прослухавши закордонні передачі англійців, французів — Вінничани дізналися, що від Чорного моря і до Льодовитого океану йде жорстока війна з сильним і досвідченим супротивником.

25 червня «Більшовицька Правда» надрукувала наказ № 147.

Наказ військам гарнізону м. Вінниця З 25 червня 1941 року в зв’язку з військовим становищем, забороняється:

1. Ходіння всіх громадян по вулицях міста, з 22 годин вечора і до 5 ранку.

2. Скупчення і збір громадян на вулицях.

3. Рух транспорту всіх видів з 22 годин вечора і до 5 ранку.

4. Коменданту міста встановити патрулювання.

Начальник гарнізону м. Вінниця Голович Через місто їдуть поїзди з евакуйованими з Західної України, однак у Вінниці в них не сісти, ні жінці з дитиною, ні хворому, нікого не пускають у вагони, прохання і благання не діють, тільки декому із вінничан вдається виїхати в такому потязі.

28 червня о 22 годині був перший наліт на Вінницю літака супротивника. Тривога. Вибухи. Через 40 хвилин — другий захід, тільки вночі настала тиша. 1 липня розпочалась евакуація, тиха до того Вінниця гула наче стривожений вулик. В цей день евакуювались із Вінниці родини високопоставлених чиновників, на їх адресу лунало — «Щури!». Початок евакуації не можна було вважати вдалим. Далі евакуація проходила дуже хаотично, хто куди міг — туди й тікав. Починаючи з 7 червня, місто бомбили кожного дня, воронки від бомб знаходились одна від одної за 40 кроків, в будинках були вибиті всі шибки, було багато пожеж. На 20 липня 1941 року в Вінниці залишилось населення менше 50 тисяч, з них приблизно 26 тисяч євреїв, в основному, це була єврейська біднота.

Невміла політика влади, призвела до того, що 50% населення Вінниці залишилось в окупації. Крім того в перші-ж дні війни почала гостро відчуватися нестача продовольства.

18 липня. 19 годин. Тихо. «Ми вже під німцем. Як це так „під німцем?“ А так, як є… Німці вже дійшли аж до церкви. Штаб їх в школі, старо-міський міст наші зірвали… Та відкіля вони взялись ті німці? З неба! Літаки їх скинули проти Сабарова. Вони зайшли в ліс, а з нього почали наступати на старе місто.».

Усю ніч німці наступали на центр Вінниці. 19 і 20 липня вони взяли Центр та Замостя окупувавши всю Вінницю. Становище було складним, за людьми слідкували дві влади одночасно: гестапо — яке нікого не щадить, та НКВС, яка не дає спуску.

23 липня нарешті вдалося сформувати «Тимчасове Управління Міста Вінниця»:

Голова міста — Севастьянов Його замісник по політичній частині - Махулько-Горбацевич.

Замісник по господарській частині - Бернард.

Охорона здоров’я — професор Ган Промисловий відділ — інженер Морозов Продовольчі справи — Ковальський Замісник міліції - Павленко Замісник по освіті - Серафимович.

Управа зайняла будинок міськради, зручно розташувалась в ньому і почала керувати Вінницею. Одразу припинились крадіжки і насилля, не було криків про допомогу, вінничани почали спокійно спати по ночах. Було відбудовано старо-міський міст. Якби не потрібно було вивозити для потреб німецької армії і Рейха продукти харчування, скот, промислову сировину, станки, обладнання, вінничани змогли б швидко налагодили спокійне життя.

У Вінниці німці встановили свої органи влади — фельдкомандатури і ортскомандатури. Перша планувала та здійснювала загальний нагляд за роботою місцевого урядування, до компетенції другої належали всі місцеві справи, також існували для різних галузей окремі уряди: фінансовий, комунальний, шкільний, житловий…

Процес відновлення економічного життя міста проходив досить швидко, відновлювалися в першу чергу підприємства, продукція яких найбільш була необхідна нацистам. За короткий час відновили свою роботу м’ясокомбінат, спиртозавод, макаронна і цукеркова фабрики, пивзавод, авторемонтний завод, електростанція, швейна фабрика. Була відбудована водогінна станція Кумбари, відновили свою роботу 4 лікарні, 3 поліклініки, тубдиспансер, однак належної медичної допомоги місцеве населення все ж не отримувало, через відсутність достатньої кількості лікарів та нестачу ліків. Розгортали роботу банки.

Але прихід «Нового порядку» у Вінницю ознаменувався масовими репресіями. В місті та його околицях окупанти створили кілька концентраційних таборів, в яких утримували військовополонених. Всіх поранених з лікарень міста перевезли до шпиталю для військовополонених, де від катувань щодня вмирали сотні людей. У Вінниці розташовувався також табір «Промінент», в якому утримували полонених радянських офіцерів. Фашисти розстріляли 25 заручників в кар'єрі цегельного заводу, 350 мирних мешканців у п’ятничанському кар'єрі, 13 вересня знищено 1200 чоловік за селом Шериметка, було страчено і отруєно 1800 психічнохворих людей, які перебували в лікарні № 4. Приміщення лікарні було необхідне фашистам для влаштування офіцерам казино.

«Все для Німеччини», було написано фарбою на будинках міста. На українців окупанти дивились, як на рабів, про людей інших націй — євреїв, циган, поляків, білорусів — говорили як про приречених. Викриваючи криваві вчинки німецьких фашистів, народ склав поговірку: «Немцам — гут, евреям — капут, Цыганам тоже, а украинцам — позже…» .

Фашисти жорстоко поводяться з населенням, розстрілюють окупованих за незначні порушення їх розпоряджень та приказів, тюрми переповненні, євреїв розміщують в гетто. В Вінниці зондеркоманди провели 2 масових розстріли євреїв 19 вересня 1941 року і 16 квітня 1942 року. Крім того, кожну п’ятницю Вінницьке гестапо розстрілювало заарештованих впродовж тижня партизан, тих хто надавав їм допомогу, циган та євреїв, розстріли та поховання відбувались на околиці Вінниці, яка межує з селом Лука-Мелешківська. З 50 тисячного населення Вінниці вціліло максимум 12 тисяч.

2. Вінницький Голокост.

Євреїв прямо з квартир почали забирати на різні роботи — будувати міст, на місці зірваного старо-міського, прибирати приміщення, переносити речі, працювати починали в 11 годин і кінчали роботу в 16, не годували і не платили ані копійки і так кожного дня, з будинків їх виводили поліцейські, а виводили на роботу німці. Євреїв — спеціалістів примушували працювати по спеціальності: музикантів — грати, протезистів — робити протези, шевців — шити, навіть при розстрілі 19 вересня 1941 року їх відділяли від родин і не страчували. Деякі з них, не змогли винести загибелі рідних і повернувшись додому закінчували життя самогубством. 10 вересня на євреїв звалилося нове нещастя: німці наклали на них контрибуцію — 300 тис. рублів. З 28 липня всі євреї виходили в місто з пов’язкою на рукаві, на ній була зображена шестикінечна єврейська зірка царя Давида, якщо у когось її не було, того штрафували на 10 карбованців, цей знак багатьох пригнічував. Однак самі вінничани на зірку не звертали ніякої уваги. Також євреїв виганяли з їхніх квартир, якщо вони сподобались німцям. Одного разу окупанти знесли цілий будинок в якому проживало декілька єврейських сімей. Будинок був ще придатний для життя, але стояв на вулиці Пирогова, яку приготувались назвати Фрідріхштрассе.

19 вересня похмурий холодний ранок. В провулку Абрамовича чути стукіт німецьких чобіт, німці в зелених шинелях, рослі і відгодовані - таких в Вінниці ще не бачили, вони оточили весь квартал і почали виводити євреїв на двір. Вздовж вулиці Козицького йшли жінки з маленькими дітьми на руках і вели старших діточок за ручки. Ішли старі люди, яких підтримували під руки діти та онуки, ішли вдягнуті у що попало і як попало, їх підганяли гестапівці.

Всіх євреїв збирали в дворі будинку № 45 по вулиці Козицького, там їх саджали у вантажні автомобілі й увозили в напрямку Літина, але куди точно — не знав ніхто. А згодом по місту поширилась чутка, яка вражала всіх хто її чув, селяни що прийшли в Вінницю з боку Літина говорили що бачили і чули, як розстрілювали людей. Ввечері в двір Вінницького медичного інституту, в'їхало декілька підвод, які були до верху заповнені різними речами — одягом, взуттям, головними уборами… Це були речі євреїв вивезених с міста. Катастрофа стала, очевидною всім. «Вывезли нас за Винницу, подвезли к сараю, там еще были евреи, ожидавшие расстрела. В яме, находившейся приблизительно в сотне шагов, шёл расстрел приехавших раньше. Люди обнимались, в них стреляли из автоматов. Они падали. Слышен был страшный крик. Шли целыми семьями, жителями одного дома, знакомые, родные. Детям говорили, что они идут на свадьбу. Не у кого уже не было слёз и люди шли на смерть без плача. В тот страшный день, было расстреляно 16 тысяч человек.».

Таким-же було і 16 квітня 1942 року. Євреїв зібрали на стадіоні і повезли в напрямку села Зарванці, ввечері селяни, які приходили на базар у Вінницю розповіли, як 4 вантажних машини підвозили євреїв до великого будинку біля лісу, роздягали їх, та розстрілювали. 16 квітня в Вінниці було розстріляно 9 тисяч євреїв.

Не легшою була і доля українців, особливо військовополонених, ще в серпні в Вінницю прийшли під охороною десятки тисяч військовополонених. Їх залишили серед чистого поля в кілометрі від Вінниці, площу яку вони займали, оточили колючим дротом це став вінницький табір радянських військовополонених. Їх тримали під відкритим небом в тому одязі в якому вони були взяті в полон. Їх не годували, вариво з картопляних лушпайок і висівки, замість хліба, викликали кишкові розлади, холод — хвороби. Полонені вмирали по 100−120 чоловік за день, однак окупанти цим не переймалися — їх цікавила Україна без українців. Однак, вінничанам з дозволу конвоїрів, можна було передавати їм, і шматок хліба, і цигарку, і яблуко, і цибулю. Часто німці реагували на такі прохання з жалем і навіть говорили «Bitte», це було добросердне відношення конвоїра-солдата до солдата-полоненого — людини до людини. Зустрічалось багато вінничан, які допомагали військовополоненим втекти з полону, потім вони утікали до партизанів. Однак масової допомоги їм не було.

Вінницька молодь в окупованій Вінниці також була в найтяжчих умовах. Коли почалась депортація молоді, юнаків і дівчат ловили на базарах, в театрі, в школах і насильно вивозили до фашистської Німеччини.

Следует остановиться на операции 24.2 1943 г. Выполненной в с. Соболевка Теплицкого района Винницкой области. В трехэтажном здании школы под охраной немцев и полицаев численностью до 45 человек находилось 1650 человек молодежи, мобилизованной для увоза в Германию. Командир отряда Кондратюк А. Г., взяв с собой двух товарищей Яцюка К. Т. и Роскошенко П. Ф. пошел в село Соболевку с целью освободить молодежь.

Взяв в с. Соболевка еще трех подпольщиков вечером подошел к школе, расставил подпольщиков во дворе, а сам пошел в школу, имея при себе только пистолеты и финки. Зайдя в школу Кондратюк начал ругать полицаев: «Почему мол патефон не играет?», на их оправдание спросил, — «Где немецкий комендант?», ему указали на комнату не подозревая, что это партизаны. Зайдя к коменданту, предложил ему сдаться, немец бросился к Кондратюку и началась ручная потасовка.

Хотя тов. Кондратюк дал указание операцию провести без выстрела, но немца пришлось пристрелить так как он физически был очень сильный. После убийства немца началась стрельба по полицаям в упор.

На дворе подпольщики открыли огонь по убегающим полицаям. Полицаи и немцы подумали что нас очень много и бросились все на третий этаж и оттуда начали прыгать через окна в снег. Много было ранено. После изгнания немцев и полицаев тов. Кондратюк сказал перепуганным людям, что они свободны и могут идти домой, но больше не попадаться. При стычке убито три немца и пять полицаев.

3. «Вервольф».

Особливого характеру окупаційний режим набув з появою у Вінниці польової воєнної резиденції. В кінці 1941 року в лісі поблизу сіл Стрижавки і Коло-Михайлівки посиленими темпами почали споруджувати ставку Гітлера.

Одночасно будувалися невеликі укріплені комплекси біля села Черепашинець для Геринга і біля Житомира для Гімлера. Під час будівництва до середини 1942 року ставка мала назву «Айхенгайн» («Дубовий Гай»), а із завершенням будівельних робіт отримала назву «Вервольф» («Вовкулака»).

На будівництві працювало більше 4 тисяч чоловік. Іноземні фахівці виконували висококваліфіковані роботи, а на важких роботах використовувалась праця військовополонених (приблизно 10 тисяч). Місцевим жителям категорично заборонялося підходити до табору, тих хто вмирав від голоду, хвороб, фізичного виснаження фашисти прикопали неподалік в силосних ямах. Не потрапили додому й іноземні спеціалісти, їхній літак не долетів до місці призначення.

Недалеко від с. Чечелівки тяглась ворожа лінія зв’язку з ставки Гітлера, біля Вінниці на фронт. Вася твердо вирішив пошкодити її. Свою таємницю він розповів товаришам, які пасли худобу. Скоро Вася повернувся, несучи в руках зв’язку дроту і ременів, які повідривав на лінії зв’язку. На другий день, Вася знову відправився на бойове завдання, щоб переконатися, чи перерваний зв’язок. Побачивши, що лінію полагоджено, юний патріот знову пошкодив її.

Він вирішив так робити щодня. Та втретє це зробити не вдалося. Фашисти влаштували засаду і зловили юного месника. Закривавленого, з розбитим обличчям Васю привезли в село, але нічого не дізнались вороги… Вони прив’язали Васю до мотоцикла і на ходу розбили юного героя. На другий день закривавлений труп чечелівські люди знайшли на Вінницькій дорозі. Так загинув наш славний юний земляк.

Перед приїздом Гітлера, було наказано познімати жовто-блакитні прапори, а також жовто-блакитні нашивки з рукавів поліцейських, а замість тризуба, який носили поліцаї на кашкетах, носити свастику. Незабаром тризуб, який висів на будинку міського театру з перших днів окупації також замінили свастикою, було знято і портрети Шевченка. Вінничани засмутились, примовкли та образились. Окупанти голосно заговорили про Україну, як про колонію.

Із завершенням будівництва ставку відвідав Гітлер: вперше — з 16 липня до кінця жовтня 1942 року, вдруге — з 17 лютого по 10 березня 1943 року, втретє - з 27 серпня по 15 вересня 1943 року, тут він із своїм оточенням обговорював проблеми расового облаштування післявоєнної Європи. Перебування Гітлера у вінницькій ставці зберігалося в суворій таємниці, а перебування Геринга було менш секретним. Він їздив по місту у відкритому автомобілі, відвідав театр, спілкувався з артистами і навіть передав їм тканину для костюмів і харчовий пайок.

Окрім штабних приміщень, були побудовані електростанція, їдальня, кінозал, казино, гараж для автомобілів, басейн, водогін, невеликий звіринець.

Для літаків використовували розташований за 20 км. біля Калинівки аеродром, тут на місці недобудованого, німці збудували великий аеродром, на полі якого одночасно розташовувалося більше 300 літаків, а чисельність охорони сягала 2 тисяч чоловік.

На початку вересня 1943 року за наказом фюрера із Запоріжжя у «Вервольф» було передислоковано штаб групи армій «Південь» під командуванням Манштейна. Зі ставки маршал керував військовими операціями. На початку березня 1944 року, коли радянські війська підступали до Вінниці, всі будівлі ставки були зруйновані.

4. Підпільний та партизанський рух на Вінниччині.

На кінець 1941 року, в Вінниці було створено 17 підпільних організацій та груп, але всі вони були невеликі і не мали зв’язку для спільної боротьби. Найактивнішою у Вінниці була підпільна організація, яку очолив І.В Бевз. Його активними помічниками були Семен Левенець, Ігор Войцехівський, Валентина Любимова, Наталія Медвідь, Лариса Ратушна, вони проводили агітацію серед молоді, займалися виготовленням фальшивих німецьких документів, розповсюдженням листівок, організовували втечі військовополонених та переправляли до партизанів.

Діяльність 2-ї партизанської бригади ім. Сталіна Начальник Украинского штаба партизанского движения генерал-лейтенант Т. Строкач. 26 декабря 1944 г.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

о боевой деятельности 2й партизанской бригады им. Сталина Согласно отчета командира 2-й партизанской бригады им. Сталина и документов, имеющихся в Украинском штабе партизанского движения следует:

При оккупации территории Теплицкого района Винницкой области в октябре 1941 г. по инициативе, оставшихся на оккупированной территории коммунистов в с. Скарженовка … создалась подпольная парторганизация в составе 10 человек. Руководителем этой подпольной организации был Микитенко Андрей Кириллович, работавший до начала Отечественной войны старшим агрономом Теплицкого райземотдела и оставленный на оккупированной территории для организации партизанского отряда.

26 октября 1941 г. эта подпольная парторганизация создает партизанский отряд, численностью 10 человек, командиром которого был назначен Кондратюк А.Г.

Отряд состоял из 10 человек:

Кондратюк Анатолий Герасимович Микитенко Андрей Кириллович Яцюк Ксенафонт Трифонович Роскошанко Прокофий Фомич Конратюк Панфил Михайлович Ткач Давид Пересунько Мефодий Сергеевич Феростиный Григорий Гарнык С.

Кащук За период зимы 1941;1942 гг. отряд совместно с подпольной организацией занимался организаторской работой по созданию новых партизанских групп, добычей оружия.

Отрядом произведено два крушения, одно из них столкновение 2х поездов. В крушении разбито и повреждено 3 воинских эшелона.

«У числі перших організаторів більшовицького підпілля і масової боротьби трудящих Вінницької області в тилу ворога були вихованці великої партії Леніна-Сталіна т. Микитенко А. К., Корнійчук М.С., Калашник І.І. Ще в 1941 р. цими товаришами у південно-східних районах області створені перші підпільні організації та групи… Вони були організаторами підпілля в 17 районах Вінницької області, 5 районів Одеської та в 4-х районах Київської областей.».

К середине 1942 г. на территории Винницкой области самостоятельно организовывалось и действовало несколько партизанских групп. Для увязки их работы по инициативе подпольной партийной организации Теплицкого района избирается Межрайонный подпольный партийный комитет КП (б)У Винницкой области.

В состав комитета вошли 5 человек. Секретарем этого Межрайонного партийного комитета КП (б)У был избран Микитенко А. К… Член комитета Кондратюк А. Г. был назначен секретарем подпольного ЦК КП (б)У по Теплицкому и Гайсинскому районам.

Выполняя это решение, к зиме 1942;1943 г. на территории Винницкой области уже действовали несколько партизанских отрядов, из них: отрядим. Ленина, численностью 35 человек, командир Кондратюк, «За Родину», численностью 22 человека, командир Рыбаченко, им. Чапаева, численностью 15 человек, командир Довгов. Деятельность этих отрядов заключалась в добыче оружия, численном росте партизанских отрядов и незначительных диверсий…

Представитель УШПД полковник Асмолов дал указание Мединскому и Кондратюку сформировать 2-ю партизанскую бригаду им. Сталина, под. командованием:

Командира бригады — Кондратюка А.Г.

Комиссара бригады — Мединского И.Д.

В состав бригады вошли следующие отряды:

Им. Ленина (октябрь 1941 г.) Кондратюк 657 человек.

" За Родину" (август 1942 г.) Рибаченко 200 человек Им. Кирова (апрель 1943 г.) Кореневский 254 человека Партизанские отряды действуя самостоятельно проводили боевую и диверсионную работу, результаты работы следующие:

С приближением линии фронта к территории Винницкой области 28 декабря 1943 г. бригаде своевременно была поставлена задача выйти для действия в район Кодыма — Балта (120 км. севернее Кишинева). Но приказ Кондратюк проигнорировал.

Бригада, находясь в тылу противника, в основном дислоцировалась в Шабелянском лесу (60 км. юго-восточнее Винницы) и вела боевые и диверсионные действия на территории Ильинецкого, Дашевского, Немировского, Гайсинского, Монастырищенского районов.

За период боевой деятельности с сентября 1943 г. по 16 января 1944 г. 2-ой партизанской бригадой им. Сталина пущено под откос 75 эшелонов противника, в крушении и боевыми действиями истреблено 2187 немецких солдат и офицеров, 1088 вагонов, 10 танков, 11 бронемашин, 90 мотоциклов, 80 паровозов. Уничтожено самолет, 22 автомашины, 9 железнодорожных и 5 шоссейных мостов.

5. Визволення Вінниці.

війна окупація розстріл партизанський Перестрілка через Буг припинилася 20 березня 1944 року в одну годину ночі. Наступила мертва тиша. Час по волі спливає. Невже цей день, стане днем визволенням від німецького ярма. Ніхто не стуляє очей і раптом по місту лунає радісний крик: «Наші прийшли!». Чути плач, почались поздоровлення, виникла суєта, всі вийшли на вулицю. Вінничани зустріли цей день, як саме велике свято. В цей день люди не згадували про втрати, але вони були великі. Фашистами було розстріляно 205 тисяч мирного населення, 42 тисячі військовополонених, вони вивезли з території області 74 тисячі молодих людей на примусові роботи в Німеччину. Фашисти повністю знищили 17 сіл. З 579 промислових підприємств, повністю були зруйновані 376. В місті зірвано 60% житлового фонду, театр, будинок Червоної Армії, бібліотеку ім. Тімірязєва, педагогічний, медичний інститути, 14 середніх шкіл, лікарня пирогова, залізничний вокзал.

Війна уходила на захід, вона була переможна, у людей було багато нових клопотів. Вінниця поступово оживала. Зараз ми живемо в гарному європейському місті, і сподіваємось, що воно ніколи більше не зазнає такого горя, як війна.

Список використаних джерел.

1. В. Я. Куликов «Оккупация Винницы (18.07.1941 — 20.03.1944)» Свидетельство очевидца. — Київ — ПАРАПАН — 2012.

2. Вінницький Обласний Державний Архів — Фонд 425, оп.1, спр. № 428. (Отчет о боевой и политической деятельности 2й партизанской бригады под командованием А.Г. Кондратюка).

3. ВОДА Фонд № 427 оп2 спр № 27 Фото документи часів Великої Вітчизняної війни.

4. Часопис «Вінниця — історичний нарис» 2000 рік — ст. 198−230.

Додаток 1.

Перевірка документів у вінничан німецькою владою Місця масового розстрілу.

Додаток 2.

Місця масового захоронення в м. Вінниця та їх відкриття.

Додаток 3.

Додаток 4.

Додаток 5.

Партизани Вінниччини (А.Г Кондратюк).

Додаток 6.

Червоний прапор для партизанського полку «За Родину» готувався тут в колгоспі «Хвиля Жовтня» в квартирі Варвари Карпенко. Він зроблений з червоного шовку, що взятий був із спідниці колгоспниці Ксенії Корчевної. Розміром був метр на метр. Були зроблені шовкові китиці, вишито жовтими нитками серп і молот і надпис: «Смерть німецькому фашизму! Отряду „За Родину“ от подпольщиков Монастирищенского района.» Робили прапор Ірина Калашнік, Стася Поліщук, Тетяна Юхимівна Карпенко.

(Записано з уст К.І.Іщук та І.Р.Гринюк в колгоспі «Хвиля Жовтня» Монастирищенського району).

Додаток 7.

Додаток 8.

Вінниця після визволення.

Додаток 9.