Становлення категорії іменника англійської мови

ВСТУП

Іменник — самостійна частина мови, що має значення предметності, вираженої у формах роду, числа і відмінка, відповідає на питанняхто? або що?. В українській мові, яка належить до флективних синтетичних мов, іменник є змінною частиною мови, загалом, в інших мовах іменник може не змінюватися, як в англійській, наприклад.

Актуальною є тема курсової роботи: Розвиток категорії іменника в англійській мові.

Об'єкт дослідження — парадигма іменника.

Мета дослідження — дослідити та описати категорію іменника англійської мови на основних етапах становлення: давньоанглійському, середньо-англійському та ново англійському.

Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:

Ознайомитися з науковою літературою;

Надати загальну характеристику етапам розвитку англійської мови Охарактеризувати зміни у структурі парадигми іменника на кожному з етапів Методи дослідження: порівняльний, описовий, аналіз.

РОЗДІЛ 1. КАТЕГОРІЯ ІМЕННИКА У ЗАГАЛЬНОГЕРМАНСЬКІЙ

1.1 Структура іменника в загальногерманській

В загальногерманській реконструюється структура імені, характерна для всіх індоєвропейських мов. Це трьохскладова структура, котра складається з кореня, осново творчого суфікса та флексії (закінчення). Корінь є потенційним носієм лексичного значення; в чистому вигляді корінь не функціонував як самостійна одиниця, і його значення виявлялось тільки в повністю оформленій структурі - в слові. Основотворчий суфікс стояв між коренем і флексією; його першочергова функція заклечалась в оформленні семантичних групувань; ці семантичні угрупування не підлягають реконструкції. На даному ступені розвитку, котра реконструюється, словотворчі суфікси вже перетворились у засіб формальної класифікації імен. [1;113].

Германські словотворчі суфікси є флексіями індоєвропейських; так, індоєвропейські основи наo;

Відображаються як германські основи наa-; індоєвропейські основи нав- - як германські наф-. Одні словотворчі суфікси представлені голосними; це германські основи нав-, -ф-, -і-, -uі деякі їх варіанти. Інші осново творчі суфікси включають приголосні; це основи наn-(так званий слабкий відмінок), наr-, наes-.

В жодній з індоєвропейських мов не зберіглася трьохскладова структура. Основотворчі суфікси, як правило, зливалися з відмінниковою флексією або з корнем. Однак, в деяких випадках можливо виявити словотворчий суфікс шляхом співставлення з аналогічними формами інших основ. Так, в готській в давальному та знахідному відмінках іменників з основами на голосні прослідковується словотворчий суфікс:

Відмінкові флексій у всіх випадках однакові: -m для Д.в. мн., -ns — для З.в. Кожен іменник належав до тієї чи іншої групи залежно від основи; семантика основ втрачена навіть у реконструйованих формах; єдина група, що зберегла чітку семантику, — основи наr-. У всіх індоєвропейських мовах означають кровну спорідненість: лат. Pater (батько), д.а. fњder; лат. Frвter, рос. Брат (r втрачено), д.а. brф? ar; лат. Mater (мати), рос. Матьматери, д.а. mфdor; рос. Дочь-дочери, д.а. dohtor. В наведених прикладах словотворчий суфікс злився з коренем (окрім рос. Мать-матери, дочьдочери, де він злився з флексією). В сучасній лінгвістиці прийнято ділити основи на індукуючи та неіндукуючі. Справа в тому, що процес послаблення осново творчих суфіксів проходив щляхом перерозподілу структурних елементів, в результаті чого проходив зсув морфемного шову: осново творчий суфікс злився з флексією (іноді коренем), і тим самим структура слова з трьохскладної перетворилась у двохскладну. При втраті характерних ознак основи ті чи інші відмінкові форми могли переходити в парадигму другої основи. Індукуючими основами називалися ті типи, котрі, впливаючи на інші групи, викликали в них випадки аналогії, тобто виявлялися моделлю для інших, не індукованих груп. В германських мовах індукуючи ми були основи наа-, -о-, -ітаn-. Основи наu-, -r-, -esі так звані кореневі основи були неіндукуючими.

1.2 Співвідношення поділу за основами та за граматичним родом

В германських мовах існувало три роди — чоловічий, жіночий та середній. Граматичний рід — також спосіб формальної класифікації іменників. В індоєвропейських мовах рід виник пізніше ніж поділ за основами, і тим самим ця вторинна класифікація виявилася накладеною на більш ранню. Як правило, певний граматичний рід закріпився за тією чи іншою основою: так, для основ нао- (германськ. Наа-) характерна приналежність до чоловічого чи середнього роду: лат. Lupus, рос. Волк, д.а. wulf; іменники з основою нааналежали до жіночого роду: лат. Aqua (вода), рос. Стена, д.а. caru (турбота).

Інші основи включали імена різних родів.

1.3 Германська система відмінків

Загальногерманська система відмінків реконструюється як чотирьох відмінкова парадигма, в котрій кожен відмінок має властиву йому флексію, яка відрізняє його від інших відмінків в парадигмі даної основи. В якості прикладу наводимо реконструкцію парадигми основи наачоловічого роду:

1.4 Граматичний рід

Приналежність до граматичного роду майже не виражена в структурі іменника. Іменники усіх трьох родів можуть не мати закінчень у називному відмінку:stвn (камінь) (ч.р. -а-); scip (корабель) (с.р. -а-); fфr (поїздка) (ж.р. -ф-); hond (рука), bзn (прохання (ж.р. -і-). Закінченняе також можливе в іменниках усіх родів: here (військо) (ч.р. -ja-), rоce (царство) (с.р. -ja-), tun? e (язик) (ж.р. наn-)ea?e (око) (с.р. наn-).

Закінченняu також многозначне: talu (розповідь)(ж.р. -ф-); sunu (син) (ч.р. -u-), duru (двері) (ч.р. -u-).

Єдине однозначне закінчення належить іменникам чоловічого роду наn: guma (чоловік). Основи непрямих відмінків також часто співпадають, як всередині однієї парадигми, так і між різними парадигмами. Тому сама форма іменника не повідомляє про граматичний рід, цю інформацію несуть, в основному, прикметники та займенники.

Висновки до Розділу 1.

Будь-яка моваце динамічна та непостійна структура, в котрій прослідковуються зв’язки із сусідами та першоджерелом. Моваце не ізольоване явище. Люди перебувають у тісному контакті один із одним. Так само і мови контактують, тим самим викливають явища іншомовних запозичень, зміни в граматичній, синтаксичній та фонетичній структурах. Усі германські мови є розгалуженням спільної протогерманської гілки. З часом, коли діалекти стали географічно розділеними, почалися відбуватися зміни на мовному рівні.Однак, деякі спільні риси не втратили свого місця. Так характерними для германських мов є категорії роду, числа відмінка. Деякі із цих категорій почнуть розвивати власні особливі риси або ж зникнуть у процесі розвитку. В германських мовах існувало три роди — чоловічий, жіночий та середній. Граматичний рід — також спосіб формальної класифікації іменників. В індоєвропейських мовах рід виник пізніше ніж поділ за основами, і тим самим ця вторинна класифікація виявилася накладеною на більш ранню. Як правило, певний граматичний рід закріпився за тією чи іншою основою Загальногерманська система відмінків реконструюється як чотирьох відмінкова парадигма, в котрій кожен відмінок має властиву йому флексію, яка відрізняє його від інших відмінків в парадигмі даної основи. З часом англійська мова втратла два відмінки, залишивши лише називний та присвійний.

РОЗДІЛ 2. КАТЕГОРІЯ ІМЕННИКА У ДАВНЬО АНГЛІСЬКИЙ ПЕРІОД

2.1 Загальна характеристика Давньоанглійського періоду

Давньоанглійський період (V-XI). У давньоанглійський період формування мови англійської народності (5−11 ст.) на території Британії внаслідок розвитку діалектів північногерманських племен (англів, саксів і ютів), що переселилися в 5 ст. до Британії і злилися з кельтським населенням, виникає староанглійська мова. В Англії зароджуються феодальні відносини, виникають окремі королівства і формуються місцеві діалекти.

Найдавніші писемні пам’ятки (рунічні написи на Рутвельському хресті, поема «Беовульф» та ін.) датуються 7−8 ст. З проникненням до Англії християнства (6 ст.) латинський алфавіт заміняє руни.

Староанглійська мова характеризується розвиненою системою голосних, дифтонгів, палаталізацією приголосних, флективною будовою, вільним порядком слів, морфологічною диференціацією частин мови, добре розвиненою системою словотворчих афіксів, продуктивним словоскладанням. Лексичний склад — в основному давньо-германський, з незначними кельтськими і латинськими запозиченнями. Після завоювання Англії Данією (1017) англійська мова поповнюється скандинавськими географічними назвами, військовими термінами, суспільно-побутовою лексикою. [13].

2.2 Категорія роду іменника у давньо англійський період

У давньоанглійський період іменник має граматичні категорії роду, числа і відмінка. Б.А. Ільїш характеризує категорію роду цього періоду як явище лексико-граматичне, тому що кожний іменник з усіма його формами належить до якого-небудь одного роду; категорії числа та відмінка є чисто граматичними: іменник змінюється по числах і відмінках [2;82].

Граматичний рід іменника часто можна було визначити за певним класом відмінювання, а саме за закінченням у називному відмінку однини та по називному і знахідному відмінках множини або за формами відмінювання атрибутивних (рідше — предикативних) прикметників та займенників (означеного артикля). Хоча предикативні прикметники в давньоанглійській мові і узгоджуються ще в роді і числі з підметом, а вживання нефлективних форм зустрічається порівняно рідко, все ж рід часто виявляється невираженим, так як прикметники стоять в цьому випадку в називному відмінку, в якому рідко виражаються розбіжності у роді. Також рід можна визначити за особовим займенником третьої особи однини, коли займенник заміняв іменник [3;24].

За дослідженням Р. Квірка, система категорії роду в давньоанглійський період включала чоловічий, середній і жіночий рід. У цілому склад іменників на той період розвитку мови показував поділ на родові класи в таких пропорціях: іменники чоловічого роду займали в пропорційному відношенні провідне місце — 45%, приблизно 30% від загальної кількості іменників належало до жіночого роду, та відповідно 25% належало до середнього роду [4;20].

Морфологія іменників у давньоанглійській мові являє собою досить складну і не в усьому послідовну систему, в якій поєднуються різні елементи, частково ті, що були успадковані від Індоєвропейської прамови, а частково ті, що з’явилися в силу нових тенденцій розвитку англійської мови. Належність іменника до певного роду в давньоанглійській мові в загальному суворо дотримується, хоча, як і в інших германських мовах, мають місце окремі випадки зміни роду, але вони зустрічаються доволі рідко. Таким чином, враховуючи, що морфологічні характеристики давньоанглійського іменника не давали чіткої вказівки на його рід, останній міг бути найбільш точно виражений тільки за допомогою заміщення іменника одним з займенників третьої особи однини.

Граматичний рід іменника у ряді випадків визначається його лексичним значенням. Так, наприклад, до чоловічого роду належать слова mann «людина», «чоловік», fжder «батько», sunu «син», sec? «воїн», cynin? «король», eorl «ерл», ceorl «керл»; до жіночого роду — словаmфdor «мати», dohtor «дочка», cwзn «королева», ides «жінка».

Важко пояснити приналежність до того чи іншого роду неживих іменників. Очевидно, тут має місце більш давня класифікація іменників за родами, проте принципи її були неясні вже в епоху появи перших писемних пам’яток, що дійшли до нас.

Е.М. Попкова зазначає, що з чоловічим родом співвідносилися назви дуже багатьох понять, пов’язаних: з війною та полюванням (наприклад: secg «меч»), з торгівлею та управлінням (наприклад: cynedфm «королівство»), з водною стихією (наприклад: burna «струмок») та з поняттями сили, влади і страху (наприклад: anda «злоба») [6;4].

Референти жіночого роду часто співвідносилися з предметами, що позначають природу. Цілком ймовірно, що цей факт пояснюється ототожненням багатьох з них з природою (наприклад: bearo «ліс»). Деякі приклади наводять на думку про те, що референти, співвідносні з флорою, належать до жіночого роду у разі позначення ними більш вузького видового поняття і до чоловічого роду у разі позначення більш загального поняття. Порівняйте: bearo «ліс», bm «дерево» (ч. р.) — ac «дуб», beorc «береза» (ж. р.); blostma «квітка» (ч. р.) — clжfre «конюшина» (ж. р.).

З середнім родом, як правило, співвідносилися іменники на позначення дітей (наприклад:cild «дитя») та іменники, що відносились до понять водної стихії (наприклад: жspring"джерело") та понять сили, влади і страху (наприклад: anweald «власть») [6;5].

У більшості випадків, однак, граматичний рід іменника не випливає з його лексичного значення. Так, наприклад, до чоловічого роду належать слова fфt «нога», ende «кінець», nama «ім'я»; до жіночого — ?iefu «дар», tun? e «язик», burh «фортеця»; до середнього — scip"корабель", word «слово», за? е «око». Як було уже зазначено, ці випадки, очевидно, являють собою результат якоїсь давнішої класифікації іменників за родами, принципи якої були неясні вже в ту епоху, до якої належать писемні пам’ятки, які збереглися до наших часів. У деяких випадках граматичний рід іменника навіть суперечить його лексичному значенню. Наприклад, слово wоf «жінка» належить до середнього роду, wоfman, wоmman"жінка" до чоловічого роду. Так само, слово mжgdеn «дівчина» відноситься до середнього роду [2;82].

Однак є спроби пояснити, чому вищенаведені три слова відносяться саме до таких родів: у випадку з wоfman, wоmman, ці слова відносяться до чоловічого роду внаслідок того, що його другий компонент, а саме морфема «man» є морфемою чоловічого роду; також можна пояснити рід слова mжgdеn — воно відноситься саме до середнього роду, тому що воно утворено за допомогою суфіксаen, яка утворює іменники середнього роду. Щодо першого слова у наведеному прикладі - wоf — тут причина до сьогодні залишається неясною. Б.А. Ільїш характеризує категорію роду цього періоду як явище лексико-граматичне, тому що кожний іменник з усіма його формами належить до якого-небудь одного роду; категорії числа та відмінка є чисто граматичними: іменник змінюється по числах і відмінках [2;82−83].

Вже в кінці давньоанглійського періоду в мові спостерігається певна тенденція узгоджувати особові займенники третьої особи не з граматичним родом, а з реальним значенням іменника, який вони замінюють. Це відбувається в тому випадку, коли значення іменника не відповідає граматичному роду. Так, іменники wоf «жінка» (середній рід) іmжgden «дівчина» (середній рід) часто замінюються особовими займенниками жіночого роду. Нерідко зустрічаються також випадки вживання вказівного займенника середнього роду южt як відносного займенника, що замінює іменник чоловічого або жіночого роду.

Згідно з К. Бруннером, відхилення у відношенні граматичного роду при вживанні вказівних займенників і особових займенників спостерігаються тільки в пізніх нортумбрійських глосах, причому паралельно цьому відбувається руйнування давньоанглійських флективних форм [3; 24].

Вже в кінці давньоанглійського періоду спостерігається змішання чоловічого та середнього родів. Сприяло цьому наявність у відмінюванні чоловічого та середнього роду багатьох схожих форм. Так, наприклад, в самому живому і поширеному типі давньоанглійського відмінювання в основах наачоловічий і середній рід розрізнялися лише у формі називного та знахідного відмінка множини, в інших же формах закінчення були абсолютно однаковими. І оскільки ряд слів за своєю семантикою вживався лише у формі однини, то тут взагалі не було можливості розрізняти чоловічий і середній рід по відмінковим закінченням. У результаті вже в давньоанглійській ми виявляємо коливання в роді, які пов’язані з недостатньою диференційованістю відмінювання. Надалі з чоловічим та середнім родом починає змішуватися і жіночий рід, який раніше був більш відокремленим [5;57−58].

Б.А. Ільїш вказує на те, що в давньоанглійській мові в основах наn чітко розрізнявся чоловічий рід, з одного боку, і середній та жіночий рід — з іншого, тому що в називному відмінку однини чоловічий рід мав закінчення -а, а середній та жіночий рід на -е, а у середньоанглійській ж ці голосні зазнали редукції і злилися в одному нейтральному голосному, в результаті чого зникла і зовнішня відмінність роду. У північних і центральних діалектах відмінність граматичних родів було втрачено вже в XI-XII ст. Так само стерлася відмінність між слабкою і сильною відміною. Також зник характерний для давньоанглійського слабкого відмінювання, суфікс -n. У результаті слабке відмінювання перестало існувати як особливий тип [2;212].

У південних діалектах процес скорочення системи відмінювання розвивався повільніше. Відмінності граматичного роду залишалися до деякої міри в силі, хоча у зв’язку з ослабленням ненаголошених голосних закінчень багато ознак роду стерлися; наприклад, іменники слабкого відміни, незалежно від роду, закінчувалися в називному відмінку однини нае: чоловічого роду nвme «ім'я», жіночий рід tunge «язик», середній рід зуе «око» [2;212−213].

Наведені факти свідчать про те, що система іменника була готова до перебудови вже в давньоанглійський період розвитку мови.

2.3 Система відмінків давньоанглійської

Основи наа-.До них відносяться іменники чоловічого та середнього роду. Іменники середнього роду поділяються на коротко складові та довго складові. Короткоскладові закінчуються наuв називному, знахідному відмінках множині, довгоскладові не мають закінчень [1:117]:

Якщо кореневий склад містив голосний њ, то в тих формах, де в закінченнях був голосний заднього ряду, в корні з’являвся голосний [а]. Таким чином, в іменнику dњ? в однині проходить [њ]: dњ?-es, dњ?-e; в множині - [a]: dа?-аs, dњ?-а, dњ?-um.

Основи наамають варіанти: осново творчий суфікс міг ускладнюватися сонантами i чи w, котрий знаходився перед ним; як наслідок, реконструйований суфікс мав формуjaчиwa-. В основах наjaзвук [j] викликав умлаут кореневого голосного: готськ. Harjis — д.а. here (вісько); готськ. Andeis — д.а. ende (кінець); готськ. Kuni — д.а. cynn (рід); окрім того, [j] викликав подовження приголосного, якщо склад був коротким; тільки в тих випадках, коли корінь закінчувався на [r], подовження не відбувалося і в закінченні називного відмінка булоe (here). В таких випадках [j] міг зберігатися в парaдигмі (heri?es, her? es). Принцип довготи та короткості складу зберігається.

Основи наja;

Основи наwa зберігаютьw у всіх непрямих відмінках, як це видно на прикладі bearu (ліс), searu (кольчуга), snaw (сніг), trзф (дерево).

Основи наwa;

Основи наф- .

Сюди входять тільки іменники жіночого роду, наприклад: ?iefu (дар), lвr (вчення). Вони поділялися на довгоскладові та короткоскладові. В називному відмінку однини коротко складові мають закінченняu, довгоскладові не мають закінчення. Варіантами є онови наjфіwф-: ec? (лезо), beadu (боротьба), m? d (луг).

Основи наі-.

В цю категорію входять основи чоловічого, середнього та жіночого роду. Розподіл коротко складових та довго складових таке ж, що і в основах наасереднього роду. Парадигма чоловічого та середнього родів співпадає з парадигмою наа-. Кореневий голосний піддається умлауту. Приклади чоловічого роду: mete (іжа), hyll (пагорб), spere (спис), hilt (руківка).

Ж.р. з основою наі-. Парадигма співпадає з парадигмою основ наф-. Короткоскладові зустрічаються дуже рідко. Наводимо приклад довго складового bзn (прохання).

Основи наu.

Неіндукуючі; включають іменники чоловічого та жіночого роду. Відмінності парадигми залежать тільки від характеру складу, а не від граматичного роду: sunu (син), duru (двері), feld (поле), hond (рука).

Основи наu;

Основи наn-.

Індукуючі включають всі три роди. Наприклад: hunta (мисливець), звre (вухо), sunne (сонце). В російській мові ці основи представлені типами время, знамя.

Основи наn;

Основи наes-. Неіндукуючі. Представлені дуже невеликою кількістю іменників тільки середнього роду, в основному означаючих дитинчат: cild (дитя), cealf (теля), њ? (яйце). Індоєвропейське [s] за ротацизмом перетворилось на [r]. Однина співпала з основами середнього роду наa-; множина — також, але але у всіх формах проходить [r]. В російській мові представлені типом чудо — чудеса.

Основи наr. Неіндукуючі; представлені невеликою кількістю іменників чоловічого та жіночого родів. В давальному відмінку однини проходить умлаут, решта відмінків однини незмінні.

Сюди ж відносяться fњder (батько), dothor (дочка), sweostor (сестра).

Кореневі основи.

Це основи неіндукуючі, але тим не менш вони досить важливі в силу своєї стійкості. Не дивлячись на їх невелику кількість, вони збереглись по сьогоднішній день. Для них характерна відсутність осново творчого суфікса; відмінкове закінчення приєднувалося безпосередньо до кореня. Іншою особливістю є чергування голосних у корені в парадигмі. Якщо звернутися до індоєвропейських форм давального відмінка — наприклад, до латинської та грецької третьої відміни — то ми знаходимо там закінченняі. В германських мовах також реконструюється в закінченні давального відмінкаі. Очевидно, в кореневих основах також було колись закінченняі, котре слідувало безпосередньо за кореневим голосним (оскільки осново творчого суфікса не було)., умлаутувало його. В називному і знахідному відмінках множини також було колись закінченняі та, відповідно, в них також пройшов умлаут.

Сюди відносяться іменники mann (людина, чоловік), fфt (нога), to? (зуб), hnutu (горіх), вc (дуб), ?фs (гуска), bur? (фортеця, місто), mыs (миша), cы (корова), night (ніч) і деякі інші.

Висновки до Розділу 2.

Розглянута словозміна іменника показує, що групування за основами досить нечітке. Основне протиставлення йде за парадигмами чоловічого та жіночого родів, котрі увібрали у себе варіантні групи. Середній рід мало чим відрізняється від чоловічого. Основи наіта наja- (і, відповідно, наіта наjф-) відрізняються від ведучих парадигм наата нафтим, що у них умлауту вав кореневій голосний. Але ця відмінність неграматичного характеру: воно вже дане готовим в звуковій оболонці слова. Різниця між різними типами заклечається в наявності чи відсутності закінченняе для чоловічого і середнього родів, -u дя жіночого роду в називному відмінку однини. Що стосуються самої відмінкової системи, то в жодній парадигмі не виділяються форми чотирьох відмінків; в кожному типі відмін є омонімічні форми. Загальна кількість відмінків підтверджується тільки при зіставленні усіх парадигм іменника: в основах чоловічого та середнього родів на голосні співпадають називний та знахідний, але ці відмінки мають різні закінчення в основах жіночого роду і в основах наn-. Досить чітко окреслена функція називного відмінка, як відмінка, котрий оформлює прикметник, а також предикативний член. Родовий відмінок виступає в функції означення зі значенням присвійності, а також непрямого додатка: bвd westan-windes (чекав на західний вітер). Давальний відмінок досить багатозначний; він передає значення об'єктності, орудності, та різні локальні відношення. Знахіднийвідмінок прямого додатка, він також передає локальні відносини. Найбільш різноманітні відносини та синтаксичні функції виконує давальний відмінок; ці різноманітні значення уточнюються за допомогою прийменників. Прийменники в давньоанглійській найчастіше використовувалися саме в давальному відмінку.

В пізніших текстах зустрічаються випадки використання іменників, котрі належать до одного з типів основ, в формах парадигми іншої. Так, іменник hors (кінь) належить до основи середнього роду наа-. Однак. В оповіданні Охтхере (Оросій) Альфред використовую слабку основу наn: hз erede mid horsan.

РОЗДІЛ 3. КАТЕГОРІЯ ІМЕННИКА У СЕРЕДНЬОАНГЛІЙСЬКИЙ ПЕРІОД

3.1 Загальна характеристика середньо англійського періоду

Середньоанглійський період (XI-XIV ст.).

Середьонаглійський період розвитку мови англійської народності простягається від 11 до 14 ст.

В кінці 11 і на початку 12 ст. в Англії посилюється процес феодалізації, якому сприяє завоювання країни норманами (1066), і норманський діалект французької мови стає офіційною мовою Англії. Але народ зберігає рідну мову. Понад два століття в Англії існує двомовність, внаслідок чого лексика англійської мови в значній мірі поповнюється запозиченнями з французькохї. На початку 15 ст. англійська мова витісняє французьку з основних сфер державного та політичного життя і стає панівною в країні. В цей час в Англії ще існують діалекти староанглійської мови, риси яких відбиті в писемних пам’ятках, особливо з 13 ст. Найвизначнішою пам’яткою цього періоду є твори видатного англійського поета Джефрі Чосера, які сприяли поширенню літературної англійської мови. Її особливістю на той період був поступовий перехід від флективної до аналітичної будови. Зв’язок між словами починає здійснюватися переважно за допомогою прийменникових конструкцій і службових слів. Відбувається ряд змін у системі голосних, скорочується кількість відмін, руйнується категорія роду, спрощується система класифікації дієслів. У системі дієвідмінювання виникають нові аналітичні форми, стає помітною тенденція до сталого порядку слів.

Період формування англійської національної мови (XV-XVI ст.) У цей період в Англії починається розклад феодальної системи та інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин. Внаслідок широкої міжнародної торгівлі Англії Лондон в 14 ст. стає центром країни, а лондонський діалект набуває все більшого значення в країні і, вбираючи окремі елементи з суміжних діалектів, стає основою національної мови. Інтенсивний процес формування нації сприяв поширенню й розвитку національної мови й все більшому нівелюванню діалектів. Велику роль у поширенні норм національної англійської відіграв Уїльям Кекстон, який запровадив книгодрукування в Англії (1476), чим сприяв закріпленню орфографії, яка вже й на той час не цілком відповідала нормам вимови. В літературномовних пам’ятках цього періоду відбилась епоха розвитку буржуазного гуманізму, формування національної самосвідомості англійського народу. На мові цього періоду позначається вплив широких міжнародних зносин Англії - починається новий потік запозичень з італійської, грецької, іспанської та інших мов. У фонетиці визначним явищем є так званий «зсув голосних» і ряд інших особливостей, що посилили розбіжність між орфографією і орфоепією. У морфології триває процес відмирання флексій іменників, прикметників і дієслів; виникає новий, безсуфіксальний спосіб творення слів; усталюється єдина форма множини (-з); прикметники остаточно втрачають форми узгодження, спрощується категорія сильних і слабких дієслів. У синтаксисі спостерігаються основні риси сучасної англійської мови. [13].

3.2 Розвиток системи іменника в середньо англійський період. (XIIXIV ст.)

Субстантивна словозміна піддається дуже істотним змінам в середньо англійський період. [1:125].

Остаточно зникає групування іменників за основами. Всі ті групи, котрі тяжіли до основи чоловічого роду наа, остаточно влились в неї; сюди ж приєднались, окрім деяких випадків, іменники середнього роду. Середній рід припинив існувати як особлива словозмінна група.

Надзвичайно важливу роль в подальшій долі парадигм зіграла редукція ненаголошених голосних. Усі ненаголошені голосні позначаються буквоюе в написанні; в вимові, очевидно, це був нейтральний голосний [?]. До кінця XIV ст. ненаголошений [?] став зникати у вимові.

Типи відмін. Котрі збереглися, відрізнялися в середньо англійській в основному способом утворення форм множини та родового відмінка.

До XV ст. обидва основні парадигматичні типи зливаються в двохвдмінковий:

Об'єднання основ йшло шляхом приєднання до основних типів, головним чином до першого, наs; але іменник child з основою наes приєдналось до основи наn-, зберігши в формі множини попереднєr-: cildru > children. Довго зберігали форму множини ч.р. наnіменники eye-eyen, fфe-fфn, tфe-tфn, oxe-oxen, ereeren; з основи наr-до слабкої форми приєднались brotherbrethren; dohter-dohtren і скандинавська форма sustersustren, котра витіснила англійське слово sweostor. Із старої основи наа іменник sceon (суч. shoe) ще в давньоаглійській могло мати давальний однини і родовий множини за слабким типом: scзфne, sc? ona;і в середньоанглійській воно приєдналось до залишків слабкого типу: shфn.

В XIV ст. ще зустрічається родовий відмінок жіночого роду без закінчення: his lady grace (прихильність його дами) ю Але цеокремі випадки; граматичний рід до того часу вже зник, але у вказаному випадку визначальною є семантика іменника.

На півдні уніфікація відмінка проходила частіше на користь форм наn-, на півночі такі форми повністю зникли. Група кореневих основ збереглась, але всередині парадигми в ній пройшла уніфікація: голосний — результат давньоанглійського умлаутазалишився формах множини, в однині - голосний, котрий не умлаутував.

Mann-menn.

Mannes-mennes.

Склад цієї групи зменшився: такі іменники, як book, nut і деякі інші, приєднались до основного типу.

Ціла група іменників втратила форми протиставлення однини та множини. Це — іменники, котрі належать до довго складових основ середнього роду: shзp, dзp, horse; також yзr (рік), mфneth (місяць).

Теорія О. Ясперсена. Можливі причини розпаду флективного строю.

Швидкий розпад системи словозміни іменника примусив О. Есперсена шукати причину цього у зовнішніх факторах, а саме — впливу скандинавських діалектів, котрі співіснували в IX-XI століттях з англійською. Есперсон справедливо вказує на те, що багато іменників звучали маже однаково в скандинавській та англійській.

Есперсон вважає, що при спілкуванні особливо чітко вимовлялася та частина слова, котра була зрозуміла для носіїв як англійської, так і скандинавської, а закінчення, котре заважало порозумінню, артикулювалося нечітко, результатом чого і була редукція флексій.

Ця теорія, досить непереконлива, широко поширилася. Якщо припустити, що теорія Есперсена вірна, на думку Іванової, і явища описані ним дійсно авдбувалися, то вони залишились би не більше, ніж рисою діалекту прикордонного району. На кордонах двох країн зазвичай з’являються діалекти, котрі відображають особливості мови сусідньої держави, але вони не проникають у національну мову чи мову народності. Важко уявити, що такі прикордонні явища могли б змінити граматичний устрій певної країни. Прикордонні діалектні явища — занадто часті явища для того, щоб стати джерелом глибокої якісної зміни граматичного устрою.

Але в даному випадку джерело цієї зміни лежить на поверхні. Із попереднього видно, що відмінкова система давньоанглійської вже далеко про двинулася у напрямку редукції флексії. Омонімічні форми, злиття неіндукуючих основ з індукуючи ми, відсутність чіткої форми граматичного роду — все це відображає рух граматичного устрою до розпаду флексій вже в давньоанглійській.

Вже в давньоанглійській для уточнення значень давального відмінка широко використовувалися прийменники. Після редукції відмінкових закінчень форма давального відмінка втратила і ту невелику здатність до передачі граматичної інформації, котрою вона володіла у давньоанглійськи період. Вона виявилася фактично непотрібною, так як прийменники продовжували передавати всі ті відносини, котрі вони вже передавали в давньоанглійській. При співпаданні форм відмінків — називного, давального та знахідного — виникла двох відмінкова система, котра дійшла до нашого час (якщо вважати, що в сучасній англійській мові наявні два відмінка). Синтаксичні відносини, котрі передавалися відмінками, стали передаватися прийменниками та порядком слів.

Таким чином, відмирання старої флективної системи йшло паралельно з виникненням нових способів передачі відносин.

Під час середньо англійського періоду утворилася система артиклів як визначників іменника. [1;128].

Мухін у своїй статті «Про Артикль» говорить про існування означеного артикля вже в давньоанглійській мові, хоч і зазначає, що така назва є дещо умовною. Основним аргументом проти існування означеного артикля вже в давньоанглійській мові є те, що займенники можуть вживатися анафорично, в значенні близькому до особових займенників. Артикль же заміщувати іменник чи функціонувати без нього не може. Тому, не дивлячись на безсумнівну близькість вказівних займенників першої групи до артиклів, все ж вважається передчасним вважати, що дані займенники вже є артиклями під час давньоанглійського періоду .

Що стосується неозначеного артикля, то він виник із числівника an в середньоанглійський період. Цей числівник, знаходячись в ненаголошеній позиції, починає виконувати функцію неозначеного артикля. Його відособлення викликано скороченням /а:/ в ненаголошеній позиції, /n/ зберігається перед голосними, а перед приголосними він відпадає.

Неозначений артикль, що вводить не названий раніше денотат, завжди неанафоричний; означений артикль в своєму основному значенні, навпаки, анафоричний. Крім змістовної функції, дуже важливою є структурна функція обох артиклів, що є вказівниками іменника. [7].

3.3 Зміни родової системи іменника у середньоанглійському періоді

Протягом середньоанглійского періоду поступово було досягнуто такого стану категорії роду у іменників, при якому відмінність по формі існує тільки між родовим відмінком однини і рештою відмінками, а також між множиною і одниною. Лише у деяких іменників однина і множина розрізняються голосними основи, у таких іменників родовий відмінок множини відрізняється від інших відмінків. У зв’язку із зазначеним процесом розвитку категорії роду виробилися нові засоби для вираження відмінкових відносин там, де в цьому була велика необхідність.

При розгляді діахронії розвитку граматичного роду іменників у англійській мові під час середньоанглійського періоду слід звернути особливу увагу на географічний фактор, а саме на те, що у різних частинах Англії розвиток, а точніше зміна природи, цієї категорії відбувалася з різною швидкістю — на півдні Англії граматичний рід зберігався значно довше, ніж на півночі і сході.

К. Бруннер вказує на те, що у ранньому середньоанглійському періоді стародавні родові відмінності добре зберігаються лише тому, що збереглися особливі форми вказівного займенника і прикметників сильного відмінювання, що спостерігається на півдні і в південно-західній частині центральної області приблизно до 1250 року. Згодом відмирають форми сильного відмінювання прикметників і, отже, родові відмінності знаходять своє вираження лише в особових займенниках третьої особи. Вони узгоджувалися вже не з граматичним родом іменників, а з їх реальним значенням. При цьому для ряду тварин (для яких немає особливої потреби підкреслювати рід), а також для неживих предметів вживається, як правило, займенник середнього роду [3;24−25].

Чи передувало відпадання флективних форм відмиранню граматичного роду або ж, навпаки, це відмирання викликало відпадання флективних форм, встановити точно не можна. Однак, існуюча вже в давньоанглійський період тенденція погоджувати особовий займенник третьої особи однини зі значенням іменника, безсумнівно, сприяла зміні роду іменників у відповідності зі значенням.

Принцип вживання особового займенника середнього роду для заміни іменників, що не позначають особу, часто порушувався. Форми займенників чоловічого і жіночого роду вживалися також для неживих предметів, а особовий займенник середнього роду використовувався для позначення живих істот, стать яких немає необхідності підкреслювати. Після досить тривалого коливання, встановилося більш-менш тверде вживання роду, яке, щоправда, в розмовній мові не у всіх частинах країни дотримується однаково. У мові поезії вживання роду також відрізняється від вживання його в розмовній мові.

При визначенні роду запозичених неживих іменників в літературній мові часто керуються тим, до якого роду належать ці іменники у відповідній іноземній мові; потім, з часу раннього англійського Відродження, а саме з середини XIV ст., почали керуватися уособленням, яке було прийняте в античній міфології та часто керувалося родом відповідного слова. Пізніше це уособлення робить сильний вплив на мову поезії.

За дослідженнями К. Бруннера, у діалектах уособлення отримало значно більшого розвитку: назви сільськогосподарських знарядь майже завжди замінюються займенником чоловічого або жіночого роду. Однак, у виборі роду в різних місцевостях та стандартах спостерігаються значні розбіжності: в той час як в Англії часто надають перевагу чоловічому роду, в Америці вживається майже виключно жіночий рід [3;25].

Саме в середньоанглійський період почалося активне запозичення іменників жіночого роду, в основному з французької мови, що особливо вплинуло на становлення сучасної морфологічної структури родової категорії. Найбільш частовживані суфікси жіночого роду запозичених іменників перейшли в розряд продуктивних словотворчих суфіксів англійської мови (наприклад, суфікси -ess,-ette); під час наступних етапів розвитку мови за допомогою цих суфіксів утворювалися нові лексичні одиниці. Жіночий рід, отримавши додаткові способи маркування, остаточно зайняв позицію сильного члена в опозиції «чоловічий рід — жіночий рід» [3; 25−26].

Важливо відзначити, що остаточний розпад флексій, сам по собі ще не свідчив про розпад категорії роду як такої. У даному випадку можна говорити лише про зміни в системі засобів, що вказують на рід іменника, а також в принципах розподілу родів (заміна формальної класифікації іменників на семантичну).

3.4 Запозичення у середньо англійський період

Даний період характеризується значним впливом французької мови на іменну структуру англійської мови. Це явище спричинене норманським завоюванням. Значна кількість французьких запозичень проникло у словниковий склад англійської мови.

Проникнення французьких слів в англійську мову спостерігається не відразу після нормандської навали, а лише у XII столітті. Особливо інтенсивно цей процес відбувається у XIII-XV століттях.

Нормандська окупація, яка тривала майже два з половиною століття, справила глибокий вплив на словниковий склад англійської. За цей період лексика англійської мови значно поповнилась за рахунок запозичень із французької. Поповнення словникового складу відбувалося поступово, без грубого нав’язування мови переможців мові переможеним. Мовній асиміляції сприяло і те, що з появою нормандців в Англії з’явилися нові риси життя, нові види діяльності, невідомі попереднім поколінням англійців.

Вторгнення нормандців зумовило тимчасове використання французької як мови державної, мови панівної меншини. Усі офіційні документи писалися французькою, нею ж велося викладання у школах і, здавалося, що вона буде загальновизнаною мовою країни. Але вперті англосакси не хотіли вивчати чужу для них мову, і переважна більшість жителів продовжували розмовляти староанглійською. Писемна англійська мова була розвинута слабо, тому протягом періоду нормандського панування її правопис часто змінювався і спрощувався.

Склалася така ситуація: нижчим верствам населення доводилося засвоювати французькі слова, щоб зрозуміти представників панівного класу; а останні мусили використовувати в усній мові англійську лексику, щоб спілкуватися із простими людьми. Це сприяло впровадженню серед значної частини населення двомовності, яка і стала основною причиною проникнення в англійську мову багатьох французьких слів. Запозичені французькі слова вважалися більш чемними і делікатними варіантами простонародних англо-саксонських аналогів. Тому і нині співіснують англосаксонські swine, sheep i belly та французькі pork, mutton і stomach. [8:467].

Наведемо приклади іменних запозичень даного періоду. Серед юридичних термінів бачимо такі, як administer, arrest, bail.

Поряд з професійною лексикою проникали і загальновживані слова, такі як act, baron, chamber.

У побутовій лексиці засвоїлись переважно слова, що не потребували переносу наголосу. Проте вимова голосних змінилася у більшості з цих слів, таких як aid, aim, bay, beast, pail, sum. Окремі з цих слів довго конкурували із власне англійськими словами.

Завойовники принесли з собою деякі назви рослин і дерев, наприклад, cabbage, cauliflower, cucumber та інші.

Вплив норманської лексики був настільки сильним, що зміни з’явилися навіть у термінах спорідненості, наприклад niece, nephew, matron, uncle, aunt.

Давньоанглійська складна класифікація іменників базувалася на різних закінченнях, що додавалися до різних форм. Категорія роду була втрачена, і втрата була абсолютною без будь-яких залишків у номінальній частині слова (особисті займенники не враховуються, бо he, she замінюють живих істот і до певної міри мають значення роду).

Категорія числа була збережена. Закінченняes додавалося до великої кількості запозичених слів, як французького так і скандинавського походження (the chambers, stables, floures).

Деякі іменники (що належали до кореневих стем) зберегли староанглійський варіант множини із мутацією голосної (man-menn, foot-feet, goose-geese).

Остаточно зникає групування іменників за основами. Всі ті групи, котрі тяжіли до основи чоловічого роду наа, остаточно влились в неї; сюди ж приєднались, окрім деяких випадків, іменники середнього роду. Середній рід припинив існувати як особлива словозмінна група.

Даний період характеризується значним впливом французької мови на іменну структуру англійської мови. Це явище спричинене норманським завоюванням. Значна кількість французьких запозичень проникло у словниковий склад англійської мови. Також особливостями данного етапу є розпад флективного строю та редукція кількості відмінків. Важливим зрушенням стало остаточне формування артиклів, котрі почали зароджуватися ще в попередньому періоді. Заперечення у середньо англійський період виражається у аналогічній формі давньоанглійському періоду. Заперечна частка ne вживається так само, як і в давньоанглійському. Одна предикативна група може включати декілька заперечних слів. Подвійне заперечення було досить поширеним.

РОЗДІЛ 4. ІМЕННИК У НОВОАНГЛІЙСЬКИЙ ПЕРІОД

4.1 Загальна характеристика періоду

іменник рід відмінок запозичення.

Новоанглійський період (XVII-XX ст.).

У цей період відбулося остаточне формування і розвиток національної англійської мови. Закріпленню сталих норм літературної мови сприяє художня література і численні граматичні праці («Коротка граматика англійської мови» У. Буллокара, «Граматика англійської мови» Б. Джонсона і ряд словників). Зусилля мовознавців були спрямовані на створення нормативної граматики і розв’язання орфографічної проблеми (остання реформа була проведена у 18 ст.). Внаслідок колоніальної експансії Англії її мова проникала (з 17 ст.) до Америки, Ірландії, Австралії, Нової Зеландії та ін. країн. В англійській мові далі розвиваються основні риси попереднього періоду, удосконалюється її аналітична будова, відношення між повнозначними словами в реченні виражаються за допомогою сталого порядку слів; слово майже не змінюється морфологічно, наприклад, прикметники змінюються лише за ступенями порівняння і цілком втратили ознаки узгодження з іменниками. Отже, на перше місце стає синтаксичний зв’язок слів у реченні. [13;1].

4.2 Проблематика категорії роду іменника у сучасній англійській мові

В англійській мові категорія роду категорія роду реалізується через парадигматичне протиставлення двох опозицій, які утворюють ієрархію. Перша опозиція є загальною і протиставляє особові іменники, які поділяються на чоловічий і жіночий рід (man — he, woman — she), і всі інші, безособові іменники, які відносяться до середнього роду (tree, dog — it). До другої опозиції відносяться тільки особові іменники: на нижньому рівні протиставляються іменники чоловічого і жіночого роду [9;1].

Категорія роду є категорією сталою та виражається не через зміну форм слів, а через іменну класифікацію; кожен іменник належить до одного з трьох родів.

Проблема ідентифікації категорії роду у англійській мові впродовж багатьох десятиліть залишається об'єктом пильної уваги як вітчизняних, так і зарубіжних лінгвістів. Після дослідження праць з цієї теми, можна сказати, що дослідники умовно розділилися на дві групи: здебільшого вважають, що у ході свого розвитку категорія роду іменника перейшла із розряду граматичних у розряд лексико-граматичних (А.І. Смирницький, М. Я. Блох, Тимпко Л.А.), але і є думка, що у сучасній англійській мові граматичної категорії роду як такої не існує.

Розглядаючи природу категорії роду в англійській мові, А.І. Смирницький звертає особливу увагу на фактори, що розрізняють граматичні та лексико-граматичні категорії. На його думку, різниця між цими категоріями простежується на основі встановлених взаємовідносин між лексичними і граматичними моментами в слові: власне граматичні категорії засновані на об'єднанні і взаємному протиставленні різних граматичних форм, що співвідносяться за однією ознакою — за значенням даної категорії. Лексико-граматичні категорії засновані на подібному об'єднанні і протиставленні різних граматичних класів і розрядів слів: граматичний момент присутній тут лише тому, що ці класи і розряди є граматичними, тобто характеризуються певними граматичними формами (і певною граматичною сполучуваністю); лексичний момент визначається тим, що відповідні граматичні ознаки характеризують і розрізняють тут саме слова, а не окремі їх форми [10;148].

Категорію роду в англійській мові можна назвати одним з найбільш спірних питань у граматиці. Як було уже сказано, переважна більшість лінгвістів дотримуються точки зору, що ця категорія існувала тільки в давньоанглійському періоді. Вважається, що, оскільки, формальні показники роду іменників зникли до кінця середньоанглійського періоду і іменник більше не узгоджується з прилягаючими до нього прикметниками та дієсловами, то категорії роду в англійській мові більше не існує. А. А. Ривлина стверджує, що в англійській мові біологічно мотивований родовий поділ на чоловічий і жіночий рід відбувається тільки за допомогою лексичних засобів, а саме спеціальними словами або лексичними афіксами, порівняйте: man — woman, tiger — tigress, he-goat — she-goat, male nurse і так далі [9;1].

Також, серед тих, хто спростовує існування граматичної категорії роду, існує думка, що на відміну від поняттєвої категорії статі граматична категорія роду є тільки в тих мовах, де вона має формальне вираження, а саме у слов’янських, балтійських, романських мовах та у німецькій мові. Для її вираження перелічені мови використовують спеціальні закінчення або артиклі. Оскільки в англійській мові, фінно-угорських і тюркських мовах таких показників немає, то немає і категорії роду [11;13].

А.І. Смирницький вважає, що єдиною ознакою, за якою умовно можна було б говорити про «рід» іменника в англійській мові, є співвіднесеність його з займенниками третьої особи однини. Сучасна категорія роду іменника у англійській мові реалізується через обов’язкове співвіднесення кожного іменника з особовими займенниками третьої особи однини: he, she або it. Займенники в англійській мові є граматичними родовими класифікаторами. Вибір займенника з яким може бути співвіднесений той чи інший іменник цілком визначається його семантикою: слова, що позначають неживі предмети, співвідносяться із займенникомit «воно», тобто належать до середнього роду; слова, що позначають живі істоти, співвідносяться, в залежності від статі, із займенниками he «він» і she «вона», і належать, відповідно, до чоловічого або жіночого роду.