Лінгвокультурне дослідження фразеологізмів часу в англійській та російській мовах

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Факультет іноземних мов Кафедра англійської філології

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА ЛІНГВОКУЛЬТУРНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ ЧАСУ В АНГЛІЙСЬКІЙ ТА РОСІЙСЬКІЙ МОВАХ

ЗМІСТ

ВСТУП РOЗДІЛ 1. КАТЕГОРІЯ ЧАСУ ЯК ОБ'ЄКТ НАУКОВОГО АНАЛІЗУ

1.1 Підходи до вивчення часу у філософії

1.2 Категорія часу в культурології

1.3 Категорія часу в лінгвістиці

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. ФРАЗЕОЛОГІЧНІ ОДИНИЦІ ЯК НАЦІОНАЛЬНО-СПЕЦИФІЧНІ ОДИНИЦІ МОВИ

2.1 Поняття та проблема класифікації фразеологічних одиниць

2.2 Внутрішня форма фразеологічої одиниці

2.3 Національно-культурна специфіка у фразеології

Висновки до розділу 2

РОЗДІЛ 3. ЛІНГВОКУЛЬТУРНИЙ АНАЛІЗ ФРАЗЕОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ ЧАСУ В АНГЛІЙСЬКІЙ ТА РОСІЙСЬКІЙ МОВАХ

3.1 Семантичний аналіз фразеологічних одиниць, що позначають час в англійській та російській мовах

3.2 Семантичний аналіз ідіом, що позначають час з образною складовою в англійській та російській мовах Висновки до розділу 3

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТКИ

ВСТУП

Дослідження присвячене вивченню лінгвокультурного аспекту фразеологічних одиниць часу в російській та англійській мовах.

Час — одне з основних категорій людського буття. Категорія часу є об'єктом наукового аналізу різних наук: філософії, лінгвістики, лінгвокультурології тощо.

Більшість філософів розглядають час як суб'єктивний феномен. Яскрава характеристика психологічного часу — існування його у вигляді психологічної часової перспективи, де минулий час представлений пам’яттю, теперішній — спогляданням, а майбутній — уявою — виділяється практично всіма авторами. Вважається, що сутність часу можна розкрити лише стосовно його до людини і тому час є певною формою «інтуїції», яка відповідає внутрішньому почуттю. Так як об'єктивного пояснення категорії часу немає, воно інтерпретується суб'єктивно. Суб'єктивна оцінка часу базується на емоціях і почуттях, які безперервно змінюються, тому час може протікати швидко чи повільно, зупинятися або змінювати свій напрямок.

Сприйняття часу по-різному відображається в різних культурах, тому що в сучасній цивілізації простежується поділ культур на поліхронні (акцентується увага на спілкування з людьми, налагодження зв’язків, сім'ю) і монохронні (акцент на завдання, роботу з формальними даними, індивідуальні досягнення) [70, с. 78].

Час являє собою форму існування матерії, за допомогою якої людина осягає світ. Саме фразеологізми нав’язують носіям мови особливе бачення світу, ситуації. Фразеологічні одиниці виникають для того, щоб описувати світ, інтерпретувати, оцінювати та виражати до нього суб'єктивне ставлення.

Актуальність обраної теми визначається тим, що дане дослідження знаходиться в галузі найбільш актуальних напрямків лінгвістики та соціально-гуманітарного знання. У фокусі уваги сучасного мовознавства — маргінальні теми, пов’язані з поняттями, що мають вихід в інші науки. Лінгвокультурологія — одна з галузей лінгвістики, що найбільш активно розвивається; вона вивчає зв’язок мови і культури. Багатьма теоріями та науковими школами час визнається однією з базових культурних універсалій. Сприйняття та відображення часу по-різному здійснюється в різних культурах і, відповідно, по-різному відображається в системі мови і у фразеології зокрема.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в межах комплексної наукової теми кафедри: «Проблеми функціонування, взаємодії та розвитку романо-германських та слов’янських мов у зіставно-типологічному, когнітивному і комунікативному аспектах». № 0110U007577 державної реєстрації.

Метою даної роботи є опис особливостей вираження часу у фразеологізмах у російській і англійській лінгвокультурах.

Для досягнення поставленої мети у роботі вирішуються наступні завдання:

1) проаналізувати підходи вивчення категорії часу в різних науках;

2) розглянути структуру організації значення фразеологічної одиниці і уточнити місце внутрішньої форми фразеологічної одиниці у відображенні категорії часу;

3) відібрати і проаналізувати семантичні властивості ідіом, що позначають час в англійській і російській мовах;

4) виявити подібності та відмінності темпоральних образів у контексті англійської та російської лінгвокультур.

Об'єктом даного дослідження є вираження категорії часу в англійській і російській лінгвокультурах.

Предмет аналізу становлять англійські та російські фразеологічні одиниці часу.

Матеріалом дослідження слугували 100 англійських і 150 російських фразеологічних одиниць, відібраних із фразеологічних словників — О. Куніна, С. Лубенської, А. Альохіної.

У відповідності з поставленими цілями і завданнями дослідження в якості основних методів аналізу використовувалися описовий (для опису категорії часу як об'єкту наукового аналізу в філософії, культурології та лінгвістиці, фразеологічної одиниці як національно-специфічної одиниці мови, поняття та проблеми класифікації фразеологічних одиниць, вутрішньої форми фразеологічої одиниці, а також національно-культурної специфіки у фразеології), зіставний та лінгвокультурний (для проведення семантичного аналізу фразеологічних одиниць, що позначають час в англійській та російській мовах).

Практична значущість даної роботи визначається можливістю застосування її результатів у розробці загальних і спеціальних курсів із лінгвокультурології, міжкультурної комунікації, фразеології, а також на практичних заняттях з англійської та російської мови.

Апробація результатів дослідження. Основні положення роботи та її результати були апробовані на Міжнародній науково-практичній конференції " Дискурс у сучасному науковому, соціокультурному та інформаційному просторі" та ІІІ Міжнародній науковій конференції молодих учених " Мова і соціум: етнокультурний аспект" , на передзахисті магістерських робіт на кафедрі англійської філології та знайшли своє відображення в 2 публікаціях, що були надруковані у збірнику тез доповідей Робота складається зі вступу, трьох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків, списку використаних джерел, списку використаних словників та додатків, загальним об'ємом 114 сторінок.

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету та завдання дослідження, охарактеризовано методи та матеріал, що використовувалися в дослідженні, розкрито практичну значущість, вказано апробацію досліджження.

У першому розділі " Категорія часу як об'єкт наукового аналізу" розглянено підходи до вивчення категорії часу у філософії, культурології та лінгвістиці.

Другий розділ " Фразеологічні одиниці як національно-специфічні одиниці мови" присвячено вивченню поняття та проблеми класифікації фразеологічних одиниць, внутрішній формі фразеологічної одиниці та національно-культурній специфіці у фразеології.

У третьому розділі " Лінгвокультурний аналіз фразеологічних одиниць часу в англійській та російській мовах" проведено семантичний аналіз фразеологічних одиниць, що позначають час та ідіом, позначаючих час з образною складовою в англійській та російській мовах У загальних висновках підводяться підсумки проведеного дослідження, акцентується увага на основних його результатах.

Список використаних джерел нараховує вісімдесят вісім позицій: 77 джерела наукової літератури (6 з яких англійською мовою) та 11 словників — джерел фактичного матеріалу.

РOЗДІЛ 1. КАТЕГОРІЯ ЧАСУ ЯК ОБ'ЄКТ НАУКОВОГО АНАЛІЗУ

1.1 Підходи у вивченні часу у філософії

Час є однією з головних категорій буття й однією з найважливіших, пізнаних людиною форм існування матерії, яка введена в мову як для того, щоб говорити про складні таємниці Всесвіту, так і для того, щоб осягнути найпростіші форми орієнтації людини в конкретному часі. У координатах часу нами сприймається все суще, все доступне нашому розуму й нашому тлумаченню, все, що презентоване нашій свідомості та репрезентоване в ній, осмислюється в цих координатах, тобто має якісь часові характеристики.

Час є тією універсальною інтердисциплінарною категорією, що спокончасу була і є понині способом осягнути та, як наслідок, описати основоположні поняття буття. Саме тому час — це, передусім, одна із засадничих філософських категорій, яка віднаходить реалізацію в різноманітних сферах людського буття, зокрема, у мовленні.

Час, як і простір, є категорією, що формує як світосприйняття та самоусвідомлення кожної окремої людини, так і картину світу цілих епох. У зв’язку із цим не можемо розглядати сучасне загальноприйняте розуміння категорії часу без залучення історичних та культурологічних аспектів вивчення цього поняття, адже уявлення сучасної людини про часовий вимір світу пройшло тривалу стадію формування протягом багатьох епох, які, залишивши слід у сучасному мисленні, знайшли своє втілення і в мовленнєвих категоріях [65, с. 108].

Мислителі усіх без винятку епох намагалися осягнути та пояснити природу часу, створюючи при цьому доволі різноманітні концепції.

А. Папіна зазначає, що у Давній Греції міфологізували абстрактне поняття Часу. Одним із початків світу давні греки визнавали бога Часу — Хроноса, який разом із Зевсом та Землею породив Вогонь, Повітря і Воду. А вони, у свою чергу, створили покоління богів. Надалі в багатьох мовах ім'я бога часу «Хронос» перетворилося в елемент інтернаціонального терміна — «хроно» , що утворює низку складних термінів, наприклад: хронологія, хронографія, хронометрія, хронограф, хронометр, хроніка та інші. Ці терміни, називаючи розділи науки, явища, прилади, зберігають зв’язок із поняттям «Часу» [50, c. 158].

Справді, чимало аспектів у сучасному баченні категорії часу було почерпнуто саме з уявлень давніх народів, і особливо — з античності, що виявляється не тільки у сучасній базі термінів та понять на позначення темпоральності, а й у тих світоглядних парадигмах, які лягли в основу мислення сучасної людини. І це, на нашу думку, є цілком закономірно, адже західну культурну традицію вважають прямою спадкоємицею давньогрецької культурної спадщини.

Філософи античності прагнули описати форму та зміст поняття часу. Давньогрецький мудрець Платон (V-IV ст. до н.е.) намагався вловити суть ідеї та слова час, пояснити його етимологічно. Він увів визначення етапу часу — «епоха» [61, с. 111].

Учень, послідовник та критик Платона Аристотель (IV ст. до н.е.) пов’язував поняття часу з категорією простору (що, безперечно, залишилося й до тепер в уявленнях сучасної людини про хронотоп) та ввів поняття «вічності» як «безкінечності», як «повний термін [існування] всього Неба». Він вважається першим філософом, який систематично розробив категорію часу. Саме він задається зв’язками поняття часу з поняттями існування та руху. Він визначає час як «число руху по відношенню до попереднього і наступного». Питання про існування часу, згідно з Аристотелем, парадоксальне, оскільки минулого вже немає, майбутнє ще не настало, а «тепер» є не частиною часу, а скоріше межою між минулим і майбутнім. Концепція Аристотеля характеризується як реляційна (час задано через послідовність подій, зв’язок попередньої й наступної) і динамічна (оскільки минулі і майбутні події не існують, а відбувається безперервне становлення). У своїх знаменитих дослідженнях з граматики Аристотель визначив особливість форми дієслова, яка полягає в тому, що форма дієслова, на відміну від форми імені, виражає значення часу [50, c. 158].

Із поширенням християнського вчення змінюється і концепція часу. На противагу сприйняттю руху світу як циклічного процесу (кульмінація якого усвідомлювалася в Золотому віці минулого), світосприйняття середньовічної людини було зорієнтоване на абсолютно іншу модель руху життя. Категорія часу тепер набуває рис лінійності, односпрямованості та неминучості «кінця» (апокаліптичність із цього моменту стає визначальною рисою поняття часу).

Цікавою, на наш погляд, є концепція психологічного сприйняття часу Аврелія Августина (354−430 рр.), який зазначав, що ані минуле, ані майбутнє не існують насправді, є тільки теперішнє. Адже минуле може існувати лише у нашій пам’яті, майбутнє - у наших надіях, а теперішнє - це стрімкий рух і постійні зміни. Отже, за словами святого Августина, минуле — це пригадування, теперішнє - споглядання, майбутнє - сподівання чи надії, вічність же не має ні минулого, ні майбутнього, вона тільки є [61, c. 112]. При обговоренні часу Августин спирається значною мірою на праці Аристотеля. Для існування Бога ним приймається статична концепція часу, а для існування людини — динамічна. З одного боку, обговорюючи питання про «початок часів», створення світу, Августин стверджує існування часу і в світі речей: час є відношення порядку між речами, що виражається в їх послідовності один за одним через момент сьогодення. Час представлений сукупністю подій, перша з яких — створення світу, остання — страшний суд. Час пов’язаний з рухом, але не збігається ні з ним, ні з тим, що рухається. З іншого боку, Августин приходить до висновку, що минуле і майбутнє все ж таки існують, але існують вони лише для душі, у свідомості людини [54, c. 91].

Із поширенням просвітницьких ідей змінюється і сприйняття часового виміру буття. Панівна в епоху Просвітництва ідея про об'єктивність часу (що було підкріплено вірою в поступовий і невпинний прогрес на тлі всезагального розвитку науки) все частіше піддається сумнівам, і вчені XVII-XVIII ст. починають висловлювати думку про існування часу суб'єктивного. Так, німецький філософ Імануїл Кант (1724−1804) визнавав простір, час, причиновість «апріорними» явищами, незалежними від досвіду людини. Проте І. Кант заперечував «будь-які претензії на абсолютну реальність» щодо категорії часу. У своїй фундаментальній (та переломній для ходу всієї світової філософської думки) праці «Критика чистого розуму» І. Кант стверджував, що час — це «форма внутрішнього чуття, тобто споглядання нас самих та нашого внутрішнього стану» [31, c. 138].

Інша (відмінна від «об'єктивного» часу природничих та соціальних наук Просвітництва) концепція темпоральності і в німецького філософа Г. Гегеля. Учений називав час «споглядальним буттям», а «спостерігати за буттям — означає уявляти час, тобто проникати розумом, думками в умоглядне поняття часу» [36, c. 75].

Ідею суб'єктивного часу, суб'єктивної неперервності часу, що знаходиться в основі самоусвідомлення кожної особистості, чітко і прямо протиставив об'єктивному часові світу Анрі Бергсон (1859−1941). Французький філософ «протиставляє зовнішній час світу, який є безконечним теперішнім, суто внутрішній протяжності суб'єктивного часу» [67, c. 209]. А час, простір і матерію вчений визначав як «різні форми протяжності» [50, c. 158]. Незважаючи на доволі велику кількість критичних робіт щодо теорії Бергсона, концепція французького філософа справила значний вплив на розуміння природи часу в ХХ ст.

На думку Д. Хапаєвої, не меншою мірою, ніж Бергсон, проблематизації ідеї об'єктивного часу сприяв Едмунд Гуссерль (1859−1938). Положення про те, що темпоральність свідомості за своєю природою є суб'єктивною і має небагато спільного з об'єктивним часом світу, — одна з центральних ідей феноменології Гуссерля. Німецький мислитель вважав час не відображенням зовнішнього часу об'єктів, а конструктом свідомості: «Цей потік не є потоком об'єктивного часу, який я визначаю за допомогою годинника чи хроноскопа, не час світу, який я фіксую відносно до землі чи сонця. Адже він потрапляє під феноменологічну редукцію. Швидше, назвемо цей потік доемпіричним або феноменологічним часом» [22, c. 147].

Усвідомлюючи твердження власного часу на противагу об'єктивному часові світу, не можна оминути увагою і творчість Марселя Пруста, яка засновується на філософії внутрішнього часу. Використовуючи прийом відтворення спогадів, М. Пруст рішуче відкидає хронологічний принцип ведення розповіді, «деісторизуючи роман і конструюючи внутрішній час переживання, що повністю підпорядковує собі логіку розповіді й замінює собою хронологічну впорядкованість мовлення» [67, c. 211].

У ХХ столітті особливо звертають увагу на проблеми часового виміру світу. Однією із найбільш визначальних філософських подій ХХ ст. визнано «онтологічний поворот», тобто переорієнтація уваги мислителів на проблеми буття. Серед інших основних теоретичних модифікацій онтологічного повороту (таких, як екзистенційний, антропологічний, структуралістсько-постмодерний, комунікативний, герменевтичний повороти) є, безперечно, і лінгвістичний поворот. До того ж темпоральність стає одним із ключових понять у філософії ХХ ст. Яскравим прикладом цього є назва однієї із найбільш переломних робіт у філософії ХХ ст. — «Буття і час» («Sein und Zeit») Мартіна Хайдеггера (1889−1976) [66, c. 320].

Час у роботах М. Хайдеггера набуває рис маркера «справжнього» чи «несправжнього» буття. Внутрішній час стає не тільки ознакою, а й основною складовою буття «справжнього», екзистенції - Буття-тут (Dasein), що може бути досягнутим за допомогою орієнтації людини на конечність свого існування, так зване «буття-до-смерті» [66, c. 321]. Адже, за філософськими поглядами М. Хайдеггера, смисл буття можна усвідомити лише тоді, коли опиняємося перед «обличчям смерті», усвідомлюючи тлінність людського існування.

Характеризуючи істинну суб'єктивну темпоральність як таку, що є конечною, М. Хайдеггер також заперечував ідею «вульгарного часу», тобто об'єктивного хронологічного часу «науки». Цей «вульгарний час», на думку M. Хайдеггера, є «безкінечним і непевно спрямованим у непевне майбутнє. Минуле, теперішнє і майбутнє перестають розглядатися як нероздільна єдність і протиставляються один одному» [67, c. 210].

Говорячи про сприйняття категорії часу в модерну епоху, не можемо не торкнутися питання про поняття «зміни наукових та психологічних парадигм», що в широкому науковому обігу почало використовуватися з виходом 1962 року праці Томаса Куна «Структура наукових революцій» («The Structure of Scientific Revolutions»). Як стверджує американський фізик і філософ, світова наука рухається не за моделлю постійного розвитку та поступового накопичення знань на шляху до істини (так звана «нормальна наука»), а за схемою спорадичних наукових революцій, що спричиняється до «зміни парадигм» [38, c.140]. А зі зміною наукової картини світу, безперечно, відбуваються і зміни у парадигмах світогляду.

Щодо концепції часу, то найяскравішим прикладом вважаємо описані в праці Т. Куна «наукові революції», здійснені видатними вченими Ньютоном та Ейнштейном. Ісаак Ньютон (1643−1727) увів поняття «абсолютного часу» та «абсолютного простору». І час, і простір І. Ньютон описав як такі, що є об'єктами самостійними та незалежними від усіх інших об'єктів та процесів. Ці задекларовані І. Ньютоном принципи були основоположними для всієї науки та базовими для інших фізичних законів і психологічного сприйняття світу аж до наступної, за словами Т. Куна, переломної у сфері фізики наукової революції, здійсненої у ХХ ст. теоріями Альберта Ейнштейна (1879−1955).

Теорія відносності А. Ейнштейна змінює парадигму сприйняття хронотопу та постулює, що час та простір є не самодостатніми, а формуються в ході перебування в них інших об'єктів. Тобто, за теорією відносності, після вилученням усіх інших об'єктів із часу та простору існування хронотопу припиняється як таке. Окрім того, час, за теорією А. Ейнштейна, має різну швидкість у різних системах відліку, є нев'ємним від трьох просторових вимірів та залежить від швидкості того, хто за ним споглядає.

Отже, історично концепція сприйняття часу пройшла чимало переломних трансформацій, що, зрештою, сформувалося в ту картину світу, яку можемо спостерігати у суспільстві сучасної епохи. Проте вчені по-різному ставляться до змін у сприйнятті часу.

Чимало сучасних дослідників починають бити на сполох, указуючи на «неполадки із темпоральністю» [67, c. 205], що значною мірою пов’язано з так званою теорією презентизму, яку сформулював французький дослідник Франсуа Артог. Концепція вченого полягає в тому, що «у сприйнятті часу настав різкий перелом. Особливістю нового сприйняття часу, що характерно для наших днів, є припущення теперішнім двох інших членів часової тріади. Поглинання теперішнім минулого і майбутнього перетворює теперішнє в самодостатній горизонт і робить неможливим вихід за його межі «в інший час» [67, c. 205].

Тим не менш більшість філософів розглядають час як суб'єктивний феномен і сходяться на думці про те, що, сутність часу можна розкрити лише відносно його до людини і тому час є формою «інтуїції», яка відповідає нашому внутрішньому почуттю.

В. Філлипов у праці «Філософія і методологія науки» стверджує, що філософія і методологія науки в уявленнях про час стали виходити з припущення, що, час є деяка функція змін, що відбуваються у фізичних об'єктах [64, c. 120].

Необхідно розмежовувати кількісні та якісні властивості часу. До перших відносяться ті властивості часу, які можна виміряти за допомогою годинника. У порівнянні з метричними властивостями, якісні властивості часу більш фундаментальні, тобто вони не залежать від способу вимірювання і залишаються незмінними. До основних якісних властивостей часів більшість дослідників відносять:

· рівномірність: час тече в реальності, не прискорюючись і не вповільнюючись;

· односпрямованість: час тече з минулого в майбутнє;

· лінійність: плин часу не перетинається із самим собою;

· незворотність: час незворотній;

· зв’язок із причинністю: процесу розвитку властивий зв’язок часів;

· незмінність минулого і можливість коректування майбутнього;

· локальність: час завжди співвіднеений з певним моментом;

· зв’язок з рухом: час не статичний, рух є форма існування матерії [35, c. 160].

Як показує аналіз, у різні часи використовувались різноманітні підходи та концепції у категоризації часу і його властивостей. Але, не зважаючи на загальноприйняті якісні властивості часу, ставлення до цієї категорії неоднакове у представників різних культур.

1.2 Категорія часу в культурології

Час є «безумовною передумовою буття людини», то він визначає спосіб існування людей, і людина «всі помисли про світ незмінно зв’язує з часом, відпущеним йому або світу, і з вічністю, як можливим безсмертям» [44, с. 3]. А з цього виходить, що категорія часу є категорія людської свідомості. На цій підставі час вивчається і в таких гуманітарних науках, як психологія і культурологія.

Актуальним для нашого дослідження буде роглянути час саме в культурології.

Кожна культура містить ряд ключових елементів — культурних категорій, які визначають способи спілкування і поведінки індивідів. Один із найбільших фахівців з міжкультурної комунікації Е. Холл виділяє такі категорії, як час, простір, контекст і інформаційні потоки.

Час у культурі — це характеристика тривалості існування, що формується на основі психологічного і соціального часу, ритму, темпу, послідовності, координації зміни станів культури у цілому і всіх елементів, а також їх смислової наповненості для людини [42, с. 156].

У будь-якої живої системи є власні часові ритми і темпи змінювання. Можна говорити про взаємозв'язок і синхронізацію ритмів як між цими системами, так і між ними і обертанням Землі навколо осі і зміною пір року. Сприйняття подібних процесів властиво лише людині, яка саме через час сприймає всі зміни, що відбуваються в навколишньому світі. У індивідуальному сприйнятті людини час може розтягуватися і стискатися. Так, у дитинстві час тягнеться дуже повільно, але чим старше стає людина, тим швидше плине час. Відчуття часу загострюється при сильному емоційному навантаженні. Воно «летить», коли людина чимось захоплено займається, і сповільнюється, коли людина знаходиться у небезпеці.

Людині також властиво відчуття часу. Залежно від тренованості люди можуть більш менш точно визначати без годинника час доби, тривалість якихось подій, змусити себе прокинутися у потрібний час без будильника. Іншими словами, у людей є «внутрішній годинник», який ґрунтується на біологічних ритмах організму (биття серця, частота дихання, ритми мозку).

Так, Л. Гумільов намагається дати пояснення відчуттю часу через відношення етносу як цілосності до категорії часу. Він підкреслює, що відповідь на питання «Що таке „час“ ?» не знає ніхто. Проте вимірювати його люди навчилися. Навіть найпримітивніші народи розрізняють день і ніч, пори року, «жваву хронологію» за датами власного життя і, нарешті, циклічність — тиждень, місяць, рік тощо. Лінійний же відлік часу з’являється, коли етнос починає відчувати свою історію не як виняткове явище, а у зв’язку з історією суміжних країн. А в міру нагромадження знань виникає квантування часу у свідомості людей, тобто поділ його на епохи, вельми нерівні за тривалістю, але еквівалентні за наповненістю подіями. Тут вже категорія часу стикається з категорією сили — причини, що викликає прискорення історичного процесу [21, c. 94]. Л. Гумільов виділяє чотири варіанти часового відчуття, яке безпосередньо пов’язане із розвитком етносу, причому в його теорії особливий інтерес становлять відмінності в поняттях минулого, теперішнього й майбутнього.

Коли етнічна спільність вступає в перший творчий період свого становлення, провідна частина її населення нагромаджує матеріальні й ідейні цінності. Це нагромадження стає «імперативом» і щодо часу трансформується у відчуття, яке Л. Гумільов назвав «пасеїзм». Сенс його в тому, що кожен активний будівельник етнічної цілісності відчуває себе продовжувачем лінії предків, до якої він ще щось додає. Це «ще» говорить про те, що минуле не пішло, що воно в людині, і тому до нього варто додавати щось нове, бо тим самим минуле, нагромаджуючись, просувається вперед. Кожна прожита хвилина сприймається як приріст до існуючого минулого [21, c. 95].

На місце пасеїзму, згідно з Л. Гумільовим, на наступному етапі етнічного розвитку приходить «актуалізм», при якому минуле забувається, а майбутнє люди не хочуть знати. Головна риса цього відчуття часу бажання жити зараз і для себе. Люди на даній стадії ентогенезу все роблять за ради себе, бо для них реальне лише теперішне, під яким неминуче розуміється своє особисте. Третій можливий варіант відношення до часу і світу з точки зору Л. Гумільова — «футуризм». Це ігнорування не лише минулого, а й сьогодення заради майбутнього, реальною визнається лише мрія [21, c. 96].

Пасеїзм, актуалізм і футуралізм відображають три стадії етнічної динаміки, але, крім того, на думку професора Л. Гумільова, існує і система оцінювання категорії часу, відповідна статичному стану етносу. Вона полягає в ігноруванні часу як такого. Час не цікавить людей цього складу, тому що вони не отримують з відліку часу жодної користі для тієї діяльності, яка їх годує. Ці люди живуть у всіх стадіях, але за наявності інших категорій вони малопомітні [13, c. 100]. Виокремлюючи чотири відчуття часу, Л. Гумільов тим самим отримує підтвердження своєї гіпотези про чотиричленну конструкцію етнічного становлення. Але слід зазначити, що його теорія розуміння часу на різних стадіях етногенезу є досить специфічною і своєрідною. Це ще раз підтверджує, що вичерпна відповідь на питання «Що таке час?» не може бути отримана. Питання ж, з чого складається уявлення про час у буденній свідомості і в поетичному ідіолекті особи, цілком правомірне.

Перші уявлення про час виникли у процесі диференціації суспільства з навколишнього світу. Стаючи усе більш автономним, соціум набуває власний час розвитку, який виникає як розрив із довкіллям. Соціальний час (час синхронної діяльності великих груп людей) спочатку пристосовується до природного часу, а потім стає усе більш вільним від нього. Головним фактором, що визначає хід соціального часу, є перетворююча творча діяльність людини, за допомогою якої він міняє як себе, так і довкілля [21, c. 97]. Соціальний час може істотно відрізнятися від календарного. Так, за календарем XIX ст. почалося в 1801 р. і закінчилося в 1900 р. Але з точки зору історії культури, але по міркам соціального часу він почався в 1789 р. (з Французької революції) і закінчився в 1914 р. (з початком Першої світової війни).

У результаті взаємодії природних ритмів і соціального часу поступово виникає час культури, який багато в чому є протилежністю природного часу (він оборотний, якісно неоднорідний, розтяжний), у ньому представлені одночасно (і цілком) минуле, теперішнє і майбутнє, тобто він синхронно доступний для огляду. Ці особливості культурного часу дозволяють говорити про нього як про простір людської духовності.

Перші уявлення про час формуються швидше за все у палеоліті на основі спроб осмислення процесів руху і змін. Перехід від первісного стада до першої форми соціальної спільності — роду — був переходом від «природи» до «культури», тому вимагав заміни природних біологічних зв’язків, що об'єднували особин в стаді, на штучні, надбіологічні, було необхідне створення спільного часу, тобто життя в єдиному ритмі. Інакше неможлива спільна, тобто узгоджена діяльність. Перші ритуали створювали єдиний ритм, для чого використовувалися усі підручні засоби — голос людини, бавовна, притопування, здобуття звуку зі всього, що лише може звучати, а також спільні тілесні рухи (ритуальні танці). На цій основі сформувався образ циклічного часу, в якому немає чіткого розрізнення між минулим, теперішнім і майбутнім. Час вважається одухотвореним, якісно різнорідним (наприклад, «щасливий» і «нещасливий»), який не передує стосункам, подіям і речам, а створюється ними і не здатний існувати у відриві від них.

Цивілізації, що з’явилися пізніше, з метою подолання обмеженості родового життя повинні були знайти такий еталон ритму, який дозволив би узгоджувати життєдіяльність людей на великих відстанях. Перші осередки культури з цією метою встановлювали зв’язок циклів розливу річок, у долинах яких вони селилися, з циклами обернення небесних світил. Тому для цих цивілізацій також характерне циклічне уявлення про час. Такі уявлення залишаються також локальними [50, c. 173].

Ідея єдиного лінійного часу культури з’являється лише у християнському світогляді. Воно створює єдиний час культури за допомогою особливих механізмів, що спираються на смерть Ісуса Христа. Саме ця подія забезпечила можливість вільного переміщення від одного ритму спільного життя до іншого. У християнстві час був перетворений з чужої, не підвладної людям сили у спосіб виховання людства. Час повинен був об'єднувати людей і слугувати цілям творення.

Сучасні уявлення про час не могли б з’явитися без народження протестантизму, що вперше обгрунтував необхідність активної діяльності людини тут, на Землі. З одного боку, це сприяло промисловій революції, що поклала початок сучасної цивілізації. Нове відношення до часу виявилося економічно продуктивним, змушувало цінувати кожну мить, не відкладати життя, сподіваючись на прийдешню вічність. Але з іншого боку, гасло «час — гроші» веде до втрати цінностей і позбавлення сенсу світу, що стало однією з причин кризи сучасної культури.

Саме усвідомлення цих причин привело до зміни відношення до часу. Сьогодні відбувається демасифікация часу (воно стає більш індивідуальним) і його реструктуризація. За словами Е. Тоффлера, «третя хвиля» кинула виклик механічній синхронізації, замінивши велику частину наших основних соціальних ритмів і цим звільнивши нас від машинної залежності. Ще у 1970;і рр. з’явився гнучкий час, коли працівникові дозволили вибирати години роботи [52, с. 44].

Зараз, у результаті стрімкого поширення простору культури (глобалізації) і утворення загального часу утворюється нова культурна ідентичність. Сучасне людство, що спостерігає на екранах телевізорів і моніторів події, що відбуваються в світі, як в реальному часі, так і в записі, демонструє повну незалежність від природного, календарного, географічного і навіть соціального часу. У будь-який час дня і ночі в будь-якій частині світу людина може переглянути будь-яку подію незалежно від того, в якому реальному часі вона сталася. Оскільки людство все більше усвідомлює, що воно має загальну долю, сам час як феномен культури перестає бути «різним» (в кожній культурі — свій), він усе більше стає загальним, він вже не розділяє людей, а об'єднує їх.

Час культури є складним утворенням. Він охоплює час історичний (різні форми буття культури), час соціальний (спектр соціальних ритмів, зумовлених відповідними закономірностями різних процесів у людських колективах) і час людського буття. Його розглядають не як довільний калейдоскоп подій, фактів, явищ, а як процес з притаманною йому ритмованістю, послідовністю, що визначаються людською діяльністю.

Отже, час культури — це минуле, сьогодення та майбутнє людської культуротворчої діяльності в єдності її поступовості та циклічності, що породжує все багатство культурного надбання. Тобто час у культурі — це не мить між минулим і сучасним, а тривалий творчий процес, певний (для кожного історичного часу) ступінь розвитку, що уособлює можливості відповідно до вимог епохи та можливостей людини відтворювати минулі етапи культури.

Час культури є вічною темою взаємовідносин традицій і новаторства. Кожної історичної епохи вона вирішувалася по-своєму, охоплюючи весь спектр культурної діяльності.

Різні культури виявляють різну часову орієнтацію, що зберігається в системі мислення представників цих культур. Культурологія традиційно розділяє монохронні та поліхронні культури, і в основі такого поділу знаходиться спостереження за тим, як мешканці різних країн відносяться до часу.

На Сході плин часу для людей повільніший, ніж на Заході. Щодо нього та планування майбутнього там завжди присутні нотки фаталізму. Час там не є ресурсом для досягнень, а вічна ріка, данність, яка була до нас, є зараз і буде після нас. «Коли Бог створив час, Він створив його достатньо» , — говорять на Сході.

Таке ж ставлення і до природи, навколишнього світу. Основна думка багатьох відомих трактатів стародавнього Сходу сформульована так: «Ми лише частина цього вічного світу. І з цим світом треба жити у злагоді» .

Сприйняття простору і часу на Заході багато в чому протилежне. Тут ритм життя і постійний процес змін продиктований необхідністю своєрідної розмітки, урахування навіть невеликих часових інтервалів. Тут говорять: «Хвилина рік береже», «Точність — ввічливість королів» тощо [30, с. 77].

Різні ділові культури по-різному ставляться до часу. Очевидно, це важливо для успішного управління організацією. Від того, як партнери по бізнесу з різних країн ставляться до часу, часто залежить успіх співпраці.

Для представників монохронних культур (Скандинавія, Англія, Німеччина, США тощо) важливою психологічною установкою в бізнесі є послідовність і концентрація на одній справі. До часу тут ставляться серйозно. Точність і пунктуальність розглядаються як чеснота і обов’язковий атрибут серйозного бізнесмена. Вони схильні планувати час заздалегідь, а одночасне вирішення кількох питань вважається невмінням організуватися [30, с. 78].

Представники поліхронних культур (азіатські, латиноамериканські, арабські країни, південь Європи, а також Іспанія і Португалія), навпаки, вважають нормальним займатися одночасно кількома справами. Те, що через це постійно трапляються зміни у розкладі роботи сприймається тут у цілому спокійно [30, с. 79]. Очевидно, що при цьому частина справ буде не закінчена вчасно. Тобто представниками поліхронних культур справи плануються як набір певних можливостей і ніколи не виконуються в строгій послідовності.

Представники монохронних культур (крім прагнення робити не більш ніж одну справу за одиницю часу) зазвичай відрізняються надзвичайною пунктуальністю. Їхнє гасло: «Час — гроші». Запізнення на ділову зустріч зазвичай сприймається як порушення ділового протоколу. На переговорах відчувається прагнення відразу зосередитися на головному. Витоки пунктуальності швейцарців, німців, шведів, американців та інших народів, «стурбованих часом», потрібно шукати у релігійній трудовій етиці. У протестантській Європі, а також у старообрядців Росії, праця була частиною релігійного служіння, а діловий успіх — знаком глибокого особистого зв’язку з Богом, покликання (звідси німецьке der Beruf, «професія»). Було поширене уявлення про те, що час — це капітал, наданий Богом людині для того, щоб та правильно його «вклала». Це підгрунтя західного ставлення до часу відчувається і до цього часу [52, c. 46].

Поліхронні культури ставляться до часу більш вільно. Запізнення на 10−20 хвилин на зустріч часто є частиною протоколу, а іноді навіть може розглядатися як констатація значущості становища того, хто запізнився, наявності у нього серйозного бізнесу.

Згідно з традиціями, у поліхронних культурах не прийнято починати зустріч чи діловий сніданок із обговорення справи. Це вважається неввічливим. Нормальним буде якщо обговорення переноситься на другу або третю зустріч.

Важливішим є створення загального контексту для співпраці: встановлення неформальних зв’язків через пошук спільних знайомих, виявлення спільних інтересів і хобі (спорт, мисливство, риболовля, подорожі, погода тощо). Спроби прискорити перехід до справи, «підштовхування» співрозмовника зауваженнями типу «давайте тепер перейдемо до теми наших переговорів» можуть сприйматися як нетактовність, викликати підсвідоме неприйняття вас як партнера [30, с. 78].

Поліхронні культури орієнтовані на спілкування з людьми, налагодження зв’язків, на сім'ю, а монохронні культури орієнтовані на завдання, роботу з формальними даними, на індивідуальні досягнення. Росія та Україна належать до числа країн, де поліхронна (поліактивна) культура переважає: на цій шкалі ми опиняємося десь між чилійцями, португальцями і полінезійцями.

Поширення західних стандартів по світу призвело до того, що монохронне (лінійно-активне) ставлення до часу стало свого роду ідеалом для менеджерів у традиційно поліхронних культурах. За даними опитування кінця 1980;х, наприклад, у Бразилії, Мавританії і Південній Кореї принцип «час — гроші» «на словах» виражений навіть сильніше, ніж у Західній Європі [52, с. 48].

Будь-яке гасло, маніфест, дефініція, термін має всередині себе певну часову перспективу; виражаючи систему мислення, пов’язану з позицією даного мислетворчого суб'єкта, будь-яка дефініція приховує (але не завжди явно) часову орієнтацію, яка знаходиться за цією системою мислення.

У концепції часу втілюється рефлексія епохи і діяльності, інтерпретація культури, яка склалася, ритм соціального часу. Всі ці моменти знаходять своє відображення у мові.

1.3 Категорія часу в лінгвістиці

Час — складне полікатегоріальне поняття, співвідносне із категоріями філософського, фізичного, психологічного, біологічного, соціального, історичного та лінгвістичного змісту, тому у дослідженні лінгвістичного аспекту цієї категорії необхідно опиратися на різні трактування поняття часу, представлені у природничих та гуманітарних науках.

У рамках лінгвістики можна говорити про дієслівне вираження часу. Час — граматична категорія, значення якої характеризують часову відповідальність (часову референцію) ситуації, що описується реченням. Мозок людини — це чутливий детектор часу [62, с. 19].

Граматична категорія часу (tense), як правило, співвідноситься в лінгвістиці з загальнонауковим поняттям часу (time), в якому дихотомічно протиставлені минуле і теперішнє. Значну частину природних мов складають мови з тричленним граматичним протиставленням «теперішнє - минуле — майбутнє». До цього типу належать, зокрема, германські, романські та слов’янські мови. Категорія часу виявляє різноманітні зв’язки з іншими категоріями — в першу чергу, з категорією виду, яка описує внутрішню темпоральну структуру ситуації.

У науці про мову також оперують і поняттям часу, і поняттям темпоральності. Темпоральність — це категорія, що визначає реалізацію часових стосунків у мові [11, c.171].

Категорія часу є морфологосинтаксичною за своїм характером, і вона не збігається з логіко-семантичною категорією темпоральності і в плані вмісту, і в плані вираження. Категорія темпоральності включає і граматичні, і лексичні засоби вираження часових стосунків, а отже, вона за об'ємом більше ніж категорія часу.

У лінгвістиці розглядом категорій темпоральності і часу займаються представники таких напрямів, як граматичний (традиційний), синсемантичний, когнітивний, комунікативний і функціональна граматика.

У класичному граматичному мовознавстві під часом розуміють «граматичний час», що виражається особовими і безособовими формами дієслова. Дієслівний час «є віддзеркаленням часової локалізації якої-небудь події» [18, c. 8].

У межах функціональної граматики вивченням представленності часових стосунків у мові займалися А. Бондарко, З. Тураєва, В. Дресслер. Согласно А. Бондарко, темпоральність — це «функціонально-семантична категорія, що виражає суть фізичного і філософського аспектів часу, що реалізується різними мовними засобами вираження часу: сукупністю граматичних, лексичних і комбінованих засобів, де ядром темпоральності є граматичний час» [11, c. 172].

Один із засобів вираження темпоральності - дейксис. Дейксис — використання мовних виразів та інших знаків, які можуть бути проінтегровані лише за допомогою звернення до фізичних координат комунікативного акту — його учасникам, його місця і часу. Дейктичні значення та дейктичні елементи є одними з фундаментальних і універсальних елементів людської мови.

Взаємозв'язок лінгвістичного поняття часу з категоріями логіки та фізики простежує М. Курбанов. Дослідник стверджує, що при визначенні граматичної категорії часу і відповідно часових форм дієслова більшість мовознавців виходить із логіко-філософських і фізичних позицій. Спроби лінійно розставити усі форми дієслова, пов’язані із значенням часу, витікають саме з його фізичного розуміння. Але на відміну від фізичного часу, якому властива односпрямованість, реалізація мовного часу відбувається у двох напрямках — з теперішнього у минуле і з теперішнього у майбутнє, тобто він є двонаправленим. Отже, тут при запереченні однієї властивості фізичного часу, визнається інша — лінійність. При цьому, як вважають дослідники, на скільки сегментів не ділилася б схема горизонтальної лінії часу, вона не здатна розмістити усі ті дієслівні форми, які так чи інакше пов’язані з часом.

Необхідно розрізняти поняття лігвістичного та фізичного часу, тому розглянемо більш детально співвідношення між ними. Це питання за своєю природою є інтердисциплінарним. Складність підходу до даної проблематики залежить від кількох факторів. По-перше, безсумнівним є те, що проблема зв’язку лінгвістичного та реального часу зумовлена низкою засадничих питань мовознавства, серед яких такі, як: взаємовплив мови і мовлення, мови й мислення, мови і свідомості.

По-друге, лінгвістичний час не можна вважати прямим відображенням фізичного часу за допомогою мовних засобів, а навпаки, більш доцільно говорити про розбіжності між ними. Лінгвістичний час не є відображенням реального часу за допомогою лінгвістичних засобів, підтвердження чого досить часто можна спостерігати у мовознавчих працях (наприклад: [9, c. 43; 29, c. 419]).

У цьому питанні поділяємо думку Г. Мілейковської, яка, критикуючи позицію М. Поспєлова (про те, що граматичні явища прямо й безпосередньо відображають об'єктивну реальність), наголошує: «Не можна визнати, що граматична форма часу є знаком об'єктивного теперішнього, минулого, майбутнього часу, відображаючи всі його риси. Перш ніж явище буття буде відображене у мовному факті, воно повинне бути сприйнятим свідомістю того, хто говорить. І якщо час у бутті завжди — абсолютне і незалежне від нашої свідомості, то категорія часу в мові залежить від усвідомлення об'єктивного часу мовцем» [48, c. 75]. На жаль, при розгляді особливостей вираження категорії часу в мові на цей засадничий принцип не завжди зважають у сучасних мовознавчих працях, що вважаємо недостатньо коректним підходом для наукової практики.

По-третє, відомо, що час є передусім категорією філософською та культурологічною, а тому будь-який аналіз та тлумачення сучасного уявлення про фізичний час, на наше глибоке переконання, мусить бути співвіднесеним із тезою про зміну наукових парадигм (за Томасом Куном) [38, c. 145]. Тобто слід мати на увазі таке: те, що зазвичай називають часом абсолютним, є всього лише загальноприйнятими уявленнями про категорію часу як фізичне явище на даному етапі розвитку наукової думки та людства загалом.

Особливу увагу зіставленню часу як лінгвістичної категорії та часу реального приділено в працях О. Бондаря, К. Городенської, Т. Дешерієвої, А. Ісаченка, С. Соколової та ін. ХІХ-ХХ ст. стали періодомдетального вивчення часу як лінгвістичної категорії. Зокрема, категорія часу (та дієслово загалом) стала об'єктом розгляду у працях В. Виноградова, Ю. Маслова, О. Пєшковського, О. Потебні, О. Шахматова та ін.

" Категорія часу, — зазначає Т. Дешерієва, — має фізичний, філософський та лінгвістичний аспекти, з яких перші є двома боками єдиного цілого, а останній підпорядковується їм, але має свою специфіку" [23, c. 111]. Ця теза дослідниці заслуговує особливої уваги в контексті розмови про категорію часу, адже такий підхід є доволі поширеним, а саме тому потребує детальнішого пояснення.

Справді, фізичний та філософський аспекти можна назвати «двома боками одного цілого», але лише у тому плані, що час фізичний — це явище абсолютне і (тут доведеться послугуватися постулатами агностицизму) непізнаване остаточно (або, принаймні, до кінця не пізнане на сьогоднішньому етапі розвитку наукової думки). Той же час, який ми сприймаємо як фізичне явище, доречніше було б називати часом філософським чи культурологічним; він є проекцією фізичного часу на людську свідомість.

Що ж до тези Т. Дешерієвої про підпорядкування часу лінгвістичного часові фізичному та філософському, то тут виникають деякі сумніви. Мова, безперечно, відображає явища навколишнього світу, проте, з другого боку, мова, як відомо, структурує свідомість. А отже, вочевидь, можна говорити про здатність мови адаптовувати поняття та явища світу до більш стрункої та чіткої для людської свідомості структури. Тому «специфіка» лінгвістичного аспекту категорії часу, про що веде мову дослідниця, полягає не в підпорядкуванні, а у відмінностях лінгвістичної та філософської часової картини світу.

Функція мови (у даному контексті) — не просто віддзеркалення фізичного явища часу за допомогою лінгвістичних засобів, а й значною мірою структурування моделі реального часу у свідомості носіїв мови; це шлях впорядкування від хаотичних знань та здогадок до чіткої моделі уявлень. Суголосну цитату Н. Рябцевої наводить у своїй роботі А. Папіна: «без мови час назавжди залишився б лише супровідним світовому устрою фізичним явищем. Вербальне (мовне) усвідомлення часу збагачує ціннісний компонент картини світу» [50, c. 162], з чим цілком погоджуємося.

Для чіткого доведення відмінності між часом фізичним (абсолютним, сталим) та його «відображенням» у мовній картині світу спробуємо простежити деякі варіації лінгвістичного часу в історичному розрізі (діахронії) та на сучасному етапі розвитку (синхронії), зіставляючи певні аспекти мовних картин часу різних мовних груп.

Надзвичайно плідними для простеження змін мовної картини фізичного часу можуть бути лінгвістичні дослідження граматики у діахронії, що може демонструвати еволюцію уявлень народу про категорію часу протягом певного історичного періоду. Так, у сучасних східнослов'янських мовах відсутні такі специфічні засоби, які виражають аористичне значення, на відміну від перфектного (форма минулого доконаного виду) чи імперфектного (форма минулого недоконаного виду) [55, c. 14], проте на основі порівняльної граматики маємо змогу виділяти риси аориста серед граматичних значень минулого часу, використовуючи систему часів, наприклад, південнослов'янських, більшості романських або навіть і тюркських мов.

Загальновідомий факт про майже остаточне зникнення форми аориста в дієсловах східнослов'янських мов є надзвичайно цікавим явищем не тільки в історико-граматичному, а й етнопсихологічному вимірах. Адже дослідження мови у діахронічному аспекті може виявитися надзвичайно плідним особливо для вивчення динаміки колективної картини світу етносів.

Звісно, не можна однозначно вести мову про те, що за умови відсутності специфічних засобів для вираження певних форм часу (в даному випадку — аориста), ці форми повністю відсутні в картині світу носіїв мови, адже в повідомленні вони можуть бути передані за допомогою контексту. Однак еволюційні зміни чи навіть і зникнення (або ж поява) мовних форм на позначення специфіки певних якостей часу, безперечно, свідчить про зменшення (чи збільшення) актуальності того чи того часового аспекту у світоглядній позиції цілого народу — носія мови, а отже — й у свідомості кожного конкретного мовця (звичайно, за умови, що ця мова є для нього рідною).

Доведено, що давні слов’яни, виділяли в минулому часі передминулий, давноминулий (плюсквамперфект), незавершений тривалий минулий час (імперфект), завершений короткий минулий (аорист), минулий із результатом у теперішньому, передтеперішній (перфект). Аналогічно членувався і майбутній час: передмайбутній, майбутній початковий, майбутній тривалий, завершений майбутній [50, c. 162]. Таке досить детальне (з погляду носія сучасної української мови) членування свідчить перш за все про аналітичний спосіб інтерпретації категорії часу. Натомість зменшення використання чи навіть втрата деяких із раніше активно вживаних часових форм у мовленні, вочевидь, є результатом процесу узагальнення, зниження актуальності аспектів категорії часу в колективній свідомості народу. А тому існує велика ймовірність того, що в таких випадках акцентуація уваги переноситься на інші аспекти світобачення, проте це питання потребує значно глибшого та детальнішого дослідження у сфері етнопсихології.

Щодо аналізу лінгвістичного часу в синхронії, то загалом можна виділити принаймні три основні моделі часового виміру світу, що випливає з аналізу мовних конструкцій. Перша описує час як такий, що зорієнтований на момент мовлення. Це антропоцентричний, особистий час мовця. Дана модель повністю залежить від адресата повідомлення, співвіднесена з моментом мовлення. Ця модель чітко поділяє час на минулий, теперішній (до якого належить і теперішній тривалий) та майбутній стосовно моменту мовлення [50, c. 158]. Наприклад: Менi здається, що я ширшаю в плечах, твердiшаю в ходi i ось-ось пiдлечу (Гр. Тютюнник); Я жива, я буду вічно жити, / Я в серці маю те, що не вмирає (Леся Українка).