Виготовлення керамічних виробів

КУРСОВА РОБОТА Виготовлення керамічних виробів.

ЗМІСТ Вступ.

РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ КЕРАМІКИ В УКРАЇНІ.

1.1. Розвиток гончарства в Україні.

РОЗДІЛ II. ТЕХНОЛОГІЯ ВИГОТОВЛЕННЯ КЕРАМІЧНИХ ВИРОБІВ.

2.1 Ручне формування.

2.2 Гончарний круг.

2.3 Формування виробів шлікерною масою.

2.4 Формування виробу технікою «виминання» в гіпсовій формі.

2.5 Сушіння і випал виробу.

РОЗДІЛ ІІІ. ТЕХНІКИ ТА ВИДИ ДЕКОРУВАННЯ КЕРАМІЧНИХ ВИРОБІВ.

3.1 Основні види технік та декорування.

3.2 Технологічні підвиди кераміки.

3.3 Типологія керамічних виробів.

РОЗДІЛ ІV. КЕРАМІЧНІ ВИРОБИ В ІНТЕР'ЄРІ.

4.1 Керамічні вироби в сучасному інтер'єрі.

Висновки.

Список використаних джерел.

Додатки керамічний формування декорування.

ВСТУП Глина — цей унікальний матеріал знають всі народи. В історії людства не було жодної цивілізації, що не залишила б по собі керамічних пам’яток. Багатьом давнім культурам учені дали назви за формами керамічного посуду і типами орнаментів в ньому.

Керамічна справа виховує зосередженість, працелюбність і терпіння. Вона робить руки вмілішими й слухнянішими, очі - спостережливішими, уяву — розвинутішою. Вона одночасно формує навички скульптора (добре володіти матеріалом, мислити пластичною мовою), графіка (вдало обирати малюнок декору, його масштаб і розміщення), живописця (правильно визначати колірне вирішення твору, малювати). Отже, ти стаєш причетним до мистецтва, прилучаєшся до його таїни. І чи не найголовніше — вона дарує відчуття радості від можливості самовираження, плекає художній смак, прищеплює віру у свої здібності й насолоду від творення краси. В глині людина відкрила для себе процес творчості. Не метал, не золото чи срібло, і навіть не дерево, а саме глина зробила людину мистцем, що виявляла себе у перших творах скульптури, малярства й декоративного мистецтва. Глина була поблизу людських поселень, її легко було набрати й принести, легко обробити й надати їй будь-якої форми. В руках людини глиняна грудка перевтілювалась у посудину, в скульптурку родового божка-заступника, у свищик-відляк. І перші зразки орнаменту — примітивні дірочки, рисочки, хвильки — з’явилися саме на глиняних творіннях. У складному ланцюзі взаємин з глиною гончар є одночасне і робітником (добуває глину й готує її до роботи), і скульптором (ліпить і формує вироби), і технологом (готує фарби), і художником (розмальовує), і пічником (викладає горно), і теплотехніком (випалює вироби). У цій прадавній професії сплелися воєдино мистецтво і ремесло, натхненна праця мистця і виснажлива праця робітника. Звідси — два крила кераміки: краса і міць, що дарують їй вічність.Розвиток народної кераміки був тісно зв’язаний з суспільно-економічними умовами життя населення. Виготовлення керамічних виробів зосереджувалось в районах, багатих на поклади високоякісних гончарських глин. Розвинувшись в процесі примітивного виробництва побутових речей, народна кераміка в умовах натурального господарства у своїх кращих зразках відобразила важливі сторони життя, культури і побуту народу, його творчі здібності та естетичні уподобання.

Характерно, що у формах і орнаменті народної кераміки поєднувались форми і орнамент суміжних галузей мистецтва — художнього скла, дерева, металу тощо. Кожному художньому виробу народні майстри надавали таких форм, які відбивали народне розуміння доцільності і краси, в яких проявились національні традиції, що склались і існували протягом століть.

Справжнім творцем мистецтва завжди був народ. Основоположником всякого мистецтва, за висловом О. М. Горького, були «гончарі, ковалі, ткачі, каменярі, теслярі, зброярі, малярі, кравці, взагалі ремісники, люди, чиї художньо виконані речі радують наші очі і прикрашають музеї».

Українська народна кераміка розвивалася в тісному взаємозв'язку з керамікою інших слов’янських народів. У кращих її формах і орнаментах знайшла відображення боротьба народу за своє соціальне і національне визволення. Українська народна кераміка є цінною культурною спадщиною, яку треба вивчити і кращі прогресивні елементи і традиції якої повинні бути використані в радянському декоративно-прикладному мистецтві.Розглядати та оцінювати традиції необхідно з точки зору того,інтересам якого класу вони служили, бо в класовому суспільстві національні традиції мають класовий характер.

РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ КЕРАМІКИ В УКРАЇНІ.

1.1. Розвиток гончарства в Україні.

Виготовлення глиняного посуду виникло з обмазування плетених або дерев’яних посудин глиною, щоб зробити їх вогнетривкими. При цьому скоро знайшли, що формована глина служить для цієї мети і без внутрішньої посудини.

Найбільш ранні вироби були крихкими, боялися вологи,і в глиняних посудинах можна було зберігати лише сухі продукти. Але, розгрібаючи золу згаслого багаття, людина не раз помічала, що глинистий грунт в тому місці, де горіло багаття, стає твердою як камінь.Ці спостереження, мабуть,і навели людини на думку обпалювати для міцності глиняні вироби. Речі з обпаленої глини прийнято називати керамікою.

Гончарство одне з найстаріших ремесел людини. Зародилось гончарство ще в добу Неоліту. Народи почали формувати з глини предмети потрібні для вжитку, посуду (що дало змогу готувати варену їжу). Обробка глини почалася в неоліті, про що свідчать фрагменти виробів, що зустрічаються на стоянках, поселеннях, городищах та могильниках того часу.

(VІIV тис. до н.е.). Невеликі, круглі, схожі на горщики посудини ліпили в руках, випалювали на полум'ї багаття. Ці предмети мали спочатку гостре дно, їх ставили в пісок, а згодом під кінець неоліту, вони отримають плоске дно та добре виведені вінця.

Культура лінійно-стрічкової кераміки (V тис. до н.е.), племена цієї культури мали глиняний посуд кулястої форми з тонкими стінками та прикрашений кількома заглибленими лініями-стрічками. Звідси й назва культури — культура лінійно-стрічкової кераміки.

Високим мистецьким рівнем відзначалися вироби так званої трипільської кераміки (2500 — 2000 рр. до н. е.), поширені на Правобережній Україні. В той час уже існувала піч горен. Трипільські майстри ліпили горщики, тази, миски, глечики, ковші. В орнаменті, спочатку ритованому, пізніше мальованому глинами білого, жовтого та коричневого кольорів, панують ритмічно побудовані круги, овали, смуги, спіралі, що утворюють пояски, а також зображення тварин і людей. Двопланові силуетні розписи виконані з глибоким розумінням специфіки матеріалу та великим декоративним хистом. Трипільці робили також статуетки — здебільшого зображення жінок, які мали чіткі узагальнені форми.

Керамічний посуд винайшла жінка. Жінки ж були й першими гончарами. Про це дослідники дізналися, обстежуючи давню кераміку: на ній назавжди лишилися відбитки тендітних жіночих пальців. Гончарство в ті часи було синонімом багатства. З використанням гончарного круга гончарство стає потаємничим промислом, уже накопичуються кращі навики і уміння, створюються родові таємниці. Твори гончарів мають прикладне та художнє примінення. Посуд в інтер'єрі приміщення та сервіровці столу відіграє важливу роль.

Специфічним для такого сивого посуду є лискований (гладжений) розпис сирого підсушеного черепка за допомогою камінчика, кістки, зуба, які залишали на матовій поверхні блискучі смуги.

Залізний вік. На початку залізного віку (III — II ст. до н. е.) у скіфських племен, які заселяли степову і лісостепову смугу сучасної України, ремесло відокремилося від землеробства, що сприяло вдосконаленню керамічного виробництва.

Скіфські горщики зберігають тюльпановидну форму, на плечах мають карбований валик, по краях — проколи. З'являються миски з ввігнутими всередину краями. Столовий посуд відзначається ніжними лискованими та витисненими орнаментами, що зосереджувалися здебільшого в його верхній частині.

Антична кераміка. В античних містах північного Причорномор’я Ольвії, Тірі, Херсонесі також існувало керамічне виробництво з витонченими, схожими на грецькі, розписами. Майстри Ольвії виготовляли багато теракотових статуеток. Слов’янська кераміка. Ранньослов’янська кераміка кінця І тисячоліття до н. е. — початку І тисячоліття нашого літочислення, що дістала назву «полів поховань», є прямим попередником української народної кераміки. В ній відрізняємо дві групи: першу складає кухонний посуд — горщики і банкоподібні посудини, що нагадують скіфські вироби, другу — старанніше виготовлений столовий посуд — миски, кухлі, глеки з гарною гладженою орнаментикою у вигляді ліній, кривуль, решіток. У темно-сірій кераміці цієї доби спостерігаємо багато рис римської із тисненим (ритим) орнаментом (паралельні і хвилясті лінії, насічки, зірки).

В II ст. н. е. на просторах Поділля і Верхнього Подністров'я з’являється ручний гончарський круг, який звужує і витісняє ручне ліплення посуду. Посудини, створені на гончарському крузі, відзначалися тонким черепком, багатством і вишуканістю форм.

Найхарактернішими були різноманітні старанно вигладжені миски, часто рясно орнаментовані. Крім мисок вироблялося багато дзбанків з високою шийкою, кубки, опуклобокі горщики з відігнутими: вінцями, зерновики-корчаги, іноді дуже великих розмірів.

Особливо старанно прикрашувався столовий посуд: рельєфні валики, часто з накарбованими ямками і мережкою, доповнювалися гладженими мотивами — смугами, кривулями, решітками, поясками, зубцями.

Київська Русь (VIII-XVI ст.). Висока культура ранньослов’янських гончарів була основою, на якій розвивалася кераміка в період Київської Русі та феодальної роздрібненості. Багато дечого з тієї епохи, наприклад форма миски, що побутує на Наддніпрянщині, або конструкція горнів, дійшло без змін до наших днів.

У період Київської Русі найпоширенішим видом продукції були кухонні горщики. Виготовляли також миски, макітри, глеки, полумиски, черпаки, світильники, рукомийники, великі посудини для зберігання продуктів харчування тощо. Горщики були видовжені, схожі на сучасні слоїки. Амфора перетворювалася в українську тикву — корчагу: стала широкою, отримала плоске дно та одне вухо. Глиняних мисок робили небагато.

Міські гончарі виготовляли відносно мало столового посуду, який за своєю якістю та мистецькими ознаками поступався перед виробами попередньої епохи — черняхівської кераміки. Це можна пояснити тим, що в побуті міського населення були дуже поширені металеві, а також дерев’яні тарілки та блюда. Міський гончарний посуд був сивим, мав здебільшого ритовані та наколювані узори. Верхня частина горщиків та корчаг оздоблювалася рисками, ямками, а також широкими хвилястими смугами, створеними гребінцем, які часто прикрашали предмет суцільно. Незначна частина предметів вкривалася ясно-зеле-ною свинцевою поливою.

Починаючи з X ст., в містах розвивається будівельна кераміка. Виростають величні храми та оборонні споруди з плоскої цегли. Стіни і долівки храмів та жилих будинків вистелюють фігурними керамічними плитками, вкритими емалевою поливою жовтого, синього, зеленого і коричневого кольору.

Плитки з Білогородки на Київщині мали червоне тло, на якому бачимо білі, жовті, сині і зелені лінії, кривулі, кола, квіткові мотиви або мармуровидний орнамент, що нагадував пізнішу «фляндрівку».

Гончарство — обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Гончарні вироби на території України, що належали до трипільської культури, вже визначалися вишуканістю форм, цікавою озлобленістю. На ручній підставці яку вони крутили, формували виріб, з використанням спеціальної обпалювальної печі — горна — виготовлялася основна маса керамічного посуду. У XIV—XV ст. на Україні почали застосовувати досконаліший та продуктивніший ножний круг.

Українські гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл тих чи інших страв (горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо. Розквіту гончарства на Україні сприяла наявність в її надрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих та світло-сірих глин.

Це зумовило виникнення значних осередків керамічного виробництва. На Київщині — це Дибинці, Васильків, Канів, Нові Петрівці, Моринці, Гнилець; на Полтавщині — Опішня, Хомутець, Комишня; на Чернігівщині — Ічня, Городня, Короп, Ніжин, Олешня, Кролевець, Шатрищі; на Поділлі — Бубнівка, Бар; на Західній Україні — Косів, Коломия, Ужгород, Хуст, Ольхівка, Дубовинка; на Харківщині — Ізюм, Просяне, Нова Водолага; на Волині — Рокита, Дубровиця та ін. Вироби цих гончарських центрів мали спільні риси, але водночас і локальні особливості.

Волинь (Рокита, Дубровиця, Нові Петриківці, Острог, Кременець) Для Волині є характерною кераміка сірого, чорного, синьо-чорного кольорів —сиваки. Їхній декор складався з різноманітних ліній, що утворювали своєрідні візерунки — сосонки, стовбики, ялинки, клітини. Поділля (Бубнівка, Бар).Подільська кераміка відзначалася вогнево-червоним тлом та оригінальною орнаментикою — пишні квіти, гілки з плодами, грона винограду. Посуд деяких чернігівських майстрів оздоблювався специфічною технікою бризок і патьоків. Майстри Косова створили високохудожню техніку гравірованого розпису, оригінальної формі кахлі, світильники, розписні миски і багато інших неповторних виробів. Придніпров'я (Васильків, Ірпінь, Нові Петрівці, Моринці, Гнилець). Для придніпровського гончарства характерним є зображення рослин з різноманітними точками і рисками. Розпис виконувався переважно на білому, червоному і рожевому тлі. Місцеві майстри славилися не лише гарним мальованим повсякденним посудом, але й фігурним (у вигляді тварин і птахів) для святкових столів. Виготовлявся також оригінальний посуд, прикрашений зображеннями людських фігур. Полтавщина (Опішня, Хомутець, Комишня). Для цього регіону властива декоративність. Розпис здійснювався по вологій поверхні. Полтавське гончарство відрізняється виготовленням тонкостінних виробів, розписаних двома-трьома кольорами. Широко поширеним було виготовлення декоративних скульптур і дитячих іграшок. На сьогоднішній день Опішня стала центром гончарства в Україні. Чернігівщина (Ічня, Городня, Короп, Шатрище). Тут майстри переважно займалися виготовленням кахлів, на яких зображували жанрові та біблійні сюжети, виконували розписи на козацькі теми та ін. Також тут виготовляли міцну цеглину і сіру побутову кераміку, прикрашену простими мальованими і штампованими орнаментами. Посуд деяких чернігівських майстрів разом з чіткими візерунками зображених рослин оздоблювався специфічною технікою бризок і патьоків. Галичина (Коломия, Галич, Дрогобич, Косів). Тут була створена високохудожня техніка гравірованого розпису, оригінальна форма кахлів, розписних мисок і багато інших неповторних виробів. На мисках, чашках зображувалися хлібороби, пастухи, солдати, музиканти, шинкарі і т.д. Закарпаття (Ужгород, Хуст). Широко поширеною була глазурована розпис з квітковим орнаментом, нанесеним широкими мазками на рожевому фоні в стилі вільного малювання фаянсового посуду. Виготовлявся господарський та святковий посуд, прикрашений розписом. Також виробляли свічники, кахлі. Слобожанщина (Харків, Ізюм, Просяне, Нова Водолага).Слобожанська цехова кераміка відрізнялася тисненими геометричними візерунками, схожими на різьблення по дереву. Також поширеним був поліхромний розпис. Найбільш широко використовувався синій колір. Полісся. Ліпний посуд чорного та світло-коричневого кольорів відрізнявся лощеним декором. Горщики мали видовжену форму з орнаментом у вигляді прямих, хвилястих і паралельних смуг, нанесених на стінки посудини гребінцем. Буковина. Гончарство Буковини має схожі риси, властиві й Галичині, і Закарпаттю. Однак і місцеві мотиви мали широке поширення.

РОЗДІЛ ІІ. ТЕХНОЛОГІЯ ВИГОТОВЛЕННЯ КЕРАМІЧНИХ ВИРОБІВ.

2.1 Ручне формування У сучасному гончарному виробництві існує кілька способів формування керамічних виробів. Самим древнім серед них є формування виробів з пластичного тіста. У невеликих майстернях його застосовують так само, як і в стародавності, створюючи різні форми вручну або за допомогою гончарного кола. На великих промислових підприємствах, для цих цілей використовуються різноманітні багатошпиндельні автоматичній напівавтоматичні пристрої.

Найчастіше таким способом виготовляються: Ігрушки, плакетки, статуетки, медальйони, біжутерію, та інші дрібні речі. Які не потребують для формування інші засоби, форми.

2.2 Гончарний круг Гончарний коло дозволяє створювати симетричні, рівномірно розширюються або звужуються посудини різноманітної форми. Він складається з залізного вертикального стрижня, прикріпленого до робочого столу і двох дерев’яних кругів — великого, нижнього (Діаметр — 95−105 см), і малого, верхнього (діаметр — 30−40 см). Гончарний круг приводиться в рух обертанням ногою нижнього кола (ніжний). Верхній коло є безпосередньо робочим місцем, на якому формують виріб. При цьому необхідні деякі інструменти: дерев’яний різан, шматок плоскою гуми, грецька губка, металева ключка, шматочки шкіри та оргскла.

Робота на гончарному крузі вимагає віртуозної майстерності. Сиру глину, ставлять на гончарний круг, мокрими руками витягують в конус. Натискаючи на нього зверху рукою, гончар опускає масу вниз. Це повторюється кілька разів (для вирівнювання текстури глиняної маси). Витягнутий ком в результаті натиску великим пальцем перетворюють на порожній циліндр. Пропускаючи стінки циліндра між двома пальцями, виточують корпус і шийку виробу. За допомогою дерев’яного різака масі надають необхідну форму. Під час формування, руки слід періодично змочувати водою, щоб посилити ковзання пальців.

Надавши виробу закінчену форму, його загладжують мокрою губкою і шматочком гуми, після чого тонким дротом або шпагатом зрізають з гончарного круга і ставлять для сушіння — частіше всього на повітрі. Висохший до 19−20% вологості виріб встановлюють на центр верхнього кола, прикріпивши шматочком глини, і підправляють відповідними інструментами; виточують металевим гачком, загладжують мокрою губкою, полірують оргсклом. Якщо виріб складається з декількох деталей, їх склеюють. Далі йде декорування.

2.3 Формування виробів шлікерною массою Шлікер — глина, розведена водою до сметаноподібної консистенції. Вироби складної конфігурації, дрібну пластику, а також посуд з дуже тонкими стінками сучасні гончарі в основному воліють створювати способом лиття. Цей спосіб припускає наявність пористих форм, у які відливається підготовлена рідка керамічна маса. Найчастіше лиття виробляється в гіпсових формах, тому що гіпс має здатність добре убирати вологу. Рідку глиняну масу (так званий шлікер) заливають у гіпсову форму. Через якийсь час волога усмоктується в гіпс, а в стінок форми формується рівний шар глини.

Поступово потрібно доливати масу, щоб сформувати стінку, товщину виробу. У міру висихання глина поступово затвердевает, а розміри виробу скорочуються. У результаті воно легко відділяється від форми.

Виробу, виконані способом лиття, як правило, відрізняються рихлістю й дають більшу усадку. Крім звичайного, на підприємствах використовується спосіб гарячого лиття під тиском. Лиття може вироблятися вручну або на спеціальних автоматизованих ливарних апаратах і установках. Порівняно недавно в промисловому гончарному виробництві з’явився новий метод — гідростатичне пресування, при якому для формування виробів використовуються порошкоподібні глиняні маси.

2.4 Формування виробу технікою «виминання» в гіпсовій формі.

Техніка відминання (ліплення) виробів із маси у формах відома з часів античної Греції і Риму. Застосовувалася при виготовленні посуду для щоденного вжитку, світильників, фігурок тощо. У середньовіччі технікою відминання виробляли кахлі, а сьогодні вона незамінима при виготовленні виробів із шамотної маси.

Для виготовлення тарілки в гіпсовій формі, спочатку глину вручну розминають щоб не було повітря, тріщин щоб була однорідна структура. Тоді в підготовлену гіпсову форму, з дна починаємо пошарово набирати товщину. Розкатується валик (ковбаска), і на дно вминається по колу глина, формується ніжка. Не розтирати! Тоді до середини дна. А потім вже набивається в верх до країв форми. Формуємо виріб таким чином у два-три шари в залежності від габаритів. Для формування краю тарелі або іншого виробу, теж розкатується валик (ковбаска), з запасом глини. Формується край, а тоді стеком забирається зайва глина. Визначивши якою буде товщина виробу від краю до дна форми, пальцем від того місця, акуратно згладжуючи до низу по всьому колу. Все акуратно розгладити, можна задопомогою лекал або шаблонів, щоб не було нерівностей. А тоді вже приступаємо до декорування (розпис, рельєф, контррелєф, ажур тощо).

2.5 Сушіння і випал виробу Наступним етапом у виробництві кераміки є сушка. У свіжо сформованому або вилитому виробі міститься від 22 до 30% вологи — в залежності від способу формування. Виріб треба висушити до вмісту вологи не більше 5%, щоб уникнути нерівномірної усадки і розтріскування при випалі.

Сушку сирцю проводять в тунельних та камерних сушарках. Процес сушіння при різному складі маси проходить неоднаково: чим більша стінка, жирніша глина, тим довше вона сушиться. При неоднаковій щільності черепка усушка проходить нерівномірно, що веде до появи тріщин і деформації. Форма вироби також має значення: чим менша його площа, тим швидше воно сохне. Під час сушіння не повинно бути протягів.

Спочатку виріб проходить попередню сушку, при 19% вологовмісту — декорується, а потім вже йде остаточна сушка. Основне призначення сушки вироби-сирцю — зниження його вологості, придбання міцності, достатньої для транспортування в піч і подальшого бездефектного випалу при мінімальних енерговитратах. Плоскі вироби зазвичай сушать у формах.

Вироби, виготовлені методом лиття, спочатку підв'ялюють у формах до додання виробам необхідної міцності, а потім витягують з форм і досушують до вологості 1 … 2,5%. Для сушіння масових виробів використовують конвеєрні сушарки з направленими потоками гарячого повітря. У цих сушарках процес сушіння поєднується з операцією транспортування виробів в напрямку технологічного потоку.

Окремі художні вироби сушать у камерних сушарках періодичної дії, де напівфабрикати висушуються на полицях або вагонетках. Для особливо складних виробів застосовують природну сушку на багатоярусних стелажах, розташованих у робочих місць. Тривалість штучної сушки залежить від типу застосовуваних сушарок, методів сушіння та інших факторів і коливається в межах від 0,25 до 3 ч.

Термічна обробка (випалювання). Остаточну форму й вид керамічні вироби здобувають після випалу, коли глина повністю затверділа й спеклась, а різні покриття, наприклад глазурі, розплавилися й застигли. Процес випалу містить у собі нагрівання виробу до певної температури, витримку при кінцевій температурі й охолодження. При цьому швидкість нагрівання гартованої кераміки повинна бути такою, щоб гази, що втримуються в ній, віддалялися поступово. Тривалість витримки й максимальна температура при випалі визначаються багатьма факторами: складом керамічних мас, типом і призначенням. Найчастіше температура спікання, використовувана для випалу кераміки, становить від 300 до 1500 °C. На керамічних заводах і у великих гончарних майстернях для випалу кераміки використовуються різні типи промислових печей. Найпоширенішими серед них є камерні печі (горни) періодичної дії й тунельні печі безперервної дії. У камерних горнах обпалюють в основному художні вироби. При низькотемпературному випалі (до 1000 °С) застосовують безвагонетні щілинні печі. У таких печах виробу пересуваються на плитах, лещадках або стрічкових конвеєрах.

Залежно від цілого ряду факторів тривалість випалу виробів у промислових печах коливається від 2 до 40 ч. У невеликих майстернях або в домашніх майстра найчастіше застосовують для випалу невеликих виробів муфельні печі різних типів. Починаючим гончарям найкраще використовувати пекти типу ПМ-8 (пекти муфельну № 8 навчальну). Вона невелика по розмірах і компактна (її довжина становить 425 мм, ширина — 390 мм, висота — 530 мм). Головною її частиною, у якій виробляється випал, є муфель. Його довжина — 300 мм, ширина — 190 мм, висота — 120 мм. Народні вмільці придумали багато пристосувань, що дозволяють обпалювати керамікові в домашніх умовах.

Одним з них є невелика муфельна грубка, сконструйована на основі побутової електричної плитки, що дозволяє одержувати температуру до 950 °C. Для цього з товстого сталевого листа товщиною 0,5−0,9 мм роблять корпус, діаметр якого відповідає діаметру електроплитки. Зверху до корпуса кріпиться кришка із просвердленими в ній невеликими отворами, через які буде виходити пара. На електроплитку встановлюється муфельна чашка, виготовлена з обпаленої кераміки. Таку чашку роблять у такий спосіб: спочатку з картону виготовляється форма, що просочується парафіном або воском, а потім обмазується глиною шаром в 10 мм. Після просушки глина відділяється від форми, а чашка, що вийшла, піддається випалу.

Для зміцнення металевого корпуса на керамічній чашці між ними встановлюється розпірка у вигляді букви «П», що нижньою частиною впирається в муфель, верхньої - у кришку корпуса. Простір між муфелем і корпусом заповнюється азбестовою крихтою. Щоб здійснювати контроль над процесом випалу, у стінці корпуса просвердлюють вічко, що закривається шторкою. Діаметр отвору становить 20−25 мм. Випал у такій саморобній муфельній печі триває досить довго, тому неї встановлюють на термостійкій підставці. Через того що випал триває довго, електроплитку варто встановити на опанувати підставі. Процес випалу складається із чотирьох основних етапів.

У першому, коли температура ще невисока (до 150 °С), із глини починає випаровуватися вода, що залишилася в ній після сушіння. Занадто висока температура на цьому етапі може привести до того, що вода, що випаровується з поверхні черепка, може утворити плівку, що затримає вологу, що перебуває в середині виробу. У результаті можуть відбутися небажані деформації глиняної маси.

Під час другого етапу температура поступово піднімається від 150 до 500 °C, віддаляються залишки води, хімічно пов’язаної із глиною. Керамічний виріб розжарюється й починає здобувати червоний колір.

На третьому етапі температура підвищується від 500 до 900 °C, виріб стає спочатку темно-червоним (при температурі від 600 до 700°С), а потім вишнево-червоним, світло-вишневій і яскраво-вишневим (при температурі від 800 до 900°С).

На четвертому етапі температура досягає свого максимуму. Починаючи з 1100 °C кераміка здобуває темно-жовтогарячий колір, а при 1300 °C починається біле розжарення. При температурі 1400 °C виробу стають білими. Після завершення випалу пекти виключають і дають охолонути до температури 150−200 °С.

Лише після цього дверцят печі небагато відкривають. Витяг готового виробу виробляється лише після повного остигання випалювального пристрою. Вироби можуть піддаватися різній кількості процедур випалу. Прості побутові речі найчастіше піддаються однократній термічній обробці.

Більше складні або художньо оформлені (підсушеним, декорованим ангобом, фарбами, оброблені солями) обпалюють два й більша кількості рази. При першому випалі черепку надається механічна міцність, а також завершуються процес розкладання глинистих мінералів і дегазація черепка.

Після першого, так званого «утильного», випалу виріб розписують глазурями, які розплавляються при повторному випалі, що одержав назву «политої». Під час вторинного випалу виробу одержують додаткові технічні якості (механічну міцність, стійкість до хімічних впливів, термостійкість, влагонепроницаемость і ін.) і декоративні властивості.

Основними виробничими процесами вважаються:

1) підготовка сировинних матеріалів для керамічної маси й глазурі;

2) виготовлення із сировинних матеріалів керамічної маси й глазурі;

3) формування керамічних виробів;

4) сушіння виробів, які на цьому етапі вважаються напівфабрикатами;

5) випал у виробничих печах;

6) завершальна обробка керамічної продукції.

Підсобними виробничими процесами є:

1) готування фарб, ангобів, емалей, глазурей;

2) виготовлення ливарних форм для конструювання виробів;

3) підготовка горючих матеріалів для випалу.

РОЗДІЛ ІІІ. ТЕХНІКИ ТА ВИДИ ДЕКОРУВАННЯ КЕРАМІЧНИХ ВИРОБІВ.

3.1 Основні види технік та декорування Художня виразність керамічних творів багато чим залежить від методу і техніки декорування. Можна виділити три види оздоблювальних технік: декоративні покриття, розпис і пластично-фактурні техніки.

Декоративні покриття (глазурі) — тонкі, легкоплавкі, силікатні сполуки. Це найпростіша техніка для виконання, бо всі живописні ефекти виникають самочинно в процесі випалу, внаслідок хімічних реакцій. Деякі декоративні поливи, зокрема люстри, кракле, відомі здавна; решта винайдені у XIX ст. Завдяки визначним успіхам хімії та фізики появилося розмаїття склистих полив з багатою палітрою художніх особливостей. Так, на вазах, оздоблених кристалічною поливою, виблискують міріади кристалів — гостроконечних, округлих, видовжених, зірчастих, різних барв та відтінків. В одних випадках вони уподібнюються коштовному камінню на зразок авантюрину, яшми, в інших — дивовижним візерункам, що ніби несподівано виникли на морозяній шибці.

Матові й напівматові поливи можна кваліфікувати як різновид кристалічних, оскільки ефект матовості виникав внаслідок появи на поверхні дрібних кристаликів або пухирців повітря. У матовій поливі цілком відсутній полиск і світлокольорові рефлекси. Ці поливи використовуються для покриття виробів із тонкокам’яних мас.

Кракле утворює сітку дрібних і дещо більших тріщинок, виникає своєрідне відчуття заломлення і розсіювання сонячного проміння.

Надзвичайно чарівні, райдужні поливи з металевим полиском — так звані люстри. Тонка, надглазурна плівка металевого смоляного мила закріплюється випалом при температурі 700 °C.

До металевого відблиску спричиняють глазурі, випалені у відповідному середовищі. Наприклад, якщо у поливі міститься окис міді, то на поверхні виникне металевий відблиск міді.

Текучі поливи утворюють дуже ефектні та несподівані поєднання кольорів, неначе барвисті переливи струмків, надаючи творам романтичного звучання. Самосвітні поливи також відрізняються особливою декоративністю, мають здатність акумулювати і випромінювати світло.Крім незначної кількості кольорових полив та емалей у декоруванні керамічних виробів, передусім порцеляни, застосовуються розчини дорогоцінних металів — золота, срібла, рідше платини.

Найрізноманітніші техніки розписного декорування залежно від способу нанесення на вироби поділяються: на розпис від руки, механічне оздоблення та комбіноване (поєднаня двох попередніх).

Розпис пензлем передбачає виконання «відводок» (вусик, стрічка), орнаментальних зображень, букетів, портретні й тематичні композиції і под. Чіткою графічністю ліній вирізняється техніка ритування (продряпування) сирого черепка металевою або дерев’яною паличкою.

До вільного орнаментального розпису ангобами (різновид глиняної фарби) належать стародавні техніки ріжкування і фляндрівка. Термін «ріжкування» походить від ріжка, наповненого ангобом. У маленький отвір в його нижній частині вкладували гусяче перо або скляну трубочку, і рівна цівка ангобу лягала на поверхню виробу. Тепер ріжок замінений гумовою грушею. Ріжкуванням можна проводити прямі й хвилясті лінії, виконувати крапки, розетки, листочки та інші орнаментальні елементи. Фляндрівка дещо подібна до мармурових розводів, характеризується чіткими, зигзагоподібними волокнистими лініями, розташованими симетрично по обводі виробу. Техніки ріжкування і фляндрівка застосовуються для оздоблення майолікових творів.

Механічні техніки декорування здебільшого поширені на фарфорово-фаянсових фабриках, використовуються в оздобленні масової продукції. їх принцип полягає у нанесенні заздалегідь готового малюнку на виріб способом трафарету, відтиску гумової печатки, переведення з паперу тощо.

Найпоширеніша техніка — декалькоманія — друкування одноколірних та багатоколірних зображень на проклеєний папір з наступним перенесенням їх на поверхню виробу, аналогічна дитячим перевідним малюнкам, закріплюється випалюванням. Розрізняють деколь за способом виготовлення — літографську, віддруковану на гумованому папері керамічними фарбами, та шовково-трафаретну деколь, нанесену на паперову підкладку через шовкову сіточку (трафарет). Візерунки, зроблені технікою декалькоманії, мають дещо сухіший і блідіший вигляд, бо шар фарби тонший, ніж у розписі вручну.

Техніка шовкографії — безпосередній передрук малюнку на виріб через шовковий трафарет. Малюнок тут виразніший, більше нагадує вільний розпис від руки. До шовкографії подібна техніка друку «. Малюнок спочатку гравірують на дошці, відтискають фарбою на папір, а з паперу переносять на виріб. Зображення нагадує графіку: одноколірний темний контурний малюнок, окремі місця можуть бути заштриховані у вигляді сітки або крапок. Декор буває онаментальним, але найчастіше — пейзаж, портрет тощо.

Штамп — одноколірний відбиток на порцеляні за допомогою гумової печатки. Ним найчастіше користуються при роботі темними, насиченими фарбами, золотом, люстрами. Штампи інколи поєднуються з декалькоманією, завершують декорування. Для суцільного або часткового покриття виробів фарбою застосовується аерографія — пофарбування пульверизатором. Аерографія також вживається при виконанні декору трафаретами. Вона дає змогу робити тональні й кольорові розтяжки, діставати проміжні кольори при перекритті основними тощо.

Пластичн о-ф актурне оздоблення у кераміці має такі технічні різновиди: лощення, фактура «ниток», контррельєф, ажур, рельєф і круглий ліпний декор.

До найдавніших фактурних технік декорування гончарних виробів належить лощення — полірування черепка за допомогою дерев’яної палички або камінчика. Переважно наносяться вертикальні й скісні смуги. Своєрідна фактура ниток «вовни», «травички» створюється нанесенням тонких кольорових цівочок ангобу (крізь тонку металеву або полотняну сіточку). «Вовняна» фактура використовується з метою досягнення контрасту між гладкою і «кучерявою» поверхнею. Наприклад, декоративний майоліковий посуд скульптурного характеру («баранці», «коники», «ведмеді») інколи оздоблюють цією технікою.

Контррельєфний декор у вигляді відбитків роблять за допомогою штампиків. Він розрахований на світлотіньовий ефект. Ажур як техніка декорування, уподібнена ажурно-плетеним виробам, зустрічається в порцеляновому і фаянсовому посуді, часто поєднується з рельєфом та розписом. Інколи для оздоблення майоліки вдаються до пластичних засобів, зокрема, зображення квітів, птахів, тварин і людей виконують в техніці рельєфу (плаского або високого). Рельєфні поливані зображення створюють своєрідну, напружену гру світла і тіні.

Круглий ліпний декор найкраще поєднується і найбільш художньо виправданий, якщо органічно поєднується із деталями виробу: вушком, носиком, ручкою, накривкою і т. ін. В оздобленні кераміки засобами дрібної об'ємної скульптури мають значення масштаб, образне узагальнення, підлеглість декору функціональній формі. Розписні й плаетично-фактурні техніки можуть виступати у різноманітних поєднаннях, збагачуючи декоративність і художню образність керамічних творів.

Отже, відомі такі техніки декорування: 1) декоративні поливи (кристалічна, матова, кракле, люстри, відновні, текучі, самосвітні); 2) розпис від руки (пензлем, ріжкування, фляндрівка, ритування, сграфіто); 3) механічне оздоблення (деколь, шовкографія, штамп, друк, фотокераміка, аерографія); 4) пластично-фактурне оздоблення (лощення, фактура «ниток», контррельєфний штамп, рельєфне і кругле ліплення, ажур).

3.2 Технологічні підвиди кераміки Залежно від глини та інших складників маси, температури випалювання, властивостей черепка, кераміка поділяється на технологічні підвиди: теракота, майоліка, фаянс, порцеляна, кам’яна маса (кам'янка) і шамот.

Теракота (від італ. terracotta — випалена земля) — вироби із гончарних кольорових глин без жодних доповнень, температура випалювання близько 900 °C. Теракотовий черепок пористий, шершавий, неполиваний, легко поглинає воду. Він може бути звичайного, природного кольору від світлого жовто-рожевого до червоно-коричневого і темно-сірого або поливаний кольоровими ангобами. Теракотовий посуд і статуетки відомі з найдавніших часів. Практично це перші випалені керамічні вироби. Застосовувалися в побуті (художнє ремесло), оздобленні архітектури (рельєфні фризи, медальйони) тощо. Завдяки нескладній технології виготовлення художні твори з теракоти сьогодні популярні у народному мистецтві, серед професійних та самодіяльних художників.

Майоліка (італ. maiolica походить від давньої назви острова Мальорка, через який транзитом ввозилася до Італії іспано-мавританська кераміка) — вироби з кольорової глини, з випаленим пористим черепком (температура випалювання — 900 °С). Майолікові вироби формують переважно на крузі, рідше відливають у формах. Вони відрізняються масивністю корпусу та інших деталей, плавністю контурів силуету. Оздоблюється ангобами пастельних тонів з контрастом чорної, коричневої, червоної і кольоровими поливами з яскравим полиском. Майоліка, як і теракота, дістала найбільшого поширення у народному мистецтві. Нею захоплювалися відомі художники і скульптори: Ф. Леже, П. Пікассо, М. Врубель, С. Малютін, І. Фріх-Хар, І. Єфі-мов та ін.

Фаянс (фр. faience походить від назви італійського міста Фаенца, з якого у XVI ст. інтенсивно вивозили кераміку) — поливані вироби переважно з білої, очищеної глини із спеченим, суцільним, дрібнопористим черепком (температура випалювання 1200 °С). Виготовляють шаблоном з пластичної маси і литтям у формах. Близькі до фаянсу вироби (тонкостінна майоліка) були відомі на Стародавньому Сході. Однак найдосконаліший фаянс почали виготовляти лише наприкінці XVIII ст. Найважливіше завдання європейського середньовічного фаянсу — імітувати порцеляну. Звідси походять його основні художні властивості: надзвичайна м’якість й узагальненість форм (порівняно з порцеляною), багатство технік декорування, широка палітра кольорових полив. На Україні фаянсове виробництво розпочалося наприкінці XVIII ст.

Порцеляна (фарфор) (від персько-араб. farfiir — титул китайського імператора, також назва області в Китаї) — найдосконаліший вид кераміки, вироби виготовлені зі суміші високоякісних білих глин та інших складників. Випалюється при високій температурі — 1500 °C. Найголовніша відміна порцеляни від фаянсу — дзвінкий білосніжний черепок має у зламі білу скловидну структуру, а тому в тонких місцях просвічується і майже не поглинає води. Двічі випалені, але не поливані порцелянові вироби називать бісквітом. Батьківщина порцеляни — Китай. Винайдений близько VI ст., з XII ст. китайська порцеляна час від часу потрапляла до Європи і набула поширення власне під назвою порцеляна (від італ. рогсеііо — мушля молюска). У давнину мушлі використовували як посуд для пиття рідини. В Європі порцеляну винайшов 1709 р. И.-Ф. Бетгер, а наступного року у Мейсені відкрилася перша європейська порцелянова мануфактура. На Україні виробництво фарфору започатковане наприкінці XVIII ст. на заводах у Корці, Городці, Баранівці.

Кам’яна маса (кам'янка) — керамічні вироби, виготовлені з тугоплавної маси, що утворює щільний спечений черепок (температура випалювання 1300 °С), частково скловидний, але не прозорий. У Китаї виробництво кам’янок розпочалося у III ст., було попередником фарфору. В Європі кам’янкові вироби відомі з XV ст. Деякі види кам’яної маси (клінкер, кераміт) не поступаються твердістю граніту, сієніту, навіть сталі. Вироби з кам’янки оздоблюють переважно прозорою кристалічною або матовою поливою, пласким рельєфом чи контррельєфом. Кам’янки відзначаються багатством поливаної поверхні.

Шамот (від фр. chamotte — вогнетривка випалена глина) — вироби, виготовлені з шамотної маси. До звичайної глини додають зелений шамот різної зернистості (діаметр 2—10 мм). Внаслідок цього зменшується пластичність глини н усадка виробів (температура випалювання 900°С). Шамотні вироби відминають у гіпсових формах, декорують розписом від руки, рідше поливають. Шамотні вироби мають характерні різкі злами форми, шорстку і дрібнорельєфну поверхню з мереживною сіткою заглиблень. Колір черепка від кремового до блідо-рожевого. Від середини XX ст. шамотні вироби (вази, декоративна пластика та ін.) успішно застосовуються у художньому оформленні інтер'єрів та екстер'єрів.

3.3 Типологія керамічних виробів Типологія творів. Керамічні вироби утворюють сім родів: садово-паркова архітектурна кераміка, обладнання житла, посуд, культові та обрядові предмети, іграшки, прикраси. Кожна з них має свою специфіку і типологічну структуру.

Садово-п аркова кераміка — рід художньої кераміки, твори якої виготовляються переважно з шамоту, кам’яної маси для художньої організації простору в парках і садах. Відомі такі основні типологічні групи: декоративна пластика, вази, фонтани, декоративні решітки та ін. Цей рід художньої кераміки, як і наступний, належить не до декоративно-прикладного мистецтва, а до монументально-декоративного.

Архітектурна кераміка — рід художньої кераміки, що оздоблює екстер'єри та інтер'єри громадських будівель. Типологічні групи: декоративні вставки, панно, розетки, медальйони, стелли, решітки, настінні фонтани, декоративне обличкування тощо.

Обладнання житла художньою керамікою — рід керамічних побутових предметів, які нерухомо з'єднані з конструкцією стіни, стелі (кахлі й плитки), та порівняно рухомих речей. їх розміщують на підлозі, столі, полиці, підвіконні, прикріплюють до стелі або стіни. Вони виконують певні художні н побутові функції. Це й дає змогу поділити їх на типологічні групи, підгрупи і типи.

Кахлі — типологічна група керамічних виробів, які служать основним конструктивно-декоруючим матеріалом для спорудження печей. За тектонічною формою розрізняють стародавні посудиноподібні та плиткові кахлі. Пласкі чотирикутні можуть декоруватися рельєфом і розписом.

Світильники — типологічна група художньої кераміки, вироби якої використовуються для освітлення приміщень. Складається з кількох основних типів освітлювальних предметів: стародавні чашки для жиру і середньовічні олійні лампи, каганці, свічники і лампадки, плафони, пишні люстри, бра, сучасне керамічне обладнання електроосвітлювальних приладів.

Вази — велика типологічна група керамічного посуду, різного за формою і призначенням. Серед сучасних ваз розрізняють дві підгрупи — декоративні та для квітів. Декоративні вази, часто пишно прикрашені рельєфом або розписом, за призначенням поділяються на типи: для підлоги та для полички. Вази для квітів бувають кількох типів, залежно від величини квітів і характеру, букета (низькі, середні, високі тощо).

Шдвазонники — типологічна група, функціонально споріднена з попередньою. Це посуд різних форм, призначений для вирощування кімнатних квітів, як правило, з дещо розширеним верхом. Він буває кількох підгруп, залежно від величини й характеру кімнатних рослин, їхнього розміщення в інтер'єрі: тарелеподібний, горщики, відроподібний, настінні та підвісні кашпо тощо.

Настінна декоративна кераміка — типологічна група, що включає у себе керамічні вироби трьох основних типів: декоративні тарелі, плакетки і маски.

Туалетні предмети — типологічна група керамічних виробів, які служать місткостями для зберігання кремів, пудри, рідин і т. ін.

Попільничка — тип керамічних виробів, котрий, незважаючи на різноманітність форм, не утворює окремої типологічної групи. Попільнички, як і туалетні предмети, виникли і набули поширення передусім у панському середовищі, а тому вирізняються пишною декоративністю.

Посуд — найхарактерніший рід керамічних виробів, місткостей різного призначення і величини, виготовлений за обертовим принципом на гончарному крузі, шаблоном або відлитий у формах. Чимало типів керамічного посуду мають аналоги серед посуду з дерева, скла, металу, каменю тощо. В історичному аспекті посуд поділяється на дві області функціонування — побутову та обрядову. Остання нині майже втратила своє значення. Побутовий керамічний посуд буває багато декорований (для святкового столу, прикрашення житла) і менш оздоблений або цілком без прикрас (для приготування їжі, зберігання і транспортування продуктів).

Миски — типологічна група керамічних виробів, які за формою майже збігаються із наведеними типами дерев’яних предметів — миски, тарілки, тарілочки, розетки. Сюди ж входять макітри і цідильники — своєрідні типи, які не зустрічаються серед дерев’яних виробів. Макітра має форму, близьку до миски, але з високими берегами і невеликим дном, використовується для розтирання маку. Цідильник, друшляк також за формою наближаються до миски, мають дірочки для проціджування страви.

Горщики — найважливіша типологічна група предметів посуду великих місткостей з одним або двома вушками, використовувалися для приготування і зберігання їжі. До групи входять такі типи: горщики, гладуни, дзбанки (жбани). Горщики бувають кулясті або із зміщенням максимальної опуклості під вінця. Гладущик (гладун, глек) порівняно із горщиком має значно стрункішу форму, помітно окреслюється тулуб і шийка, дві ручки, переважно застосовується для зберігання молока. Дзбанок має витонченішу форму, вужчу шийку і горловину, порівняно із гладуном, та одне вушко, використовується для перенесення рідин. На основі форм горщика і дзбанка, з доповненням їх носиками та накривками, розвинулися нові типи посуду — чайник і кавник. Чайник переважно має низьку, присадкувату форму, тоді як кавник, навпаки, струнку. Бабник нагадує горщик із розширеним догори верхом, служив для випікання білого солодкого хліба — бабки, поширений на Західному Поділлі, на Прикарпатті.

Близнюки — типологічна група посуду для перенесення їжі в поле, два невеликих горщики, з'єднані кільцем-ручкою. Значно рідше зустрічаються «трійнята» і «чвурнята». Вони мають аналогію серед бондарного посуду.

Ринки — невисокий посуд з пласким або ледь округлим дном на трьох, чотирьох ніжках, мають ручку-держак. Ринки використовували для смаження шкварок, приправ тощо. З кількох маленьких, суцільно з'єднаних риночок складається пам-пушниця — посудина для випікання пампушків.

«Персневидний» посуд — типологічна група для зберігання і ношення міцних напоїв. До неї входять два типи: колач (куманець) і плесканка (баклага). Колач має бубликоподібну, порожнисту місткість, чотири ніжки, які утримують його у вертикальному стані, вгорі маленьку шийку та два вушка по боках для протягування пасочка. Навіть без оздоблення силует і форма куманця вигідно вирізняються декоративністю. Плесканка — пласка циліндрична місткість з такими ж ліпними деталями, що й у куманця (ніжки, вушка, шийка з отвором та накривкою).

Банька — тип кулястого посуду з вузькою витягнутою шийкою і ручкою для ношення. Використовували для зберігання і транспортування вина, олії тощо. Залежно від призначення баньки бували різної величини та місткості.

Барильце — тип посуду, що формою нагадує бондарний однойменний предмет для зберігання рідин. Зустрічаються з широкою або вузькою шийкою, з ніжками або без них.

Флакон, пляшка — типологічна група циліндричного або призматичного посуду для рідини. їхні форми, мабуть, запозичені з давніх гутніх виробів.

Горнята — типологічна група малих предметів для пиття рідини: води, молока, квасу, чаю, кави тощо. Залежно від форми розрізняють три типи: горнята (циліндричні), бокали (циліндрично-опуклі), чашки (сферичні).

Фігурний посуд — типологічна група декоративного посуду, місткість якого тепер рідко використовується. Найхарактерніші типи — півні, барани, леви, антропоморфні фігурки і под. їх виготовляють технікою ліплення на основі точених форм: горщика, дзбанка, барильця, плесканки тощо.

Культові та обрядові предмети — рід виробів художньої кераміки, пов’язаний з обладнанням культових споруд, застосовується у релігійних обрядах. До нього входять такі групи й типи предметів: канделябри, кадильниці, кропильниці, іконки, хрести, свічники тоіцо. У канделябрах і кадильницях керамічні деталі цікаво поєднуються з металевими. Керамічні іконки виготовляли відтискуванням пло-скорельефного зображення або розписом на плитках від величини кахлі до менших розмірів (у кільканадцять квадратних сантиметрів). Хрести здебільшого були напрестольні — із розп’яттям або зображенням сцен страстей.

Свічники — типологічна група, що складається з двох типів: свічник одинарний і трійця. Трійці інколи прикрашували ліпною рельєфною пластикою на зразок аналогічних дерев’яних виробів.

Писанки — тип керамічних творів, які формою і розписом нагадують (моделюють) розписане яйце. їх магічне та обрядове значення до кінця не з’ясоване.

Іграшки — рід керамічних виробів, які відзначаються малим масштабом і функціонують як забавки для дітей. Відомі такі основні типологічні групи: тарахкальця, свищики, посуд і фігурки.

Посуд — типологічна група іграшок для дітей, наслідує найпоширеніші в побуті предмети — мисочки, тарілочки, горщики, глечики, горнята, близнята тощо. їх виточують на крузі й оздоблюють розписом.

Свищики (свиступці) — типологічна група керамічних іграшок, ліплених рукою, налічує кілька своєрідних типів: пташки, коники, ляльки, вершники, дитина в колисці, танець і т. ін.

Фігурки — типологічна група іграшок, яка дублює деякі типи з попередньої групи, однак має найрозгалуженішу номенклатуру типів пташок, тварин і людей.

Тарахкальця — тип іграшок у вигляді порожнистої кульки, в яку вміщують камінчики. Відомі керамічні тарахкальця, так звані «хіхічки» із Старої Солі на Львівщині, орнаментовані солярними мотивами.

Прикраси — рід керамічних виробів, які не наЬули значного поширення. Його типи переважно повторюють відомі типи прикрас із дорогоцінних металів і каміння: намисто, сережки, кліпси, брошки, кулони, ґудзики тощо.

Таким чином, типологія творів художньої кераміки має сім функціонально-родових відмін, понад ЗО типологічних груп предметів і понад 100 типів. Більше половини з них і сьогодні є найнеобхіднішими предметами побуту та громадської сфери діяльності.

РОЗДІЛ ІV. КЕРАМІЧНІ ВИРОБИ В ІНТЕР'ЄРІ.

4.1 Керамічні вироби в сучасний інтер'єрі.

У передпокої знайдеться місце і для підлогової або настільної вази. Керамічна може бути рама настінного дзеркала, стільниця. А підлога, викладена керамічною плиткою, полегшить прибирання цього приміщення. У художньому декорі стін, арок, коридорів, кераміка дуже доречна. Якісна кладка з добре обпаленої цегли, відформованого з червоної або жовтої глини, вже є прикрасою. На таких стінах будуть непогано виглядати плоскі керамічні плакетки, розписні тарілки, бра, не заважають руху. У ніші коридору і стінні отвори органічно впишуться вази і різні художні об'єкти з кераміки. Їх завдання — створити настрій. У вітальні зосереджена найбільш цінна в художньому відношенні частина колекції кераміки. Це вишукані порцелянові вази, барельєфи і горельєфи, скульптура, статуетки, дорогий посуд, екзотичні предмети східного походження. Це люстра, торшер, настільна лампа, окремі деталі яких виготовлені з порцеляни і фаянсу, прикрашений кахлями камін і багато чого з того, що підказують вам власні смак і фантазія. У їдальні і на кухні - царство посуду. Уявіть собі фамільні столовий та чайний сервізи у всій красі, причому не тільки за скляними дверцятами шафи, але і на накритому скатертиною столі. У їдальні, як і у вітальні, будуть органічно і природно сприйматися люстра і світильники з елементами кераміки; на столі і в кутку кімнати — вази. Висаджені в глиняних поливних діжках лимонне дерево або фікус зіграють роль непоганий декорації. Посуд на кухні трохи інша. Навряд чи ми кожен день подаємо на стіл звичайну їжу в тарілках французької роботи. Для цього підійдуть глиняні та фаянсові миски, які прикрасять інтер'єр кухні. А на вікнах — глиняні горщики з геранню. У кабінеті змінюються і властивість, і призначення речей. Керамічний письмовий прилад за своїми художніми якостями може нітрохи не поступатися традиційним бронзі і каменю. Попільничка з цього ж матеріалу і настільні статуетки в обидва до них лише підкреслять загальну стильність гарнітура. Домашня бібліотека — святилище думки, де поряд з книгами зосереджені рідкості, різними шляхами потрапили в будинок: наприклад, порцелянові статуетки із Саксонії, що зображають молодих людей за читанням, теракотові фігурки давньоєгипетських переписувачів, китайські і японські порцелянові вази і зображення богів — покровителів знання.