Народно-революційна війна в Іспанії 1936-1939 рр

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історіографія питання та Огляд джерел

1.1 Історіографія питання

1.2 Характеристика джерел Розділ 2. Роль Комінтерну в боротьбі іспанської республіки з фашизмом

2.1 «Іспанське питання» в теорії та практиці Комінтерну в 1936 — 1939 рр.

2.2 Створення та функціонування інтербригад Розділ 3. Втручання СРСР до подій народно-революційної війни в Іспанії 1936 — 1939 рр.

3.1 Іспанія та СРСР: спільні дії на фронтах

3.2 Анархісти і комуністи в Іспанії 1936 — 1939 рр.: наслідки союзу

3.3 Втручання сталінського СРСР в дії республіканських урядів як зовнішньополітичний фактор поразки Іспанської республіки Висновки Список використаних джерел та літератури

Вступ

Суспільна актуальність цієї теми на сьогоднішній день полягає у тому, що локальні конфлікти не можуть залишитися непоміченими. Їх вдало використовують інші держави задля розв’язання якихось власних політичних проблем. Досить часто локальна війна переростає у сутичку широких масштабів, а її наслідки змінюють ситуацію усіх країн-учасників. Такими були події народно-революційної війни в Іспанії 1936 — 1939 рр. Тож наукова актуальність заключається у дослідженні політики європейських держав та СРСР напередодні Другої світової війни. Подається характеристика втручання Комінтерну до подій народно-революційної війни, певною мірою розкривається суть інтернаціоналізму в тих умовах.

Це питання досліджується у працях таких вчених, як

Мета роботи — вивчення і дослідження причин та наслідків втручання СРСР та Комінтерну до подій народно-революційної війни в Іспанії, довести провідну роль інтербригад. Також розглядається вектор діяльності анархістів та їх співпраця з комуністами.

Відповідно до мети ми ставимо наступні завдання:

1. Проаналізувати головні напрямки політики Комінтерну стосовно Іспанії, схарактеризувати їх наслідки.

2. Дослідити принципи утворення інтербригад та їх військову діяльність у Іспанії 1936 — 1939 рр.

3. Визначити роль інтернаціонального обв’язку в ході бойових дій на прикладі функціонування інтербригад.

4. Розглянути спільні бойові операції військ республіканської Іспанії та СРСР, вказати головні стратегічні пункти та військові бази союзників Республіки.

5. Охарактеризувати політичну діяльність анархістів Іспанії під час народно-революційної війни.

6. Розкрити проблему недоліків союзу анархістів і комуністів у Іспанії в 1936 — 1939 рр. та наслідків політичної співпраці.

7. Розглянути у контексті дослідження риси політики невтручання Англії та Франції, що стала фактором розпалювання ідеологічної боротьби.

Об'єкт дослідження — народно-революційна війна в Іспанії 1936 — 1939 рр.

Предмет дослідження — втручання СРСР та Комінтерну до подій народно-революційної війни в Іспанії.

Методологічна основа та методи дослідження. Принципи історизму, об`єктивності та всебічності становлять методологічну основу роботи. У роботі використано як загальнонаукові (систематизації, типологізації), так і спеціально-історичні методи (історико-порівняльний, проблемний, історико-генетичний та проблемно-хронологічний). При дослідженні теми важливе значення мало використання методу критичного аналізу та синтезу джерельного та історіографічного матеріалу.

Практичне значення отриманих результатів — матеріали цієї роботи можуть бути використані ПРИ ПІДГОТОВЦІ університетських курсів з Нової історії країн Західної Європи та Північної Америки, Європейських студіях, ІСТОРІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН, ІСТОРІЇ ПОЛІТИЧНИХ ТА ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ.

Апробація результатів дослідження. Під час проходження педагогічної практики матеріали та висновки випускної роботи використовувалися при проведенні уроків та позакласних заходів з фаху в загальноосвітній школі.

Структура роботи — робота складається із вступу, висновків і трьох розділів, у першому і другому по два підрозділи, а в третьому — три.

Розділ 1. Історіографія питання та Огляд джерел

1.1 Характеристика джерел

Концепція лібертарного комунізму, яка була прийнята на Конгресі С. Н. Т. в травні 1936 р. у Сарагосі, містить в собі 12 розділів, перший з яких: «Конструктивне ведення революції». У цьому розділі розкриваються принципи лібертального комунізму та засоби ведення революційної боротьби. Десять розділів присвячується устрою нового суспільства, при чому, не остання роль відводиться педагогіці, науці і т. д. Заключний розділ має назву «Захист революції», де пояснюється функція постійно діючої армії, і говориться про те, що у кожній Комуні повинна бути озброєна певна кількість її жителів. Передбачається розгортання інтернаціональної пропаганди проти втручання інтервентів до справ суспільства лібертарних країн [9, c. 2 — 5, 11].

Джерельна база, якою ми оперували, включає в себе документи та матеріали зовнішньої політики СРСР, зокрема: Промова Повноважного Представника СРСР в Іспанії М. І. Розенберга на заході з нагоди вручення вірчих грамот Президенту Іспанії Асаньї, Заява Представника СРСР у Комітеті з невтручання до справ Іспанії до Голови Комітету Плімута, Лист Представника СРСР у Комітеті з невтручання до справ Іспанії Голові Комітету Плімутові, Виступ Представника СРСР у Комітеті з невтручання до справ Іспанії І. М. Майського на засіданні Комітету, Телеграма Повноважного Представника СРСР в Іспанії до Народного Комісаріату Іноземних Справ СРСР, Телеграма Замісника Народного Комісаріату Іноземних Справ СРСР Повноважному Представникові СРСР у Великобританії І. М. Майському (), Телеграма Повноважного Представника СРСР в Іспанії в Народний Комісаріат Іноземних Справ СРСР, Промова Представника радянської делегації М. М. Литвинова на сесії Ради Ліги Націй [2, c. 416, 463, 556 — 561]; [3, c. 85 — 87, 124 — 125, 264 — 265].

Також слід проаналізувати записи військових кореспондентів СРСР 1936 — 1939 рр. в Іспанії. Ми визначили, що найбільш цікавими і непересічними будуть репортажі, статті та есе Іллі Еренбурга, який усі три роки перебував на території Іспанії, хоча час від часу від'їздив до Москви у справах, а також у 1937 — 38 рр. супроводжував групи евакуйованих до СРСР іспанський дітей та жінок.

Репортажі та есе Еренбурга, як очевидця тих подій мають неабияку історичну і літературну цінність, тому що там описується життя мирного населення, простих, не відомих на політичній арені людей. Журналіст подає інформацію про становище різних політичних сил на початку війни, і на завершальному етапі - влітку 1938 р. Проте, не можливо не побачити лояльність автора до комуністичного режиму, тай більше того: підтримку політики Комінтерну, про що можна прочитати «між строчок». Репортажі та свого роду інтерв'ю Еренбурга, порівняно із бесідами Михайла Кольцова, про якого скажемо далі, у ході нашої характеристики, більше походять на роздуми, бо дуже літературно оформлені. Кольцов приводить значно більше діалогу, проте Ілля Еренбург хоче передати читачам і психологічний портрет особи, з якою спілкувався особисто (наприклад, Дурруті) [16, c. 430 — 434].

Отже, на нашу думку, найбільш вдалими та інформативно корисними є такі репортажі І.Еренбурга «Барселона у серпні 1936 р.», «Навколо Уески», «У Дурруті», «Червоні крила», «Інтернаціональні бригади», «Під Теруелем», «День в Каса-де-Кампо», «На Теруельському фронті», «Навколо Лериди», «Боротьба до кінця». Тим паче, тут міститься інформація про хід бойових дій, інтернаціональні бригади. Але, здебільшого, не завжди автор бере на себе роль критика стратегії і тактики бойових операцій, щоб не оцінити їх як негативні в адресу комуністів [16, c. 435, 446, 449, 452, 453, 466, 474 — 475, 480, 499, 530].

Також в якості джерела використано есе І.Еренбурга: «Хмарочос і округи», «Індивідуалісти», «Що таке достоїнство?», «Естремадура», «Севілья», «Херес», «Учень Бакуніна», «Іспанський епілог» [16, c. 322, 331, 359, 367, 380, 394, 400 — 401].

Набагато більше інтерв'ю зібрав у своєму щоденнику Михайло Кольцов, військовий кореспондент від газети «Правда». Стиль його викладу дуже зручний і цікавий теж, хоча Еренбург пише більш лаконічно. Публікація «Іспанія у вогні» охоплює період з серпня 1936р. і до липня 1937 р. Так як він представляв у Іспанії друкований орган СРСР «Правду», то репортажі містять в собі посилання на документи (телеграми Сталіна, Литвинова, Асаньї; накази, термінові повідомлення). Деякі матеріали, які надруковані в збірнику «Документи зовнішньої політики СРСР в 24 т.», взяті з газет «Вісті» і «Правда». Звичайно ж, до статей та видань Кольцова застосовувалася політична цензура, тай сам він, добровільно, з власної точки зору міг описати те, що слід було б подати об'єктивно і чітко. Наприклад: у Книзі 1 тому першого наводяться діалоги з Г. Олівером, Б. Дурруті, Ф. Хіралем, в яких звучить переважаюча суб'єктивна думка Михайла Кольцова стосовно цих лідерів. У книзі другій в розповідях про Долорес Ібарурі, автор не приховує своєї політичної симпатії до цієї жінки, чого не скажеш про лідерів анархізму Іспанії - Олівера і Дурруті. Часто посилається Кольцов на інформацію, яку друкують іспанські газети з приводу інтернаціональної місії військ СРСР у їхній країні (від 3 січня 1937 р. похвальні слова про радянських льотчиків, і т. п.). Великий акцент ставиться на зборах комуністів, анархістів і соціалістів у Мадриді, з переважанням позитивної оцінки діям Комінтерну, його політичним проектам евакуації. Проблема кордону з Францією у книзі 3 розкривається більш повно, адже Кольцов подає опис і характеристику дій республіканського французького уряду, політику місцевої Компартії. Також наголошує на жорстокості фашистів та засуджує дії французів, які видавали іспанських біженців військовій адміністрації Франко у 1937 — 1938 рр. [6, c. 34 — 38, 279 — 284]; [7, c. 20, 66 — 67, 133, 155, 161].

Не менше значення серед джерельної бази має мемуаристика, яку можна ставити під сумнів, так як це дуже суб'єктивне джерело, але завдяки спогадам учасників народно-революційної війни, інтернаціоналістам легше реконструювати події на фронтах Іспанії. Компактно вміщені у одній книзі під назвою «Ми — інтернаціоналісти», спогади — це перекази учасників війни, як льотчиків, так і танкістів, моряків, зв’язківців і т. д. Головні укладачі видання Александровська С. М., Гоффе І. Н., Брейдбард С. М., Гудович С. А., Кручінін А. В. [12, c. 3 — 5].

Окреме видання «Під прапором Іспанської республіки 1936 — 1939: Спогади радянських добровольців, учасників національно-революційної війни Іспанії». Ввібрало в себе доповнені розповіді учасників, воно також проілюстроване фотографіями бійців [14, c. 3 — 4],

Спогади Миколи Герасимовича Кузнєцова «На далекому меридіані», якнайкраще характеризують становище флоту республіканців, автор дає точну інформацію про військово-морські бази Іспанії. Говорить про перевезення зброї з СРСР до Іспанії, організацію інтербригад у боях на морі [11, c. 60 — 61, 126 — 139, 139 — 151].

1.2 Історіографія питання

комінтерн анархіст комуніст республіка Тема має достатній рівень наукової розробки, тож ми виявили декілька груп наукової літератури, яка присвячена темі національно-революційної війни в Іспанії 1936 — 1939 рр.: європейська, радянська і сучасна російська.

Отже, серед європейських істориків-дослідників даного питання вкажемо на сучасника подій, Жоржа Соріа, військового кореспондента Франції, історика. Його двотомна праця «Війна і революція в Іспанії» охоплює хронологічно увесь період: від початку заколоту і до утвердження диктатури Франко. Досить добре схарактеризована зовнішня політика Іспанії часів війни, показані спільні дії союзників з боку республіканського табору і плани фашистських лідерів Німеччини та Італії. У томі другому, в розділі четвертому, який має назву «Іспанська ставка», Жорж Соріа характеризує роль інтернаціональних бригад, говорить про принцип утворення і склад інтербригад [41, c. 29 — 34, 78 — 83, 172 — 176; 42, c. 194 — 203, 266, 311].

Монографія іспанського автора Хосе Гарсіа окреслює в контексті політичних подій Іспанії ХХ ст. і народно-революційну війну. Значна увага приділяється характеристиці дипломатичних відносин та співпраці Іспанії з СРСР. Також розкрита суть спільної лінії диктаторів Німеччини, Італії, Португалії, які прагнули послабити контроль Західних демократій і розпочати тривалу війну, яка б переросла у світову. Про двояку політику СРСР замовчується, роль її, як союзника Іспанської республіки дещо ідеологізується [20, c. 37 — 39, 78 — 83, 240 — 242, 322].

Історичне науково-популярне видання Хью Томаса «Громадянська війна в Іспанії 1931 — 1939 рр.» () має у своїй структурі сім книг, перша з яких має назву «Витоки війни», тож хронологічно починається із 1931 р. Окремо досліджуються події в Європі та вплив на них народно-революційної війни, і навпаки, у книзі третій «Європейський скандал». Праця цінна тим, що у ній якнайширше розкриваються усі етапи народно-революційної війни, але немає жодного посилання на джерела та ін. [44, c. 145 — 205, 255, 274].

Макс Неттлау, німецький історик, анархіст, був сучасником Петра Кропоткіна, Ерріко Маллатести. Він написав ґрунтовну працю «Нариси з історії анархізму», у якій третій, четвертий і п’ятий розділи присвячені історії іспанського анархізму (відповідні назви: «Бакунін. Бельгійські інтернаціоналісти та колективістський анархізм з 1864 до 70-х рр.», «Період 1871−1890 рр.», «Значення творів Кропоткіна. Період 1890−1911 рр. Заключення: період до 1931 р.»). Для нас ця праця цінна тим, що про іспанський анархізм показаний на трьох етапах розвитку, які становлять передісторію діяльності анархістів під час народно-революційної війни.

Також з праці Макса Неттлау можна дізнатися про витоки анархо-синдикалізму в Європі, та більше того, він подає окремо історію анархізму в кожній країні окремо, тож для Іспанії там відведене окреме місце [33, c. 37, 69, 124 — 128].

Радянські історики-дослідники приділили значної уваги до теми міжнародних відносин періоду народно-революційної війни в Іспанії 1936 — 1939 рр. Отже, монографія Анатолія Красікова «Іспанія та світова політика» коротко висвітлює міжнародну політику Іспанії. Даній темі присвячений в книзі Розділ 2. «Дипломатія періоду громадянської війни», а також Розділ 3. «Роки світового конфлікту», в яких йдеться про політику іспанських урядів спільно з іншими країнами задля перемоги над фашизмом. Показані дипломатичні та союзницькі стосунки франкістів та німецьких фашистів, а також досліджується роль диктаторів Італії та Португалії в іспанських подіях [28, c. 54 — 67, 72 — 83, 91].

Кирило Кирилович Ширіня, автор монографії «Стратегія і тактика Комінтерну в боротьбі проти фашизму і війни» дещо звеличено презентує роль СРСР і Комінтерну у громадянській війні в Іспанії. Боротьба з фашизмом — єдина мета діяльності Комінтерну в 1936 — 1945 рр., тож усі комуністичні партії оголошують боротьбу проти фашизму. Допомога країнам, які постраждали від злочинів фашизму — невід'ємний фактор політики Комінтерну. Монографія розкриває головні етапи діяльності Комінтерну під час боротьби з воєнною агресією, і вказує особливості його роботи в кожній країні. Для нашої роботи навіть заідеологізована точка зору мала значення, адже стратегічні проекти та плани Комінтерну якнайкраще розкриті саме в цій праці [45, c. 24 — 38].

Стаття М. Мещерякова у журналі «Вітчизняна історія» має назву «СРСР і громадянська війна в Іспанії». У статті йде мова про причини втручання СРСР до подій в Іспанії. Усе пояснюється тим, що головною метою Країни Рад залишалася ідея світової революції, хоча устрій іспанської республіки не позначався у проектах як радянський. Автор говорить про наслідки війни для обох країн, а також про розстановку сил в Європі напередодні Другої світової війни [32, c. 84 — 88, 93].

Стаття М. Стахова «Становлення і розвиток радянсько-іспанських дипломатичних відносин» у журналі «Міжнародне життя» присвячена суто дипломатичним віхам діяльності обох країн у боротьбі з фашизмом. Звичайно ж, робиться короткий історичний екскурс, починаючи з ХVI ст. [43, c. 24 — 29].

Ми коротко розглянули праці дослідників радянської доби і підкреслюємо, що в плані фактажу ці монографії і статті є для нас дуже важливими.

Точка зору на участь СРСР у подіях народно-революційної війни 1936 — 1939 рр. у працях російських дослідників пострадянської доби дещо змінилася. Тому наукова робота М. Новікова з Ярославля «Комінтерн і громадянська війна в Іспанії 1936 — 1939 рр.», у якій окремо досліджується внутрішня політика воюючих країн та окремо діяльність Комінтерну на міжнародній арені, становить неабияку цінність. Порушуються проблеми локальних конфліктів, які потім переростуть в світові; охарактеризована роль комунізму як ідеології [34, c. 156, 170 — 174, 247].

Данилов Сергій Юлійович, автор монографії «Громадянська війна в Іспанії (1936 — 1939)», досить структуровано, у семи розділах виклав історію громадянської війни, але акцент історик робить саме на бойових операціях: окремий розділ присвячений битвам за Мадрид, описуються події на Північному фронті - у гірських місцевостях Арагону та Кастилії, показана картина боїв у Леванті (Арагон, Каталонія, Валенсія), де автор подає оцінку політичній позиції анархістів [23, c. 185 — 197, 234, 288 — 294, 307, 382].

Віра Володимирівна Малай, російська дослідниця, доцент Білгородського державного педагогічного університету, у 1990;му році захистила кандидатську дисертацію на тему «Міжнародні аспекти громадянської війни в Іспанії 1936 — 1939 рр.». В її статтях визначено риси співпраці СРСР та іспанських республіканських урядів, а також політичні відносини фашистських союзників (були надруковані у журналі «Вопросы истории») [29; 30].

Найбільший інтерес та новизну представляють собою монографії Шубіна Олександра Владленовича, керівника центру історії Росії, України та Білорусії. Вони стосуються теми анархізму, зокрема анархо-синдикалізму: «Анархо-синдикалізм в Іспанській громадянській війні 1936 — 1939 рр.», «Анархістський соціальний експеримент. Україна та Іспанія 1917 — 1939 рр.». Остання робота містить розділ «Революційний процес в Іспанії і анархо-синдикалізм». Автор користується зарубіжними виданнями, джерелами іспанського походження, цитує мемуари діячів іспанської республіки періоду 1936 — 1939 рр. У історіографічному плані найбільше посилань Олександр Шубін робить на роботи Вадима Дам'є. Нова праця Олександра Владленовича має назву «Велика іспанська революція». Датується цей науковий доробок 2011 р., але нам не вдалося знайти його навіть в Інтернет ресурсах [46, c. 65−78; 47, c. 16−22, 45].

Вадим Дам'є, російський історик, закінчив Московський державний історико-архівний інститут у 1981 р., докторську дисертацію захистив у Інституті Всесвітньої історії РАН, в 2006 р. на тему «Міжнародний синдикалістський рух і створення Берлінського Інтернаціоналу профспілок 1918;1923 рр.». У нашому дослідженні доречно було використати його працю «Анархо-синдикалізм у ХХ ст.», а також окремі статті з журналу «Новая и новейшая история». Його переклади джерел є дуже вичерпними і точними («Принципи, мета і статут міжнародної асоціації робітників», «Концепції лібертарного комунізму») [21, 22; 5; 9; 15]

Таким чином, характеристика історіографічної бази, основної, найбільш повної наукової літератури, яка використовувалась нами, дає поняття принципу дослідження: пошуку компромісу між сучасними істориками та науковцями доби Радянського Союзу, і оцінки безпосередніх учасників, очевидців війни (іспанців та радянських людей).

Розділ 2. Роль комінтерну в боротьбі іспанської республіки з фашизмом

2. 1 «Іспанське питання» в теорії та практиці Комінтерну в 1936 — 1939 рр.

У історіографії існували різні точки зору стосовно діяльності Комінтерну під час народно-революційної війни в Іспанії. Їх можна згрупувати за головними рисами у дві позиції: 1) антирадянська, у якій йшла мова про політику Комінтерну як таку, що насаджуватиме в Іспанії радянську владу — така плата за допомогу іспанському народові у війні. 2) антифашистська, що розглядалася як боротьба Комінтрену проти фашизму в Європі та попередження загрози утвердження фашистської диктатури в результаті воєнних дій. Першої точки зору притримувалися британські, німецькі та французькі політичні діячі та історики, сучасники подій. Далі цю лінію розвивали й після Другої світової війни, але з часом вона втратила популярність. Друга позиція добре вписувалася у міжнародний контекст, тож її підтримала більшість, але роль СРСР і Москви, як центру Комінтерну розглядалася вельми критично. Зазначали про вплив політики сталінізму, зв’язки комуністичних партій Іспанії та СРСР.

Безсумнівно, що політику невтручання ми будемо характеризувати як негативну, тому що самі засади домовленості були порушені, а фашистська агресія не могла не привернути увагу демократичних кіл. Двояка діяльність Комінтерну розглядається в першу чергу, як виконання правил Статуту цієї організації та боротьба з фашизмом та пропаганда комунізму і республіканського ладу.

У серпні 1936 р. націоналісти заради завоювання широкої світової підтримки розповсюдили неправдиву інформацію про те, що у Валенсії 16 травня відбулася зустріч комуністів СРСР, Франції та Іспанії. Тема зустрічі: встановлення радянської влади на іспанських і французьких територіях. Але 22 травня 1936 р. Секретаріат Виконкому Інтернаціоналу прийняв постанову з вказівкою про те, що революція в Іспанії не ставить за мету аналогічні, як в Росії перетворення [32, c. 246 — 247].

З липня 1936 р. до березня 1939 р. у Іспанії перебував Пальміро Тольятті, секретар ВККІ. Мета його діяльності - це допомога іспанським командирам та комуністичній партії. Підставою направлення Тольятті до Іспанії Комінтерн вважав його спеціалізацію, адже саме він займався іспанськими справами. Найуважніше вивчав Пальміро позиції НКТ і ФАІ, а також їхні стосунки з КПІ. 15 серпня за посередництвом Тольятті вищеназвані організації та комуністи домовилися про спільні дії.

Протягом перебування у Іспанії, на першому етапі, Пальміро Тольятті вказав на недостатню роботу партії з профспілками задля залучення їх до боротьби на основі гарантії захисту їх прав. Великий мінус, на думку Тольятті, був у недосконалості іспанського демократизму, тому що кортеси, фактично, не працювали. Комуністи мало уваги звертали на національний комітет Народного фронту, а Тольятті радив їм залучити народ до роботи, активізувати маси за рахунок виборів. 30 серпня 1937 року керівники КПІ поставили питання про проведення виборів до Кортесів до Виконкому Комінтерну [34, c. 187, 190].

З 10 до 14 вересня 1937 р. у швейцарському місті Ніоні скликали конференцію з метою вирішення проблеми в Середземному морі, так як були потоплені мирні судна. Італія та Німеччина відмовилися відіслати своїх представників на конференцію [41, c. 311 — 314].

Народний фронт брав на себе функції очільник міжнародної політики в Іспанії, але анархісти не діяли згідно з вказівками та правилами, визначеними Народним фронтом для всіх політичних сил. «Робітнича партія марксистського об'єднання» виявила підтримку анархістів у їх намірах здійснити повстання у Каталонії, щоб встановити там свої порядки [47, c. 67 — 69, 120].

З літа 1936 р. ведуться переговори з приводу постачання до Іспанії радянської зброї і боєприпасів, але нарком міжнародних справ М. Литвинов в листі до посла в Іспанії М. Розенберга сказав про неможливість зараз вислати будь-що, окрім медикаментів. Але вже з середини вересня Політбюро ЦК ВКП (б) доручило начальникові управління розвідкою НКО С. Урицькому та начальнику іноземного відділу НКВС О. Слуцькому розробити спеціальний план зі створення за кордоном спеціальних фірм по закупці зброї та військової техніки до Іспанії [37, c. 130 — 134, 160].

Після такого переломного моменту Сталін і Ворошилов почали обговорювати питання про відправку на фронти Іспанії регулярних частин Червоної Армії, але більшість військових чиновників такої точки зору не поділяли. Отже, в якості добровольців на фронти відсилалися військові спеціалісти і командири в ролі помічників республіканській армії Іспанії. Ці ж спеціалісти повинні були детально звітувати про обстановку з місця подій та подавати рапорти про власні дії.

Посол Іспанської республіки М. Паскуа неодноразово зустрічався із Сталіним і Ворошиловим, і після останньої зустрічі 3 лютого 1937 р., написав до Х. Негріна і Х. Альвареса про те, що радянське керівництво виступає за укріплення в Іспанії демократичного республіканського режиму, а не наполягає на соціалістичній революції і встановленню комуністичного режиму [29, c. 176, 189].

Виконком Комінтерну 18 вересня 1936 р. прийняв рішення про формування Інтернаціональних бригад. І 13 жовтня перша група прибула до іспанського міста-бази військових Альбасете. Інспектором інтернаціональних бригад призначили Луїджі Лонго, який відсилав звіти і до Москви. Начальник бази в Альбасете — Віталь Гайман проводив облік зброї, яку постачали інтернаціоналісти до Альбасете морськими шляхами [11, c. 111, 127].

Перемога Народного Фронту в Іспанії і Франції ставила завдання стосовно створення режиму Народного Фронту, але з іншого боку тривала соціальна революція. Повстання фашистів у Іспанії та діяльність уряду Народного Фронту викликали реакцію анархо-синдикалізму — це революція проти капіталізму, а для Народного Фронту це була боротьба з фашизмом.

Лінія діяльності Комінтерну визначалася як спрямованість на встановлення антифашистського демократичного режиму. Про розробку проекту йшла мова в «Постановлении по испанскому вопросу» від травня 1936 р. на засіданні Президіуму і Секретаріату ІККІ 16 — 19 вересня 1936 р. почали розробляти теорію народно-демократичної революції і режиму Народного Фронту. Автори теорії Г. Дімітров, Д. Мануїльський, М. Торез, Г. Полліт, О. Куусінен, В. Кодовілья та І. Коплініг та ін. [8, c. 56, 78, 93].

16 жовтня 1936 р. П. Тольятті опублікував у газеті «Правда» статтю «Об особенностях испанской революции». Революція характеризується як антифашистська, народна, національна, яка опирається на «крестьян, робочих и мелкую буржуазию».

У Іспанії концепція лібертарного комунізму не влаштовувала уряд Народного Фронту, але самі комуністи в уряді прагнули здобути підтримку анархо-синдикалістів, які вірили в революційні перетворення [47, c. 389, 397].

Революція в Іспанії спрямовувалася проти фашизму, але анархо-синдикаліти прагнули націоналізувати виробництво, сільське господарство і т. д. Формування націоналізації привело до синдикалізації, колективізації (форма — комунії). Але для комуністів і Народного Фронту важливою була мобілізація сил на фронт. Отже. Політика єдиного робітничого і народного фронту — це головна лінія політики Комінтерну.

Квітнева криза Народного фронту 1938 р., уряду Х. Негріна пов’язувалася із політичною програмою націоналізму. Увесь народ повстав проти фашизму. Діас наголошував на тому, що режим не буде комуністичним, а демократичним. Програма «13 пунктів» ЦК КПІ як проект Негріна — це політика національної єдності для збереження демократії [18, c. 190 — 193].

Зараз у історіографії укорінилася остаточна думка з приводу діяльності Комінтерну, який був лише придатком до сталінської зовнішньої політики у 1930;х рр. Його роль під час народно-революіцйної війни в Іспанії - організувати Народні фронти, «пропагувати комунізм», прихилити на бік СРСР світову громадськість.

У самій же Іспанії членів партії нараховувалося всього близько трьох тисяч, а інші партії: соціалістична, партія марксистської єдності, профспілки, анархо-синдикаліти — вони стояли проти диктатури пролетаріату та перспективи комуністичної республіки в Іспанії. Але спільна загроза ззовні змушували іспанських активістів діяти за програмою Комінтерну в більшій, чи меншій мірі [36, c. 154 — 156, 203].

Зростав вплив КПІ і через підтримку Комінтерну, але комуністи бачили в анархістах серйозних політичних конкурентів, і навіть, А. Марті, який виступав у жовтні 1937 р. на зборах секретаріату ВККІ, говорив: «Налицо только две силы: анархисты и коммунисты; социалисты отошли на второй план вследствие внутренних раздоров и не способны взять в свои руки инициативу. В общем, анархические профсоюзы пользуются не меньшим влиянием, чем профсоюзы Кабальеро». Таким чином, у республіканців могло, бути два шляхи: комуністичний, чи лібертарний [21, c. 45 — 47].

Для успішного проведення бойових дій республіканській армії необхідна була допомога спеціалістів у підготовці боєздатності усіх родів військ. Нестача вищих військових кадрів, а також короткі хронологічні рамки підготування вимагали допомоги ззовні. Це стало можливим завдяки безпосередній ініціативі держав стати союзниками республіканців у війні проти фашизму, а також лінія політики Комінтерну не залишала поза увагою військову підготовку некваліфікованих бійців (робітників, селян і т. п.), і вдосконалення тактики ведення війни у ситуації політичної роздробленості та розгалуженості фронтів.

Політика Комінтерну оживила діяльність комуністів у Іспанії, про що свідчать підпільні групи партій і т. п. Політика невтручання Англії і Франції не змогла зупинити пропаганди комуністичного ладу, і члени компартій країн західних демократій кинули виклик фашизму в лавах інтербригад. Сталін, як керманич СРСР продумав свої зовнішньополітичні ходи, він обрав Комінтерн інструментарієм розпалювання світової ворожнечі та пропагував комуністичну лінію. Його допомога Іспанії спочатку ретельно приховувалася, усі документи і матеріали не набували такого широкого розголосу, як це робилося з союзними стосунками Німеччини та Італії з Іспанією. З листопада 1937 р. за вказівкою Сталіна починається чистка інтербригад з метою «позбавитися від політично-неблагонадійних» та усунути від керівництва всіх, хто не дотримувався тактики запропонованої Комінтерном та КПІ. Звичайно ж, цим лише прикривалася справжність політики СРСР як учасника у народно-революційній війні в Іспанії. Залежність політики Комінтерну від СРСР пряма, але мирний вектор політики можна визначити як незалежний, тому що лише військова сфера діяльності комуністів підлягала втручанню СРСР.

2.2 Створення та функціонування інтербригад

З метою якомога швидшої підготовки військ Іспанської республіки Комінтерн забезпечив утворення інтербригад із професійних бійців, а також СРСР надав допомогу в роботі військових шкіл для тренування артилеристів, льотчиків та партизанських загонів. Окремо проводилося навчання командного складу армії, забезпечення військовими кадрами усіх структур на фронтах. Слід сказати, що Сталін подбав про те, аби відправити на фронти Іспанії тих комуністів, котрі проживали на території СРСР, як політичні біженці, емігранти [43, c. 27; 23, c. 195 — 198].

Місто Альбасете стало військовою базою в 1936 р., і тут же знаходився центр артилеристської підготовки, де працювали Володимир Іванович Гоффе, Рубен Сергійович Аваков та інші радники-інтернаціоналісти. З жовтня 1936 р. тут почали формувати танкові підрозділи із бригад інтернаціоналістів. У Альбасете проводилися підготовчі курси, навчання тривало прискореними темпами, близько трьох місяців. Як навчальний тренувальний засіб використовувалися «світлогармати» Авакова [12, c. 165, 243].

На курси комплектування бійців-артилеристів приймали колишніх робітників, студентів, службовців. Повна підготовка дивізіону займала 24 — 28 днів, але здебільшого тривала від двох тижнів до 20 днів. Михайло Петрович Кутєйніков був радником генерала Клебера на Сарагоському фронті а також вчителем у центрі артилеристів [34, c. 187, 236 — 239].

У Пасарубії була відкрита офіцерська школа, яка готувала командні кадри для інтернаціональних бригад з добровольців; вони вже воювали і відзначилися в боях. Інструкторами при них були молоді радянські офіцери. Начальником школи був майор Клаус (німецький антифашист). Політкомісар школи — капітан Егон Шмідт [20, c. 145 — 149].

У місті Піне-дель-Вальєс (20 км на північний-захід від Барселони) знаходився центр підготовки інструкторів із навчальних методів партизанської боротьби. Між собою це місце називали «Каса роха». Сусідній будинок сірого кольору, у ньому відпочивали після бойових дій офіцери. У Валенсії також готували бійців-партизанів (у пригороді Валенсії організували школу) [12, c. 277].

Віктор Степанович Хользунов тренував у Іспанії льотчиків-бомбардирів на Швидкісних Бомбардувальниках (СБ). він формував ескадрильї в перші місяці війни. 28 жовтня 1936 р. вилетіли перші бомбардувальники. Перша інтернаціональна ескадрилья бомбардирів сформувалася в Альбасете на базі закуплених у Франції «Потез 54», «Бреге19» [14; c. 244 — 249].

Слід розрізняти участь бійців Червоної Армії в Інтернаціональних бригадах і боротьбу в суто-радянських формуваннях. Радянський військовий персонал ніколи не перевищував кількісно 2 тис. чол. більшість радянських добровольців виконували роль технічних працівників на фронті: функції штабістів, інженерів, військових інструкторів, спеціалістів військово-промислової справи, радіооператорів, механіків артилерії.

Усі представники Червоної Армії селилися окремо від іспанського громадянського населення, не мали допуску до місцевих політичних осередків. Заборонялися тісні контакти з громадськими організаціями; більше того — за бійцями Червоної Армії слідкували представники органів ОГПУ, яких очолювали два політ комісари Берзін і Сташевський, досить близькі до Сталіна люди. Заходи подібного типу вживалися з метою ізолювати радянських людей від впливу інших політичних течій, поглядів [36, c. 218, 234, 271].

Сам процес відбору добровольців представляв собою запис до таємного бюро, де кожен з воїнів заповняв анкету, а потім чекав на призив. Протягом декількох тижнів вивчалася кандидатура, перевіряли її політичну благонадійність. Члени ОГПУ проводили допит, потім вже медичну перевірку і видавали добровольцеві адресу, за якою він мав прибути для несення служби. Це робилося з метою того, щоб до лав інтербригад не потрапили елементи «контрреволюції», або ж анархісти, чи троцькісти [34, c. 211 — 214].

У країнах Європи була створена мережа, де кандидати проходили іще масу перевірок, але коли від'їздили до Іспанії за добровольцями слідували члени штабу розвідки. Мета їх роботи: виявлення шпигунів. Слід сказати про те, що паспорти у добровольців відбирали й повертали тільки тоді, коли місія добровольців була виконана.

Офіційна дата утворення інтербригад — 14 жовтня 1936 р. — до Альбасете прибула перша велика група добровольців. 16 жовтня був створений організаційний комітет у складі Л. Лонго, Дж. Ді Вітторіо та Г. Кале, пізніше він був реорганізований у Вищу військову раду на чолі з А. Марті і начальником штабу бази В. Гайманом [41, c. 278 — 281].

22 жовтня був опублікований наказ міністерства оборони про створення Інтернаціональних бригад, а 25 жовтня командування почало формувати першу 11-ту бригаду, командир М. Штерн, вона 2 листопада вже виступила на фронт. 12-та бригада генерала Лукача (Мате Залка) виступила на Північному Мадридському фронті 10 листопада. Взимку виступили 13-та, 14-та і 15-та. Всього інтербригад було сім, останні 129-та і 159-та були сформовані в кінці 1937 р. [45, c. 264 — 267].

Окрім створених Комінтерном бригад, дві були польськими — це 50-та і 150-та, тому що більшість там складали польські військові, котрі ініціювали формування національних батальйонів, до яких приєдналися французькі та балканські воїни.

У кожної інтербригади була своя газета: 11 — «До свободи!», 12 — «На штурм!», 13 — «Вперед, 13-та!», 14 — «Солдат республіки» та ін. У ротах видавали рукописні бюлетені та настінні газети, в яких писали статті декількома мовами [6, c. 134, 177, 205].

Комінтерн розглядав інтербригади як частину народної республіканської армії. Головна задача інтербригад полягала в об'єднанні усіх політичних сил проти фашизму. У спогадах учасників народно-революційної війни, бійців інтернаціональних бригад, мета зводилася до перемоги над фашизмом та допомоги встановлення республіканського ладу в Іспанії.

23 грудня 1938 р. фашистські війська перейшли в наступ на Каталонському фронті, туди ж ЦК КПІ перекинули ново сформульовані 26 кулеметних батальйонів. СРСР постачав зброю фронтам до 4 лютого 1939 р. з 11 лютого починається відступ республіканських військ; Франція приймала біженців, але техніку і боєприпаси заборонили ввозити, тож все було знищено, аби противник не захопив [44, c. 165, 173, 177].

Тим часом усередині Іспанії посилювалися настрої капітуляції, тому що людей виснажила війна, вони не бачили іншого виходу, а деяким політичним силам це здавалося найкращим виходом зі скрутного становища (зокрема НКТ звинувачували у капітуляцій ній діяльності в 1939 р.).

29 грудня 1938 р. відбулося останнє засідання Національного Комітету Народного фронту, після чого той припинив діяльність. Уряд Негріна стояв проти політики капітуляції, а КПІ вважали зрадниками всіх, хто вирішив здатися франкістам. Долорес Ібаррурі (Пасіонарія) висловила думку про те, що комуністи не несуть відповідальності за падіння республіки, за поразку її армії на фронті, адже їхніми союзниками були й інші партії, представлені у Народному фронті [44, c. 56 — 59].

Комінтерн активізовує свою діяльність наприкінці народно-революційної війни в такому напрямку, як допомога військовим, учасникам боїв на іспанських фронтах і біженцям. Однією з головних політичних задач для Комінтерну стало повернення прав бійцям інтербригад.

У кінці січня 1939 р. за ініціативою Г. Дімітрова у Москві відбулося спеціальне засідання Секретаріату ІККІ, на порядку денному якого було питання про допомогу біженцям. Постановили організувати Міжнародну комісію з діячів науки і культури, у Парижі створили Міжнародний комітет боротьби за визволення іспанських біженців з французьких концентраційних таборів. Комітет діяв спільно зі Службою еміграції іспанських республіканців у вигнанні. У інших європейських та латиноамериканських країнах також утворили комітети допомоги іспанським біженцям. Комітети займалися збором одягу, продуктів харчування, речей першої необхідності та коштів для постраждалих іспанців, але усе проходило через «треті руки», тож біженці отримували далеко не все [45, c. 346 — 354].

19 квітня 1939 р. на засіданні підготовчого комітету зі скликання Міжнародного конгресу допомоги іспанським біженцям М. Торез запропонував національним комітетам підшукувати для біженців роботу. Забезпечити їх тимчасовим житлом і т. п.

У середині червня відбулася Міжнародна конференція в Парижі, яка визначила кількісні показники, квоти розселення біженців у країнах, відповідно до умов та зручності пошуку роботи. Велика роль у підтримці солдатів республіканської армії біженців належить СРСР, до якого ІККІ звернулися з проханням дозволити в'їзд в країну іспанським бійцям, їх сім'ям, щоб запобігти видачі їх франкістам. Протягом 1939 — 1940 рр. до СРС прибуло близько 8 тис. іспанців, їм були надані певні житлові умови, робота, безкоштовне лікування [24, c. 3 — 6, 11].

Після падіння республіки КПІ стала фактично нелегальною, починаються політичні репресії, гоніння членів партії з країни. Заради порятунку і допомоги керівництво партії встановлювало зв’язки із усіма її колишніми членами та об'єднувало знову структуру (Політбюро і Секретаріат). У Франції знаходився Секретаріат ЦК на чолі з Долорес Ібаррурі [44, c. 186 — 188].

У травні 1939 р. у Москві з участю представників ІККІ відбулася нарада представників Політбюро і секретарів ЦК КПІ. На порядку денному наради стояли питання стосовно визначення напрямків подальшої роботи органів КПІ, орієнтованих на зміцнення зовнішніх зв’язків. Шляхи розв’язання проблем: налагодження контактів з партизанами, підпільними групами комуністів, а через них з іншими членами партії поза межами країни та сусідніх держав [34, c. 99 — 105].

Восени 1939 р. створили перші партійні підпільні групи КПІ у Мадриді, Валенсії, Барселоні, Більбао. У Мадриді почав діяти перший нелегальний ЦК, який став центром усіх комуністичних партійних груп поза межами країни. Велика підтримка Комінтерну сприяла швидшому оформленню нелегальної КПІ. Після завершення народно-революційної війни етап втручання СРСР до політики Іспанії став носити характеристику дипломатичного і відповідав політиці Комінтерну [42, c. 65 — 67].

Розділ 3. Втручання СРСР до подій народно-революційної війни в іспанії 1936 — 1939 рр.

3.1 Іспанія та СРСР: спільні дії на фронтах

Уже 2 серпня 1936 р. французький уряд заявив офіційно, що не хоче втручатися до справ Іспанії. Через декілька тижнів створили спеціальний Комітет з невтручання, 9 вересня він почав працювати. Штаб квартира Комітету знаходилася в Лондоні, де засідало 27 представників європейських держав, включно з СРСР.

Спочатку СРСР підтримав лінію політики невтручання, але коли активізувалися Італія та Німеччина — нависла загроза фашизму. У свою чергу США теж виступили проти фашизму; Англія ж постачала франкістам зброю. Американські компанії окремо від урядових заборон продавали іспанським націоналістам паливо і т. п. [20, c. 27].

7 жовтня 1936 р. СРСР видвинув ноту незгоди та звинувачення політики європейських країн, які не дотримали обіцянки про невтручання. Цим самим міністри СРСР заявили, що і для них скасовуються обов’язки угоди.

Радянський Союз почав морськими шляхами постачати зброю Іспанії, і так, до січня 1939 р. СРСР надіслав на допомогу іспанській республіці близько 60 броневиків, 347 танків, 648 літаків, 20 тис. кулеметів, 497 тис. гвинтівок. Окрім того, на фронтах воювало більше ніж 3 тис. добровольців [11, с. 201 — 205].

До осені 1936 р. в боях за республіку Іспанії прийняли участь інтернаціональні бригади 54 країн; за даними Ліги Націй загальна кількість чоловік склала 32 165 осіб.

Найзручнішим для нас буде поділ народно-революційної війни на два етапи, аби прослідкувати участь інтербригад та радянських військових на фронтах Іспанії. Перший етап: з червня 1936 р. до грудня 1938 р., а другий, відповідно — до квітня 1939 р., тому що з наступу на Каталонському фронті починається розгром республіканських військ і шлях Франко до утвердження диктатури наближається до кінця. Коротко описуючи бойові дії та аналізуючи їх, ми спиралися на спогади очевидців, учасників тих подій, документи та чіткі історичні факти.

Кінець літа 1936 р. позначився затяжними боями на Арагонському фронті, під Сарагосою. Республіканці очікували на підмогу з Барселони, щоби захопити Сарагосу, розбивши штаб заколотників і закривши цей фронт. Але специфіка іспанської війни полягала в тому, що в ролі фронтів виступали окремі міста та області, де владу перебирали по черзі то Народний фронт, то франкісти — вони відвойовували одне у одного територіальну могуть, щоби контролювати ситуацію в країні. Конфлікти між анархістами на чолі з Гарсією Олівером і соціалістичними партіями, комуністами у Арагоні та Каталонії привели до того, що війська захисників не могли об'єднатися і вчасно виконувати заплановані операції [31, c. 176 — 182].

Михайло Кольцов у своєму щоденнику від 10 серпня 1936 р. пише, що при зустрічі з Олівером дізнався, які плани мають анархісти. Штаб їхній знаходився у приміщенні морського музею, у місті всі поліцейські частини діють за вказівками Гарсії Олівера. Допомогти комуністам вони погодилися охоче і нічого не мали проти республіки, адже на першому місці стола проблема боротьби з фашизмом [7, c. 78 — 81].

Через чотири дні кореспондент «Правди» поїхав знайомитися з Буенавентурою Дурруті, військові частини якого готували операцію з форсування р. Ебро. 27 серпня план був реалізований. Кольцов схарактеризував Дурруті, як людину неординарну, впевнену в собі і своїй ідеології, але більш реалістично мислячим, ніж Олівер, який мав певні сумніви стосовно анархізму, як такого і не довіряв комуністам, розраховував на короткочасну підтримку, а не на тривалий союз, чи розбудову держави спільно [7, c. 40 — 43].

18 вересня у битвах за Толедо взяли участь як анархісти, так і республіканські гвардійці, а з ними комуністи 5-го полку. Відбувся штурм Толедо, але Алькасар через десять днів захопили фашисти. Складна ситуація зумовлювалася нестачею машин, інтернаціональна ескадрилья теж була підготовлена не повністю. Іспанські головнокомандувачі та провідні бійці-комуністи 25 жовтня від'їжджають делегацією до Москви, щоб обговорити з союзною державою усунення проблем республіканського війська [25, c. 479 — 482].

У жовтні 1936 р. німецька ескадрилья генерала Ріхтгофена оснащена новими літаками була направлена проти іспанської республіки. Італійці прислали «Капроньї 101», «Савойя 81» та «Фіат». Радянські авіатори вели бої з ворогом на літаках И — 15, И — 16, «Р — Z» та СБ. тоді ж тривали бої на Малагському фронті, де усі загони від політичних партій Народного Фронту оборонялися пліч о пліч з анархістами. Дисциплінованість загонів була низькою, комуніст Каетано Болівар взяв на себе роль командуючого штабом [12, c. 214 — 217; 36, c. 67, 88].

Січень 1937 р. — фашисти розгорнули наступ на Малагському фронті. Василь Іванович Кисельов діяв під час захисту лінії фронту. 8 лютого взяли Малагу, почався відступ. Штаб Південного фронту переїхав до Альмерії. Продовжувалися жорстокі бої, авіацію по всій лінії фронту прикривали сухопутні війська. Серед загиблих у бою були і радянські командири: Сергій Тархов (капітан Антоніо), Володимир Бочаров (Хосе Галасар); а також іспанські авіатори — Енріке Лопес і Франсіско Осуна [37, c. 128 — 132].

Навесні продовжувалася Харамська операція, для проведення якої республіканська армія сформувала 10 нових резервних бригад, у тому числі й артилеристських. Гвадалахарська операція в березні 1937 р. ознаменувалася перемогою республіканців і поразкою інтервентів, у першу чергу, в танкових боях. Це означало перемогу на Мадридському фронті. Тим часом на Південному фронті в районі Сєрро-Негро та Гренади виступали разом піхота і артилерія (помічник командувача Микола Лященко). Наступ розгортався повільно, але висоти Сєрро-Негро були взяті. Лінією оборони анархістів було Шосе Гренада-Хаєм. Із середини липня бойові дії спрямовувалися на Сарагосу, піхотою керував Усаторе [23, c. 365 — 368].

Операція «Маятник» вступає в дію у червні 1937 р., республіканці не змогли втримати Більбао, а з липня починається блокада портів Сантандера і Хіхона. Флотом республіканців на півночі командували Валентин Фуентес та його радник Олександр Петрович Олександров (капітан 2-го рангу). Начальником штабу був А. В. Кручених. Головною задачею флоту був прорив лінії на портах. У республіканському флоті було два міноносці «Сіскар» і «Хосе Луїс Діас». Операція «Маятник» полягала в тому, щоб крейсер противника метався між двох портів. Завдання було виконано [11, c. 143, 146].

Влітку 1937 р. розвиваються бойові дії на Північному фронті, розгорнулася Сарагоська операція, метою якої було відволікання противника від укріп районів. За 14 км від Сарагоси зупинилися передові республіканські частини, але противник лишив на фронті частини авіації і майже всю піхоту. У місті Бельчіте зосереджувалися військові гарнізони ворога. Республіканці оточили місто 1 вересня [23, c. 116 — 119].

У ході Сарагоської операції відбувся 500-км марш Інтернаціонального танкового полка (з Аргентини до Тортоси). І. Ф. Максимов виконував обов’язки головного військового радника. 13 жовтня танки знаходилися за 13 км від Сарагоси. Восени проводилися бойові дії в тилу противника: в Андалусії, Кастилії і Арагоні 14 спеціальний корпус після падіння Республіки вів тут боротьбу. База інтернаціональних військ зосереджувалася в Вільянуева — де — Кордова. Командири: Домінго Унгрія, Родольфо (І. Г. Старінов) та Ян Тихий [41, c. 207, 216 — 218].

З перемінним успіхом велися бої на фронтах, і свої слабкі сторони враховували іспанські головнокомандувачі, які радилися з кадровими військовослужбовцями з СРСР, а також із командирами інтербригад. На першому етапі воєнних дій втручання СРСР і Комінтерну носило виключно інтернаціональний характер, мало ознаки військового обов’язку.

Наприкінці 1937 р. армія франкістів зміцніла, тож кампанія 1938 р. почалася з наступу на Арагон та округ Леванте. Цьому передували події на Теруельському фронті в січні 1938 р., але республіканці не здали місто військам Франко. Іще у 20 -х числах грудня 1937 р. почалися бої під Теруелем (укріплене місто в гористій місцевості), штаб Теруельського фронту знаходився в горах Охос-Негрос. Начальник артилерії француз Гальєго, який симпатизував СРСР. Республіканські частини зайняли східну і південно-східну частину Теруеля [16, c. 239, 242].

7 березня війська націоналістів рушили на Арагон, що означало контрнаступ після невдалої Теруельської операції. 17 березня було захоплено декілька інтербригад, їх знищили бійці дивізій націоналістів і окупували Арагон. З 22 березня атака на Сарагосу та Уеску, яка теж закінчилася поразкою республіканців [20, c. 277, 283].

У березні 1938 р. фашисти прорвали лінію Арагонського фронту; війська Франко дійшли до Середземного моря і поділили територію республіки на дві частини. 2 квітня фашистські танки в'їхали до Мора — де — Ебро. Інтернаціональні республіканські бригади зірвали 150 метровий міст через р. Ебро, що з'єднував Море — де — Ебро і Мара — ла — Нуева. До Каталонії фашисти потрапити не могли. 24 липня почалася переправа через Ебро 13 та 15 інтербригад. Далі послідував бій за Гандесу [42, c. 223 — 231].

На 18 квітня планувався наступ на Леванте, але підійти до округу вдалося у кінці квітня — довго пробивали оборону. Каталонії загрожувала серйозна небезпека, тож на початку липня республіканські війська прийняли рішення про контрнаступ на р. Ебро. Перебиралися на протилежний берег через мости, які постійно знаходилися під прицілом у повітряних сил фашистів. До кінця осені продовжувалися бої біля Ебро, 7 листопада полковник Хуан Модесто віддав наказ республіканським частинам повертати в тил, відступати. Причиною втрати контролю над територіями стала перевага противника в повітрі, чому протистояти піхота і артилерія не могли [23, c. 285, 304 — 3011].

Авіаційна Балагерська операція проводилася з 23 по 28 травня 1938 р. на аеродромах Тарасона — де — ла — Манча, Жерона. На передових лініях стояли ескадрильї Андрія Стечишина і Миколи Красноглазова. На аеродромі Ла — Сенья будували німецькі літаки «месершмітт» (винищувачі). У наслідок боїв знешкодили 18 ворожих винищувачів, але з Півдня прилітали на підмогу італійські «фіати» [7, c. 75, 89 — 93].