От ленінізму до сталинократии

От ленінізму до сталинократии

Русская політологія XX в., крім більшовизму, що є пануючій ідеологією радянських часів, охоплює що й багато інших напрямів, переважно антикомуністичного, религиозно-консервативного штибу, сформовані як і зарубіжжі, і у СРСР. У цілому нині картина постає наступного вигляді:

Русская політологія ХХ века Советская політична идеология Сменовеховство Эмигрантские течения Антикоммунизм Неомонархизм Евразийство Христианский социализм Все емігрантські течії однак пов’язані з радянським дисидентством; це була перша з суті єдина і цілісна опозиція проти «сталинократии», «большевизантства». Їх об'єднувала спільна риса — рішуче неприйняття «Жовтневого перевороту», віра у посткомуністичне відродження России.

Рассмотрим колись радянську політичну ідеологію. Її розробка пов’язані з глибокою й якісним переосмисленням сутності ленінізму.

После смерті «вождя пролетаріату» було виявлено три підходи до трактуванні його учения.

Первый підхід намічається в працях Л. Д. Троцкого (1879−1940). Він бере до уваги ті частини ідейного спадщини Леніна, яка розглядає російську революцію лише як є початковим етапом розвитку загальноєвропейської революції. Відповідно до його поглядам, перемога російського пролетаріату зустріне організовану ворожнечу із боку світової реакції. Тому його іншого нічого іншого, як зв’язати долю своєї політичної панування на долю соціалістичної революції у країнах. Це теорія перманентної революції. Радянська Росія має всіляко руйнувати соціальне рівновагу у розвинених європейських капіталістичних країнах, щоб там не заглухла революційна енергія. Інакше, у світі «відновиться нове капіталістичне рівновагу з Америкою на чолі, як керівної держави світу». Тоді мріяти здогадалася про прихід європейської революції буде безглуздо, бо Європа стане частиною отого «нового відновленого капіталізму». І це ставить під сумнів і існування соціалізму у самій Росії: «Соціалізму в відсталою країні довелося дуже туго, якби капіталізм мав шанси як животіння, а й довголітнього розвитку продуктивних наснаги в реалізації передових країнах». Опору на свої поглядів Троцький знаходить у Леніна, а й в класиків марксизму.

Совсем й інші світлі представляється ленінізм Н. И. Бухарину (1888−1838). Він «ознакою» радянської влади передусім «влада масових організацій пролетаріату і сільської бідноти». Посилаючись на свої слова Леніна у тому, що пролетарська диктатура повинна привчити навіть кожну куховарку до управління державою, Бухарин зазначає: «Радянська республіка по суті є величезна організація самих мас», тобто. народне самоврядування. Відповідно він допускає різні типи соціалізму, явно ослаблюючи у своїй як роль партії, а й диктатури пролетаріату взагалі.

Ни із цих підходів до ленінізму не сприймає Й.В.Сталін (1879−1853). Помилку «російських перманентников» він бачить у тому, що, вони, наполягаючи на безперервності революції, висловлюють недовіру пролетаріату капіталістичних країн, у його здатність згуртувати навколо себе трудящі є і навести до перемоги над буржуазним класом. Це, з його погляд, принципове відступ від ленінського вчення. Що стосується «групи Бухаріна», що його оману полягає у визнанні ідеї знищення класів «шляхом потухания класової боротьби, і вростання капіталістів в соціалізм». Сталін, навпаки, вважає основним в ленінізм теза про наростання і загостренні класової боротьби принаймні побудови соціалізму. Звідси випливає триєдина завдання «використати владу пролетаріату»: по-перше, подолання експлуататорів й Ізраїлю, задля зміцнення зв’язку з міжнародним пролетаріатом і сприяння перемозі революції в усіх країнах; по-друге, для остаточного відриву трудящих, і експлуатованих мас від буржуазії, залучення і державної керівництва ними на справі соціалістичного будівництва; по-третє, в організацію соціалізму, і знищення класів, «до переходу у суспільстві без класів, у суспільстві без держави». Безпосередньо диктатуру пролетаріату представлятиме ««диктатура «його авангарду, «диктатура своєї партії, як основний керівної сили пролетаріату». Отже, в сталинизме взяв гору крен ось на підтримку ткачевских елементів ленінізму, в розвитку ідеології насильства, й терору.

Сталинизм перетворюється на різновид радикализированного псевдоэкономизма. Він ніщо у суспільстві немає «внаслідок навмисної, свідомої діяльності людей, а стихійно, несвідомо, незалежно від волі людей». Ключ до вивчення законів історії - «над головах людей, ні в поглядах, і ідеях суспільства», а способі виробництва, економіці. Спосіб виробництва охоплює продуктивні сили, тобто. засоби виробництва, і виробничі відносини, тобто. відносини людей процесі вироблених матеріальних благ. Напрям громадських процесів залежить стану способу виробництва: «Який спосіб виробництва в суспільствітаке переважно й самого суспільства, такі її ідеї і теорії, політичні погляди й установи». Зміна Зазначеного способу виробництва призводить до зміни і лише суспільного устрою, це без будь-якого наслідування елементів колишньої громадської системи. До кожного нового економічного базису створюється нова економічна і ідеологічна надбудова. Це утрудняє передбачення масами громадських результатів, і вони, поліпшуючи чи створюючи нові засоби виробництва, «не усвідомлюють, не розуміють і замислюються» з того, які наслідки це може викликати у майбутньому. У повсякденного життя люди домагаються лише «будь-якої безпосередньої, дотикальної вигоди собі». Та поступово цей стихійний процес розвитку продуктивних сил загострює виробничі відносини, конфлікт породжує «нові громадські ідеї, нові театральні ідеї організують і мобілізують маси, маси злютовуються на нову політичну армію, створюють нову революційну влада», що й перебирає ініціативу свідомої боротьби за нові порядки, еволюцію змінює на революцію. Щоб виключити розмови стосовно можливої демократії, Сталін недвозначно заявляє: за умов диктатури пролетаріату, отже, і диктатури партії «демократії розгорнутої, повної демократії, очевидно, нічого очікувати». Державної формою диктатури пролетаріату стане радянська влада, тобто. такий тип держави, який, на відміну буржуазно-демократичної, парламентарної форми, буде пристосований «немає завданням експлуатації й пригнічення трудящих мас, а до завдань диктатури пролетаріату». Становище партії як «ядра» радянської політичною системою закріплюється конституційно.

Сталинизм стає ідеологією партократического тоталітаризму, цілі десятиліття яке проводило «соціалістичний експеримент» у СРСР. Жертвами цього експерименту виявилися чимало й багато тисяч людей найрізноманітніших національностей, безвинно, в рабському праці загублених в незліченних таборах ГУЛАГу. Вітчизняна війна 1941;1945 рр. тимчасово послабила репресивну діяльність партийно-административного апарату, тільки після перемоги над гітлеризмом колесо тоталітаризму закрутилося у колишньому напрямі, вбиваючи інстинкт державності, й патріотизму у радянських «громадян». Їм відмовили не лише у національної історії, а й навіть у бажанні належати своєї національності: партія заявляє про виникненні у СРСР нової історичної спільності людей — радянський народ. Паралельно розкручується черговий виток русифікації «інородців», поступово ожесточавшей околиці і що б в опозицію до «центру». «Політична відлига» 60-х рр. відроджує сподівання розвиток соціалізму «із людським обличчям», проте не всі обмежується викриттям «культу особи» Сталіна, перестав задовольняти ідеологію парток-ратии. Боязкість, половинчастість політичних реформ в изоблии компенсується «схоластическим теоретизуванням». 70-ті рр. з’являються періодом «розвиненого соціалізму», в якому класова боротьба «змінюється» протистоянням «неантагоністичних протиріч». Радянським людям обіцяється найближче побудова комунізму. Уся ця націленість втілення утопії, з одного боку, послаблює влада, відволікає його від реальні проблеми і рішень, з другого — радикалізує суспільну свідомість, породжує широке рух інтелігентського дисидентства. Масового характеру приймає криміналізація економічних взаємин у формі прихованого розвитку приватновласницьких тенденцій, де-совєтизації хозяйственно-управленческой системи. Отже, парток-ратия дедалі більше грузне в застої, втрачаючи підтримку й уселяє віру із боку мас. Необхідний був лише зручний момент, щоб усе зруйнувалося відразу. І коли це здійснилося в1991 р., народ залишився байдужим глядачем катастрофи обридлого радянського режиму.

Список литературы

Замалеев А.Ф. Підручник російської політології. СПб. 2002.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.