Біогеоценози в біогеографічних областях Світового океану

КУРСОВА РОБОТА

З курсу : «Фізична географії материків та океанів»

Біогеоценози в біогеографічних областях Світового океану

Зміст світовий океан біогеоценоз Вступ

1. Загальна характеристика Світового океану

1.1 Тихий океан

1.2 Атлантичний океан

1.3 Індійський океан

1.4 Південний Льодовитий океан

2. Поняття «біогеографічна область». Біографічні області Світового океану

3. Біоценози та біогеоценози

4. Біогеоценози в біогеографічних областях Світового океану Висновок

Список використаної літератури

Вступ В епоху науково-технічного прогресу особливого значення набувають знання про життєві процеси на Землі в цілому. Важливу роль у цих процесах відіграють живі організми. За мільярди років, які пройшли з моменту виникнення нашої планети, вони наповнили атмосферу киснем й азотом, очистили її від вуглекислого газу, сформували відклади вапняку, нафти, природного газу. В процесі еволюції на планеті утворилась особлива оболонка — біосфера.

Актуальність. Роль живої речовини у географічній оболонці надзвичайно важлива. Більшість оболонок, що входять до складу географічної оболонки більшою або меншою мірою видозмінені життям, а окремі її елементи (грунт, органогенні осадові породи, окремі види корисних копалин та ін.) могли виникнути тільки завдяки живій речовині. Біосфера хоча й є найлегшою оболонкою геосфери, однак її роль постійно збільшується протягом геологічної історії, відповідно, збільшується зростає і її роль у глобальних процесах, що відбуваються на планеті. На земної поверхні немає хімічної сили, що більш постійно діє, а тому й більше могутньої по своїх кінцевих наслідках, ніж живі організми, узяті в цілому.

Вивчення біосфери стає усе більш важливим й актуальним завданням. Це викликано безупинно зростаючим впливом людини на навколишнє середовище. Уже зараз ми повинні вміти ясно передбачати всі можливі наслідки нашого впливу на природу. Можливість і правильність такого прогнозу залежать від глибини наших знань про будову й функціонування біосфери в цілому і її різних ділянок і компонентів. Особливо важливо мати уявлення про роль живих організмів — основної рушійної сили в біосфері. Цим і визначається актуальність нашої теми.

Мета дослідження. Поглибити знання про роль живої речовини на планеті.

Завдання дослідження:

· Зібрати та опрацювати літературу з даної теми.

· Ознайомлення з поняттям «біосфера» та її будовою.

· Розглянути основні гіпотези походження та еволюції біосфери.

· Дослідження функцій живої речовини на планеті.

Об'єкт дослідження. Біосфера — область системної взаємодії живої та косної речовини.

Предмет дослідження. Функції живої речовини та їх вплив на географічну оболонку.

Методи дослідження. Аналіз наукової літератури з даної теми

1. Загальна характеристика Світового океану Світовий океан — неперервна водна оболонка Землі, що оточує материки й острови. Загальна площа Світового океану становить 361 млн км2, або майже 71% земної поверхні. У ньому зосереджено понад 1370 млн км3 води, тобто 96,5% об'єму гідросфери. На Землі виділяють чотири океани (рис.1):

* Тихий — складає майже половину площі Світового океану й понад половини його об'єму;

* Атлантичний — складає приблизно ¼ Світового океану за площею та об'ємом;

* Індійський — складає близько 1/5 Світового океану за площею та об'ємом;

* Північний Льодовитий — складає лише 1/25 Світового океану за площею і 1/75 за об'ємом;

Деякі дослідники виділяють п’ятий — Південний океан, що омиває береги Антарктиди.

Рис. 1. Світовий океан

У Світовому океані виділяють його складові частини — океани, моря, затоки, протоки (рис.2). У деяких випадках назва «затока» історично закріпилася за водоймами, які за їх гідрологічним режимом правильніше було б називати морями (Мексиканська, Гудзонова, Перська затоки).

Рис. 2. Складові частини Світового океану Світовий океан має величезні мінеральні, енергетичні та біологічні ресурси (рис.3).

Рис. 3. Ресурси Світового океану

Мінеральні ресурси океану представлені розчиненими в морській воді речовинами, а також розташованими на дні й під ним корисними копалинами. Зараз на шельфі добувають нафту, газ, вугілля, бурштин, залізну руду, золото, рідкоземельні метали. Із морської води отримують бром, магній тощо.

Енергетичні ресурси океану — це енергія припливів і відпливів, хвиль, морських течій. У багатьох країнах працюють припливні електростанції — ПЕС. Більш повне використання енергії морів і океанів — завдання майбутнього.

Біологічні ресурси океану — це живі організми, що їх людина використовує або може використовувати для власних потреб. Живі організми Світового океану поділяються на три основні групи:

* планктон — організми поверхневого шару, які переносяться течіями в товщі води (мікроскопічні водорості, медузи, дрібні ракоподібні та ін.)(рис.4);

Рис. 4. Планктон Світового океану

* нектон — організми, що живуть у товщі води й активно пересуваються (риби, кальмари, восьминоги, дельфіни, кити) (рис.5);

Рис. 5. Представники нектону Світового океану

* бентос — організми, що живуть на дні океану (водорості, коралові поліпи, губки, морські зірки, краби) (рис.6).

Рис. 6. Представники бентоса Світового океану

1.1 Тихий океан

Тихий океан — найбільший з океанів нашої планети (рис.7).

Рис. 7. Тихий океан

Деякі вчені вважають, що першим з європейців Тихий океан побачив у 1513 р. португалець Васко Бальбоа. Назву «Тихий» дав Фернан Маґеллан, який перетнув його в низьких широтах, жодного разу не потрапивши у шторм. Але ця назва не відповідає істинному характеру океану. Значний внесок зробили у дослідження Тихого океану Френсіс Дрейк, Чарлз Дарвін, Вітус Беринґ, Джеймс Кук та ін. Велику роль у вивченні океану відіграла наукова експедиція на британському судні «Челленджер» (1872—1876 рр.).

Ширина Тихого океану від Панамського перешийка до східного узбережжя острова Мінданао складає 17 200 км, а довжина з півночі на південь, від Беринґової протоки до Антарктиди — 15 450 км. Він простягається від західних берегів Північної і Південної Америки до східного узбережжя Азії і Австралії. На півночі Тихий океан з'єднується Беринґовою протокою з Північним Льодовитим. На півдні він доходить до берегів Антарктиди. На сході його межа з Атлантичним океаном проводиться за 67° зх. д. — меридіаном мису Горн; на заході межа південної частини Тихого океану з Індійським океаном проводиться між Тасманією та Антарктидою за 147° сх. д.

У Тихому океані розташовано понад 10 000 різноманітних за формою й розмірами островів, деякі з них періодично затоплюються, на багатьох розташовані цілі держави. Загалом на них проживає до 8,3 млн осіб. Острови південної та південно-західної частини океану називають Океанією.

У Тихому океані 25морів і три великі затоки. Переважна більшість із них зосереджена в західній частині. Саме тут існує найбільше на Землі вертикальне і горизонтальне розчленування суходолу. Острівними дугами докембрійської рухомої зони відділені від океану Беринґове, Охотське, Японське, Жовте, Східнокитайське та низка морів індонезійських островів: Банда, Сулу, Сулавесі, Молуккське, Яванське. Безпосередньо в самому океані виділяють акваторії, що традиційно називають морями: Філіппінське, Новоґвінейське, Коралове, Фіджі, Тасманове (на заході) та Росса, Амундсена, Беллінсгаузена (на півдні).

У будові дна Тихого океану розрізняють три основні частини: материкова окраїна, перехідна зона і ложе океану (рис.8).

Рис. 8. Будова дна Тихого океану

Материкова окраїна Тихого океану становить 10% його загальної площі. Більша вона в західній частині, де являє собою акумулятивно-абразивні тераси прибережних гірських хребтів або продовження прибережних рівнин. Шельф здебільшого згладжений діяльністю моря або виносом матеріалу з суходолу (Жовте, Східнокитайське моря). Біля берегів Малайського архіпелагу та Австралії через коралові рифи він має складну будову.

У східній частині океану шельфу практично немає або він дуже вузький. Материковий схил крутий, розчленований каньйонами. Конуси виносу цих каньйонів, зливаючись, утворюють нахилену плоску рівнину материкового підніжжя. Такі самі рівнини простяглися вздовж материкового підніжжя Азії та Австралії.

Перехідна зона оточує океан майже суцільним кільцем і становить 13,5% його загальної площі. На заході океану всі окраїнні моря є ніби першою сходинкою перехідних зон між океаном та Євразійським та Австралійським материками. Друга сходинка перехідної зони також дуже складна за будовою. Її склали Філіппінське море і море Фіджі. Найпростіші за структурою Алеутська, Курило-Камчатська та Східнокитайська перехідні зони, де дно морів здебільшого вкрите донними відкладами і є пласкою абісальною рівниною. Виняток становлять Японське й Південнокитайське моря: їхні глибоководні западини мають гірський рельєф. Подекуди трапляються хребти, особливо в Тасмановому морі.

Будова перехідної зони в східній частині океану є простішою. Її складають значні за протяжністю глибоководні жолоби — Центральноамериканський, Перуанський, Чилійський, що прилягають до підводних схилів молодих альпійських складчастих споруд прибережної зони Анд.

Ложе океану займає понад 2/3 площі дна. Воно перетинається численними підводними гірськими хребтами. Окремі їхні вершини здіймаються над водою, утворюючи ланцюги островів. Найбільший із цих хребтів — широке Південнотихоокеанське підняття, що переходить у Східнотихоокеанське, яке, у свою чергу, тягнеться до Каліфорнійської затоки і в її північній частині переходить у материковий хребет.

Підводними хребтами і підвищеннями ложе океану поділене на кілька улоговин. Найбільша з них, Північно-Східна, за площею більша, ніж уся Північна Америка разом із Канадським Арктичним архіпелагом і Ґренландією. На дні улоговини багато вулканічних горбів і гір та вузьких жолобів — розломів, із якими пов’язані максимальні глибини.

У західній частині океану на кілька тисяч кілометрів простягнувся ланцюг розломів завширшки 100—200 км. Дно океану в межах розломів більш гористе, ніж у сусідніх районах, нерідко вздовж них тягнуться пасма великих вулканів.

На дні Тихого океану відкрито великі запаси залізоманганових конкрецій. На шельфі біля берегів Азії і Північної Америки виявлено родовища нафти і газу. Річки розмивають і виносять у прибережні води золото, олово та інші метали, створюючи розсипні родовища. Тихий океан посідає перше місце за виловом риби та видобутком морських тварин. Енергетичні ресурси великі, але використовуються мало. Тихим океаном проходять судноплавні шляхи світового та регіонального значення.

Клімат Тихого океану дуже різноманітний, що зумовлено його великими розмірами. Середня температура повітря над Тихим океаном у лютому +26 °С…+27 °С біля екватора, -20 °С у Беринґовій протоці й близько -10 °С біля берегів Антарктиди. Середні температури серпня біля екватора становлять +26 °С…+28 °С, +8 °С у Беринґовій протоці, -25 °С біля берегів Антарктиди. У середньому температура води в Тихому океані на 2 °C вища за температуру води в Атлантичному й Індійському океанах. Це є наслідком того, що значна частина Тихого океану розташована в теплих широтах, і обмеженості зв’язків із Північним Льодовитим океаном. Характерною ознакою циркуляції поверхневих вод біля берегів Євразії є тепла течія Куросіо. Середньорічна кількість опадів в океані біля екватора становить понад 3000 мм, у помірних широтах — 1000 мм на заході і 2000—3000 мм на сході. Найменша кількість опадів випадає на півночі океану (100 мм) і біля Антарктиди (до 100 мм). Для помірних широт характерні тумани, які є найбільш густими в районі Курильських островів. У цілому повітря над акваторією Тихого океану насичене вологою.

Тихий океан розташований у різних кліматичних поясах Землі, що спричинює формування різноманітних умов для розвитку життя (рис.9). У розповсюдженні флори і фауни океану добре виражена зональність. Планктон представлений одноклітинними водоростями (понад 1300 видів) і дрібними ракоподібними. На дні існують близько 4000 видів водоростей і 29 видів морських трав. У водах холодних і помірних широт інтенсивно розвиваються бурі водорості. У Південній півкулі росте макроцистіс — водорость-гігант, яка сягає завдовжки 200 м. У тропіках поширені фукусові, великі зелені та особливо вапнякові червоні водорості з родини коралових, які разом із кораловими поліпами утворюють рифи.

Рис. 9. Пояси Тихого океану

Зообентос представлений молюсками, ракоподібними, голкошкірими, кораловими поліпами. Величезний тиск і низькі температури води на глибині зменшують видовий склад тварин і змушують їх пристосовуватися до суворих умов життя. Так, на глибині 8,5 км живе лише 45 видів, які є малорухомими й працюють як «фільтри», пропускаючи через шлунковий тракт величезну кількість намулу — основного джерела живлення на цих глибинах.

Тихий океан багатий на ендеміків і гігантів. Тут живе багато видів риб, які не збереглися в інших океанах, ссавці-ендеміки — морські котики, сивучі, калани. У північній частині океану живуть велетенські мідії та устриці, а в екваторіальній зоні — двостулкові молюски тридакни, маса яких сягає 300 кг.

1.2 Атлантичний океан

Атлантичний океан — другий за розмірами водний басейн Землі (рис.10).

Рис. 10. Атлантичний океан

Існує кілька точок зору щодо походження назви океану: її могли дати стародавні греки на честь міфічного Атланта, який начебто стояв на краю землі й тримав на плечах небесне склепіння; назва може походити від Атлаських гір, що на півночі Африки, або від назви міфічного континенту Атлантиди.

Від Північного полярного кола до берегів Антарктиди Атлантичний океан простягається на 16 000 км. У найвужчому місці між мисом Сан-Рокі в Південній Америці та узбережжям Сьєрра-Леоне в Африці його ширина не перевищує 2900 км, а між західним узбережжям Мексиканської затоки й східними берегами Чорного моря — сягає 13 000 км. На півдні він сполучається з Тихим та Індійським океанами, на півночі — з Північним Льодовитим.

Острови Атлантичного океану розміщені, як правило, у прибережній частині. Їхня площа складає близько 1 млн км2. Шість найбільших островів — Великобританія, Ірландія, Ісландія, Куба, Гаїті, Пуерто-Рико, Ньюфаундленд — займають понад 700 000 км2. Великі архіпелаги розташовані біля берегів Америки. Це насамперед Великі і Малі Антильські та Бермудські острови. Багато архіпелагів на півдні океану: Південні Оркнейські, Південні Сандвічеві та Південні Шетландські острови. Крім того, в океані є кілька груп невеликих островів вулканічного походження: Канарські, Азорські, Кабо-Верде, Мадейра, Св. Єлени, Тристан-да-Кунья. До вулканічних належать також Ісландія та деякі острови з групи Малих Антильських.

Моря Атлантики, серед яких чимало внутрішніх і шельфових, становлять близько 11% площі океану. Їхньому розвиткові сприяє геологічна будова материків, основні тектонічні компоненти яких розташовані перпендикулярно до океанічної западини. Так, із тектонічними улоговинами пов’язані Балтійське, Північне, Середземне, Чорне, Азовське та Карибське моря, Мексиканська затока, моря Уеделла й Лазарєва.

Середземне поділяється на низку морів: Лігурійське, Тірренське, Адріатичне, Іонічне, Егейське. У межах Атлантичного басейну є карликові моря: Мармурове, Ірландське та інші.

Характерною особливістю дна океану є те, що частка шельфу становить лише 8,5% усієї площі. Найбільший він у північній частині басейну — вздовж берегів Європи й Північної Америки, де сягає завширшки сотень кілометрів. У південній частині він набагато менший, а поблизу берегів Бразилії та Африки становить лише кілька десятків кілометрів. Для рельєфу шельфу характерні жолоби та банки .

Профіль дна Атлантичного океану. Важливим елементом дна Атлантики є великий підводний Серединноатлантичний хребет, що простягнувся посередині океану з півночі на південь майже на 17 000 км. За формою він нагадує латинську літеру S і має завширшки понад 1000 км. Це порівняно молода гірська споруда. У багатьох місцях він розчленований повздовжніми ущелинами й численними поперечними розломами. Ці розломи поділяють його на окремі блоки, що змістилися в широтному напрямі на сотні кілометрів. В осьовій зоні хребта виявлено вузьку (30—60 км) і глибоку (1—2 км) повздовжню рифтову долину.

На екваторі Серединноатлантичний хребет поділяється жолобом Романш (7856 м) на Південноатлантичний і Північноатлантичний хребти. Північноатлантичний хребет значно нижчий — глибини над ним складають 2000—4000 м. Південноатлантичний хребет є вищим і більш розчленованим. У багатьох місцях глибини над ним менші за 2000 м і навіть 1000 м. Подекуди хребет підноситься над водою у вигляді вулканічних островів (Вознесіння, Тристан-да-Кунья, Гоф, Буве).

Серединноатлантичний хребет симетричний щодо берегів, тому поділяє дно на дві рівні частини — західну і східну, а низка перпендикулярних підвищень, що відгалужуються від нього (Бермудське, Ріу-Гранді, Рокол, Канарське, Мадейра, Кабо-Верде та ін.), обмежують глибоководні улоговини. У західній частині океану середні глибини більші (5500—6000 м), ніж у східній (4000—5000 м).

Рельєф ложа досить складний. Біля материків у глибоководних улоговинах простяглися абісальні рівнини. Це невеликі пласкі ділянки, вкриті товстим (3—3,5 км) шаром осадових відкладів. Ближче до Серединноатлантичного хребта, на глибинах 5,5—6,0 км, розміщується зона абісальних горбів. Крім того, в океані є тисячі поодиноких підводних вулканічних гір.

На узбережжі океану та його морів розташовані найбільші за вантажообігом порти світу. Через Атлантику проходять найважливіші трансокеанські маршрути. У надрах шельфу зосереджені запаси залізних і титанових руд, сірки. Розробляються родовища нафти і газу (у Північному морі та ін.). Працює декілька ПЕС. Атлантичний океан — найпродуктивніший у біологічному відношенні, але через надмірний вилов зростання обсягів промислу сповільнилося, і він поступився першістю Тихому.

Клімат Атлантичного океану різноманітний — від субарктичного до антарктичного, але переважають екваторіальний, тропічний і субтропічний (40° пн. ш. — 42° пд. ш.). Температура повітря в лютому змінюється від +25 °С на екваторі до 0 °C на 60° пн. ш. У серпні температура води становить +26°С…+27 °С на екваторі, +10 °С на 60° пн. ш. і 0 °C на 60° пд. ш.

Значний вплив на температурний режим мають морські течії, зокрема Ґольфстрім, Антильська, Ґвіанська, Лабрадорська.

Органічний світ Атлантичного океану за кількістю видів поступається Тихому та Індійському. Це пов’язано з його молодістю, тривалою ізоляцією від Індійського і Тихого океанів, сильним впливом холодного клімату в четвертинний період.

Фітобентос північної частини океану представлений бурими водоростями (переважно мукоїди, ламінарії, алярії), у тропічній зоні поширені зелені, червоні та бурі (сарґасові) водорості, у південній частині океану найбільше ламінарій. Зообентос: восьминоги, коралові поліпи, ракоподібні, голкошкірі, губки, специфічні види риб.

1.3 Індійський океан

Індійський океан — третій за розмірами океан планети. Назву океанові дав португальський учений С. Мюнстер («Космографія», 1555 р.) (рис.11).

Рис. 11. Індійський океан

Індійський океан розташований переважно в Південній півкулі між берегами Африки, Азії, Австралії та Антарктиди. На південному заході та південному сході, де Індійський океан широкими проходами сполучений з Атлантичним і Тихим океанами, межі умовно проводять від крайньої точки Африки — мису Голкового та мису Південного на острові Тасманія і далі до берегів Антарктиди, тобто за 20°сх.д. і 147°сх.д. відповідно.

На північному сході Індійський океан через Малаккську, Зондську і Торресову протоки сполучений з австрало-азійськими морями. Тут його межа проходить від крайньої північної точки Австралії — мису Йорк до гирла річки Бенебек на острові Нова Ґвінея. Далі вона повертає на захід та північний захід уздовж Малих Зондських островів, островів Ява та Суматра і півострова Малакка.

Островів в Індійському океані мало. Зосереджені вони переважно в західній частині та поділяються на три генетичні типи: материкові, вулканічні та коралові. До материкових належать найбільші — Мадаґаскар, Шрі-Ланка, Великі Зондські, а також Сокотра, Куріа-Муріа, Масіра та ланцюг дрібних островів уздовж берегів Аравії, Індокитаю та Західної Австралії. Більша частина материкових островів — це вапнякові плато на давніх докембрійських гранітах, але є гористі, складені докембрійськими породами. Особливу будову мають Сейшельські острови — це єдині споруди в межах ложа океану, складені гранітами.

Через слабке розчленування узбережжя в Індійському океані мало морів і заток. На півночі розташовані лише два моря — Червоне та Аравійське, а також чотири великі затоки — Аденська, Оманська, Перська та Бенґальська. На сході розмістилися крайові моря — Андаманське, Тиморське, Арафурське, а також затокаКарпентарія.

Уздовж берегів Антарктиди умовно виділяють моря: Рісер-Ларсена, Космонавтів, Співдружності, Дейвіса, Моусона, Д’Юрвіля.

Материкові окраїни майже скрізь виражені досить чітко. Береги материків облямовує вузька смуга шельфу. Лише в Перській затоці, поблизу берегів Пакистану та Західної Індії, а також у Бенґальській затоці, в Андаманському, Тиморському та Арафурському морях шельф має завширшки до 300—350 км, а в затоці Карпентарія — до 700 км. Монотонність рельєфу цих ділянок порушується кораловими спорудами та затопленими річковими долинами.

На глибині 100—200 м розташований крутий материковий схил, розчленований вузькими глибокими каньйонами, що починаються здебільшого в гирлах річок. Особливо багато їх на африканському схилі вздовж Кенії та Сомалі. Нерідко каньйони розгалужуються на кілька рукавів, якими виноситься річковий намул. Осідаючи біля підніжжя схилу, намул утворює величезні підводні дельти, що зливаються в нахилену рівнину. Особливо великі конуси сформувалися в пригирлових частинах Ґанґу та Інду.

Австралійський схил, на відміну від африканського, є значно більшим і ускладнений кількома плато — Ексмут, Натураліста, Кюв'є та ін.

Перехідна зона виражена лише на північному сході. Тут розташовані улоговина Андаманського моря, внутрішня острівна дуга Зондського архіпелагу, паралельний до дуги крутий підводний хребет, що включає Андаманські й Нікобарські острови, та глибоководний Зондський жолоб, що простягається на 4000 км уздовж островів Ява і Суматра від малих Зондських островів до узбережжя М’янми (Бірми). Для перехідної зони характерні виверження і вулканізм. У Зондській затоці розташовані всесвітньо відомі острів і вулкан Кракатау.

Серединний хребет — одна з визначних форм рельєфу дна. Загальна довжина серединно-океанічних хребтів близько 20 000 км, ширина — від 150 до 1000 км, висота — від 2,5 до 4,0 км.

Важлива особливість рифтових зон Серединноіндійського хребта — їхні продовження на материках. У західній частині Аденської затоки зона розломів розгалужується на дві частини. Одне відгалуження прямує на північ у вигляді Червономорського рифту, друге — повертає на захід, утворюючи систему східноафриканських розломів.

Серединний хребет поділяє ложе Індійського океану на три сегменти: Африканський, Азійсько-Австралійський та Антарктичний. У кожному із цих сегментів виявлено інші хребти. Так, посередині Азійсько-Австралійського сегмента над ложем океану здіймається високий Східноіндійський хребет, що прямолінійно простягнувся в меридіональному напрямі більш як на 5000 км. До нього на півдні прилягає широтний Західноавстралійський хребет. У північній частині сегмента розташований Мальдівський хребет, що складається із серії платоподібних неглибоких банок із кораловими рифами.

В Антарктичному сегменті вирізняється хребет Кергелен з підводними вулканами. В Африканському сегменті найвищими є Мадаґаскарський і Маскаренський хребти.

Ложе океану поділене системою підводних хребтів на великі улоговини. Найважливіші з них — Центральна, Західноавстралійська, Південноавстралійська, Австрало-Антарктична, Мадаґаскарська, Маскаренська, Мозамбіцька, Сомалійська, Аравійська. Усього в океані 24 улоговини.

Природні ресурси використовуються мало. Промисли риби й морепродуктів мають місцеве значення. За видобутком нафти й газу (Перська протока та ін.) океан посідає перше місце. Індійський океан поступається Атлантичному і Тихому щодо розвитку судноплавства, але перевершує їх за обсягом перевезення нафти. У шельфовій зоні розробляються розсипні родовища металів (Австралія), нафта, фосфорити тощо.

Клімат Індійського океану переважно теплий. Температури води біля екватора становлять +25 …+27 °С. На 30° пд. ш. температура знижується до +15 …+20 °С, на 50° пд. ш. — до 0…+5 °С, далі на південь — до 0 °C і нижче. Улітку в північній частині океану температура подібна до тієї, що біля екватора, — +25 °С…+27 °С, а у Червоному морі сягає +35 °С.

Опадів випадає від 500 мм на сході до 1000 мм на заході й 250 мм на півдні. В океані впродовж року панують пасати — сильні південно-західні вітри. Вони спостерігаються у тропічних і субтропічних широтах Південної півкулі. На узбережжі Індійського океану завдяки муссонам (сезонним вітрам, що утворюються на межі великих масивів суходолу і океанів) формується особливий океанічний клімат. У помірних широтах дмуть стійкі західні вітри великої сили. У тропічних широтах навесні й восені часто бувають урагани (тайфуни).

Органічний світ Індійського океану досить багатий. На дні зростають бурі, червоні та зелені водорості, на глибині 5—25 м — морська трава посіданія. Тваринний світ представлений літаючими рибами, тунцями, акулами, морськими черепахами, морськими зміями, крабами, численними молюсками, голкошкірими. Трапляються кашалоти, корали, морські слони, морські леопарди, південні кити тощо. Біля берегів Південної Африки багато морських зірок, в антарктичних районах живуть тюлені, альбатроси, пінгвіни.

1.4 Північний Льодовитий океан

Північний Льодовитий океан — найменший з усіх океанів. (Уперше як окремий океан його визначив голландський учений-географ Б. Вареніус у 1650 р., і назвав Гіперборейським. У 1845 р. Лондонське географічне товариство перейменувало його на Північний Льодовитий (рис.12).

Рис. 12. Північний Льодовитий океан

Північний Льодовитий океан розташований між Євразією та Північною Америкою. Межа між Північним Льодовитим та Атлантичним океанами пролягає південними окраїнами Гудзонової, Девісової та Датської проток, через Фарерські й Шетландські острови до мису Стад на Скандинавському півострові. Межею з Тихим океаном вважається Беринґова протока від мису Дежньова через острови Демидова до мису Принца Уельського.

Розташований океан переважно за полярним колом. Середню його частину займає Арктичний, або Центральний, полярний басейн. Ця частина океану практично завжди вкрита кригою. Через складні кліматичні та льодові умови океан є важкодоступним для дослідження.

Північний Льодовитий океан за кількістю островів посідає друге місто. Проте типових океанічних островів тут немає. Усі вони розташовані в межах материкової обмілини й побудовані зі структур континентального типу. Лише острів Ісландія, що на межі Північного Льодовитого та Атлантичного океанів, має вулканічне походження. Загальна площа островів близько 4 млн км2. Серед них багато великих, площею понад 50 000 км2, у тому числі найбільший острів світу — Ґренландія. Дрібні острови океану також різноманітні, проте всі — материкового походження.

Моря океану мілководні, обмежені групами островів та умовними зовнішніми краями шельфу. Європу омивають Норвезьке і Ґренландське моря; далі на схід, на широкому шельфі Євразії, — Баренцове море. За бар'єром Нової Землі — Карське море, яке відокремлене архіпелагом Північна Земля від моря Лаптєвих. На схід від Новосибірських островів лежить Східносибірське море, а за островом Вранґеля — Чукотське море, що омиває береги Євразії та Північної Америки. Північноамериканський материк омивається морями Бофорта, Лінкольна, Баффіна та Гудзоновою затокою. Усі перелічені моря є окраїнними, і лише Біле море, що глибоко входить у суходіл і сполучається з Баренцовим морем, є внутрішньоматериковим.

Освоєння ресурсів ускладнено через суворі кліматичні умови. Ведеться вилов риби, промисел тюленів, нерпи, моржів. Мінеральні ресурси розвідані слабо. Відкрито розсипні родовища олова, понад 50 родовищ нафти і газу. Північним Льодовитим океаном проходять транспортні магістралі, здебільшого сезонні.

Клімат Північного Льодовитого океану визначається його положенням у полярних широтах. У центральній частині впродовж року зберігається крижаний покрив. Зима сувора з температурами -3°С…-40°С. Улітку температури коливаються від 0 °C до +10°С. Хмарність переважає влітку (90—95%днів). Атмосферні опади випадають у вигляді снігу, дощ буває влітку і найчастіше зі снігом. Опадів випадає від 75 до 250 мм на рік. Клімат у цілому холодний, але тепліший за антарктичний.

У Північному Льодовитому океані багато водоростей — зелених, бурих і червоних. У Білому морі велика кількість морської трави зоостери. Тваринний світ багатий: моржі, тюлені, білі ведмеді, у приатлантичній зоні — великі косяки північноатлантичних риб (оселедець, тріска, морський окунь тощо), є кити (ґренландський та ін.); на берегах островів птахи (кайри, чайки, топірці, баклани тощо) утворюють «пташині базари».

2. Поняття «біогеографічна область». Біографічні області Світового океану

Біогеографічна область — крупний за площею флористико-фауністичний підрозділ земної кулі, який виділяється головним чином за спільностю історико-еволюційного розвитку фауни і флори. Кожна біографічна область відокремлена від інших значними перепонами, які перешкоджають розповсюдженню тварин і рослин (вузьким перешийком, високими горами, пустелею, океаном або вузькою протокою в океані). Як правило, всередині біогеографічної області флора і фауна характеризуються високим ступенем однорідності. При переході від одної області до іншої спостерігається різка зміна таксономічного складу на рівні родів і родин.

Світовий океан поділяють на 5 біогеографічних областей:

· Арктичну,

· Північну помірну, або Бореальну;

· Тропічну;

· Південну помірну, або Нотальну;

· Антарктичну;

Для Арктичної і Антарктичної областей характерна низька, часто мінусова температура води взимку та влітку і плавучі льоди. Морська вода солона і замерзає при температурі — 2 °C. У помірних областях у різні сезони температура води у поверхневому шарі значно змінюється. У тропічній області спостерігається постійна висока температура поверхневих шарів води: сезонні коливання рідко перевищують тут 1—2 °С.В арктичних морях простягаються великі крижані поля. Тут водяться білі ведмеді, тюлені, моржі, сивучи і котики. Харчуються ластоногі переважно рибою і рачками. У тюленів, як і у всіх ластоногих, розвинений нюх і тонкий слух, а очі добре бачать і під водою, і на суші. Ось чому у білого ведмедя, який підкрадається до тюленя, полювання часто буває невдалим: при його наближенні тюлень швидко зникає в лунці.У великих ополонках зустрічаються табуни однорогів (їх часто називають нарвалами). Це один з видів дельфінів. Товста шкіра однорога покрита роговим шаром. Вона, мов броня, оберігає його від ударів об лід. Єдиний зуб у самців виріс у довжину і перетворився на бивень. Зрідка у них буває два бивні. Живляться однороги рибою. Однороги часто зустрічаються у водах, що омивають Гренландію, Землю Франца-Йосифа і Північну Землю. Поблизу сибірських берегів у морі Лаптєвих можна зустріти інший вид дельфінів — білуху. Стадо білух приходить сюди, щоб поживитися навагою, бичком, лососевими рибами. Шкіра білух також має «броню». Свою назву білухи отримали за білий колір шкіри, характерний для дорослих тварин. На півночі їх називають білугами. Під час руху білухи уривчасто ревуть. У Баренцевому морі живе понад 2500 видів тварин, тобто в 60 разів більше, ніж у морі Лаптєвих. Тут можна побачити табуни гренландських тюленів. Більше ста років тому тут водилися гренландські кити, яких винищили. Вода Баренцевого моря населена мілья­рдами планктонних рачків і великою кількістю риби. Спускаючись на південь, де флора і фауна стають більш різноманітними, можна потрапити в північну частину Атлантичного океану. Риболовецькі судна ведуть тут промисел оселедця, тріски, пікші, морського окуня. Поблизу південної межі Північної помірної області розвинений промисел сардин. У Тропічній області водяться летючі рибки. Перелічити всіх мешканців Тропічної області неможливо. Теплі води Світового океану густо населені різноманітними видами тварин і водоростей. Біля тропічних берегів Малайського архіпелагу на прибережних мілководдях росте 860 видів бурих, червоних і зелених водоростей. Такої великої кількості водоростей немає ні в одному морі. Тут же нараховується 40 тис. видів різних морських тварин — губок, коралів, черв’яків, молюсків, риб. Корали утворюють острови і рифи. У зоні припливів на заболочених низинах тропічного узбережжя зустрічаються мангрові хащі. Серед коріння мангрових дерев живе багато морських тварин, у тому числі риби-стрибуни. Ці риби вилазять з води на коріння мангрових дерев і навіть на берег і полюють за комахами. На березі можна побачити краба, якого називають кокосовим або пальмовим злодієм. Він майже розпрощався з водою і приходить до моря тільки для розмноження. Живляться краби м’якушем кокосових горіхів, а волокнами, що покривають шкаралупу, вистилають свою нору серед скель. Сила мускулів клішні у краба така, що він «розгризає» кокосовий горіх.У тропічних морях живе багато видів скатів. Цікаві електричні скати — торпедо. У тілі в них є особливі органи, у яких накопичується електрична енергія. Електричний розряд цього ската може паралізувати рибу або відігнати хижака. Серед акул зустрічаються гіганти до 20 м довжини. Це китові акули, які живляться планктоном. З акулами тісно пов’язане життя своєрідних рибок — риби-лоцмана і причепи. Вважають, що риба-лоцман допомагає акулі виявити табун риб. Риби-причепи прикріпляються до черева акули особливою присоскою на голові і так подорожують разом з нею. Причепи і лоцмани поїдають залишки їжі акули. З морських ссавців цікаві ламантини із ряду сиренових. Це морські травоїдні тварини. Передні кінцівки у них перетворилися в ласти, а задні відсутні.Продовжуючи подорож на південь, можна потрапити в Південну помірну, або Нотальну область. Тут, як і на Півночі, водяться кити, тюлені, сардини, кефалі. На окремих островах можна побачити котиків. Вони близькі родичі далекосхідних котиків. У високих широтах Південної півкулі живуть пінгвіни. їх можна зустріти на островах, берегах і навіть на льодах Антарктики. Тут можна побачити і тюленів. На півночі від кромки льодів плавають кити. Серед них зустрічаються блакитні кити, що досягають 33 м довжини і 120 т ваги. Кит народжується 6—8-метровим і отримує від матері 100—200 л молока на добу. Моря Антарктики — головний район китового промислу. Від китів отримують жир, шкіру, м’ясо, а із залоз внутрішньої секреції виготовляють медичні препарати. У Північній помірній області Тихого океану і в далекосхідних морях живе багато видів тварин, близьких до мешканців атлантичних вод: тріска, оселедець, сардина, камчатська сьомга тощо. Це — спадщина льодовикового періоду, коли похолодання клімату вигнало багатьох тварин з полярних морів у бореальні райони на півночі Атлантичного і Тихого океанів. Вражає безліч і різноманітність далекосхідних лососевих риб: кети, горбуші, нерки, а також камбалових. На узбережжі знаходяться великі лежбища сивучів і котиків. На Командорських і Курильських о-вах зустрічаються морські видри — калани. Їх називають також камчатськими або морськими бобрами.

3. Біоценози та біогеоценози

Біогеоценозом називають однорідну ділянку земної поверхні з певним складом організмів, що населяють її (бактерій, рослин, тварин, грибів), і комплексом абіотичних компонентів (ґрунтом, повітрям, сонячною енергією та іншими), які пов 'язуються обміном речовини йенергії в єдину природну систему. Складові біогеоценозу — це біотоп — однорідний за абіотичними факторами середовища простір — і біоценоз (рис.13) — сукупність усіх представлених у межах даного біотопу організмів.

Рис. 13. Біоценоз

Функціональні складові біоценозу: сукупність усіх продуцентів даного біотопу (вищі рослини, водорості, автотрофні бактерії) — так званий фітоценоз; сукупність тварин-консументів — зооценоз; сукупність редуцентів (бактерій і грибів-сапротрофів) — мікробоценоз (рис.14).

Рис. 14. Складові біоценозу

Межі біогеоценозу визначаються межами фітоценозу, тобто контуру однорідної рослинності, оскільки саме рослини-продуценти є першою ланкою трофічних ланцюгів біогеоценозу. Біогеоценози водойм називають також біогідроценозами. Розміри конкретних біогеоценозів коливаються в досить широких межах: у пустелях площа біогеоценозу становить сотні тисяч квадратних метрів (наприклад, такири й барханні піски); Як правило, виразних, різких меж між біогеоценозами не існує, а один поступово переходить в інший. Будь-який біогеоценоз являє собою систему елементів, що взаємодіють, — популяцій живих організмів. Кожний біогеоценоз характеризується біомасою та продуктивністю, має свою певну просторову й видову структури, певну сукупність ланцюгів живлення, які пов’язуються потоками речовини й енергії в специфічну для даного біогеоценозу трофічну мережу й визначають його інформативність. Сукупність біогеоценозів із відносно схожими характеристиками (передусім — рослинністю), які займають значну територію й розвиваються в схожих кліматичних умовах, називають біотами. Біомасою називають кількість живої речовини на одиниці площі в момент спостереження. Це один із найважливіших статичних показників біогеоценозу. Загальна біомаса визначається сумою біомас усіх популяцій, які населяют даний біогеоценоз. Найчастіше за одиницю біомаси беруть 1 г сухої (рідше — сирої) органічної речовини на 1 м². Біомаса біогеоценозів різних типів коливається в широких межах.

4. Біогеоценози в біогеографічних областях Світового океану

У складі фітопланктону (одиночні і колоніальні пелагічні водорості) майже всюди за кількістю клітин і біомасі домінують діатомові водорості, але в тропічній зоні важливе кількісне значення належить також перідінеям і кокколітофорид (рис.15).

Рис. 15. Фітопланктон

Кількісний розподіл фітопланктону відповідає ціркумконтінентальной і широтної зональності океану, але істотно різниться в основних біогеоценозах епіпелагіалі. Найбільша чисельність і біомаса планктонних водоростей спостерігаються в нерітіческіх водах, особливо там, де має місце збагачення поверхневих горизонтів біогенними елементами в результаті сезонних процесів (помірні широти обох півкуль), прибережних апвелінгу (північно-західна і південно-західна Африка, банку Кампече в Мексиканській затоці) або річкового стоку (предустьевих ділянки Амазонки і Конго). При цьому в середніх широтах, де найбільш явно виражена біологічна сезонність, відмінності в чисельності та біомасі водоростей дуже великі. У тропічній зоні з цілорічної вегетацією фітопланктону максимальна біомаса перевищує мінімальну тільки в 4−10 разів, а нерідко й менше. У відкритому океані фітопланктону, як правило, помітно менше, ніж у берегів, і тут особливо чітко проявляється широтна зональність у розподілі його кількісних показників. В арктичних і антарктичних районах біомаса фітопланктону зазвичай досить низька. Біомаса водоростей помітно підвищується в середніх широтах обох півкуль (10 г/м3 і більше), потім досягає мінімуму в центральних круговоротах (часто всього лише 0.001 г/м3) і знову підвищується (до 0.1 г/м3 і більше) у екватора.

У цілому акваторія океану поділяється на оліготрофні і евтрофних ділянки, межі яких можуть бути грубо проведені за ізолініями середньорічної чисельності клітин водоростей, рівним 10 кл / л (що приблизно відповідає середній біомасі 0.001 г/м3); районування евтрофних вод може бути дробовим (Сьоміна, 1977а).

Продукування органічної речовини фітопланктоном визначається інтенсивністю фотосинтезу, що залежить від надходження доступною водоростям частини сонячної радіації та умов постачання верхніх горизонтів океану біогенними елементами. Розподіл первинної продукції по акваторії океану багато в чому схоже з районуванням за кількістю фітопланктону і відрізняється від останнього лише деякими деталями. Найбільш продуктивними є райони, які характеризуються найбільш швидкої регенерацією біогенів, а саме зони прибережних підйомів вод, дивергенції течій і часто повторюваних згінні явищ (узбережжя північно-західної і південно-західної Африки, південно-східне узбережжя Південної Америки і ін), а також деякі внутрішні моря (Азовське, Північне, окремі ділянки Мексиканської затоки; Кобленц-Мишкові, 1977).

У просторовому розподілі первинної продукції, як і в розподілі інших кількісних біологічних характеристик, виразно помітні обидва типи зональності - широтна і ціркумконтінентальная.

Органічне речовина, що продукується водоростями, а також вторинне органічна речовина, синтезується морськими бактеріями детриту, являє собою основу подальшого розвитку життя в океані і розподіляється по складній системі трофічних зв’язків. Потік енергії йде від фітопланктону і бактерій до рослиноїдних зоопланктону (рис.16), а потім через хижий планктон декількох трофічних рівнів до нектон рибам, кальмарам і китоподібних.

Рис. 16. Зоопланктон

Біомаса мезопланктону (його основу складають пелагічні ракоподібні, перш за все копепод) у верхньому шарі продукує у високих і середніх широтах сильно варіює за біологічним сезонах, досягаючи максимуму в літній час (на карті в цих районах показані саме найбільші значення), а в тропічних і екваторіальних водах вона слабо змінюється протягом року. Найбільші показники біомаси (до 0.3−0.5 г/м3 і більше) відзначаються в помірних широтах Північної півкулі - в Північному морі, в районі банки Джорджес. Це пояснюється інтенсивної зимової евтрофікацією поверхневих горизонтів і швидким перемішуванням вод з настанням біологічної весни, що починається в березні-липні (чим далі на північ, тим пізніше) і супроводжується різкою спалахом чисельності планктону. Аналогічна картина має місце на півдні океану — в Субантарктики, де також реєструвалися окремі значення біомаси порядку 0.3−0.4 г/м3, хоча осереднені для літнього сезону цифри (0.1−0.2 г/м3) помітно нижче. Ці показники, як зазначається Н. М. Вороніної (1975), обумовлені різночасністю сезонних процесів у цій широтної зоні, в результаті чого концентрація різних видів зоопланктону у поверхні відбувається зі зсувом у часі і недостатньо характеризує її справжню продуктивність. Високі значення біомаси спостерігаються також в районах інтенсивних апвелінгу біля берегів Африки-до 0.5−1.2 г/м3, у Намібії, в локальному районі над банкою Кампече — 0.3−0.5 г/м3, на Патагонської шельфі. Найнижчі значення показників характерні для серединних частин центральних кругообігів (0.01−0.25 г/м3) і Середземного моря (Богородиці та ін, 1968). Таким чином, у кількісному розподілі зоопланктону цілком очевидні всі головні риси біологічної зональності океану. Наведені вище цифри відносяться тільки до мезопланктону і не враховують більш великих тварин (довжиною понад 3 см), що об'єднуються в категорію макропланктону, або мікронектона (евфаузііди, креветки, дрібні риби і головоногі, а також медузи, гребневики, сифонофори, сальпи та ін). Розподіл біомаси цих тварин за площею океану не піддається поки картування у зв’язку з труднощами їх кількісного облову. Наявні дані показують, проте, що макропланктону на середніх глибинах становить у різних районах від 15 до 35% маси мезопланктону навіть без урахування кишково-порожнинних і покривників (Шарин, Несис, 1977). Порівнюючи біомаси фіто-і зоопланктону, можна помітити, що цифри, що характеризують їх кількісний розподіл, близькі за величиною, а в багатьох ділянках океану концентрації планктонних тварин навіть вище, ніж водоростей. Інші результати виходять при порівнянні первинної і вторинної продукції, так як протягом року число генерацій фітопланктону набагато більше, ніж зоопланктерів, тому і ставлення продукції до біомаси (коефіцієнт Р / В) у фітопланктону значно вище, воно становить близько 400, порівняно з 2.5- 4 в середньому для зоопланктону (Моисеев, 1969). Сумарна вторинна продукція океану, мабуть, приблизно в 10 разів менше його первинної продукції.

Найважливіша закономірність у кількісному розподілі бентосу полягає загалом, убуванні його біомаси з глибиною, причому на літоралі і субліторалі дуже різко виражена нерівномірність у розподілі кількісних характеристик по площі відповідно до нерівномірністю відкладення детриту — основного джерела живлення донних тварин (рис.17).

Рис. 17. Бентос

Дуже високими показниками характеризується біомаса донних водоростей — макрофітів — бурих (фукусовиє, ламінарієвих та ін), меншою мірою зелених і червоних, а також морських трав. У помірних широтах маса водоростей становить у середньому близько 35 кг/м2, але може досягати і більш високих значень (сотні кілограмів на 1 м2), в тропічній зоні вона, як правило, не перевищує 1−2 кг / м 2 (Возжінская, 1977).

У кількісному розподілі бентосу виразно проявляється ціркумконтінентальная зональність, що виражається в підвищеній біомасі донних тварин вздовж берегів всіх континентів і у великих островів (Гренландія, Ісландія). Цей евтрофних периферичний «пояс» пов’язаний не тільки з шельфом і материковим схилом, він поширюється також і на прилеглі ділянки ложа океану — «прибережну» абиссаль, в якій біомаса зазвичай набагато більше, ніж на подібних глибинах у відкритому океані (Філатова, 1977).

У океанічної абіссалі розподіл бентосу підпорядковується правилам широтної зональності. Найменші значення біомаси зареєстровані в оліготрофних районах у межах центральних кругообігів обох півкуль. В екваторіальній зоні біомаса зростає в 10 разів, але особливо висока вона за межами тропіків — між 50 ° і 65 ° пн. ш., наприклад, її значення виражаються цифрами 1−5 г/м2 і більше.

Загальна картина кількісного розподілу бентосу знаходиться в прямій залежності від відмінностей у продуктивності поверхневих вод океану, так як вихідним джерелом їжі для всіх донних тварин служить населення пелагіалі.

Органічне речовина, що продукується у верхніх горизонтах і перерозподіл в товщі води, потрапляє на дно в результаті процесів седиментації та осадконакопичення, і кількісні відмінності в надходженні цього речовини визначають трофічні умови існування донної фауни. Як зазначено вище, оліготрофні ділянки, розташовані в центральних круговоротах, і навколишні їх по периферії евтрофних ділянки сильно розрізняються по біомасі бентосу.

Особливий практичний інтерес представляє кількісний розподіл нектон — групи, що об'єднує середньорозмірних і великих риб і головоногих молюсків, а також морських ссавців і рептилій, які займають верхні щаблі трофічної піраміди. Нектон являє собою основу сучасного промислу водних організмів і визначає переважну частину господарсько цінної продукції океану.

Потрібно відзначити, що абсолютна кількісна оцінка біомаси нектон досить важка (особливо це стосується відкритого океану), і більш-менш точні цифри відносяться тільки до районів розвинутого рибальства.

У відкритих водах тропічної зони вся продукція представлена тунцями та іншими об'єктами ярусної промислу. Роль китоподібних у формуванні господарсько цінної продукції в даний час всюди мізерно мала. Географічне розподіл продукції нектон, загалом, дуже схоже з розподілом первинної продукції. Наявні невідповідності зрозумілі, по-перше, різним ступенем трансформації органічної речовини в харчових ланцюгах у різних районах і, по-друге, нерівномірним розміщенням сучасного рибальства, недостатньо повно використовує ресурси окремих ділянок океану

Висновок

Сукупність усіх живих організмів біосфери, що існують у даний момент, чисельно виражених в елементарному хімічному складі у вазі та енергії, В. І. Вернадський назвав живою речовиною, зіставляючи його тим самим з навколишнім відсталим речовиною біосфери. Головним стаціонарним показником живої речовини, її запасів, є біомаса основних груп організмів; головним динамічним показником з точки зору використання біологічних ресурсів вважають продукцію — продуктивність певної групи організмів

Найбільш багатими за біомасою в океані є субарктичний і північний помірний пояс. Біомаса на одиницю площі у субарктичному поясі в 11 разів більше біомаси тропічного і екваторіального поясів і в 5 разів більше цього показника для океану в цілому.

Порівняння загальних запасів живої речовини в усіх океанах показує, що Атлантичний океан має біомасу (5.20 млрд. т), приблизно рівну біомасі Тихого океану (6.98 млрд. т) і у багато разів перевищує біомасу Індійського океану (1.46 млрд. т).

У даній курсовій роботі я поглибила знання про роль живої речовини на планеті, з’ясувала які біоценози мають місце у Світовому океані, дослідила літературу з даної теми, розглянула основні гіпотези походження та еволюції біосфери, виявила функції живої речовини на планеті.

Список літератури

1. Амос Уильям Х. Живой мир островов. — Л.: Гидрометеоиздат, 1987. — 256 с. — (Мир дикой природы).

2. Биосфера и ее ресурсы: Сб. статей. — М.: Наука, 1971. — 312с.

3. Биосфера: Эволюция, пространство, время. — М., 1988.

4. Верзилин Н. Н., Верзилин Н. Н., Верзилин Н. М. Биосфера, ее настоящее, прошлое и будущее. — М.: Просвещение, 1976.

5. Вернадский В. И. Биосфера. — М.: Мысль, 1967. — 376 с.

6. Вернадський В.І. Вибрані праці. — К., 1969.

7. Вернадский В. И. Живое вещество и биосфера. — М., 1994. — С .121.

8. Войткевич Г. В., Вронский В. А. Основы учения о биосфере. — М., 1989.

9. Второв П. П., Дроздов Н. Н. Рассказы о биосфере. — М.: Просвещение, 1976. — 128с.

10. Дедю И. И. Экологический энциклопедический словарь. — Кишенёв: Главная редакция Молдавской Советской Энциклопедии, 1990. — 408 с.