Державотворча діяльність гетьмана Івана Мазепи

Державотворча діяльність гетьмана Івана Мазепи

Вступ

Актуальність теми дослідження. В історії України особливе місце належить гетьману Іванові Мазепі (1687— 1709 рр.). Державний діяч і політик найвищого гатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, вболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації.

Односторонній погляд в оцінці цієї непересічної історичної постаті був створений Росією і грунтувався, переважно, на офіційних царських документах, упереджених спогадах та замовних історичних дослідженнях. Таким поверховим тенденційним шляхом пішла російська, а потім і радянська історіографія та література. Радянська історіографія та коментарі до фольклорних і літературних творів відвели Мазепі місце в ряду антигероїв та зрадників. Ця однозначна оцінка виключала будь-який інший підхід до висвітлення теми. Позиція М. Драгоманова та інших дослідників, що трактували постать гетьмана з об'єктивних наукових позицій, не стільки заперечувалась, скільки замовчувалась.

Наш час з усією гостротою висуває завдання нового осмислення історичного минулого українського народу. Значний розвиток меценатської діяльності припадає на епоху Гетьманщини. Вагомий внесок в духовно-культурну спадщину вніс гетьман Іван Степанович Мазепа. Вивчення цієї проблеми набуває особливої актуальності у зв’язку із загальним переосмисленням діяльності гетьмана, поверненням до наукового обігу замовчуваних раніше тем. Все це свідчить про актуальність теми дипломної роботи.

Об'єктом дослідження є суспільно-політичні, соціально-економічні та духовні процеси в Україні наприкінці XVIIна початку XVIII ст.

Предметом дослідження є зовнішня та внутрішня політика Івана Мазепи.

Хронологічні рамки дослідження обмежуються роками гетьманування Івана Мазепи (1687−1709 рр.).

Мета даної дипломної роботи: з’ясування зовнішньої та внутрішньої політики Івана Мазепи. Для досягнення поставленої мети ставляться такі основні завдання:

— з'ясувати позиції гетьмана у відносинах з Кримським ханством та Туреччиною;

— визначити місце України в Північній війні;

— проаналізувати кризу українсько-московських відносин та причини й наслідки переорієнтації Івана Мазепи на Швецію;

— з'ясувати вплив політики гетьмана на розвиток господарства в Україні;

— розкрити основний зміст соціальних відносин в Україні часів Івана Мазепи;

— показати вплив Івана Мазепи на духовне життя.

Методологічна база роботи грунтується на основі принципів історизму та об'єктивності. При написані дипломної роботи використовувались як загальнонаукові методи: логічного аналізу, класифікації та систематизації, узагальнення, статистичний, так і спеціальні: проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, емпіричний, толерантності.

Практичне значення роботи полягає в розумінні складних державотворчих процесів гетьманської доби та вмінні застосовувати набуті знання в подальшому вивченні на уроках історії та суспільних дисциплін політичних процесів сучасної незалежної України.

Історіографія та джерельна база роботи. Історіографію гетьманування І. Мазепи, грунтуючись на традиційних уявленнях, умовно можна розділити на чотири періоди: дворянсько-ліберальний (XVIII ст.); буржуазно-демократичний (XIX — початок XX ст.); радянсько-догматичний (1917;1991 рр.); сучасний (1991;2007 рр.).

До першого періоду відносяться козацькі літописи Самовидця, Г. Грабянки, С. Величка. Особливу наукову цінність має літопис С. Величка, в якому розглянуто історію виникнення Козацької держави за гетьманування Б. Хмельницького, її долю за його наступників, зокрема й

І. Мазепи. Власне все, що історикам відомо про родовід Мазепи, його юність, навчання, вони завдячують С. Величку. Цінність його літопису ще й у тому, що пропонований виклад подій спирається на універсали, листи Мазепи, інші документи. Подано Коломацькі статті, що їх написали московські державники, а Мазепа підписав, отримавши булаву в 1687 р.

Перед нами постає політичний діяч, який виявляв схиляння перед царями Московії й пихатість феодала щодо різних соціальних верств Гетьманщини: до старшини запобігання, до селянства та рядового козацтва жорстка вимогливість і нетерпимість. У зносинах із запорізьким козацтвом — владність і вимогливість покірності до центральної влади, а щодо збіглого на Січ військового канцеляриста Петра Іваненка (Петрика), за словами Величка, намагання використати у своїй великій політиці - відокремлення України від Росії і встановлення державної незалежності Гетьманщини. В оцінці Івана Мазепи як політика і людини, С. Величко виявив суб'єктивізм, приписавши гетьману безпринципність, підступність і аморальність.

До першого періоду відносяться також окремі наукові розвідки істориків пізнішого часу, зокрема чотиритомна праця «Історія Малоросії» Д. Бантиша-Каменського. Спираючись на документальну базу, автор розкрив політичний портрет І. Мазепи, його характерні риси: мужність, що поєднувалася з розумом і освітою, піклування про підлеглих. І тут же поспішав додати: людина із злобою у серці, улесливістю на устах, став автором брехливого доносу на свого благодійника, тобто гетьмана І. Самойловича. Характеризуючи військово-політичну діяльність гетьмана, історик стверджував, що він відволікав військову силу назовні, аби в мирних умовах вона не була повернута проти нього самого. Славолюбний і цією якістю перевершив гетьмана П. Дорошенка. Варто все ж віддати належне Д. Бантиш-Каменському, який робив акцент на позитивних якостях Мазепи.

До другого періоду відноситься одна з найгрунтовніших праць визначного українського історика М. Костомарова «Мазепа». Без сумніву, вона залишила глибокий слід як у російській, так і українській історіографії. Поява цієї книги в часи, коли було накладено табу на дослідження будь-яких аспектів діяльності Мазепи, свідчила про науковий і громадянський подвиг М. Костомарова. Умови, в яких працював вчений, не могли не залишити негативний слід на поглядах історика щодо політичної постаті Мазепи. Звідси образ «зрадника» та низка інших принизливих ярликів. Усе ж цінність книги полягає в тому, що вона дала матеріал для роздумів, сумнівів, дискусій. Неупереджена людина, читаючи його книгу, могла натрапити на конкретні факти, що свідчили про великодержавну політику Петра I щодо Козацької держави, зробити вірні висновки про Івана Мазепу як політика, котрий боровся за Україну. Водночас варто кинути докір визначному історику, який до певної міри збіднив образ Мазепи як політичного діяча. Скажімо, нібито гетьману не вистачило національної ідеї. Не показано ставлення українського люду до гетьмана, не розкрито його взаємини з різними прошарками Козацької держави: старшиною, посполитими, січовиками, міщанами.

Маслійчук В. в праці «Козацька старшина» надолужив упущене, зокрема, про взаємини гетьмана із суспільними станами. Досить чітко показав вплив старшини на Мазепу, який змушений був задовольняти її економічні інтереси шляхом щедрої роздачі маєтностей. А тому зустрів спротив з боку селянської верстви, яка не хотіла коритися новим панам, чинила опір.

Використавши архіви Чернігівщини і Полтавщини, спираючись на універсали гетьмана, О. Лазаревський зібрав унікальні відомості про українську старшину XVII-XVIII ст. Опубліковані його три томи «Описів старої Малоросії» містять величезний матеріал про земельні володіння верхівки Гетьманщини, її участь у суспільно-політичному житті автономії.

Генеалогічний довідник українських козацько-старшинських родів опублікував у чотиритомнику «Малоросійський родовідник» В. Модзалевський.

Не можна обійти мовчанкою праці великого українського історика М. Грушевського, яких залишив суперечливі погляди на політика-державця Івана Мазепу. У книзі «Нариси історії українського народу» він дав загальну характеристику гетьману: «Силою і владою свого гетьманського регіменту Мазепа подібно до свого попередника, підтримував з усією енергією престиж старшини і її претензії щодо „підданського“ населення і допомагав старшині консолідуватися у монолітний спадково-привілейований стан. Характерну особливість його правління становить прихильність до церкви і тісно пов’язаною з нею культурою українського життя, яке помічаємо в Мазепи більше, ніж будь у кого з гетьманів. Ніби для того, щоб розв’язати упередженість протии своєї особи, як людини чужої, Мазепа з літ свого правління з небаченою енергією і щедрістю створює цілий ряд розкішних і величавих для свого часу споруд — звичайно, головним чином церковних, у дусі свого часу. Він щедро нагороджує найповажніші церкви і монастирі України багатими подарунками і пожертвами. Навіть ще тепер, після всіх офіційних переслідувань, що звалилися на ім'я і пам’ять Мазепи, України, починаючи з центру свого церковного життя, Києва, і кінчаючи іншими містами, повна мазепенських споруд, пожертв, традицій, що звеличували могутність, багатство і щедрість». Неупереджено оцінював М. Грушевський шведсько-український союз, який він відносив до життєво важливого кроку гетьмана, як державця, що прагнув визволити Україну з-під російської зверхності, а не особистим капризом. Грушевський вважав, що перехід гетьмана на бік Карла XII був радше прикрою неминучістю, ніж приємною нагодою, гіркою потребою, а не актом свобідного вибору.

Справедливіше трактував гетьмана Мазепу визначний український історик ХІХ ст. В. Антонович. У книзі «Про козацькі часи на Україні «він зазначав, що серед діячів XVII ст. Мазепа був справжнім політиком, щирим і полум’яним патріотом, але помилився у виборі шляху.

Поряд з українськими істориками про гетьмана Мазепу писали і «великороси», звичайно з позиції великодержавної ідеології. Головне завдання російська історіографія бачила в тому, щоб виправдати політику царизму, яка була спрямована на ліквідацію української державності. Отож будь-які виступи українських істориків чи політиків на збереження національної державності трактувалися «зрадою», а цих людей відносили до «ворогів». У цьому аспекті типовими були праці таких істориків як І. Голиков «Деяния Петра Великого», Г. Карпов «Критический обзор разработки главных руских источников», С. Соловйов «История России с древнейших времен», В. Ключевський «Курс русской истории» та ін. Найбільше уваги політичним крокам гетьмана Мазепи приділив С. Соловйов. Він визнавав скрутне становище гетьмана, позаяк той знаходився між двома вогнями, а саме: з одного боку Москва, яка ставила перед ним свої великодержавницькі вимоги, а з другого, люди України, що, за словами автора, не звикли підкорятися тискові Москви. Він визнав, що Петро І був причетний до різкого повороту гетьмана у своїй державницькій політиці, коли на військовій раді у Жовкві той відмовив.

Серед українських дослідників були й люди з іншими поглядами. Зокрема, Д. Яворницький у трьохтомній праці «Історія запорозьких козаків» грунтовно розкрив військово-політичні взаємини І. Мазепи з низовим козацтвом, а також трагічну долю Запорозької Січі після переходу гетьмана на бік Карла ХІІ. Автор не погоджувався з тими істориками, які приписували Мазепі 20-річне підданство Москві та її царям. Яворницький підкреслював, що гетьман уже в перші роки свого управління тримав думку про «відторгнення Малоросії від Великоросії». Автор переконливо писав, що Мазепа віддав увесь свій талант державця на боротьбу за незалежну Україну, але допустив прорахунки щодо ідеалів народної маси, якій була ближча мужицька психологія росіян, ніж аристократичних поляків, чи бусурман-турків. Д. Яворницький вважав, що відкриті і незахищені степи України не дозволяли запорожцям думати про незалежне існування України. Ось чому більшість козаків Запорозької Січі не пішла за гетьманом.

За радянських часів з’явилися історики, які порвали з комуністичною ідеологією і виїхали за межі України. В еміграції опинилися Д. Дорошенко, І. Борщак, О. Оглоблін та інші. В їхніх працях, що побачили світ у 1920;х роках, розкрито практично-політичні кроки Мазепи, які свідчили про його благородну мету — завоювання незалежності України. Зокрема І. Борщак у своїй праці «Іван Мазепа: Людина й історичний діяч» з’ясував внутрішні та зовнішні труднощі, об'єктивні і суб'єктивні чинники, що спричинили невдачі, трагедію України, її провідника.

Одними з найбільш відомих дослідників серед української діаспори були О. Оглоблін та Б. Крупницький. Особливе місце займає монографія О. Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба», над якою працював майже все своє свідоме життя. Автор подав низку систематизованих відомостей історико-біографічного характеру про мазепенський генералітет і полкових урядників. Близька до нього праця Б. Крупницького «Гетьман Мазепа та його доба».

Пізнати у всій повноті історичну постать Івана Мазепи неможливо без з’ясування історіографії, що досліджувала оточення гетьмана. Першим такий крок зробив у ХІХ ст. М. Костомаров своєю працею «Мазепинці». Він акцентував увагу на соратниках Мазепи, які після невдалого повстання втекли з гетьманом до Бендер. Однак талановитий історик допустився окремих неточностей. Зокрема, він вважав, що Мазепа мав намір підняти повстання у 1707 р., а тому, мовляв у нього виявилося мало прихильників.

Найближче оточення Мазепи показав В. Луців у праці «Гетьман Мазепа і його співробітники» Серед них названо П. Орлика, С. Палія, К. Гордієнка, Д. Апостола, І. Скоропадського, І. Новицького, І. Обидовського, А. Войнаровського, Г. Герцика, Д. Горленка.

Серед праць, в яких показана доля старшин-мазепинців, варто назвати книгу О. Субтельного «Мазепинці». Автор з’ясував причини появи в Україні сепаратизму, простежив головні віхи життя соратників Мазепи, особливо П. Орлика за кордоном. Ці сторінки книги О. Субтельного викликають довіру і сприяють глибокому з’ясуванню проблеми оточення Мазепи. Проте в книзі є й такі місця, котрі викликають здивування. Скажімо, про те, що Мазепа вірою і правдою служив цареві 18 років, про три роки змови проти царя (1689−1692), окрім того, вочевидь з власних міркувань, автор розділив оточення Мазепи на дві категорії: мазепинців і можливих мазепинців, тобто таких, хто не виявив твердості у боротьбі з царизмом і не пішов за своїм поводирем. Є авторські припущення, які викликають запитання, ніби Мазепа не займався формуванням команди однодумців. Звичайно, гетьман не розкривав своїх таємних планів перед кожним зустрічним, а умів виявляти справжніх прихильників.

Сьогодні історична наукова література з позицій сучасної методології прагне дати об'єктивне висвітлення політичної діяльності Івана Мазепи, зняти ганебні ярлики та принизливі епітети, якими рясніла література царської та радянської доби. З-поміж імен істориків, хто став першопрохідцем спростування фальсифікацій, звинувачень-догматів у адрес великого сина українського народу, назвемо О. Апанович, М. Брайчевського, В. Марочкіна, В. Шевчука, В. Смолія, В. Сергійчука.

Заслуговує на увагу праця С. Павленка «Міф про Мазепу», в якій аргументовано, з використанням документів розвінчано 12 міфів про гетьмана. Автору вдалося встановити, скажімо, єдину з-поміж різних версій дату народження Івана Мазепи, якою історикам варто користуватися -1639 рік.

Приємно відрізняється позиція окремих російських істориків сучасної доби. Мова іде про Т. Таїрову-Яковлєву, яка опублікувала книгу в популярній серії «ЖЗЛ» «Мазепа» На великому документальному матеріалі розкрита політична, дипломатична діяльність гетьмана як державця, а також його меценатство. Заслуговує на увагу висновок автора: «Двадцять років перебування гетьмана у владі стали періодом економічного розвитку України, зміцнення державного управління в рамках автономії та численних воєнних походів». Природжений політик, талановитий полководець і дипломат, людина відважна, честолюбива і цілеспрямована — він був уособленням епохи українського духовного відродження і розвитку козацтва. Поет і філософ, прекрасно освічений, казково багатий, з проникливим і насмішкуватим розумом, він двадцять років лавірував в океані політичної боротьби, залишаючись біля руля України. З’ясовуючи фатальний крок гетьмана, авторка дає виважений висновок: «Інтереси та мета молодої Російської імперії та ослабленої Гетьманщини були дуже різними. Певною мірою Україна стала заручницею геополітичних планів Росії… перед загрозою шведського наступу. Лівобережжя повинне було перетворитися на випалену землю, арену воєнних дій. Саме ці два чинники, поряд з особистими образами, і змусили Мазепу на спробу союзу з Карлом ХІІ.

Джерельною базою для роботи стали опубліковані документи, вміщені в «Універсалах Івана Мазепи». Дана підбірка документів містить 507 універсалів гетьмана і є важливим джерелом для вивчення різносторонньої діяльності Мазепи.

У листах гетьмана знайшло відображення широке коло проблем життя тогочасної Української держави, насамперед її участь у воєнних конфліктах, котрі велися з Росією. Крім того, вони дозволяють значно поглибити знання щодо взаємин Війська Запорозького із країнами, що входили до складу Османської імперії — Кримським ханством, Валахією, Молдовою, Буджацькою Ордою, а також із Річчю Посполитою й залежним від неї правобережним козацтвом. Представлені й різні аспекти внутрішньополітичного, соціального, економічного і культурного життя України, які вирішувалися у взаємодії із російською верхівкою.

Отже, історіографія діяльності гетьмана Івана Мазепи досить широка і багата на строкаті думки дослідників, яких можна розділити на чотири великі гілки: дворянсько-ліберальні, буржуазно-демократичні, радянсько-догматичні та сучасні. Перші ввели в обіг документальний матеріал і зробили спробу з’ясувати політичний портрет гетьмана Мазепи, другі - спробували виділити державницько-політичні кроки Мазепи, а треті - законсервували догматично-недолугі риси гетьмана Мазепи, аби прищепити читачам ворожі погляди на великого сина українського народу. Тільки в умовах демократичних свобод Західної Європи, де опинилися українські дослідники 1920;х років, вдалося переломити хибну тенденцію щодо політичної характеристики Мазепи. З об'єктивним поглядом поступово почав вимальовуватися справжній портрет борця за українську справу. Цей напрям був підхоплений і продовжений істориками незалежної України, що сьогодні має визначальний вплив для вивчення однієї з найбільш заполітизованих постатей української минувшини, якою і був за життя гетьман Івана Мазепа.

Розділ 1. Основні напрямки зовнішньополітичної діяльності Івана Мазепи

1.1 Позиції гетьмана у відносинах з Кримським ханством та Туреччиною

Коломацький переворот і початок гетьманування Мазепи сталися в умовах війни, яку Росія і Україна, як союзник її, провадили з Кримом і Туреччиною. Воєнні дії українського й московського військ на півдні пов’язані були з ширшими планами анти турецької коаліції — Священної Ліги. Це не могло не відбитися на українській політиці, і новий уряд Мазепи протягом наступного десятиліття приділяє велику увагу питанням зовнішньої політики, та навіть ширше — міжнароднім проблемам тогочасного європейського Сходу, зокрема чорноморській проблемі. Це не тільки було наслідком Коломацької угоди 1687 р., але насамперед пов’язан було з основними політичними та економічними інтересами України.

В українській політиці кінця XVII—початку XVIII ст. позначилися дві основні концепції інтересів України в Чорноморському басейні і взаємин з чорноморськими країнами. Перша, стара концепція часів гетьмана Петра Дорошенка (а власне, ще Богдана Хмельницького і навіть старіша) — концепція рівноваги сил на Чорному морі, оперта на порозумінні з Туреччиною й Кримом, з використанням їхньої політичної і військової допомоги проти Польщі чи проти Московії або ж проти цих обох держав заразом.

Наприкінці XVII ст., в умовах анти турецької коаліції й тривалої війни з Туреччиною й Кримом, зростає й укріплюється друга концепція чорноморської політики України. Ця концепція прагнула радикального розв’язання чорноморської проблеми, а тому вимагала активної української політики в цьому регіоні, Близькому Сході, а в дальшій перспективі — в цілій Східній Європі.

Виходячи з традиційної програми Української держави, з Правобережжям і Запоріжжям, як інтегральними частинами української державної території, Мазепа добре розумів, що без Південної України й північного узбережжя Чорного моря незалежна й соборна Українська держава, а передусім прилучення до Гетьманщини Правобережної України й повна інкорпорація Запоріжжя, були неможливі. Це ставило тоді на порядок денний української зовнішньої політики питання про цілковиту ліквідацію турецько-татарського панування на півночі Причорномор’я.

Ця ідея помітна в Мазепи вже в перші роки його гетьманування (починаючи з 1688 р.). Будучи прихильником старої дорошенківської політики на Чорному морі, підтримує (не без впливу деяких політичних і церковних кіл Близького Сходу) політику московського уряду царівни Софії і князя В. Голіцина, а згодом Петра І щодо Криму й Туреччини, намагаючись лише перевести її з тору Священної Ліги та московсько-польського союзу на інші, українсько-балканські шляхи. Гетьман пише (здебільшого власноручно) докладні й цікаві проекти військової й політичної офензиви Московщини та України на Чорному морі, проекти, що мали, безперечно, великий вплив на Петра І. Але вони почали здійснюватися пізніше, в другій половині 1690-х років, коли ситуація значно змінилася — і не на користь цих проектів і планів Мазепи. Та навіть і тоді, і пізніше Мазепа не перестає цікавитися цією проблемою. Він тримає найтісніші зв’язки з Молдавією та Валахіє ю, з церковними колами Сербії, Болгарії, Греції, з Атоном, з Константинопольським патріархатом, а згодом і з патріархатами Єрусалима та Антіохії.

Мазепа був противником польсько-московського союзу, слушно вбачаючи в ньому небезпеку для Української держави й зокрема для її соборницьких прагнень. Він не раз застерігав Москву щодо польської політики, зокрема 1690 р. повідомляв московський уряд про таємні зносини Польщі з Кримом і Запоріжжям. Гетьман вказував на те, що весь тягар війни з Кримом і Туреччиною союзники перекладають на Московщину і Україну. Мазепа добре розумів, що всяке порозуміння між Польщею й Москвою зводить на нівець справу Правобережної України, виключаючи можливість об'єднання її з Гетьманщиною. Навіть пізніше, 1701 р., вже після закінчення турецької війни, коли Польща знову була союзником Москви — цим разом проти Швеції.- Мазепа доводив московському урядові, що дружити з поляками небезпечно, бо й «нші кроникарі пишуть: доки світ стоїть світом, поляк русинові не буде братом.

Ставлення до Польщі визначало політику Мазепи і щодо Криму (й Туреччини), і — головне — щодо Москви.

Московська політика Мазепи в перший період його гетьманування була досить значна. Україна вже кілька десятиліть була зв’язана з Москвою, й Коломацька угода ще посилила цей зв’язок, а власне залежність українського уряду від загальної політики москви. Щоправда, московський переворот 1689 р. дещо послабив становище московського уряду супроти України, із цього скористався Мазепа, який загалом продовжував традиційну політику не допускати втручання Москви у внутрішні українські справи. Але допомога Москви була потрібна новому гетьманові в його заходах консолідації внутрішніх українських відносин, тоді надто напружених, а головне — для здійснення ширшої програми об'єднання українських земель під гетьманською булавою. Отже, незалежно від свого особистого відношення до Москви, гетьман у 1690-х роках провадить політику більш-менш лояльного співробітництва з московським урядом, не випускаючи з ока основних цілей української державної політики й раз-у-раз боронячи інтереси України супроти дальшого наступу на неї московського централізму.

Зокрема гетьман Мазепа лояльно й ретельно виконував військові зобов’язання Коломацької угоди. Навесні року 1688 р. почалося будівництво фортець на півдні Гетьманщини, що провадилося під безпосереднім керуванням самого Гетьмана, а також московських воєвод Леонтія Неплюєва й Григорія Косагова, силами близько 20 тисяч козаків, виборних від шести полків. Влітку того року була збудована Новобогородицька фортеця на р. Самарі, про яку Мазепа писав, що вона буде «в окрестных государствах явна и славна, великим государям к чести, а неприятелям страх и разорение». Хоч фортеця була збудована українським урядом, але в ній знаходилася московськ залога (1000 «ратных людей») на чолі з московським командантом. Будівництво цієї фортеці, а згодом і інших укріплень на кордоні Гетьманщини з Запоріжжям викликало велике невдоволення на Січі й стало одною з головних причин ворожого ставлення Запоріжжя до Мазепи майже до кінця його гетьманування.

Невдалий кінець першого Кримського поход не припинив подальшої боротьби Росії проти Туреччини й Криму. Активну участь у цій боротьбі продовжувала брати і Україна. Головну увагу при цьому приділено було боротьбі проти татарських нападів. Кримське ханство, користуючися невдачею першого Кримського походу, і далі робило руїнницькі напади на територію України. Український уряд давав рішучу відсіч татарським нападникам. У лютому 1688 р. козацьке військо (полки Лубенський, Миргородський та інші) на чолі з полковником Іллею Новицьким розгромило татарський загін біля гирла р. Тясмина. Наприкінці вересня того ж року Новицький, на чолі кількох козацьких полків (Переяславський, Миргородський та інші), вирушив у похід під турецьку фортецю Очаків, де було зруйновано кілька турецьких поселень, розгромлено татарський загін, який повертався до Криму з Угорщини. Ці успіхи українського війська особливо виділяються на фоні невдалого походу польської армії під Кам’янець у 1688 р.

Тим часом московський уряд готувався до нового великого наступу протии Криму. 19 вересня 1688 р. був виданий царський указ готуватися до походу, призначеного на наступну весну. У березні 1689 р. московське військо під командуванням князя В. Голіцина вирушило в похід. Це була величезна армія в 112 тис. чол., яка незабаром (20 квітня) збільшилася приєднанням до неї на Коломаці українського війська на чолі з гетьманом Мазепою.

Звістка про похід українсько-московського війська дуже стурбувала Крим і Туреччину. На допомогу татарам прийшло 50-тисячне військо з Азова. Татарське військо вирушило назустріч Голіцину і стало на Каланчаку. Тут 14 травня, між Зеленою Долиною і Чорною Долиною, на правий фланг українськомосковського війська напав передовий татарський загін. Бій тривав близько 4 годин; татари були розбиті й змушені відступити. 16 травня на Чорній Долині українсько-московське військо було атаковане головними татарськими силами на чолі з ханом Селім-Ґіреєм. Спочатку перевага була на боці татар, але вогонь артилерії відбив татарський наступ. На другий день хан відступив до Каланчака, а 20 травня українсько-московське військо дійшло до Перекопа. Проте наступного дня — 21 травня — Голіцин наказав військові відступати. Причини цього відступу лишилися невідомі. Головною ж причиною несподіваного відступу була, безперечно, нерішучість вищого командування армії, зокрема Голіцина, що не відважився перенести боротьбу на територію Кримського півострова, маючи виснажене походом військо, а до того ще небезпечне становище на правому фланзі, якому загрожували правобережні татарські орди (Білгородська орда) і турецькі фортеці на Дніпрі, тимчасом як головні татарські сили міцно стояли біля Перекопа. Розбити татарське військо Голіцин не сподівався, а спроба мирних переговорів не дала наслідків. Так чи інакше, несподіваний відступ війська свідчив про цілковиту невдачу цього широко задуманого походу.

Невдалий кінець другого кримського походу прискорив падіння Голіцина і царівни Софії (вересень 1689 р.). Мазепа, що прибув до Москви в серпні 1689 р., визнав новий уряд царя Петра І, який, у свою чергу, був зацікавлений у підтримці з боку гетьмана.

Досвід двох невдалих кримських походів показав, що доки українсько-московське військо не забезпечить своїх флангів, завоювання Криму — річ нездійсненна. Отже, цілком природно виникла думка про перенесення центрів дальшої боротьби проти Туреччини й Криму на низ Дніпра на заході, і низ Дону — на сході. У 1695 р. відбувся перший похід під Азов. Облога Азова тривала до осені. Вдалося тільки заволодіти деякими укріпленнями коло Азова, де й була залишена на зиму частина московського війська.

Значно кращим було становище союзників на Дніпрі. Стотисячне українсько-московське військо на чолі з гетьманом Мазепою і Б. Шереметєвим вирушило на низ Дніпра. Метою походу було заволодіти турецькими фортецями і позбавити татар можливості допомогти Азову.

У червні й на початку липня 1695 р. московське і частина українського війська переправилися через Дніпро. З липня біля р. Омельничка до московського війська приєдналися головні українські сили на чолі з гетьманом Мазепою. Об'єднане військо вирушило на південь і 24 липня, підійшовши до Газі-Кермана, розпочало облогу фортеці. 31 липня Газі-Керман змушений був здатися. Після падіння Газі-Кермана капітулювали й невеличкі фортеці — Нусрет-Керман і Мубарек-Керман. Отже, всі турецькі фортеці на долішньому Дніпрі опинилися в українсько-московських руках. Залишивши залогу в Таванську, Мазепа і Шереметєв повернулися на Гетьманщину [23, с.53−54].

Завоювання турецьких фортець на Дніпрі мало велике значення для подальшого ходу війни. Не кажучи вже про те, що було знищено старе гніздо татарських нападів на Україну, ліквідація турецького панування на Дніпрі забезпечувала позиції гетьманського уряду на Запоріжжі, а головне — зміцнювала правий фланг нового наступу на Азов, який почався 1696 р. 19 липня Азов здався. Вихід до Азовського моря був відкритий.

Падіння Азовської фортеці не розв’язало ні чорноморської, ні кримської проблем. Правда, Азовське море було втрачене для турків, але вихід з нього до Чорного моря (через Керченську протоку) залишався в руках Туреччини. З другого боку, сила Криму ще не була зломлена, і загроза реваншу за Азов саме з боку Криму стала цілком реальною небезпекою, підсиленою ще турецькою активністю на західному (правобережному) секторі північного узбережжя Чорного моря (Очаків). За таких умов треба було зміцнювати оборону південних кордонів України. Треба було готуватися до великого водного походу проти Криму й Туреччини.

25 травня розпочався водний похід вниз по Дніпру. Головна мета його була оборона Таванська і знов відбудованого Шингирея від татарських нападів, а також наступ на Очаків. Тим часом в середині червня гетьман Мазепа з усіма козацькими полками пішов на Коломак, звідки, з'єднавшись з московським військом на чолі з боярином князем Яковом Долгоруким, рушив через Самару до Кодака. Залишивши там частину війська під командуванням миргородського полковника Д. Апостола, Мазепа і Долгорукий переправилися через Дніпро і рушили до Таванська. 19 липня біля Кічкаса сухопутне військо з'єдналося з флотилією Неплюєва, а 25 липня коло Газі-Кермана до них приєдналися запорожці на чолі з кошовим отаманом Григорієм Яковенком. Загроза оточення, а також відсутність артилерії і нестача провіянту й пороху примусили його відступити, й, залишивши в Таванську й Газі-Кермані невеликі залоги, Мазепа і Долгорукий повернулися на Україну [38 c.54].

Однак головна мета походу 1697 р. — удар по Очакову — не булла досягнута, а загроза турецько-татарського нападу все ще висіла і над дніпровськими фортецями, і над цілою Україною. Отже, знов виникла думка про похід на Крим і Очаків. На Старшинській раді в січні 1698 р. вирішено було збудувати нову військову флотилію. Протягом чотирьох місяців було збудовано 430 човнів. У кінці травня Мазепа з шістьма козацькими полками (чотири було послано раніше до Таванська) вирушив на Коломак, де його вже чекав князь Я. Долгорукий з 80-тисячним військом. У липні 1698 р. об'єднане військо рушило степом на Перекоп. Проте нестача води й фуражу примусила армію повернути до Таванська, де вона зайнялася укріпленням фортець Таванська й Газі-Кермана. Спроба послати 10-тисячний загін водою до Очакова була невдала, і обидва полководці повернулися на Гетьманщину. У відплату за цей похід татарське військо вдерлося на Слобідську Україну і зруйнувало м. Салтів і слободи над р. Дінцем.

Становище України в 1698—1699 рр. було дуже тяжке. Особливо важким тягарем лягала війна на людність південної Гетьманщини, зокрема Полтавського полку. Навесні 1698 р. гетьман писав до Москви: «Ось вже одинадцять літ, як вершиться війна з Кримом і всі військові сили йдуть через Полтавський полк. Людність зазнає збитків од толочення й винищення трав і хлібів, од спустошення гаїв у старинних займищах. Гінці безупинно їздять не лише по царських грамотах (указах), але й по воєводських „памятях“ (дорученнях), вимагають від жителів собі їжі й питва, а деякі насмілюються бити й ганьбити міських старшин. Хоч і є царський указ начальним людям без царських грамот і без гетьманських подорожних листів нікому нічого не брати, але багато гінців на те не зважають і знати цього не хочуть». А влітку того ж року Мазепа скаржився цареві: «Протягом 12 років, від початку свого гетьманства, зробив я одинадцять літніх і десять зимових походів, і не важко кожному розсудити, які труднощі, збитки, руйнації від цих безупинних походів терпить Військо Запорозьке і вся Мала Росія».

Незадоволення охоплювало чимраз ширші народні маси і переростало в загальний протест проти дальшого ведення війни. Настрої козацького війська ставали дедалі загрозливішими. Руйнуючи Україну й вимагаючи від неї повної мобілізації всіх сил і ресурсів, війна поширювала володіння Московщини на південь й збільшувала її військово-політичні впливи на Україні і в Чорноморському просторі.

Виконання військових зобов’язань Коломацької угоди, а зокрема багатолітня участь у війні з Кримом і Туреччиною, яка коштувала Україні великих жертв і втрат, не принесли жадної користі Українській державі. Чорноморська проблема залишилася нерозв’язаною, а разом з тим не осягнені були головні цілі зовнішньої політики Мазепи — об'єднання Правобережної України з Лівобережною, консолідація Запоріжжя з Гетьманщиною під владою гетьманської булави, не кажучи вже про визволення Ханської України й північного узбережжя Чорного моря з-під турецько-татарського панування.

Сучасникам найбільш впадала в око залежність політики Мазепи від московського уряду. Справді, український уряд змушений був брати активну участь і в зовнішній політиці Москви (спільна участь у війні з Кримом і Туреччиною, а згодом зі Швецією; участь у будівництві російської військового флоту у Воронежі, куди гетьман надсилав робітників з України, приміром, у 1698 р. тощо), і навіть у деяких внутрішніх справах московського уряду. Зокрема, в 1703 р. гетьман вирядив козацьке військо на чолі з лубенським полковим суддею Л. Кичкаровським проти башкирських повстанців; так було й пізніше, в 1708 р., коли українські козаки змушені були допомагати приборкати повстання Булавіна, якого активно підтримувало Запоріжжя.

Всі ці справи й стосунки зв’язували і гетьмана Мазепу, і взагалі керівні старшинські кола з Москвою. Гетьман досить часто їздить до Москви в супроводі численної урядової делегації, яку там дуже урочисто приймають, причому кожного разу Мазепа бачиться з царем Петром І, з яким встановлює дуже добрі й навіть приязні відносини.

В 1700 р. Мазепа одержав орден Андрія Первозваного в нагороду за свої заслуги під час турецької війни. Пізніше, в 1707 р., за клопотанням Петра І, гетьман дістав титул князя Священної римської імперії. Небіж Мазепи —Обидовський і деякі інші члени старшини (М. Миклашевський, І. Ломиковський, В. Кочубей) одержали чин стольника, а майже вся вища старшина — московське дворянство. Мазепа і Обидовський дістали також великі маєтки в Росії і на Слобідській Україні; інші представники української старшини одержали царські грамоти на свої маєтки. Гетьман купує собі в Москві палац. Окрім царя, він має добрі відносини з багатьма провідними московськими діячами, зокрема з фельдмаршалом Б.П.Шереметєвим, князем Д.М. Голіциним, канцлером графом Г.І.Головкіним та іншими, не виключаючи навіть князя О. Д. Меншикова. Ці урядові й персональні зв’язки мали неабияке значення для політичних планів гетьмана Мазепи й, будь-що-будь, зміцнювали його становище супроти старшинської опозиції. Але саме це — політика Гетьмана щодо Москви в 1680—1690-х роках і його персональні зв’язки та відносини з нею були дуже непопулярні на Україні. Якщо численні противники й вороги Мазепи, інтригуючи проти нього в Москві, закидали йому — цілком безпідставно — польські симпатії, зв’язки й політичні конспірації, то в широких колах українського суспільства росло й ширилося невдоволення, як здавалося, «промосковською» політикою Гетьмана, звучали слова докору й осуду, що часто-густо переходили межу громадської критики й загрожували політичним протестом [16, с.85−152].

Визначний український історик І. Крип’якевич пише: «Погляди українських політиків на цю справу не були одностайні. З одного боку, було бажано знищити сили кочовиків і здобути для колонізації степові простори і морський берег. Але війна, яку протектувала Москва, в результаті мала збільшити силу московської держави і її натиск на Україну. А тим часом Крим і Туреччина, хоч і ворожі Україні, не раз служили захистом для української самостійності… Мазепа, безперечно, знав ці міркування, але в своєму політичному реалізмі бачив, що Україна не має ніякої змоги протиставитися московським планам, і, навпаки, — мусить узяти в них активну участь. Тому він весь час лояльно підтримував чорноморську політику Москви, але одночасно дбав про те, щоб Україна мала з війни як найбільше користі» [27, c.212−213].

Отже, лише коротко згадавши найважливіші з воєнних справ Івана Мазепи від часу отримання булави до кінця XVII століття, не помилимось, стверджуючи, що ці діяння були щоденною турботою керівника Козацької держави. Потрібно було підтримувати та розвивати оборонну систему, забезпечуючи саме існування країни, а також докласти максимум зусиль для організації наступальних походів на Південь. Війна проникала у всі сфери життя українців, для багатьох з них вже давно ставши невід'ємною частиною існування. Перспективи були примарними, а поки що протистояння несло з собою втрати населення та величезні економічні збитки. Протягом 12 років відбулося одинадцять літніх і десять зимових походів, і не важко уявити, яких труднощів, збитків, руйнацій від цих безупинних походів зазнало Військо Запорозьке і вся Гетьманщина. Зроблено було дуже багато, але з початком XVIII століття вектор російських інтересів під впливом зміни всього комплексу європейської політики різко змінив свій напрямок. Відкривалася нова сторінка і для української політики, яка обіцяла нові можливості та нові втрати.

1.2 Україна в Північній війні

Велика Північна війна (1700−1721) має особливе значення в світовій історії. Історичне змагання двох потужних держав північного сходу Европи — Московщини і Швеції завершується в першій чверті XVIII ст. перемогою першої. Замість могутньої Шведської держави, виступає як вирішальна сила на сході Европи Російська імперія, що починає відтоді загрожувати цілій Европі. Перший удар нової потуги мусив упасти на Україну, цей форпост європейської культури на Сході.

Для боротьби зі Швецією створено було коаліцію, до якої, крім Московщини, ввійшли Данія, що мала давні суперечки зі Швецією, і польський король Август II, курфюрст саксонський. Союзники розпочали війну навесні 1700 р. Король датський увійшов у Голштінію (союзник Швеції), а Август II — у Ліфляндію, де розпочав облогу Риги.

Молодий (народився 1682 р.) шведський король Карл XII, один з визначних полководців свого часу, розробив план розгрому своїх противників поодинці, короткими несподіваними ударами. У травні 1700 р. Карл на чолі 20-тисячної армії раптом висадився в Данії і незабаром з боєм підступив до Копенгагена. Датський король Фрідріх IV змушений був підписати договір (Травендальський мир), за яким Данія зобов’язалася відмовитися від союзу з Росією та королем польським і відшкодувати військові витрати Швеції, а також визнала незалежність Голштінії. Це було 8 серпня 1700 р., а 9 серпня, не знаючи ще про поразку Данії, Петро І проголосив війну Швеції.

Московське військо перейшло кордон і почало облогу шведської фортеці Нарви, але Карл швидко перекинув свої військові сили в Прибалтику і 19 листопада 1700 р. несподівано напав на московський табір. Московське військо було розбите вщент. Карл XII вирішив, що з Петром покінчено, і повернув свої головні сили проти третього, як здавалося йому, найнебезпечнішого учасника коаліції — Августа II.

Україна змушена була взяти активну участь у війні зі Швецією. Це було наслідком політичного становища України, створеного Переяславським договором 1654 р. й Коломацькою угодою й, головне, визначене було реальним співвідношенням сил на сході Европи. Щоправда, певні кола української старшини й купецтва були зацікавлені в інтересах розвитку зовнішньої торгівлі у вільному виході до портів Балтійського моря, обминаючи територію Речі Посполитої. До того ще в інтересах української політики було відвернути увагу Московщини від кримсько-чорноморських справ і скерувати московську агресію в іншому напрямку. Характерно, що під час перебування в Москві на початку 1700 р. Мазепа «нас нудит на шведа» (хоч і радить зачекати з цим, поки буде укладено угоду з Туреччиною), як доповідав Петрові фельдмаршал і адмірал Ф. Головін, керівник зовнішніх справ Московщини й майбутній головнокомандувач московської армії.

З самого початку війни українське військо вирушило на північ. Спочатку пішов Полтавський полк (на чолі з полковником І. Іскрою) за ним — Чернігівський полк (на чолі з полковником Ю. Лизогубом) з артилерією. Трохи згодом до них приєднався Ніженський полк на чолі зі своїм полковником і наказним гетьманом І. Обидовським. Крім того, участь у поході взяли два охотних (сердюцьких) полки (Д. Чечеля й Федька). Однак козацьке військо не встигло дійти до Нарви і участи у битві не брало. Після того воно стояло коло м. Печер Псковських (Печерський монастир).

Охотницькі полки й півтори тисячі вибірних козаків Чернігівського полку на чолі з наказним полковником Яковом Лизогубом були послані до Чудського озера. Козаки відбили шведський напад на Гдов і переслідували шведів, спустошивши прикордонні шведські володіння.

На початку 1701 р. (раптово помер Обидовський, і козацьке військо повернулося на Україну. Лише обидва охотницькі полки й невелика частина козаків залишилися в Печерах, незабаром відбивши напад на них шведського загону полковника Шліппенбаха.

Успішні дії українського війська в кінці 1700 — на початку 1701 р. були немовби прелюдією до кампанії 1701 р., яка розгорнулася для московського війська досить вдало. Доручивши Б. Шереметєву стримувати можливий шведський наступ на Псков і Новгород, а разом з тим за допомогою козацьких загонів пустошити прикордонні шведські володіння, Петро всю свою увагу зосередив на створенні нової московської армії. Четверта частина всіх церковних дзвонів у державі була перелита на гармати; значно збільшилося виробництво іншої зброї; вдосконалилося озброєння армії (до рушниць були додані багнети).

Сам Карл XII немовби сприяв цим заходам Петра. Ідучи проти Августа II, Карл залишив для захисту Північної Прибалтики порівняно невеликі сили. Цю помилку Карла XII використав Петро, і московське військо вже в 1701 р. почало завдавати шведам дошкульних ударів.

В 1701 р. українське військо брало ще більшу участь у воєнних операціях. За наказом царя гетьман поділив свої сили на дві частини. На початку року кілька тисяч запорожців і Гадяцький полк (на чолі з полковником гадяцьким М. Бороховичем) вирушили до Пскова, звідки, з'єднавшися з московським військом під командуванням князя Рєпніна, пішли на допомогу польсько-саксонському військові, яке було під Ригою. Сам Мазепа з головними силами й артилерією пішов був до Пскова. Однак у Могилеві він одержав наказ Петра про те, щоб вирядити вперед лише 20 тисяч війська (без артилерії). На чолі цього загону, який складався з полків Миргородського, Полтавського, Лубенського, Переяславського і двох компанійських (разом понад 17 тис.), був поставлений полковник миргородський Д. Апостол.

Спочатку воєнні дії розгорталися для союзників не досить вдало. Рєпнін був розбитий під Ригою і відступив. Польське військо змушене було зняти облогу Риги. 19 липня 1701 р. московське військо зазнало поразки під с. Равге. Але 29 грудня 1701 р. московсько-українське військо на чолі з Б. Шереметєвим розбило загін Шліппенбаха під Ерестфером. Рештки шведського війська втекли, переслідувані кіннотою Д. Апостола. На початку 1702 р. Апостол, залишивши два компанійські полки повернувся на Україну.

Влітку (18 липня) 1702 р. Б. Шереметєв розбив шведське військо під Гуммельсгофом. Ці перші перемоги над шведами дали можливість розпочати наступ на Інгрію. 11 жовтня 1702 р. російське військо здобуло шведську фортецю Нотебург (старий новгородський Орєшек), перейменований Петром І в Шліссельбург. 1 травня 1703 р. взята була невеличка фортеця Ниеншанц (Канци) у гирлі Неви, а 16 травня 1703 р. Петро заложив там Петропавловську фортецю — нове місто Санкт-Петербург. В боях під Нотебургом і Ниеншанцом брало участь і українське військо (Чернігівський полк на чолі з Ю. Лизогубом) [15, с.182−183].

В 1704 р. російське військо зайняло місто Дерпт (Юр'єв), а 9 серпня того ж року взята була Нарва. Отже, вся Інґрія і вихід до Балтики перейшли у руки Росії.

Війна тривала. Карл XII міцно погруз у Литві і в Польщі. За чотири роки (1701−1705) шведське військо захопило велику частину території Речі Посполитої. В 1701 р., розбивши польсько-саксонське військо під Ригою, Карл зайняв Курляндію, а в 1702 р. — майже всю Литву і значну частину Польщі. Тоді ж шведи зайняли Варшаву, а в червні 1702 р., розгромивши саксонське військо під Клишином, Карл увійшов у Краків.

Проте утиски шведами польського населення викликали велике невдоволення в Польщі і зміцнили становище Августа II. Налякані повстанням на Правобережній Україні, польські магнати воліють триматися Августа II і союзу з Росією, щоб мати допомогу Петра у боротьбі і проти шведів, і головне — проти Палія.

1702 р. повстання охопило територію Київського, Брашіавського, Подільського та південну частину Волинського воєводств. Як і 1648 р., розпочалося масове винищення шляхти, євреїв-орендарів, польської адміністрації та католицького й уніатського духовенства. Представники польської влади звертали увагу на те, що Палій та його соратники намагалися йти слідами Богдана Хмельницького, який запалив факел селянської війни.

Повстанцям вдалося оволодіти польськими фортецями в Бердичеві, Немирові, Меджибожі, Вінниці, Барі. У листопаді 1702 р. раптовим штурмом Палію вдалося підкорити Білу Церкву з її міцною фортецею та потужним гарнізоном. Сюди він і переніс свою резиденцію. Тим часом окремі козацькі загони з’являлись аж під Кам’янцем, Золочевом, Сатановим, Сокалем тощо. Створилися нові козацько-селянські полки — Миргородський, Могилівський та ін. На допомогу повстанцям почала прибувати підмога з Молдавії.

Впадало у вічі прагнення козацьких лідерів не лише збурити спокій на теренах Речі Посполитої, а й вибороти право на створення на Правобережжі свого «козацького панства». Одночасно правобережні лідери постійно наголошували на своїх намірах добиватися об'єднання козацької України в одній державі. Після здобуття білоцерківської фортеці Палій, Самусь та Іскра звернулися до гетьмана Мазепи із колективним проханням про прийняття їх під свою владу та зверхність російського царя.

Однак повстанці стали заручниками несприятливої геополітичної розстановки сил. Петро I був союзником Августа II у війні зі Шведським королівством, що спалахнула 1700 р., а тому про надання Мазепою військової допомоги правобережним козакам у боротьбі з польським королем або прилучення регіону до складу Російської держави не могло бути й мови [52, с. 52].

Тим часом Август II, кинувши проти повстанців 15-тисячну армію з 44 гарматами, до березня 1703 р. зумів придушити головні вогнища боротьби на Поділлі та південно-східній Волині. Почалася жорстока розправа переможців. Усі повстанці, захоплені зі зброєю в руках, були покарані на смерть. Взятий у полон при взятті Ладижина полковник Абазин був посаджений на палю. Особливою жорстокістю відзначався київський воєвода Юзеф Потоцький, котрий наказав відтяти ліве вухо всім селянам, на яких хоч би падала підозра в участі в повстанні.

Однак репресії не привели до покори правобережне козацтво. На початку 1704 р. повстання розгорається з новою силою. Цього разу бунтівні настрої перекидаються і на Запорозьку Січ, де рядові козаки були готові приєднатися як до соціальних закликів повстання, так і виступити проти іноземного поневолення.

Намагаючись зміцнити свої позиції, Палій налагоджує стосунки з кошовим отаманом Запорозької Січі Костем Гордієнком, у котрого склалися надзвичайно напружені стосунки з гетьманом Мазепою. Крім того, до Батурина надходила інформація про зацікавленість шведського короля залучити на свій бік Семена Палія, аби тим самим чинити диверсії в тилу його супротивника короля Августа II. Вимоги царя Петра І здати Білу Церкву полякам і спільно з коронними військами виступити проти шведів не справили на козацького ватажка належного впливу. 31 липня 1704 р. за наказом гетьмана Мазепи фастівського полковника було підступно захоплено в полон і перепроваджено до Москви. Звідти Семена Палія відправили на заслання до Томська, де він пробув аж до кінця 1708 року [32, с.153−161].

Успіхи шведів посилюють внутрішню боротьбу литовських магнатів, серед яких утворюються два головні угруповання: одне (Огинського) лишається на боці Августа II, друге (Сапєги) підтримує Карла XII. Обидва угруповання ведуть між собою запеклу боротьбу, в якій бере участь і українське (гетьманське й запорозьке) військо. У 1702 р. ця боротьба зосереджується навколо литовсько-білоруської фортеці Старого Бихова, зайнятого військом Сапєги.