Висновки. 
Становлення та функціонування номенклатури радянської системи освіти в Україні 20–30-х рр. ХХ ст.

Основні науково-теоретичні положення та результати дисертаційного дослідження, виокремлені у завданнях:

• — зазначено, що радянська історіографія нагромадила низку концептуально однотипних праць про підготовку керівних партійно-господарських кадрів, висвітлюючи біографії відомих державних діячів та керівну роль партійних організацій, а зарубіжна історико-політологічна наука займалася вивченням радянської політичної системи, більшовицького терору, партійної номенклатури, зосереджуючись на лідерах українського «націонал-комунізму». Сучасна історіографія історії 20 — 30-х рр. ХХ ст. з’ясовує наслідки тоталітарного режиму, демографічні наслідки репресій, біографії вищої та середньої ланки номенклатури партійно-радянських органів влади. Поняття й суспільно-політичне явище «номенклатура» ототожнюють із персоналіями вищої категорії управлінців;
• — визначення «номенклатура», яке з’явилося на початку 20-х рр., стосується адміністративно-функціональної системи державної влади, тобто переліку державних посад, а з іншого боку, повсякденної суспільно-політичної та оперативно-керівної діяльності управлінців. Номенклатура є функціональним і системним явищем, яке не можна ототожнювати з персоналіями, тому що його складовими були структурні підрозділи державних установ, їх функції, організаційні форми, а також особовий склад — персоналії;
• — встановлено залежність загальної кількості номенклатури освітніх установ та її особового складу від структурних підрозділів Наркомосу та адміністративно-територіального поділу УСРР, від організаційної схеми системи освіти, її постійної модернізації та уніфікації. У центральному апараті Наркомосу України кількість працівників залишалася стабільною — від 225 до 257 осіб, в губернських відділах освіти 8 — 12, а в районних — удвічі менше, хоча загальна кількість номенклатури становила близько 5 тис. осіб. Її вплив на суспільство визначався не кількістю посадовців, а регулятивно-адміністративними функціями структурних підрозділів, їх місцем і роллю в повсякденному культурно-освітньому житті українського суспільства. Наркомос УРСР керував освітою, наукою, культурою, мистецтвом, національними процесами і духовними відносинами, формуючи відповідний тип суспільної свідомості;
• — доведено органічний зв’язок повноважень республіканського статусу номенклатури з ознаками самодіяльного функціонування української системи освіти, яка повноцінно існувала протягом 20-х рр. і зазнала трансформації упродовж 1930 — 1933 рр., а згодом втратила самостійні регулятивні функції. Самодіяльність системи освіти, крім принципової позиції української номенклатури, була обґрунтована правовими актами — союзною конституцією та республіканським статусом самого наркомату;
• — підкреслено, що соціальне й політичне походження номенклатури освітніх установ зумовлене особливостями соціально-професійної структури населення України, специфікою національно-демократичного руху 1917 — 1920 рр., функціонуванням елементів багатопартійності, відтак вищу керівну ланку представлено колишніми есерами, соціал-демократами, боротьбистами, бундівцями, укапістами, меншовиками. На початку 20-х рр. боротьбисти становили переважну більшість у центральному апараті НКО та місцевих відділах народної освіти, що призвело до формування української системи освіти, запровадження українізації. Вони перебували на ключових посадах до 1933 р., обстоюючи культурно-національні пріоритети України, унеможливлюючи уніфікаторські тенденції центру;
• — наголошено, що українізація держапарату значно підняла відсоток етнічних українців в апараті управління, відтак вони становили дві третини від загальної кількості окружних інспекторів освіти. До номенклатури оперативно-керівного та обслуговуючого персоналу належало «старе чиновництво», яке становило 30% управлінців окружного рівня та дві третини спеціалістів різних галузей знань. Освітній рівень номенклатури залежав від її категорії: вища ланка мала вищу й середню освіту (службовців з вищою освітою було 39%, а в науково-освітніх установах — 57,5%). Управлінці окружного та районного рівня мали «нижчу» або «домашню» освіту, тобто були малописьменними. З огляду на це принцип пролетаризації студентів не дав позитивного результату, особливо серед номенклатури системи освіти, де переважали вихідці з родин службовців та інтелігенції;
• — викладено тезу про те, що українські наркоми освіти Гринько, Шумський та Скрипник мали національно-освітні та культурницькі пріоритети в політичній діяльності і обстоювали номенклатурну самостійність Наркомосу. Нарком Гринько був реформатором і фундатором системи освіти, нарком Шумський намагався позбутися партійного впливу на державні структури, демократизувати внутрішньопартійне життя та поширити вплив українізації на суспільні відносини, Скрипник публічно заявив про можливість єдиної системи освіти, але протягом 1928 — 1929 рр. стримував уніфікаторські тенденції центральних органів влади. Для номенклатурної діяльності Скрипника, а також для його попередників, було характерним утвердження особистих амбіцій та збереження бодай формально державного суверенітету УСРР, тобто корпоративного принципу функціонування республіканської номенклатури;
• — виділено п’ять періодів становлення й функціонування радянської системи освіти та відповідно і республіканського статусу номенклатури:
  • 1) 1919 — 1922 рр. — виникнення та структурування функціональних підрозділів НКО УСРР, оформлення української самодіяльної системи освіти та її юридичне зміцнення;
  • 2) 1922 — 1924 рр. — визначення конституційного статусу республіканської номенклатури освітніх установ, подолання спроби союзних відомств уніфікувати систему освіти під час союзного державотворення;
  • 3) 1924 — 1927 рр. — збереження української радянської системи освіти, обстоювання республіканського статусу партійно-радянської номенклатури, виокремлення національно-культурних пріоритетів розвитку українського суспільства, намагання наркома Шумського розмежувати функції партійних і державних органів у галузі освіти;
  • 4) 1928 — 1933 рр. — утвердження культу одноосібного лідера, реформування системи освіти й поступова її уніфікація (виокремлення втузів, підготовка спільних програм, підручників), захист корпоративних інтересів республіканської номенклатури в рамках Наркомосу;
  • 5) 1933 — 1938 рр. — згортання українізації, фізична й адміністративно-функціональна ліквідація номенклатури НКО, районних та обласних відділів народної освіти, русифікація та уніфікація освітніх установ, насаджування авторитарно-тоталітарного методу управління, реорганізація Наркомосу, запровадження принципу сталінської модернізації державних установ, здійснення чисток за соціальними, національними, ідеологічними ознаками, боротьба з «українським націоналізмом», посилення політичної цензури.

Історичний досвід функціонування соціально-політичного інституту номенклатури державних установ віддзеркалює недоліки монопартійної системи формування владних структур, ідеологізації їх суспільних повноважень, запровадження принципу соціально-класових ознак щодо кадрових призначень. Авторитарний стиль діяльності високопосадовців залежить від повноважень державних установ, від суспільно-політичних цінностей, від їхньої освіти й культури. Принципове значення для повноцінного функціонування системи управління має демократизація інституту кадрових призначень, політичне структурування суспільства, особиста й корпоративна відповідальність чиновників, їхня періодична звітність. Важливо вибудувати принципи та умови, які б збалансовували захист внутрішнього державного суверенітету та номенклатурні амбіції - індивідуальні та корпоративні.