Інтеграційні процеси в Європі: історія та сучасність

Курсова робота

Інтеграційні процеси в Європі: історія та сучасність

Вступ

Характерною рисою сучасного світового соціально-економічного розвитку є бурхлива динаміка інтеграційних процесів у світі та Європі зокрема. При цьому навіть ті країни, які не входять до складу інтеграційних об'єднань, неминуче відчувають на собі їх відчутний вплив. На європейському континенті таким інтеграційним угрупованням є Європейський Союз.

На сьогодні тема інтеграції до ЄС є досить актуальною для України. Європейська інтеграція і членство в Європейському Союзі є стратегічною метою України тому, що це є найкращим способом реалізації національних інтересів, побудови економічно розвинутої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин. Основними політичними вигодами послідовної європейської інтеграції є зміцнення стабільності демократичної політичної системи та її інститутів, модернізація правового поля і забезпечення прозорості національного законодавства, поглиблення культури демократії і повага до прав людини.

Об'єктом дослідження даної роботи виступає сам Євросоюз, як найвпливовіша інтеграційна структура сучасності.

Предметом дослідження є перспективи розвитку відносин України з ЄС.

Метою даної роботи є вивчення, аналіз відносин та можливості інтеграції України до ЄС.

Проблему євроінтеграційних процесів досліджували безліч як вітчизняних, так і зарубіжних вчених. Серед них варто виділити таких, як: Ю. Борко та О. Буторіна із їх спільною статтею «Історія розвитку Європейського Союзу»; Ю. Коломієць та його аналітична записка «Аналіз інтеграції України в Європейський Союз на сучасному етапі»; В. Шемятінков в «Велика Європа та західноєвропейська інтеграція»; В.Н. Пархаєв в посібнику «Європейська інтеграція»; О. Пошедін у статті «План Маршалла як передумова євроатлантичної інтеграції» та інші.

1. Розвиток інтеграційних процесів в Європі

Вперше ідея створення єдиної Європи була висловлена ще на Паризькій Валютній конференції 1867 р. Як відомо результатом цієї конференції стало визнання золота як єдиної форми міжнародних грошей та прийняття золотомонетного стандарту.

Головним натхненником конференції був Фелікс Ескюро де Пар'є - знаменитий французький економіст та політичний діяч. Саме йому і належить ідея єдиної Європи. В 1867 р. Пар'є запропонував вести спільну валюту, засновану на 10 франках і назвати її «Європа». Він закликав створити федеральну структуру «Європейський Союз», якою буде керувати «Європейська комісія», члени якої будуть визначатись національними урядами, а пізніше — обраним «Європейським парламентом». Згідно його думки, федерація повинна мати єдину валюту, спільний ринок, спільну транспортну систему, пошту та дипломатичних представників. Ці фактори мали б запобігати розв’язання європейських війн. На жаль, тоді ця ідея не набула достатнього розголосу, не стала головним питанням. Європа змогла реалізувати цю ідею лише через сто років, переживши дві криваві, наймасштабніші в історії війни, які забрали життя мільйонів людей.

Наступним кроком в просуванні ідеї об'єднаної Європи стала знаменита промова видатного британського державного діяча Уінстона Черчілля в Цюрихському університеті, 1946 р. Своєю промовою Черчілль закликав народи Європи об'єднуватись, створювати, так звані, Сполучені Штати Європи. Він наголосив на тому, що на момент 1946 р., Європа, скалічена і розбита, повинна знайти в собі сили для відновлення.

Уінстон Черчілль яскраво наголошував на тому, що винуватиця двох світових війн, Німеччина, повинна і буде покарана. Але в своїй же промові він висунув парадоксальну ідею — заради відновлення розбитої європейської культури та економіка, Франція повинна об'єднати всі свої зусилля для того, щоб стати партнером Німеччини. Як наголошував Черчілль, відродження Європи неможливе без сильної духом Франції та сильної духом Німеччини. Крім того, він підкреслив, що часу зовсім мало, тому ідею об'єднання необхідно почати реалізовувати вже зараз, поки гармати стихли і зупинились постріли, для того, щоб запобігти майбутнім можливим конфліктам і не допустити повторення найжахливіших в історії війн, рівним по своїй жорстокі хіба що Монголо-татарським навалам.

5 червня 1947 р., виступаючи в Гарвардському університеті, державний секретар США Джордж Кетлетт Маршал представив публіці план відновлення економіки європейських країн, постраждалих в результаті Другої світової війни, а також в результаті надзвичайно холодної зими, що мала місце на європейському континенті в 1946;1947 рр. Згідно цього плану, уряд США брав на себе зобов’язання виділити до 20 мільярдів доларів економічної допомоги збіднілим країнам Європи, які в свою чергу мали скоординувати свої зусилля та розробити план розумного використання наданих коштів. Цей план також передбачав і надання допомоги Західній Німеччині.

Згідно з планом Маршала, Європа повинна була об'єднати свої зусилля у відновленню економіки, що безпосередньо можна вважати наступним кроком в історії європейської інтеграції [3,4].

В зв’язку із цим планом у 1948 р. за ініціативою Вашингтона була створена Організація Європейського Економічного Співробітництва (ОЄЕС), яка пізніше була переформована в Організацію Економічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСР). Офіційно ОЄЕС була створена у відповідності із спеціальним статутом, прийнятим в Парижі 16 квітня 1948 р.; її структура включала:

1) Раду, яка складалась з усіх членів (а це 18 європейських держав, включно із Західною Німеччиною) і яку очолював голова із двома віце-головами;

2) Виконавчого комітету, який складається із 7 членів, які щорічно обирались радою;

3) Генерального секретаря, його першого та другого замісників. Їх усіх також обирала рада.

Вважається, що ОЄЕС опинилась в центрі європейського руху економічного співробітництва та зіграла життєво важливу роль у відновленні західноєвропейської економіки.

У 1950 р., як додаток до ОЄЕС, був створений Європейський Платіжний Союз (ЄПС), який проіснував до 1958 р. Його членами були 17 країн Західної Європи. ЄПС мав свою валюту, якою виступала міжнародна розрахункова валютна одиниця — єпуніт (європейська платіжна одиниця), яка дорівнювала золотому вмісту долара США на той період — 0,888 671 г. чистого золота.

Основними функціями ЄПС були кредитування боржників з активним сальдо платіжного балансу та щомісячний багатосторонній залік платежів країн-учасниць (багатосторонній кліринг).

Міждержавні суперечності і вичерпання джерел кредитування призвели до реорганізації ЄПС у Європейську валютну угоду, яку було підписано у серпні 1955 р. В її рамках зберігався механізм взаємних розрахунків країн-учасниць ЄПС, але на змінних умовах. Угода втратила свою чинність в 1972 р. із запровадженням конвертованості валют.

Варто зазначити ще одну віху в розвитку інтеграційних процесів у Європі - створення Бенілюксу. У 1948 р. уряди Бельгії, Нідерландів та Люксембургу прийняли рішення створити митний союз і вже в межах 1949;1950 рр. ввели обмеження на імпорт промислової продукції, а до середини 50-х рр. у межах Бенілюксу створили умови для вільного руху капіталів і міграції робочої сили.

Їхньому прикладу також послідували Франція та Італія, як і в 1948 р. об'єднались в митний союз Франсітал. Великобританія та США, в свою чергу, задля контролю над німецькою важкою промисловістю, створюють міжнародну адміністрацію, членами якої окрім цих двох країн стали ще й Франція, Німеччина та Бенілюкс.

Хвиля інтеграційних процесів охопила весь світ. Так, у 1945 р. виникла Ліга Арабських Держав, до складу якої ввійшло 20 країн, а в 1948 — Організація Американських Держав із 31 країною в складі.

Проте початком першого важливого етапу в розвитку євроінтеграції прийнято вважати 1950 р., коли 9 травня міністр закордонних справ Франції, Роберт Шуман, виступив з пропозицією часткового злиття економік Німеччини ти Франції. Певний вищий, «наднаціональний», орган повинен був відтепер контролювати розвиток вугільної та сталеварної промисловостей обох країн. Проте основною ціллю даної пропозиції було не укладеня угоди в сталеварній та вугільній промисловостях, а закінчення багаторічної війни між Францією та Німеччиною і запобігання розгортанню нового конфлікту в майбутньому.

Шуман наголошував, що неможливо забезпечити мир у всьому світі, не застосувавши до того ніяких зусиль. Вклад, який може дати жива і організована Європа для цивілізації є необхідним для підтримки мирних відносин. Він стверджував, що головною метою Франції завжди було служіння миру, якого можна було досягти шляхом об'єднання Європи. Це не було досягнуто, що призвело до двох страшних війн.

План, розроблений Жаном Монне і представлений Робертом Шуманом, передбачав участь і інших держав в союзі не лише Франції та Німеччини. Об'єднання виробництва вугілля і сталі повинно було негайно забезпечити створення спільної основи для економічного розвитку та мало стати (і стало) першим офіційним, масштабним кроком в еволюції європейського інтеграційного процесу.

Запропонована концепція будівництва європейської спільноти лягла в основу європейської інтеграції. Її, діючі і сьогодні принципи, наступні:

· Замість Європи, яку роздирають на шматки національні протиріччя, необхідно створити єдину, миролюбну Європу на принципах демократії, економічного достатку та соціального консенсусу, миру та рівноправного співробітництва;

· Єдина Європа повинна будуватись поступово, ставлячи наголос на пріорітетні області, де співробітництво є найбільш актуальним та можливим.

· Об'єднання повинно початись в сфері економіки, що максимально відповідає наявним потребам країн-членів і не зачіпає надто чутливих сфер державного суверенітету (наприклад, національна безпека, оборона, зовнішня політика тощо).

· Найважливішою умовою на шляху до єдиної Європи повинно стати формування єдиної правової бази і системи спільних інститутів, яким делегується частина суверенних держав-членів.

18 квітня 1951 р. було підписано Договір, згідно якого в світі офіційно з’являлось Європейське Об'єднання Вугілля та Сталі (ЄОВУ). На той момент її підписало всього 6 держав: Франція, Італія, ФРН, Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Договір набув чинності в 1952 р. Його ціллю було створення вузькоспеціалізованого співтовариства, що забезпечує створення спільного ринку вугілля і сталі для шістьох держав.

Особливістю договору був контраст між технічним характером предмету та сумісним регулюванням і політичним інструментарієм, вибраним для цієї цілі. Сам договір присвячений виключно практичним питанням — фінансам, інвестиціям, виробництву, цінам, заробітній платі та мобільності робочої сили, транспорту, торговій політиці.

Організація була також відповідальна за регулювання процесу злиття компаній і обмежувальної практики; для розробки та прийняття відповідних правил був створений Європейський парламент, а контроль за слідуванням цих правил став здійснювати Європейський суд. Створення спільного європейського органу управління незалежно від урядів країн стало новизною цього об'єднання. Створилась складна політична система, яка складалась із кількох інтеграційних інститутів — Вищого керівного органу, Загальної Асамблеї, Спеціальної ради міністрів (або просто Ради) та Суду.

27 травня 1952 р. ті ж самі шість країн, що утворили ЄОВУ, підписали договір, який затверджував існування Європейської оборонної спільноти (ЄОС). Одночасно була розпочата підготовка договору про створення Європейської політичної спільноти. У відповідності із ними також малось на меті створити нову федеральну структуру органів сфері зовнішньої політики, оборони, захисту прав людини.

Основними принципами ЄОС були: інтеграція оборонних сил усіх держав-членів Договору; Спільнота буде працювати в гармонії з усіма вільними націями і з будь-якими організаціями, які мають схожі цілі; в ЄОС не повинно були бути ніякої дискримінації.

Керівними органами ЄОС мали бути: Вищий керівний орган, Асамблея, Рада міністрів, Суд.

Проте, в серпні 1954 р. Національне зібрання Франції відхилило Договір про ЄОС, після чого підготовка й іншої угоди теж припинилась. Спроба форсувати військово-політичну інтеграцію не була успішною, після чого європейська інтеграція досить довгий час розвивалась в основному лише в сфері економіки.

Після провалу ЄОС, економіка стала основним предметом обговорення в області наднаціонального співробітництва. Тому наступним визначальним кроком на шляху до всеєвропейської інтеграції стало створення у 1957 р. Європейського Економічного Співтовариства («Спільний Ринок») та Європейського співробітництва по атомній енергетиці (ЄСАЕ), або «Євратом».

В 1956 р. у Венеції відбулася зустріч керівників шести вищезгаданих держав, на якій почалися переговори про створення Європейського економічного союзу. Уже в 1957 р. 2 акти, покликані зіграти найважливішу роль у розвитку процесів інтеграції, були готові до підписання. 25 березня 1957 р. в Римі відбулася врочиста процедура підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, або договору про спільний ринок) та Договору про створення Європейського співтовариства по атомній енергетиці (Євратом). Обидва цих договори набули чинності 1 січня 1958 р.

Основною метою створення ЄЕС було встановлення спільного ринку, митного союзу та спільної політики між європейськими державами.

Стаття 2 Договору про ЄЕС зазначала, що Союз, шляхом створення спільного ринку і поступового зближення економічних політик держав-членів, повинен сприяти гармонічному, безперервному і збалансованому розвитку економіки в Співтоваристві та покращенню стосунків між державами-членами Союзу.

Цей спільний ринок заснований на знаменитій теорії «чотирьох свобод», а саме вільного пересування людей, послуг, товарів і капіталу. Це створювало єдину економічну арену, тим самим встановлюючи вільну конкуренцію між країнами.

Стаття 8 Договору про ЄЕС свідчить, що спільний ринок, який мав поступово створюватись протягом перехідного періоду в 12 років, ділився на три етапи по чотири роки. Для кожного етапу призначався конкретний список дій та завдань, які мали бути виконані суто за період етапу.

Крім того, Договір про ЄЕС скасовував квоти і мита між державами-членами. Він встановлював спільні зовнішні тарифи. Цей митний союз супроводжується загальною торгівельною політикою, якою керували вже вищі, наднаціональні органи об'єднаних держав, а не окремі уряди. Наслідки таких дій були досить позитивними, тому розвиток торгівлі як і в самому Союзі, так і між ЄЕС та третіми державами, розвивався дуже швидко.

ЄЕС також передбачав узгодження політик між країнами-членами Співтовариства. Деякі напрямки політичної діяльності були офіційно закріплені в Договорі, наприклад, сільськогосподарська політика (статті 38 та 47), загальна торгівельна політика (від статті 110 до 116) та транспортна політика (статті 74 та 84). Щодо інших сфер, то, згідно статті 235, Рада, шляхом одностайного голосування, після консультацій із Асамблеєю, могла прийняти необхідні рішення і вжити відповідні заходи.

Щодо ЄСАЕ, то це об'єднання мало деякі спільні риси із ЄОВС: співробітництво теж було націлене на вузьку спеціалізацію, а в даному випадку — на атомну енергетику.

Початково створений для координації науково-дослідних програм членів Спільноти в галузі мирного використання атомної енергії, Євратом і сьогодні допомагає об'єднувати знання, інфраструктуру та фінансування ядерної енергії. ЄСАЕ надає безпеку атомному енергопостачанню в рамках централізованої системи моніторингу.

Метою ЄСАЕ було об'єднання атомної промисловості держав-членів. У цьому контексті він застосовувався тільки до певних юридичних осіб (членів, фізичних осіб, а також державних чи приватних підприємств або установ), які здійснюють деякі або всі їх функції в галузях, які передбачав договір.

Згідно із цією угодою, головними завданнями Євратому були: сприяння проведенню наукових досліджень і забезпечити розповсюдження технічної інформації; встановлення єдиних стандартів безпеки для захисту здоров’я працівників та населення в цілому і переконання, що вони застосовуються; сприяння інвестиціям та забезпечення створення основних установок, необхідних для розвитку атомної енергетики в ЄС; переконання, що всі користувачі в країнах ЄС отримують регулярні і справедливі поставки руди і ядерного палива; застосування права власності, покладених на Євратом у відношенні спеціальних матеріалів, що розщеплюються; сприяння прогресу в мирному використанні ядерної енергії шляхом співробітництва з іншими країнами та міжнародними організаціями; створення спільних підприємств.

Багато інших країн були незадоволені темпом та характером розвитку економічної інтеграції, яка була передбачена спільнотами. Тому сім європейських держав — Австрія, Великобританія, Данія, Норвегія, Португалія, Швеція та Швейцарія — створили власну інтеграційну структуру в економічній сфері - Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ).

Конвенція щодо встановлення ЄАВТ була підписана 4 січня 1960 р. в Стокгольмі, її першопочатковими учасниками були сім вищезгаданих держав. Розробка конвенції, її підписання і набуття чинності зайняло дуже мало часу. Рішення про створення Асоціації вільної торгівлі було прийнято керівництвами сімох урядів на зустрічах в Осло в лютому 1959 р. та в Сальтсйобаден в червні 1959 р. 4 січня конвенція була підписана, а вже 3 травня 1960 року набула чинності.

Стокгольмська конвенція була згодом замінена Вадуцьку конвенцією. Ця Конвенція передбачала лібералізацію торгівлі серед держав-членів асоціації до 1970 року шляхом зниження митних зборів і згортання кількісних обмежень.

ЄАВТ обмежувалася більш скромними завданнями, ніж ЄЕС. За Стокгольмської конвенції, митна політика ЄАВТ поширювалася тільки на промислові товари. Країни ЄАВТ не вводили єдиного тарифу на продукти, що імпортуються з третіх країн, і зберігали національні митні збори, здійснюючи таким чином самостійну торгову політику.

Дане об'єднання створило в Західній Європі конкурентну атмосферу — ЄЕС, Євратом та ЄОВС тепер повинні були постійно доводити перевагу своєї моделі економічної інтеграції в порівнянні з ЄАВТ.

В кінці 50-х рр. у Франції до влади прийшов генерал де Голль, який породив всередині Європейської спільноти ряд протиріч, більшість яких була пов’язана із його неохотою приєднання Великобританії до ЄС. Ця ситуація була парадоксальною, адже ідеї Єдиної Європи де Голля майже ідентично співпадали із британською концепцією ЄС як зони вільної торгівлі. Його позицію можна було пояснити лише побоюваннями генерала, що «особливі відносини» Великобританії та США зроблять її «троянським конем» в інтегрованій Європі.

Економічний підйом в країнах Західної Європи, досягнення «повної зайнятості», зростання конкурентоспроможності ЄЕС в світовій економіці не змогли запобігти виникненню гострих політичних криз всередині спільнот. Погляд де Голля на подальший розвиток інтеграції різко розійшовся з позицією Європейської комісії та більшості інших членів «шістки». У результаті влітку 1965 р. виникла так звана «криза порожнього крісла»: категорично заперечуючи проти введення голосування кваліфікованою більшістю та надання співтовариствам власних фінансових коштів, французький уряд відкликав своїх представників з Ради.

Першим кроком до розв’язання кризи був так званий Люксембурзький компроміс (січень 1966 р.), який, підтверджуючи процедуру голосування кваліфікованою більшістю в принципі, разом з тим давав кожній державі-члену ЄС право заблокувати голосування і зажадати одноголосного рішення, якщо при цьому виявлялися порушеними його життєво важливі інтереси [17,18].

Наступним важливим і значимим кроком в історії європейської інтеграції став, так названий, «Договір про злиття» (Договір про встановлення єдиної Ради і єдиної Комісії Європейських спільнот).

Вперше питання координації діяльності трьох Спільнот почало обговорюватись ще 1958 р Парламентською Асамблеєю. 7 листопада 1960 р. була опублікована Доповідь Моріса Фора, яка пропонувала злиття і представляла його як інституційне спрощення. В документі стверджувалось, що це буде проста операція, яка не повинна стати проблемою і принесе лише позитивні результати.

Він був підписаний 8 квітня 1965 р. і набув чинності 1 липня 1967 р. 1967 р. відбулось злиття виконавчих органів трьох Спільнот, в результаті чого була створена базова структура з такими базовими інститутами, як Європейська Комісія, Рада, Парламент та Суд. Замість існуючих до цього трьох окремих Рад (по одній на кожну Спільноту) і трьох комісій були засновані Єдина Рада та Єдина Комісія ЄС. Договір про злиття передбачав заміну фінансових внесків держав-членів на потреби інтеграції системою власних засобів Європейських спільнот.

1 липня 1968 р. завершилась підготовка створення митного союзу європейських країн і він почав своє функціонування. У відповідності із статтею 9 Римського договору про створення Європейської економічної спільноти, її основою вважається митний союз, який охоплює всю торгівлю товарами і передбачає заборону імпортних та експортних мит та будь-яких, рівнозначних по наслідкам зборів в торгових відносинах держав-членів, а також встановлення єдиного митного тарифу по відношенню до третіх країн. Таким чином, створення митного союзу було обумовлено двома аспектами — внутрішнім та зовнішнім.

Внутрішній аспект — формування зони вільної торгівлі всередині Спільноти при збереженні свободи економічних дій по відношенню до третіх країн. З 195 по 1968 р. йде процес поступового зниження й відміни мит і кількісних лімітів між країнами Європейського економічного союзу, формується єдине торгівельне середовище.

Зовнішній аспект — здійснення єдиної зовнішньоторгівельної політики на базі заміни національних тарифів єдиним митним тарифом (ЄМТ), що відділяв територію Спільноти в торгівлі з третіми країнами. Митний тариф вираховується, як правило, на рівні середньоарифметичного мита, що застосовувались від 1 січня 1957 р. Введення єдиного тарифу проводилось поступово шляхом зближення національних імпортних мит з митами ЄМТ. Це означало зниження мит для Франції та Італії - країн із високими митними оподаткуваннями — та їх підвищення для ФРН та країн Бенілюксу, які застосовували більш низькі тарифи.

В повному об'ємі єдиний тариф застосовується з 1 липня 1968 р., з моменту скасування мит всередині Спільноти, та має яскраво виражену тенденцію зниження. За 20 років середній рівень митних тарифів знизився з 40 до 4,5%.

24 квітня 1972 р. Бельгія, Франція, Німеччина, Італія, Люксембург та Нідерланди погодились обмежити рівень коливання граничної межі між їхніми валютами до 2,25%. Дана домовленість стала відома історії як встановлення режиму «Валютної змії».

1973 р. став знаменитий першим поповненням членів Європейської Спільноти. 1 січня 1973 р. Великобританія, Данія та Ірландія ввійшли коло членів Європейської спільноти, і знаменита «шістка» нарешті змогла змінити своє прізвисько на «дев'ятку».

У 1974 р. вже дев’ять лідерів Європейського Союзу з метою виявлення своєї взаємної солідарності, створили Фонд Європейського регіонального розвитку. Його метою було надання багатими регіонами грошової допомоги бідним регіонам для того, щоб покращити зв’язки та комунікацію між ними, залучити іноземні інвестиції та створити нові робочі місця. Статтею 162 Договору про функціонування Європейського Союзу як основна ціль та напрямок роботи Фонду визначалось покращення можливостей працевлаштування, сприяння внутрішньому ринку і підвищення рівня життя як у країнах-членах, так і в третіх країнах [22,23].

28 лютого 1975 р. ЄЕС та 46 країн Африки, Карибського Басейну і азійсько-тихоокеанського регіону підписали Ломійську конвенцію, яка фактично вступила в дію 1 квітня 1976 р. Конвенцією передбачалась співпраця між країнами Європейської Економічної спільноти та країнами Африки, Карибського басейну та Тихоокеанського регіону. Основними характеристиками відносин між договірними сторонами є: принцип партнерства, договірний характер відносин, взаємодопомога та сприяння в питаннях торгівлі та політики із довгостроковою перспективою.

Крім того, 1975 р. був підписаний договір про створення ще одного інституційного органу ЄЕС — Європейської рахункової палати, який ввійшов в дію в червні 1977 р. Функції рахункової палати мають наступні напрямки:

· перевірка звітів про доходи та витрати Європейського союзу й усіх його інститутів та органів, що мають доступ до фондів Європейського союзу;

· контроль якості управління фінансами;

· складання доповіді про свою роботу після завершення кожного фінансового року, а також представлення Європарламенту і Раді укладення або зауваження з окремих питань;

· допомога Європарламенту в контролі виконання бюджету Європейського союзу.

12−13 березня 1979 р. Європейська Рада провела в Парижі зустріч, під час якої було обговорено економічну та соціальну ситуації в регіоні, спільну сільськогосподарську та енергетичну політику та, що більш важливо, вступила в дію Європейська валютна система.

Основними цілями ЄВС:

1) створення зони стабільних валютних курсів у Європі, відсутність якої раніше ускладнювала співпрацю країн-членів Європейського співтовариства в області виконання спільних програм у взаємних торговельних відносинах;

2) зближення економічних і фінансових політик країн-учасниць. Виконання цих завдань сприяло б побудові європейської валютної організації, здатної відбивати спекулятивні атаки ринку, а також стримувати коливання міжнародної валютної системи (особливо зміни долара).

В червні 1979 р. вперше відбулись вибори в Європарламент, шляхом голосування населення усіх країн-членів.

1 січня 1981 р. ряд членів ЄЕС поповнився ще однією країною — Грецією.

1 січня 1986 р. нове поповнення — Іспанія та Португалія, після чого число членів зросло до 12 країн.

7 січня 1985 р. голова Європейської комісії Жак Делор проголосив свій проект «Білу книгу» — план прискорення європейської інтеграції. Цей план окреслював можливості подальшого коопераційного єднання європейських народів. Також, за ініціативою Делора на міланському самміті 1985 р. було прийнято рішення відзначати офіційне свято — День Європи, призначеного на 9 травня, тобто на день проголошення Декларації Роберта Шумана 1950 р.

1986 р. дав початок другому етапу європейської інтеграції - на основі плану Делора було підписано Єдиний Європейський акт (ЄЄА, Люксембург 17 лютого — Гаага 28 лютого 1986 р.), який націлював Європейську спільноту на створення спільного ринку та формулює принципи Європейського політичного співробітництва. ЄЄА вступив в силу 1 липня 1987 р.

Статтею 1 ЄЄА визначалась основна ціль Європейських спільнот та Європейського політичного співробітництва — сприяння взаємному реальному просуванню до європейської єдності та створення спільного ринку. Проте, оскільки цю мету важко було реалізувати на основі вже існуючих угод, Акт вносив в зміни в попередні угоди.

Єдиний Європейський Акт став важливою віхою в процесі інтеграції. Жак Делор, який приклав немало зусиль до створення Акту та й всього, що він передбачав, так виразився стосовну цього закону: «Декількома словами, Єдиний Акт означає одночасно створення єдиного великого європейського ринку без кордонів, більшу економічну та соціальну згуртованість, зміцнення європейської науково-технічної політики, валютної системи, соціальної політики та координацію дій в галузі навколишнього середовища.

Після підписання цього Акту було запущено безліч соціальних, науково-технічних, культурних та освітніх програм. Наприклад, 15 червня 1987 р. ЄС запустив програму «Ерасмус», яка надавала кошти тим студентам, які бажали навчатись в іншій європейській країні строком до одного року. Таким чином, більше 2 млн. молодих людей змогли отримати безліч переваг від цієї та інших програм ЄС.

європейський економічний інтеграційний союз

2. Створення Європейського Союзу та його розвиток

Третій етап євроінтеграції розпочинається із значимої події, яка мала місце 7 лютого 1992 р. — в місті Маастрихт було підписано документ, що поклав початок Європейському союзу. Договір про Європейський Союз офіційно вступив в силу 1 листопада 1993 р. Необхідно усвідомити те, що Договір про Європейський Союз не був доповненням чи продовженням Римських договорів 1957 р., а був окремим самодостатнім документом.

Маастрихтським договором передбачалась заміна назви Європейської економічної спільноти на Європейський Союз (ЄС). Стаття 2 Договору про ЄС виділяє такі основні завдання ЄС, як: встановлення спільного ринку, економічний та валютний союз, сприяння гармонічному і збалансованому, стійкому розвитку економічної діяльності на всій території Союзу, контроль над охороною навколишнього середовища, високий ступінь конвергенції економічних показників, підвищення рівня і якості життя, сприяння економічній та соціальній згуртованості та солідарності між державами-членами.

Стаття 3 містить повний перелік цілей Європейського Союзу, головними з яких є:

— ліквідація митних зборів та кількісних обмежень на імпорт та експорт товарів та всіх інших заходів, що мають еквівалентний ефект;

— спільна торгівельна політика;

— внутрішній ринок, що характеризується скасуванням перешкод при вільному русі товарів, послуг та осіб в рамках території Європейського Союзу;

— загальні політики в сферах сільського господарства, рибальства, транспорту тощо;

— спільна політика в соціальній сфері;

— зміцнення економічної та соціальної згуртованості;

— спільна політика в галузі охорони навколишнього середовища;

— сприяння науковим дослідженням та технологічному розвитку,

— внесок в розвиток освітньої системи та підготовка висококваліфікованих фахівців;

— розвиток політики співробітництва;

— внесок у зміцнення захисту прав споживачів.

Маастрихтський договір створив систему трьох «опор». В першу опору входили три Спільноти (ЄОВУ, ЄЕС та Євратом), в другу — Спільна зовнішня політика та політика безпеки, в третю — внутрішні справи та юстиції. Перша опора включала в себе всі традиційні області інтеграції, в основному економічної, де Союз добре розвинувся, та де значна частина компетенції вже була передана на наднаціональний рівень. Тому в першій опорі рішення приймаються інститутами Союзів та знаходяться під контролем Європейського Суду. В другій та третій опорах рішення приймаються країнами ЄС на основі міжурядового співробітництва, а відповідальність за прийняття цих рішень несуть самі держави.

Велика увага Договору приділена питанням регулювання імміграції та надання притулку. Для боротьби з організованою злочинністю та наркоторгівлею створювалось європейське поліцейське відомство — Європол. Також вперше вводилось громадянство ЄС, яке давало змогу кожному громадянину Союзу проживати в будь-якій його країні. Громадянам держав-членів незалежно від того, де на території ЄС вони знаходились, було надана право вибирати та бути обраним в місцеві органи влади та в Європарламент.

Маастрихтський договір зіграв величезну роль в сучасній історії ЄС та усієї Європи. Проте і в ньому був присутній важливий недолік. В текст повинно було бути включено розділ про глибоку реформу усієї системи органів ЄС — з врахуванням нових задач інтеграції та збільшеної кількості учасників. Проте домовитись про цю реформу так і не вдалось. Ряд держав сильно заперечували проти подальшого розширення повноважень органів ЄС та коли питань, які вирішуються більшістю голосів.

1 січня 1993 р. був встановлений єдиний ринок з його «чотирма свободами»: вільний рух товарів, послуг, осіб та грошей. З 1986 р. було узгоджено більше 200 регулюючих законів, що охоплювали податкову політику, регулювання підприємницької діяльності, професійної кваліфікації та інших перешкод на шляху до відкритих кордонів. Вільний рух деякий послуг був відхилений.

1 січня 1995 р. відбулось іще одне розширення ЄС: до його складу ввійшли Австрія, Фінляндія та Швеція. Тепер 15 держав-членів ЄС заполонили майже всю Західну Європу. Оскільки в жовтні 1990 р. Німеччина об'єдналась, то і Східна її частина теж ввійшла до Європейського Союзу.

26 березня 1995 р. Шенгенська угода набуває чинності в семи країнах — Бельгії, Німеччині, Іспанії, Франції, Люксембурзі, Нідерландах та Португалії. Це означає, що мандрівники будь-якої національності з вищеперерахованих країн можуть вільно подорожувати між ними без паспортного контролю на кордонах. Взагалі, перша Шенгенська угода була підписана ще 14 червня 1985 р. між 5 початковими членами групи; ще одна була складена 19 червня 1990 р. Проте саме ця угода, підписана 1995 р. скасувала контроль на внутрішніх кордонах, створила єдиний зовнішній кордон. Були прийняті загальні правила відносно віз, прав на притулок та контролю на зовнішніх кордонах. Ці правила передбачали вільне пересування людей всередині тих держав, що підписали угоду, не порушуючи закону і порядку.

Підписуючи Маастрихтський договір, його розробники не ставили крапку в процесі інтеграції. Міжурядова конференція почала свою роботу на засідання Європейського Парламенту 29 березня 1996 р. Розроблений під час його роботи документ був прийнятий на засіданні Європейської Ради в Амстердамі 17 червня 1997 р. Він отримав назву «Амстердамського договору» і, по суті, був зміненим Договором про ЄС. Найбільш важливі зміни стосувались питань внутрішньої політики та юстиції. Питання візового контролю, надання притулку, імміграції, охорони зовнішніх кордонів, а також правове співробітництво по громадянським справам (наприклад, шлюби, розлучення, аліменти, батьківські права) були переведені зі сфери міжурядового співробітництва в сферу компетенції Союзу, тоді як в сфері міжурядового співробітництва залишились кримінально-правове співробітництво, поліцейське співробітництво та співпраця митних служб країн-членів ЄС.

Амстердамський договір приймає особливе значення в проблемі розширення ЄС. Вважається, що в результаті прийняття цього договору 15 держав-членів ЄС наче зарезервували можливість реалізації більш тісного співробітництва в умовах, коли ЄС буде вирішувати питання прийняття нових країн, які можуть виявитись неготовими до повного виконання всіх необхідних обов’язків, які несе із собою членство в Союзі. Крім того, стаття 2 цього договору підкреслює значення захисту навколишнього середовища та вдосконалення якості навколишнього середовища як завдань Європейського Союзу.

13 грудня 1997 р. лідери ЄС погодились почати переговори про вступ до Союзу 10 країн центральної та східної Європи: Болгарії, Чеської Республіки, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Румунії, Словаччини та Словенії. Також включались Середземноморські острови Мальта та Кіпр.

Нова редакція Договору про Європейський Союз і Договору про заснування Європейського співтовариства, розглядалася на саміті Європейського Союзу в Ніцці в грудні 2000 р. Підписання узгодженого варіанту тексту договору відбулося 26 лютого 2001 р., і ще кілька місяців знадобилося для його ратифікації. Ніццький договір набув чинності 1 лютого 2003 р.

Вступ договору в силу деякий час був під сумнівом після його відхилення громадянами Ірландії, на референдумі в червні 2001. У результаті договір був прийнятий лише після повторного референдуму, що відбувся трохи більше року потому.

Згідно з офіційним визначенням, головною метою Договору є завершення процесу підготовки до функціонування інститутів в рамках Європейського Союзу, розпочатого Амстердамським договором.

Реформуються практично всі інститути Євросоюзу. Змінюється чисельний склад і повноваження Європейського парламенту. Переглядається і суворо фіксується кількість голосів, яку має кожна держава-член в Раді ЄС. Одночасно вносяться зміни в процедуру голосування, визначається квотум і поріг чисельної більшості, необхідної для прийняття рішень (обов'язкова сума голосів встановлюється не тільки для держав-членів, але й для всіх держав-кандидатів на вступ до ЄС). Таким чином, за «четвіркою» європейських «важковаговиків» (ФРН, Великобританією, Францією та Італією) було закріплено однакову кількість голосів — по 29. Польщі та Іспанії дісталося по 27; Румунії - 14; Нідерландам — ??13; Бельгії, Греції, Португалії, Угорщини та Чехії - по 12; Швеції, Австрії та Болгарії - по 10; Данії, Фінляндії, Ірландії, Словаччині та Литві - по 7; Люксембургу, Естонії, Латвії, Словенії та Кіпру — по 4; Мальті - 3. Такий розподіл було визнано відносно справедливим, але цілком не влаштувало жодного з європейських лідерів. Франція побоювалася утворення пронімецько налаштованої коаліції всередині Євросоюзу, а ФРН вимагала більш чітко враховувати пропорції населення країн-учасниць, звертаючи увагу й на той факт, що за «новачками» виявилося зарезервовано 108 голосів з 333 (тобто 27%), тоді як їх внесок у сукупний ВВП Євросоюзу поки міг скласти лише 6%.

Договір передбачав масштабну реформу судової системи ЄС. Вводиться така структура судових інстанцій як Суд ЄС, Суд першої інстанції (СПІ) та спеціалізовані судові палати. СПІ фактично набув статусу суду загальної юрисдикції та був наділений відповідною компетенцією [34,35].

1 травня 2004 р. стало визначним днем, адже тоді офіційно відбулось найбільш масштабне по сьогоднішній день розширення ЄС. Було прийнято 8 країн центральної та східної Європи: Чеська республіка, Естонія, Латвія, Литва, Угорщина, Польща, Словенія та Словаччина. Кіпр та Мальта теж стали членами ЄС.

29 жовтня 2004 25 країн ЄС підписали Договір про створення Європейської Конституції. Він був розроблений для вдосконалення процесу прийняття рішень демократичним способом з врахуванням наявних 25 членів ЄС та можливістю нових кандидатів. Також цей договір ввів нову посаду — європейський міністр закордонних справ. Перед тим, як набути чинності, він мав бути ратифікований усіма 25 країнами. Проте під час референдумів у 2005 р. громадяни Франції та Нідерландів не прийняли конституцію, тому через їхнє «ні», лідери ЄС проголосили «період роздумів».

1 січня 2007 р. теж було датою поповнення ЄС: до 25 наявних членів приєдналось ще 2 країни — Болгарія та Румунія. Також були визначені майбутні кандидати на вступ — Македонія, Хорватія та Туреччина.

13 грудня 2007 р. 27 країн підписали договір, який набув чинності 1 грудня 2009 р. Він вносить поправки в попередні угоди і призначений замінити собою так і не прийняту Конституцію. Лісабонський договір ризикував повторити історію Конституції ЄС, тому що референдум в Ірландії дав негативний результат, а деякі країни-члени заявили, що ратифікують договір лише після прийняття його Ірландією. Великими зусиллями Євросоюзу все ж таки вдалось продовжити його ратифікацію. Повторний референдум в Ірландії, що відбувся 2 жовтня, дав довгоочікуваний позитивний результат. На позитивне рішення вплинуло те, що ЄС гарантував Ірландії збереження суверенітету в певних сферах (нейтралітет, оподаткування, соціально-етичні норми), а також активна участь Європейського Союзу в подоланні наслідків глобальної економічної кризи. Проте, виникла ще одна перешкода в набранні чинності Договору — Чехія відмовилась його ратифіковувати через свої внутрішньополітичні проблеми. Та після довгих переговорів, консенсусів та компромісів, 3 листопада 2009 року Чехія все-таки підписала Лісабонський договір.

Згідно із цим договором ЄС набуває власної правосуб'єктності. Тепер він може від свого імені укладати міжнародні договори у всіх сферах своєї компетенції. Держави-члени мають право укладати будь-який міжнародний договір при умові, що він не суперечить угодам, підписаним ЄС або не відноситься до сфери компетенції ЄС.

Лісабонський договір вносить зміни в цілі та цінності ЄС. Його основними політичними та соціальними завданнями стають захист громадян ЄС по всьому світу, економічна, соціальна та територіальна єдність, культурне різномаїття тощо. Також завданнями ЄС стає досягнення таких цілей, як: повна зайнятість, соціальний прогрес, високий рівень захисту навколишнього середовища, боротьба проти дискримінації, соціальна справедливість, захист прав дітей тощо.

Була заснована посада Верховного представника ЄС із питань зовнішньої політики та політики безпеки. Європарламент отримує більшу повноту влади. Змінюється система голосування в Європейській Раді; відтепер кваліфікованою більшістю вважаються як мінімум 55% голосів членів Ради, які представляють щонайменше 65% населення ЄС.

Уперше запроваджується принцип спільної солідарності в разі терористичного нападу на одну з країн ЄС чи природної або технологічної катастрофи в ній.

Окремої згадки заслуговує Європейська валютна система (ЄВС) — це визначені правила розрахунків між групою країн — членів ЄС. Це замкнуте валютне угрупування, до складу якого у 1979 р. увійшли: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Ірландія, Великобританія, Іспанія, а пізніше — Ісландія, Португалія, Греція.

ЄВС базується на трьох основних елементах: спеціальній європейській валютній одиниці; механізмі валютних курсів та інтервенцій; механізмі кредитування.

З моменту створення і до 1 січня 1999 р. спеціальною європейською розрахунковою одиницею було визнано ЕКЮ — спеціальний запис на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва. Він використовувався як розрахункова база для визначення бюджету ЄС, для розрахунку центральних валютних курсів, як розрахункова і кредитна одиниця між центральними банками, а також як база для розрахунку відхилень різних валютних курсів. Квота національних валют в структурі ЕКЮ визначалася економічним потенціалом країн (їхньою часткою у сукупному ВНП та товарообігом країни).

З 1 січня 1999 р. із введенням в обіг єдиної для Євросоюзу валюти — євро — в Європі почав діяти Економічний і валютний союз. Остаточний список держав, які готові до впровадження євро, було затверджено главами держав і урядів країн на саміті 2 травня 1998 р. у Брюсселі. Згідно з цим списком до монетарного союзу у січні 1999 р. приєдналися 11 з 15 країн Європейського Союзу — Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія і Фінляндія. Утрималися від вступу Англія, Швеція, Данія, а Греція не пройшла за макроекономічними показниками.

Отже, з 1 січня 1999 р. євро замінив національні валюти держав у безготівкових розрахунках, а банкноти і монети введено в обіг з 1 січня 2000 р.

З 1 січня 1999 р. Міжнародний валютний фонд у своєму кошику резервних валют замінив німецьку марку і французький франк на євро.

Країни Євросоюзу, які не запровадили євро:

— Данія;

— Греція;

— Швеція;

— Великобританія.

Механізм валютних курсів та інтервенцій базується на двосторонніх центральних курсах, щодо яких встановлюються допустимі межі коливання. Країни — члени ЄС зобовґязані підтримувати коливання валютних курсів у межах ±2,25%, за винятком італійської ліри, коливання якої можуть досягти +6%. Після кризи 1993 р. межі коливання розширилися до 15% для усіх валют, крім німецької марки і гульдена, для яких зберігся рівень ±2,25%. Підтримують валюти в цих межах за допомогою валютних інтервенцій центральних банків.

Інтервенції центральних банків для підтримання двосторонніх валютних курсів в межах допустимих коливань повинні проводитись у валютах-учасницях. Проте оскільки центральні банки не тримають у своїх портфелях валюти країн ЄС, то вони змушені в рамках ЄВС погоджувати взаємні найкороткостроковіші кредитні лінії без обмеження сум. Залік зустрічних вимог проходить через Європейський фонд валютного співробітництва. Центральні банки зобов’язані депонувати в цьому Фонді 20% своїх золотовалютних запасів і їм надається еквівалентна вартість в ЕКЮ. Якщо під інтервенції є залишки, то про це повідомляється Фонду, який проводить кліринг цих сальдо.

Механізм кредитування визначає умови надання кредиту фінансової допомоги тим урядам, котрі відчувають фінансові труднощі у підтримуванні ринкового курсу своєї валюти в межах узгодженого діапазону відхилень [37,11,].

3. Україна — ЄС: сучасність та майбутнє

«Європейський вектор» української дипломатії є одним із пріоритетних і стратегічно важливих для нашої держави. В документі «Основні напрями зовнішньої політики України», прийнятому Верховною Радою України ще в 1993 році, говориться, що західним європейським державам належить провідна роль в сучасній міжнародній системі, зокрема у всесвітньому економічному комплексі і в міжнародних інституційних механізмах управління глобальними та регіональними процесами, тому визначальною рисою зовнішньої політики України щодо цих держав є встановлення з ними відносин політичного і військового партнерства, взаємовигідного економічного та політичного співробітництва, широких культурних, наукових, гуманітарних зв’язків.

Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як головуючої в ЄС, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.

Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво (УПС) від 16 червня 1994 р. (набула чинності 1 березня 1998 р.), цілями якої були:

— забезпечення у відповідних рамках політичного діалогу між Україною та ЄС, який сприятиме розвитку тісних політичних відносин;

— сприяння розвитку торгівлі, інвестицій і гармонійних та економічних відносин між Україною та ЄС і, таким чином, прискоренню їхнього сталого розвитку;

— створення умов взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, цивільного, науково-технічного та культурного співробітництва;

— підтримка зусиль України по зміцненню демократії і розвитку її економіки та завершенню переходу до ринкової економіки.

На сьогодні в рамках УПС визначено 7 пріоритетів співпраці між Україною та ЄС: енергетика, торгівля та інвестиції, юстиція та внутрішні справи, наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу, охорона навколишнього середовища, транспортна сфера, транскордонне співробітництво, співпраця у сфері науки, технологій та космосу.

З метою забезпечення виконання УПС було запроваджено інституційне співробітництво на рівнях самітів ЄС-Україна, Ради з питань співробітництва ЄС-Україна, Комітету з питань співробітництва та його семи підкомітетів. З метою координування процесу євроінтеграції України було також побудовано такий внутрішній інституційний механізм, за допомогою якого можна ефективно виконати поставлене завдання. Поступова реалізація положень УПС дозволила досягти певного прогресу з розвитку відносин між Україною та ЄС. Українська сторона починає наполягати на визнанні європейської перспективи України. У Посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002;2011 роки» було проголошено курс на практичну реалізацію завдань нової довгострокової стратегії економічного та соціального розвитку, стрижнем якої на найближчі десять років мало стати створення реальних передумов вирішення основного геополітичного завдання нашої держави — вступу України до Європейського Союзу.

Цілком зрозуміло, що вступ України до ЄС є довготривалим, багатоетапним та віддаленим у часі процесом. Він пронизаний наскрізь проблемами та перешкодами, які заважають Україні вступити в найбільш впливове об'єднання світу.

Серед населення було проведено соціологічне опитування, метою якого було визначення найбільш вагомої проблеми із наступних: низький рівень економічного розвитку та недостатні темпи реформ, високий рівень корупції в Україні, невідповідний європейському рівень демократії в Україні, відмінність культурного розвитку України від загальноєвропейського та мовні бар'єри, геополітична (історична, культурна) близькість до Росії.

Рис. 1 — Визначення основної проблеми України на шляху до ЄС.

Як видно з рисунка, найбільш вагомою причиною ступору відносин Україна — ЄС, український народ визнав низький рівень економічного розвитку та недостатні темпи реформ, а також високий рівень корупції. [39]

У березні 2007 р. було започатковано переговорний процес щодо Нової посиленої угоди (НПУ) (на заміну УПС, термін дії якої спливав). Позиція української сторони полягала в тому, щоб нова Угода не стала лише посиленою УПС та надавала можливість Україні зробити перехід від партнерства і співробітництва з ЄС до відносин політичної асоціації та економічної інтеграції. З 2008 р. тривають переговори між Україною та ЄС щодо укладення Угоди про асоціацію. Складність переговорного процесу полягає у необхідності знаходження балансу інтересів як у внутрішньоекономічній площині, так і з Європейським Союзом.

Для України важливо не стільки терміни підписання Угоди, скільки якісне наповнення змістовної частини та закладення в Угоді положень, які відповідають національним інтересам нашої держави. Проте і підписання самої Угоди на сьогоднішній день здається нереальним, а логіку української влади не може зрозуміти ніхто: офіційно погодитись на виконання поставлених ЄС умов на шляху до підписання Угоди про асоціацію і одразу ж забути про цей «незначний факт». Дослідники центру Разумкова провели соціальне опитування, яке визначало відношення суспільства до головних поставлених ЄС умов: удосконалення виборчої системи, реформування судової системи, усунення випадків політичного мотивування їх судових вироків, виконання рішень Європейського Суду з прав людини.

Рис. 2 — Ставлення суспільства до поставлених умов.

Як видно з діаграми, абсолютна більшість населення підтримує необхідність дотримання умов, які можуть забезпечити Україні асоціацію з ЄС та дати надію на майбутнє членство в ньому. Питання лише в тому, чому українська влада абсолютно не поділяє думки свого народу?

Ефективність роботи українського уряду залишає бажати кращого. Україна сьогодні - це повернення кривавих 90-их, це знущання над політичними в’язнями, це народ, який не знає, куди діти від життя такого. Україна, держава з такими ресурсами і можливостями, які не снились ані Росії, ані Європі - сьогодні знаходиться біля розбитого корита. Звичайно, причиною цьому є низький рівень ефективності роботи уряду. Якщо порівняти цей показник в Україні із європейськими показниками, то можна побачити картину дуже навіть красномовну: звичайно український уряд працює найменш ефективно. Якщо Верховна Рада розпочинає свою роботу, опозиція її одразу швиденько блокує. Колишній посол США в Україні та старший науковий співробітник Інституту Брукінґса Стівен Пайфер вважає: «Те, що Рада не функціонує, підриває до неї довіру. На жаль, імідж Верховної ради в Європі та США і так не дуже: це бійки, депутати, який голосують за кількох, а тепер ще і розкол».