Виникнення слов'янської писемності

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В.О. СУХОМЛИНСЬКОГО НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ ТА ПРАВА Кафедра філософської думки та культурології

Реферат з теми:

Виникнення слов’янської писемності

Миколаїв — 2013

Зміст

Вступ

Причини та умови появи слов’янської писемності

Діяльність Кирила і Мефодія

Дві слов’янські абетки (кирилиця і глаголиця)

Від кирилиці до російського цивільного шрифту

Висновок

Список літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження.

Писемність — засіб передачі людської мови за допомогою знаків.

Немає потреби говорити про те, яке велике значення в історії людства мав винахід писемності.

Неможливо навіть уявити собі, яким чином міг піти розвиток цивілізації, якби на певному етапі свого розвитку люди не навчилися фіксувати за допомогою певних символів потрібну їм інформацію і в такий спосіб передавати і зберігати її.

Очевидно, що людське суспільство у такому вигляді, в якому воно існує сьогодні, просто не могло б з’явитися.

Вивчення писемності - це фактично вивчення історії зародження власної мови. Тому, кожна досвідчена людина повинна вивчати історію зародження писемності.

Мета реферативної роботи полягає в дослідженні розвитку писемності на території слов’янської держави.

Завдання реферативної роботи:

охарактеризувати писемність дослов’янського періоду;

дослідити процес становлення писемності в державі слов’ян, причини та передумови якісних змін у їх розвитку;

виявити еволюцію розвитку писемності від кирилиці до громадянського шрифту;

встановити роль та значення писемності в загальному розвитку людської цивілізації та культури.

Об'єкт дослідження — писемність різних періодів.

Предмет дослідження — розвиток та еволюція слов’янської писемності.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з IV до XIII ст. н.е.

Практичне та теоретичне значення реферативної роботи полягає у можливості використання її фактичного матеріалу та висновків у процесі підготовки узагальнюючих праць з історії світової культури, мовознавства, у процесі розроблення нормативних та спеціальних курсів в вищій школі.

Структура реферативної роботи зумовлена поставленою метою, завданнями і характером дослідження.

Причини та умови появи слов’янської писемності

Писемність виникає на останньому етапі існування первісного ладу, коли починається процес його розпадання, причини і потреби в появі писемності пов’язують з внутрішніми процесами історичного розвитку: розпадом первісноого ладу, складанням класів, розвитком продуктивних сил і утворення державності. Процес розпаду первісного ладу і класоутворення, що розпочався у східних слов’ян з 4 століття, завершився утворенням в 9 столітті Давньоруської держави. Сприятливі умови для розвитку писемності обумовлені і складанням давньоруської народності, що об'єднала всі східнослов'янські племена і що характеризувалася наявністю єдиної етнічної території, спільної мови і культури. Спочатку для висловлення простих образів і понять слов’янами використовувався малюнковий лист — піктографія. За допомогою поєднання малюнків зображувалися предмети і дії. Істотний мінус подібного способу передачі інформації полягає в його неточності. Часом одні й ті ж значки могли трактуватися зовсім по-різному. З виникненням класового суспільства і держави такого роду писемності стає мало. Виникає необхідність недвозначної фіксації законів і договорів, указів і заповітів. Виникає необхідність у справжній писемності. Суспільну структуру древніх слов’ян до їх поділу можна охарактеризувати як первісний лад, в пізній період — вже подільний, що включає елементи рабства і феодальної організації. Лише після поділу ці елементи стають панівними і виникають ранні слов’янські (або включають слов’янський етнічний компонент) державні утворення. У них потреба в писемності в перший час задовольняється шляхом використання писемності або неслов’янських учасників державних утворень, тобто сусідніх народів, що володіють тривалою і визнаною письмовою традицією, наприклад такі нарроди як грецьки і латини. В умовах багатонаціональних ранньофеодальних державних утворень застосування писемності однієї з мов даного утворення або авторитетного мови сусідів, мабуть, не викликало труднощі. У канцелярії ханів Першої болгарської держави в 7−9 ст. використовувався грецьку мову і письмо. Подібні явища були не рідкісні. Використання іншомовних писемностей для складання текстів про слов’ян породжувало проблему неслов’янської передачі слов’янських власних (особистих і географічних) імен. В одному з джерел інформації про походження слов’янської писемності - творі чорноризця Хоробра «Про письмена» — повідомляється, що стародавні слов’яни, поки були язичниками, «не мали письмен, але (читали) і ворожили за допомогою рис і різів», тобто використовували мнемотехнічну писемність. «Коли ж хрестилися, то спробували записувати слов’янську мова римськими і грецькими письменами, без порядку (без потроєння)», тобто з появою християнства у слов’ян загострюється необхідність у писемності. Послідовне застосування латини до запису слов’янських текстів вимагало вироблення чітких спеціальних засобів передачі особливостей слов’янської звукової системи. Для чеської мови це було зроблено в 1406 р. у спеціальному трактаті, що приписується Яну Гусу, для польського розпочато близько 1440 в роботах Якуба Паркошовіца. Стародавніх пам’ятників застосування грецького листа для запису слов’янських текстів до нас не дійшло. У середині 9 століття була створена спеціальна слов’янська писемність. [1]

Діяльність Кирила і Мефодія

Створення слов’янської писемності приписується братам Костянтину Філософові (у чернецтві - Кирило) і Мефодію. Відомості про початок слов’янської писемності можна почерпнути з різних джерел: слов’янських біографій (житеписів) Кирила і Мефодія, декількох похвальних слів і церковних служб на їх честь, твори чорноризця Хоробра «Про письмена «і т.д. У 863 р. до Константинополя прибуло посольство від Великоморавської князя Ростислава. Посли передали імператору Михайлу III прохання надіслати в Моравію місіонерів, які могли б вести проповіді на зрозумілій для моравів (морав'ян) мові замість латинської мови німецького духовенства. Велікоморавськая держава (830−906) була великою ранньофеодальною державою західних слов’ян. Мабуть, вже при першому князі Моймірі (правив 830−846) представники княжого роду прийняли християнство. Під час правління наступника Мойміра Ростиславі (846−870) Велікоморавська держава вела посилену боротьбу з німецькою експансією, знаряддям якої була церква. Ростислав намагався протидіяти німецькій церкві, створивши самостійну слов’янську епископию, а тому звернувся до Візантії, знаючи про те, що у Візантії і по сусідству з нею жили слов’яни. Прохання Ростислава про надання місіонерів відповідала інтересам Візантії, яка давно прагнула поширити свій вплив на західних слов’ян. Ще більше відповідала вона інтересам візантійської церкви, відносини якої з Римом в середині 9 ст. ставали все більш ворожими. Як раз на рік прибуття Великоморавської посольства стосунки ці настільки загострилися, що піп Микола навіть публічно прокляв патріарха Фотія. Імператор Михайло III і патріарх Фотій прийняли рішення відправити у Велику Моравію місію на чолі з Костянтином Філософом і Мефодієм. Вибір цей був не випадковий. Костянтин вже мав багатий досвід місіонерської діяльності і показав себе в ній блискучим діалектиком і дипломатом. Рішення це було обумовлено ще й тим, що брати, походячи з полуслав’янско — полугрецького міста Солуні, чудово знали слов’янську мову. Костянтин (826−869) і його старший брат Мефодій (820−885) народилися і провели дитинство в шумному македонському портовому місті Солуні (нині Салоніки, Греція). На початку 50- х років Костянтин проявив себе вмілим оратором, здобувши блискучу перемогу в дискусії над колишнім патріархом Арієм. Саме з цього часу імператор Михайло, а потім і патріарх Фотій починають майже безперервно направляти Костянтина як посланника Візантії до сусідніх народів для переконання їх у перевазі візантійського християнства над іншими релігіями. Так Костянтин в якості місіонера побував у Болгарії, Сирії та Хозарському каганаті. Характер, а, отже, і життя Мефодія були багато в чому схожі, але багато в чому і відмінні від характеру і життя його молодшого брата. Вони обидва жили в основному духовним життям, прагнули до втілення своїх переконань і ідей, не надаючи значення ні багатству, ні кар'єрі, ні славі. Брати ніколи не мали ні дружин, ні дітей, все життя поневірялися, так і не створивши собі дім, і навіть померли на чужині. Не випадково і те, що до сьогоднішнього дня не дійшло жодного з літературних творів Костянтина і Мефодія, хоча обидва вони, особливо Костянтин, написали і перевели чимало наукових і літературних праць; нарешті, до цих пір не відомо, яку саме абетку створив Костянтин Філософ — кирилицю або глаголицю. Крім схожих рис, було в характері братів і чимало різного, однак, незважаючи на це, вони ідеально доповнювали один одного в совестній роботі. Молодший брат писав, старший перекладав його праці. Молодший створив слов’янську абетку, слов’янську писемність і книжкову справу, старший практично розвинув створене молодшим. Молодший був талановитим вченим, філософом, блискучим діалектиком і тонким філологом; старший — здібним організатором і практичним діячем. Не дивно, що на скликаномій з нагоди моравського посольства раді імператор заявив, що прохання князя Ростислава ніхто не виконає краще, ніж Костянтин Філософ. Після цього, за оповіданням «Житіє», Костянтин віддалився від ради і довго молився. За свідченням літописних і документальних джерел, потім він розробив слов’янську абетку. «Пішов ж Філософ і за старим звичаєм став на молитву і з іншими помічниками. І незабаром відкрив йому їх Бог, що слухає молитви рабів своїх, і тоді склав письмена, і почав писати слова Євангелія: споконвіку б' слово і слово б' оу Бога, і Бог б' слово («Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і слово було Бог») та інше». Крім Євангелія брати переклали слов’янською мовою та інші богослужбові книги (згідно «Паннорскому житія «це були «Обраний апостол «, «Псалтир «і окремі частини з «Церковних служб «). Таким чином, народилась перша слов’янська літературна мова, багато слів з якої досі живі в слов’янських мовах, у тому числі в болгарській, українській, білоруській та російській. Костянтин і Мефодій відправилися у Велику Моравію. Влітку 863 р. після тривалої і важкого подорожі брати нарешті прибули до гостинної столиці Моравії, Велеграду. Князь Ростислав прийняв посланців дружньої Візантії. З його допомогою брати обрали собі учнів і старанно навчали їх слов’янській азбетці і церковним службам слов’янською мовою, а у вільний від занять час продовжували переводити на слов’янську мову привезені грецькі книги. Так, з самого приїзду до Моравії Костянтин і Мефодій робили все можливе для якнайшвидшого поширення в країні слов’янської писемності і культури. Поступово морави (морав'яни) все більш звикали чути в церквах рідну мову. Церкви, де служба велася на латині, порожніли, а німецько-католицьке духовенство втрачало у Моравії свій вплив і доходи, і тому обрушувалися на братів зі злістю наклепи, звинувачували їх у єресі. Підготувавши учнів, Костянтин і Мефодій зіткнулися з серйозною проблемою: оскільки жоден з них не був єпископом, вони не мали права висвячувати священиків. А німецькі єпископи в цьому відмовляли, оскільки аж ніяк не були зацікавлені у розвитку богослужінь на слов’янській мові. Крім того, діяльність братів у напрямку розвитку богослужінь на слов’янській мові, будучи історично прогресивною, вступила в протиріччя зі створеною в раннє середньовіччя теорією тримовності, згідно з якою у богослужінні та літературі мали право на існування лише три мови: грецька, давньоєврейська і латинь. Костянтину і Мефодію залишався тільки один вихід — шукати рішення труднощів у Візантії або в Римі. Однак, як не дивно, брати вибирають Рим, хоча в той момент папський престол займав Микола, який люто ненавидів патріарха Фотія і всіх з ним пов’язаних. Незважаючи на це, Костянтин і Мефодій сподівалися на прихильний прийом папи, причому не безпідставно. Справа в тому, що у Костянтина перебували знайдені ним останки Климента, третього по порядку папи, якщо вважати, що найпершим був апостол Петро. Маючи в руках таку цінну реліквію, брати могли бути впевнені, що Микола піде на великі поступки, аж до вирішення богослужіння слов’янською мовою. У середині 866 р., через 3 роки перебування в Моравії, Костянтин і Мефодій у супроводі учнів виїхали з Велеграда до Риму. По дорозі брати познайомилися з Паннонська князем Коцелом. Він добре розумів значення початої Костянтином і Мефодієм справи і поставився до братів як друг і союзник. Коцел сам вивчився у них слов’янської грамоти та відправив з ними для такого ж навчання та посвячення в духовний сан близько п’ятдесяти учнів. Таким чином, слов’янське письмо, крім Моравії, набуло поширення в Паннонії, де жили предки сучасних словенців. До моменту приїзду братів до Риму папу Миколая змінює Адріан II. Він прихильно приймає Костянтина і Мефодія, дозволяє богослужіння слов’янською мовою, братів присвячує в священики, а їх учнів — у просвітери і диякони. Майже два роки брати залишаються в Римі. Костянтин важко хворіє. Відчуваючи наближення смерті, він постригається в ченці і приймає нове ім'я — Кирило. Незадовго до кончини він звертається до Мефодія: «Ось, брат, були ми з тобою парою в одній упряжці і орали одну борозну, і я на полі падаю, закінчивши день свій. Возлюби ж гору, але не смій заради гори залишити учительство своє, бо чим іншим ти зможеш досягти спасіння?». 14 лютого 869 р. Константин — Кирило помер у віці 42 років. Мефодій, за порадою Коцела, домагається посвячення в сан архієпископа Моравії і Паннонії. У 870 р. він повертається в Паннонію, де переслідується німецьким духовенством і на деякий час полягає в темницю. У середині 884 р. Мефодій переїжджає до Моравії і займається перекладом на слов’янську мову Біблії. Помирає він 6 квітня 885 р. Діяльність братів була продовжена в південнослов'янських країнах їх учнями, вигнаними з Моравії в 886 р. На Заході слов’янські богослужіння і грамота не встояли, але були затверджені в Болгарії, звідки поширювалися з 9 століття до Росії, Сербії та в інші країни. Значення діяльності Костянтина (Кирила) і Мефодія полягало в створенні слов’янської абетки, розробці першої слов’янської літературно — писемної мови, формуванні основ створення текстів слов’янською літературно — писемною мовою. Кирило-Мефодіївські традиції були найважливішим фундаментом літературно — письмових мов південних слов’ян, а також слов’ян Великоморавської держави. Крім того, вони надали глибоке вплив на формування літературно — писемної мови і текстів в Стародавній Русі, а також її нащадків — української, білоруської та російської мов. Так чи інакше, Кирило-Мефодіївські традиції знайшли відображення в польській, серболузькій, полабській мовами. Таким чином, діяльність Костянтина (Кирила) і Мефодія мала спільнослов'янське значення. [2]

писемність кирилиця глаголиця шрифт

Дві слов’янські абетки (кирилиця і глаголиця)

Найдавніші пам’ятки слов’янської писемності, які дійшли до нас є двома значно відмінними абетками — глаголицею і кирилицею. Історія їх походження складна і не ясна до кінця. Назва «глаголиця» утворено від дієслово — «слово», «мова». За алфавітним складом глаголиця майже повністю збігалася з кирилицею, але різко відрізнялася від неї формою букв. Встановлено, що за походженням літери глаголиці в більшості своїй пов’язані з грецьким мінускульним алфавітом, деякі букви складені на основі самарітянського і староєврейського листів. Існує припущення, що ця абетка була створена Костянтином Філософом. Глаголиця широко застосовувалася в 60- х роках 9 століття в Моравії, звідки проникла в Болгарію і Хорватію, де існувала до кінця 18 століття. Зрідка вживалася і в Стародавній Русі. Глаголиця добре відповідала фонемному складу старослов’янської мови. Крім нововинайдених літер у неї були включені літери, відповідні грецьким літерам, в тому числі і такі, які в принципі не були потрібні для слов’янської мови. Цей факт говорить про те, що слов’янська абетка, на переконання її творців, повинна була цілком відповідати грецькій. Яка з двох абеток була винайдена першою і донині залишається таємницею, однак твердження про те, що глаголиця з’явилася раніше кирилиці, є досить обгрунтованим. Наприклад, є ряд палімпсестів, тобто рукописів. У слов’янських палімпсестах часто кириличний текст нанесений на місце усунутого глаголичного. Вдивляючись в глаголицю, можна помітити, що форми букв її дуже хитромудрі. Знаки часто будуються з двох деталей, розташованих як би один на одному.

Це явище помічається і в більш декоративному оформленні кирилиці. Простих круглих форм майже немає. Вони всі пов’язані прямими лініями. Сучасній формі відповідають лише поодинокі літери (ш, у, м, ч, е). За формою букв можна відзначити два види глаголиці. У першій з них, так званій болгарській глаголиці, літери округлі, а в хорватській, званій також іллірійською або далмаційскою глаголицею, форма літер незграбна. Ні той, ні інший вид глаголиці не має різко окреслених меж поширення. У пізнішому розвитку глаголиця перейняла багато знаків у кирилиці. Глаголиця західних слов’ян (чехів, поляків та інших) протрималася порівняно недовго і була замінена латинським письмом, а інші слов’яни перейшли пізніше на лист кириличного типу. Але глаголиця не зникла зовсім і до теперішнього часу. Так, вона вживається або, принаймні, вживалася до початку другої світової війни в кроатскіх поселеннях Італії. Глаголичним шрифтом навіть друкувалися газети. Назва іншої слов’янської абетки — кирилиці - з’явилася від імені слов’янського просвітителя 9 століття Костянтина (Кирила) Філософа. Існує припущення, що саме він є її творцем, проте точних даних про походження кирилиці немає. У алфавіті кирилиці налічується 43 літери. З них 24 запозичені з візантійського статутного листа, інші 19 винайдені заново, але в графічному оформленні уподібнені першим. Не всі запозичені букви зберегли позначення того ж звуку, що і в грецькій мові, — деякі отримали нові значення відповідно з особливостями слов’янської фонетики.

На Русі кирилиця була введена в 10−11 століттях у зв’язку з християнізацією. Зі слов’янських народів кирилицю найдовше зберегли болгари, але в даний час їхній лист, як і лист сербів, однаково з українською, за винятком деяких знаків, призначених для позначення фонетичних особливостей. І все ж залишається питання: яку з двох абеток створив Костянтин (Кирило) Філософ? На жаль, відповісти на нього остаточно так і не вдалося. Існує кілька гіпотез, різного ступеня достовірності. Одні вважають, що Костянтин створив глаголицю, а кирилиця — лише результат її пізнішого удосконалення. Інші вважають, що до моменту створення Костянтином глаголиці кирилиця вже існувала. Треті стверджують, що Костянтин створив кирилицю, перетворивши глаголицю за образом грецького статуту. А.Є. Супрун пропонує наступний варіант реконструкції виникнення слов’янської писемності. У до Кирилло-Мефодіївський період слов’яни не володіли розвиненою системою письма. В якості мнемотехнічні засобів використовувалися рези, а для передачі окремих слів, можливо, латинське і грецьке лист без пристосування. Отримавши завдання перевести християнські книги на слов’янську мову для Моравії, Костянтин створив глаголицю. Саме вона, можливо, дещо вдосконалена, була застосована у Великій Моравії, Паннонії (а звідти і в Долмаціі, у хорватів) і була привезена Климентом Охридським до Болгарської державу. Церква в ній була сильно пов’язана з візантійською і грецькою, а тому саме тут була зроблена спроба наблизити слов’янське письмо до грецького. Букви, що були в грецькому уніціальном листі, були покладені в основу нової слов’янської абетки — кирилиці. Глаголиця і кирилиця якийсь час співіснували. Потім почалася поступова заміна глаголічних книг кириличними, в Болгарії глаголичні лист поступово забувалося. Однак у Чехії і Далмації, де церква була орієнтована на Рим, тільки вона і набула широкого поширення. Кирилиця ж поширилася в Сербії, а так само стала практично єдиним слов’янським листом на Русі. 2]

Від кирилиці до російського цивільного шрифту

Найдавнішу форму кирилиці називають статутом. Відмінною рисою статуту є достатня виразність і прямолінійність накреслень. Велика частина букв незграбна, широкого великовагового характеру. Виключеннями є вузькі округлі букви з мигдалевидними вигинами (О, С, Е, Р та ін), серед інших букв вони здаються як би стислими. Для цього листа характерні тонкі нижні подовження деяких букв (Р, У, 3). Ці подовження можна побачити і в інших видах кирилиці. Вони виступають в загальній картині листа легкими декоративними елементами. Діакритичні знаки ще не відомі. Букви статуту — великого розміру і розташовані окремо один від одного. Старий статут не знає проміжків між словами. Починаючи з 13 сторіччя, розвивається другий вид письма — напівустатут, який згодом витісняє статут. У зв’язку із збільшеною потребою в книгах з’являється діловий лист переписувачів, які працювали на замовлення і на продаж. Напівстатут має на меті з'єднання зручності і швидкості листа, простіше статуту, має значно більше скорочень, частіше буває похилим — до початку або до кінця рядка, позбавлений каліграфічної строгості. Цей вид письма світліше і округліше, ніж статут, літери дрібніше, дуже багато таких знаків, розроблена ціла система знаків пунктуації. Букви більш рухливі і старанні, ніж у статутному листі, і з багатьма нижніми і верхніми подовженнями. Техніка накреслення ширококонечним пером, сильно виявлялася при листі статута, помічається багато менше. [3]

Висновок

Таким чином значення писемності в людській культурі дуже велике. Завдяки сукупності факторів — географічних, соціальних та економічних і виникнення листи з’явилися перші цивілізації. Причому, в даних умовах людина вже не міг обходитися без писемності. Мені здається, що писемність може існувати тільки в умовах цивілізації, в той час як цивілізація також не може існувати без листа.

«Кирило-Мефодіївської писемності судилося зіграли значну культурну і політичну роль. Створена ними писемність розцінюється як фундамент нової слов’янської культури — тієї культури, яка виводить слов’янство на рівень „великих“ народів. Таким чином, Костянтин і Мефодій, поклавши початок християнської освіченості слов’ян, давши християнський імпульс їхньому національному духовному розвитку, вирішили наперед тим самим їх особливу культурно-історичну роль серед Інших європейських народів. Через всі дійшли до нас пам’ятки червоною ниткою проходить ідея, що всі народи рівні між собою і що всі вони мають право черпати найкращі цінності з скарбниці світової культури, — ідея, що надає подвигу першовчителів високе гуманістичне звучання. Виникнення старослов’янської мови було величезною подією і в світовій історії: на шлях цивілізації вступили нові народності, які мали славне майбутнє».

Значення винаходу листа не можна переоцінити.

Оскільки на можливості читати і писати будується вся культура, а знання не губляться в часі. Завдяки цьому вони доходять до майбутніх поколінь через століття і тисячоліття. У результаті у людства копиться досвід, зростає знання.

Я думаю, що навіть зниклі зараз з лиця Землі писемності мають величезне значення для людства. Частково тому, що колись впливали на розвиток культури, а також тому, що послужили основою для подальших писемностей. Завдяки писемності ми маємо можливість «заглянути» в стародавні часи та дізнатись про життя людей в самих перших державах, про те, якими були їхні закони і розуміння життя.

У той час, як без писемності більшість досягнень людської думки і майже весь життєвий досвід попередніх поколінь зникли б безслідно.

Список літератури

1. Гельб І.Є. Досвід вивчення листи М.: Радуга, 1982. — С. 30 — 223.

2. Власов В. Г. Слов’янська абетка і слов’янські просвітителі. М.: Знание, 1989. — С. 6 — 62.

3. http://www.studfiles.ru/dir/cat9/subj260/file13040/view135855.html