Вигуки сучасної англійської мови

1. Вигуки в граматичній системі сучасної англійської мови

Будь-яка мова в процесі свого розвитку набуває своїх структурно-граматичних, комунікативних, функціональних особливостей, які певною мірою пов’язані з соціальним, інтелектуальним, емоційним та іншими аспектами життя людини, що знаходить своє відображення в одиницях та категоріях мови. Як основний засіб спілкування мова є засобом передачі інформації від мовця до слухача. Тому всі одиниці й категорії мови відповідають потребам і умовам здійснення комунікативної діяльності людини, що становить важливий аспект її соціальної поведінки.

У процесі комунікації людина не лише передає інформацію, а й по-різному реагує на оточуючу дійсність. Не останню роль у цьому відіграють ті одиниці мови, які обслуговують вираження емоцій, емоційних оцінок, волевиявлення, етикету. Такими одиницями є вигуки, до складу яких входять незмінні слова, що не мають спеціальних морфологічних показників, крім незмінюваності, а також словосполучення, різні фразеологізовані речення. Вигуки є характерною приналежністю емоційно-забарвленого мовлення, що й зумовлює їхнє супроводження паралінгвістичними, невербальними засобами комунікації: інтонацією, жестами, мімікою. На думку С. Карцевського, «вигуки безпосередньо беруть початок, хоча й через різні проміжні явища, від первісного синкретичного знаку, в якому зливалися разом голос, міміка й жест».

Дослідження комунікативно-прагматичних особливостей вигуків сучасної англійської мови вимагає попереднього розгляду цілої низки важливих питань, без якого аналіз зазначеного аспекту був би неповним, оскільки більшість з цих питань залишаються в сучасному мовознавстві не розв’язаними до кінця і дискусійними. До них належать, по-перше, питання про природу та статус вигуків взагалі і англійської мови зокрема, про їхні структурно-граматичні особливості та взаємодію з іншими частинами мови, що має велике значення для питання про поповнення цього граматичного класу слів і належність тієї чи іншої граматичної одиниці до вигуків. По-друге, оскільки метою нашого дослідження є розгляд комунікативно-прагматичних особливостей вигуків та їхнього місця в дискурсі, то слід, на наш погляд, коротко розглянути окремі питання теорії мовленнєвих актів, теорії дискурсу і вигуків як складової частини мовленнєвих актів, елементів дискурсу.

1.1 Природа й статус вигуків: дискусійні питання

Теорія частин мови, принципи їх виділення, основи класифікації залишаються спірними питаннями в сучасній лінгвістиці. На підтвердження цього наведемо думку О.С. Кубрякової: «…питання про частини мови як особливі категорії чи класи слів, про межі цих класів і самі принципи їх виділення хоча й належать до тих питань, що мають давню традицію їх вивчення, все ж не належать до тих, що вирішені». Слід відзначити, що сучасні погляди на класифікацію частин мови, за О. С. Кубряковою, враховують: наявність серед них відкритих та закритих класів; еволюцію частин мови, що зумовлює наявність прототипових представників певного класу, розвиток одиниць в різних напрямах, з різними фокусами, внаслідок чого статус слів у межах ЧМ не є однаковим. Поділ слів на граматичні класи привертав увагу вчених ще з античних часів, і досі питання про кількість частин мови є дискусійним і остаточно не вирішеним. З цієї точки зору становить інтерес вигук як частина мови, природа та статус якого як у вітчизняному, так і в зарубіжному мовознавстві до кінця не досліджені. Про це свідчить дискусія на сторінках журналу «Journal of Pragmatics» у 1992 році, яка була присвячена статусові вигуків у системі частин мови. Вже сама постановка питання — вигуки є частиною мови чи ні - свідчить про те, що інтерес до цих одиниць мови не зменшується. Слід назвати ще праці А. Вежбицької, І. Шаронова, С. Мамушкіної, які присвячені дослідженню вигуків. Спірним є питання про належність вигуків взагалі до слів і до частин мови зокрема, про їхнє місце серед інших частин мови, про їхню здатність номінувати, про продуктивність цієї частини мови, про їхні синтаксичні функції. Ці питання так чи інакше розглядало чимало російських та українських лінгвістів, починаючи з М. В. Ломоносова. У західноєвропейському мовознавстві цим питанням присвячені праці Ш. Баллі, Ж. Вандрієса, Г. Суїта, Г. Пауля, Л. Теньєра, С. Карцевського, В. Ціммера, О. Єсперсена, Р. Квірка, С. Грінбаума, Дж. Ліча, Й. Свартвіка, Ф. Амеки, А. Вежбицької, Е. Гоффмана, Д. Уїлкінса, К. Еліха, Т. Уортона та інших.

Питанню місця вигуків у системі англійських частин мови та їхньої взаємодії з іншими граматичними класами слів присвячена дисертаційна робота А. А. Григоряна. Цієї ж проблеми певною мірою торкалися й інші дослідники 59.

Слід зауважити, що розгляд цих питань в межах дисертації необхідний лише для того, щоб показати самостійність вигуків як частини мови, виявити місце вигуків у системі частин мови й обґрунтувати доцільність їх аналізу в системному та дискурсивному аспектах. Саме на це робить наголос О. С. Кубрякова, зауважуючи, що «розбиття слів за класами повинно відбити особливості їх використання і нетотожність їх функцій у дискурсі і тексті». І далі вона зазначає, що «в даний період розвитку лінгвістики можна твердити, що поділ слів на ЧР зумовлений їхнім відношенням до лексики, граматики і, головне, їхнім відношенням до мовленнєвої діяльності, дискурсу та комунікативних цілей». Під час розгляду зазначених питань ми застосовуємо описовий метод дослідження, оскільки робимо аналітичний огляд існуючих точок зору на вигуки, який певною мірою вже представлений в науковій літературі, крім, звичайно, останніх праць вчених, зокрема, англійських, американських, російських і українських.

Дослідження вигуків своїми коренями сягає глибокої давнини. Вперше вони були виділені в самостійну частину мови в латинській граматиці Варрона в I ст. до н.е., і цим було покладено початок суперечок щодо цієї частини мови в лінгвістиці. Не наводячи всіх точок зору на вигуки — це буде зроблено нижче — лише зазначимо, що Л. В. Щерба називав їх «дуже неясною і туманною категорією», а О. М. Пешковський «кулею, що потрапила в організм» мови.

К. Еліх, здійснюючи огляд основних поглядів на вигуки, показує, чому вигуки посідають периферійну позицію в мовознавстві: 1) це сфера, складна для аналізу, 2) теоретичні підстави виділення цього класу слів не дозволяють охопити всі його специфічні властивості - як пов’язані з обстановкою спілкування, так і з акустичними характеристиками.

Незважаючи на зазначене вище, вигуки як частина мови включаються майже в усі традиційні граматики. Проте граматична природа вигуків досі визначається неоднозначно. Виділяється кілька точок зору на вигуки як частину мови.

Багато відомих вчених вважають, що вигуки перебувають поза поділом слів за частинами мови, оскільки є різнорідним за своїм складом синтаксичним класом, тобто вигуки повністю виводяться за межі морфології і включаються до синтаксису. Вигуки, на думку О.О. Потебні, до яких він відносить нечленороздільні звуки, подібні крикам болю, люті, «жаху, що вимушуються у людини сильними потрясіннями, які пригнічують діяльність думки», не є словами, а тим самим не є фактами мови. Їх вимовлення породжується певною інтонацією, яка вказує на їхнє значення і, якщо її відібрати, вони позбавляються будь-якого змісту. Але, можливо, ці «нечленороздільні звуки» і були першими словами людини, які вона вимовляла, виражаючи ті чи інші почуття, емоції. Аналізуючи погляди О.О. Потебні на вигуки, наведемо думку О.С. Кубрякової щодо сучасного підходу до виділення частин мови. Вона, розглядаючи питання взаємодії мови і знання, тобто частини мови з когнітивнної точки зору, зазначає, що «для формування категорій у природній мові як пріоритетний слід виділити історичний чинник; кращими представниками категорій стають нерідко найбільш ранні форми, початок яким кладе етимологія; у розвитку ЧМ „кращими зразками“ або прототипами ставали слова, які можна вважати першими». Саме такий погляд на формування частин мови, зокрема вигуків, є кращим критичним підходом до поглядів О.О. Потебні та інших вчених, які розглядали це питання. Д.М. Овсянико-Куликовський відзначав, що вигуки «по суті не можуть бути названі частиною мови у власному розумінні», і тим відводив вигукам особливе місце серед частин мови. О. М. Пешковський називає вигуки знаками «відчувань, а не уявлень». Вони, на його думку, сторонні «в організмі речення» і «увійти у будь-які стосунки з іншими словами мови ці слова не можуть». Деякі лінгвісти, наприклад К. С. Аксаков, вважали, що вигуки не тільки не є окремою частиною мови, але їх взагалі не можна називати словами. До цієї точки зору наближається погляд Ш. Баллі, який відносив вигуки до вигукових мовленнєвих актів і вважав також, що назвати їх саме словами не можна, оскільки вони повністю позбавлені розумового, логічного змісту: «Вигукові мовленнєві акти не можуть бути ні вголос, ні навіть у думці проголошені, інакше як з афективною інтонацією, яка таким чином постає перед нами як дуже важлива властивість цієї категорії». Проте, як правильно зауважує В. Г. Костомаров, вигуки не є немимовільними криками, а являють собою «усуспільнений фонд мовних засобів, що мають усвідомлений і зрозумілий для всіх, хто говорить цією мовою, смисловий зміст». Ж. Вандрієс підкреслював, що вигуки слід виключити з числа частин мови, визнаючи, однак, що значення їх у мові велике, хоча це явище іншого порядку, яке не має нічого спільного з морфологією.

Л. Теньєр розглядає вигуки не як тип слів, а як тип речень і, власне, не включає їх до класифікації частин мови. З цього приводу слід зауважити, що О. О. Шахматов називав вигуки словами-висловленнями, а В. В. Виноградов вважав їх як еквівалентами слів, тобто він визнавав їхню належність до морфології, так і еквівалентами речень, що свідчить про їх належність і до синтаксису. На думку Л. Теньєра, деякі з вигуків можуть виражати дуже складні й тонкі стани «душі й розуму», які не можна передати одним реченням, а лише довгими перифразами. Такі слова-речення Л. Теньєр називає фразоїдами. Г. Пауль під вигуками розумів «звуки, що мимоволі вириваються у людини і викликаються станом афекту, в тому числі й такі, що зовсім не пов’язані з наміром зробити якесь повідомлення». Вигуки передаються з покоління в покоління, а «характеру мимовільних проявів емоцій вони набувають лише завдяки асоціаціям», а тому одні й ті самі емоції можуть виражатися по-різному в різних мовах і діалектах і навіть у різних індивідів, що говорять на одному діалекті.

Е. Гоффман розглядає вигуки як одиниці, що виходять за межі компетенції лінгвістики, аналізуючи їх у термінах соціо-комунікативних функцій, що виконуються ними. Він називає вигуки відповідними викриками, з яких деякі є цілком спонтанними, природними реакціями, наприклад brrr, мета яких відновити своєрідну фізичну рівновагу. Інші, менш інстинктивні: людина вимовляє oops!, коли щось падає з рук, можливо, вживає його, оскільки цей вигук відбиває «зниження значущості і, отже, відображає… некомпетентність». Розглядаючи лайки як відповідні? викрики, Е. Гоффман вводить поняття континууму: «відповідні крики, такі як eek!, можуть розглядатися як периферія сфери дослідження лінгвістики,… але прокльони більш доречні, оскільки переходять від напівслівних фрагментів до традиційного матеріалу лінгвістичного аналізу». Проте теорія Е. Гоффмана не ставить питання про місце і роль вигуків у комунікації, що є важливим для визначення їхнього статусу серед інших одиниць мови і мовлення.

Представники наступної точки зору вважали, що вигуки, входячи до системи частин мови, посідають у ній особливе місце. Так, Ф. Ф. Фортунатов поділяв усі слова на «повні», «часткові» та вигуки. Окреме місце вигуки посідають у класифікації частин мови О. О. Шахматова і В. В. Виноградова. О. О. Шахматов вважав, що вигуки не виконують номінативної функції, але в них є перехідні типи, які, з одного боку, зближуються з дієсловами, а з іншого, встановлюють різку межу між ними. Проте О. О. Шахматов іноді змішував вигуки й прислівники, що, до речі, спостерігається і в деяких англійських лексикографічних джерелах IDELС. Однак він вважав вигуки особливим типом виражальних слів-висловлень, внутрішньо нерозчленованих, синтаксично неорганізованих, що утворюють своєрідні форми емоційного вираження і зазнають впливу з боку граматичних категорій інтелектуального мовлення.

І.І. Мещанінов відзначав, що вигуки як окрема частина мови не можуть бути віднесені ні до модальних слів, ні до категорії стану, і, хоча ті формально найбільш близькі до вигуків, проте між ними існують великі семантичні й синтаксичні відмінності. Вигуки, на його думку, необхідно виділити в особливу частину мови, однак виключити їх зі складу словника мови дуже важко, хоча у них є свої особливості.

В.В. Виноградов на підставі смислової структури слова виділив чотири основні граматико-семантичні категорії слів, серед яких особливе місце відвів вигукам. Він виходить з того, що вигуки є категорією слів, які належать до сфери «чисто суб'єктивних — емоційно-вольових виявлень». В. В. Виноградов вважав, що вигуки є ближчими до експресивних жестів, ніж до слів-назв, що, на його думку, зближує їх з модальними словами. Вони є колективними знаками емоційного вираження душевного стану людини. «Вони відбивають у собі емоційне життя особи, соціальної групи чи народу, що перебуває в органічному зв’язку з діяльністю інтелекту». На цій підставі вчений робить висновок, що «емоційна мова не може бути в цілковитому і різкому розриві з інтелектуальним мовленням». В. В. Виноградов вважав, що вигуки функціонально зближуються з різними частинами мови. «Вигуки є відразу і еквівалентами слів і, частіше, еквівалентами речень». Крім того, вони дуже часто «є цілісними висловленнями», «реченнями», «еквівалентами речень». Можна погодитися з тим, що «інтонаційна, мелодійна своєрідність їхніх форм, відсутність у них пізнавальної цінності, їхня синтаксична неорганізованість, нездатність утворювати сполучення з іншими словами, їхня морфологічна неподільність, їхнє афективне забарвлення, безпосередній зв’язок їх з мімікою і виразним жестом різко відокремлює їх від решти слів».

Близькими до поглядів на вигуки В. В. Виноградова є погляди О. О. Реформатського, Л. А. Капанадзе та Є.В. Красильникової. Отже, на нашу думку, точка зору В. В. Виноградова на вигуки як особливу частину мови є найбільш переконливою й прийнятною, про що ми скажемо далі.

Подібної точки зору дотримується й французький вчений Л. Брьон-Лалуар, який вважав, що вигуки є особливою частиною мови, хоча й такою, що співвідноситься з іншими частинами мови. Останнє зауваження має значення для розуміння взаємодії вигуків з іншими частинами мови.

Ф. Амека, Г. Вежбицька, Д. Уїлкінс розглядають вигуки як одиниці, що кодують великі понятійні структури і є частиною семантики звичайної мови. Проте дискусійним, на їх думку, лишається питання, які саме одиниці є вигуками, але безспірним для цих вчених є те, що вигуки повинні задовольняти двом вимогам: по-перше, вигуки здатні утворювати своєрідні самостійні нееліптичні висловлення, по-друге, вони виражають психічний або емоційний стан мовця або ж його позицію. До речі, такого ж погляду дотримується й Е. Гоффман, що зближує позиції цих вчених.

Наступна точка зору є близькою до попередньої. Її дотримувався О.Єсперсен та ціла низка інших вчених, які вводять вигуки до сфери частин мови. Проте вони вважають, що вигуки є частиною мови, яка входить до «часток мови» поряд з прийменниками й сполучниками, тобто вигуки є службовою частиною мови. О.Єсперсен зазначав, що до вигуків належать різнорідні явища, які об'єднуються здатністю їх бути самостійними висловленнями. Говорячи про вторинні вигуки, він вважав їх не вигуками, а конституєнтами інших класів у вигуковому вживанні. З іншого боку, О.Єсперсен вважає вигуки близькими до прислівників через незмінюваність «часток мови». Така точка зору підштовхує дослідників до висновку, що вигуки не мають номінативної функції. Проте, розглядаючи номінативність як властивість одиниць мови, на нашу думку, не можна відмовляти вигукам у номінативності. Вона виявляється в тому, що вираження емоцій без будь-якого називання їх у слові неможливе. Вигуки не називають емоції, а виражають їх. Наприклад, вигук alas! передає емоцію жалю, і тим самим є свого роду назвою, «ярликом» для цієї емоції. Підтвердження цієї думки знаходимо у А. А. Григоряна, С.Ю. Мамушкіної, яка зазначає, що «співвіднесення вигуків з ситуативно-психологічним контекстом як зовнішньолінгвістичним компонентом у мовленні дає можливість досліджуваній мовній одиниці здійснювати номінативну функцію в її широкому розумінні, виступати номінантом нерозчленованих ситуативних номінацій, що мають своїм референтом мікроситуацію». Крім того, у вигуків відсутня функціональна характеристика службових частин мови, які є лексично несамостійними словами, служать для вираження різних семантико-синтаксичних відношень між словами, реченнями й частинами речень; наближаються до словозмінних морфем; виконують тільки службові синтаксичні функції в синтаксичній конструкції. Тому, на нашу думку, відносити вигуки до службових частин мови немає ніяких підстав, оскільки вони в мовленні виконують функцію висловлення

Четверта точка зору, якої дотримується Ю. С. Маслов, дещо спільна з другою, хоча і має деякі відмінності. Він вважає, що вигуки входять до системи частин мови, а всередині неї - до розряду повнозначних слів, посідаючи в них особливе місце як слова — виразники емоцій або сигнали вольових спонук. Отже, Ю. С. Маслов, відносячи вигуки до повнозначних частин мови, не відмовляє їм у здатності називати певні емоції, почуття тощо, мати лексичне значення і виконувати певні синтаксичні функції.

Цікаву точку зору на природу й статус вигуків викладає український вчений І.Р. Вихованець, який вважає, що визначення статусу вигуків лежить на лінії «слово — морфема — речення». Він зазначає, що вигуки становлять периферію мовленнєвої системи, через те що вони не належать ні до слів, ні до морфем, оскільки вони не мають притаманного словам лексичного значення і притаманної морфемам семантики відношень. Важливою ознакою вигуків, на його думку, є співвідношення у них емоційного і понятійного, внаслідок чого «…вигуки функціонують як реченнєві дейктичні одиниці, що є емоційними відповідниками судження, відображенням емоційної реакції мовця на позамовну ситуацію». Оскільки вигуки співвідносяться з судженням, видається справедливим зарахувати їх до реченнєвих утворень, які становлять периферію речення як основної синтаксичної одиниці. Варто нагадати при цьому, що ще В. В. Виноградов зазначав, що «вигуки є водночас і еквівалентами слів і, найчастіше, еквівалентами речень» 39, 585. Не можна не погодитися з І.Р. Вихованцем, що склад і формальні особливості вигуків, їхня типова позиція як речення належать системі мови, а їхнє семантико-синтаксичне варіювання — системі мовлення. У вигуках сполучаються стабільність, незмінюваність форми і надзвичайна рухливість семантики, тобто своєрідна автономність і велика залежність від контексту, ситуації мовлення, паралінгвістичних засобів тощо. «Обов'язкова наявність інтонації робить вигуки у функції речення суто мовленнєвою категорією».

Л.І. Ібраєв, досліджуючи надзнаковість мови, взагалі вважає, що вигуки належать суто до сфери мовлення, тому що вони, як і емоційні інтонації, не розкладаються на морфеми і фонеми, позбавлені концепту і не можуть вступати в граматичні зв’язки з іншими словами як члени речення і через це не входять у систему мови, — на відміну від емотивних значень слів і афіксів. При цьому автор зауважує, що будь-яке слово може перетворитися на вираз, як вигук — у слово.

Отже, у лінгвістичній літературі чітко окреслені чотири точки зору на вигуки як частину мови, причому перша точка зору діаметрально протилежна трьом іншим, які в основному визнають за вигуками статус частини мови, але які мають свої певні відмінності. Крім того, існують і окремі точки зору, які відносять вигуки повністю до сфери мовлення. Підсумовуючи, всі точки зору можна представити так:

1) вигуки не є частиною мови;

2) вигуки — це частина мови;

3) вигуки посідають особливе місце в системі частин мови і перебувають поза їх поділом на повнозначні й службові;

4) вигуки є службовою частиною мови;

5) вигуки належать до повнозначних частин мови, але посідають серед них особливе місце;

6) вигуки належать до сфери мовлення;

7) вигуки перебувають поза сферою лінгвістики, виконуючи певні соціокомунікативні функції.

Таким чином, незважаючи на відмінність точок зору, більшість мовознавців визнає за вигуками статус частини мови, хоча це питання й лишається до кінця невирішеним. Підтвердження цьому знаходимо в низці праць. Наприклад, навіть у деяких спеціальних словниках відсутня згадка про вигуки, що відтворює точку зору укладачів цих словників на вигуки як частину мови. На наш погляд, справедливим є зауваження В. Г. Гака, який зазначає, що вигуки мають «власний зміст», «відбивають дійсність нерозчленовано, емоційне в них не відокремлено від раціонального, суб'єкт від предиката», що «робить необхідним їхнє існування в мові». Л. В. Щерба й вчені-англісти справедливо доводять, що вигуки за сукупністю диференціюючо-інтеграційних ознак семантичного і синтаксичного характеру мають підставу бути віднесеними до частин мови. Така точка зору здається найбільш прийнятною, оскільки сучасна англійська мова належить до мов зі слабко розвиненою морфологічною структурою, характеризується наявністю невеликої кількості флексій, що призводить до збільшення морфологічно незмінних слів і до зменшення ролі морфологічного критерію стосовно вигуків.

Визнаючи за англійськими вигуками статус частини мови, ми вважаємо найбільш обґрунтованим погляд В. В. Виноградова на вигуки як на особливий розряд мовленнєвих знаків. На підставі проведеного аналізу англійських вигуків ми приєднуємося до погляду на вигуки тих вчених, які вважали, що вигуки — це самостійна частина мови, що перебуває поза поділом слів на повнозначні та службові, посідає особливе місце в системі частин мови, а у мовленні є еквівалентами речень, цілісних висловлень.

Вигуки — це граматична категорія, притаманна більшості мов світу, хоча є «культуроспецифічною». Порівняймо: англ. alas!, нім. oh weh!, leider!; фр. helas!; італ. peccato!; польс. szkoda!; рос. увы!; укр. на жаль! леле! та інші. Саме це й дало підставу вченим визнати, що вигуки становлять мовну унiверсалію, властиву всім чи бiльшостi мов світу, мають певні, суспільні змісто?вні категорії, що тими чи іншими засобами виражаються в кожній мові, є національно-культурними маркерами у сфері комунікації, пов’язані з комунікативно-дискурсивними настановами спілкування. Ми приєднуємося до такого погляду на вигуки, виходячи з того положення, що, як зазначає Т.М.Ніколаєва, мовні універсалії - це властивості, притаманні всім мовам або більшості з них.

Одним із спірних питань щодо специфіки вигуків як частини мови є також їхній склад і, насамперед, питання про закритість чи відкритість цього класу одиниць. Так, Р. Квірк вважає, що вигуки є закритим класом слів. Він робить такий висновок на підставі того, що група вигуків як «інституалізованих» одиниць є чисельною. Однак автор суперечить собі, коли зауважує, що можуть також бути підстави для віднесення вигуків до відносно відкритого класу, тому що вони досить вільно утворюються шляхом ономатопеї і досить часто вживаються в карикатурах, коміксах тощо. Саме таке зауваження, на нашу думку, свідчить про змішування Р. Квірком двох частин мови — вигуків та звуконаслідувань. Пор.: ah, oh, ouch тощо, що зазначають певні емоційні реакції людини на оточуючу дійсність, та mew, bow-bow, tic-tac, що передають звуки, що створюють живі істоти, і неживих предметів.

Подібної до точки зору Р. Квірка дотримуються й С. Грінбаум, Дж. Ліч, Й. Свартвік. Вони відносять до вигуків тільки непохідні, первісні вигуки типу ah, oh, ouch, phew, не вважаючи утворення типу see you, thanks, pardon me вигуками. Слід зауважити, що зарубіжні лінгвісти, крім російських, як правило, аналізують переважно первісні вигуки. На нашу думку, аналіз лише первісних вигуків є спрощеним підходом до проблеми вигуків сучасної англійської мови, оскільки вони є ядром функціонально-семантичного поля вигуків, а периферія, до якої відносять вторинні вигуки, такі переважно, що складаються з словосполучень і речень фразеологізованої структури, залишаються поза увагою. Саме на це вказує О. С. Кубрякова, говорячи, що «у межах ЧМ, як і в будь-якому біологічному виді, існує велика різноманітність; структурація кожної окремої частини мови може бути названа прототиповою, оскільки є ядро і периферія; фокусвигуки — О.К. речень у вигуки».

З точки зору синтаксичної організації вигуки утворюють дві групи:

1. Однослівні вигуки, тобто вигуки, що складаються з одного слова;

2. Дво — та багатослівні вигуки, тобто вигуки, що складаються з двох і більше слів. Розглянемо ці групи.

1. Однослівні вигуки. Вони досить різнорідні як за своїм складом, так і за походженням. Ця група складається з 3 підгруп:

1.1. Первісні, непохідні вигуки. Це вигуки, що виникли давно і обслуговують емоційну сторону життя людини. Вони не пов’язані з певною частиною мови. Наприклад: ah! aha! aye! bah! chut! oh! phew!. Це прості знаки емоційного та вольового вираження, які здебільшого походять від емоційних викриків, що супроводжують рефлекси організму на зовнішні подразнення. Ці вигуки характеризуються фонетичною оформленістю. Всі вони фіксуються словниками з позначкою «вигук». До них належать також вигуки, що виступають як сполучення двох чи кількох первісних вигуків: ah-a-a-ah, ah-h-h, er-er-er, m-m-m.

1.2. Непервісні, похідні вигуки. Вони також неоднорідні. До них належать вигуки, що беруть початок від повнозначних частин мови, які втратили притаманну їм синтаксичну функцію, трансформувалися в іншу граматичну одиницю з комунікативною семантикою, тобто ресемантизувалися, втратили здатність до формоутворення і перетворилися на застиглі незмінні формули. За своїми семантичними характеристиками вони стали виразниками різних емоцій та волевиявлень. Це такі вигуки, як: excuse!, greetings!, help!, horror! please! surprise! thanks!. Наприклад: «…rather embarrassed and touched: «No, please, please!», де please є вигуком і виражає подяку з відтінком зніяковіння.

Деякі з похідних, вторинних вигуків, що генетично беруть свій початок від повнозначних слів, десемантизуються. Наприклад, іменник fiddlesticks, що позначає смичок для гри на скрипці, і вигук fiddlesticks зі значенням «нісенітниця». Саме з таким значенням цей вигук фіксує словник Longman з позначкою «вигук». Пор. також swell — іменник зі значенням узвишшя, хвилювання та ін., і вигук swell, що виражає радість, здивування тощо.

Отже, для появи похідних, непервісних вигуків характерними є два процеси — ресемантизація, за якої відбувається втрата словом певних властивостей, що й спричиняє зміну її граматичних характеристик і перехід в інший лексико-граматичний клас, і десемантизація, за якої слово втрачає своє первісне значення, набуває зовсім іншого значення, входить до іншого граматичного класу і спричиняє появу в мові омонімічних одиниць. Звичайно, це відбувається поступово в процесі функціонування такої одиниці в мовленні, тобто така одиниця з часом функціонально переорієнтовується і починає виконувати роль комунікатива 119, 257−258. До речі, Т. Уортон відзначає, що сучасні дослідники вигуків «дійшли згоди, що слід розрізняти два типи вигуків: первісні - слова, що не можуть бути використані ні в якому іншому розумінні, крім вигуків, і вторинні - слова, які мають незалежну семантичну цінність, але часто використовуються як вигуки». Серед непервісних, похідних вигуків виділяються наступні:

Однослівні вигуки, запозичені англійською мовою з інших мов: Alleluia!, Ave!, Eureka! Kaput! Mayday! Vivat! тощо. Такі запозичені вигуки характерні й для інших індоєвропейських мов. Пор.: в українській мові - алло, караул, браво, полундра; в російській — алло, амба, баста, бис, марш, мерси; у французькій — Veni, vedi, veci!, Sic!; у німецькій — Fiasco! Fiat!.

Дієслівні вигуки. Наприклад: Oops! I nearly dropped my cup of tea!, де oops є показником миттєвої і несподіваної дії. Такі вигуки неоднозначно характеризуються різними дослідниками. Одні дослідники вважають ці одиниці імперативною формою дієслова, а інші - вигуками. Не розглядаючи всіх точок зору, відзначимо, що ми вважаємо такі слова вигуками, оскільки вони повністю втрачають первісне лексичне значення, позначають не конкретні, а, як зазначалося вище, миттєві й несподівані дії. Крім того, в них яскраво виявляється експресивність, про що свідчить фіксація їх у словнику з позначкою «вигук». Див., наприклад, словник Longman.

Вигуки, до складу яких входить два і більше слова. Ця група також складається з кількох підгруп:

Вигуки, до складу яких входять мовні одиниці, що являють собою сполучення з двох і більше слів. Ці вигуки є непервісними, вторинними, похідними. Такі словосполучення переходять до класу вигуків як готові мовленнєві одиниці, при цьому вони втрачають членимість, ресемантизуються й набувають цілісного вигукового значення, яке не виводиться, на відміну від вільних словосполучень, з семантики складових одиниць. Їхньою характерною особливістю є те, що вони можуть вживатися і як вільні словосполучення, і як вигукові висловлення. Наприклад: Oh, today is a really good morning, де good morning є вільним словосполученням і виконує роль члена речення-присудка; та good morning як «вираження, що використовується під час зустрічі, або коли вас зустрічає хто-небудь вранці». До речі, до другого значення словник дає позначку interj. Наприклад: «Good morning, sir.» Fitzgerald, 41 У словосполученні so long! всі слова повністю десемантизувалися й позначають «бувай», «до побачення» LDELC, 1256. Наприклад:

«Well, so long, little boy,» Riply cried hilariously.

«Oh, shut up! So long, Elwood.»

«So long, Basil.» Fitzgerald, 140

До таких вигуків належать частіше за все сталі словосполучення фразеологізованої семантики. Слід відзначити, що на такі вигуки також немає єдності погляду. Наприклад, О.Єсперсен вважав, що такі одиниці є одиницями інших класів слів у вигуковому вживанні. Але більшість зарубіжних дослідників, крім названих вище вчених, до вигуків відносять лише первісні вигуки, така точка зору не видається достатньо переконливою, оскільки так звані вторинні вигуки втратили первісне значення, граматикалізувалися й перетворилися на ідіоматичні звороти. Саме до такої думки схилявся Б.О. Ільїш. Формальним підтвердженням нашої думки є свідченням їхньої фіксації у деяких словниках англійської мови з позначкою «вигук».

Вигуки, що є реченнями й фразеологічними зворотами. Вони характеризуються тим, що сприймаються як специфічна форма єдиної лексеми: Well, I never; you don’t say so LDELC, 1173. Це стосується й фразеологічних зворотів, у яких окремі компоненти вже повністю десемантизувалися: go and jump in the river. До таких вигуків належать й запозичені словосполучення. Наприклад: Allez aporte! Cherchez la femme!

Вигуки-словосполучення й речення характеризуються чітким порядком розташування компонентів. Формальними засобами, що послуговуються для структурної організації таких граматичних одиниць, як правомірно вважає В.Г. Адмоні, є наступні: 1) ритміко-інтонаційні засоби та 2) чіткий структурний каркас. Саме вони відіграють своєрідну організуючу роль для вигуків-словосполучень і речень. Досліджуючи такі одиниці російської мови, Н. Ю. Шведова зазначає, що вигуки завжди несуть на собі наголос й інтонаційно виділяються. Це саме спостерігається і в англійській мові, наприклад.: For Christ’s sake, do stop that, де For Christ’s sake є вигуком, виділяється інтонацією благання і смисловим підкресленням, тобто несе на собі смисловий наголос.

Важливою є послідовність розташування одиниць у словосполученні й реченні, що зумовлено лінійністю мовлення, одного з основних принципів, від якого, на думку Ф. де Соссюра, «залежить увесь механізм мови» й «наслідки якого незлічувані». Порядок слів в англійській мові з точки зору його функціональної значущості використовується для забезпечення цілісності й організації синтаксичної групи як певної закінченої єдності. Отже, порядок слів правомірно належить до тих засобів, які зумовлюють поєднання слів в одне синтаксичне ціле, а не їх роз'єднання на окремі синтаксичні одиниці. Закріплений порядок слідування конституєнтів у словосполученні й реченні фразеологізованого характеру не припускає довільності розташування слів, їхнього позиційного варіювання. Цей висновок залишається справедливим і для вигуків відповідної структури. Наприклад: out you go; ouch, it hurts; it sounds great, eh? Англійська словоформа, як правило, закріплена у словосполученні й реченні, особливо в таких сполученнях, як означальний прикметник + означуваний іменник, наприклад, good evening, good egg; субстантивний підмет + дієслово + об'єкт, наприклад, every barber knows that, Good Lord preserve me, it takes the cake. Семантичні зв’язки у таких словосполученнях й реченнях дуже тісні, їхнє значення випливає з усього словосполучення чи речення. Закріпленість порядку слів, особлива ритміко-інтонаційна оформленість у процесі комунікації спричиняє у цілій низці випадків ресемантизацію лексем, які входять до словосполучення чи речення, що й сприяє їхньому переходу до класу вигуків.

Отже, вигуки — дуже різнорідна, гетерогенна за своїми структурними особливостями частина мови. Т. Уортон підкреслює, що гетерогенну природу вигуків підтверджує поняття «континууму», висунутого Е. Гоффманом у праці «Forms of Talk». «Виходячи з цього поняття, можна представити, що вигуки перебувають на різних ділянках вздовж континууму між демонстрацією і розповіддю, де демонстрація є відносно природною поведінкою, а розповідь — власне лінгвістичною». Не можна не погодитися з О.Єсперсеном, що всі вигуки об'єднує в одну частину мови їхня здатність бути самостійними висловленнями.

Таким чином, включення одиниць різних рівнів мовної структури до лексико-граматичного класу вигуків пов’язане з їх ресемантизацією, а в ряді випадків і десемантизацією, висуненням на перший план комунікативної функції. Стаючи прагматично значущими, такі одиниці в тексті функціонують як вигукові висловлення.

1.2 Онтологічний статус вигуків: взаємодія їх з іншими частинами мови

Кожна частина мови має властивості, притаманні тільки їй. Однак серед них є такі, що властиві в тій чи іншій мірі й іншим частинам мови, що зумовлено входженням усіх частин мови в єдину систему лексико-граматичних класів слів, взаємозбагаченням їх мотивуючими основами, переходом слів однієї частини мови в іншу. Це й створює передумови для взаємопроникнення граматичних класів, для пересічення їхніх характеристик, тобто для взаємодії на різних рівнях частин мови.

Функціонуючи в певних синтаксичних структурах, слово, словосполучення й речення окремих типів можуть набувати нових властивостей, які сприяють переходові цих мовних одиниць до складу іншої частини мови. Отже, у процесі комунікації відбувається взаємодія різних мовних одиниць на 1) словотворчому і 2) семантичному рівнях. Як вже зазначалося раніше, вигуки як частина мови не є замкненою групою слів. Вони поповнюються новими одиницями, причому цей процес характерний лише для непервісних, похідних вигуків. Група первісних вигуків лишається сталою і незмінною. Поповнення вигуків йде як на словотворчому, так і на семантичному рівнях. На словотворчому рівні взаємообмін між частинами мови відбувається шляхом переходу мовної одиниці з однієї частини мови в іншу, тобто мовні одиниці переходять у вигуки, насамперед, шляхом конверсії, при цьому, як правило, зберігається лише генетично-етимологічний зв’язок зі словом-джерелом. За даними дослідників, найбільш активно переходять до вигуків іменники: bosh!, fiddlesticks!, God!, nonsense!, stuff!; дієслова: bother!, come!, confound!, curse!, damn!, dash!; прикметники: bright!, clear!, fantastic!, gracious!; прислівники: indeed!, now!, rather!; займенники: me!, my!, why!. Причому І.І. Мещанінов відзначав продуктивність цього класу слів у різних мовах. На це вказували й інші дослідники. Однак це не єдиний спосіб поповнення вигуків. Вони можуть утворюватися також шляхом універбації: good-byе!], зрощення: alright > all right, alack > ah luck; lackaday > alack the day.

Поповнення вигуків як частини мови відбувається не лише за рахунок окремих слів, але й словосполучень і, ширше, речень фразеологізованої структури, наприклад: busk up!, dear me!, goodness gracious!, how do you do?, I’ll be bound!, I’m damned!, my goodness! та інші. Наприклад: Dear me! I’m going to be late! На такий процес утворення вигуків у російській мові звертав увагу В. В. Виноградов: «Клас вигуків дедалі більше поповнюється фразеологічними сполученнями й зрощеннями, ідіомами, які виражають складний комплекс переживань, емоційних оцінок і волевиявлень. Пор.: вот тебе на! вот тебе раз! была не была! наша взяла! вот ещё! еще бы! то-то! і т. п.». Цю ж думку висловлює й І.Р. Вихованець, наводячи такі вигуки української мови, як «ой лишенько!«, «о матінко!». А автори «Словника лінгвістичних термінів» Д.І. Ганич і І.С. Олійник називають їх «вигуковими фразеологізмами» у складі вигуків: «До вторинних відносяться… вигукові фразеологізми…».

Отже, на відміну від первісних, непохідних вигуків, які становлять закриту групу слів, незмінну у своєму складі, непервісні, вторинні вигуки є відкритою групою мовних одиниць, яка поповнюється за рахунок слів інших частин мови, словосполучень та речень фразеологізованої структури.

Оскільки основною метою нашого дослідження є прагматичний аналіз вигуків, значний інтерес становить взаємодія вигуків з іншими частинами мови на семантичному рівні, що виявляється насамперед у процесі функціонування цього лексико-граматичного класу слів. «Як виразові мовні засоби вигуки нерідко вживаються й за межами власне емоційної мовленнєвої сфери. Таке вживання тягне за собою значне ускладнення й розширення їхніх семантичних і синтаксичних функцій і веде до їхнього зближення зі словами інших лексико-граматичних класів». Як відзначають дослідники, ознаками вигуків є:

1) емоційність, волевиявлення, оцінність, персональність;

2) морфологічна незмінюваність;

3) особлива синтаксична функція.

Вигуки як слова, що несуть прагматичну інформацію, саме в процесі функціонування тісно взаємодіють з іншими лексико-граматичними класами слів. Ця взаємодія вигуків з іншими частинами мови відбувається на семантичному рівні в процесі їх функціонування, оскільки «їхнє значення, як правило, вгадується з контексту», хоча за низкою вигуків і закріплено вираження певних емоцій.

З точки зору семантики вигуки поділяються на кілька основних класів:

1) вигуки, які виражають різні емоції людини. На відміну від інших частин мови, для яких зазначена ознака не є основною, вигуки «спеціалізуються» на вираженні емоцій. Наприклад: My God! He’s going to have a heart attack, Jennifer thought, де вигуком My God! передається збентеження. У висловленні «Gosh! What a car!» This ejaculation was provoked by its interior. вигуком Gosh! передається захоплення;

2) вигуки, які виражають волевиявлення людини. Такі вигуки подібні до дієслів, до їх наказової форми. У цих випадках вони виступають комунікативним аналогом імперативних форм дієслова. Як справедливо у свій час зауважував В. В. Виноградов, наказовий спосіб перебуває на периферії дієслівної системи, оскільки його перетягують вигуки. Підтвердження цієї точки зору знаходимо у Н.І. Формановської, яка відзначає, що «імператив у системно-структурному розгляді входить до парадигми ірреальних способів дієслова. Як „опорна“ форма спонукальних мовленнєвих актів, імператив, на наш погляд, залишає парадигму способів і вступає в системні зв’язки у функціональній парадигмі висловлень у межах відповідної КСГ — способах вираження прохання, вимоги, поради, пропозиції тощо». До таких вигукових імперативів належать мовні одиниці типу away!, come!, hear, hear!, ho!, hush!, lo!, look here!, stop! та ін. Див. різні точки зору на такі вигуки 170, І, 736;

3) вигуки, які виражають оцінність. За цим значенням вони разом з деякими прикметниками й прислівниками, яким також властива ця ознака, входять до ядра поля оцінності. Це вигуки типу fantastic, great, phooly, swell, ugh.

На синтаксичному рівні вигуки взаємодіють з іншими частинами мови за ознакою: «Функція: Член речення — вставний». Синтаксично вигуки утворюють особливий тип речення, що є однією з їхніх власних ознак. Наприклад: «Pshaw! They did not know how to look.»; «Thank you. You have made your statement very clearly.»; «…I don’t want you to get upset. Okay?». Синтаксично вигуки pshaw, thank you, okay в контексті всього висловлення є окремими реченнями, які в першому випадку є вираженням несхвалення, в другому — подяки, а в третьому — питання-згоди. Ця функція для вигуків є основною, в той час як для інших частин мови, з якими вигуки за цією функцією зближуються, не є для них характерною, головною. «До виконання функції еквівалента речення здатні всі вигуки. Вигук тут має силу висловлення і в цьому випадку характеризується самостійною інтонацією,» — зазначають автори російської граматики 170, І, 735

Серед морфологічних ознак вигуків основною є незмінюваність. За цією ознакою вигуки схожі з усіма службовими частинами мови й певними групами повнозначних слів, наприклад з іменниками 1) singularia і pluralia tantum; 2) abstract nouns, 3) речовими — material substantive. Морфологічно незмінні слова виділяються серед займенників, відносних прикметників, прислівників; усі числівники й артиклі незмінні. Проте власною ця ознака є тільки для вигуків.

Вигуки взаємодіють з іншими лексико-граматичними класами слів і за іншими ознаками, які не є власними для вигуків. Ці ознаки виділяються методом компонентного аналізу й методом словникових дефініцій, хоча, як відзначає Л.М. Медведєва, «дефініційний підхід враховує й реєструє в мові граматичні відношення… проте при ньому можливе „утворення зачарованих кіл“: вивчаючи тлумачення слів, дослідник може наштовхнутися на слово, яке вже зустрічалося». Тому в цьому випадку слід застосовувати зіставний і індуктивно-дедуктивний методи. За їх допомогою можна вичленити ознаки персональності, істоти, неістоти, темпоральності, кон’юнкції, дейксиса, за якими вигуки взаємодіють з іншими класами слів. Пор. вигук encore, який позначає вимогу повторення дії, тобто має аспектуальне значення ітеративності. Зазначені ознаки є істотними для вигуків, оскільки вони виявляються в них тільки у процесі функціонування й тісно пов’язані з їхнім прагматичним значенням. За цими ознаками вигуки взаємодіють з іншими частинами мови, в яких ці ознаки є власними, наприклад, назви істот для іменників.

Ознака персональності в певних позиціях властива вигукам, причому ця ознака виявляється в імперативних вигуках. Наприклад: Oh, come on. You must have some idea, де імперативний вигук come on є спонуканням до висловлення певного адресата, при цьому персональність виражена імпліцитно й виявляється у контексті, тобто в поєднанні з іншими словами.

В п. 1.1. зазначалось, що спонукальні вигуки тісно пов’язані з категорією на позначення істот, хоча ця ознака для них є опосередкованою. Вона виявляється тільки у функціонуванні. Пор.:" Oh, bravo!" cried Professor Tofty, who was examining Harry again, when Harry demonstrated a perfect Boggart banishing spell. «Very good indeed! Well, I think that’s all, Potter… unless…». Вигук bravo спрямований на особу, тобто на живу істоту.

Емоційні вигуки можуть бути спрямованими на неістоту. В цьому випадку вони спрямовані від істоти з боку мовця на неістоту з боку адресата, що виявляється синтагматично, в контексті. Наприклад: «But, Professor, who’s insulting you?» asked Parvati timidly. — «The Establishment!» said Professor Trelawney, in a deep, dramatic, wavering voice. «Yes, those with eyes too clouded by the mundane to See as I See, to Know as I Know… of course, we Seers have always been feared, always persecuted… it is — alas — our fate». В наведеному прикладі мовець висловлює за допомогою вигуку alas жаль стосовно того, що її доля бути тією, яку залякують, переслідують. За цією ознакою вигуки взаємодіють з іменниками, деякими розрядами займенників, деякими прикметниками, частіше відносними, більшою частиною прислівників, дієслів. Спонукальні вигуки, поряд з дієсловами, можуть виражати ознаку «недієслівної» аспектуальності, серед них можна назвати такі аспектуальні значення: ітеративності, завершеності, починальності. Наприклад: «OK, stop!» Harry shouted.; Whoa, stop!; Chut! Dismiss!

У зв’язному тексті вигуки можуть виконувати функції своєрідних семантичних і семантико-граматичних конекторів, що з'єднують у змістовному або змістовно-граматичному відношенні різні уривки тексту. Пор.: «How what?» demanded Washington, coldly. «- how unnecessary — - - ««Not to me.» «Well, how cruel — - «, де вигук well є семантичним конектором, який пов’язує першу частину тексту з другою.

Вигуки можуть виконувати роль слова-дейктика, що співвідносить зміст наступного тексту зі змістом попереднього, тобто виконує анафоричну функцію. Наприклад: «Because she has said that she would send it on the day when the betrothal was publicly proclaimed. That will be next Monday.» — «Oh, then, we have three days yet,» said Holmes…, де вигук oh забезпечує семантичну зв’язність дискурсу. Таку ж функцію виконують і інші вигуки, про що див. у 2-му розділі цієї роботи. За цією функцією вигуки схожі зі сполучником, займенником, прикметником та прислівником, а також дієсловами go і come, які також послуговуються для актуалізації компонентів ситуації мовлення і компонентів денотативного змісту висловлення. Крім деяких розрядів займенників, займенникових прислівників часу, місця, питальних прислівників, сурядних і підрядних сполучників, Г. А. Уфімцева зараховує до дейктиків вигуки. Більше того, вона, поряд з прагматичними частками, відносить вигуки до засобів безпосередньої вказівки. Таким чином, ознаку дейксис мають і вигуки, що робить їх подібними до інших частин мови.

Спонукальні вигуки, як наприклад heave ho, команда морякам all aboard, можуть передавати значення локативності. За цією ознакою вигуки взаємодіють з різними частинами мови — прислівниками, прикметниками, іменниками, прийменниками, а також займенниками.

З синтаксичної точки зору вигуки здатні взаємодіяти з іншими частинами мови, які виконують функції члена речення — підмета або доповнення. Вигуки іноді можуть перебувати в позиції підмета й доповнення, тоді вони взаємодіють з іменником, займенником та іншими частинами мови, які вживаються у функції цих членів речення. Наприклад: After «half — wits» there were cries of «shame»., де вигуки «half — wits» і «shame» виступають у функції додатка в наведеному реченні. Але на відміну від зазначених вище частин мови для вигуків здебільшого функція члена речення «не є власною синтаксичною функцією… Можливість вживання вигуку в позиції того чи іншого компонента речення звичайно виникає тоді, коли вигук заміщає собою ту чи іншу словоформу». Наприклад: She could say nothing but oh!, де вигук oh вживається у синтаксичній функції додатка і заміщає собою іменникову словоформу, тобто в цьому випадку йдеться вже не про вигук, оскільки функція члена речення є для нього вторинною і він заміщає повнозначну словоформу.

Розгляд ознак, за якими вигуки взаємодіють з іншими частинами мови, незважаючи на те що ціла низка дослідників торкалися в тій чи іншій мірі цього питання, є важливим в зв’язку з тим, що вони виявляються істотними під час аналізу прагматичного аспекту вигуків, оскільки тільки при врахуванні всіх ознак можна чітко визначити належність тієї чи іншої одиниці мови до певного лексико-граматичного класу.

Отже, вигуки як частина мови активно взаємодіють з іншими граматичними класами слів на двох рівнях — словотворчому й семантичному, що в першому випадку веде до постійного поповнення вигуків непервісними, вторинними одиницями, в другому, — до набуття вигуками семантико-граматичних ознак, властивих іншим частинам мови, що важливо під час розгляду вигуків у прагматичному аспекті. А той факт, що вигуки є мовленнєвими знаками, вказує на необхідність і доцільність їх дослідження з позицій комунікативної лінгвістики з урахуванням актомовленнєвих контекстів їх функціонування.

1.3 Особливості вигуків на рівні мовлення

Мовлення вводить мову в контекст вживання, тобто, за Гегелем, «мовлення… є дії, що відбуваються між людьми». Кожна одиниця мови відіграє важливу роль у спілкуванні. Певне місце в ньому посідають і вигуки. Але перш ніж перейти до розгляду вигуків як мовленнєвих актів, коротко розглянемо основні поняття мовленнєвого акту та дискурсу.

1.3.1 Вигуки в термінах теорії мовленнєвих актів та дискурс-аналізу

Теорія мовленнєвих актів безпосередньо пов’язана з теорією комунікації та моделями спілкування. Будь-який комунікативний акт є частиною спільної діяльності людей, а його істотні складові впливають на вибір конкретних засобів «коду», на породження самої інформації і на засоби й результати її інтерпретації, на процес колективної діяльності, на функції когнітивних структур.