Українська адвокатура часів радянського союзу

З приходом до влади у Петербурзі Тимчасового уряду на чолі з юристом за фахом О. Керенським були здійснені певні кроки щодо лібералізації адвокатури в Росії. Так, були відмінені всі обмеження на доступ євреїв до адвокатури, азі липня 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв закон, який скасовував статеву нерівність у цьому питанні, — жінкам дозволялося займатися адвокатською діяльністю.

Прихід до влади більшовиків на чолі з В. Ульяновим (Леніним), також юристом за фахом знаменував собою початок нищівної якобинської оргії переможців — змореного голодом та озлобленого затяжною кривавою війною натовпу, яким уміло маніпулювали вчорашні політкаторжани та політемігранти. Здоровий глузд поступився місцем лютій ненависті до всього, що було пов’язане з царизмом.

Жовтневі події 1917 р. призвели до створення на території колишньої імперської Росії «держави робітників і селян» на чолі з більшовиками, під керівництвом яких була, поряд з іншими державними інститутами, «до основания» зруйнована і стара судова система. Натомість народи новоствореної держави на десятиріччя були втягнуті в добре організовану систему беззаконня і терору.

Саме В. І. Леніну належать слова: «Безумовним обов’язком пролетарської революції було не реформувати судові установи, а зовсім знищити, змести до підґрунтя весь старий суд і його апарат». Виконуючи цю ленінську настанову, революційні екстремісти реалізували вимогу вождя з буквальною точністю, потопивши всі демократичні досягнення, здійснені передовими представниками російської інтелігенції, у крові тієї ж інтелігенції.

Судова система Російської імперії була замінена системою різних «трійок» та трибуналів, сформованих із безграмотних і озлоблених декласованих елементів, уповноважених вершити швидкий, нещадний суд над усяким, хто не вписувався в образ революціонера. Неминуче в цю революційну м’ясорубку потрапляли і самі вчорашні виконавці ленінської волі.

Після розпаду СРСР суспільство дістало можливість ознайомитися зі страшною «судовою» статистикою ленінсько-сталінського періоду, коли розстріл визнавався звичайним повсякденним явищем, а багаторічні терміни «соціальної ізоляції» — чи не головним методом вирішення народногосподарських завдань. З нинішніх позицій очевидно, що вести мову про достойне місце професійної етики юриста, у європейському розумінні цього поняття, в той період було б просто недоречно та й небезпечно. Всі видатні теоретики марксизму повністю відкидали спроби моралізувати майбутню постреволюційну систему правосуддя. Особливо значної уваги надавали цьому питанню основоположники марксизму К. Маркс і Ф. Енгельс, що однозначно визнавали лише наявність класової моралі, маючи на увазі «мораль» пролетаріату і засновану на ній диктатуру.

До чого призвели ці теоретичні обгрунтування права на існування класової диктатури пролетаріату сьогодні добре відомо. Вміло маніпулюючи численними масами безграмотних, голодних та втомлених війною людей, більшовики скористалися захопленням влади для того, щоб створити бездушні жорна, в яких загинула значна більшість їхніх творців.

Одним із найбільш непримиренних прихильників терору та відвертим ворогом старої адвокатури як соціального поняття був А. Я. Вишинський. Виступаючи Прокурором СРСР на зборах московської колегії захисників 21 грудня 1933 р., він висловився так: «Революційне насильство є одночасно і проявом високого акту людської волі, спрямованої на те, щоб побудувати новий, більш високий суспільно-економічний лад життя. У цьому виправдання революційного насильства, у цьому виправдання наших репресій, якими б вони не були часом різкими і рішучими. У цьому виправдання тих ударів нашого закону, у вигляді наших репресій, котрі ми кидаємо на голови і наших ворогів, і недисциплінованих, непокірливих пролетарській державі, синів самого робітничого класу» .

Наведене висловлювання колишнього прокурора СРСР краще за десятки найбільш красномовних документів говорить про характер репресій і настрій тодішніх юристів. Саме А. Я. Вишинському належить відродження де-юре відомої за часів інквізиції лиховісної тези:

" Зізнання — цариця доказів". Зізнання ж здобувалися, як тепер стало загальновідомим, за будь-яку ціну.

Частково розкриті архіви органів НКВД розповідають про неабияку активність останніх у розкритті змов проти радянської влади і особисто проти вождя всіх часів та народів И.В. Сталіна, що перевершила, мабуть, усі відомі на той час рекорди зі знищення власного народу. Дослідження дають підстави для жахливих висновків цієї тривалої практики каральних органів «країни рад», яка обійшлася країнам, що добровільно увійшли до складу Радянського Союзу, в мільйони закатованих та знищених безвинних людей.

Наставляючи адвокатів, як слід виконувати свій професійний обов’язок із захисту в судових інстанціях, та розвиваючи цитовану вище думку, перший «законник» держави повчав адвокатів «…уміти відстоювати свій погляд і безстрашно виступати в боротьбі за те, у що він вірить, виходячи не з інтересів клієнта, а з інтересів соціалістичного будівництва, з інтересів держави. Професійна етика адвоката в тому сенсі, як її сприймає цивілізований світ, була геть відкинута і забута, як шкідливий «пережиток капіталізму» .

Водночас було б неправильним повністю заперечувати спроби окремих учених і практиків повернутися до питань етичного плану в діяльності адвокатури, хоча б у дозволених системою межах.

Значний внесок у розвиток юридичної професійної етики радянського періоду зробили вчені-юристи: M. М. Полянський, Ю. Елькінд, M. С. Строгович, а пізніше В. В. Леоненко, О. С. Кобликов та ін.

Створення нової політичної влади в Росії призвело до зміни напряму розвитку держави взагалі та адвокатури зокрема. Більшовики відкинули вікові традиції, згідно з якими правова система мала рахуватися з етичними обмеженнями. Право почали трактувати як продовження політичної влади, а правові інститути перетворювались на «буржуйські видумки» .

З перших днів післяреволюційної Росії адвокатура пройшла дуже складний шлях розбудови. Беручи до уваги ту обставину, що новий фактичний диктатор Росії, юрист за фахом і помічник присяжного повіреного в минулому, В. І. Ленін (Ульянов) люто ненавидів увесь адвокатський стан, легко пояснити усі поневіряння, які пройшла у своєму розвитку радянська адвокатура.

Декрет № 1 «Про суд» який було прийнято 24 листопада 1917 p., скасовував адвокатуру, прокуратуру, відділи кримінальних розслідувань і практично всю судову систему царської Росії. Без каральних органів, які багато років у радянській державі іменувались як судові та слідчі установи, нова держава існувати не могла. Але якщо більшість юридичних установ повинна була швидко перебудовуватися на нових революційних засадах, то відновлення адвокатури революційне законодавство не передбачало взагалі. У зв’язку з цим загальні збори московської колегії присяжних повірених постановили продовжувати адвокатську діяльність на основі законодавства 1864 р.

Згідно зі ст. З Декрету № 1 «Про суд», на роль обвинувачів та захисників допускались «усі незаплямовані громадяни обох статей, що користуються громадянськими правами». Такий невизначений стан адвокатури проіснував до прийняття 7 березня 1918 р. Декрету № 2 «Про Суд», який обмежив коло осіб, що можуть виконувати функцію захисту. Приписувалося організовувати при місцевих радах колегії правозахисників із досить обмеженими можливостями. Але й останні створювалися вкрай повільно.

У тому ж 1918 р, Раднарком видав декрет, яким приписував місцевим органам влади створити єдину організовану корпорацію захисників у рамках субсидованих державою колегій правозахисників. Основною метою держави у цей час було розірвати зв’язок матеріального характеру між адвокатом та його клієнтом, що і було досягнуто. Це мало своїм наслідком повну втрату адвокатом зацікавленості і обов’язку твердо обстоювати інтереси клієнта.

У листопаді 1918р. ВЦВК прийняв Положення «Про народний суд», яке замінило існуючі закони про суди та адвокатуру. Колегії правозахисників замінялись колегіями обвинувачів, захисників та представників сторін у цивільному процесі. Члени нових колегій перетворювались на державних службовців з оплатою, розмір якої встановлювався місцевими радами і прирівнювався до окладів судей народних суддів. Клієнти вносили плату за послуги на рахунок Комісаріату юстиції, з бюджету якого і виплачувалася заробітна плата.

Заборонялося звертатися по юридичну допомогу безпосередньо до адвоката. Звернення про забезпечення адвокатом потрібно було направляти керівництву колегії чи до суду, а ці інстанції призначали адвокатів. Головною метою всіх перелічених тут нормативних актів було повне зосередження в руках держави важелів впливу на судові органи шляхом відлучення від участі у справі захисника.

З кінця 1918 р. захисника, за рідким винятком, перестали допускати до участі на попередньому слідстві. Якщо за Декретом № 2 «Про суд» присутність адвоката допускалась при провадженні в суді всіх кримінальних справ, то за Положенням «Про народний суд» 1918 р. судді мали право не допускати захисника до суду з метою представлення інтересів клієнта, за винятком невеликої кількості випадків, коли на суді був присутній державний обвинувач або коли справа розглядалася судом у складі 6 засідателів.

11 травня 1920 р. Раднарком видає постанову «Про реєстрацію осіб з вищою юридичною освітою», згідно з якою, в триденний строк після опублікування цієї постанови, зазначені особи зобов’язані зареєструватися у підвідділах обліку та розподілу робочої сили за місцем проживання. Особи, що не зареєструвалися в зазначений строк, вважалися дезертирами і каралися судом. У такий спосіб діяльність адвокатів замінюється трудовою повинністю.

У червні 1920 р. на третьому Всеросійському з'їзді працівників юстиції приймається рішення про внесення змін до Положення «Про народний суд РСФРР» від 30 листопада 1918 р., згідно з яким колегії захисників та обвинувачів замінюються системою періодичного залучення юристів до провадження справ. Але вже 21 жовтня 1920 р. ВЦВК приймає доповнення до Положення «Про народний суд РСФРР», яким повністю знищується навіть той паліатив, якими були колегії правозахисників. Як результат, буйно розквітає підпільна адвокатура, що не дуже влаштовує нову владу.

На четвертому Всеросійському з'їзді діячів радянської юстиції комісар юстиції Д. Курський змальовує перспективи подальшого розвитку адвокатури: «Або ми створимо організацію адвокатів, яка буде перебувати під нашим контролем, або візьме гору приватна практика». Саме на цьому з'їзді була запропонована для обговорення реформа адвокатури.

Положення «Про адвокатуру» було прийняте 25 травня 1922 р. Воно лише в загальних рисах озвучувало ідею створення колегій захисників, і тому вже 5 червня 1922 р. Нарком’юст приймає більш детальне Положення «Про колегії захисників». Колегії створювались у кожній губернії при губернських судах, а нагляд за їхньою діяльністю покладався на суд, виконком та прокуратуру. Отже, після десятків невдалих спроб вигадати щось нове більшовики повернулися до форми організації адвокатури, створеної реформою 1864 р. Різниця виявилася лише в тому, що новій владі адвокатура була потрібна ще менше, ніж царському режимові. Але вона була змушена її терпіти з метою надання своїм діям видимості законності. Тому, повернувшись до зруйнованої дореволюційної моделі, більшовики запровадили щодо адвокатури потрійний державний нагляд.

Через те що навчальні заклади, які готували юристів, не діяли, то цілком природно, що членами нових колегій були в основному т. зв. «буржуазні спеціалісти», які здобули освіту за царських часів. За цих умов правляча партія більшовиків, маючи на меті зберегти тотальний контроль над адвокатурою, вводила до складу колегій, переважно на керівні пости, більшовиків. Найчастіше це були люди неосвічені і темні, єдиним вмінням яких була відданість більшовицькій ідеї. Ця тенденція збереглась упродовж існування радянської системи аж до її розпаду В адвокатуру, наче у штрафний батальйон, на посаду завідувачів юридичних консультацій, як правило, направлялися вигнанці і «погорільці» з прокуратури, судів і навіть міліції. Колегії очолювали вихідці з партійних органів чи вищих судових та прокурорських структур.

З кінця 1927 р. здійснювалися спроби перетворити колегії у т. зв. «трудові колективи», що не мало успіху. В 1934 р. було підготовлено проект закону про адвокатуру, надрукований у часописі «За социалистическую законность» за 1935 р. під № 1. Поряд з колективною формою організації адвокатури передбачалась можливість приватної адвокатури. Але цьому законові не судилося з’явитися.

Може скластися враження, що більшовики, знищивши всі судові установи попередньої влади, турбувалися про відновлення адвокатури і не знали, як це краще зробити. Але це не так. Більшовики на чолі з колишнім помічником присяжного повірника В. І. Ульяновим (Леніним), що екстерном закінчив юридичний факультет при Петербурзькому університеті, на 73 роки втягнули народи створеної ними держави в добре організовану систему беззаконня і терору.

У бурхливі часи цієї організаційної невизначеності були здійснені спроби деформувати фундаментальні принципи існування адвокатури. На сторінках державного видання «Щотижневик Радянської Юстиції» у 1927 р. з’явилася заява прокурора Б.Я. Арсеньєва, яку він зробив у московському клубі відповідальних працівників юстиції про те, що твердження, начебто можна захищати за будь-яких обставин, є виправданням неправди у промовах захисників. Згадана заява спровокувала широку дискусію Однією із досить сміливих в умовах того часу спроб стати на шляху прокурорського твердження виявилася вже згадувана раніше робота М. М. Полянського «Правда и ложь в уголовном процесе», де було піддано досить сміливій для тих часів і обґрунтованій критиці позицію прокурора Б.Я. Арсеньєва, а також був здійснений виступ проти так званої «теорії моральної розбірливості» Є. Васьковського. Останній стверджував: «Через те, що для суспільства важливо, щоб захисник його інтересів на суді - адвокат — не надавав підтримки аморальним вимогам і не сприяв торжеству неправди над правдою, то в момент, коли він переконається у неправоті прийнятого ним процесу, він зобов’язаний відмовитися від подальшого його ведення» .

М.М. Полянський беззастережно відкинув як безперечно помилкове твердження, що «адвокати грають на суді роль уповноважених суспільства подібно до того, як прокурори являють собою уповноважених держави» .

Одним із найвідоміших авторів спотворення адвокатської ідеї, її ідеологізації і вихолощення був А. Я. Вишинський. Виступаючи на зборах московської колегії захисників 21 грудня 1933 р., він висловився так: «Ви старші від нас на два дні, хоча багато в чому ми вас випередили і перегнали, і насамперед у справі здійснення завдань, які покладаються на органи пролетарської диктатури. Потрібно рости, товариші, і як можна швидше». І трохи далі, формулюючи основний, на його погляд, обов’язок адвоката, А. Я. Вишинський додавав, що адвокат повинен «…вести свій захист так, щоб підняти його на висоту інтересів пролетарської держави — ось в чому полягає ця позиція; захищаючи обвинувачуваного, не випускати з поля зору, що радянська держава оточена ворогами, що вона не звільнилася ще повністю від багатьох залишків капіталістичних класів, які намагаються підірвати цю державу зсередини, що всякий більш-менш серйозний злочин має антидержавний характер… принципами радянського захисту мусять бути принципи соціалістичного будівництва» .

Але на цьому «поради» головного прокурора Радянської держави не закінчилися. В тій же доповіді він висловився вже зовсім відверто. Торкнувшись знаменитих політичних судових справ Шахтинського процесу та Промпартії, А. Я. Вишинський сказав: «У цих процесах наші захисники зуміли надати усі свої аргументи на захист підсудних, не відходячи від принципової основи, спільної з обвинуваченням, з усією державою, з підґрунтя саме інтересів соціалістичного будівництва, інтересів держави пролетарської диктатури». І ще він, відверто погрожуючи, закликав: «Якою б помилковою не здавалась захисникові позиція обвинувача, він (адвокат) мусить пам’ятати, що перед ним — представник радянської влади… що у результаті того, як він буде відбивати удари свого суперника, він сприятиме організації, формуванню суспільної думки, що він може об'єктивно, навіть сам того не бажаючи, стати прапором обивательських, міщанських, контрреволюційних, ворожих радянській країні настроїв». Спробував би адвокат після такої настанови генпрокурора покритикувати державного обвинувача.

Отже, на думку керівництва держави, адвокатом міг бути той, хто вміє відстоювати свої погляди і безстрашно виступати в боротьбі за те, у що вірить, з огляду не на інтереси клієнта, а на інтереси соціалістичного будівництва, на інтереси держави. Професійні принципи адвокатури в тому вигляді, як їх сприймає цивілізований світ, були відкинуті і забуті як шкідливий «пережиток капіталізму» .

За цих обставин більшовикам потрібно було створити видимість законності під час судової розправи з політичними супротивниками. Для цього в судовому процесі мав бути присутнім адвокат, але такий, який би був абсолютно контрольованим і ручним. Більш того, влада хотіла знайти в адвокатах своїх помічників у масових розправах. Але через наповнення колегій адвокатів юристами дореволюційного ґатунку досягнути бажаного було нелегко.

16 серпня 1938 року було прийнято закон «Про судоустрій СРСР, союзних та автономних республік». Нарком’юст СРСР, якому була підпорядкована адвокатура, 22 грудня 1938 р. видав директиву «Про роботу колегій захисників». Цей документ започаткував систему заходів з остаточного перетворення адвокатури на вірнопіддану радянську установу.

Затверджене 16 серпня 1939 р. нове положення «Про адвокатуру» 1939 р. було «типовою» моделлю для всіх наступних законів про корпорацію. Адвокатам заборонили суміщати роботу в держустановах на повну ставку з роботою в адвокатурі, що змусило останніх вибирати між роботою в держсекторі і в адвокатурі. Усі питання, пов’язані з діяльністю адвокатів, почали вирішуватися загальними зборами членів колегії адвокатів та її президією. Ці органи обирались таємним голосуванням.

Нагляд за діяльністю адвокатури з боку державних органів було передано Наркомату юстиції СРСР, республіканським наркоматам юстиції та регіональним управлінням Нарком’юсту.

23 квітня 1940 р. затверджується інструкція НКЮСРСР№ 47 «Про порядок проходження стажистами практики в юридичних консультаціях колегій адвокатів». Стажисти проходили практику протягом одного року, після чого, при успішному виконанні стажистської програми, президія колегії адвокатів зараховувала стажиста до членів колегії адвокатів, а іноді зарахування відбувалося і до закінчення строку стажування. Народному комісару юстиції СРСР та Народному комісару юстиції союзної республіки належало право відводу прийнятих президією адвокатів. Так здійснювався контроль з боку органів юстиції за прийняттям до адвокатури.

Періодично влада нагадувала адвокатам, що вони перебувають під особливим контролем держави. Так, наказом Народного комісаріату юстиції СРСР № 65 «Про контроль за прийняттям до адвокатури СРСР» від 22 квітня 1941 р. призначено дослідження роботи ряду колегій адвокатів, за висновками якого встановлено, що «…президії колегій формально ставляться до прийняття в члени колегій адвокатів і нерідко приймають в колегію без перевірки матеріалів про попередню діяльність тих, хто вступає до колегії. За такого несерйозного ставлення до прийняття до адвокатури в її лави проникають особи, що не відповідають ні політичним, ні діловим вимогам» .

За роки війни кількісний склад адвокатури значно скоротився. Юридична допомога інвалідам війни та членам їхніх сімей за визначеними категоріями справ надавалася безкоштовно. З цією метою НКЮ СРСР листом № Д-21 від 6 березня 1943 р. зобов’язав президії колегій для надання такої допомоги виділяти найбільш кваліфікованих адвокатів.

Під час війни виникла необхідність працевлаштовувати інвалідів війни, часто-густо ще молодих людей, яких війна зробила нездатними до фізичної праці, а інших професій вони ще не встигли опанувати. У цей час були створені дворічні юридичні школи, куди направлялися інваліди з середньою освітою для здобуття професії юриста. Багато таких людей працювали суддями, прокурорами, адвокатами, згодом завершили свою освіту у вищих навчальних закладах і стали фахівцями високої кваліфікації.

Після смерті И.В. Сталіна та історичного XX з'їзду КПРС, на якому було викрито та засуджено культ особи Сталіна, комуністичною партією, яка була втягнута своїм вождем у практику свавілля та беззаконня, здійснено певні кроки з підвищення законності у державі.

Природно, що ці кроки були дуже обережними і нерішучими. Найвищим законом у державі, де тотальною силою була єдина і незмінна протягом майже тридцяти років КПРС, залишалося слово партії. На цій хвилі 25 грудня 1958 р. було прийнято Основи кримінального судочинства Союзу СРСР та союзних республік. Нарешті, захисник допускався до участі у справі при закінченні попереднього слідства для ознайомлення підзахисного з матеріалами справи. Передбачалося право адвоката-захисника на зустріч зі своїм підзахисним віч-на-віч.

Прийняттю Основ передувала широка дискусія щодо подальшого розвитку інституту судового захисту. Важливим здобутком цього, першого такого масштабного документа з питань судочинства, було вирішення питання про допущення адвоката-захисника у кримінальний процес зі стадії попереднього слідства. Вершиною радянських перебудов у сфері кримінального судочинства було прийняття Кримінально-процесуального Кодексу. В Україні цей кодекс було затверджено 28 грудня 1960 р. Одним із найважливіших нововведень цього документа було допущення адвоката до участі у кримінальному судочинстві на стадії попереднього слідства з моменту його закінчення. Указами Президії Верховної Ради СРСР від 31 серпня 1970 р. та від 31 серпня 1972 р. були внесені зміни, які розвивали інститут захисту в кримінальному процесі.

Серед багатьох функцій адвокатури участь адвоката-захисника у кримінальному процесі на попередньому слідстві стала однією з найважливіших. Уже в 1972 р. на стадії попереднього слідства адвокати України брали участь більш як у 45,4% від загальної кількості кримінальних справ у республіці.

Надалі, аж до розпаду Радянського Союзу, законодавство про адвокатуру практично не змінювалося, але не можна було не помітити підвищення ролі адвокатури в судочинстві і ставлення до неї з боку суспільства. Можна з упевненістю стверджувати, що в останні 15−20 років існування компартійного верховенства, грамотний і бойовий адвокат (а такі за радянських часів були) за наявності правової позиції здатен був домогтися досить відчутних результатів. Навіть тоді, коли його запеклим ворогом у відстоюванні сфабрикованої справи виступала всемогутня прокуратура. Тобто можна дійти висновку — від адвоката таки щось залежало.

Періодично Верховний Суд СРСР повертався до питань забезпечення прав на захист обвинувачуваного. 16 червня 1978 р. відбувся Пленум Верховного Суду СРСР «Про практику застосування судами законів, що забезпечують обвинувачуваному право на захист», де наголошувалось, що суди зобов’язані забезпечувати підсудному можливість захищатися усіма встановленими законом засобами та способами від пред’явленого обвинувачення, а також зазначено, що порушення права на захист слід вважати суттєвим порушенням норм кримінально-процесуального закону, що тягне за собою скасування судового рішення.

В останні роки існування Радянської держави здійснилися сподівання кількох поколінь учених та практиків-юристів, а, отже, і населення величезної держави. Відбулися події, що мали велике значення і для зміцнення ролі адвокатури, і для розвитку та лібералізації судочинства. 10 квітня 1990 р. першим президентом СРСР (він же і генеральний секретар ЦК КПРС) було підписано закон СРСР «Про внесення змін та доповнень до Основ кримінального судочинства Союзу PCP та союзних республік». Цей закон втілив мрії кількох поколінь радянських вчених-юристів.

Захисник допускався до участі у справі з моменту пред’явлення обвинувачення, а у випадках затримання особи, що підозрюється у скоєні злочину, чи застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту — з моменту оголошення її протоколу затримання чи постанови про застосування цього заходу, але не пізніше 24 годин з моменту затримання.

Це був надзвичайно важливий крок на шляху до зміцнення законності на території СРСР. З цього часу для підозрюваного чи обвинувачуваного на ранніх етапах розслідування допускався професійний захисник, який користувався правом бути присутнім при пред’явленні обвинувачення, брати участь у допитах підозрюваного чи обвинувачуваного, а також інших слідчих дій, виконуваних з їх участю; ознайомлюватися з протоколом затримання, постановою про застосування запобіжних заходів; з моменту допущення до участі у справі захисник здобував право також після першого допиту затриманого чи такого, що утримується під вартою, підозрюваного, обвинувачуваного мати з ним побачення віч-на-віч без обмеження їх кількості й тривалості.

… …