Юридичні методи захисту ноу-хау

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НОУ-ХАУ

РОЗДІЛ 2. ЮРИДИЧНІ МЕТОДИ ЗАХИСТУ НОУ-ХАУ

2.1 Патентування

2.2 Ліцензування

РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАХОДИ ЗАХИСТУ НОУ-ХАУ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

У сучасних умовах у всьому світі серед всіх інших видів власності (нерухомість, банківський і промисловий капітал, цінні папери і т. д.) все більш істотне значення останніми роками придбала власність інтелектуальна.

Інтелектуальна власність є однією з найбільш актуальних проблем української економіки, праворегулюючої і правоохоронної діяльності.

Проблеми використання і охорони інтелектуальної власності, патентування і так званого «піратства» грають все більш важливу роль. Результати інтелектуальної діяльності є одним з найбільш могутніх стимуляторів прогресу в науково-технічній, культурній і інших сферах людської діяльності. Вони підвищують якість життя, приносять високі доходи своїм володарям, сприяють загальносвітовому прогресу.

Оскільки ноу-хау — це секретна інформація, використовують ряд методів, що дозволяють досить надійно забезпечити її юридичний захист.

Останніми роками в усьому світі спостерігається зростання обсягів «ноу-хау» в комерційному обігу країн. При цьому, за статистичними даними, патенти та ліцензії становлять 20%, патенти та ліцензії разом з передачею «ноу-хау» — 50%, угоди про передачу «ноу-хау» — 30% від комерційного обігу.

Світова практика використання терміну «ноу-хау», як правило пов’язується з технічними рішеннями, методами та способами виробництва і використання технологічних процесів й приладів, що не можуть бути забезпечені патентним захистом згідно з чинним законодавством країни або за рішенням власника «ноу-хау».

«Ноу-хау» чи інакше — секрети виробництва визначають як інформацію, що виходить за рамки загальних, відкритих відомостей про об'єкт. При цьому найчастіше саме ноу-хау визначає найбільш ефективний спосіб функціонування об'єкта техніки.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НОУ-ХАУ

Історія міжнародного обміну ноу-хау:

1961 рік, Міжнародна торгова палата дала таке визначення: це знання чи технічний досвід, або сукупність знань і технічного досвіду секретного характеру, що необхідні для здійснення або практичного втілення продуктів, який в сукупності чи індивідуально слугує технічному процесу.

В 1965 року Міжнародне бюро по охороні інтелектуальної власності - ноу-хау — це технічні знання і спосіб виготовлення, або знання яке стосується використання і застосування нової техніки.

В 2-х останніх поняттях основними моментами є:

1) практична цінність;

2) промислові цілі;

3) секретність (відсутність публікацій та широкого розповсюдження знань, певна конфіденційність);

4) виробництво нової продукції.

З цих визначень, ноу-хау можна вважати товаром. Об'єктом купівлі-продажу може бути як одне знання та досвід, так і їх сукупність. Ступінь іноваційності цих знань (а не лише витрати на їх розробку) буде впливати на ціну.

В 1968 р. в Угорщині на нараді Міжнародної асоціації по охороні інтелектуальної власності (AIPPI) вводиться нове поняття «промислове ноу-хау» — технічні знання досвід, дані, методі або комбінації цих факторів, які мають цінність, використовуються або можуть бути використані, які відомі лише обмеженому колі осіб і у своєму повному досвіді ніде не опубліковані і не отримали захисту як промислова власність.

В 1974 році в Мельбурні AIPPI рекомендувало більш розширене визначення ноу-хау, яке потім увійшло в Конвенцію про захист інтелектуальної праці: ноу-хау являє собою знання, практичний досвід технічного, комерційного, управлінського, фінансового або іншого характеру, які практично застосовуються у виробництві та професійній практиці [14, ст. 121].

Отже, ноу-хау чи інакше — секрети виробництва визначають як інформацію, що виходить за рамки загальних, відкритих відомостей про об'єкт. При цьому найчастіше саме ноу-хау визначає найбільш ефективний спосіб функціонування об'єкта техніки. Розповсюдженим прийомом пропозиції ноу-хау на ринок є пропозиція до продажу об'єкта техніки без ноу-хау, але за зниженою ціною. Якщо об'єкт техніки продається разом з ноу-хау, то сума платежів зростає. Для покупця буває важливо купити нову технологію з можливістю її максимально ефективного функціонування, тобто разом із супутнім ноу-хау [13, ст. 93].

Окремим видом ноу-хау є управлінські ноу-хау, що складаються в охоронюваній комерційній інформації. Управлінські ноу-хау можуть передаватися в рамках договору франчайзингу як ефективні прийоми завоювання ринку. Управлінські ноу-хау тісно зв’язані з поняттям «гудвіл», що означає «добре ім'я фірми» і являє собою сукупність напрацьованих у результаті тривалого використання маркетингових прийомів. Знання і навички співробітників, списки клієнтів, послідовність дій на кожнім робочому місці, оптимальне розташування робочих місць у приміщеннях — усе це складає управлінське ноу-хау.

Характерні ознаки ноу-хау:

1) науково-технічна та економічна цінність;

2) практичне застосування;

3) відсутність прямого захисту у вигляді промислової захисту;

4) повна або часткова конфіденційність.

В залежності від виду роботи, що виконується і в результаті якої отримане промислове ноу-хау можна розділити на такі підвиди:

1) науково-дослідне,

2) конструкторське (здобуто внаслідок дослідно-конструкторських розробок);

3) розрахункове (здобуто внаслідок створення системи розрахунків,

4) технологічне і виробниче (т.зв. секрети виробництва)

5) проектне (здобуте в галузі проектування промислових та невиробничих об'єктів — фактично, інжиніринг)

6) будівельне,

7) монтажне;

8) експлуатаційне.

Часто замість торгівлі укладаються угоди про обмін ноу-хау (задля ліквідування технологічного розриву між компаніями).

Комерційне ноу-хау полягає в передачі знань і досвіду, а галузі реалізації продукції і містить дані про кон’юнктуру ринків або сегментів ринків, про найбільш досвідчені фірми-посередники в країнах збуту, про найбільш доцільні форми реалізації, по реалізації реклами і т.д.

Фінансове ноу-хау містить дані про найбільш вигідні форми використання коштів, цінних паперів, інформація щодо митних обмежень, банківські об'єднання, фінансові структури, кредитні організації, тощо [15, ст. 210].

РОЗДІЛ 2. ЮРИДИЧНІ МЕТОДИ ЗАХИСТУ НОУ-ХАУ

Існує ряд методів, що дозволяють досить надійно забезпечити юридичний захист таких об'єктів. Це патентування і ліцензування.

2.1 Патентування

Патент — це право, що надається винахідникові урядом, на позбавлення можливості всіх інших суб'єктів виготовляти, використовувати і (або) продавати запатентований процес або виріб протягом обмеженого часу. Це право розглядається як невідчутна особиста власність, яку можна продати, купити, ліцензіювати, використовувати як додаткове забезпечення позики. При цьому патентна монополія — це не якесь абсолютне право, що надається раз і назавжди. У встановлених законом випадках його можна позбутися досить швидко.

На ноу-хау може видаватися патент. Він видається за наслідками кваліфікаційної експертизи заявки на винахід. Кваліфікаційна експертиза (експертиза по суті) встановлює відповідність винаходу умовам патентоспроможності. Локальна новизна — це новизна, що встановлюється по виданих в Україні патентах на корисні моделі і поданих заявках на їх видачу [10 ст. 8].

Технічне рішення, що претендує на правову охорону, не повинне суперечити суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі. Об'єктом винаходу може бути продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослин і тварин і т. д.). спосіб, а також застосування раніше відомого продукту або способу по новому призначенню.

Термін дії патенту України на винахід складає 20 років з дати подачі заявки. Термін дії патенту на винахід, використання якого вимагає дозволу відповідного компетентного органу, може бути продовжений по клопотанню власника цього патенту на термін не більше ніж 5 років [10, ст. 17].

Винахід (корисна модель) визнається новим, якщо воно не є частиною рівня техніки. Об'єкти, що є частиною рівня техніки, для визначення новизни винаходу повинні враховуватися лише окремо. Винахід має винахідницький рівень, якщо воно не є очевидним для фахівця, т. с. не виходить явно з рівня техніки.

Залежно від обставин право на отримання патенту мають винахідник, працедавець винахідника і правонаступник винахідника або працедавця. Ті, хто мають право на отримання патенту, повинні мати ще і бажання отримати його. Заявка на винахід повинна відноситися до одного або групі винаходів, зв’язаних єдиним винахідницьким задумом. За подачу заявки сплачується збір.

Закон детально регламентує дату подачі заявки, її пріоритет, процедуру експертизи. У Україні застосовується відстрочена система експертизи. Має місце так зване викладення заявки, тобто публікуються основні відомості про подану заявку.

Кваліфікаційна експертиза проводиться по клопотанню заявника, поданому протягом трьох років з дати подачі заявки. Інша особа може подати це клопотання після публікації відомостей про заявку на винахід, але не пізніше трьох років з дати подачі заявки.

Заявник має право перетворити заявку. З дати надходження заявки і до публікації відомостей про заявку або про видачу патенту матеріали заявки вважаються конфіденційною інформацією. Допускається заміна заявника, але тільки до ухвалення рішення про видачу патенту. Заявник, що подав заявку на отримання патенту на винахід, має право на тимчасову правову охорону.

Будь-яка особа має право запатентувати винахід в іноземних державах. До подачі заявки на отримання охоронного документа на винахід (корисну модель) в орган іноземної держави, у тому числі і міжнародної заявки, заявник зобов’язаний подати заявку в Україні і повідомити центральний орган виконавчої влади по питаннях правової охорони інтелектуальної власності про свої наміри здійснити таке патентування. У разі відсутності заборони відповідного органу протягом 3 місяців з дати надходження цього повідомлення заявка на отримання патенту на винахід (корисну модель) може бути подана в орган іноземної держави.

За подачу заявок в Україні, проведення їх експертиз, державну реєстрацію і видачу патентів, підтримку їх дії, продовження терміну дії сплачуються збори [10, ст. 18].

У сучасних умовах зазвичай використовується комплексний захист інновацій: автори отримують патент (частіше — пакет патентів), і до них прикладають пакет ноу-хау, який страхує авторів від несанкціонованого застосування інновації в країнах, де не здійснюється патентний захист, а також від викрадання винаходів державою (наприклад, для пріоритетних потреб Військово-промислового комплексу)

2.2 Ліцензування

Інший метод захисту ноу-хау — ліцензування. Відомості нікому не розкриваються, але у разі розголошування або незалежного відкриття іншою особою заборонити використання такого способу (технічного рішення) вже неможливо. Права на ноу-хау діють до тих пір, поки зберігається конфіденційність.

Передача на комерційній основі, обмін, розповсюдження «ноу-хау» здійснюється, перш за все, шляхом укладання ліцензійних угод, що передбачає не тільки передачу відповідній документації, але також і підготовку персоналу, участь фахівців в налагодженні виробництва, надання іншої технічної допомоги імпортерові.

Продаж за кордон ліцензій на використання винаходів, технічних знань, досвіду, а також товарних знаків прийнято називати закордонним ліцензуванням.

Ліцензійна торгівля (англ. license trade) — форма торгівлі технологією, що включає операції з «ноу-хау», патентами і ліцензіями на винаходи.

Предметом ліцензійної торгівлі є ліцензії на використання технологічного досвіду, винаходів, промислових секретів, товарних знаків і ін.

Найбільшого поширення в міжнародній торгівлі набули ліцензійні угоди, що передбачають комплексну передачу одного або декількох патентів і пов’язаного з ними «ноу-хау» .

Ліцензіар (англ. lisenser) — юридична особа, власник винаходу, патенту, технологічних знань і ін., що видає своєму контрагентові (ліцензіату) ліцензію на використання своїх прав в певних межах.

Ліцензіат (англ. lisensee) — юридична особа, що набуває у власника винаходів, патентів, виробничих і комерційних знань і ін. (ліцензіара) ліцензію на право їх використання в певних межах.

Ліцензія — дозвіл ліцензіара на використання тих, що належать йому прав промислової власності (на винахід, промисловий зразок, товарний знак, «ноу-хау»), видаване іншій особі (ліцензіату) на певних умовах. Ці умови (термін, об'єми, винагорода) складають зміст ліцензійної угоди, що укладається між ними [12, ст. 56].

За характером і об'єму прав на використання технології, що надається угодою ліцензіату, розрізняють невиняткові (прості), виняткові і повні ліцензії. Невиняткова ліцензія дає ліцензіару право самостійного використання ліцензії і видачі аналогічних ліцензій будь-яким зацікавленим особам. Виняткова ліцензія передбачає монопольне право ліцензіата використовувати винахід або секрет виробництва на даній території, при цьому ліцензіар відмовляється від самостійного використання ліцензії і її продажу.

Повна ліцензія надає ліцензіату виняткове право на її використання протягом всього терміну дії ліцензійної угоди.

Ліцензійна угода — угода про передачу прав на використання ліцензій, «ноу-хау», товарних знаків і ін.

Ліцензійна угода може передбачати передачу патентної ліцензії; комплексну передачу декількох патентів і пов’язаного з ними «ноу-хау»; росте також число ліцензійних угод на використання «ноу-хау» без патентів на винахід. Ліцензійні угоди останніх двох типів передбачають крім передачі технічних знань надання ліцензіаром (власником патенту) супутніх інжинірингових послуг по організації ліцензійного виробництва, а також відповідні постачання устаткування, початкової сировини, окремих вузлів і тому подібне

Ліцензійні угоди розрізняються залежно від того:

дозволяють вони експорт ліцензійної продукції, повністю виключають його або частково обмежують;

наявністю або відсутністю в них зобов’язання ліцензіара протягом терміну дії угоди надавати ліцензіату (покупцеві ліцензії) інформацію про нові удосконалення ліцензійної техніки;

за способом передачі технології, тобто ліцензія надається незалежно або одночасно з укладенням контракту на будівництво об'єкту, постачання комплектного устаткування і надання інжинірингових послуг (самостійні або супутні ліцензійні угоди).

Ліцензійний договір — договір, по якому одна сторона (ліцензіар) надає право на використання винаходу або іншого технічного досягнення (ліцензію), а інша сторона (ліцензіат) виплачує за цю певну винагороду [9, ст. 150].

Об'єктом ліцензійного договору є технічні рішення, що визнаються винаходами за законом країни, громадянином якої є покупцем ліцензії; ними можуть бути також інші технічні досягнення, в т. ч. секрети виробництва, «ноу-хау» і тому подібне

Умови ліцензійного договору можуть встановлювати:

територію застосування ліцензії (частина держави, одне або декілька держав)

форму використання об'єкту ліцензії (виробництво виробів і (або) їх продаж, застосування технології і так далі)

його об'єм в кількісному відношенні

термін застосування (звичайно від п’яти до десяти років) і так далі

У ліцензійний договір включаються також умови для передачі набувальнику ліцензії технічної документації, надання йому технічної допомоги шляхом посилки і прийому фахівців, про постачання зразків машин і устаткування, взаємну інформацію сторін про внесені до об'єкту технічні удосконалення, про участь сторін в захисті прав власника ліцензії проти порушення цих прав третіми особами, про порядок вирішення суперечок за ліцензійним договором і ін. У ліцензійному договорі встановлюється також розмір ліцензійної винагороди, порядок його визначення і виплати.

Ліцензійна винагорода — відшкодування за надання прав на використання ліцензій, «ноу-хау» і ін., що є предметом ліцензійної угоди [9, ст. 153].

РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАХОДИ ЗАХИСТУ НОУ-ХАУ

Організаційні заходи щодо захисту ноу-хау зводяться до наступних дій, що повинний виконувати власник секретів виробництва:

1) Насамперед, повинний здійснюватися строгий контроль за доступом співробітників підприємства до секретів виробництва. Відомості про них повідомляються обмеженому числу осіб під розпис із зобов’язанням про нерозголошення зазначених відомостей. Як правило, у цьому документі вказуються паспортні дані обізнаної особи чи може укладатися окремий додатковий договір про режим таємності об'єкта техніки.

2) При прийомі на роботу бажано в трудовій угоді, що укладається, зафіксувати режим доступу і володіння секретами виробництва, а також зобов’язати працівника підписати зобов’язання про нерозголошення. Інакше, після відходу з роботи і при переході на іншу роботу, працівник може «віднести» із собою секрети виробництва.

3) Один зі способів фіксування ноу-хау — проставлення на кожнім листі технічної документації, призначеної для внутрішнього користування, штампа з фразою «Об'єкт інтелектуальної власності».

4) У деяких випадках документи, що описують технічний секрет, укладають у пакет, роблять наклейку на конверт: «Розкрити тільки за рішенням суду», що одночасно з підписанням зобов’язання про нерозголошення цього секрету дозволяє створити ефективний організаційно-юридичний механізм охорони секретів виробництва. Ведеться облік осіб і їхніх паспортних даних, що мають доступ до охоронюваної інформації.

5) Розповсюдженим прийомом передпродажної тактики є висновок опціонних угод, тобто попередніх згод, що надають час для ухвалення рішення про покупку технології. У рамках опціону можуть частково передаватися відомості про об'єкт техніки для його експериментальної оцінки на підприємстві ліцензіата. У випадку опціону слід строго дотримуватися режиму таємності у відношенні переданих ноу-хау, тому що по опціоні потенційний покупець може усвідомити для себе сутність нової технології і далі відмовитися від її покупки. Тому звичайно опціонні угоди бувають оплачуваними й укладаються з додатком списку присвячених осіб, що включає не тільки фахівців підприємства-ліцензіата, але і технічний персонал, тобто абсолютно ВСІХ людей, що мають доступ до ноу-хау.

Таким чином, можна констатувати, що при правильно обраній технічній політиці підприємства існують дуже ефективні способи правової охорони ноу-хау.

ВИСНОВОК

Основні висновки, одержані в результаті дослідження й аналізу даного питання, полягають у наступному.

1. «Ноу-хау» — специфічний, нетрадиційний об'єкт права інтелектуальної власності, правовий режим якого характеризується такими особливостями, як конфіденційність — основа надання права на «ноу-хау», квазівиключний характер такого права, застосування формальних процедур (посвідчення права, його реєстрація, експертиза тощо) як умов надання його охорони.

2. Охорона «ноу-хау» як об'єкта права інтелектуальної власності здійснюється шляхом нормативного закріплення особливого способу охорони — забезпечення режиму конфіденційності інформації, що становить його зміст.

3. Право на «ноу-хау» — це не традиційне виключне право на об'єкт інтелектуальної власності здійснюється, що становить собою повноцінне абсолютне право, а урізане, обмежене право, яке характеризується як «квазівиключне».

4. Суб'єктами права на «ноу-хау» можуть бути юридичні й фізичні особи незалежно від здійснення останніми підприємницької діяльності. Між тим право на «ноу-хау» виникає в особи тільки при здійсненні нею юридично значущих дій, пов’язаних з наданням інформації режиму конфіденційності, й існує, доки зберігається фактична монополія володільця на цю інформацію.

5. Зміст права на «ноу-хау»:

— використання «ноу-хау»,

— розпорядження ним,

— захист права на «ноу-хау».

6. Договір про передачу «ноу-хау» є самостійним договором у сфері права інтелектуальної власності. Передумовою його укладення є договір про розкриття «ноу-хау», за яким одна сторона — власник права на нього — з метою попереднього ознайомлення з «ноу-хау» іншої сторони — потенційного його набувача — для прийняття рішення про укладення між ними договору про передачу «ноу-хау» надає іншій стороні інформацію, що становить сутність «ноу-хау» в обсязі, достатньому для цього. Інша сторона зобов’язується оплатити доступ до наданої інформації, не розголошувати її й не використовувати до укладення договору про передачу «ноу-хау» або втрати таємності інформації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Закон України «Про інвестиційну діяльність».

2. Закон України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій».

3. Закон України «Про інформацію».

4. Цивільний кодекс України (16.01.2003).

5. Андращук Г. А., Пахаренко А. П. Правовая охрана товарных знаков, фирменных наименований и географических указаний в Германии. — К.: Таксон, 1997, — 112с.

6. Андрощук Г. А., Работягова П. И. Патентное право: правовая охрана изобретений: Учеб. пособие. — К.: МАУП, 2001. — 231с.

7. Брижко В. М. Патентознавство як самостійна наукова дисципліна. — К.: Нац. агенство з питань інформатизації при Президенті України, 1996.— 186с.

8. Брыжко В. М., Завгородний А. Ф., Пичкур А. В. Лицензирование прав и патентование научно-технологической продукции. — К.: УААН, 1994, —202с.

9. Дахно И И. Патентно-лицензионная работа. — К.: Блиц-информ, 1996,—256с.

10. Дахно И. И. Патентирование и лицензирование: Учеб.пособие. — К.: МАУП, 2004. — 216 с.

11. Жаров В. О. 1нтелектуалъна власність в Україні: нравові аспект набуття, здійснення та захисту прав. — К.: Вид. дім «1н Юре», 2000.— 188с.

12. Законодавство України про охорону інтелектуальної власності. — К.: Парлам. вид-во, 1993. — 96 с.

13. Князєв С.О. Комерційна таємниця в Україні: особливості організаційно-правового впровадження // Юридичний журнал. — № 6(48). — К., 2006. — с. 93−96.

14. Козинец В. П., Малый В. В., Межебовский И. В. Патентоведение: Учеб. пособие.—Днепропетровск.: НМетАУ, 2000. —253с.

15. Основи інтелектуальної власності. — К.: Вид. дім «Ін Юре», 1999. — 578 с.

16. Охорона промислової власності в Україні / За заг.ред. О. Д. Святоцького. — К.: Вид. дім «Ін Юре», 1999. — 400 с.

17. Підопригора О. О. Право промислової власності в Україні. — К.: Укр.Акад.внутр.справ, 1996. — 146 с.