Конституційні загальні засади закріплення, організації і здійснення державної влади в Україні (реферат)

РЕФЕРАТ

На тему:

Конституційні загальні засади закріплення, організації і здійснення державної влади в Україні

Конституція України 1996 р. диференційовано підхо­дить до проблеми законодавчого закріплення, а потім і організації та функціонування державної влади в країні.

Загальні питання закріплення та організації цієї вла­ди відображені у розділі І «Загальні засади». Щодо виз­начення у Конституції конкретних питань закріплення, організації та здійснення державної влади, то вони відо­бражені в окремих розділах, присвячених як принципові народного суверенітету, так і організації та функціону­ванню окремих гілок державної влади.

Такий підхід відповідає законодавчій практиці сучас­ного конституціоналізму. Зокрема, конституційні норми, які містять термін «державна влада», звичайно небага­тослівні. Іноді слово «влада» замінюється терміном «су­веренітет» (ст. 1 Конституції Італії 1947 р.) з метою по­долати багатозначність цієї категорії, оскільки різні гілки державної влади (законодавча, виконавча, судова) роз­глядаються з точки зору юридичного підходу як прина­лежність відповідних органів, а не народу.

Проте стислість конституційних формувань про дер­жавну владу зовсім не зменшує їх значення, оскільки одним із головних завдань будь-якої конституції є регу­лювання законодавчого закріплення на вищому рівні приналежності державної влади, а також засобів її ор­ганізації та діяльності.

Конституційно-правові норми більшості держав світу свідчать, що структура конституційного інституту дер­жавної влади в його розгорнутому вигляді складається, звичайно, з положень, які об'єднують такі групи конс­титуційних норм:

— про джерело і засоби закріплення влади та її со­ціальних носіїв (у переважній більшості конституцій — народ);

-.про характер державної влади (залежно від форми державного режиму демократична або авторитарна) —.

— про мету та принципові напрями державної влади-

— про загальні конституційні засади розподілу та структури державної влади (принцип розподілу влади у більшості країн світу, або єдність влади в органах типу рад);

— про систему органів, які здійснюють державну владу, їх компетенцію, функції, форми і методи діяль­ності .

Розкриття змісту державної влади — лише перший крок для з’ясування законодавчого засобу закріплення в Конституції України джерела цієї влади, а також самої її реалізації.

Ці обидва питання щільно пов’язані одне з одним, хоча теоретичні витоки, на підставі яких вони у сучас­ний період вирішуються у конституційному законо­давстві України, різні. Йдеться про теорію «поділу влад», створення якої пов’язується з іменами передусім Д. Локка, Ш. Монтеск'є, та теорією «народного суве­ренітету» Ж. Ж. Руссо. Обидві теорії з’явилися майже одночасно, а незабаром їх закріпили у конституціях.

У конституції США 1787 р. відображено обидва під­ходи. Словами «Ми, народ Сполучених Штатів…» авто­ри основного закону США проголошували владу народу, його суверенітет, а встановлюючи систему органів дер­жави та розподіляючи їхні повноваження, закріплювали організаційно-правовий поділ влад. З того часу обидва підходи — соціологічний (про владу народу) і організа­ційно-правовий (про гілки влади) — відображені у біль­шості конституцій світу.

Згадану модель інкорпорувала в своїй Конституції і Україна.

Щодо сутності народного суверенітету, то з позицій політико-правового підходу він є конституційно-право­вим інститутом і політичним явищем одночасно.

За своєю юридичною природою народний суверені­тет є виразом конституційно-правових відносин, а народ — суб'єктом народного суверенітету. У політичному ж від­ношенні народ є соціальною спільнотою, незалежно від етнічного чи національного походження громадян Ук­раїни.

Народний суверенітет в Україні виявляється як про­яв державної волі її громадян, яка реалізується через конституційні інститути народного волевиявлення, ви­бори, всеукраїнський референдум, інші форми безпосе­редньої демократії, а також через єдиний представ­ницький орган всього народу — Верховну Раду України.

Це — основні форми реалізації народного суве­ренітету, які законодавче закріплені у розділах III, IV та V Конституції України.

У процесі реалізації своїх суверенних прав народ здійснює законодавчу, контрольну й виборчу і установчу функції.

На жаль, нова Конституція не закріпила установчу владу народу.

Народному суверенітетові притаманні всі ознаки конституційно-правового інституту, норми якого харак­теризуються структурною відокремленістю, комплекс­ністю і об'єднуються на основі відповідних принципів, які мають певну специфіку по відношенню до інших інститутів конституційного права. Фактичні відносини між народом і державою з приводу реалізації належної йому державної влади складають специфічний предмет суверенітету. Його конституційно-правове регулювання здійснюється як нормативно-правовими актами, так і іншими формами конституційного права: конституцій­ними звичаями, прецедентами і договорами. Проте нор­мативно-правові акти є головними у цій системі конституційного права.

Першоосновою правового регулювання народного суверенітету є його закріплення і регламентація на рівні конституційних норм, які не тільки проголошують на­родний суверенітет, а й передбачають певний механізм його здійснення, щоб виключити можливість викори­стання народу як інструменту досягнення державних цілей політичними силами всупереч волі й інтересам народу.

Законодавче регулювання форм реалізації народного суверенітету має на меті створення механізму його функціонування, а також гарантій правового захисту. Система цього законодавства складається із законів про вибори народних депутатів України, Президента України, Регламенту Верховної Ради України, законів про статус народного депутата, всеукраїнський та місцеві ре­ферендуми тощо.

Народний суверенітет безпосередньо залежить від інституту громадянства, оскільки лише громадяни Украї­ни складають український народ як суб'єкт (носій, ви­разник) народовладдя. Тобто людина і громадянин України мають різну за обсягом правосуб'єктність.

Громадяни України є суб'єктом прав і свобод, які не властиві іншим особам, що користуються правами й свободами (ст. 24, 25, ч. 2 ст. 33, 36, 38, 39, 46, ч. 2 і З ст. 53, 54, 55, ч. 2 ст. 67, 70, 71).

Водночас народний суверенітет не може цінуватись вище за права і свободи людини. Треба погодитися з думкою деяких вчених про те, що там, де права людини нижчі в соціальній вартості від прав держави, нації, на­роду, там немає й реального народного суверенітету. Тому забезпечення народного суверенітету не повинно вести до знецінення прав і свобод людини, як найви­щої соціальної цінності і пріоритету у державній діяль­ності.

Принципи народовладдя здійснюються демократич­ною державою через всю систему її органів. Народ є джерелом державної влади, а народний суверенітет — джерелом державного суверенітету. Останній обмежений лише необхідністю дотримання основних невід'ємних прав і свобод людини й громадянина.

Як зазначалося, саме встановлена народом державна влада є найбільш легітимною. Проте цього не досить для визначення оптимальної організації державної влади.

Щодо конституційного застосування принципу роз­поділу влади, який виявляється у побудові структури державної влади, її організації, системі органів, які здійснюють державну владу, їх компетенції, функціях, формах і методах діяльності, то всі ці питання уявляєть­ся правильним висвітлити у окремому параграфі. Такий підхід обґрунтовується тим, що Конституція закріплює згадані групи конституційних норм по-різному. Зокрема, норми, основою яких є принцип народного сувереніте­ту, викладеш досить стисло, як правило, у першому розділі Основного Закону України. Щодо норм другої групи, то згадані групи норм за своїм змістом більш об'ємні.

Іншими словами, дані складові частини, елементи конституційного інституту державної влади характери­зують у конституціях країн світу, та й у Конституції України, ті чи інші його сторони з неоднаковим ступе­нем деталізації: зміст деяких елементів вичерпується іно­ді однією — двома статтями, регулюванню інших при­свячуються навіть окремі розділи конституцій. Так, ст. 5 Конституції України пов’язує визначення джерела дер­жавної влади з формою державного устрою України та її державним режимом.

Згідно зі ст. 1, 2 і 5 Конституції, Україна є суверен­ною і незалежною демократичною республікою.

Який з цих принципів є вихідним щодо визначення носія і джерела державної влади?

Для Конституції Франції, де республіканська форма правління вже давно традиційна, основою для визна­чення носія державної влади є саме вона. Тому принци­пи закріплення цієї влади народом викладено дуже стисло: «Правління народу, по волі народу і для народу» (ст. 2 Конституції Франції).

Для України, яка за багато років вистраждала свою незалежність і державний суверенітет, вихідним для ви­значення джерела державної влади є саме суверенітет держави. Виходячи з цього, у ч. 2 ст. 5 Основного Зако­ну України записали, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Цією самою части­ною законодавче закріплюються засоби здійснення влади. «Народ, — зазначається тут, — здійснює владу безпо­середньо і через органи державної влади та органи місце­вого самоврядування» .

Такий підхід до форм здійснення державної влади типовий для багатьох конституцій. Так, у абз 1 ст. 20 Конституції ФРН зазначається, що вся державна влада «виходить від народу і здійснюється ним шляхом вибо­рів і голосувань, тобто безпосередньо і через обрані ним органи» .

Важливо, що Конституція України надає народові України право бути гарантом організації і здійснення саме закріпленої у ній державної влади, оскільки остання поадна від конституційного ладу, який закріплює Основний Закон держави. «Право визначати, змінювати конституційний лад в Україні, — зазначається у ч. З ст. 5 Конституції України, — належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або по­садовими особами» .

Щодо мети та загальних функцій, тобто принципо­вих напрямів діяльності державної влади в Україні, то вони досить чітко визначені у Преамбулі та ст. ст. З, 8, 10−13 і 19 Конституції України. Метою України, а звідси й державної влади, є прагнення: розвивати та зміцнювати демократичну, соціальну й правову державузабезпечувати права й свободи людини та гідні умови її життяпіклуватися про зміцнення громадської злагоди на землі України.

Відповідно до загальної мети державної влади перед державою виникає коло завдань, на вирішення яких во­на спрямовує матеріальні ресурси, ідеологічні та полі­тичні зусилля. Це основні напрями діяльності держави, в яких виражається її сутність, завдання й мета і які є функціями держави, що здійснюються за допомогою державної влади.

Функції держави тісно пов’язані між собою, а також з такими суспільними відносинами, на які держава на­магається впливати відповідно до своїх потреб, своєї політики. Щодо методів здійснення функцій держави, то вони залежать від компетенції і форм діяльності системи державних органів, яка будується на підставі розподілу влад. Саме органи організовують здійснення функцій держави у межах своєї компетенції.

Функції держави, звичайно, не ототожнюються з функціями її органів, оскільки перші - це основні на­прями діяльності держави, якими зумовлена робота ви­щого державного апарату і кожного з його органів, а другі, тобто функції відповідного державного органу, свідчать про його соціальне призначення як частини ме­ханізму держави і конкретизуються у компетенції, тобто у предметах відання, правах та обов’язках. Так, від­повідно до компетенції Верховної Ради України як єди­ного законодавчого органу держави розрізняють законо­давчу, контрольну та установчу функції цього органу.

Кожна функція держави має притаманні лише їй форми й методи здійснення. Так, основними формами здійснення функцій держави, звичайно, вважаються правотворча, правозастосувальна та правоохоронна діяль­ність, в цілому правове регулювання і безпосередня ор­ганізаторська робота щодо здійснення правових наста­нов. Методами ж здійснення цих функцій є переконан­ня, заохочення і примус.

Змістом тієї чи іншої функції держави є сам процес впливу держави за допомогою державної влади завдяки практичній діяльності органів держави на певні або гру­пу споріднених суспільних відносин.

Кожна конкретна функція держави поєднує у собі зміст, форми й методи діяльності відповідної гілки єди­ної державної влади (законодавчої, виконавчої, судової), застосування якої пов’язане з особливостями конкрет­ного об'єкта державного впливу.

Щодо видів функцій держави, то вони, звичайно, поділяються на кілька груп залежно від соціального призначення, сфер діяльності, тривалості здійснення тощо.

З огляду на предмет нашого дослідження вважається доцільним розкрити зміст перших двох видів функцій.

За соціальним призначенням державної діяльності виділяються такі функції, які характеризують призна­чення держави, найбільш загальні напрями її діяльності на певному етапі розвитку. Вони здійснюються не окре­мими державними органами, а в різній мірі багатьма ланками державного апарату. Крім того, основні функції мають комплексний характер, їхнім об'єктом є широке коло споріднених суспільних відносин, на які і впливає певний вид державної діяльності.

До основних функцій держави даного виду належать, наприклад, функції охорони прав і свобод людини й громадянина, захисту правопорядку, законності тощо.

За сферами діяльності держави її основні функції поділяються, звичайно, на внутрішні і зовнішні. Внут­рішні здійснюються у межах держави, бо в них виявля­ється внутрішня політика. До цієї групи належать такі функції: регулювання економічних відносинорганізація суспільних робітохорона прав і свобод людини й громадянинаправопорядок, законністьсоціальне обслуго­вування населенняохорона та раціональне використан­ня природних ресурсів тощо.

Зовнішні функції держави забезпечують здійснення її зовнішньої політики. До них належать наступні функ­ції: оборона країни, підтримання міжнародного миру, міжнародне економічне співробітництво тощо.

Державні функції нашої держави у чинній Консти­туції України, законодавче закріплені у таких статтях.

Ст. З Основного Закону зазначає, що людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і без­пека визнаються в Україні найважливішою соціальною цінністю. Тому права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяль­ність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. З Конституції України).

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України).

Захист суверенітету і територіальної цілісності Ук­раїни, забезпечення економічної та інформаційної без­пеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (ст. 17 Конституції Украї­ни). Органи державної влади та органи місцевого само­врядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що перед­бачені Конституцією і законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України).

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки (ч. 4 ст. 13 Конституції України).

Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ч. 2 ст. 15 Конституції України).

Забезпечення економічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави (ст. 18 Конституції України).

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціону­вання української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (ч. 2 ст. 10 Конституції Ук­раїни).

Держава сприяє консолідації та розвиткові українсь­кої нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релі­гійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11 Конституції України).

Україна дбає про задоволення національно-культур­них і мовних потреб українців, які проживають за межа­ми держави (ст. 12 Конституції України).

Говорячи про основні конституційні вимоги щодо закріплення у Конституції України засад поділу та структури державної влади, треба мати на увазі, що Ос­новний Закон досить послідовно визначає процес за­кріплення державної влади народом відповідно до ст. 5 Конституції, у якій йдеться про державну владу взагалі, єдиним джерелом якої є народ — (перша стадія), потім закріплює положення про її поділ на підставі виробле­них конституційною практикою країн світу стандартів (друга стадія) і, нарешті, визначає у загальному систему органів, які здійснюють державну владу (третя стадія) — ст. 8 Конституції України.

Відтак можна сказати, що на першій стадії народ дає державну владу органам держави, на другій — ділить її на три форми, а на третій стадії може об'єднати цю вла­ду у систему державних органів, оскільки відповідно до ч. З ст. 5 Конституції України право визначати і зміню­вати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її орга­нами чи посадовими особами.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конституції України «дер­жавна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» .

Поділ влад означає не лише розосередження, розпо­діл, демонополізацію влади, а й дійсне, реальне взаємо-Урівноваження, при якому жодна з трьох влад не в змозі ущемлювати або підпорядковувати собі інші і вимушена діяти на основі взаєморозуміння та співробітництва.

Положення цієї частини даної статті Конституції України спрямоване на те, щоб запобігти піднесенню однією з влад над іншими, утвердженню авторитаризму і диктаторського режиму у суспільстві. Воно передбачає вже зазначену у попередньому параграфі систему «стримання і противаг», спрямовану на те, щоб звести до мі­німуму можливі помилки в управлінні, однобокість підходу до вирішуваних питань. Воно також покликане забезпе­чити в кінцевому рахунку раціоналізацію й оптимізацію діяльності держави, всіх її структур і на цій основі під­вищити ефективність управління державними спра­вами.

Розподіл влад — не застиглий стан відокремлених державних структур. Це працюючий механізм, який до­сягає єдності на основі складного процесу погоджень і спеціальних правових процедур, передбачених на випа­док конфліктних ситуацій. Власне, із законодавчого за­кріплення принципу розподілу державної влади і почи­нається сама її організація. Початком організації дер­жавної влади є законодавче закріплення загальної си­стеми органів, які здійснюють цю владу. Згідно із ч. 2 ст. 6 Конституції України складовими цієї системи є органи законодавчої, виконавчої та судової влади.

У цій же частині у первинному вигляді закріплені основи системи «стримань і противаг» Згадані органи здійснюють свої повноваження у встановлених Консти­туцією межах і відповідно до законів України.

Щодо системи органів, які здійснюють державну владу в Україні, то вона вимагає конкретного визна­чення побудови, складу і організації представницьких законодавчих органів, закріплення внутрішньої структу­ри парламенту, встановлення його функцій та компетенції і правового статусу депутатіввизначення основ­них форм діяльності Верховної Ради та парламентських процедур.

У Конституції України визначається структура, ста­тус, компетенція виконавчої влади, вирішується питання про взаємовідносини глави держави і уряду, уряду і ви­щих представницьких органів законодавчої влади, дається відповідь на питання, пов’язані з конституційною відповідальністю органів виконавчої влади, із здійснен­ням парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади.

Конституція України відповідає на питання, пов’яза­ні зі статусом судової влади: встановлює принципові по­ложення щодо судової системи, визначає види юрис­дикції судів, відповідає на питання, пов’язані з підлег­лістю судів, діяльністю прокуратури, адвокатури, орга­нів, що забезпечують виконання судових рішень.

Окремим і досить складним є питання про статус Президента як глави держави. Формула Конституції України «Глава держави» спрямована на те, щоб наго­лосити у статусі Президента на його провідній ролі саме в організації державної влади, формуванні держави, за­безпеченні єдності в діях усього державного апарату, зняття та вирішення тих чи інших непорозумінь у сис­темі державного механізму, об'єднанні зусиль державних і самоврядних структур з метою найбільш ефективного здійснення політики держави.