Володимир Всеволодович — великий київський князь

Заходи по стабілізації економічного і політичного життя на Русі

1113 р. став вирішальним в житті переяславського князя. Цей рік розпочався із дивного знамення. 19 березня сталось затемнення сонця, а через 10 днів спостерігалось ще й затемнення місяця. Все це нагадувало небесні знаки, які передували заворушенням 1068 р., тому ці астрономічні події літописець пов’язав зі смертю Святополка Ізяславича[15, c.204].

Одразу після Великодня великий київський князь занедужав і через кілька днів, 16 квітня 1113 р., помер. Його привезли в човні з Вишгорода і поховали в заснованому ним Михайлівському соборі.

Смерть великого князя Святополка II викликала в Києві повстання проти лихварів, яким протегував великий князь, можливо, отримуючи за те частину їх прибутку. За «купу» (займ) лихварі брали 200−300%. Боржники змушені були продавати дружин, дітей, а потім і себе на сплату боргів. Це торкнулося сотень родин. Вони втратили свободу: з «людей» (так староруський кодекс законів «Руська Правда» іменував вільних) перетворювалися на «закупів» (залежних боржників), а ще гірше в «челядь» (рабів). Також князя підозрювали у спекуляціх із сіллю, яка в ті часи була стратегічно важливим продуктом для населення.

Ще перед повстанням кияни вислали делегацію до Переяславля, пропонуючи Мономахові київський стіл. Однак, Володимир Всеволодович відмовився. Він поважав рішення Любецького з'їзду, за яким Київ перетворився на отчину (спадкове володіння) нащадків Ізяслава Ярославича. Син померлого Святополка Ярослав сидів на Волині, йому належало стати законним спадкоємцем батька.

Тим часом заворушення в Києві зростали. Спочатку було розграбовано двір Святополкового тисяцького Путяти, далі народний гнів поширився на лихварів, багато з яких були перебиті. Хаос, що панував у Києві, і небезпека для життя і майна заможних міщан та бояр змусили останніх вдруге звернутися до Мономаха із запрошенням на великокнязівський стіл. Літопис оповідає, що городяни лякали Володимира Всеволодовича люттю черні, що могла загрожувати і монастирям. Крім того, делегати, згідно букви літопису, нагадали князеві, що в Києві сиділи його дід Ярослав Мудрий і батько Всеволод Ярославович. Володимир Мономах погодився, зважаючи на обставини, і зайняв великокнязівський стіл у віці 60 років. У Києві відбулась урочиста зустріч, повстання почало вщухати. Ніхто з князів, навіть Олег Чернігівський, який був старшим від Мономаха за родовим рахунком, не чинили опір такому результату справи.

Мономах швидко вирішив проблему боржників. Він видав новий закон «Статут про рези» (відсотки). Відтепер ніхто не міг брати із закупів (боржників) вище 50% річних і тримати насильно їх на своєму дворі в працівниках, якщо вони просили відпустити їх, щоб знайти кошти для повернення боргу. Закупи, що три роки пропрацювали на кредитора, вважалися такими, що сплатили борг і рези по ньому. На думку російського історика І. Фроянова, цей законодавчий акт зменшив соціальну напругу в давньоруському суспільстві[25, c.138].

На велике князювання Володимира Мономаха в Києві (1113−1125), а потім і його старшого сина Мстислава (1125−1132) приходиться період останнього посилення центральної влади в Київській Русі. Згідно з думкою відомих українських істориків П. Толочка та О. Толочка Володимир Всеволодович «…виявився потрібною людиною в потрібному місці. Він на голову перевищував усіх своїх сучасників і взагалі був особистістю незрівнянно ширших обріїв, ніж це, на жаль, ставало нормою для Русі» [21, c. 211].

Продовжуючи лінію, яку вів свого часу його батько Всеволод Ярославич, Володимир Мономах прагнув зосередити в руках своєї сім'ї найбільшу кількість староруських столів. До 1125 р. близько трьох чвертей усіх волостей Русі значилися за Володимиром і його синами. Зокрема, Володимир віддав київське передмістя Білгород своєму первістку Мстиславу (1117). У Новгороді затвердив внука — Всеволода Мстиславича (1118). Синам Мономаха дісталися Турів (1113) і Володимир на Волині, звідки був вигнаний Ярослав, син Святополка II. У 1119 р. Володимир Мономах опанував Мінськ. Спроби ряду князів військовим шляхом протистояти такій політиці централізації не увінчались успіхом. Скажімо, Ярослав Святополчич намагався відвоювати в Мономаха Волинь в союзі з угорцями, поляками і галицькими Ростиславичами, проте програв і загинув в 1123 р.

Не забував великий князь і про степових сусідів Русі. Його син Ярополк, який відвагою і військовими талантами нагадував свого пращура Святослава Ігоревича, двічі ходив в Степ. У 1116 р. він захопив 3 половецькі міста. Коли ж Володимир Всеволодович відправив його до Степу наступного разу, молодий князь просто не знайшов половців. Вони відкочовували чимдалі від Київської Русі: до Волги, Азовського моря, а орда хана Отрака, переваливши Кавказький хребет, пішла служити грузинському цареві Давиду Будівнику. Половці затихнули і до кінця життя Володимира Мономаха не турбували Русь. Разом з тим, син великого князя від другого шлюбу Юрій Долгорукий був одруженим на доньці половецького хана Аепи. Таким чином, Володимир Мономах намагався підтримувати мир на русько — половецькому кордоні не лише військовими засобами.

Стабілізація політичного життя, припинення князівських усобиць з незмінною присутністю половців, безпека державних кордонів сприяли покращенню життя простих людей і економічного становища в цілому.

В Уставі Володимира Мономаха забезпечувалися права феодалів на землю, закріплювалася соціальна структура суспільства, визначалися права різних категорій залежних селян. В цей час у Київській Русі поступово утверджувалися феодальні відносини. Однак економічне життя давньоруського суспільства засновувалося на власності вільних селян —членів громади. Не було масового обезземелення селян як передумови великого землеволодіння. Цьому сприяла наявність значної кількості незаселеної, господарське неосвоєної землі, що сповільнювало феодалізацію.

Найінтенсивніше розвивалися князівські вотчини. Для них була характерна розкиданість у різних волостях. У структурі господарства переважали рільництво, конярство, промисли, відробіткова і натуральна ренти.

Вотчина була багатогалузевим господарством. До неї належали землеробство, тваринництво, промисли, найважливішими з яких були полювання, рибальство, бджільництво, переробка сировини, млинарство. Його господарськоадміністративним і військовим центром було укріплене феодальне подвір'я-замок. У центрі території розташовувалися будинки і господарські будівлі (комори, хліви, стайні, льохи, майстерні). Існувала система вотчинної адміністрації: управитель-огнищанин (тіун), сільські та ролейні старости, конюший (конюх), ключник. Господарство вотчини мало натуральний характер, яскраво виражену спрямованість на задоволення потреб споживання. Лише незначна частина виробленого йшла на ринок для продажу і придбання товарів, що не вироблялися у господарстві.

XII—XIII ст. в історії Київської Русі стало періодом розквіту середньовічного міста, коли формувався зовнішній вигляд, планування, архітектура, оборонні споруди, високого рівня досягли міське ремесло і.

торгівля. Літопис «Повість временних літ» нараховує на Русі в IX—Х ст. 20 міст, таких як Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч, Вишгород. У Х ст. літописи згадують 32 міста, в XI ст. — близько 60.

Структура міста в Київській Русі мало чим відрізнялася від західноєвропейської. Місто або замок був одночасно резиденцією князя чи боярина і укріпленням на випадок нападу. Роль цієї частини міста особливо зросла під час феодальних міжусобиць. Ремісничі майстерні, житлові будинки та інші споруди розміщувалися навколо замку в передмістях. Економічним осередком і центром громадського життя міста був «торг» — ринок. Міста належали удільним князям, великим боярам, були центрами ремісництва і торгівлі для сільської округи, що тяжіла до них.

Активною була і зовнішня торгівля. Письмові джерела подають відомості, що руські купці в Х—XII ст. вели жваву торгівлю з Чехією, Польщею, Придунайськими країнами. Вони бували на торгах Франції,.

Італії і навіть Іспанії. Добиралися туди переважно сухопутними шляхами через Галичину і Волинь. Із Заходу руські купці привозили франкські мечі, латинські шоломи, сільськогосподарську сировину. Русичі завозили в Західну.

Європу товари свого традиційного експорту.

У XII—XIII ст. головною грошовою одиницею була срібна гривня (срібні зливки масою 160 — 500 г). Ця форма грошей свідчила про високий рівень концентрації багатства в руках панівної верхівки і виникнення особливих форм виробничих відносин і обміну.

Хоча гривня і була основною фінансовою одиницею, археологи виявили невелику кількість цих грошей. Основною причиною цього було те, що на Русі в XI—XII ст. купці збували товар в кредит. За ці послуги кредитори-купці сплачували суму, яка іноді дорівнювала 50% боргу. В цих кредитних операціях безпосередню участь брали князі. Якщо купець ставав банкрутом, право передусім захищало інтереси князя, потім іноземних інвесторів і лише потім торговців. Поява у 1113 p. «Статуту про рези» стала свідченням того, що товарно-грошові відносини в Київській Русі досягли найвищого ступеня в своєму розвитку.

Таким чином, період великого княжіння Володимира Всеволодовича на Русі став періодом припинення князівських усобиць шляхом концентрації земель в руках родини Мономашичів. Із приходом до влади Володимир Мономах полегшив становище боржників, продовжував боротьбу з половцями. Стабілізація політичного життя і припинення воєн сприяли економічному розвитку.