Запровадження християнства на Русі

[Введите текст]

Вступ

У 988 році відбулась подія, котра суттєво вплинула на подальший розвиток Київської Русі, торкнувшись багатьох сфер її життя. Такою подією стало запровадження правителем держави Володимиром Великим християнства як єдиної державної релігії. Цей крок суттєво вплинув на такі сфери життя держави як: духовне життя, розвиток культури та мистецтва, зовнішньополітичні орієнтації, економіку та ін.

Прийняття християнства мало для Русі величезне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів — церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією — найрозвиненішою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення.

Більш широкий зміст цієї події полягає в тому, що від цього моменту Русь вже назавжди стала пов`язана з християнським Заходом більше, ніж з мусульманським сходом. Цей зв`язок потяг за собою колосальні історичні, політичні та культурні зрушення. Не менш важливим залишається той момент, що християнство прийшло на Русь з Константинополя, а не з Риму. Коли християнський світ остаточно буде розколотий навпіл, тріщина пройде в тому числі і між українцями, та їх найближчими сусідами — католиками-поляками.

Таким чином, проблема запровадження християнства на Русі як єдиної релігії не втрачає своєї актуальності, адже ця подія не тільки заклала підвалини подальшого розвитку Київської держави, а і суттєво вплинула на сучасний образ української держави.

Таким чином, об`єктом даного дослідження є власне християнство.

Предметом дослідження є запровадження християнства на Русі як єдиної релігії.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від ІХ ст., розглядаючи передумови та існування християнства у східних слов`ян в цей період до початку ХІ ст., розглядаючи остаточне запровадження християнства Володимиром Великим, його укорінення та наслідки пов`язані з його прийняттям.

Географічні межі дослідження охоплюють терени Київської Русі та держав котрі входили до її складу, а саме, межі сучасної України, Польщі, Білорусії, Росії, Латвії, Литви та ін.), Візантії (терени сучасної Туреччини) та їх найближчих сусідів.

Мета роботи — описати процес запровадження християнства на теренах Київської Русі.

Завданням роботи є дослідити етапи запровадження християнства в Київській Русі. А саме, розглянути передумови виникнення та розповсюдження християнства як релігії, розглянути питання про релігію, котра існувала до приходу християнства (язичництво), спроби запровадження християнства в Давньоруській державі та їх успішність, розглянути ситуацію боротьби язичництва та християнства, та остаточне закріплення християнства як державної релігії Київської Русі.

Практичне значення даного дослідження полягає в тому, що воно допоможе пояснити підвалини політичної орієнтації нашої держави, виникнення та розвитку її культурних цінностей, традицій та проллє світло на деякі події в історії.

Проблеми соціокультурного розвитку Київської Русі, знайшли своє відображення в грецьких джерелах, зокрема це є енцикліка (окружне посланіє) патріарха Фотія, де відображено християнізацію Русі у 60-ті роки ІХ ст. Поширення християнства у східних слов’ян в ІХ-Х ст. засвідчено і в арабських джерелах. Зокрема, це праці Ібн-Хордадбега (автор кінця ІХ ст.).

Надалі проблеми соціокультурного розвитку Київської Русі, зокрема стародавні вірування східних слов’ян, уперше зацікавили вчених уже наприкінці ХVІІІ - початку ХІХ ст.

Чи не найкращою працею, написаною вже в другій половині ХІХ ст. із застосуванням елементів критичного опрацювання матеріалу, є тритомник О. Афанасьєва «Поэтические взгляды славян на природу» (М., 1865−1869).

На початку ХХ ст. було підготовлено цілий ряд досліджень, у яких зазначена проблематика в тій чи іншій мірі знайшла своє відображення. Зокрема, про дохристиянські вірування слов’ян та запровадження на Русі християнства йшлося в узагальнюючій праці Є.Голубинського «История русской церкви» (М., 1901), монографічному дослідженні М. Гальковського «Борьба христианства с остатками язычництва в Древней Руси» (Москва 1913, Харьков 1916. — Т.1,2), статті Є.Анічкова «Язычництво и Древняя Русь» (1914) та ін.

У радянській історіографії проблематика дохристиянських вірувань слов’ян та історія православної церкви загалом перебували на периферії наукових зацікавлень вітчизняних медієвістів. Попри все, за більш ніж півстоліття розвитку радянської історіографії представникам тогочасної історичної науки вдалося вийти за вузькі рамки офіційно задекларованих підходів.

Серед тих, кому все ж вдалося це зробити варто назвати праці М. Нікольського «Дохристианские верования и культы днепровских славян» (М., 1929) та Б. Рибакова «Язычництво древних славян» (М., 1981).

Своєрідний перелом у підходах до вивчення історії давньоруської церкви знаменували собою праці Я. Щапова «Церковь в системе государственной власти Древней Руси / Древнерусское государство и его международное значение» (М., 1965), «З історії давньоруської церкви Х-ХІІ ст.» («Український історичний журнал», 1967), «Церковь и становление древнерусской государственности» («Вопросы истории», 1969), «Княжеские уставы и церковь в Древней Руси ХІ-ХІV вв.» (М., 1972) та ін. В них учений у вельми толерантній формі, неупереджено та об'єктивно дослідив проблеми виникнення та розвитку церковно-адміністративного устрою Київської Русі, місця та ролі православної церковної організації в її економічному житті тощо.

Відзначення тисячолітнього ювілею хрещення Русі дало новий поштовх до активізації наукових студій цієї проблеми.

Доволі ґрунтовний погляд на проблему впровадження християнського віровчення в Київської Русі висловив у цей час український історик Михайло Брайчевський, котрий 1988 р. опублікував працю «Утвердження християнства на Русі». У ній вчений запропонував власну концепцію щодо утвердження християнства в Київській Русі.

Проте, багаточисленні дослідження істориків показують, що тема запровадження християнства на Русі не така проста як здається і вимагає більш детального дослідження. Так, необхідно звернути увагу на строки прийняття християнства, котрі не змогли обмежитись одним роком, причини християнізації держави, наслідки прийняття віри для народу і найголовніше — на те, яким чином відбувався перехід в свідомості людини від однієї картини світу до іншої.

Структура роботи. Робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновку та бібліографічного списку.

У вступі була актуальність проблеми дослідження; визначено об'єкт, предмет і мету дослідження, формулюються задачі дослідження, визначаються його етапи.

В основній частині роботи поетапно розглянута проблема запровадження християнства в Київській Русі, основні аспекти проблеми, обставини та значення цієї події.

В заключній частині надані основні висновки за темою дослідження, визначено подальші шляхи розробки проблеми.

Розділ 1. Християнство у східних слов’ян до середини ІХ століття

Починаючи розгляд проблеми запровадження християнства в Київській Русі, найбільш доцільно було б розглянути питання про те як, звідки і коли саме нова релігія з’являється на теренах Східної Європи та розповсюджується серед місцевих племен.

Митрополіт московський и коломенський Макарій в своїй книзі «История Русской Церкви» називає 5 періодів проникнення християнства слов`янські терени. А саме:

проповідь святого апостола Андрія;

проповідь слов`янських апостолів Кирила та Мефодія в Болгарії та Моравії та особливо найважливішу їх працю — переклад Священного Писання і богослужбових книг на слов`янську мову;

Хрещення перших князів київських Аскольда та Діра;

Хрещення великої княгині Ольги;

Хрещення великого князя Володимира.

Отже, згідно з цим, християнська віра розповсюдилась в межах Русі з І ст., а іі провідником був апостол Андрій Первозванний. Про його проповіді і історії свідчать писемні джерела, підтверджені археологічними данними.

Евсевій, єпископ Кесарійський, посилаючись на вчителя Церкви Оригена, в своїй «Церковній історії» пише: «Святі Апостоли і учні Спасителя розсіялись по всій землі. Фомі, як розповідає переказ, випала за жеребкуванням Парфія, Андрію — Скіфія, Іоанну — Асія…».

Про проповідь святого апостола Андрія Первозванного у скіфів розповідають также церковні письменники: святий Іполіт, єпископ Римський, священномученик Дорофій, єпископ Тирський, Сафроній Палестинський, святий Єпіфаній, єпископ Кіпрський і святий Євхерій Ліонський. Таким чином, за свідченням ранніх церковних письменників, Скіфія — це жереб і і місце апостольського благовістя святого Андрія Первозванного.

Скіфією за часів грецького історика Геродота (V в. до Різдва Христова) називалось Північне Причорномор`я. Тут починаючи з VI ст. до Різдва Христова з`явились багаточисленні грецькі міста-колонії, з котрих найбільш відомі Ольвія (в гирлі Південного Буга), Тирас (в гирлі Дністра), Танаїс (в гирлі Дону), Пантикапей (Керч), Феодосія, Херсонес (близько Севастополя). Між греками і скіфами велась жвава торгівля.

В ряді давніх свідчень характерне повідомлення ієрусалимського ієромонаха Єпіфанія (поч. ІХ ст.), котрий пройшов по слідам апостола Андрія все узбережжя Чорного моря і всюди зіштовхувався з місцевими розповідями про проповіді Первозванного апостол, бачив церкви, хрести, ікони святого Андрія та інші реліквію, що вказували на його апостольський подвиг, зібрав та записав імена учнів апостола — першиї єпископів заснованих їм Церков.

В м. Херсонес було складено «Алфавітарь» апостолу Андрію (канон з алфавітним акровіршем), про який відомо лише з давньослов`янського перекладу «Сказання» ієромонаха Єпіфанія. Можливо, саме зі «Сказання» відомості про проповідь апостола Андрія потрапили до руського літописного зводу, створеного на початку ХІІ ст., — «Повісті временних літ».

В другій половині ХІ ст. На Русі вже відомі храми на честь святого апостола Андрія Первозванного, а в «Повісті временних літ» є розповідь про відвідання Рісі Апостолом Андрієм: «Коли Андрій навчав в Синопі і прибув до Корсуні, дізнався він, що недалеко від Корсуні гирло Дніпра, і захотів відправитись до Риму, і приплив в гирло дніпровське, і звідти відправився вгору по Дніпру. І сталось так, що він прийшов і став під горами на березі. І вранці встав і сказав своїм учням: „Чи бачите ці гори? На цих горах засяє благодать Божа, буде місто велике, і постане багато церков“. І піднявся на ці гори, благословив іх, і поставив хрест, і помолився Богу, і зійшов с гори тої, де пізніше виник Київ, і відправився по Дніпру вгору. І прийшов до слов`ян, де зарас стоїть Новгород».

Потім, за свідченням «Степової книги», висхідному до стародавніх новгородських переказів, апостол прийшов в землю словен, «де нині Новгород, проповідував тут слово Боже, поставив і залишив свій жезл в селі Грузино, де є нині церква святого Андрія».

В вітчизняній історіографії відношення до достовірності літописного сказання про відвідання Києва та Новгорода святим Апостолом Андрієм Первозванним різноманітне, проте все ж історики сходяться на тому, що апостол Андрій безперечно проповідував в межах нашої держави — давній Скіфії чи Північному Причорномор`ї. «Якщо і покладені були святим Андрієм в країнах київських та новгородських певні початки християнства, — пише церковний історик митрополіт Московський Макарій, — то вони існували дуже не довго… І святого апостола Андрія не можно вважати безпосередньо засновником Церкви… Цю Церкву Первозванний лише звіддалі благословив в дусі пророцькому, утвердивши на горах Київських святий Крест — її нетлінну опору».

Історик Церкви І. І. Малишевський в роботі «Сказання про відвідання русткої держави святим апостолом Андрієм» прийшов до такого висновку: «Є підстави для визнання історичною істиною, що святий апостол Андрій Первозванний проповідував по Чорному, чи Понтійскому, морю, «єже сливіт Руське море» «. Він проповідував і элінам тутешньої Скіфії, і скіфам, корінним жителям країни… Серед племен цього скіфського світу могли бути і слов`яни.

Таким чином, зусиллями святого апостола Андрія Первозванного було покладено основи християнських церкви в містах Північного Причорномор`я, чи в Скіфії. Слухати проповіді Андрія Первозванного могли представники всього різномовного населення: греки, скіфи, сармати, слов`яни.

Археологічні розкопки останніх десятиліть допомогли відкрити в Херсонесі і Танаїсі давні «сіонські кордони» — підземні храми перших християн, котрі можливо відносяться до часів апостола Андрія.

В І ст. від Різдва Христового було ще одне джерело, звідки слов`янські народи черпали християнське учіння. Апостол Павло, проповідуючи християнську віру в Ілірії, звертався і до слов`янських племен, котрі тут жили. Святий апостол Андронік (І ст.), родич та учень апостола Павла, був поставлений єпископом в Панонію, де також жили слов`янські племена. Розповіді про апостольську працю святого Павла і Андроніка зберігались в народній пам`яті багато віків.

Великий водний шлях, по котрому йшов апостол Андрій Первозванний, відомий пізніше як шлях «із варях в греки», мав велике значення для розповсюдження християнства серед східнослов`янських племен — перш за все у словен, кривичів і полян, головними містами яких були Новгород, Смоленськ і Київ. Південні східнослов`янські племена — уличі і тіверці - жили між нижнім Дністром і нижнім Дунаєм — по сусідству з християнською грецькою колонією Тирас і Скіфською єпархією. В VІ ст., за свідченням Прокопія, єпископа Кесарійського (VІ ст.), уличі і тіверці спільно з дунайськими слов`янами здійснювали набіги на Візантію, служили у візантуйських військах. Проте в той період християнство ще не могло міцно утвердитись серед східнослов`янських племен. Однією з істотних причин цього чтало велике переселення народів, коли безчисельні орди азіатських кочівників (гунів, аварів та інших) ринулись одна за іншою через південну Росію в Європу, знищуючи сліди християнства там, де воно розповсюдилось.

За свідоцтвами античних авторів, першими місіонерами серед східноєвропейських варварів були полонені - християни, які були захоплені у так званих готських (скіфських) війнах ІІІ ст. Без сумніву, християнство у ІІІ ст. здобуло широке розповсюдження в античних містах Причорномор’я. Багато прихильників нової віри проживало в Херсонесі та в містах колишнього Боспорського царства. На початку ІV ст. у північному Причорномор'ї склались перші варварські єпископії.

Археологічні дослідження, вивчення глиняних календарів, орнаментів, людських поховань черняхівської культури свідчать про те, що нова віра була вже досить поширена. Але християнство ще не було офіціально затверджено. Його сповідувала тільки частина населення, яка за кількістю, очевидно, була набагато менша язичницької.

Початок історії Русі, як державного об'єднання південної частини східноєвропейських племен пов’язується з легендарною постаттю Кия — засновника Києва. «Повість временних літ» розкриває деякі важливі подробиці політичної біографії Кия, який княжив «в роде своем». Перебуваючи у Константинополі, він прийняв «велику честь від царя»; зробив спробу закріпитися в Нижньому Подунав'ї і навіть збудував там «градок Киевец», але невдало — «не прийняли його» місцеві племена. Він був змушений відійти у Середнє Подніпров'я і, заснувавши там нову резиденцію — Київ, помер. Але цікаво, що візантійські джерела приводять деякі дуже важливі дані, які стосуються перебування слов’янського правителя у Константинополі в молоді роки, його навчання там, особистої дружби з Іраклієм, а також прийняття їм християнства. Так автор VІІ ст. (сучасник описаних подій) Іоанн із Нікіу пише: «Куврат (так звали Кия), князь гунів та племінник Охрана, у молодості був охрещений та виховувався у Константинополі у надрах християнства. Він виріс при царському дворі. Він був тісно пов’язаний дружбою з Іраклієм, після його смерті, як осяяний царською милістю, виявляв щиру подяку до його дітей та жінки Мартіни. Силою святого животворного хрещення, їм прийнятого, він перемагав всіх варварів та язичників». Безперечно, цей факт потребує детальної перевірки, але при будь-яких умовах свідоцтво Іоана Нікіуського заслуговує на нашу увагу.

Наступною важливою сторінкою в розповсюдженні християнства на теренах Східної Європи є діяльність братів Кирила та Мефодія.

Перш ніж приступити до основного питання потрібно коротко розглянути житіє святих слов’янських просвітителів. Отже, брати Костянтин (нар. бл. 827 р.) і Мефодій (нар. бл. 815 р.) походили із знатної грецької сім'ї, що жила в місті Солуні (Фессалоніки). У сім'ї було семеро синів, з яких Мефодій був старшим, а Костянтин — молодшим. Спочатку Мефодій вибрав світський життєвий шлях і досягнув на цьому шляху чималих висот — він, маючи військове звання, став правителем в одному з підлеглих Візантійської імперії слов’янських князівств, де й вперше вивчив слов’янську мову. Але через десять років, як повідомляє «Житіє Мефодія», він змінив «суєту мирського життя і морок земних турбот» і прийняв чернецтво в одному з монастирів на горі Олімп в Малій Азії поблизу Мармурового моря. Костянтин же навчався у кращих вчителів Константинополя, зокрема у знаменитих Лева Математика і філолога Фотія, майбутнього Константинопольського патріарха. Знання, отримані Костянтином, були різноманітні - філософія, діалектика, геометрія, арифметика, риторика, астрономія, музика, а також мови — грецька, латинська, арабська, єврейська. Вже в ці роки Костянтин за свій розум і видатні пізнання отримав ім'я Філософа. Закінчивши навчання, Костянтин прийняв сан священика і став бібліотекарем в патріаршому книгосховищі при соборі Святой Софії в Константинополі. А незабаром він вже викладав філософію в Константинопольській школі. Будучи знавецем Священного Писання, Костянтин брав участь в різних богословських диспутах. В одній із суперечок йому вдалося перемогти єретика-іконоборця Аннія. У 851 р. Костянтин у складі візантійського посольства побував в арабських країнах, де вів богословські суперечки з арабськими мудрецями про сутність Святої Тройці і теж отримав перемогу. Але прагнення до благовірного життя спонукало Костянтина відректися від світу. Якийсь час він жив в самотності і безмовності, а потім віддалився в монастир до свого брата Мефодія на Олімп. Варто відмітити, що місіонерська діяльність серед північно-західних слов’ян не тільки могла відкривати імперії нове поле для широкої політичної і церковної місії, але в той же час завдати удару домаганням Західної імперії і поставити межу розповсюдженню латинської Церкви в збиток правам Константинопольського патріархату. Пошук Візантією союзників увінчався успіхом завдяки святим братам Костянтину та Мефодію.

В 860 году Костянтин був направлений з місіонерською метою у двір до хазарського кагана. Згідно житію, посольство було направлене у відповідь на прохання кагана, обіцявшого, якщо його запевнять, прийняти християнство. Під час перебування в Корсуні Костянтин, готуючись до полеміки, вивчив єврейську мову, самаритянське письмо, а наряду з ним якесь «русьскоє» письмо і мову (вважають, что в житії описка і замість «русьские» письмена варто читати «сурьские», то є сирійські - арамейські; у всякому випадку це не давньоруська мова, котру в ті часи не виділяли з загальнослов`янської. Диспут Костянтина з мусульманським імамом і єврейським раввіном, котрий стався в присутності кагана, згідно «Житію», закінчився перемогою Костянтина, проте каган віри не змінив. Арабські джерела і «Лист Йосипа» дають іншу картину: переможцем в диспуті був визнаний раввін, котрий зцькував Костянтина з імамом і, вичекавши, коли вони дискредитують один одного перед каганом у взаємній суперечці, довів кагану переваги іудейської віри.

Наступним етапом діяльності Костянтина та Мефодія стала Болгарська місія.

Роль Костянтина і Мефодія в розповсюдженні християнства в Болгарському царстві до сих пір не до кінця виявлена. Скептики вважають, що брати під час хрещення хана Бориса виконували Моравську місію і не могли приймати участь в цій події. В той же час ряд болгарських дослідників вважають, що в Константинополі знаходилась в якості заручниці сестра болгарського хана Бориса. Вона прийняла хрещення з іменем Феодори та була вихована в духі Святої віри. Близько 860 року вона повернулась до Болгарії і стала схиляти свого брата до прийняття християнства. Борис охрестився, прийнявши ім`я Михаїл, на честь сина Візантійської імператриці Феодори — імператора Михаїла ІІІ, в правління котрої відбулось обернення болгар в християнство. Костянтин і Мефодій знаходились в цій країні і своєю проповіддю сприяли утвердженню в ній християнства. З Болгарії християнська віра розповсбдилась на сусідню з нею Сербію. В 1863 році з допомогою брата Мефодія та учнів Костянтин склав старослов`янську абетку та переклав на болгарську мову з грецької основні богослужбові книги. Про час винайдення слов`янської абетки свідчить оповідання болгарського монаха Черноризця Храбра, сучасника царя Симеона, «Прописьмена». Він пише: «Аще ли въпросиши слов? ньскыя боукаря, глаголя: „Къто вы письмена сътворилъ есть, или кънигы пр? ложилъ?“ — То вьси в? дятъ и отъв? щавъше рекутъ: „Святыи Костанътинъ Философъ, нарицаемыи К? рилъ, тъ намъ письмена сътвори и кънигы пр? ложи, и Ме? одие, братъ его. Суть бо еще живи иже суть вид? ли ихъ“. И аще вопросиши: „в кое время?“ то ведят и рекут: „яко въ вр? мена Михаила, ц? саря грьчьска, и Бориса, къняза блъгарьска, и Растица къняза моравьска, и Коцеля къняза блатьньска въ л? то же отъ съзъданья вьсего мира 6363“». [11]

Таким чином, створення слов`янськохї абетки можна віднести до 863 року від Різдва Христова, згідно з Олександрійським літочисленням, що вживається болгарськими літописцями.

Спеціалісти до сих пір не дійшли згоди щодо того, автором котрої саме з двох слов`янських абеток — глаголиці чи кирилиці - є Костянтин.

В 862 році до Константинополя явились посли від моравського князя Ростислава з таким проханням: «Народ наш проповідує християнську віру, але у нас немає вчителів, котрі б могли пояснити нам віру на нашій рідній мові. Пришліть нам таких вчителів.» Імператор і патріарх зраділи і, призвавши солунських братів, запропонували ім ідти до моравів.

В Моравії Костянтин і Мефодій продовжували перекладати церковні книги з грецької на слов`янську мову, навчали слов`ян читанню, письму та веденню богослужіння на слов`янській мові. Брати пробули в Моравії бульше трьох рокув, а потім відправились з учнями до Риму до папи римського. Серед частини богословів Західної Церкви склалася точка зору, що хвала Богу може віддаватись лише на трьох мовах, на котрих було зроблено напис на Хресті Господньому: єврейською, грецькою та латинською. Тому Костянтин і Мефодій, котрі проповідували християнство в Моравії, були сприйняті як еретики і визвані до Риму. Там вони сподівались знайти підтримку в боротьбі проти німецького духовенства, що не бажало здавати свої позиції в Моравії та перешкоджало розповсюдженню слов`янської писемності. Дорогою до Риму відвідали ще одну слов`янську країну — Паннонію, де знаходилось Блатенське князівство. Тут в Блатнограді, за дорученням князя Коцела брати навчали слов`ян книжній справі та богослужінню на слов`янській мові. Після того, як Костянтин передав папі римському Адріану ІІ отримані ім в своїй херсонеській подорожі мощі святого Климента, той затвердив богослужіння на слов`янській мові, та перекладені книги наказав покласти в римських церквах. За наказом папи, Формоз (єпископ Порто) і Гаудерик (єпископ Веллетри) посвятили в священники трьох братів, що подорожували з Костянтином і Мефодієм, а останній бів рукопокладений в єпископський сан.

В Римі Кирило важко захворів, на початку 869 року остаточно зліг, прийняв схиму та нове монашеське ім`я Кирило, і через 50 днів (14 лютого) помер. Його було поховано в Римі в церкві Святого Климента.

Перед смертю заповів Мефодію продовжувати ії спільну справу. Папа рукопоклав його в сан архієпископа Моравії і Паннонії. Мефодій з учнями, отримавши сан священників, повернувся до Наннонії, а пізнішк до Моравії.

На цей час становище в Моравії різко змінилось. Після того, як Ростислав потерпів поразку від Людовіка німецького і в 870 році помер в баварській тюрмі, моравським князем став його племінник Святополк, котрий підкорявся німецькому політичному впливу. Діяльність Мефодія та його учнів протікала в дуже складних умовах. Латинсько-німецьке духовенство всіляки заважало розповсюдженню слов`янської мови як мови церкви. Їм навіть вдалося на 3 роки полонити Мефодія в одному з швабських монастирів — Райхенау.

Дізнавшись про це, папа Іоанн VІІІ заборонив німецьким єпископам проводити літургію, доки Мефодій не буде звільнений. Що правда, він же заборонив богослужіння на слов`янській мові, дозволивши лише проповіді.

Будучи в 874 роцу відновленим в правах архієпископа, Мефодій, недивлячись на заборону, продовжував богослужіння на слов`янській мові, хрестив чеського князя Боривоя і його дружину Людмилу.

В 879 році німецькі єпископи організували новий процес проти Мефодія. Проте Мефодій в Римі блискуче виправдався і навіть отримав папську буллу, що дозволяла богослужіння на слов`янській мові.

В 881 році Мефодій за запрошенням імператора Василія І Македонянина приїхав до Константинополся. Там він провів три роки, після чого разом з учнями повернувся до Моравії. За допомогою трьох учнів він переклав на слов`янську мову Вітхий Завіт і святоотеческіе книги.

В 885 році Мефодій важко захворів. Перед смертю послідовником назвав учня Горазда. 19 квітня, в Вербну неделю він попросив віднести себе в храм, де прочитав проповідь. В той же день він і помер. Відспівування Мефодія проходило на трьох мовах — слов`янській, грецькій і латинській.

Діяльність солунських братів завершує етап розповсюдження християнства серед слов`ян до середини ІХ століття. З середини ІХ століття починається нова сторінка в історії християнства східних слов`ян — хрещення Русі Аскольдом.

Розділ 2. Перше (Аскольдове) хрещення Русі

В «Окружному посланні» визначний церковний і політичний діяч Візантії, константинопольський патріарх Фотій розповідає, що близька 867 року руси прийняли християнську віру взамін язичницької. Це також підтверджує «Життєпис Василія І» та кілька арабських джерел.

Прийняття християнства Київською Руссю трохи більше ніж за сто років до хрещення Володимира є наступним етапом нашого дослідження.

Для розкриття цієї проблеми варто розглянути наступні питання:

Становище Русі на час правління Аскольда;

Джерела, які засвідчують правдивість проблеми:

А) грецькі джерела, Б) мусульманські джерела, В) вітчизняні джерела,

— Історіографія проблеми;

— Питання датування Аскольдового хрещення;

Аскольд був напівлегендарним володарем Київської держави. Його правління (загинув у 882 році) становить блискучу сторінку в історії ранньої Русі. На цей час щойностворена держава вийшла на світову арену, здобула світове визнання і стала невід`ємною частиною Європи. В державі завершується формування феодальних відносин, що тривало майже з І до середини ІХ століття.

Що являла собою Київська Русь тих часів в географічному плані? Арабські письменники часів Аскольда повідомляють про три центри Русі. Такими джерелами є автори так званої групи Ал-Бахі: Ал-Істахрі, Ібн-Хаукаль, анонімна книга «Худу-ал-Алам», а також значно пізніший твір Ідрісі. За свідченням цих джерел, в середині або на початку другої половини ІХ ст. в Східній Європі існували три об'єднання східнослов'янських племен — Куявія, Славія та Арсанія (чи Артанія).

Існує багать гіпотез щодо локалізації цих об`єднань. Проте в основній масі історики доходять висновку, що:

Куявія — це Київська Русь, тобто держава Аскольда. Вона охоплювала південну групу східнослов'янських племен з центром у Києві. Її головне територіальне ядро утворювала Середня Наддніпрянщина — за термінологією А. Насонова та Б. Рибакова «початкова Русь», або ж «Русь у вузькому значенні слова». Її містами, крім Києва, були Чернігів та Переяслав.

Славія — це об'єднання північної частини східнослов'янських і деяких не слов’янських племен з центром у Ладозі - майбутня Новгородська Русь.

Серйозні суперечки викликає Арсанія, але більшість дослідників визнають, що вона локалізується на південному сході нашої країни — в області надазов’я, Східного Криму та Північного Кавказу. Це так звана Азовська, або Чорноморська чи Тмутараканська Русь. [21]

За Аскольда до складу Київської Русі входили землі полян, деревлян, дреговичів та південно-західної частини, сіверян (з містом Черніговом). Славія включала територію ільменських словенів, чуді, весі та мері. Між обома об'єднаннями лежала область кривичів, щодо 872р. зберігала незалежність Землі в’ятичів, радимичів та більшої частини сіверян ще у VIII ст. були захоплені хазарами і перебували під зверхністю Каганату.

Головні інтереси Аскольдової Русі охоплювали південь та південний схід. Її приваблювали багаті й сильні держави — Хазарія, Болгарія, Візантія, кавказькі країни — Грузія, Вірменія, Албанія (Азербайджан), навіть віддалений Багдад. З ним вона підтримувала активні торгівельні та політичні зв’язки.

З Хазарією, яка з ІХ ст. почала занепадати, Аскольд підтримував мирні стосунки. Не ставлячи серйозної загрози для молодої держави, каганат, одначе, був ще досить міцним заслоном проти кочових племен Сходу. Лояльними були відносини Русі з мадярами, які у першій половині і середині ІХ ст. утворили політичне об'єднання в басейні Дону — Леведію. Змушені відійти під тиском печенігів до Нижнього Наддніпров'я, вони перейшли під Київський протекторат.

Інтереси забезпечення східного тилу спонукал київського кагана (Аскольд мав титул кагана, що дорівнював імператорському (царському)) утримуватися від будь-яких конфліктів з Хазарією. Напевно тому він не ставив перед собою мету про визволення і прилучення до Русі в’ятичів, радимичів та сіверян, які лишалися в складі каганату аж до захоплення Києва Олегом в 882р. Натомість Аскольд був зацікавлений землями Східного Криму та Надкубання (Арсанія), які мали стати плацдармом для активних дій проти Закавказзя та прикаспійських володінь Халіфату. Зокрема, в арабських джерелах (ал-якубі) є відомості про допомогу проти арабської навали, подану «царем слов’ян» («Сахіб ас-Сахаліба») — разом з хазарським каганатом і грецьким імператором — племенам Кахетії. Відомий також похід Аскольдової дружини на Абесгун (південне узбережжя Каспію), про яке повідомляє перський хроніст Ібн-Інсфендіяр, що базувався, очевидно, на відомостях сучасника подій ат-Табарі.

Головною найвизначнішою зовнішньополітичною акцією Аскольда були походи проти Візантії та договори, укладені з нею. [3]

У 860р., за імператора Михайла ІІІ, Русь раптово напала на Константинополь, що закінчилось гучною перемогою Київського кагана. Джерела нічого не повідомляють про укладання в тому році договору, але якась угода була досягнута, хоча можливо не мала юридичного оформлення у вигляді писаного документа. Неважко здогадатися і про її зміст: Візантія відкупилася від небезпечного ворога контрибуцією і даниною. Головний політичний сенс походу полягав, однак, не в суто матеріальному знаку. Найголовнішим досягненням Аскольда було дипломатичне визнання Русі як великої держави і достойного контрагента Візантії. Цим походом Київська Русь ствердила свою міжнародну позицію в системі Ейкумени.

Другий похід, ймовірно, відбувся близько 863р. Грецькі джерела (Микита Пафлагонський) відзначають напад Русі на Принцеві острови у Мармуровому морі. Через три роки відбувся новий похід, який однак закінчився трагічно для Русі. Несподівана буря розкидала київський флот і кампанія обернулася фатально. «І був в Києві плач великий», — констатує давній літописець під наступним 867р.

У 874р. Аскольд організував четвертий похід, який мав позитивні наслідки. До рішучої битви, правда не дійшло, оскільки імператор Василь І Македонян поспішив укласти з київським каганом мирну угоду. На цей раз договір оформлено з дотриманням усіх необхідних формальностей. Сам факт підписання угоди чітко відзначений в джерелах — як візантійських (Константин Багрянородний), так і в давньоруських (зокрема, в Київському літописі).

Успішні походи проти Візантійської імперії показали, що Русь входить до найпотужніших держав середньовічної Європи і ствердили її міжнародний авторитет.

Розглянувши питання про те, що собою являла давньоруська держава за часів правління Аскольда звернемося до джерел, що розповідають про прийняття державою русів християнства.

Грецькі джерела. Головним джерелом, що відбило християнізацію Русі у 60-ті роки ІХ ст., є енцикліка (окружне посланіє) патріарха Фотія. Фотій писав: «Не тільки болгари навернулися до християнства, а й той народ, про якого багато і часто говориться, і який перевершує інших брутальністю і звірством, тобто так звані руси. Підкоривши сусідні народи і через надто залишавшися, вони підняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони перемінили еллінську й безбожну віру, якої раніше дотримувалися, на чисте християнське вчення, увійшовши до числа відданих нам друзів, хоча коротко перед тим грабували нас і виявляли нестриману зухвалість. І в них запалала така жадоба віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою ретельністю виконують християнські обряди».

Повідомлення чітке за викладом. У ньому йдеться не про поширення християнства на Русі, а про офіційне запровадження нової віри. Русь на тільки прийняла Христа; вона відмовилася від язичества («еллінської та безбожної віри»), тобто формально стала християнською державою, хоча прилучення до нової віри її підданих затяглось на досить тривалий час.

Про хрещення Русі у ІХ ст. повідомляють ще деякі грецькі джерела, серед яких перше місце належить твору Константина Багрянородного, який чытко описав два факти: по-перше, хрещення Русі, як цілої країни, по-друге — заснування Руської єпархії в рангу архієпископії.

Дуже коротко про це йдеться у так званого продовжувача Феофана: «небагато часу пізніше посольство їхнє (русів) прибуло у царське місто з проханням зробити їх учасниками у святому хрещенні, що й було доконано» .

Для грецької історіографії Русь кінця ІХ-Х ст. була християнською країною.

Грецькі історики ХІ-ХІІ ст. були погано поінформовані про київські справи. Стверджена у Візантії концепція християнської Русі, природно, стикалася з Володимировою легендою, що прагнула приписати християнізацію країни самому лише Володимиру Святому. Ця легенда знайшла відбиття і в грецькій літературі, але наскільки своєрідне і несподіване, що виключає можливість вбачати в ній певну історіографічну версію. Цікавим документом є так звана Бандурієва легенда, що належить анонімному візантійському автору.

В кінці XVII ст. Ансельм Бандурі видав невідому доти повість присвячену Володимиру Святому. Русь, згідно цієї версії, хрестив Володимир, але він мав справу не з Василем ІІ Болгаробойцем, а з Василем І Македонином, сучасником Аскольда. В ролі просвітників Русі виступають Кирило та Афанасій. Вони сподвижники архієрея, який продемонстрував чудо з Євангелієм. Для успіху просвітницької місії вони створюють спеціальний слов’янський алфавіт з 35 літер. Тут поєднано щонайменше три різні перекази: 1) відомості про перше хрещення Русі, що йдуть від Константина Багрянородного; 2) історія моравської місії Кирила і Мефодія, під час якої винайдено слов’янський алфавіт; 3) особисте хрещення київського князя Володимира Святославина наприкінці Х ст. і повернення християнству значення офіційної релігії на Русі.

Бандурієва легенда становить собою винятково важливий, можна сказати унікальний, документ, що відбив дивовижне переплетення історичних тенденцій та ідеологічних концепцій. Значення його виходить далеко за рамки самого твору, бо допомагає з’ясуванню та інтерпретації багатьох інших джерел. Як бачимо, крім того, що в ролі просвітника Русі виступає Володимир Святославич, сам акт хрещення віднесено до часів Василя І Македонина. Кирила та Афанасія-Мефодія, тобто до другої половини ІХ ст.

Мусульманські джерела. Поширення християнства у східних слов’ян в ІХ-Х ст. засвідчено і в арабських джерелах. Зокрема, Ібн-Хордадбег (автор кінця ІХ ст.), оповідаючи про русів (точніше руських купців, що приїздили до Багдада), підкреслював: «І видають вони себе за християн, і платять джізію». Наведений текст, правда, звучить трохи двозначно: руси «видають» себе за християн, але чи були вони такими насправді? Втім, враховуючи ситуацію, цей відтінок неясності можна зняти. Прикидатися християнами в Багдаді, не будучи ними реально, навряд чи мало сенс: столиця ісламу не обіцяла адептам грецької віри ніяких переваг чи вигід. Доцільніше було б прикидатися магометанами.

Отже, свідчення Ібн-Хордадбега слід розуміти у прямому значенні: руси вважають себе християнами тобто дійсно належать до цієї віри (принаймні формально). У кожному разі все руське купецтво виявляється християнським.

Ібн-Хордадбег писав свою книгу у 80-х роках ІХ ст., тобто був сучасником Аскольда. Таким чином, його свідчення відноситься до другої половині ІХ ст., коли Русь офіційно вважалася християнською країною, її громадяни мали «видавати» себе за християн навіть тоді, коли в глибині душі лишалися язичниками.

Інші відомості наводить ал-Масуді, автору Х ст. В його творі одна частина слов’ян виступає християнами, а інша — язичниками. «Вони мають багато городів, — пише Маруді. — а також церкви, де вішають дзвони, в які б’ють молотком, — подібно до того як у нас християни ударяють дерев’яним стукалом по дошці». Декотрі дослідники вважають, що наведені свідчення стосуються переважно західних слов’ян. Названі в тексті географічні реалії, однак, з певністю вказують на східну Слов’янщину, населення якої було сусідами хозарів, волзьких булгар. Його зв’язки простягаються до Волги, Дону, Північного Кавказу, а Чорне море ал-Масуді називає «Руським». Згадка царя Діра (брата Аскольда) також веде нас до Київської Русі.

Вітчизняні джерела. Найбільшої уваги, звичайно, потребують вітчизняні джерела. Прийнято вважати, що вони не зберегли жодних спогадів про перше хрещення Русі. Адже офіційна історіографічна традиція беззастережно прийняла Володимирову легенду. Проте, давньоруських свідчень про християнізацію ІХ ст. чимало, вони досить різнобарвні й промовисті.

Насамперед літописання. Б. О. Рибаков, вважає, що розповідь про Аскольдове хрещення містилася в Несторовій редакції «Повісті временних літ» і вилучена звідти авторами третьої редакції 1118р. [29]

З текстів, що дійшли до нас, найважливішим є Никоновський літопис (середина XVI ст.). Його автори використали численні стародавні документи, пізніше, на жаль, втрачені.

Проте, в Ніконовському літописі багато неузгоджень.

Прагнення якось узгодити численні свідчення запровадження християнства на Русі в середині ІХ ст. з офіційно ствердженою версією про Володимирове хрещення 988р., освяченою церковною традицією, породило цікаву концепцію, про багатоступінчастий процес християнізації нашої країни. Виклад цієї схеми знаходило в Густинському літопису, де подано хронологічну схему з п’ятьма послідовними етапами досліджуваного процесу.

Перший етап — місія апостола Андрія; другий — хрещення Болгарії і Моравії у 60-і роки ІХ ст.; третій — Аскольдове хрещення в другій половині ІХ ст.; четвертий — хрещення Ольги; п’ятий — Володимира. Наведена схема відповідає реальному розгортанню подій, хоча їх перебіг був набагато складнішим. Це схема вийшла за рамки вітчизняної історіографії, відбилася в деяких західних хроніках і як вияв зворотного впливу — у Київському Синопсису. В останньому Аскольдове хрещення представлено як третій етап, причому наводиться точна дата: 886р.

Розглянувши джерельну бвзу, звернемося до історіографії проблеми. Достовірність прийняття християнства в Київській Русі до 988 року не викликає сумніву, проте цей факт не є популярним в історіографії, котра звикла пов`язувати цю подію з іменем Володимира Великого. Значення Аскольдового хрещення для розвитку Русі надто применшувалось й затушковувалось.

В старій науці твердилося, що у 60-ті роки ІХ ст. хрестилася не Русь, яку наприкінці Х ст. просвітив Володимир Великий. Тобто не Київська, а Тмутараканська. Цей погляд відстоювали або підтримували А. Л. Шлепер, Ф. К. Брун, Д.І.Іловайський, Є.Є.Голубинський, Д.І.Багалій, В. А. Пархоменко та ін.

Ця гіпотеза не підтвердилася і була відкинута радянською наукою. В енцикліці Фотія підкреслено, що у 60-ті роки ІХ ст. хрестилася саме та Русь, яка загрожувала Константинополю, тобто Аскольдова або Київська Русь. Те ж саме — у вітчизняних джерелах, в літописах Никоновському, Тмутараканському, в Київському Синопсисі. Тмутараканська або Чорноморсько-Азовська Русь на становила собою визначної політичної сили, не відповідала Фотієвій характеристиці.

Тому в радянській історіографії набула поширення точка зору, яку можна назвати «становою». Її сенс полягає в тому, що у 60-ті роки ІХ ст. хрестилася не вся Київська Русь, не народ, не держава і не країна, а лише певна частина суспільної верхівки на чолі з київським князем (Каганом). Держава ж в цілому продовжувала залишатися язичницькою, що й визначало її ідеологічний статус. Цієї концепції дотримувалися Б. Д. Греков, В.В. Мавродін, М. В. Шевченко, М. Ф. Лавров, В. Т. Пашу то, Г. Г. Митаврин та ін.

Процес християнізації Русі був складним і тривалим. Далеко не одразу нова релігія була сприйнята народом і подолала старе, віджиле поганство. Ще у ХІІ ст. на Русі існували кутки, куди офіційно стверджена віра ще не пробила собі шлях. Проблема «довір'я», яке нібито існувало на Русі майже до самої Батиєвої навали, потребує спеціального розгляду. Однак цілком очевидно, що остаточне проголошення християнства державною релігією у 988р. не одразу спричинило до ліквідації язичницьких пережитків.

Суть постановки питання зводиться до того, коли саме Русь офіційно стала християнською державою; коли вкорінилася грецька віра, набувши необхідних організаційних форм; коли нарешті була створена руська (або київська) єпархія. Наявність (навіть значної кількісно) язичеської верстви серед населення багатоетнічної країни не має принципового значення для позитивної або негативної відповіді на поставлені питання.

На думку багатьох дослідників Аскольдове хрещення передбачало хрещення всієї Русі (Брайчевський) — принаймні формальне. Одне з двох: або київський каган мав досить сили й авторитету для забезпечення нової релігії панівного становища в країні, або ж він мав зникнути з політичної арени, оскільки язичницька частина населення навряд чи погодилася б терпіти на престолі адепта грецької віри.

Важливими є роботи Татіщева. Відношення дослідників до «Татіщевських відомостей» пройшло досить цікаву еволюцію. Спочатку їх використовували без необхідної критичності, як і будь-які інші стародавні тексти. Потім виникла протилежна тенденція взагалі заперечувати джерелознавче значення цих відомостей. Зокрема, особливе роздратування викликав Іоанимівський літопис, на який В.М. Татіщев посилався особливо охоче і схильний був ставити його вище за Нестерівську «Повість временних літ». У 1945р. В. В. Мавродин назвав цей літопис «класичною підробкою XVIII ст.»

Останнім часом ситуація докорінно змінилася. Дослідження повоєнного часу довели джерелознавчу цінність «Історії Російської». Факт запровадження християнства на Русі за Аскольда Татищев підкреслює неодноразово. Історик нараховує шість стадій християнізації слов’янських країн. Аскольдове хрещення попадає до четвертої позиції.

«Четвертое крещение в славянах, — пише історик, — точно до нас не принадлежит и есть первое на Руси, чрез нир Михаила митрополита и показали чуде Евангелие. Сие по летом во время Оскольдово, который от грек Рос именовал и 867-м году крещение приял, яко Бароний из Недрино и Куропалата в том и 867-м сказуем тако: «Рос, князь скифский, часто на места поморские нападая, около Чернаго моря разорел и то него в Константинополи бедствие немало. Рос той и цармо Михаило послово прислал и святое крещение испросил». [33]

Далі вміщено знайомий нам переказ про чудо з Євангелієм. Цю подію Татищев відносить до 886р.

Найцікавішим епізодом з наведених В. М. Татищевим є лист патріарха Фотія, написаний на третє літо після хрещення Русі адресований київському князю та митрополиту Михайлу Сирину. Державця названо Володимиром, що вводить документ в розглянуту вище категорію текстів, які поєднали ім'я «рівно-постольного» князя з іменами Фотія ат Михайла. В дійсності ж адресатом листа мав бути Аскольд.

Цей текст містився в утраченому Новгородському зведенні, виписки з якого В. М. Татищеву передав А. Ф. Хрущов. З цих виписок історик запозичив деякі ідомості, критична перевірка яких дає підстави вважати їх доброякісними документами. Лист про який повідомляє В. М. Татищев дійсно був написаний Фотієм, але не у 991р., а у 863р., і адресований не Володимиру, а Аскольду. Визнання цього факту знімає всі джерелознавчі труднощі та сумніви. Відомості про цей лист витримують критичну перевірку і добре накладаються на тогочасну історичну обстановку. Вони вносять істотні доповнення в самі знання щодо візантійсько-руських взаємин у середині ІХ ст.

Наталія Полянська-Василенко вважає, що хрещення відбулося не за цісаря Михайла ІІІ та патріарха Фотія, а за цісаря Василія І та патріарха Ігнатія. Вона пише, що «питання про охрещення Київської Русі за князювання Аскольда можна визнати за доведене». За Н. Полянською-Василенко можна сказати, що коли Київський князь просив у Царгороду місіонерів, природно, цісар міг вислати св. Кирила.

Б.О. Рибаков вважає, що християнами в середині ІХ ст. стали переважно представники давньоруської соціальної еліти. Самий факт хрещення розглядається ним як такий, що мав безпосереднє значення для дальшого розвитку Русі в цілому. Ще у 1956р. Б. О. Рибаков визнавав акт хрещення кульмінаційним пунктом в історії Аскольдової держави. «Редактор „Повісті временних літ“, — писав він, — з якихось міркувань приховав від нас цю подію і приписав хрещення Русі князю Володимиру Святославичу. При цьому літописна розповідь вступила в протиріччя із включеним до літопису текстом договору 944р., де прямо говориться про християнську Русь та про св.Іллі в Києві».

Посилаючись на Фотія, Константина Багрянородного та на деякі вітчизняні джерела, Б. О. Рибаков упевнено стверджує існування Руської митрополії, створеної за часів Аскольда.

Розглянувши історіографію проблеми, звернімося до ще одного важливого і завершального пункту розділу — уточнення дати першого хрещення Русі. Це питання породило в науковій літературі гостру дискусію. Найбільшу плутанину вносить текст Константина Багрянородного. З його оповідання випливає, що Русь була навернена в правління Василя І Македонина, тобто, після 867р. Порфирордний хроніст підкреслює, що акт хрещення відбувся після і в наслідок угоди, укладеної Василем з Аскольдом. Оскільки точна дата останньої відома (874р.), то виходить: християнство в нашій країні було запроваджено архієпископом рукопокладеним патріархом Ігнатієм незабаром після названого року.

Цей висновок рішуче спростовується енциклікою Фотія — головним джерелом, що є в розпорядженні науки. Фотій був усунутий з патріаршого престолу 25 вересня 867р. — одразу ж після вбивства Михайла ІІІ. На жаль, окружне посланіє Фотія не має твердої дати, але написане, безсумнівно, ще до його падіння. Більшість дослідників відносять цей документ до 866 або 876, але виключно через хибно усвідомлену «обережність».

У пізнішій літературі традиції XVI-XVII ст., репрезентованій М. Кромером, Ц. Баронієм, І.Гізелем та ін., виникла ще одна версія, за якою хрещення русі і рукопокладення митрополита в Київ припадають на час другого понтифікату Фотія, тобто після смерті Ігнатія (жовтень 877р.). так у Густинському літопису читаємо: «В то же время, по смерти Игнатия, паки возведень бисто Фотий на пристоль Василиемъ Македониномъ царемъ и отсель есть водити, яко Фотий тогда бъ, понеже Игнатий умре в лъто 878. Сего же Михаила посылама патриархъ Фотий в лето 886, сие же бысть, якоже мню при Алгу князю Рускомъ». В київському синопсису вміщено аналогічний текст: «Третие крестимося Росы лъ оть Рождества Христова Осмьсото осмьдесять шестаго, в царство Греческого Царя Василья Македона, тому же Патриарху Фотию сие жуву Сушу: оть них же прислань бысть крещения ради Россовь Обладающу Князю Ольгу михаиль Митрополит…» ця версія до вітчизняної історіографії потрапила, ймовірно, із західних хронік.

Наведений матеріал не витримує критики. Угода імператора Василя І Македонина укладена не з Олегом, а з Аскольдом (що надійно засвідчено Никонівським літописом) Отже не 886р., а не пізніше 882р. Справжян дата договору (874р.) також не виключає сумнівів і передує поверненню Фотія на патріаршество. До того ж Константин Багрянородний твердить, що архієрей надісланий на Русь, був рукопокладений Ігнатієм, а не Фотієм. Таким чином, усуваючи, ніби, одні протиріччя, коментована версія породжує нові, ще складніші.

Розбіжність джерел активно дебатувалася в новітній літературі. Частина істориків, але менша, віддавала перевагу версії Константина. Їх позиція здається безнадійною. Заперечувати свідчення Фотія неможливо, оскільки передбачати подію за десятиліття до того, як вона сталася реально, патріарх, звичайно, неміг. Залишається одне з двох: або відкинути повідомлення Порфирогенета, як недостовірне, або спробувати відтлумачити його якось по-іншому. Декотрі дослядники вважали, що обидва джерела доброякісні, але мають не увазі різін події. М.М. Карамзін писав, що свідчення візантійських джерел можуть бути принципово узгоджені: церковних наставників на Русь могли надсилати і Фотій, і Ігнатій.

Правильну позицію, на мій погляд, зайняв Б.М.Меліоранський. Він писав: «Продовжувач (Феофана, тобто Константин Багрянородний) має на увазі змін унадісланого Фотієм єпископа русів, що мала місце за патріарха Ігнатія після 867р. І друзі й вороги Фотія визнають, що він володів особливою здібністю привертати до себе прибічників; з числа всіх єпископів, ним поставлених, або тих, хто його визнали, зрадили його у 867−877рр. Лише дуже нечисленні; а переважна більшість були позбавлені кафедр і замінені ігнатіанцями. Нічого нема неймовірного і тому, щосеред них опинився й надісланий, або призначений на Русь архієпископ.