Форми права

КУРСОВА РОБОТА на тему: «Форми права» .

Зміст

• Вступ
• 1. Форма і джерело права: аспекти співвідношення
• 2. Форми права в різних школах права
• 3. Характеристика форм права в Україні
• Висновок
• Список літератури

Вступ

Актуальність дослідження. Важлива функція покладена на плечі суспільства — регулювання відносин між людьми, охорона і захист цих відносин. Це завдання воно здійснює за допомогою соціальних норм, у системі яких право посідає провідне місце. Тому право в юридичній науці розглядають як загальносоціальне явище і як волевиявлення держави.

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну соціальну, правову державу.

Основоположними принципами такої держави об'єктивно виступаєть верховенство Права, першочергова соціальна цінність прав і свобод людини і громадянина.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (Ст. 3 Конституції України). Частина ж перша статті 8 Основного закону нашої держави проголошує: «В Україні визначається і діє принцип верховенства права».

Термін «право» вживається в процесі спілкування людей досить часто, відображаючи при цьому різні аспекти їхнього суспільного життя. Так, слово «право» означає можливості, які має соціальний суб'єкт, сукупність особливих правил соціальної поведінки загального характеру, відповідність форм явища, його сутності тощо

Залежно від сфери знань, в яких використовується цей термін, виділяють його філософські, соціальні, психологічні тлумачення, що мають загальні і відмінні риси, пов’язані з особливостями предмету наукового дослідження і засобів, що використовуються для цього. Кожне з тлумачень права відображає лише певні його сторони, аспекти тією мірою, в якій право є предметом дослідження окремої науки. Тому тільки аналіз всіх визначень права спроможний відобразити його характеристики, як цілісного суспільного явища.

Але такий аналіз не буде повноцінним без дослідження джерел, чи, як ще часто їх називають у правовій науці, форм права. Саме джерела права і є центром уваги нашої курсової роботи. Поняття права, його джерела, класифікація форм права, нормативно-правовий акт у ракурсі основного джерела права, — безперечно одні з найважливіших моментів у правовому світогляді, правовій культурі громадянина України, і які обов’язково мусять бути охоплені даною роботою.

Об`єктом дослідження є - право.

Предметом дослідження є - форми права.

Метою дослідження є - висвітлення форм права.

Завданням дослідження є - висвітлення

— форм і джерел права та аспекти їх співвідношення;

— форм права в різних школах права;

— характеристики форм права в Україні.

Методи дослідження — Однією з найважливіших методологічних вимог до дослідження джерел права було і залишається поєднання історичного та логічного підходів (це дозволяє побачити і всебічно зрозуміти наявний об'єктивний прямий зв’язок та взаємозумовленість розвитку праворозуміння і форми вираження права). Метод синтезу дозволив розкрити зміст понять, які складають предмет досліджуваної теми, а також сформулювати відповідні висновки.

1. Форма і джерело права: аспекти співвідношення

Ефективність функціонування державного механізму безпосередньо пов’язана з існуванням та дією правовиховних засобів регулювання суспільних відносин. Одним із правових засобів є джерела права, які у сукупності складають цілісну і взаємопов'язану систему. Перш ніж аналізувати різні джерела права, необхідно розглянути співвідношення понять «форма права» і «джерело права» .

" Під формою права треба розуміти організацію власного змісту, способи його існування, прояву, впорядкування та функціонування. Розрізняють внутрішню та зовнішню форми права. Під першою розуміють систему права, структуру змісту або систему права та його структуру, а під зовнішньою — джерела права" .

Сучасна юридична література поняття «джерело права» визначає у декількох аспектах.

1) Джерело права визначається як джерело виникнення права як соціальної категорії. У значенні джерел права характеризують пам’ятки історії, літописи, судові справи та звичаї, що існували історично, мають юридичний зміст та визначають основні напрями становлення права конкретної держави. Наприклад, Руська правда, Закони Ману.

2) Джерело права у генетичному розумінні характеризують як умови формування права, тобто фактори правотворчості та загальнолюдські цінності, що безпосередньо впливають на процес формування та функціонування права. Фактори, що обумовили появу права, поділяють на матеріальні (потреби суспільства, обумовлені соціально-економічними потребами його розвитку) і ідеологічні (система уявлень суб'єктів про те, яким має бути право).

3) Джерело права у юридичному значенні визначають як спосіб зовнішнього прояву права. Це текстуальні джерела права, які можна поділити на первинні (котрі є підставою для виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов’язків: нормативно-правові акти, нормативно-правові договори, правові прецеденти, релігійні норми, правові звичаї) і похідні (уточнюють зміст первинних: судова та адміністративна практика).

4) Джерело права — це діяльність суб'єктів суспільних відносин, в результаті якої реалізуються їх потреби і задовольняються інтереси.

" У юридичній науці існують різноманітні підходи до визначення класифікації джерел права. Оскільки предметом нашого вивчення є джерела права у юридичному значенні, необхідно зазначити, що історично першим джерелом права був правовий звичай, процес виникнення якого безпосередньо пов’язаний з виникненням держави. У первісному суспільстві людина діяла певним чином в силу зовнішніх обставин, а періодичне повторення таких дій протягом тривалого часу призвело до виникнення звичаю діяти саме таким чином. З поступовим ускладненням суспільних відносин звичай набуває характеру правила поведінки, якого дотримуються всі члени певної соціальної групи в обов’язковому порядку" .

Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рішенням органів держави, а виникають в результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у свідомості людей і входять в звичку, існуючі у вигляді соціальних норм. Дане джерело права з’явилося на ранніх етапах розвитку держави і права, у так званих полісах — містах-державах і було спрямоване на регулювання сімейних, шлюбних, господарських, майнових відносин. Про важливу роль звичаїв у формуванні правових систем країн стародавнього світу свідчить те, що перші закони цих країн — це зведення звичаєвих правил поведінки (Закони XII таблиць, Закони Ману, Руська правда).

Поява соціальної нерівності, протилежних інтересів призводить до порушення звичаєвих правил поведінки окремими індивідами. Тому досягти обов’язкового виконання звичаїв можна було лише надавши їм захист з боку держави шляхом санкціонування (визнання). Відповідно, на відміну від звичаїв, реалізація правових звичаїв забезпечується мірами державного примусу. Крім того, в результаті санкціонування державою звичай набуває загальнообов’язкового характеру щодо виконання, що означає можливість не лише його поширення на всіх суб'єктів, а й гарантування його виконання з боку держави.

Виділяють дві форми санкціонування звичаю: посилання на нього у статті закону (так, у п. 1 ст. 19 Цивільного кодексу Російської Федерації зазначається, що громадянин набуває і здійснює права та обов’язки під своїм іменем, що включає прізвище і особисте ім'я, а також по-батькові, якщо інше не випливає із закону або національного звичаю) або його визнання судовою, адміністративною практикою та використання як основи судового рішення. У таких випадках звичай набуває форми правового і забезпечується не тільки заходами суспільного впливу, а й можливістю примусу з боку держави.

" Правовий звичай має такі ознаки:

природну основу виникнення;

визначеність, тобто наявність конкретних ознак правила поведінки;

неписаний характер;

загальність тобто поширеність серед всього населення або локальність

поширеність серед невеликих соціальних груп чи у межах певної території;

тісний зв’язок з релігійними нормами, обрядами тощо;

безперервність дії протягом тривалого часу та одноманітність дотримання;

поступовість формування забезпечує врахування змін, що відбуваються в суспільних відносинах;

входить у звичку людини, що не дає можливості сумніватися у його необхідності;

юридична сила як визнання правила певною спільністю та його санкціонування державою" .

Рене Давід залежно від ролі у правовій системі розрізняє три види звичаїв.

1. Звичаї (secundum legem) — доповнення до закону, покликані полегшити з’ясування розуміння тих термінів і словосполучень закону або судового рішення, які вживаються в особливому значенні (наприклад, зловживання правом).

2. Звичаї (praetter legem) — крім закону, застосовуються у випадку існування прогалин у праві.

3. Звичаї (contra legem) — проти закону, якщо існує колізія звичаю й закону, то перевага надається звичаю.

Сукупність правових звичаїв створює звичаєве право, розвиток і дія якого має різні тенденції у різних країнах світу: витіснення іншими джерелами як регулятора найважливіших суспільних відносин і обмеженого використання в окремих сферах суспільного життя або визнання правового звичаю основним джерелом права. У останньому випадку, це, як правило, країни, соціально-економічний розвиток яких відбувався еволюційним шляхом, з врахуванням наступництва основних державних і правових інститутів, розвитку науки і культури. У країнах, хід історичного розвитку яких часто змінювався в результаті революційних подій, використання правового звичаю має епізодичний характер, не відіграє суттєвої ролі в розвитку держави і права.

В Україні ставлення до правового звичаю як джерела права у різні періоди її історії було неоднозначне. Беззаперечним є те, що державно-нормативне регулювання не охоплює всі суспільні відносини і тому звичай зберігає своє значення в окремих галузях приватного і публічного права. На сьогодні Конституція України не закріплює правовий звичай як джерело права, але окремі акти законодавства містять такі норми. У ст. 7 Цивільного кодексу України передбачається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у певному документі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Звичай має велику роль у формуванні конституційного законодавства. Створення парламенту, відкриття першого його засідання, порядок голосування та деякі інші звичаї отримали закріплення у Регламенті Верховної Ради України та інших законодавчих актах. Таким чином, звичай виступає одним з факторів правотворчої діяльності.

У цілому ж використання правового звичаю як джерела права має обмежений характер в силу консерватизму і неможливості впорядкування всіх сфер суспільних відносин. З певними винятками сфера його використання може звужуватись відповідно до вдосконалення законодавства.

На сьогодні правовий звичай залишається провідним джерелом права в країнах із звичаєвою правовою системою, мусульманського права, одним з основних в країнах англосаксонської правової сім'ї.

Батьківщиною правового прецеденту традиційно вважається Англія, де на ранніх етапах формування державності основним джерелом права був правовий звичай. Розвиток суспільних відносин призвів до централізації влади, що в умовах відсутності законодавчих актів викликало потребу винесення судами подібних рішень при розгляді аналогічних справ. Так виник судовий прецедент як джерело права.

" Правовий прецедент (від лат. praecedens — той, що попереду) — джерело права, виражене в об'єктивованому рішенні органу держави, містить юридичне положення або надає тлумачення спірному питанню, або ж вирішує не передбачене у законі питання, якому надається формальна обов’язковість при вирішенні всіх наступних аналогічних справ". При розгляді справи суддя повинен обов’язково враховувати обставини справи, у зв’язку з якими прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рішення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики. Офіційно вважається, що суддя не створює право, а вирішує справи відповідно до існуючих (у законі або у раніше вирішеній справі) правових норм. З іншого боку, приймаючи рішення суддя формулює правило, для застосування якого в майбутньому обов’язковим є тлумачення, тому остаточно прецедент є результатом узагальнення судової практики з його застосування.

Структура правового прецеденту містить три елементи: встановлення конкретних обставин справи, правові принципи, які застосовуються при її розгляді і вирішенні, та висновок у справі. Особливістю правового прецеденту як джерела права є те, що не все рішення є обов’язковим, а лише його частина racio decidendi, що у перекладі означає сутність рішення, а на практиці - це сформульоване судом правило. Racio decidendi містить правові принципи, які застосовуються для вирішення правових питань відповідно до конкретних обставин справи. Іншими словами це аргументація судді стосовно вирішення справи.

Судовий прецедент є обов’язковим для судів тієї ж або нижчої інстанції при розв’язанні аналогічних справ, або є таким, що слугує прикладом тлумачення закону та не має обов’язкової сили. Ступінь обов’язковості прецеденту залежить від місця в судовій системі як суду, що вирішує справу, так і суду, чиє рішення береться за зразок.

" Серед основних рис судового прецеденту визначають:

динамічність, тобто можливість при прийнятті рішення найповніше врахувати особливі й конкретні обставини справи та врахувати попередній судовий досвід;

гнучкість як можливість судді обирати відповідний прецедент та відхиляти той, що не відповідає суттєвим обставинам справи;

потреба високого рівня професіоналізму суддів, що виявляється у знаходженні відповідного прецеденту;

формальна визначеність та можливість реалізації забезпечується регулярною публікацією в офіційних засобах масової інформації;

можливість вільного тлумачення справи суддею та її вирішення відповідно до суб'єктивного розуміння ним норми" .

Класифікація правових прецедентів відбувається за наступними критеріями:

залежно від змісту прецеденту: креативні, ті, що створюють нову норму права у випадку існування прогалини у праві, інтерпретаційні, ті, що тлумачать зміст існуючих норм права;

залежно від того, який орган постановив рішення, правові прецеденти поділяють на: судові та адміністративні.

У країнах англосаксонської правової системи прецедент тісно взаємодіє із законодавством, усуваючи його прогалини і визначаючи практику застосування. Останнім часом можна простежити наступну тенденцію: кількісне зростання законів призвело до більш активного застосування прецедентів. З іншого боку, прецедент має меншу юридичну силу ніж закон, оскільки може бути ним скасований. «Як правило, правовий прецедент містить норму — правило поведінки, яка регулює суспільні відносини, що не врегульовані ні законодавчими актами, ні іншими правовими актами. Велика кількість прецедентів стосовно подібних справ часто призводить до виникнення прецедентів протилежного змісту». Про певні труднощі у пошуках того чи іншого прецеденту йдеться у виданні у 1982 р. у штаті Нью-Йорк Сполучених Штатів Америки 900-томного збірника судових рішень з наступним щорічним поновленням в обсязі 12−15 томів.

У країнах романо-германської правової сім'ї, де прецеденти не визнаються джерелом права, існуюча практика (засоби, узвичаєння, прийоми) вирішення справ судовими і адміністративними органами державної влади і прийняття відповідних правових актів має характер з’ясування і роз’яснення змісту правових норм. Вищі судові інстанції узагальнюють таку практику, видаючі відповідні збірники (наприклад, Збірники постанов Пленуму Верховного Суду України).

Постанови Пленумів Верховного Суду України містять норми процесуального характеру, які регламентують порядок застосування чинного законодавства за наявності специфічних обставин, що потребують цього застосування. Акти судових органів влади приймаються на підставі узагальнення судової практики і статистики, мають на меті здійснення керівних роз’яснень судам у питаннях щодо застосування законодавства, що є обов’язковими для судів, інших суб'єктів правозастосування, чиї права у разі їх порушення, захищаються судом. На думку відомого правознавця Г. Кельзена, вільна законотворчість повністю виключається у судочинстві, оскільки на відміну від законодавця, діяльність правосуддя повністю детермінована і обмежена конституцією (законами) у напрямі відновлення порушеної законності. Невиконання правових приписів суду призводить до скасування рішень, які не відповідають рішенням вищих судових органів. Наприклад, постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про обман покупців» .

Всупереч традиційному підходу до закону як основного, а іноді й єдиного джерела права в країнах романо-германської правової системи, сучасна юридична наука на підставі існуючої практики поступово досліджує і обґрунтовує договір нормативно-правового змісту як джерело права, яке у розвиненому громадянському суспільстві стає однією з головних юридичних форм існування правових норм. З’явившись у Стародавньому Римі у період республіки, договір нормативно-правового змісту був використаний юристами Західної Європи у середні віки. Основним положенням доктрини природного права було визнання договору як джерела права. В силу історичних обставин повернення до цієї доктрини відбулося лише в XX ст., коли в умовах формування громадянського суспільства договір стає однією з головних юридичних форм існування правових норм.

2. Форми права в різних школах права

Сучасна юридична наука знає багато різноманітних концепцій права. Такими, зокрема, є природно-правова, позитивістська, реалістична, психологічна та ін. Суттєвою загальною рисою, що характеризує різноманітні сучасні концепції права, є заперечення ними зв’язку між державою і правом. Аналізуючи праці представників різних напрямів, можна дійти висновку, що право в більшості випадків вони вбачають як явище самостійне, яке існує автономно по відношенню до держави. Право найчастіше подається як категорія, породжена суспільством, що досягло певного рівня розвитку, яка захищає саме його інтереси, а тому, в певному розумінні, стоїть над державою. У цьому зв’язку одностайної критики зазнає концепція позитивізму за те, що вона пов’язує правотворчу діяльність тільки з державою і основним джерелом права вважає закон. її представники — Б. Бентам, Д. Остін, Г. Кельзен — зазнали критики за відрив права від моралі і розгляд права як замкненої системи, за ігнорування проблеми «чи потрібно виконувати поганий закон» .

Відрив права від держави обумовлює широко поширене в наш час твердження про те, що основним джерелом права є судовий прецедент і звичай, а не нормативно-правовий акт. Панівне становище судового прецеденту і звичаю як основних джерел права обґрунтовується тим, що вони випливають з «природного права», «справедливості», «народного духу», а держава зобов’язана лише санкціонувати їх застосування і забезпечити захист.

Все частіше представники різних концепцій права, обґрунтовуючи автономність права стосовно держави, звертаються до аналізу співвідношення права в цілому і норм, що діють у додержавних суспільствах, — те, що нині називається «передправом». Виник навіть певний напрямок в юридичній науці - юридична етнологія, яка вивчає родові і племінні звичаї, обряди, різні форми регульованої поведінки. Звідси й випливає висновок, що право виникло до утворення держави, а не з її появою, розвинулось зі звичаїв, обрядів, інших правил поведінки. Так, соціологічна концепція права розрізняє три його форми, що існують у суспільстві: звичаєве право, бюрократичне право і правопорядок. Витвором держави є тільки бюрократичне право, воно охоплює всі види нормативно-правових актів, що видаються державними органами. Але основною формою, вважають представники цієї концепції, є звичаєве право і правопорядок, які за умов демократичної будови суспільства обмежують вплив на нього бюрократичного права.

" Багатогранність" права також є загальною рисою всіх сучасних концепцій права. «Право при цьому „розчиняється“ у системі соціального регулювання і розглядається як система, складовими якої є справедливість, мораль, гуманізм, система цінностей і т. ін., на протиставлення закону». Так, незважаючи на протилежність щодо підходів історичної школи права і природного права, основою їх було уявлення про право як явище, що виражає відповідно до першої з названих теорій історичні традиції, а відповідно до другої - природжені права людини. Кожна з цих теорій розглядає право як виразник моралі, справедливості тощо, а закон — як закріплення волі держави (пануючого класу). Порушена ще в працях стоїків, софістів, Платона і Аристотеля теорія розрізнення «закону» і «права» знайшла розвиток у багатьох сучасних концепціях права.

Природно-правові теорії відіграли вирішальну роль у підготовці Великої французької революції, тому що теорія природних (природжених) прав і свобод була ідеологічною основою боротьби проти феодальних привілеїв за встановлення формальної юридичної рівності. Широкого поширення природно-правові теорії набули у Росії і в Україні. Це, насамперед, стосується діяльності таких вчених, як О. Алексєєв, Б. Кістяківський, П. Виноградов, та інших, які стверджували, що право не створюється законодавцем, що не закон дає силу праву, а право утверджує закон, що закон творить не монарх, а тільки представницькі органи. Отже, стверджувалось, що право — це не тільки норми, санкціоновані державою, а й інші правила поведінки, похідні моралі, справедливості, ідей гуманізму, що має безумовно позитивне значення.

" У подальшому у рамках теорії позитивного права розвивалися різні напрями природно-правової теорії, які особливу увагу приділяли дослідженню форми права, етатичні теорії, за якими вважалось, що обмеження держави правом переслідує, насамперед, її ж інтереси. Цей інтерес може спонукати державу відступати від чинного права, де вона вважає за потрібне". Етатичний підхід до права інтенсивно розробляв Л. Гумплович, який вважав, що право — це лише атрибут державної влади. Проте етатичні теорії проіснували недовго. Нині вони зазнають критики з боку представників різних концепцій права.

Найважливіше місце серед сучасних концепцій права займають соціологічні теорії. Вони розглядають право в нерозривному зв’язку з суспільними відносинами, які є об'єктом правового регулювання. Право аналізується спільно з усією системою економічних, політичних і соціальних умов, що склалися і в яких діє та чи інша правова система. Право пов’язується із правосвідомістю, правовими уявленнями, різними соціальними нормами, з чого випливає висновок, що суд, органи адміністрації та громадяни не зобов’язані виконувати закон, який вважають недосконалим, не повинні застосовувати норми, що суперечать суспільним інтересам або іншим соціальним нормам і цінностям.

Договори нормативного змісту — це спільні юридичні акти, що виражають взаємне виявлення волі правотворчих органів, зустрічне прийняття на себе кожним із них юридичних обов’язків. Це такі документи, у яких утримується волевиявлення сторін із приводу прав і обов’язків, установлюється їхнє коло і послідовність, а також закріплюються добровільна згода виконувати прийняті зобов’язання. Мають широке поширення в конституційному, цивільному, трудовому, екологічному праві.

Для визнання договору джерелом права потрібно, щоб він містив юридичні норми.

У галузі трудового права значну роль продовжують відігравати колективні договори. Колективний договір — правовий акт, що регулює трудові, соціально-экономічні і фахові відносини між керівником і робітниками на підприємстві.

" У якості основної форми права виступає договір у міжнародному праві". Міжнародний договір — це явно виражена угода між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, укладена з питань, що мають для них загальний інтерес, і покликана регулювати їхні взаємовідносини шляхом створення взаємних прав і обов’язків.

Нормативно-правові договори — прояв нормативної саморегуляції. Але не можна забувати, що первинним юридичним джерелом розвитку договірних форм, надання їм законної сили виступає нормативно-правовий акт, а конкретніше диспозитивні норми права.

" Нормативно-правовий акт — одна з основних, найбільше виражених зовнішніх форм права. Це державний акт нормативного характеру. Докладніше про нормативно-правовий акт ми поговоримо у наступному питанні" .

Отже, можна стверджувати, що сучасна правова наука характеризується «плюралізмом» концепцій права, причому зміст права становлять не тільки норми закону, підзаконних актів, судова правотворчість, а й мораль, традиції, звичаї, звички, етикет, правосвідомість різних соціальних груп. «Норми, зокрема й норми закону, можуть і не виконуватись». Суддя або певний орган, громадянин повинні погоджувати свої дії не тільки з нормами законів і підзаконних актів, пріоритетним можуть бути і принципи справедливості, гуманізму; звичаї можуть виявитись сильнішими за закон.

форма право правовий звичай

3. Характеристика форм права в Україні

Основним джерелом права бiльшостi сучасних держав є нормативно-правовий акт. Нормативно-правовим актам властивий ряд особливостей.

По-перше, вони мають державний характер. Держава наділяє органи, організації, посадових осіб правом приймати нормативно-правові акти, тобто правотворчою компетенцією. Вона ж забезпечує і реалізацію прийнятих нормативно-правових актів, включаючи і примусовий вплив на осіб, що ухиляються від їхнього виконання.

По-друге, нормативно-правові акти приймаються не всіма, а строго визначеними суб'єктами, спеціально уповноваженими на те державою. При цьому кожен суб'єкт правотворчої діяльності має рамки своєї компетенції. Міністр, наприклад, може видати нормативний наказ, але не уповноважений приймати укази або постанови.

По-третє, ці акти приймаються з дотриманням певної процедури.

По-четверте, вони мають тимчасові, просторові і суб'єктні межі дії.

По-п'яте, завжди містять юридичні норми. Наявність у цих актах юридичних норм і робить їх нормативними, загальнообов’язковими.

Нормативно-правові акти:

а) диференційовані, оскільки механізм держави має розгалужену структуру органів з визначеними правотворчими повноваженнями та значним об'ємом інших функцій, які реалізуються за допомогою видання юридичних актів;

б) ієрархієзовані, тому що ця система будується на основі різної юридичної сили актів;

в) конкретизовані за предметом регулювання, суб'єктах виконання і реалізації права, вказівки на які містяться в джерелах.

Таким чином, нормативно — правовий акт — це письмовий документ, який вмiщує юридичнi норми. Це найрозповсюдженiша форма сучасного права.

б) види і форми нормативно-правових актів:

За юридичною силою всі нормативні акти поділяються на законодавчі і підзаконні.

Законодавчі акти — це акти органа законодавчої влади — Верховної Ради України, які мають найвищу юридичну силу, приймаються в особливому порядку і спрямовані на регулювання найосновніших суспільних відносин. До законодавчих актів відносяться Конституція України, регламент Верховної Ради України, закони України, кодекси, постанови.

За своїм значенням законодавчі акти поділяються на конституційні (основні) і звичайні (поточні).

Конституційні акти (закони) — це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами, мають юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні.

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка проявляється в тому, що:

ніхто, крім органів державної влади, не може приймати закони, змінювати чи відміняти їх;

усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися у відповідності з законами;

у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону;

тільки законодавчий орган може підтвердити чи не підтвердити прийняття закону в разі повернення його Президентом за відкладним вето.

Звичайні законодавчі акти приймаються на основі Конституції і конституційних законів України в розвитку їх основних положень.

Кодекси України регулюють комплекс відношень і охоплюють своєю дією певні галузі права України. Зміни і доповнення в Кодекс вносяться тільки законодавчими актами.

Постанови — це також одна з різновидностей законодавчих актів, але, на відміну від кодексів, регулюють певний вид відносин, який охоплюється дією норм тих чи інших галузей права.

Особливе місце серед законодавчих нормативних актів займає Регламент Верховної Ради України, який є по суті законом конституційного характеру і детально визначає порядок діяльності органу законодавчої влади України.

" Підзаконні нормативно-правові акти — це результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених на те державою громадських об'єднань по встановленню, впровадженню в дію, зміні чи відміні нормативних письмових документів, що розвивають чи деталізують окремі положення законів" .

За суб'єктами нормотворчості нормативні акти поділяються:

Верховної Ради України — закони і постанови;

Президента — укази;

органів виконавчої влади:

Кабінету міністрів — декрети і постанови;

керівників міністерств — інструкції, вказівки, нормативні накази;

адміністрацій державних підприємств, установ, організацій — нормативні накази.

У деяких випадках нормативного характеру набувають волевиявлення населення в результаті всеукраїнського чи регіонального референдумів, певних громадських об'єднань, трудових колективів, форма яких може бути різною (рішенні, постанова і т. ін.).

Нормативно-правові акти діють у часі, просторі і по колу осіб.

При характеристиці дії нормативно-правових актів у часі слід розрізняти:

а) введення в дію;

б) припинення дії;

в) зворотну силу дії.

" У теорії права розглядаються такі варіанти введення нормативно-правового акту в дію:

а) після 10 днів з моменту його опублікування;

б) термін установлюється у самому нормативному акті чи спеціально прийнятому акті;

в) якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем" .

Припиняють свою дію нормативно-правові акти внаслідок:

а) закінчення терміну давності, на який видавався акт;

б) прямої відміни конкретного акта;

в) фактичної відміни акта іншим актом, прийнятим з того самого питання.

Зворотня дія — це така дія на правовідношення, де припускається що новий нормативний акт існував у момент виникнення правовідношення. Загальне правило таке: «Норма права зворотної сили не має». Але вийнятки, наприклад у кримінальному, адміністративному законодавстві мають місце. Так, якщо нормативний акт прийнятий після скоєння правопорушення, пом’якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо установлює чи обтяжує - то така норма (чи акт) зворотної сили не має.

Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією:

держави в цілому;

відповідного регіону;

адміністративно-територіальної одиниці;

відповідного підприємства, організації.

Щодо кола осіб нормативно-правові акти діють на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян.

Вийнятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні і консульські працівники, питання яких про юридичну відповідальність вирішується на підставі юридичних угод.

Крім того «нормативно-правові акти класифікуються за:

суб'єктами ухвалення:

1) акти органів держави;

2) народу в процесі референдуму;

3) громадських об'єднань;

4) трудових колективів;

5) спільні акти органів держави і недержавних формувань;

за галузями законодавства;

1) цивільні;

2) кримінальні;

3) кримінально-процесуальні та ін" .

Оскільки основною формою права в Україні є нормативно-правовий акт, то під джерелами права слід розуміти зовнішнє вираження нормативно-правових актів, які приймаються і діють з метою регулювання суспільних відносин. Різноманітність цих відносин, а також розмежування функцій державних органів припускають наявність багаточисельних нормативних актів. Виходячи з цього, важливе теоретичне і практичне значення має відмежування одних нормативних актів від других за визначеними критеріями.

Нормативні акти, містять юридичні підстави (норми права) для вирішення індивідуальних справ. Нормативно-правовий акт виступає не тільки джерелом у юридичному розумінні, але і фактичним джерелом: це той резервуар, з якого люди черпають знання про юридичні норми.

Таким чином, нормативний акт — це офіційний документ, створений компетентними органами держави і містить загальнообов’язкові юридичні норми (правила поведінки).

Нормативно-правовий акт є результатом діяльності компетентних суб'єктів, яку називають правотворчістю. Це діяльність державних органів і посадових осіб, громадських організацій, уповноважених на те державою, а також усього народу України, яка спрямована на утворення, зміну чи відміну нормативно-правових актів.

Нормативно-правові акти — основне джерело права не тільки в Україні. Вони стали такими в даний час практично у всіх правових системах світу, навіть там, де історично господарював правовий звичай і судовий (адміністративний) прецедент.

Поширеність нормативно-правових актів пояснюється незаперечними перевагами такого способу вираження юридичних норм саме з точки зору загальнолюдських принципів права, які поступово впроваджуються в право соціально-демократичної орієнтації.

До таких переваг зокрема належать можливості:

найбільш чітко, ясно, однозначно формулювати зміст юридичних прав і обов’язків;

якнайшвидше довести до відома адресатів юридичної норми її зміст;

забезпечити сприятливі умови для швидкого відшукування потрібної юридичної норми;

створити умови для правильного, адекватного розуміння, з’ясування адресатом норми її істинного змісту;

оперативно змінювати чи скасовувати юридичну норму;

здійснювати впорядкування, погодження, систематизацію численних юридичних норм.

виходить від строго визначених правотворчих органів і осіб, які наділені строго визначеною компетенцією;

приймається в чітко визначеному порядку;

має встановлену форму і реквізити;

має порядок вступу в силу і сферу дії;

може бути змінений в залежності від соціальних потреб.

У цьому зв’язку нормативно-правові акти варто відрізняти від індивідуальних і інтерпретаційних актів.

Індивідуальні правові акти — це акти державних органів, недержавних організацій, посадових осіб, що виражають рішення суду (вирок, наказ).

Індивідуальні акти — це акти застосування права, тому їх називають ще правозастосувальними. Вони мають, як правило, разове застосування, адресуються конкретним особам або організаціям і обов’язкові для виконання тільки ними.

На відміну від індивідуальних, нормативно-правові акти мають загальнообов’язковий характер і відрізняються неконкретністю адресата, тобто обов’язкові не для окремої конкретної особи, а для всіх суб'єктів, на яких вони поширюються. Діють нормативно-правові акти відносно довгий час і не вичерпують себе фактами їхнього застосування.

Нормативно-правові акти слід також відрізняти від інтепретаційних актів, тобто актів роз’яснення (тлумачення) норм права. Від нормативно-правових останні відрізняються тим, що не містять нових юридичних норм, а лише роз’ясняють існуючі.

Перші кроки на шляху до визнання судового прецеденту джерелом права в Україні вже зроблено шляхом визнання як джерел права прецедентів, створених Європейським судом із прав людини. Такий висновок дозволяє зробити аналіз змісту низки прийнятих нормативно-правових актів та підписаних міжнародно-правих документів.

Так, наприклад, згідно із ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року держави-учасниці (зокрема Україна) зобов’язуються виконувати рішення Європейським суду з прав людини в будь-яких справах, у яких вони є сторонами. А в ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-IV від 23 лютого 2006 р. прямо зазначено, що суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Ці та інші зміни в законодавстві зробили першорядним питання про можливість застосування як прецеденту і джерела права рішень національних судів.

Визнаючи вагоме значення актів Верховного Суду для здійснення правосуддя, вчені досі намагаються уникати вживання щодо них словосполучення «джерело права», оскільки суд в Україні формально не наділений правотворчою функцією, а отже, не може займатися правотворчістю. Однак, як зазначили окремі юристи, саме він може і здатен усунути такі проблеми правозастосування, як дуалізм правових норм, суперечності між нормами права і нормами моралі, прогалини в праві і законі. Адже незважаючи на законодавчу неврегульованість і неоднозначність цього питання, важливість постанов Пленумів Верховного Суду, тлумачень закону в оглядах судової практики, рішення вищого суду у конкретних справах класично сприймаються як приклади для здійснення правосуддя, а сформульовані в них положення фактично тлумачать, а іноді доповнюють зміст нормативно-правових документів всіх рівнів. Утім, можна погодитися з окремими авторами, які цілком обґрунтовано відносять їх до прецедентного права.

Прецедент (від лат. praecedentis — передуючий) — це поведінка в певній ситуації, яка розглядається як зразок при аналогічних обставинах. Сутність судового прецеденту полягає у наданні нормативного характеру актам суду. У зв’язку з чим під судовим прецедентом часто розуміється рішення суду у конкретній справі, яке є обов’язковим при розгляді аналогічних справ в майбутньому. Втім обов’язковим для судів є не все рішення, а тільки суть правової позиції суду, на підставі якої постановляється рішення.

Якщо проаналізувати наявну судову практику, то стає очевидним, що акти ВСУ вже давно відіграють роль судового прецеденту для нижчестоящих судів. Адже узагальнення судової практики та керівні роз’яснення щодо питань застосування законодавства є його правовою позицією щодо того чи іншого праворозуміння. Й хоча ці керівні роз’яснення офіційно не визнано джерелом права, вони є обов’язковими для судів усіх інстанцій. І на практиці непоодинокими є випадки, коли судді посилаються у своїх рішеннях на акти ВСУ.

Якщо говорити про Конституційний Суд України, то прецедентний характер його рішень мало в кого викликає сумніви. Варто хоча б згадати рішення КСУ № 13-рп/2000 від 16 листопада 2000 р. у справі № 1−17/2000 за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Конституції України, ст. 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення, яким фактично було змінено положення Кримінально-процесуального щодо можливості участі як захисників у кримінальному процесі не тільки адвокатів, а й інших фахівців у галузі права.

Інакше кажучи, в Україні вже досить тривалий час у правозастосовчій практиці фактично існує судовий прецедент, хоча і офіційно це не визнавалося до прийняття зазначеного вище Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Він існує об'єктивно і потребує законодавчого оформлення.

Водночас не слід сліпо дублювати зарубіжні традиції правозастосування, це має бути судовий прецедент так би мовити з «українським обличчям». Адже судові прецеденти — це не ідеальні джерела права, їм характерна певна суперечливість, оскільки не виключеними є випадки, коли суди можуть по-різному вирішувати однакові питання. Крім того, суди України не наділені правотворчою функцією й цей факт не можна проігнорувати.

Висновок

Закінчивши роботу над даною курсовою, можна з впевненістю сказати про її безперечні переваги, її необхідність для студентів як майбутніх правників. Адже, вона сприяє глибокому розкриттю і внутрішньому проникненню у поняття таких першочергово базових елементів правової науки, як поняття «права», «джерела права», видів джерел (форм) права. А також акцентує увагу на ролі нормативно-правового акта у сфері юридичної науки, розглядає його як основний елемент системи права України.

Цим самим така робота (матеріал роботи) є корисною для кожного громадянина України. Простота і достатня докладність викладки матеріалу, практичність застосування і змістовність є основною перевагою цієї курсової роботи. Центральним питанням теми є джерела (форми) права, тому розкриттю самого поняття права і форми права, видів форм роз’ясненню переваг нормативно-правового акту над іншими джерелами права виділено найбільша частка об'єму роботи.

На основі вищевикладеного можна зробити висновок, що форми (джерела) права мають винятково велике значення для зміцнення законності в правовій державі. Досконалість названих форм (джерел) насправді залежить від рівня теоретичних уявлень про неї і від якості усіх видів юридичної практики. Юридична наука покликана своєчасно готувати рекомендації для поліпшення форм права, а практика повинна вміло реалізувати пропозиції вчених в цілях створення гнучкої, динамічної і ефективно функціонуючої системи джерел права. Від якості цієї системи права залежить тривкість законності в державі.

Які основні шляхи вдосконалення форм (джерела) права в сучасній Україні? При поліпшенні форм права треба повніше врахувати юридичні традиції України, узяти все краще з минулих здобутків правової системи.

Крім того, в будь-якій сучасній державі джерела права (і перш за все закони, статути парламенту) упорядковані, але разом з тим вони не є строгою системою, особливо акти підзаконної правотворчості, правові звичаї і прецеденти. Швидше за все це сукупність нормативних та інших юридичних актів, які встановлюють визначений правовий режим.

Список літератури

1. Право: Учебник для вузов/ А. И. Косаров, М. В. Малинкович, С. Д. Покревская и др., Под ред. проф. Н. А. Тепловой, проф. М. В. Малинкович. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. — .588 с.

2. Алексеев С. С. Общая теория права. В двух томах. / Алексеев С. С. / Т. I — М.: Юрид. Лит. 1981. — 361 с.

3. Порівняльне правознавство: Підручник для студентів П 41 юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / В. Д. Ткаченко, С. П. Погребняк, Д.В. Лук’янов; За ред.В. Д. Ткаченка. — X.: Право, 2010. — 274 с.

4. Гураленко Н. Основні концептуальні підходи до розуміння категорії «джерело права» / Гураленко Н. // Юридична Україна. — 2007. — № 6. — С.13−17.

5. Зміївська С. Джерела та форми позитивного права / Зміївська С. // Вісник Академії правових наук України. — 2005. — № 1. — С.13 — 18.

6. Луць Л. Система джерел права: загальна характеристика / Луць Л. // Проблеми державотворення і захисту прав людини. — Львів, 2009.С. 20−26.

7. Марченко М. Форма права: проблемы понятия и значение / Марченко М. // Вестник Московского университета. Право. — 2011. — № 1. — С.11 — 18.

8. Трофименко В. Закон як джерело права / Трофименко В. // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2003. — № 4. — С.22 — 27.

9. Рабінович М. П. Основи загальної теорії права та держави. / Рабінович М.П. // - Л., 2009. — 224 с.

10. Бачинін В.А., Панов М.І. Філософія права. / Бачинін В.А., Панов М.І. — К.: Ін Юре, 2007. — 472 с.