Ти наше диво калинове

Ти наше диво калинове.

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — бiльш нiчого.

А серце б'ється, ожива, як їх почує…

Так говорив Т. Г. Шевченко. А для мене чим є мова мого народу? Без перебiльшення можна сказати, що це одна iз найбiльших цiнностей у життi. Це те найперше, що оточує недавно народжену дитину. Мати, батько i їх мова найпершими схилялися над немовлям. Потiм була пiсня — мамина колискова, дитяча, жартiвлива. I скрiзь чулися рiднi, знайомi слова.

Кожна людина обирає собi мову, якою спiлкується, iнколи таких мов кiлька, але рiдною буває лише однанайпотаємнiшi думки довiряють найрiднiшiй мовi i пишуть вiршi загалом найрiднiшою мовою.

Немає такого письменника, який би не виказав своєї любовi до своєї мови, який би не вболiвав за її долю. Мiльйони слiв, а кожен письменник повинен вибрати свої, створити свою, власну, комбiнацiю, яку ще нiхто не сказав:

Страшнi слова, кол вони мовчать,.

Коли вони зненацька причаїлись,.

Коли не знаєш, з чого їх почать,.

Бо всi слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болiв,.

Iз них почав i ними ж i завершив.

Людей мiльярди, i мiльярди слiв,.

А ти їх маєш вимовити вперше.

Найбiльше серед письменникiв переймалися проблемами мови М. Рильський, П. Тичина, В. Симоненко, М. Кулiш, А. Малишко, i зараз вони тривожать серце i Дм. Бiлоусу, i Б. Олiйнику, i Дм. Павличку, Л. Костенко, I. Драчу та багатьом iншим. А вже про Шевченка i говорити нiчого. Тому що роль мови у життi людини важко переоцiнити. Можна багато говорити про красу, мелодiйнiсть, чарiвнiсть української мови. Тiльки глухий не оцiнить краси української мови. А яка сила жарту i дотепу в українця! Багато списано паперу про те, як принижувалася наша мова протягом вiкiв, скiльки виходило циркулярiв про її заборону. Про це уже не варто говорити. З 1991 року українська мова знову здобула статут державної. Наша мова гiдна такого статусу, бо нею можна сказати i найнiжнiшi слова освiдчення, i найдотепнiшi жарти, а зараз вона вчиться бути ще й дiловою. Перед нею великi можливостi. Ось тiльки нам, українцям, треба навчитися її поважати, вважати рiдною, найкращою. Бо мова — це сутнiсть людини, це першоелемент народу, нацiї. Це не лише засiб творчостi, хоч i це її величезний пласт, це — душа народу, його самобутнiсть, неповторнiсть. Згадайте, як любив i милувався українським словом Мокiй у п'єсi М. Кулiша «Мина Мазайло». Багато письменникiв ставлять мову в один ряд з Україною, матiр’ю, коханою. Люди України, вчiться у письменникiв любити свою мову, збагачуйте її, розвивайте, i тодi ви i самi не помiтите, як це «диво калинове» зачарує вас навiки.