Міжнародні та національні документи у сфері морського права

ЗМІСТ ВСТУП ПЕРЕЛІК СКОРОЧЕНЬ РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ПОНЯТТЯ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ МІЖНАРОДНИХ НОРМ ТА ЇХ МЕХАНІЗМИ

1.1 Сутність та зміст реалізації міжнародних норм

1.2 Внутрішньодержавний та міжнародний механізми імплементації конвенцій з морського права РОЗДІЛ 2. КОНВЕНЦІЇ ООН ТА ІМО В ГАЛУЗІ МІЖНАРОДНОГО МОРСЬКОГО ПРАВА ТА ПИТАННЯ ЇХ ВТІЛЕННЯ В ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

2.1 Реалізація Конвенцій 1958 року та Конвенції 1982 року з морського права

2.2 Імплементація норм щодо безпеки судноплавства в праві України

2.3 Внутрішньонаціональні засоби забезпечення реалізації норм стосовно охорони морського середовища РОЗДІЛ 3. УНІВЕРСАЛЬНІ КОНВЕНЦІЇ МОП ТА ІХ МІСЦЕ В УКРАЇНСЬКОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

3.1 Загальні міжнародні норми щодо праці на морському транспорті

3.2 Вплив положень вільної Конвенції 2006 року на норми про правовий статус моряків ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП Обґрунтування вибору теми та її актуальність. Проблема імплементації норм міжнародного права є однією з центральних у теорії міжнародного права, оскільки її дослідження дає можливість глибше розкрити сутність міжнародного права як своєрідної правової системи, з’ясувати механізми взаємодії та взаємовпливу норм міжнародних та внутрішньодержавних правових систем в процесі імплементації та виявити шляхи забезпечення їх узгодження. Звернення до проблем імплементації міжнародного права в конкретній сфері правового регулювання — міжнародних морських правовідносинах — зумовлене не лише безперечним загальнотеоретичним та практичним значенням таких досліджень для будь-яких сфер правового регулювання, а й також об'єктивно існуючою специфікою міжнародних морських правовідносин як предмета правового регулювання — їхнім органічним зв’язком із використанням Світового океану і морських просторів, їхнім комплексним та полісистемним характером. Тому тема дипломної роботи є вкрай актуальною.

Мета та задачі роботи. Метою роботи є проведення аналізу сучасних міжнародних та національних документів у сфері морського права та визначення засобів та механізмів їх реалізації.

Для досягнення поставленої мети визначено такі основні задачі роботи:

1. розкрити поняття імплементації;

2. проаналізувати механізми реалізації конвенцій з морського права;

3. визначити важливість Женевських конвенцій 1958 р. та Конвенції 1982 р. у становленні морського права як в Україні так і на міжнародному рівні;

4. розкрити значення реалізації в Україні міжнародних конвенцій, які стосуються безпеки мореплавства та охороні морського середовища;

5.визначити місце конвенцій МОП, що стосуються праці моряків, у законодавстві України;

6. проаналізувати правове положення моряка за Конвенцією МОП про працю у морському судноплавстві 2006 р.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є правовідносини, які виникають в процесі імплементації норм міжнародного морського права у національну правову систему України.

Предметом дослідження є міжнародні конвенції, а також національно-правові акти України у сфері морського права, форми, засоби та механізми імплементації таких норм.

Методи дослідження. При аналізі проблематики імплементації конвенцій з міжнародного морського права використано широкий спектр наукових методів. Історичний метод використано при дослідженні генезису формування терміну «імплементація», еволюції імперативних норм Женевських конвенцій 1958 р. та Конвенції ООН 1982 р. тощо. За допомогою порівняльно-правового методу встановлено специфіку норм міжнародного морського права, яка визначає особливості їх імплементації. За допомогою формально-юридичного методу проаналізовано зміст міжнародних конвенцій в морській сфері та здійснено дослідження їх імплементації до національного законодавства України. Метод системного аналізу дозволив виділити основні недоліки створеного в Україні механізму імплементації норм міжнародного морського права. В роботі використані також логічний та інші спеціальні методи наукового дослідження.

Аналіз джерел та літератури. Матеріалом дослідження послужили такі міжнародно-правові документи, як: Конвенція ООН з морського права, Женевські конвенції 1958 р., Конвенція МОП про працю у морському судноплавстві. Крім того аналізувався ряд конвенцій, прийнятих під егідою ІМО, щодо безпеки мореплавства та забруднення морського середовища.

Також були використані наукові статті та видання ведучих теоретиків з питань імплементації норм морського права. Проблема імплементації розглядається в роботах загального характеру, зокрема у працях Б.В. Бабіна, М. О. Баймуратова, А. С. Гавердовського, В. В. Демиденка, А.І. Дмитрієва, Л.Н. Заводської, І.П. Кияниці, Т. Р. Короткого, О.В. Краснікової, С. Ю. Марочкина, О. О. Мережко, А. П. Мовчана, М. Раскалєй та ін. Вирішенню питань щодо безпеки судноплавства та охорони морського середовища присвячені розробки наукових і практичних працівників, таких як В.Г. Алексішин, В. Г. Анцелевич, В. М. Гуцуляк, М.П. Зеленін, В. А. Кисельов, Л. А. Козирь, А. Л. Колодкин, О.М. Шемякін та ін.

Обґрунтування структури роботи. Виходячи з мети та основних задач роботи, враховуючи об'єкт та предмет дослідження робота складається: з вступу, переліку скорочень, трьох розділів, які вміщують сім підрозділів, висновків та списку використаних джерел.

У першому розділі, що має назву «Загальнотеоретичні поняття імплементації міжнародних норм та їх механізми», розкриваються історичне становлення та зміст поняття «імплементація», форми та механізми реалізації міжнародних конвенцій з морського права на національному рівні.

У другому розділі під назвою «Конвенції ООН та ІМО в галузі міжнародного морського права та питання їх втілення в законодавство України» йде мова про значення Женевських конвенцій 1958 р. та Конвенції ООН 1982 р. у розвитку міжнародного морського права та їх місце у законодавстві України. Аналізується значення імплементації норм щодо безпеки судноплавства в право України та дається характеристика внутрішньонаціональним засобам забезпечення реалізації норм стосовно охорони морського середовища.

Третій розділ — «Універсальні конвенції МОП та їх місце в українському законодавстві» — присвячений дослідженню загальних міжнародних норм про працю на морському транспорті та їх втілення у законодавстві України. Також у розділі проводиться аналіз правового статусу моряка за Конвенцією МОП 2006 року.

ПЕРЕЛІК СКОРОЧЕНЬ Національні органи:

ВРУ — Верховна Рада України КМУ — Кабінет Міністрів України Національні нормативно-правові акти:

ЗУ — Закон України КТМ — Кодекс торговельного мореплавства України Міжнародні організації:

ІМО — Міжнародна морська організація Конституційний Суд — Федеральний конституційний суд Німеччини МОП — Міжнародна організація праці

ООН — Організація Об`єднаних Націй Міжнародні конвенції:

Бухарестська конвенція — Конвенція про охорону Чорного моря від забруднення 1992 р.;

Женевські конвенції 1958р.- Конвенції ООН 1958р.: Про відкрите море, Про територіальне море та прилеглу зону, Про континентальний шельф, Про рибальство та охорону живих ресурсів відкритого моря;

Конвенція МАРПОЛ-73/78 — Міжнародна конвенція про запобігання забруднення моря з суден 1973 р. та Протокол до неї 1978 р.;

Конвенція СОЛАС-74 — Конвенція про рятування людського життя на морі 1974 р.;

Конвенція МОП 2006 року — Конвенція МОП про працю в морському судноплавстві 2006 р.;

Конвенція 1982 р. — Конвенція ООН з морського права 1982 р.

Лондонська конвенція 1972 року — Конвенція про запобігання забрудненню моря скидами відходів та інших матеріалів 1972 р.;

МППЗС-72 — Конвенція про Міжнародні правила попередження зіткнень суден на морі 1972 р.;

ПДМНВ — 78/95 — Міжнародна конвенція про підготовку і дипломування моряків і несення вахти 1978 р.;

CLC 1992 — Міжнародна конвенція про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою 1992 р.;

FAL 1965 — Конвенція про полегшення міжнародного морського судноплавства 1965 р.;

INMARSAT C 1976 — Конвенція про Міжнародну організацію морського супутникового зв’язку 1976 р.;

INTERVENTION 1969 — Міжнародна конвенція щодо втручання у відкритому морі у випадках аварій, які призводить до забруднення нафтою, 1969 р.;

LL 1966 — Міжнародна конвенція про вантажну марку 1966 р.;

OPRS 1990 — Конвенція по забезпеченню готовності на випадок забруднення нафтою, боротьбі з ним та співробітництва 1990 р.;

PAL 1974 — Афінська конвенція про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 р.

SAR 1979 — Міжнародна конвенція про пошук та спасіння на морі 1979 р.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ПОНЯТТЯ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ МІЖНАРОДНИХ НОРМ ТА ЇХ МЕХАНІЗМИ

1.1 Сутність та зміст реалізації міжнародних норм Будь-яка система юридичних норм, як би блискуче вона не була розроблена, не має права на існування, якщо вона реально не впливає на суспільне життя. Самі по собі правові норми є лише вираженням абстрактної можливості по відношенню до дійсної поведінки суб'єктів, а тому реальний зміст їх регулятивних властивостей може проявитися лише через процес реалізації. Тільки в процесі реалізації права може знайти відображення зворотна дія юридичної форми на її соціальний зміст [68,47].

Інакше кажучи, без здійснення права, без наповнення його норм живим практичним змістом не може бути правового регулювання громадських стосунків, що є функцією права. Реалізація правових норм — «це здійснення правових велінь, їх фактична дія», — помічає науковець А. С. Пиголкин. Право впливає на громадські стосунки передусім через процес правового регулювання, тобто через динамічний процес здійснення своїх норм. І якщо суб'єкти, яким адресуються норми права, поступають відповідно до їх приписів (правомірно), право виконує позитивну роль в регулюванні громадських стосунків. Воно здійснюється ефективно. І навпаки, якщо норма права є для її суб'єктів байдужою, вона залишається невтіленою моделлю поведінки [68, 48].

Таким чином, здійснення або реалізація — це практичне втілення правових норм у фактичній діяльності суб'єктів права. Тобто, реалізація правових норм — це така поведінка суб'єктів права, яка узгоджується з приписами правових норм і виходить з них, практична діяльність людей по здійсненню прав і виконанню юридичних обов’язків. Наведені загальні положення про значення здійснення права для процесу правового регулювання громадських відносин мають найбезпосередніше відношення до міжнародного права. Міжнародне право може розвиватися і грати творчу роль в зміцненні світу і мирного співіснування тільки у тому випадку, якщо держави — учасники міжнародного спілкування з належною повагою відносяться до виконання перейнятих на себе зобов’язань і не порушують міжнародних договорів, покликаних регулювати стосунки між ними.

У міжнародному праві для позначення поняття «здійснення» норм міжнародного права широке поширення придбав термін «імплементація» [68, 49].

Поняття «імплементація» на сьогодні є досить неоднозначним. Відповідно до довідникових видань, цей термін сприймається переважно як внутрішньоправова діяльність органів державної влади з виконання міжнародно-правових зобов’язань окремої держави. Останнім часом його використовують для характеристики даного процесу майже як суто внутрішньоправового явища.

У міжнародно-правовій літературі поняття «імплементація» використовується в широкому значенні - як здійснення норм міжнародного права на міжнародному й національному рівнях. Термін «імплементація» (від англ. implementation) означає «здійснення, забезпечення виконання», буквально — «забезпечення практичного результату й фактичного виконання конкретними засобами» [94; 90, 192].

У національній юридичній практиці та праві держав є два основні підходи до імплементації норм міжнародного права. Перший — склався в Англії і є характерним для країн англосаксонської системи права. Він пов’язаний із загальною засадою, що у ХVIII столітті була встановлена Вільямом Блекстоном виключно як узагальнення тогочасної судової практики: «Право народів є частиною права держави». У Великій Британії це узагальнення кваліфікують як доктрину, що не має вирішального значення в регулюванні внутрішньодержавних відносин, бо не має загальнообов’язкової юридичної сили.

У країнах англосаксонської правової сім'ї питання імплементації норм міжнародного права практично зводиться до їхнього застосування національними судами. Слідом за Англією імплементація норм міжнародного права була сприйнята правовою системою США.

У вітчизняній літературі видатний теоретик А. Гавердовський, дослідивши теоретичні та практичні аспекти імплементації, переконливо довів переваги й доцільність її застосування як окремої концепції.

За його визначенням, імплементація означає цілеспрямовану організаційно-правову діяльність держав, яка здійснюється індивідуально, колективно або в межах міжнародних організацій із метою своєчасної, всебічної і повної реалізації зобов’язань, прийнятих ними відповідно до міжнародного права [68, 62]. Отже, за А. Гавердовським, імплементація передбачає забезпечення здійснення норм міжнародного права як на міжнародному, так і на внутрішньодержавному рівнях усіма доступними й легальними для держав засобами: «Імплементація норм міжнародного права дуже часто неможлива без додаткових заходів правового характеру, які вживаються суб'єктами міжнародного права на міжнародному, національному рівнях або послідовно на тому й на іншому» [68, 53].

Однак, досліджуючи забезпечення впровадження норм міжнародного права в національне право, науковці - А. Гавердовський, В. Денисов, В. Євінтов, А. Зибайло, А. Дмитрієв, І. Лукашук, С. Черниченко, І. Кияниця, Н. Цись та інші - не приділяли належної уваги імплементації міжнародних норм саме в морському праві. Хоча дослідження останнього питання може значно вплинути на розвиток морського права не тільки в Україні, а й загалом.

Механізм реалізації правових норм містить багато різних елементів. Важлива роль серед них належить гарантіям реалізації правових норм, зокрема мають бути вичерпно визначені механізм реалізації, черговість дій, процедури, гарантії реалізації тощо [72, 123]. Так само цілком доцільним є запровадження в національному морському праві норм, що гарантують імплементацію міжнародно-правових норм.

Імплементація в національній правовій системі має охоплювати весь комплекс заходів щодо здійснення міжнародного права в державі. У системі морського права України імплементація норм міжнародного права на відміну від трансформації має здійснюватися за допомогою національного механізму імплементації, який дозволить досягти виконання міжнародно-правових зобов’язань держави.

Отже, імплементацією є фактична реалізація міжнародних зобов’язань на внутрішньодержавному рівні, здійснювана шляхом трансформації міжнародно-правових норм у національні законодавчі та підзаконні акти в галузі права України, у тому числі і в морському праві. Тобто, норма міжнародного права зберігає свій статус, але її змісту надається й статус норми національного права. Це зазначено у ст. 9 Конституції України 1996 року, котра проголошує, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана ВРУ, є частиною національного законодавства України. В Конституції нашої держави і в інших нормативно-правових актах закріплений принцип пріоритету міжнародно-правових норм перед нормами національного законодавства. Ідеться про імплементацію міжнародної норми за допомогою національного права України, тобто відбувається пряма рецепція (один із способів трансформації), коли норма міжнародного права без змін запозичується національним законодавством.

Ефективність імплементації норм міжнародного права всередині держави насамперед залежить від організаційно-правових заходів, що становлять зміст механізму імплементації, метою якого є досягнення цілей норм міжнародного права.

У радянській доктрині міжнародного права процес імплементації норм міжнародного права у внутрішньодержавне право розглядався як адаптація [79, 227].

На сьогодні у вітчизняній літературі, як і в радянській, немає єдиного погляду стосовно внутрішньодержавних способів імплементації норм міжнародного права та чітких критеріїв відмежування їх один від одного, а отже, й чітко визначеної систематизації способів імплементації міжнародно-правових норм. Віддаючи перевагу одним і заперечуючи інші, автори виходять із власних переконань та прихильностей.

Тож способи імплементації загалом можна визначити як спеціальні напрями діяльності органів державної влади, що здійснюються з метою виконання міжнародно-правових норм. Способи імплементації застосовуються в кожному конкретному випадку уповноваженими на це органами законодавчої, виконавчої чи судової влади як стосовно окремих норм, так і їхньої сукупності. Тобто можна навіть говорити про те, що способи імплементації - це заходи, що їх органи державної влади вживають із метою реалізації конституційних гарантій імплементації норм міжнародного права.

Внутрішньодержавна імплементація не здійснюється самочинно чи довільно, за фактом наявності конституційних гарантій щодо імплементації норм міжнародного права. Доречно нагадати, що «спосіб» визначається як певна дія, прийом або система прийомів, які дають можливість зробити, здійснити що-небудь, досягти чогось [89, 578].

Звичаєві норми та норми, які містяться в міжнародних конвенціях з морського права, належать до норм, виконання зобов’язань за якими має бути досягнуте без додаткових організаційно-правових заходів з боку центральних органів державної влади. Водночас норми, які не можуть бути безпосередньо реалізовані суб'єктами національного морського права без додаткових заходів з боку органів державної влади, потребують застосування окремого способу імплементації - трансформації, що є юридичною формою набуття чинності на території держави конкретною нормою міжнародного права та здійснюється шляхом ухвалення спеціальних внутрішньодержавних правових актів. Іноді для забезпечення здійснення норм міжнародного права з метою виконання міжнародно-правових зобов’язань, передбачених цими нормами, виникає потреба у прийнятті відповідних законів.

З опублікуванням і набранням чинності міжнародними договорами їхні норми, виконання зобов’язань за якими може бути досягнуто без додаткових організаційно-правових заходів центральних органів державної влади, набувають значення норм внутрішнього права й застосовуються судами та іншими органами державної влади.

Упровадження у внутрішній правопорядок договорів, що встановлюють права та обов’язки громадян, чим забезпечується виконання норм цих договорів (як і будь-якої норми внутрішньодержавного права) і державними органами, і громадянами держави, відповідає принципу сумлінного виконання зобов’язань за договорами. Постає запитання: в який спосіб має відбуватися таке впровадження?

Безперечно, кожна держава сама визначає свої дії стосовно цього. У міжнародному праві немає чіткого визначення або конкретної норми, що стосувалася б установлення та регулювання способів, за допомогою яких держави мають виконувати свої зобов’язання за договорами.

На практиці держави користуються свободою вибору засобів, за допомогою яких виконання норм міжнародних договорів має забезпечуватися внутрішнім законодавством.

Зазвичай імплементація норм договору у внутрішнє морське право передбачає здійснення органом державної влади спеціального юридичного акту, форма й характер якого визначаються особливостями національної правової системи.

Наприклад, у Великій Британії парламент приймає відповідний закон, де відтворено текст договору, за винятком норм права Співтовариства. Якщо такого закону не буде, то в суді на норму договору посилатися неможливо. Тобто необхідно, щоб вона набула статусу закону. Водночас у більшості держав акт перенесення договору в законодавство здійснює законодавча влада. У США такий акт полягає в оприлюдненні положень договору президентом шляхом опублікування. У Франції до прийняття Конституції 1946 року застосовувалася система «промульгації». Тобто указ президента являв собою «розпорядження» про виконання (де зазначалося, що договір, який додається, підлягає виконанню цілком і повністю. У деяких національних конституціях передбачено «автоматичну» процедуру перенесення договорів у внутрішній правопорядок. Отже, держави здійснюють імплементацію, здебільшого виходячи з практичної доцільності.

Механізм імплементації норм міжнародного права в державі має бути визначений максимально чітко й повно. Дуже важливо, щоб він не ускладнював і не обмежував досягнення цілей, закладених у нормах міжнародного права. Цей механізм повинен охоплювати міжнародно-правові зобов’язання держави, які виходять із основних принципів та норм міжнародного права. Відсутність належної чіткості й визначеності в цьому питанні призводить до небажаних наслідків, зокрема таких, як інфляція права [72, 39−40].

У Конституції Російської Федерації є положення, що виконує імплементаційну функцію, тобто гарантує застосування норм міжнародного морського права, призначених для регулювання як міжнародних, так і внутрішньодержавних відносин у цій галузі, у правовій системі Росії. У частині четвертій ст. 15 зазначається: «Якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законом, то застосовуються правила міжнародного договору», тобто встановлюється правова форма імплементації норм, які існують у формі міжнародних договорів.

Дослідивши практику Конституційного Суду Російської Федерації щодо застосування норм міжнародного права, науковець Г. Даниленко пише, що аналіз відповідних рішень суду свідчить, що для обґрунтування своїх рішень він використовував норми міжнародного права лише як додатковий аргумент, що в жодній із справ, котрі розглядалися, не мав вирішального значення.

Як зазначає вчений І. Кияниця, у правовій системі ФРН Основним Законом встановлено обмеження щодо імплементації загальновизнаних норм у вигляді положення про те, що вони породжують права й обов’язки безпосередньо для осіб, які мешкають на території федерації (ст. 25). Конституційний Суд дав тлумачення положення другого речення ст. 25 Основного Закону й заявив, що загальні норми міжнародного права входять у федеральне право тільки в частині їх специфічного змісту й у межах їх конкретної сфери застосування. Як слушно наголошує науковець І. Лукашук, це означає, що загальні норми входять у право країни лише в частині, в якій вони спроможні регулювати відносини за участю фізичних і юридичних осіб. У рішенні Конституційного Суду йдеться про імплементацію тих загальновизнаних норм міжнародного права, які можуть застосовуватися національними судами чи адміністративними органами, тобто «самовиконуваних» норм. Німецький юрист Г. Мослер зазначає, що у результаті дослідження правового значення трансформації визнано придатним для застосування тільки «самовиконувані» норми міжнародного права. Це однаковою мірою стосується норм, джерелом яких є міжнародний договір. У практиці західних країн, зокрема ФРН, національні суди зазвичай застосовують міжнародно-правові норми, джерелом яких є міжнародний звичай і міжнародний договір. У Німеччині практика загальних судів, у тому числі Конституційного, свідчить на користь забезпечення реалізації норм міжнародного права.

Як наголошує фахівець з юридичних наук І. Кияниця, у ФРН ратифіковані міжнародні договори підлягають опублікуванню в офіційному виданні. Опублікування міжнародних договорів і угод разом із національним законом або іншим нормативно-правовим актом є важливим етапом імплементації норм міжнародного права. Прийняття правових актів щодо імплементації норм міжнародного договору завжди завершується опублікуванням цих актів. Внутрішньодержавна імплементація положень міжнародного договору має завершуватися опублікуванням не тільки національних нормативно-правових актів, прийнятих з метою імплементації норм міжнародного договору, а й тексту самого міжнародного договору.

Особливостями способів імплементації міжнародно-правових норм є те, що перший підхід склався в Англії і є характерним для країн англосаксонської системи права. Він пов’язаний із загальною засадою, встановленою видатним вченим В. Блекстоном у ХVIII столітті як узагальнення тогочасної судової практики: «Право народів є частиною права держави».

У Великій Британії це узагальнення кваліфікують як доктрину, що не є вирішальною в регулюванні внутрішньодержавних відносин, бо не має загальнообов’язкової юридичної сили.

У країнах англосаксонської правової сім'ї питання імплементації норм міжнародного права практично зводиться до їх застосування національними судами. Слідом за Англією імплементація норм міжнародного права була сприйнята правовою системою США.

Цікавим є погляд ірландського професора А. Робертсона, який одночасно з терміном «імплементація» вводить термін «застосування». Таким чином науковець позначає втілення міжнародних договорів на внутрішньодержавному рівні. З цією точкою зору складно погодитися, адже відомо, що застосування права — це здійснення владних повноважень під час вирішення конкретних справ на основі юридичних норм. Крім того, застосування міжнародного права може здійснюватися й на міжнародному рівні в разі, коли міжнародно-правові норми не регулюють відносин між суб`єктами національного права.

У свою чергу, вчений І. Лукашук вважає, що принцип свободи вибору державою способів реалізації норм міжнародного права загалом і нині має основоположне значення, а обмеження його дії приписами відповідних міжнародно-правових норм він розглядає скоріше як виняток.

На сучасному етапі важливо прагнути до посилення дії й підвищення ефективності багатьох досить конструктивних правових актів, впроваджуючи їх у життя. Тому необхідно звернути увагу на особливості способів імплементації міжнародно-правових норм, закріплених у різних правових актах. По-перше, йдеться про правові акти, які відтворюють особливі погляди світової спільноти. По-друге, не може бути вироблений єдиний механізм імплементації для усіх правових актів.

У процесі імплементації правового акта держави можуть застосовувати різні способи імплементації міжнародно-правових норм. Відповідно сам характер правових актів, а також намір держав має визначати процес імплементації.

Серед основних способів імплементації міжнародно-правових норм у національну систему права в науці виокремлюють, зокрема, рецепцію, трансформацію, відсилання.

Рецепція — це текстуальне повторення нормотворчим органом держави змісту міжнародно-правової норми в статті нормативно-правового акта. Звернення до рецепції може мати різні мотиви: від бажання повторити вдале формулювання статті міжнародно-правового акта до прагнення продемонструвати щонайповніше дотримання прийнятого міжнародного зобов’язання.

Рецепції є досить поширеними. У більшості випадків рецепції застосовують після надання державою згоди на обов’язковість міжнародного договору (наступна рецепція). Іноді ж держава вживає заходи з приведення свого законодавства у відповідність до норм міжнародного договору на етапі підготовки до приєднання до нього (попередня рецепція). Тим самим удається поєднати момент прийняття на себе зобов’язань за міжнародним договором і початок їх виконання у внутрішньому правопорядку.

Сутність рецепції полягає в тому, що на основі національного права норми міжнародного права стають нормами національного права, тобто норми національного права повторюють зміст норм міжнародного права. Так може бути, наприклад, коли держава приймає національний закон, який повторює приписи міжнародного договору.

За рецепції неможливо говорити про пряму дію міжнародно-правових норм у внутрішньому правопорядку, тому що рецепція є не чим іншим, як засобом їхньої заміни. Після рецепції у внутрішньому праві починають діяти норми тільки зовні, словесно схожі на міжнародно-правові, а по суті - норми внутрішнього права. Факт рецепції має безумовне значення для тлумачення відповідної норми внутрішньодержавного нормативно-правового акта.

Трансформація пов’язана зазвичай з цілковитою переробкою тексту міжнародно-правового акта чи окремих його статей із прийняттям на цій основі норм внутрішнього права. При цьому норми внутрішнього права нерідко формулюють інакше, ніж у першоджерелі - статті міжнародних договорів. Хоча за суттю зміст міжнародного зобов’язання в разі трансформації має зберігатися.

Прихильниками концепції трансформації є науковці Р. Бледсо та Б. Бочек. Вони розглядають доктрину трансформації як принцип, згідно з яким «для того, щоб міжнародне право стало „правом країни“, воно повинно стати частиною внутрішнього права, тобто повинен бути законодавчий акт, щоб трансформувати міжнародну норму в національну (внутрішню) норму».

На думку цих авторів, доктрина трансформації частково базується на вірі в суверенний характер держави, оскільки держава згідно з власним суверенітетом має виразити свою згоду на обов’язковість для неї норми міжнародного права у достатньо чіткій та ясній формі, наприклад, за допомогою прийняття національного закону.

Досить критично до концепції трансформації підходить професор І. Лукашук, який слушно зауважує, що сам термін «трансформація» є умовним і ним доводиться послуговуватися лише тому, що він широко визнаний. Свою думку професор І. Лукашук пояснює тим, що насправді в процесі, який називають трансформацією, не відбувається перевтілення норми міжнародного права, що зберігає свій статус. Натомість змісту норми міжнародного права надається статус норми національного права. Тобто, зазначає професор І. Лукашук, тут ідеться про імплементацію міжнародної норми за допомогою національного права.

З погляду професора С. Черніченка, терміну «трансформація», незважаючи на його умовність, все-таки можна віддати перевагу перед іншими термінами. До того ж, на його думку, трансформація відбувається в усіх випадках, коли внутрішньодержавне право приводиться у відповідність до міжнародних прав, навіть тоді, коли формулювання того чи іншого міжнародного договору можуть викликати ілюзію щодо безпосереднього застосування його положень для регулювання внутрішньодержавних відносин.

Трансформація надзвичайно поширена, й держави охоче до неї вдаються. У деяких випадках трансформації важко уникнути. Саме шляхом трансформації найчастіше вносять зміни до кодексів України.

Відсилання є вказівкою у внутрішньодержавному нормативно-правовому акті на міжнародне право як на джерело, що регулює ці відсильні відносини. Відсилання санкціонує пряме застосування суб'єктами внутрішнього права норм міжнародного права у внутрішньодержавних правовідносинах.

У застосуванні відсилання є дуже складним і має низку особливостей. Насамперед воно звернене здебільшого до індивідуально не визначеного кола міжнародних договорів. Це означає, що у відсильній нормі немає переліку міжнародних договорів, до яких слід звертатися. Відсилання вказує тільки на предмет правового регулювання і, як правило, не орієнтоване в часі. Воно діє як щодо міжнародних договорів, складених певною державою до прийняття цієї відсильної норми, так і щодо міжнародних договорів, які будуть укладені в майбутньому. Це означає, що перелік таких договорів є відкритим і відносини у внутрішньому праві, що регулюються відсиланням, прямо залежать від міжнародно-правової активності держави та складання нею міжнародних договорів. Нарешті, відсильна норма міжнародного договору має бути такою, що самоздійснюється. Відсилання нерідко зустрічається у внутрішньому законодавстві та має наслідком пряме застосування міжнародно-правових норм.

Відсилання передбачає необхідність застосування у внутрішньодержавних відносинах норм міжнародного права, які не підлягають рецепції і на які вказується в національному праві. Інакше кажучи, відсилання означає, що національне право вказує національному суду чи іншому органу на компетенцію або обов’язок застосувати певну норму міжнародного права, яка через це не стає нормою національного права, хоча і має наслідки у сфері цього права.

Науковець А.І. Дмитрієв у своїх роботах виділяє ще й такі чотири форми імплементації норм міжнародного права: додержання, виконання, використання та застосування норм права [69, 182].

Додержання норм права — це така форма їх реалізації, яка полягає в утриманні суб'єкта права від вчинення заборонених правом дій. У такій формі в міжнародному праві реалізуються, як правило, норми-заборони. Суб'єкти міжнародного права утримуються від вчинення дій, що заборонені нормами міжнародного права.

Прикладом є Конвенція про запобігання забрудненню моря скидами відходів та інших матеріалів 1976р., відповідно до положення якої договірні сторони забороняють скидання будь-яких відходів або інших матеріалів в якій би то не було формі або стані.

Виконання норм права — це така форма їх реалізації, що вимагає активної поведінки суб'єкта права щодо здійснення покладених на нього обов’язків. Ця форма міжнародно-правової реалізації передбачає саме активну діяльність суб'єктів міжнародного права із здійснення тих чи інших норм. Виконання є характерним для міжнародно-правових норм, що передбачають конкретні обов’язки, пов’язані з певними діями [69, 182].

Україною була створена Інспекція про підготовку та дипломування моряків, що представляє та захищає за дорученням Міністерства інфраструктури в ІМО інтереси України з питань підготовки, оцінки компетентності та дипломування моряків. Цей орган був створений для реалізації ПДМНВ 72/95 [25; 41].

Використання норм права являє собою таку форму їх реалізації, коли учасники правовідносин на свій розсуд реалізують належні їм права. У цьому разі мається на увазі здійснення наданих можливостей, що містяться у нормах міжнародного права. При цьому рішення про використання нормативних положень суб'єкти міжнародного права приймають самостійно. До цієї форми належить реалізація так званих правочинних норм. Вони містяться, наприклад, у деяких статтях Конвенції ООН з морського права, прийнятої 10 грудня 1982 р. У ст. 17 цієї Конвенції, що регулює право мирного проходу, зазначається: «За умови додержання цієї конвенції судна всіх держав як прибережних, так і тих, що не мають виходу до моря, користуються правом мирного проходу через територіальне море». Як бачимо, на відміну від форм додержання і виконання, форма використання норм права не має жорсткого припису конкретної поведінки для суб'єкта міжнародного права.

І, нарешті, застосування норм права — це форма їх реалізації, здійснювана державою в особі своїх органів щодо конкретних випадків міжнародних відносин. Наприклад, у ст. 4 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. зазначається: «Без шкоди для застосування будь-яких норм, викладених у цій Конвенції, під дію яких підпадали б договори на підставі міжнародного права, незалежно від Конвенції, вона застосовується тільки до договорів, укладених державами після набрання нею сили щодо цих держав» [69, 183].

Зазначимо, що незалежно від особливостей основних способів імплементації міжнародно-правових норм, а саме рецепції, трансформації, відсилання, або додержання, виконання, використання та застосування норм права, на державі завжди лежить обов’язок виконання її міжнародно-правових зобов’язань відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, зокрема, принципу pacta sunt servanda та принципу добросовісності, позаяк тільки так можна забезпечити ефективну реалізацію та дієвість міжнародного права.

Крім того, важливо наголосити, що на практиці норми національного права необхідно тлумачити й застосовувати в такий спосіб, щоб це відповідало нормам і принципам міжнародного права.

1.2 Внутрішньодержавний та міжнародний механізми імплементації конвенцій з морського права У першій главі було визначено реалізацію (імплементацію) норм міжнародного права як процес, коли відповідні суб'єкти, яким адресована міжнародно-правова норма, діють згідно з її положеннями. При цьому дії суб'єктів міжнародного морського права можуть бути двоякими. По-перше, це безпосереднє впровадження міжнародно-правових і внутрішньодержавних норм у виконання норм міжнародно-правових. По-друге, це створення як на міжнародному, так і на внутрішньодержавному рівнях умов для ефективного впровадження норм міжнародного морського права.

Виходячи з цього, процес реалізації міжнародно-правових норм може включати два види діяльності. Перший вид це безпосередня фактична діяльність з досягнення соціально значущих результатів. Другий — правове й організаційне забезпечення реалізації - правозабезпечуюче нормотворення, контроль, правозастосування. Природним і закономірним результатом такої діяльності стають правові акти (нормативні, індивідуального регулювання).

Але в остаточному підсумку ці два види діяльності певною мірою взаємопов'язані. Як справедливо відзначає професор Ґ.В. Ігнатенко: реалізація одних норм (правозабезпечуючих) — необхідна умова реалізації інших (регулятивних). У результаті такої діяльності суб'єкти досягають певного стану, збереження, скасування предмета або явища. Зміст процесу імплементації норм міжнародного морського права зрештою не залежить від того, в якій сфері суспільних відносин він відбувається — міжнародній чи внутрішньодержавній [69, 185].

Ще одним важливим елементом внутрішнього змісту процесу імплементації норм міжнародного морського права є його відповідність принципам міжнародного морського права. При цьому маються на увазі як основні принципи міжнародного права (принцип мирного співіснування, принцип суверенної рівності держав, принцип непорушності державних кордонів тощо), так і принципи галузі міжнародного морського права (принцип свободи відкритого моря, принцип використання відкритого моря в мирних цілях, принцип раціонального використання морських ресурсів, принцип запобігання забруднення морського середовища та інші). Особливе значення для процесу імплементації норм міжнародного морського права має принцип сумлінного виконання міжнародних зобов’язань (рacta sunt servanda). Цей принцип поширює свою дію на всі норми, незалежно від функцій, призначення і форми вираження. Саме тому в ЗУ «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. принцип pacta sunt servanda закріплений у ст. 12 у такій редакції: «Міжнародні договори України підлягають неухильному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права».

Ще одним важливим і принциповим елементом змісту процесу імплементації норм міжнародного морського права, що поширюється на сферу внутрішньодержавних відносин є обов’язковість узгодження національного законодавства і практики із зобов’язаннями з міжнародного морського права. При реалізації цього елемента вдається уникнути колізійних ситуацій у правозастосуванні. Законодавство України з цього приводу керується нормою, що міститься у ст. 17 ЗУ «Про міжнародні договори України», де записано: «Якщо міжнародним договором України, укладення якого зроблене у формі закону, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору».

На основі аналізу позитивного досвіду міжнародного співтовариства можна зробити висновок, що підтримка державою нормальних відносин з іншими державами на основі міжнародної законності є гарантією стабільності міжнародної системи. Побудова таких відносин містить у собі не тільки знання теорії і практики міжнародного права, а й наявність у державі добре налагодженого механізму правового регулювання внутрішньої і зовнішньої політики. Від цього прямо залежить ефективність імплементації норм міжнародного морського права як у сфері взаємовідносин держав, так і при його реалізації у національному праві. Моделлю такого налагодженого механізму регулювання внутрішньої і зовнішньої політики держави є визнана в міжнародному співтоваристві модель правової держави, яка широко використовує засоби міжнародного права для досягнення своїх національних інтересів. Мається на увазі сукупність нормативних і організаційно-правових (інституційних) засобів, що у сукупності і становлять зміст процесу реалізації норм міжнародного морського права [69, 187].

Практика показує, що більшість норм міжнародного морського права реалізується у межах національної юрисдикції засобами внутрішнього права. А саме виконання міжнародних зобов’язань дедалі більше залежить від узгодженості двох правових систем — міжнародної і національної. Це зумовлює необхідність проведення правотворчих і правореалізуючих заходів щодо виконання норм міжнародного права відповідно до реального національного механізму імплементації міжнародно-правових норм.

Процес імплементації норм міжнародного морського права на національному рівні умовно поділяють за його внутрішнім змістом на дві складові: нормативний механізм (сукупність нормативних засобів) і організаційно-правовий механізм (сукупність державно-владних інститутів).

Нормативний механізм — сукупність нормативних засобів, до яких належать конституційні положення, норми загального характеру та норми про функції і повноваження. До цього механізму належать конституційні положення, норми загального характеру, що фіксують основні гарантії сумлінного виконання державою міжнародних зобов’язань у галузі морського права. До них можна віднести положення ст. З Конституції України про те, що «права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави». Або положення ст. 9 Конституції України, що закріплює норму про те, що «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України».

Міжнародне співробітництво з іншими суб'єктами міжнародного права, у тому числі морського права, ведеться на підставі «загальновизнаних принципів і норм міжнародного права» (ст. 18 Конституції України).

До найбільш істотних норм загального характеру, що фіксують основні гарантії сумлінного виконання державою міжнародних зобов’язань, слід віднести норми, які містяться у ЗУ «Про міжнародні договори України» 29 червня 2004 року N 1906;IV та у ряді інших нормативних документів [35; 37].

Також нормативний механізм включає норми про функції і повноваження. Це так звані норми про компетенцію органів і посадових осіб у зв’язку з виконанням міжнародних договорів. Такі норми містяться, наприклад, у ст. 102 Конституції України, де сказано, що «Президент України є главою держави і виступає від її імені». Або в ч. З ст. 106 Конституції, де записано, що Президент України «представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори і підписує міжнародні договори України».

Норми про форми і способи реалізації міжнародно-правових норм — це третій вид норм нормативного механізму. У ЗУ «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 р. N 2411-VI вказується, що контроль за дотриманням засад внутрішньої і зовнішньої політики здійснюється ВРУ, Президентом України, Радою національної безпеки і оборони України, КМУ, іншими органами державної влади у межах їх повноважень.

Національний рівень імплементації складається з нормативної, інституційної та матеріально-технічної стадії. Нормативна стадія імплементації включає приєднання до міжнародних договорів у сфері безпеки судноплавства, приведення у відповідність існуючих нормативних актів та прийняття нових. Інституційна стадія імплементації передбачає створення нових органів, удосконалення вже існуючої класифікаційної та сюрвейєрської роботи компетентних організацій, портових адміністрацій, судноплавних компаній та навчальних закладів з підготовки спеціалістів в цій сфері. Матеріально-технічна стадія включає розробку та втілення проектів щодо вдосконалення портової інфраструктури, оновлення обладнання суден, рятувальних служб, впровадження сучасних супутникових систем навігації і зв’язку тощо. Крім того, забезпечується інформаційне забезпечення судновласників, портових адміністрацій, перевізних та обслуговуючих компаній з метою узгодження їх майбутньої діяльності з вимогами відповідних конвенцій.

Ні міжнародне, ні національне право вичерпно не регламентують питання про види імплементаційних нормативних актів. Тому в кожній країні-учасниці конвенцій ІМО процес імплементації має свої особливості і правові традиції. В Україні такими актами можуть бути закони і постанови ВР, укази і розпорядження Президента, постанови і розпорядження КМУ, накази та інструкції відповідних міністерств та відомств [75, 339]. Зокрема, до Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків і несення вахти 1978 р. Україна приєдналась законом «Про приєднання до Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків і несення вахти 1978 р.» від 01 листопада 1996 р. № N 464/96-ВР. Згода на обов’язковість поправок до Конвенції СОЛАС-74 була висловлена Україною у формі Постанови КМУ від 26 червня 1992 р. № 350 «Про прийняття Україною поправок 1981, 1989 та 1990 рр. і Протоколу 1988 р. до Міжнародної конвенції про охорону людського життя на морі 1974 р.».

Наступним видом механізму є організаційно-правовий механізм імплементації норм міжнародного права на національному рівні, що являє собою комплекс тих чи інших органів держави, що беруть участь у здійсненні цих норм, і проведених ними заходів, спрямованих на виконання міжнародних зобов’язань держави. Організаційно-правовий механізм імплементації органічно пов’язаний із нормативним механізмом, фактична реалізація якого здійснюється шляхом реальної діяльності передбачених для цього різних за статусом, повноваженнями і характером органів держави [69, 189].

Для забезпечення виконання міжнародно-правових норм ВРУ приймає постанови і закони. За своєю суттю такі акти є правозабезпечуючими і (або) конкретизуючими. У них містяться вказівки щодо конкретних суб'єктів реалізації міжнародно-правових норм, визначаються їхні повноваження і т. п. При цьому, як зазначається у ст. 15 ЗУ «Про міжнародні договори України», загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України здійснює Міністерство закордонних справ України.

Міжнародно-правовий механізм імплементації норм міжнародного морського права можна розглядати як сукупність двох складових: конвенційного механізму й організаційно-правового механізму.

У свою чергу конвенційний механізм імплементації, який ще називають договірно-правовим механізмом, відповідно до своїх природних етапів містить у собі такі структурні елементи, як правозабезпечувальне нормотворення, тлумачення, міжнародний контроль і правозастосування. Розглянемо ці структурні елементи на прикладах чинних універсальних актів і конвенцій [69, 191].

Правозабезпечувальне нормотворення у сучасній міжнародній системі здійснюється відповідно до пункту 1 (а) ст. 13 Статуту ООН, що діє з метою «сприяння міжнародному співробітництву в політичній галузі і заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації».

У свою чергу елемент правозабезпечувального нормотворення умовно поділяють на етапи: попереднього нормотворення; конкретизації; закріплення нормами міжнародного права необхідних (або можливих) заходів внутрішньодержавного правотворення; встановлення меж правового регулювання; визначення компетентних органів держави, на які покладаються права та обов’язки у зв’язку з реалізацією договірних норм.

Тлумачення — це наступний структурний елемент конвенційного механізму імплементації норм міжнародного права. Саме поняття тлумачення містить у собі те чи інше розуміння, висвітлення чого-небудь, трактування, інтерпретацію. Щодо імплементації норм міжнародного права тлумачення є засобом забезпечення реалізації і може здійснюватися як у процесі нормотворення, так і правозастосування. Конкретизація і тлумачення тісно взаємопов'язані як структурні елементи механізму імплементації [69, 194].

На тлумачення норм міжнародного морського права, що регулюють ті чи інші міжнародні морські відносини, цілком можуть бути поширені загальні принципи і правила тлумачення, закріплені у статтях 31−33 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. Крім того, до таких принципів тлумачення, вироблених багаторічною міжнародною практикою й узагальнених у доктринальному розумінні, слід віднести: тлумачення у суворій відповідності до основних засад міжнародного права; сумлінність тлумачення відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам у їх контексті; додержання єдності процесу тлумачення, незалежно від характеру джерел права; тлумачення має сприяти досягненню цілей і завдань нормотворення, а не призводити до негативного правового ефекту; однозначність тлумачення, що не допускає двозначності або неясності.

Серед засобів сприяння імплементації норм міжнародного морського права дедалі помітнішу роль відіграє міжнародний контроль. Це «контроль справжнього стану у сфері реалізації зобов’язань» через «встановлення відповідності фактичної поведінки держав правовим розпорядженням».

Фактично міжнародний контроль як структурний елемент конвенційного механізму імплементації охоплює такі ланки: забезпечення перевірки відповідності діяльності держав прийнятим міжнародним зобов’язанням; встановлення можливих порушень державою взятих на себе міжнародних зобов’язань; сприяння оптимальній реалізації норм міжнародного права.

Міжнародний контроль, як зазначають деякі юристи, — це «щось більше, ніж технічна перевірка виконання сторонами своїх зобов’язань. Це матеріалізована відвертість і чесність, без яких політика сьогодні - неможлива». Нині міжнародний контроль є одним з основних засобів забезпечення додержання договорів.

Прикладом контролю можна вважати встановлені норми Конвенції МАРПОЛ-73/78, стосовно щорічного подання офіційних звітів про стан дотримання її норм. У той же час далеко не всі держави-учасниці цієї Конвенції належним чином забезпечують імплементацію вже ратифікованих Додатків і Протоколів до МАРПОЛу 73/78, і лише 30 з 70 держав-учасниць дотримуються цього обов’язку. Україна жодного разу не подавала такі звіти.

Також можна додати що ІМО створила спеціальні комітети одним із повноважень яких є контроль за дотриманням міжнародних конвенцій, прийнятих під егідою цієї організації (Комітет по безпеці на морі, комітет по захисту морського середовища та ін.).

На мою думку, можна вважати елементом контролю органи які діють у рамках міжнародно-правового акту. На прикладі Конвенції про захист Чорного моря від забруднення це Комісія по захисту морського середовища Чорного моря від забруднення. Конвенція 1982 р. передбачає створення Міжнародного органу з морського дна та багато інших органів.

Як відомо, правозастосовна діяльність є необхідною тоді, коли виникають відхилення від нормального процесу імплементації норм міжнародного морського права, коли є потреба у спеціальних розслідуваннях тієї чи іншої ситуації, пов’язаної з порушеннями сторонами договору, їхніх міжнародних зобов’язань тощо.