До історії створення Головного управління у справах літератури та видавництв РСФРР — органу радянської політичної цензури

До історії створення Головного управління у справах літератури та видавництв РСФРР — органу радянської політичної цензури

В умовах інформаційної війни, яка в наш час ведеться проти незалежної України, чітко простежуються паралелі між діяльністю сучасних російських ЗМІ та радянської пропагандистської машини. Загальновідомим є той факт, що в радянській державі пропаганда мала величезний вплив на громадян, а цензура використовувалася для маніпулювання суспільною свідомістю. Відтак, розгляд питання про організаційне оформлення легального радянського цензурного органу — Головного управління у справах літератури та видавництв (Головліту) РСФРР видається вельми актуальним.

Фактично дослідження історії радянської цензури російськими дослідниками, з об'єктивних причин, розпочалося лише на початку 90-х рр. ХХ ст. З-поміж досліджень 1990;х р. заслуговують на особливу увагу перша монографія з історії радянської цензури А. Блюма [1]. У центрі уваги дослідника — видавнича політика та апарат Головліту. Якісно новий підхід до вивчення історії радянської цензури продемонстровано в працях Г. Жиркова [2]. Він зробив спробу розмежувати військову цензуру та цензурну діяльність центральних органів влади й управління. Для російської історіографії цензурної тематики кінця 90-х рр. ХХ — початку ХХІ ст., характерний проблемно-тематичний напрямок у дослідженні її функцій та завдань. Про це свідчать роботи науковців М. Зеленова, Л. Молчанова, Т. Горяєвої [3; 7]. Так, у монографії М. Зеленова центральне місце відведено аналізу цензури щодо історичної науки та професійних істориків у 1920;х рр.; Л. Молчанов докладніше зупинився на вивченні преси в роки Громадянської війни, її ролі в антибільшовицькому русі; Т. Горяєва розкрила встановлення політичного контролю за радіомовленням у 1920;1930;х рр.

У 1990;х рр. українські вчені, використовуючи матеріали архівів Російської Федерації та України, розпочали досліджувати відмінності в системі цензури РСФРР та УСРР, а також діяльність репресивно-каральної системи в Україні як головного знаряддя реалізації жорсткої цензурної політики. Результатом пошуків стали праці С. Білоконя, В. Ченцова, Ю. Шаповала [4]. У дисертації В. Бабюха досліджено роль та місце органів цензури у системі політичного нагляду радянської України 1920;1930;х рр. [5].

З-поміж сучасних українських досліджень вирізняється монографія О. Федотової з історії політичної цензури друкованих видань в радянській Україні, в якій проаналізовано основні напрями цензурного контролю за бібліотечною, музейною та книготорговельною сферами в 1917;1990 рр. [6].

Отже, з метою об'єднання всіх видів цензури при Наркоматі освіти РСФРР 6 червня 1922 р. було створено Головне управління у справах літератури та видавництв (Головліт РСФРР). Разом з його виникненням у країні було запроваджено режим так званої превентивної цензури, один з найбільш дієвих способів управління друкованими матеріалами. Однією з вагомих причин створення такого централізованого цензурного органу було істотне пожвавлення книговидавничої справи під впливом переходу до непу, коли постала реальна небезпека того, що потужний пласт щойно утворених приватних та кооперативних видавництв діятиме всупереч ідеологічним настановам правлячої партії.

Деякі дослідники вважають, що на становлення цензури певного впливу завдала внутрішньопартійна та міжпартійна боротьба початку 20-х рр. ХХ ст. (справа М’ясникова, процес над есерам). На становлення цензури впливало й таємне діловодство апарату ЦК. Започаткування Сталіним шифрованого діловодства у партійній системі (починаючи з 22 червня 1922 р.) виокремило партійні документи з-поміж інших за ступенем секретності [7, с. 257−258]. цензура більшовицький підпільний.

27 жовтня 1921 р. Політбюро ЦК сформувало комісію для попереднього вивчення питання про діяльність приватних видавництв та поширення на них політичної цензури. Поки питання розглядалося, безпосередні керівники видавничої справи в РСФРР вимагали від вищого політичного керівництва країни чітких вказівок стосовно того, що можна і чого не можна друкувати. У відповідь на прохання завідувача Державним видавництвом РСФРР М. Мещерякова дати відповідну директиву Політбюро ЦК РКП (б) на своєму засіданні 18 листопада 1921 р. ухвалило наступну постанову: «Вказати тов. М. Мещерякову, що він ні в якому випадку не повинен обмежувати допуск до друку книжок, теми яких співчувають марксизму, Комінтерну і т.п., але в той самий час не допускати опублікування творів реакційного характеру, до яких належать праці релігійного змісту, містичного, антинаукового та книжки політично ворожі» [8, с. 106].

Тим часом разом з Держвидавом на роль головного цензора починає поволі претендувати і Головполітосвіта Наркомосу РСФРР, очолювана Н. К. Крупською. На початку лютого 1922 р. нею було розроблене положення «Про губернські політичні комісії у справах друку», в якому запропоновано організувати при губполітосвіті політкомісію у справах друку. До складу кожної губернської політкомісії мали входити представники від губвиконкому, губполітосвіти та губчека. До їхньої компетенції входили перегляд усіх заяв щодо надання дозволу на діяльність книговидавництв, видання газет та журналів; нагляд за діяльністю приватних та кооперативних видавництв, а також попередній перегляд усіх рукописів, призначених до друку; притягнення до відповідальності тих, хто порушив положення про приватні видавництва на території губернії [9, с. 30].

З огляду на дії конкурента, політвідділ Держвидаву розробив та розіслав на місця особливу «Інструкцію до положення про губернські політвідділи у справах друку». Відтепер метою їхньої діяльності ставав нагляд за приватними та кооперативними видавництвами і боротьба із надходженням на ринок будь-якої політично ворожої радянській владі літератури.

Проте у цій конфліктній ситуації не перемогла жодна із сторін. Головполітосвіта поставила під свій контроль публічні бібліотеки, відповідно відігравши провідну роль у так званих «чистках» бібліотек від ідеологічно ворожої літератури. Політвідділу ж Держвидаву було доручено цензурувати його власні видання.

Водночас боротьба точилася між політвідділом воєнної цензури ВНК та політвідділом Держвидаву. Зрештою, у цьому протистоянні лідерство залишилося за останнім. 20 лютого 1922 р. між ними було укладено угоду, згідно з якою усі матеріали періодичного та неперіодичного друку, що могли бути надруковані як державними, так і приватними видавництвами, у рукописному варіанті мали надходити для перегляду до політвідділу Головного управління Держвидаву, де і отримували візу на право опублікування.

Фактично, кожен елемент системи прагнув довести свою ефективність та самостійність. Однак в нових умовах не було потреби розділяти цензурні функції за різними установами та органами. Вище партійно-державне керівництво почало роботу зі створення єдиного відомства, яке б об'єднало усі види цензури і стало б на захисті його інтересів.

Власне саме рішення про організаційне об'єднання цензурних функцій, що розподілені між різними відомствами, прийняте 10 лютого 1922 р. на засіданні Оргбюро ЦК РКП (б). Було вирішено надалі не розпорошувати цензурні функції, а сконцентрувати їх під одним управлінським «дахом» [7, с. 247].

Вирішальне значення у процесі формування нового органу радянської цензури мало засідання Політбюро ЦК РКП (б) від 22 березня 1922 р. за участю Л. Камєнєва, Й. Сталіна, М. Калініна та О. Рикова. Дев’ятим на порядку денному стояло питання про військово-політичну цензуру ДПУ (6 лютого 1922 р. Всеросійська надзвичайна Комісія була реорганізована в Державне політичне управління (ДПУ). — Авт.). Воно обговорювалося за участю представників низки відомств: наркома освіти А. Луначарського, керівника Державного видавництва М. Мещерякова, заступника голови ДПУ І. Уншліхта і заступника Агітпропу ЦК Я. Яковлєва.

Прийняте на тому засіданні рішення на роки визначило організаційні засади побудови та функціонування радянської цензури. У ньому говорилося: «а) визнати за необхідне об'єднання всіх видів цензури в одному центрі (при Народному комісаріаті освіти) з відокремленням під керівництво ДПУ спостереження за друкарнями; б) на чолі всієї цензури повинна стояти одна особа, яка призначатиметься Наркоматом освіти з помічниками від військового відомства та ДПУ; в) доручити комісії у складі Луначарського, Рикова, Уншліхта та представника військового відомства розробити на основі зазначеного вище проект положення протягом тижня; г) прийняти пропозицію Мещерякова та колегії Агітпропвідділу ЦК про звільнення від цензури видань Держвидаву, партійно-радянської преси, Головполітосвіти, ЦК РКП та Комінтерну» [12, с. 42].

Уперше комісія зібралася 5 квітня 1922 р. задля затвердження «Переліку відомостей, що становлять таємницю та не підлягають розголошенню», який складався з 23 пунктів. Згодом було розпочато роботу над самим Положенням про цензуру. Зауважимо, що всі члени комісії були переконані в необхідності існування цензури на той час, однак підходи щодо масштабів та методів цензурної політики були різними. Частина більшовицької інтелігенції, в тому числі й сам А. Луначарський, вважала таку тактику тимчасовою і вимушеною, виступаючи за її пом’якшення [8, с. 108].

28 квітня 1922 р. комісія зібралася востаннє. На засіданні було прийнято проект «Положення про цензуру». Цензурний орган мав таку саму назву, як і раніше (у складі Держвидаву з листопада 1921 р.) — Головний комітет у справах друку (ГКД). Після засідання О. Риков вніс поправку, висловившись проти такої назви.

Проект Положення складався із трьох глав. У першій визначалися завдання ГКД (недопущення появи у пресі агітації проти Радянської влади), у другій — функції ГКД (надання дозволів на право видання рукописів та попередній перегляд усіх матеріалів, призначених до друку), у третій — склад ГКД. Причому перші дві глави майже без змін увійшли до остаточної редакції Положення про Головліт. З приводу ж третьої виникли суперечки, пов’язані з тим, що військове відомство намагалося відстояти право керувати помічником, який призначався зі складу РСЧА та ДПУ. Крім того, Секретаріат ЦК повідомив О. Рикову, що Л. Камєнєв вносить пропозицію до «Положення про військову цензуру» щодо звільнення від цензури Академії наук та вищих навчальних закладів. В останніх відповідальність мали покласти на ректорів. Риков надіслав до Політбюро лист, у якому наголошував на недоцільності такої пропозиції. Зрештою, в результаті дебатів члени комісії дійшли висновку, що від цензури можна звільнити лише академічні видання [7, с. 249].

На засіданні Політбюро ЦК РКП (б) 18 травня 1922 р. в присутності В. Леніна, Л. Троцького, Й. Сталіна, Л, Каменєва, М. Томського, В. Молотова, М. Калініна була заслухана інформація О. Рикова щодо результатів діяльності міжвідомчої комісії. Остаточним результатом обговорень стало рішення Раднаркому від 6 червня 1922 р. про створення Головліту РСФРР, що проіснував під різними назвами до 13 квітня 1991 р. як головний легальний орган радянської цензури [8, с. 109−110].

Аналогічні декрети було затверджено й урядами України (29 серпня 1922 р.), Туркестану (11 грудня 1922 р.), Білорусії (5 січня 1923 р.), Азербайджану (22 квітня 1923 р.), Киргизії (25 квітня 1923 р.) [13, с. 181].

Керівний склад Головліту та порядок його призначення виглядав наступним чином: «На чолі Головного управління у справах літератури та видавництва стоїть завідувач, що призначається Колегією Наркомату освіти, та два помічники, узгоджені з Реввійськрадою Республіки та Державним політичним управлінням, що перебувають у підпорядкуванні як завідувача, так і відповідного органу за приналежністю» [14, с. 36]. Тобто помічники завідувача Головліту призначалися колегією Наркомату освіти, але підпорядковуються не тому органу, що їх призначив, а «відповідному», тобто РВРР та ДПУ.

• 9 червня 1922 р. Секретаріат Раднаркому отримав телефонограму від Наркомату освіти, у якій повідомлялося про перейменування Головного комітету у справах друку на Головне управління у справах літератури та видавництв (Головліт) [7, с. 253].
• 23 червня 1922 р. Положення про Головліт було опубліковано в пресі.

У Положенні зазначалося: «З метою об'єднання всіх видів цензури друкованих творів створюється Головне управління у справах літератури та видавництв при Наркоматі освіти та його місцеві органи при губернських відділах народної освіти. На Головліт та його місцеві органи покладається: а) попередній перегляд усіх призначених до опублікування творів — періодичних, нот, карт; б) укладання списків друкованих творів, визнаних забороненими. Головліт забороняє видання та розповсюдження творів, які:

• а) містять агітацію проти радянської влади;
• б) розголошують військові таємниці республіки;
• в) збурюють громадську думку; г) розпалюють національну ворожнечу та релігійний фанатизм; д) мають порнографічний характер" [9, с. 32−33].

Від цензури звільнялися видання Комінтерну, губкомів РКП (б) й загалом вся комуністична партійна преса, видання Держвидаву, Головполітосвіти, Академії наук. На Головліт також було покладено нагляд за друкарнями, боротьба з підпільними виданнями, боротьба з перевезенням через кордон забороненої літератури. Завідувачі друкарень, під страхом притягнення до судової відповідальності зобов’язані були неухильно слідкувати за тим, щоб твори, які друкуються у їхніх друкарнях, мали візу з дозволом Головліту.

Необхідно звернути увагу на особливий пункт положення, в якому говорилося, що рішення Головліту Російської Федерації з перших днів його існування мали поширюватися на територію України — Київ, Харків, Одесу та інші губернські міста [5, с. 85].

Таким чином, перелік заборон на видання та поширення друкованих творів, зафіксований у положенні про Головліт, був досить звичним для тієї цензурної системи, що вже існувала до його створення. Щоправда, у даному положенні обмеження та заборони були значно краще структуровані. Сам же новостворений Головліт був офіційно затверджений Раднаркомом, а його діяльність регламентовано та легалізовано відповідними державними інституціями. Щойно організована цензурна установа відрізнялася також від попередників за рівнем підпорядкованості. Цензурні інституції, що діяли раніше, зокрема політвідділ Держвидаву та Головне управління у справах друку, були складниками Держвидаву РСФРР. Головліт було створено як інститут, рівний за рангом Держвидаву. Крім того, у положенні вказувалося, що колегія Головліту, до якої входили завідувач з помічниками, призначалася колегією Наркомату освіти. Практично ж склад цієї колегії до середини 1920;х рр. затверджувався органами ЦК партії, а вже потім дублювався постановою Наркомату освіти.

Процес формування колегії Головліту розпочався 13 липня 1922 р., коли заступник завідувача Агітпропвідділу ЦК РКП (б) Я. Яковлєв вніс на розгляд Секретаріату пропозицію затвердити Головний комітет у справах друку в складі: Мещеряков — голова, Лебедєв-Полянський — його заступник, Етінгоф — від військового відомства, Ашмарін — від ДПУ. Дану пропозицію було у терміновому порядку розглянуто і схвалено на засіданні Секретаріату ЦК РКП (б) 13 липня, а через два тижні, 29 липня 1922 р. Президія колегії Наркомату освіти продублювала це рішення постановою за № 404, затвердивши де-юре вищезазначений персональний склад Головліту [7, с. 260].

Коли колегія Головліту була сформована, виявилося, що в ній не знайшлося місця для представника ЦК РКП (б). Фактично, представника ЦК не було у Головліті до грудня 1922 р. Рішення про введення до складу Головліту завідувача підвідділу друку Агітпропу ЦК РПК (б) (на той час ним був І.В. Вардін) було прийнято 14 грудня 1922 р. на засіданні Секретаріату ЦК РКП (б).

Таким чином Головліт РСФРР об'єднав усі відомі на той час види контролю над інформаційними потоками, які існували відкрито. З-поміж інших цензурних органів Головліт вирізнявся розширеним обсягом функції та повноважень. Після створення Головліту, підпорядкованого вищому партійно-державному керівництву Російської республіки, цензурування відбувалося на основі його інструкцій, циркулярів і розпоряджень. Причому сутність та зміст цензурної політики визначали партійні органи, а саме: ЦК РКП (б) та його структурні підрозділи — Політбюро, Секретаріат та Оргбюро. Важливим елементом у системі радянської цензури були карально-репресивні органи.

Отже, система більшовицької цензури була породжена характером більшовицької влади, її постійним прагненням мати повну монополію на істину. Факт організації Головліту РСФРР у 1922 р. можна розглядати не як поворотний момент, а як логічне продовження політики більшовицької влади відносно культури та в сфері ідеології. Безпосередній контроль з боку ЦК партії вказує на політичний аспект контролю за інформаційними потоками, що свідчить про встановлення політичної цензури, спрямованої передовсім, на забезпечення та обслуговування інтересів влади.

Список використаних джерел

• 1. Блюм А. В. За кулисами «Министерства правды». Тайная история советской цензуры. 1917;1929 гг. / Блюм А. В. — СПб.: Академический проект, 1994. — 319 с.
• 2. Жирков Г. В. История советской цензуры: период «комиссародержавия» (1917;1919 гг.) / Г. В. Жирков // Вестник С-Пб. Ун-та. — Серия 2. История, языкознание, литературоведение. — 1994. — Вып.1 (№ 2). — С.82−92.
• 3. Молчанов Л. А. Пресса в зеркале истории (о деятельности центральных органов «белой» Сибири в годы Гражданской войны (1918;1920 гг.)) / Л. А. Молчанов // Библиотека. — 1998. — № 8. — С.74−76.; Горяева Т. М. Радио России. Политический контроль радиовещания в 1920;х — начале 1930;х годов. Документированная история / Горяева Т. М. — М.: РОССПЭН, 2000. — 175 с.
• 4. Білокінь С. На полицях спецфондів у різні роки / С. Білокінь // Слово і час. — 1990. — № 1. — С. б9−76.; Ченцов В. В. Політичні репресії в радянській Україні в 20-ті роки / В. В. Ченцов. — Тернопіль, 2000; Шаповал Ю. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи / Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. — К.: Абрис, 1997. — 608с.
• 5. Бабюх В. А. Політична цензура в Україні в 19 201 930;х рр.: дис. … канд. іст. наук: 07.00.01 / Бабюх Віталій Антонович. — К., 2007. — 290с.
• 6. Федотова О. О. Політична цензура друкованих видань в УСРР — УРСР (1917;1990 рр.) / Федотова О. О. — К.: Парламентське вид-во, 2009. — 350 с.
• 7. Зеленов М. В. Аппарат ЦК РКП (б) — ВКП (б), цензура и историческая наука в 1920;е годы / Зеленов М. В. — Нижний Новгород, 2000. — 540 с.
• 8. Измозик В. Руководство РКП (б) и организация советской цензуры / В. Измозик, Б. Павлов // Цензура в России: история и современность. Сборник научных трудов. Вып.1. — СПб.: Рос. нац. б-ка, 2001. — 271 с.
• 9. Цензура в Советском Союзе. 1917;1991. Документы / [сост. А.В. Блюм]. — М.: РОСПЭН, 2004. — 576с.
• 10. Государственный архив Российской Федерации. — Ф.Р.- 395. — Оп. 1. — Д.96. — 47 л.
• 11. Власть и художественная интеллигенция. Документы ЦК РКП (б)-ВКП (б), ВчК-ОГПУ-НКВД о культурной политике 1917;1953 / [под ред. акад. А. Н. Яковлева; сост. А. Артизов, О. Наумов]. — М.: Международный фонд «Демократия», 2002. — 872 с. — (Серия «Россия. ХХ век. Документы»).
• 12. Большая цензура: Писатели и журналисты в стране Советов. 1917;1956 / [под общ. ред. акад. А. Н. Яковлева; сост. Л.В. Максименков]. — М.: МФД: Материк, 2005. — 752 с. — (Серия «Россия. ХХ век. Документы»).
• 13. Горяева Т. М. Политическая цензура в СССР. 19 171 991 гг. / Горяева Т. М. — М.: РОССПЭН, 2002. — 400 с.
• 14. История советской политической цензуры. Документы и материалы / [сост. Т. М. Горяева, Д. Л. Бабиченко и др.]. — М.: РОССПЭН, 1997. — 672с.