Внешняя політика при Катерині Великой

Комсомольск-на-Амуре.

KOST.

&.

AKRED.

[email protected].

ПЛАН.

Введение

Русско-турецкие войны.

Польский вопрос Россия та мови у Франції. Історичний значення діяльності Катерини Великої.

Список литературы

.

Якою була зовнішня політика при Катерині II? «Зовнішня політика — найблискучіша сторона державної діяльності Катерини, котра справила найсильніше вразити сучасників і найближче потомство «(В.О.Ключевский). Перед російським зовнішньополітичним відомством стояло два найважливіших питання: турецький і польський. У реальному житті все зовнішньополітичні цілі й завдання як найтісніше переплелися. Біля джерел зовнішньої політики України катерининського уряду стояв граф Н. И. Панин, Прагнучи протидіяти ворожої політиці Франції, вирішив сконструювати так званий «Північний акорд «- союз держав, що були північ від Європи — Данії, Пруссії, Польщі й Швеції, при участі Англії. У літературі іноді висловлювали думку, що автором цього проекту був російський посланець у Данії Корф, однак у новітньої радянської історіографії доведено авторство проекту, те що Н. И. Панину. З цього проекту, так з агресивної політики Туреччини й виникла російсько-турецька війна, початок 1768 р. У цьому війні талановитий російський полководець П. А. Румянцев завдав серйозної поразки туркам при Ларге і Кагуле в 1770 р. А. В. Суворов при Козлужджу також завдав сильне поразка військам противника. 5 липня 1770 р. російський флот під керівництвом адмірала И. А. Спиридова розгромив турецький флот неподалік острова Хиоса, в бухті Чесме, Проте політика деяких європейських держав, испугавшихся посилення Росії, змусила її вдатися до укладення Вестфальського миру, який було підписано болгарському селищі Кучук-Кайнарджи 10 липня 1774 р. За цим договором Росія отримала від Туреччини величезну територію від Бугу і фортеці Кінбурн при гирло Дніпра, до Азова, з часткою прикубанских і приазовських земель. Кабарда було включено у державні кордону Росії. Російсько-турецькі войны.

У 60-х рр. головний противник Росії на міжнародній арені була Франція. Мета її політики щодо відношення до Росії чітко висловив Людовік XV: «Усі, що можуть ввергнути цю імперію в хаосу й змусить її повернутися в морок, вигідно моїм інтересам ». Французьке уряд дотримувався традиційної лінії зміцнення з так званого «Східного бар'єра », до складу якої входили прикордонні з Росією держави — Швеція, Річ Посполита і Османська імперія. Французька дипломатія в попереднє час двічі використовувала свій вплив, щоб штовхнути Швецію і Османську імперію під час війни з Росією. Країною, що поєднала б два крайні ланки «Східного бар'єра », була Річ Посполита. Саме він стала місцем зіткнення суперечливих інтересів Франції, Австрії, Росії, Пруссії і навіть Османської імперії. Яка Була може занепаду й втративши значення суверенної держави, Річ Посполита дозволяла сильнішим сусідам втручатися у своїх внутрішніх дела.

На початку 60-х рр. очікували смерті престарілого короля Августа III. До предстоявшей політичну боротьбу у зв’язку з вибором нового короля готувалися Франція, Австрія, Пруссія і Османська імперія. Активну участь у ній приймало й російське уряд, був зацікавлений у тому, щоб наступник був провідником її впливу. На грунті єдності інтересів оформився союз Росії із Пруссією. Цілі учасників цього союзу було однаковими. Якщо Катерина ІІ вважала за краще мати цілісну Річ Посполиту, що знаходиться у сфері російського впливу, то Фрідріх II, укладаючи цей союз, мав на оці далекосяжні плани її територіального розділу, які міг здійснити без згоди Росії. Разом про те були збіжні інтереси союзників — вони листувалися збереженні умов, котрі відчиняли б широкі змогу втручання у внутрішні справи Речі Посполитої. Королем в 1764 р. був обраний ставленик Росії Станіслав Понятовський, підтриманий ще й Пруссією. Через 4 року було вирішено в бажаному союзникам дусі дисидентський питання: некатолики які з католиками довірялося бути всі. Незадоволена цим рішенням частина польської шляхти організувала в Барі конфедерацію, вступившую в збройну боротьбу з які були в Промови Посполитой російськими войсками.

Османська імперія, пильно следившая за подіями у Промови Посполитой і науськиваемая Францією, зажадала виведення звідти російських військ, і навіть відмовитися від покровительства дисидентам. У 1768 р. вона оголосила війну Росії. До другої половині XVIII в. Османська імперія втратила колишнє могутність. Її економічні ресурси виявилися слабше, ніж в Росії, що володіла при цьому сильної сухопутної армією, потужним военноморським флотом і талановитих воєначальників. Це дозволило б Росії із однаковим успіхом вести війну суші і море, причому домагатися перемог над переважаючим за чисельністю противником. Протягом трьох років війни османським військам зірвалася здобути жодної перемоги, вони залишили Хотин, Ясси, Бухарест, Ізмаїл та інші фортеці на Дунайському театрі військових дій. Два з багатьох поразок османів були особливо нищівними. Перше, 25−26 червня 1770 р., коли російська ескадра, обійшовши Європу, з’явилася Середземному морі й під Чесмой здобула блискучу перемогу. Замкнені в бухті все ворожі кораблі, крім одного, було спалено. Османська армія налічувала 150 тис. людині в 150 гарматах, тоді як в Румянцева було 27 тис. чоловік і 118 знарядь. Проте російські війська завдали османам нищівну поразку — ті втратили весь обоз й усю артилерію. Ставало очевидним, що мета, заради якої Порта початку війну, нічого очікувати досягнуто. Понад те, вона мала вдатися до територіальні поступки. Росія зробила мирну ініціативу, яка, проте, не зустріла підтримки в султанского правительства.

До продовження війни Османську імперію штовхала передусім Франція, що продати їй свої кораблі на відновлення флоту, втраченого в Чесменском бої. Не викликали захоплення російські перемоги й у Лондоні, але англійське уряд, був зацікавлений у збереженні торгівлі з Росією, обмежилося відкликанням своїх офіцерів з російського флоту. У Австрії були свої підстави, щоб відкрито підтримувати Османську імперію, — саму себе претендувала на частина Дунайських князівств, які перебували у руках російських військ. По союзному договору, укладеним з султанским двором, Австрія зобов’язалася будь-що, зокрема військовими, домагатися повернення османам всіх територій, зайнятих русскими.

Двозначну позицію займала Пруссія. Будучи формально союзником Росії, вона потай від нього створювала труднощі, щоб російської дипломатії. У умовах царському уряду були протидіяти здійсненню плану розділу Речі Посполитої, з яким Австрія та Пруссія починаючи з 1768 р. зверталися до Росії. Фактичний розділ Речі Посполитої почався ще 1770 р., коли Австрія та Пруссія окупували частину їх території. Конвенція 1772 р. оформила перший розділ Речі Посполитої: Австрія захопила Галичину, до Пруссії відійшло Помор’я, і навіть частина Великої Польщі. Росія отримала частина Східної Белоруссии.

Слова Катерини II, звернені до Дідро, — «якби могла ще відмовитися від розподілу, я охоче б зробила «- цього разу повністю відповідають відношенню тим часом Росії до поділу Речі Посполитої. Згодою на розділ Речі Посполитої Росія відколола Австрію від Османської імперії. Не шукаючи ефективну допомогу ззовні, османи в 1772 р. погодилися вести мирні переговори. Головним пунктом розбіжностей було питання про долю Криму — Османська імперія відмовлялася надати їй незалежність, тоді як Україна наполягала у цьому. Військові дії відновилися, причому протікали за умов, коли Росія була охоплена селянської війною. Російським військам під керівництвом А. В. Суворова у червні 1774 р. вдалося розгромити османів при Козлудже. Противник погодився відновити. Царське уряд також були зацікавлений у негайному закінченні війни, аби звільнені сили кинути на придушення народного руху у країні. 10 липня 1774 р. переговори у болгарській селі Кючук-Кайнарджи завершилися підписанням мирного договора.

По Кючук-Кайнарджийскому світу до Росії переходили Керч, Єнікале і Кінбурн, і навіть Кабарда. Росія отримала декларація про будівництво военноморського флоту у Чорному море, її торгові кораблі могли безперешкодно проходити через протоки, Молдова і Валахія, хоча формально і під владою Османської імперії, але вони знаходилися під протекторатом Росії. Султанський двір, був ініціатором війни, зобов’язався сплатити Росії контрибуцію в 4,5 млн. крб. Два підсумку напруженої війни мали для Росії величезні наслідки: родючі землі Північного Причорномор’я стали об'єктом господарського освоєння; Крим, звідки багато століть хани робили грабіжницькі набіги, перестав бути васалом Османської імперії, що зміцнило безпеку південних кордонів России.

Гарантована Кючук-Кайнарджийским світом незалежність Криму була найболючішої втратою Османської імперії. Мета зовнішньою політики у найближчими десятиліттями і зводилася до того, аби повернути Крим на сферу свого впливу. Вже 1775 р. османи грубо порушили умови договору, проголосивши ханом свого ставленика Девлет-Гирея. У відповідь російське уряд запровадило у Крим війська і затвердив на ханському престолі свого кандидата Шагин-Гирея. Проте османські агенти організували проти повстання. Девлет-Гирей висадився турецькою кораблі у Кафі, аби повернути собі ханський трон, але зазнав поразки від військ Шагин-Гирея і пішов у справах. Суперництво двох держав у боротьбі Крим закінчилося оприлюдненням 8 квітня 1783 р. указу Катерини II включення Криму у склад Росії. Тим самим було Османська імперія позбавлялась свого плацдарму в військових зіткнення з Росією. У тому ж 1783 р. уклали Георгієвський трактат зі Східної Грузією, зміцнивши позиції народів Закавказзя у боротьбі проти іранського і османського ига.

З встановленням союзницьких відносин із Австрією у Катерини II виник зовнішньополітичний план, який отримав назву «Грецького проекту ». Він передбачав вигнання Османської імперії із Європи з допомогою з його володінь (Бессарабії, Молдови Валахії) буферного держави Дакії у главі з онуком Катерини Костянтином. Сенс існування Дакії перебував у тому, щоб не дати Росію, Австрію, і Османську імперію загальних кордонів. Австрія заперечувала проти проекту, розраховуючи на округлення своїх володінь за рахунок османських земель, та її територіальні претензії були такі непомірними, що план створення Дакії залишився на бумаге.

Тим більше що Османська імперія хоч і визнала 1784-го р. приєднання Криму до Росії, але інтенсивно готувалася до війни нею. Войовничі настрої султанского двору розпалювали Англія і Пруссія, маючи намір отримати від конфлікту власну вигоду: Англія прагнула чужими руками вигнати Росію з берегів у Чорному морі, оскільки підставу чорноморських портів могло позбавити англійських купців вигод, що вони відкликали з слабкості торгового флоту Росії на Балтиці; Фрідріх II підбурював османський двір до війни Росією, керуючись видами чергове розділ Промови Посполитой, бо знав, що Росія, вовлеченная під час війни, неспроможна буде протидіяти його планам. Франція теж надавала допомогу Османської Імперії підготовці до війни — під керівництвом її експертів, і офіцерів вдосконалювалися кріпаки спорудження та бойова підготовка османською армии.

Наприкінці липня 1787 р. султанський двір в ультимативній формі зажадав від імені Росії визнання і прав на Грузію та допуску османських консулів у Крим. Росія, не зацікавлена у відкритті бойових дій внаслідок уразив країну сильного неврожаю, ладна була вдатися до поступки, але Османська імперія, недочекавшись відповіді ультиматум, відкрила воєнних дій нападом на Кінбурн. Спроба захопити фортецю шляхом висадки десанту було відбито Суворовим. Невдача османів активізувала ворожі дії англійського уряду. Воно заборонило входження у свої порти російської ескадрі, готувалася до відправлення з Балтійського моря в Середземне. Була заборонена також вербування англійських офіцерів на службу в російський флот. Ті ж Англія і Пруссія штовхнули війну проти Росії Швецию.

З боку Швеції - це була друга спроба переглянути умови Ништадтского світу: влітку 1788 р. вона без оголошення війни натрапила Росію. Шведський король Густав III старанно готували до конфлікту, бо, розраховуючи на легкі перемоги, прагнув зміцнити своєю владою і зломити опір опозиції. У короля були підстави на успіх: основні кораблі російської армії й її кращі полководці перебували Півдні. Густав III не скупився на хвалькуваті заявивін говорив, що має намір опанувати Эстляндией, Лифляндией і Курляндией, до того ж із нею Петербургом і Кронштадтом. Перед від'їздом з Стокгольма на театр війни він заявив придворним дамам, що «сподівається обрати сніданок в Петергофі «. Початок бойових дій зламала повну безглуздість і навіть безглуздість шведських домагань: в жорстокому бої 6 липня у про. Готланду Балтійський флот під керівництвом адмірала С. К. Грейга здобув перемогу, змусивши шведські кораблі шукати порятунку в Свеаборге.

Війна не принесла шведам ніяких вигод, але він значно ускладнила становище Росії на південному театрі бойових дій, насамперед із тим, що позбавила її можливості перекинути Балтійський флот до моря і підняти проти Османської імперії томившиеся під її гнітом народи Балкан. Війна зі Швецією, ще, спричинила чималі витрати. У той самий час впали сподівання і Пруссію, та й Османської імперії, те що, що Росії несила вести війну на два фронту. Османська армія, як і флот, по всьому протязі війни терпіли одна поразка одним, причому у ході війни з блиском проявилися висока бойова виучка солдатів та матросів, і навіть полководческие обдарування А. У. Суворова неабиякий талант флотоводця Ф. Ф. Ушакова. У 1788 р. відзначився Чорноморський флот: у червні на Днепровско — Буському лимані було розгромлено гребна флотилія османів, а 3 липня у про. Фидониси російська ескадра завдала поразка османському флоту, располагавшему численным перевагою. Ці перемоги позбавили османів можливості допомагати обложеному Очакова, взятому внаслідок запеклого штурму у грудні. У кампанії 1789 р. наступальні операції османів суші було паралізовано А. В. Суворовим. 21 липня Суворов після 60 км маршу відразу ж атакував османів при Фокшанах, де 25 тис. росіян і австрійців змусили утікати 30 тис. османів. Перемога було досягнуто рішучої багнетній атакою, розпочатої після 9-часового бою. 28−29 серпня була здобуто морська перемога між про. Тендрой і Гаджибеем. Найбільш примітним боєм всієї війни був штурм Ізмаїла. Ця потужна фортецю із гарнізоном завдовжки тридцять п’ять тис. людина при 265 гарматах вважалася неприступною. Її безуспішну облогу російські війська вели вересня 1790 р. 2 грудня під Ізмаїлом з’явився А. В. Суворов. Відразу почалася інтенсивна підготовка до штурму фортеці: в навчальному таборі викопали рів і насипали вал, що відповідали габаритам кріпаків споруд, і американські війська тренувалися у подоланні перешкод. За 5 днів до початку штурму Суворов відправив коменданту фортеці знаменитий ультиматум: «24 години на міркування і волю; перші мої постріли вже неволя; штурмсмерть ». Удосвіта 11 грудня почався штурм: війська подолали рів, по штурмовим сходами піднялися на вал, ввірвалися до міцність і крок по кроку, тіснячи запекло сопротивлявшегося ворога, оволоділи нею. Опанування Ізмаїлом належить до героїчних подвигів російських воїнів -в штурмі фортеці поєднувалися високий бойову мораль і чудова виучка солдатів та офіцерів з полководницьким генієм A.A. Суворова. Взяття Ізмаїла вінчало результат як кампанії 1790 р., але й войны.

29 грудня 1791 р. уклали Ясський мирний договір. Цілі, заради яких Османська імперія розв’язала війну, були досягнуто. Ясський договір підтвердив приєднання до Росії Криму й встановлення протекторату над Грузією. Результати війни для Росії не відповідали ні її військовим успіхам, ні понесеним нею жертвам і витрат. До неї була приєднана лише територія між Бугом і Дністром. Бессарабія, Молдова і Валахія повернули османам. Скромні для Росії підсумки війни були призвані пов’язані про те, що Англія не розлучалася з ідеєю створення антиросійської коаліції. Раніше російської дипломатії вдалося розладнати ці плани. Щоб не приєднатися до ізоляції, уряд мав форсувати мирні переговоры.

Три обставини визначили успіхи Росії у війнах з Османської імперією і Швецією: Росії у цих війнах доводилося про ненапад, а відбивати агресивні дії сусідів; боєздатність російської регулярного війська була незрівнянно вищий шведської і особливо османською — ополченці останньої, маючи подвійним, потрійним перевагою у чисельності, незмінно терпіли поразка від добре навчених і озброєних російських полків; важливої причиною переможного закінчення війн була у російській армії й флоті талановитих полководців (П.О. Румянцев, A.A. Суворов) і флотоводців (Г.А. Спиридов, Ф.Ф. Ушаков). Вони розвинули військове мистецтво більш високу щабель. Суворов замість панівною у Європі кордонної стратегії, смисл якої перебував у рівномірному розподілі військ у всій лінії фронту з допомогою як опорних пунктів фортеці, застосував більш ефективний засіб громити ворога — зосередження основних сил на головному ділянці бою. Метою операції він вважав не маневрування і виснаження ресурсів противника, знищення його живий силы.

Знамените твір Суворова «Наука перемагати «наповнений безліччю афоризмів крилатих фраз, зрозумілих як офіцеру, і солдатові. Головними достоїнствами воїна він вважав патріотизм, хоробрість, витривалість, рішучість. Флотоводець Ф. Ф. Ушаков, що спирався на власний досвід минулого і досвід свого попередника Г. А. Спиридова, подібно Суворову, не знав поразок. Головна мета бою він вважав знищення ворожого флоту і флагманського корабля, у якому може бути зосереджений огонь.

Школи Суворова і Ушакова дали країні чимало талановитих воєначальників: Кутузова, Багратіона і багатьох інших у армії, Сенявина, Лазарєва та інших — на флоте.

Польський вопрос.

У 1763 р. помер польський король Август III, посаджений на престол ще Ганною Иоанновной. Між магнатськими угрупованнями почалася жорстка боротьба влади. Країна роздиралася внутрішніми протиріччями. Влада здійснював сейм. Делегати від місцевих сеймиків мали у ньому право «либерум вето », тобто. кожен депутат міг опротестувати будь-яке потрібне рішення зборів. Дуже гострими був у країни й національні протиріччя. Котрі Входили до її складу народи України та Білорусі знаходилися під жорстоким соціально-економічним і національним гнітом польської шляхты.

Після боротьби між магнатськими угрупованнями Потоцьких і Чарторийських перемогли останні - прибічники пропрусской орієнтації. На престол був посаджений їх родич, давній знайомий Катерини Станіслав Понятовський. Його уряд намагався провести в разваливавшейся країні ряд реформ, проте ці спроби викликали жорсткий опір із боку інших угруповань шляхетства. Було використано право конфедерації, тобто створення збройної опозиції. Прибічники реформ м. Барі (в Україні) створили свою конфедерацію. Катерина надіслала проти них війська на чолі з Суворовим. Росія всіляко намагалася підсилити свій вплив у Польщі. У цьому шляху він у дуже складні стосунки з Пруссією. Великих успіхів Росії у боротьби з Туреччиною змусили Пруссію виступити що з Австрією в польському питанні, аби приборкати вимоги Росії Півдні. Росії був невигідний розділ Польщі й посилення до її рахунок таких держав, як Пруссія й Австрія. Польща більш влаштовувала Росію буферне держава за українсько-словацьким кордоном з сильнішими сусідами. Однак у цій ситуації Росія піти на розділ Польщі. Один догоаор уклали між Росією і Прусією, інший — між Росією і Австрією. Обидва були підписані липні 1772 р. Під тиском двох держав у вересні 1773 р. польський сейм санкціонував угоду перший розділі Польщі. Росія отримала все Подвинье і частина Верхнього Придніпров'я, воєводства Полоцкое, Вітебське, Мстиславське, частина Мінського і частина польської Лівонії. Австрія захопила Україну — Галицию.

У у 70−80 роках XVIII в. питання Правобережній Україні все тісніше пов’язувався із питанням подальше просуванні Росії до Чорного моря, але це своєю чергою новою силою породжувало російсько-турецький конфлікт. Уся зовнішня політика Росії зав’язувалася в складний балтийско-польско-восточный вузол. Усилившаяся могутність Росії дозволяла Катерині II надавати дуже сильне вплив все хід зовнішньополітичних взаємин у Європі. У час раптової між Австрією і Прусією війни за баварське спадщину Катерина виступила як третейського судді. Який Закінчив цю війну Тешенский світ 1779 р., умови якого гарантувала Катерина, призвів до значного посилення впливу російської дипломатії все хід справ у Німеччини. Визначну роль зіграла Росія та в подіях, пов’язаних із війною американських колоній за незалежність. Росія відхилила спробу Англії використовувати її сили для ведення великої війни і в Америці. Понад те, у лютому 1780 р. вона опублікувала декларацію про «збройному нейтралітет ». Декларація проголошувала, що всяке нейтральне судно перебуває під захистом всіх нейтральних держав і проти неї захищатися на море зброєю. А відповідальність за насильство над нейтральними судами падають на суду нападаючих держав. До цієї декларації приєдналося більшість государств.

Саме тоді відбувається зміна основного курсу зовнішньої політики України. Натягнуті отношедия з Англією, охолодження у відносинах Пруссією — усе це призвело до падіння «Північного акорду ». Починається процес зближення Росії з Австрією, закладений зі зустріччю Катерини ІІ 1780 р. в Могильові з австрійським імператором Йосипом II. Змінюються навіть постаті у зовнішньополітичному відомстві. На зміну графу Микиті Івановичу Панину приходить Алексайдр Андрійович Безбородко — талановитий дипломат і діяч. Велику роль в зовнішній політиці починає грати князь Григорій Олександрович Потьомкін, фаворит Екатерины.

Змінюється й основна концепція зовнішньої політики України. Народжується так званий «грецький проект ». Передбачалося вигнати турків — із Європи, але в території колишньої Османської імперії створити грецьку імперію на чолі з представниками російського правлячого вдома. З дунайських князівств — Молдови Валахії - повинно бути створено нове буферне держава (що носило древнє назва — Дакії). Основним союзником передбачалася Австрія, за що вона й повинна була отримати під свій вплив західну частина Балканського півострова. Вчені досі не вирішили, був чи «грецький проект «реальної зовнішньополітичної програмою чи як це було лише ілюзія, плід роздумів придворних теоретиків. Найімовірніше, праві ті дослідники, хто стверджує, що реального проекту зовнішньої політики України Росії 80-х років XVIII в. («грецького проекту ») не существовало.

Хай не пішли, справа не йшла до новій світовій війні із Туреччиною. Б 1783 р. Росія приєднала себе Крим, що, ясна річ, викликало невдоволення уряду Туреччини. Демонстративно не виконуючи умов КучукКайнарджийского договору, Туреччина сама оголосила війну. Становище Росії у незабаром ускладнилося виступом Швеції. Король Густав III почав облогу фортеці Нейшлот і пред’явив Росії явно нездійсненні вимоги. Але оборона Нейшлота і блискуча перемога російського флоту у липні 1788 р. у Готланду над флотом шведів змусила шведське уряд вдатися до висновок мира.

Росія домоглася успіхів у війні із Туреччиною. Під керівництвом О. В. Суворова було взято фортеця Очаків, турки було розбито при Фокшанах і Рымнике. Одною з найбільш яскравих сторінок цієї війни — взяття фортеці Ізмаїл. Але зрада Австрії, але шведська небезпека змушувала Росію бути обережною. У 1791 р. було підписано Ясський світ, яким Туреччина зобов’язалася неухильно виконувати умови попереднього світу, визнала нову межу з Росією по Дністру й приєднання Крыма.

У Польщі після першого розділу впливу Росії значно посилилося. У цій країні починає наростати рух За зміцнення економіки та політичного устрою шляхом реформ. Ряд позитивних заходів зробив сейм 1788 р., який отримав назву чотирирічного сейму. 3 травня 1791 р. цей сейм прийняв нову конституцію, відрізнялася відомої прогресивністю. Для поліпшення життя нижчих верств населення, особливо українського суспільства і білоруського походження, було зроблено мало.

У Польщі схрестили свої «дипломатичні шпаги «представники зовнішньополітичних відомств Росії, Пруссії, Австрії. Важко сказати, хто кого перевершував в підступність, але для Польщі події розгорталися драматично. Влітку 1791 р. російські війська, що брали участь у війні з Туреччиною, було перекинуто з Польщею. Відразу м. Тарговице виникла конфедерація, до котрої я приєднався і польський король. Царські війська невдовзі взяли Варшаву. Конституція 3 травня було скасовано, а березні 1793 р. стався другий розділ Польщі. До Росії відійшли Білорусь із Мінськом і Правобережна Україна. Пруссія захопила Гданськ (Данциг), Торунь і Велику Польщу з Познанню. Що Залишилося частина Польщі з населенням 4 млн людина була оточена зусебіч сильними і ворожими їй державами, які нав’язували їй умови. Це викликало патріотичне піднесення. Невдовзі одне з частин польського війська повстала. Центром повстання стає Краків, яке главою талановитий генерал Тадеуш Костюшка. Він зайняв Варшаву. Невдовзі повстання перекинулося до Литви, Велику Польщу й Помор’я. Проте значної частини селянства була розчарована тими заходами, які зробив Костюшка, значно послабило його сили. Росіяни війська під керівництвом О. В. Суворова розгромили польські війська. Спочатку 1795 р. було проведено третій розділ Польщі, який знищив самостійне польську ж державу. Більшість земель Польщі з Варшавою було віддано Пруссії, Мала Польща з Любліном відійшла до Австрії. Росія отримала Литву, Західну Білорусь і Західну Волинь. Курляндское герцогство, тримав залежно від Речі Посполитої, також було долучено до Росії. Приєднання стародавніх російських земель до Росії було логічним, оскільки зберігало національну цілісність східнослов'янських народів. Втім, відносини царського уряду Україною і зайве ідеалізувати, помятуя про ту іноді насильницької русифікації, яка завдала великої шкоди розвитку національної самосвідомості. Що ж до Польщі, це була трагедія польського народу, який століття був позбавлений своєї державності, й став здобиччю сусідніх государств.

Росія та революція у Франции.

Що стосується російського царату до подій мови у Франції простежується два етапу. У першому, що тривав, втім, недовго, царський двір розглядав що революцію як подія повсякденні, тобто. як бунт голодної черні, з яким королівська влада здатна швидко впоратися. Ні Катерина, ні її оточення вважали те що у Парижі результатом глибоких соціальних протиріч, а пов’язували його з тимчасовими фінансовими утрудненнями і особистими якостями невдахи короля.

З розвитком революції" і рішучої ломки феодальних порядків настрій правлячих кіл Петербурзі змінювалося. Там досить швидко переконалися, що революція загрожує долям трону у Парижі, а й у феодальноабсолютистським режимам Європи. Катерина переконалася в іншому: Людовіку XVI і французькому дворянства не відновити старий порядок. Побоювання російського двору поділяли власники тронів Австрії, але Пруссии.

У 1790 р. уклали союз Австрії, але Пруссії із єдиною метою військового втручання у внутрішні справи Франції. Відразу реалізувати ці наміри зірвалася, оскільки Австрія, Росія та Пруссія переймалися розділом Промови Посполитой, а Росія, ще, вела війну з Османської імперією. У цьому етапі абсолютистські режими обмежилися розробкою планів інтервенції і наданням матеріальної допомоги французької эмиграции і контрреволюційному дворянства у країні. Катерина на сколачивание найманої армії дала французьким принцам в борг 2 млн. крб. Вона стала душею коаліції, створюваної для боротьби з революційної Францией.

Відповідно до русско-шведскому союзу Густав III зобов’язався висадити в австрійських Нідерландах десант, до якого мають були приєднатися війська французьких принців, і навіть Австрії, але Пруссії. Катерина замість військ, зайнятих в російсько-турецької війні, зобов’язалася до закінчення її видавати субсидію у вигляді 300 тис. руб.

Виступ коаліції зірвалася з двох причин: смерть Леопольда II й убивство Густава III змусили відкласти похід; але головна причина зводилася до того, що монархічні режими виявили просування ідей революції до кордонів їх своїх власних володінь і вважали першорядною завданням зупинити цей поступ. Йдеться подіях в Промови Посполитой.

До складу цього федеративної держави входили Польща, Литва, Україна) й Белоруссия.

Протягом століття, з середини XVII по середину XVIII в., Литовське князівство переживало глибокий економічну кризу, обумовлений безперервними війнами Речі Посполитої. Вони спустошували скарбницю, і змарніли економічні ресурси. У 1648 р. населення князівства налічувала близько 4,5 млн. людина, два десятиліття воно зменшилося майже вдвічі більше (2,3 млн.), до кінця Північної війни скоротилося до 1,8 млн. чоловік і тільки в 1772 р. досягло 4,8 млн. Перед литовського і білоруського народів впали важкі випробування: запустело господарство було у селах і ремесло в городах.

Уряд Речі Посполитої проводило політику полонізації і покатоличення білоруського населення. У 1697 р. було ухвалено Закон, проголосивши польська мова державною мовою Великого князівства Литовського. Ще раніше, в 1673 р., закрили доступ не католикам в шляхетське сословие.

Відсталі форми соціально-економічного життя, слабка ступінь централізації, допускавшая існування в магнатів власних збройних сил, ставили під загрозу самостійність існування Речі Посполитої як суверенної государства.

Слабкість Речі Посполитої давала привид втручання у її внутрішні справи сильних сусідів та дозволила здійснити її перший розділ. Конституція 3 травня 1791 р. зберігала за шляхетством його феодальні привілеї, селяни залишалися в кріпацтва, за католицтвом зберігалося значення державну релігію. Проте конституція відміняла «liberum veto », забороняла організацію сепаратистських конфедерацій, передавала виконавчу владу королю. Було скасовано розподіл Промови Посполитой на королівство Польське і Велике князівство Литовське, з їхньої основі проголошувалася єдина Польша.

Зміцнення державності суперечило інтересам Пруссії, Австрії, але Росії. Вони мали формальний привид втручання у справи Промови Посполитой, оскільки не дозволялося змінювати конституцію і скасовувати «liberum veto ». У самій Речі Посполитої деякі магнати і шляхта виступили проти посиленню королівської влади. У знак протесту проти конституції 3 травня 1791 р. вони за підтримці Катерини II організували в Тарговицах конфедерацію і звернулися до Росії по медичну допомогу. По заклику конфедерації в Річ Посполиту були двинуты росіяни й прусські війська, мають місце умови для створення нового раздела.

У 1793 р. уклали русско-прусский договір, яким до Пруссії відходили польських земель (Гданськ, Торунь, Познань), а Росія возз'єдналася із Правобережної Україною й була центральною частиною Білорусі, з якої був освічена Мінська губерния.

Другий розділ Польщі викликав підйом у ній національновизвольного руху, очоленого учасником боротьби північноамериканських колоній за незалежність генералом Тадеушем Костюшка. Воно почалося березні 1794 р. у Кракові, а квітні - в Великому князівстві Литовском.

Восени 1794 р. А. У. Суворов взяв штурмом передмісті Варшави Прагу. Повстання був пригнічений, Костюшка потрапив у плен.

У 1795 р. відбувся третій розділ Польщі, котра поклала кінець її існуванню. Угоду було підписано жовтні 1795 р., але, не чекаючи реєстрації, ініціатор розділу Австрія запровадила свої військ у Сандомир, Люблинскую і Хелминскую землі, а Пруссія — до Кракова. До Росії відійшли західна частина Білорусі, західна Волинь, Литва і герцогство Курляндское. Останній король Речі Посполитої зрікся престолу, а древній трон польських королів з Кракова був доставлений на Петербург і встановлено у… таулетной кімнаті російської імператриці. Нею він і помре «сідаючи на судно «(за словами А. Пушкіна) у листопаді 1796 года.

Возз'єднання з Росією Білорусії та Західної України та входження у склад Росії Литви та Курляндії мали два наслідки. Польсько-литовські феодали зберегли свої володіння, і повинності з селян стягалися в попередніх обсягах. Інакше й неможливо було — царизм, немилосердно експлуатує власний народ, виявляв із цього питання повну солідарність із литовськими і польськими феодалами, яким було надано правничий та привілеї російського дворянства.

Але це сторона перекривалася позитивними результатами. Російське уряд ліквідувало свавілля польсько-литовських магнатів, позбавивши їх права тримати свої війська і фортеці. Населення колишнього Великого князівства Литовського та України утягувалося у орбіту всеросійського ринку. Він настав час мирної праці, припинилися свари між шляхтою, згубно отражавшиеся на господарстві селян городян. Росія забезпечила захист ззовні, чого не могла гарантувати слабка Річ Посполита. Припинилися релігійні переслідування православних, а католикам була надано свободу віросповідання. Возз'єднання з Росією народів, етнічно близьких російським, сприяло взаємному збагаченню їх культур.

Протягом років, коли монархи захопилися розділами Речі Посполитої, події мови у Франції розвивалися своєю чергою: 10 серпня 1792 р. була свергнута монархія, два дні сім'я короля була під вартою; 20 вересня війська інтервентів, котрі вторглися до Франції, зазнали нищівну поразку при Вальми; 21 січня 1793 р. відбулася страту колишнього короля Людовіка XVI. Про цю подію вразило монархічну Европу.

Імператриця вживала заходів до організації нової антифранцузькою коаліції. У тому 1793 р. була підписана конвенція між Росією і Англією про обопільні зобов’язанні надавати одна одній допомогу у боротьбі проти Франції: закрити свої порти для французьких судів і участі перешкоджати торгівлі Франції з нейтральними країнами. Річ цього разу обмежилося відправкою російських військових кораблів на Англію для блокади французьких берегів — висунути сухопутні сили у допомогу англійцям, що перебували тим часом може війни і Франції, імператриця не вирішуваласявони були необхідні боротьби з повстанцями Тадеуша Костюшко.

Щойно спрямування Речі Посполитої був пригнічений, між Росією, Англією і Австрією кінці 1795 р. уклали контрреволюційний троїстого союзу. У Росії її почалося підготування 60-тисячного експедиційного корпусу для дій проти Франції. Смерть імператриці завадила відправлення цього корпуса.

Історичний значення діяльності Катерини Великой.

У 1791 р. канцлер А. А. Безбородко за дорученням Катерини становив перелік досягнень її царювання. І такий підготували й виглядав дуже солідно. У творчому списку значилися 29 губерній влаштованих у новій зразком, 144 збудованих знову міста, 30 ув’язнених конвенцій і трактатів, 78 здобутих перемог, 123 указу «для полегшення народу» тощо. д.

Додамо до цього, що з Польщі й Туреччини були отвоёваны землі з населенням до 7 млн. людина; а загальна кількість населення імперії зросла з 19 млн. людина (1762 р.) до 36 млн. (1796 р.); армія з 162 тис. людина зросла до 312 тис.; флот з 21 лінійних кораблів і шість фрегатів посилено до 67 лінійних і 40 фрегатів; сума державних доходів із 16-го млн. рублів піднялася до 69 млн. рублів; число фабрик зросла з 500 до 2 тис.; збільшений ввезення — вивезення зовнішньої балтійської торгівлі з 9 млн. до 44 млн. рублів; збільшений ввезення — вивезення зовнішньої чорноморської (створеної Катериною) торгівлі з 390 тис. до 1 900 тис. рублей.

Справді, 34-летнее царювання Катерини Великої залишило яскравий слід Росії. Впадає правді в очі неординарність особистості імператриці, її видатні якості державного діяча і велич нею скоєного: якщо Петро Великий утвердився на берегах Балтики, то Катерина Велика — на берегах у Чорному морі, розсунувши кордону на південь та включивши в склад імперії Кримський півострів. У Катерини не можна забрати тієї честі, що вона б зрозуміла й щасливо закінчила то, чого я не встиг закінчити Петро. Одного цього йому досить, аби потім нащадки з вдячністю згадували її имя.

Ніколи за історію Росія досягала такого могутності і на міжнародні відносини. Той-таки А. А. Безбородко говорив, що жодна гармата у Європі не змела вистрілити без дозволу Росії. І це було перебільшенням. К. Маркс в «Історії секретної дипломатії 18 в. », використовуючи відповідних документів, бичує «низькопоклонство «англійських державотворців і дипломатів Росії. Навіть попри те непрофесіоналізм Маркса як історика та її ідеологічну одержимість (вызывавшую ворожість до «контрреволюційної «Росії), ці оцінки є підтвердженням небувалого посилення міжнародних позицій Росії до кінця 18 столетия.

Історичний значення діяльності Катерини Великої визначається досить легко виходячи з те, що було вказано вище про окремих сторони катерининською політики. Ми бачили, що Катерина по вступі на престол мріяла про широких внутрішніх перетвореннях, а політиці зовнішній відмовилася слідувати за своїми попередниками Єлизаветою і Петром III. Вона свідомо відступала від традицій, сформованих при Петербурзькому дворі, а тим часом результати її діяльності з своєму суті були такі, що завершили собою саме традиційні прагнення російського народу і уряду. У справах внутрішніх законодавство Катерини завершило собою той історичний процес, який почався при временщиках. Рівновага вагітною головних станів, в усій силі існуючий при Петра Великому, початок руйнуватися саме у епоху тимчасових правителів (1725−1741), коли дворянство, полегшуючи свої державні повинності, стало досягати деяких майнових привілеїв й більшої влади над селянами — по закону. Нарощення дворянських прав спостерігали ми під час та Єлизавети, і Петра III.

При Катерині ж дворянство ставати як привілейованим станом, у яких правильну внутрішню організацію, а й станом, які панують у повіті (як землевласницького стану) і взагалі управлінні (як бюрократія). Паралельно зростанню дворянських правий і в залежність від нього падають цивільні права власницьких селян. Розквіт дворянських привілеїв в ХVIII столітті необхідно поєднувався з розквітом кріпацтва. Тому час Катерини було підкріплено тим історичним моментом, коли кріпосне право досягло повного та найбільшого свого розвитку. Отже діяльність Катерини ІІ відношенні станів (Не забудемо, що адміністративні заходи імператриці носили характер станових заходів) була прямим продовженням і завершенням тих відхилень від старорусского ладу, які розвивалися в у вісімнадцятому сторіччі. Катерина у своїй внутрішньої політиці діяла по традиціям, заповіданим їй від створення низки найближчих її попередників, і довела остаточно те, що почали. Навпаки, в політиці зовнішній Катерина, як ми бачили, була прямий послідовницею Петра Великого, а чи не дрібних політиків XVIII століття. Вона зуміла, як Петро Великий, зрозуміти корінні завдання зовнішньої російської політики і вміла завершити чи до чому прагнули століттями російські государі. І тут, як у політиці внутрішньої, вона довела остаточно свої справи, і після неї російська дипломатія мала ставити собі нові завдання, оскільки старі було вичерпано і скасовані. Якби кінці царювання Катерини виник Росії московський дипломат XVI чи XVII ст., він би відчув себе повністю удовлетворённым, оскільки побачив б решёнными задовільно всі питання зовнішньої політики України, такі хвилювали його сучасників. Отже, Катерина — традиційний деятель, несмотря на негативне ставлення до російського минулому, незважаючи, нарешті те що, що вона зробила нові прийоми в управління, нові театральні ідеї у громадський оборот. Двоїстість тих традицій, яких вона йшла, визначає і двояке ставлення до неї нащадків. Якщо одні не безпідставно зазначають, що внутрішня діяльність Катерини узаконила ненормальні наслідки темних епох XVIII в., то інші схиляються перед величчю результатів її зовнішньої політики України. Хай не пішли, історичне значення катерининського часу надзвичайно велике саме оскільки у цю епоху підбито результати попередньої епохи, завершилися історичні процеси, раніше развивавшиеся. Ця здатність Катерини доводити остаточно, до дозволу питання, які їй ставила історія, закликає всіх визнати у ній першорядної історичного діяча, незалежно від її особистих помилок, і слабостей.

Останніми роками царювання Катерина думала передати престол далеко не синові Павлу Петровичу, а коханому онуку Олександру Павловичу. У Петербурзі пройшов навіть слух, що готується відповідний маніфест. 5 листопада 1796 р. імператрицю збагнув апоплексичний удару й вона померла, не відвідуючи свідомість. Історики сходяться на думці, що заповіт Катерини на користь Олександра справді існувало, а й у час агонії імператриці воно було Павлом знищено. О дванадцятій годині ночі на 6 листопада 1796 р. вище духівництво й двір присягнули на вірність новому самодержцю — Павлу.

Список використаної литературы.

1. Міненко Н.А. Російська імперія у другій половині XYIII в. У кн.:

2. Заичкин І.А., Почкаев І.Н. Російська історія від Екатерины.

Великої до Олександра ІІ. М., 1994.

3. Ісаєв І.А. Історія держави й права Росії. Повний курс лекций.М., 1994.

4. Політична історія Росії. Хрестоматія / Сост. У. И.

Коваленка та інших. М., 1996.

5. Эйдельман Н. Я. Межа століть. політична боротьба в России.

Кінець XYIII — початок ХІХ століття. М., 1982.