Авторитет культури для суспільства і особистості

Авторитет культури для суспільства і особистості

Перехейда О.М.

Історичний час, в якому ми перебуваємо сьогодні, є глибоко суперечливим. З одного боку, відчувається прогресивний порух у майбутнє, з другого — розлад і руйнація усталених традицій, звичних практично для кожної особистості. Розставити крапки над «І» може лише історія. Однак ми, як її суб'єкти, маємо не лише спостерігати і констатувати, але й визначатись, приймати рішення, діяти: до якого берега пристати, в який бік гребти, з ким об'єднувати зусилля і від чого відмовлятись. Історичний досвід засвідчує, що найбільш міцною опорою, продуктивною основою, на яку треба при цьому спиратись, є традиція і культура, вибудовані на одвічних національних і загальнолюдських цінностях. Освоєння відроджених культурних цінностей є саме тим процесом духовного зростання, які возвеличують людину і суспільство, народ і націю, державу і громаду в їх загально цивілізаційному вимірі. Зупинимось на цьому більш детально.

Духовна культура як об'єкт дослідження має свою структуру (від лат. struktura — розміщення, порядок, побудова) — мережу усталених і впорядкованих зв’язків між її складовими, елементами, які забезпечують її цілісність і тотожність самій собі, тобто зберігають основні якості при різноманітних внутрішніх і зовнішніх змінах. Найкраще сутність духовної культури особистості розкриває її структура. До структури духовної культури особистості включені такі основні елементи: цінності сфери індивідуальної свідомості, тобто світоглядна культура (філософські, політичні, наукові, релігійні та інші ідеї і погляди людини), моральна культура (норми поведінки, форми спілкування, культура почуттів), естетична культура (сприйняття мистецтва і літератури, художнього конструювання), а також науково-технічна творчість тощо. Ці цінності закріплюються у поглядах та вчинках людей, звичаях і традиціях, у творах літератури і мистецтва. Особливий вимір займають у ціннісній сфері такі явища духовного життя людей, як мова, мислення (логіка). Звільнення людських почуттів та характеру від так званого зоологічного індивідуалізму, вміння володіти своїми почуттями і настроями є також суттєвими елементами духовної культури; матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення (поліграфічна, книговидавництво, музичних інструментів, паперова; театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а також засоби зв’язку, масової інформації тощо).

«Перед нами, таким чином, постає питання — що таке духовність? Що таке дух? Це слово походить від латинського слова „дихання“ чи „вітер“, це невидима сила вітру що приводить дерева до руху. Дух ми можемо мислити як невидиму силу — сутність, що дає життя глибоко захоплює нас, чи як джерело, що призводить до руху все, діючи із середини, з глибин. Дух не постає вочевидь, не проявляється не демонструється, його не можна затримати у долоні.» [1,8].

Перш за все духовний розвиток вчені трактують як ієрархію метамотивів та потреб, виходячи з яких особистість оцінює себе, інших, довкілля і діє. Найсуттєвішими є такі потреби: самоповага, пізнання світу, себе, сенсу життя, сприймання та створення краси, здійснення добра та справедливості, досягнення психічної досконалості. Духовний розвиток особистості визначається так: духовне — це ідеальне, всезагальне; життя, активність, вчинки, спрямовані до світлого і святого; щедрість, любов до ближнього, самовідданість; почуття радості від творення блага; свобода, можливість діяти без зовнішнього примусу; досягнення особистості, що набуті завдяки власним внутрішнім ресурсам; творчість, безпосередність, щирість у діянні добра.

Як зазначав К. Юнг, ментальна духовність має в своїй основі колективні уявлення та архетипи колективного несвідомого. З плином часу вони ускладнюються, вбудовуються і вибудовуються в систему ментальної духовності етносу, традиційно передаються через покоління і через колізії та апокаліпсиси в історії етносу. Ментальність включає в себе також настанови (стосунки і готовності), які проявляються у передбачуваній, наперед визначеній, спрямованості психіки на певний спосіб і стиль взаємодії з світом, які (спосіб і стиль) втілюються в образах-уявленнях (звична неусвідомлена, але реально діюча інформація) і в автоматичних динамізмах (звична не імпульсивна енергетика), через які реалізуються образ світу і життєва філософія етносу чи іншої спільноти.

Ментальна духовність інтеріоризуючись в психіку окремого індивіда закладає там «базову особистість», характерну для даної спільноти, яка здійснює упорядковуюче структурування світу та регуляцію діяльності і поведінки цього індивіда у відповідності з образом світу і життєвою філософією етносу чи групи.

Сукупність духовних цінностей можна класифікувати в соціологічному плані за видами духовної діяльності, або в гносеологічному аспекті за формами суспільної свідомості: цінності знання, моральні цінності, естетичні тощо. У цих класифікаціях беруться до уваги здебільшого об'єкти ціннісного відношення, які включені до того чи іншого виду матеріальної або духовної людської діяльності. Духовна культура особистості - це така інтегрована її властивість, у якій відбиваються внутрішній світ людини, цінності, настанови, ідеали, культурні смисли життя, але все це має і зовнішній вимір, де, з одного боку знаходяться формуючи духовну особистість фактори, а з іншого — наслідки її власної духовної діяльності.

У культурно-антропологічному контексті введення поняття духовності необхідне для визначення не тих утилітарно-прагматичних цінностей, котрі мотивують поведінку людини та її внутрішнє життя, а цінностей, на основі яких вирішуються смисложиттєві проблеми, що звично виражаються для кожної людини (різного рівня і типу освіченості) в системі «вічних питань» людського буття. Хто я, навіщо прийшов у цей світ, яке моє місце в ньому, який смисл мого існування, на основі яких цінностей я повинен зробити вибір власного життєвого шляху, визначити мету і смисл діяльності, за якими критеріями та яким чином можна вдосконалювати мою особистість? Перелік цих питань можна продовжити, у тій чи іншій формі вони постають перед кожним. Складність пошуку відповідей на них полягає в тому, що, хоча вони мають «загальнолюдську» основу, щоразу, в історичному часі та просторі, кожна людина відкриває їх заново для себе і вирішує по-своєму. На цьому шляху здійснюється духовне зростання особистості, набуття нею духовної культури [2,480].

Людинотворча сутність духовної культури визначається не тільки впливом зовнішніх факторів, а й через саморозвиток, самовдосконалення, через комунікацію та спілкування зі світом. Особистість людини та її духовна культура формується в процесі повсякденного спілкування з навколишніми. Культура визначеного суспільства приймається людиною не як щось зовнішнє, ззовні нав’язане, але як складається з моделей відповідного поводження, що виникають у комунікації і постійно зміцнюються остільки, оскільки люди спільно взаємодіють з умовами життя [3,17].

Саморозвиток та самовдосконалення має вихід через творчу діяльність, через будь-які прояви самореалізації та пошуку сенсу життя.

У дослідженні проблеми самореалізації особистості актуальні засадничі праці українських учених В. Андрущенка, М. Булатова, Л. Губерського, А. Єрмоленка, С. Кримського, А. Лоя, М. Михальченка, І. Надольного, А. Табачковського, Г. Шалашенка та ін. Методологічно слушні роботи таких вітчизняних авторів: Л. Гармаш, А. Єфремов, Є. Іваненко, В. Коцюбинський, C. Крилова, І. Мартинюк, М. Михайлов, В. Муляр, Т. Нечипоренко, Б. Паригін, О. Рубан, Л. Сохань, В. Тихонович, З. Файнбург, А. Чаплигін, І. Чорноморденко, О. Шишкін та ін., які останнім часом безпосередньо торкаються проблеми самореалізації людини. З’явилися підручники та посібники з людинознавства і проблем розвитку людини .

Самореалізація людини неможлива без прояву духовної культури у поведінковому аспекті, що характеризують етичні складові духовної культури особистості. Етичні якості особистості - це такі характерні її ознаки, які базуються на нормах поведінки, моралі людини конкретного класу, суспільної чи професійної групи. До структури духовної культури особистості надходять також ділові якості - це ознаки особистості, які ґрунтуються на знанні конкретного роду занять, володінні певними нормами, що засвідчують ерудицію, уміння гнучко реагувати на зміни ситуацій, явищ, процесів суспільного, виробничого, особистого життя, дотримуючись при цьому етикету, моральних принципів, закону тощо. Ділові якості часто впливають на вироблення конкретною особистістю життєвої позиції, яка вирізняє її серед інших і корегує зміст усього життя. Поняття «життєва позиція» тлумачиться як «точка зору, принцип, втілені в основу поведінки, дій» і глибоко пов’язані з життєвою дійсністю, важливі для неї, життєво-необхідні. Вона найчастіше базується на досвіді людини, її умінні сприймати, осмислювати і втілювати у власні вчинки внутрішньо-прийнятні для неї ідеї. «Досвід» є поняттям поширеним у різних сферах життєдіяльності особистості. Його зміст тлумачиться як «сукупність знань, навиків, умінь, набутих у житті, практичній діяльності» [6,34].

Суттєвою ознакою людського в людині є любов, яка з давніх-давен посіла важливе місце в духовній культурі людства. Особливо важливе значення почуття любові в культурі полягає в його здатності перетворювати знання, образи, ідеї, цінності на ідеали. Це ж стосується й ідеї Бога. Вона стає найвищою ідеальною реальністю, якщо животвориться почуттям любові до Бога і через нього — до його творінь. Любов, таким чином, є глибинною основою культури і всього духовного життя людини.

У сучасних умовах відбувається становлення цивілізації нового типу, зверненої до людини й заснованої на її найвищому духовному, інтелектуальному й технологічному базисі. Завданням сучасної освіти є виховання особистості з планетарною свідомістю, яка самоутверджується в новому відкритому національно-культурному просторі, знаходить сприятливі умови для духовної самореалізації. Проблема духовно-морального відродження може бути вирішена лише в тому випадку, якщо підростаюче покоління перейметься ідеями загальнолюдських й національних цінностей і високих ідеалів у своєму життєвому самовизначенні, буде відчувати нагальну потребу й прагнення до духовного саморозвитку й самовдосконалення. Поняття «культура», «духовність, «духовна культура» виступають важливими елементами сучасного науково-педагогічного дискурсу. Усе розмаїття визначень культури фіксує найважливішу її характеристику — людський вимір культури, втілення в культурі людського способу організації життя. Духовність — внутрішня енергетична сила особистості, стрижень життя, ієрархія загальнолюдських, національних цінностей, творчість за законами краси. Духовність реалізується через вчинок особистості, у якому людина постає як відповідальний суб'єкт життєтворчості.

Духовність — це індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб:

• ідеальної потреби пізнання;

• соціальної потреби жити й діяти «задля інших».

Під духовністю переважно розуміється перша з цих потреб, а друга — під душевністю. З категорією духовності співвідноситься потреба пізнання — світу, себе, сенсу й призначення свого життя. Людина духовна настільки, наскільки замислюється над цими питаннями і прагне отримати на них відповідь. Об'єктивна користь духовної діяльності людини діалектично поєднується зі суб'єктивною безкорисністю, де нагорода — задоволення процесом пізнання оточуючого світу й задоволення від виконаного обов’язку. Ця відносна незалежність пізнавальної діяльності від негайного соціального схвалення робить духовність важливішим фактором розвитку цивілізації.

На думку Ж. Маценко [7], духовність є складним гармонійним поєднанням певних психічних та особистісних якостей людини. Як і будь-яке психічне явище, духовність виявляється у процесі взаємодії людини з довкіллям (природою, іншими людьми тощо), тобто має певні форми вияву, які можна досліджувати. Так, духовність виявляється у спрямуванні інтересів, нахилів людини на пізнання, засвоєння та створення духовних цінностей. Духовні цінності містять: загальнолюдські цінності (краса, добро, любов, знання) та індивідуальні (інтереси, погляди, переконання, духовний ідеал, який є уявленням людини про такі якості особистості, такі особливості її ставлення до природи, людей, світу в цілому, які є гідними наслідування). У сукупності зазначені психічні утворення становлять духовні ціннісні орієнтації, які є однією з форм вияву духовності.

Процес формування духовної культури особистості досягає оптимального рівня, якщо: досліджені філософські, педагогічні та психологічні основи мистецтва, як сукупності гуманістичних цінностей та на цьому підґрунті виявлено потенціал системи естетичного виховання як засобу формування духовної культури особистості; виявлено психолого-педагогічні умови та засоби, що сприяють перетворенню цінностей мистецтва в об'єкт духовних потреб особистості; визначено критеріальні підходи до відбору та присвоєнню духовних цінностей, які потенційно впливають на особистість, що формується; забезпечено особистісно-діяльнісний підхід до реалізації ціннісного змісту об'єктів мистецтва в ході естетичного виховання молоді. «Якщо знання людина може отримати в „готовому вигляді“, то особистісні цінності вона може напрацювати для себе тільки сама. Тому єдиний можливий шлях впливу на процес формування цінностей — це цілеспрямована організація духовної діяльності людини, організація її переживань — завдання на порядок більш складне, ніж організація практичної чи тільки розумової діяльності» [8,105].

Найбільш важливою умовою безпеки суспільства є наявність і збереження системи культурних та духовних цінностей, що складають ціннісний смисл людського буття. Саме педагог забезпечує у суспільстві відтворення та трансляцію духовних цінностей, здійснює духовний зв’язок поколінь і духовного досвіду людства [9,3].

Поняття культура завжди є свідомою роботою духу над своїм власним удосконаленням і над упорядкуванням всього того, що оточує людину. Такі поняття як «духовне життя», «духовна культура», «духовні цінності», «духовна діяльність» завжди були в епіцентрі уваги суспільства будь-якого історичного періоду. Вони привертали увагу як вчених гуманітарних, так і природничих наук. Духовна діяльність має два аспекти: духовно-продуктивна діяльність — діяльність по виробництву духовних цінностей та духовно-практична діяльність — діяльність по опануванню соціального досвіду, накопичених людством духовних цінностей у процесі культурного розвитку людей, опанування духовними цінностями є еволюційний процес набуття духовного досвіду, розвитку ціннісних орієнтацій, духовних потреб і духовних почуттів.

У сфері духовного життя людиною здійснюється осмислення й вибір ідеалів та цінностей. Проблема духовності - це не тільки окреслення найвищого рівня освоєння людиною свого світу, ставлення до природи, суспільства, до інших і самої себе. Це проблема виходу людини за межі вузько емпіричного буття, подолання себе «вчорашньої» у процесі поновлення і вдосконалення, сходження особистості до своїх ідеалів, цінностей і реалізації їх на життєвому шляху. Отже, це проблема життєтворчості [10,50]. Перетворення індивіда на самостійного і суверенного суб'єкта суспільного процесу спричинило зростання значення таких форм раціональності, в основі яких лежить доведене, побудоване на свідомому виборі уявлення про світ, котре відбиває досвід індивідуальної діяльності. Розвиток форм духовної активності відкрив перед людиною внутрішні, не помічені раніше механізми духовної діяльності.

Формування духовної культури особистості необхідно. Це поводження людини відповідно до тих норм, що виробило і яким дотримує дане суспільство. Це визначені манери, прийняті способи спілкування, звертання до навколишньої ситуації, котрі як би підказують, як правильно і красиво поводитися в суспільстві, бути ввічливими і попереджувальним зі старшими, з жінками, розуміти, що пристойно робити в даній обстановці. Формування загальної культури особистості припускає визначену начитаність людини, більш-менш широке коло інтересів і знань, зовнішню охайність, доброзичливість, емоційну стриманість і, головне, високу доброзичливість [11,17]. Зважаючи на переконання багатьох дослідників, особистість найповніше, найвиразніше проявляє себе у вчинку. Сам вчинок визначається як «дія, що розглядається з точки зору єдності мотиву та наслідків, намірів та справ, цілей та засобів, котра, є найсуттєвішим, найглибиннішим осередком психічного в широкому розумінні цього слова, що знімає в собі і суб'єктне, і суб'єктивне в їх різноманітних формах прояву людського в людині, як „буття-подія“, процес, що скеровується і переживається суб'єктом як автором і її учасником, котрий несе повну відповідальність за її наслідки» або як всезагальний філософсько-психологічний принцип, який допомагає тлумачити природу людини і світу в їхніх пізнавальному та практичному відношеннях. Ситуативний аспект вчинку — своєрідне поєднання зовнішніх та внутрішніх умов, що зумовлюють певну форму активності особистості - вчинкової активності (сукупність соціальних, індивідуальних, культурно-історичних умов, обставин, подій). При спроможності суб'єкта визначити напрямок «використання свободи, відвойованої у ситуації» виявляється мотиваційний компонент, котрий виступає властивим особистості первинним усвідомленням спонукаючого характеру ситуації, що приводить до актуалізації певних мотивів вчинкової активності, до їх протиставлення чи поєднання [12,54−55].

У сучасному культурно-освітньому просторі поняття «духовність», «духовна культура» активно вводяться в навчальний та методичний процеси. Основою духовного зростання підростаючих поколінь, професійно-педагогічної успішності педагогів стає адекватне розуміння духовності та заснований на ньому розвиток духовної культури. Культура — це здатність людини мислити, пізнавати себе і своє оточення. Саме наявність культури перетворює нас на гуманних, розумних, критично мислячих істот із моральними зобов’язаннями. За допомогою культури ми розрізняємо цінності і робимо вибір, шукаємо сенс існування.

Духовна культура — багатошарове утворення, що включає в себе пізнавальну, моральну, художню, правову й ін. культури; це сукупність нематеріальних елементів: норми, правила, закони, духовні цінності, церемонії, ритуали, символи, міфи, мова, знання, звичаї. Будь-який об'єкт нематеріальної культури має потребу в матеріальному посереднику, наприклад — книга [13,276].

Духовна культура — сфера людської діяльності, що охоплює різні сторони духовного життя людини і суспільства. Духовна культура містить у собі форми суспільної свідомості і їхнє втілення в літературні, архітектурні й інші пам’ятники людської діяльності. Виступаючи якісним показником духовного життя суспільства, духовна культура по своїй суті структурі духовної сфери громадського життя, що як систему являє собою єдність таких компонентів, як духовна діяльність, духовні потреби, духовне споживання, соціальні інститути, духовні відносини і спілкування.

У прикладному розумінні духовна культура — це сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, духовно-мистецької творчості, а також установи й організації, що забезпечують їх функціонування (школи, вузи, музеї, театри, творчі спілки, товариства, міністерства тощо) [14,320−321].

Серед різноманіття функцій, які виконує духовна культура у відношенні до особистості особливе місце належить виховній функції культури. Культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища, а й сприяє її соціалізації та вихованню. Вона виступає ще й універсальним фактором саморозвитку людини та людства. Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особистості - пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття й розуміння світу не в координатах фізичного простору і часу, а в соціо-культурному вимірі. Необхідно підкреслити, що світоглядне мислення та світоглядне уявлення в історичному аспекті черпають свій зміст у міфології, релігії та науковому пізнанні, тобто у формах суспільної свідомості, що складають зміст культури. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції [15,42].

Метою формування духовної культури виступає виховання високих інтелектуально-моральних інтересів та запитів, ціннісних поглядів та переконань.

Дана мета конкретизується через систему завдань:

• пробудження в людині бажання бути моральною;

• формування моральної свідомості;

• формування розуміння особистісного ставлення до сутнісних питань про сенс і мету життя людини;

• вироблення толерантного ставлення до інших культур і традицій.

Формування духовної культури особистості сьогодні має здійснюватися з урахуванням того, що людину не можна примусити бути моральною. Її треба переконати, пропустити знання через її емоції, почуття, психіку, свідомість, щоб моральні цінності стали її власним надбанням.

Тобто духовність перш за все пов’язана із здатністю людини любити, радіти життю у всіх його проявах. Адже світле і духовне живе в кожному з нас. Також нерозривно пов’язані між собою поняття духовність і свобода. І саме осмислення духовності може допомогти кожному стати вільною людиною.

культурний цінність духовний особистість

Література

1. БомД. Наука и духовность: необходимость изменений в культуре / Д. Бом // Человек. — 1993. — № 1.

2. Караульна Н. В. Духовність: сфера сутності чи існування людини? / Н. В. Караульна // Вісн. НАН України. — 2002. — № 11. — С. 46−52.

3. Анучина Л. В. Субъект культурно-исторического процесса. / Л. В. Анучина, Н. В. Дьяченко, В. Н. Шейко: Учеб. пособие. — Х.: ХГИК, 2001.

4. Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. Культура, ідеологія, особистість. — К.: Знання України, 2002; Колізії антропологічного розмислу / В. Табачковський, Г. Шалашенко, Н. Хамітов та ін. — К., Вид-во ПАРА-ПАН, 2002.

5. Губерський Л. В. Людина і світ / Л. В. Губерський, А. О. Приятельчук, В. П. Андрущенко та ін. — К.: Український Центр духовної культури, 1999.

6. Марушкевич А. А. Педагогіка вищої школи. Теорія виховання (Цикл лекцій) / А. А. Марушкевич: Навчальний посібник. — К.: КНУ, 2005. — 112 c.

7. Маценко Ж. Духовність як феномен психології// Психологія внутрішнього світу. — К., 2003.

8. Неменский Б. М. Мудрость красоты. Изд. 2-ое, перераб. и доп. — М., 1987.

9. ДолженкоВ.О. Виховання духовних цінностей у студентської молоді в полі культурному просторі. Автореф. дис… канд. пед. наук: 13.00.07 / В. О. Долженко; Східноукр. нац. ун-т ім. В. Даля. — Луганськ, 2006.

10. Караульна Н. В. Духовність: сфера сутності чи існування людини? / Н. В. Караульна // Вісн. НАН України. — 2002. — № 11. — С. 46−52.

11. Фукс Э. Иллюстрированная история нравов: Галантный век: Пер. с нем. — М.: Республика, 2001.

12. Бех І Д. Духовна енергія вчинку // Освіта і управління. — 2005. — Т.8. — № 1. С.51−70.

13. Алексеев П. В., Панин А. В. Философия. Учебник. — М.: Проспект, 2004.

14. Культура // Філософський словник / За ред. В.І.Шинкарука; др. вид. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1986.

15. Закович М. М. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб./ М. М. Закович, І.А. Зязюн, О. М. Семашко та ін.; За ред. М. М. Заковича. — К.: Знання, 2000.