Державне регулювання страхової діяльності в Україні. 
Характеристика функцій страхових посередників

Контрольна робота

Державне регулювання страхової діяльності в Україні. 2. Характеристика функцій страхових посередників.

План.

1.Державне регулювання страхової діяльності в Україні.

2. Характеристика функцій страхових посередників.

План.

1. 1.Державне регулювання страхової діяльності в Україні.

2. 2.Характеристика функцій страхових посередників.

3. 3.Тест.

4. 4.Задача.

5. 5.Література.

1. 1.Державне регулювання страхової діяльності в Україні.

Страховий ринок як частина фінансової сфери є об'єктом державного регулювання і контролю. Державне регулювання спрямоване на:

1. • абезпечення формування і розвиток ефективно функціонуючого ринку страхових послуг;

   • творення в Україні необхідних умов для діяльності страховиків різноманітних організаційно-правових форм;

   • едопущення на страховий ринок спекулятивних та фіктивних компаній, що можуть заподіяти шкоду як страховій справі, так і майновим інтересам страхувальників;

   • отримання вимог законодавства України про страхування.

Основні чинники, що зумовлюють необхідність державного регу­лювання страхової діяльності, пов’язані з:

• ахистом страхувальника;

• кономічною політикою, що проводиться державою.

Головною метою державного регулювання страхової діяльності є забезпечення формування страховиками достатнього обсягу коштів, за рахунок яких вони зможуть виконати свої зобов’язання перед страху­вальниками за будь-яких обставин, тобто забезпечення платоспромож­ності кожного конкретного страховика.

Державне регулювання розвитку страхового бізнесу здійснюється у таких напрямах:

• ряма участь держави у становленні системи страхового захисту майнових інтересів;

• аконодавче регулювання (прийняття державою базових законів та нормативно-правових актів);

• дійснення спеціального нагляду за діяльністю відповідно до інтересів.

страхувальників та загальнодержавних потреб.

Цілісний механізм державного регулювання страхової діяльності включає прямі і непрямі методи впливу держави та її втручання у здійснення страхової діяльності та розвиток страхового ринку.

До ринкових, тобто непрямих методів державного регулювання відносяться проведення державою спеціальної податкової (фіскальної) політики, а також тарифної, цінової, кредитної, грошової та інвестиційної політики.

Пряме державне втручання в механізм функціонування страхового бізнесу здійснюється за допомогою:

1) законодавчої бази;

2) нагляду за страховою діяльністю.

Надання страхових послуг передбачає індивідуальні конкретні страхові відносини між страховиком і страхувальником, реалізація яких потребує наявності системи правового регулювання страхової діяльності.

1. Система законодавства щодо регулювання страхової діяльності складається з:

• агального законодавства;

• пеціалізованого страхового законодавства;

підзаконних актів.

Норми та принципи правового регулювання страхової діяльності визначені Конституцією України, міжнародними угодами, законами та постановами Верховної ради України, указами та розпорядженнями Президента України, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, інструкціями, методиками, наказами, листами міністерств і відомств, нормативними актами Уповноваженого органу, що здійснює нагляд за страховою діяльністю (Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг в Україні).

Основою системи законодавчого регулювання страхового ринку є Конституція України та Закон України «Про страхування» в редакції від 4 жовтня 2001 року. Найбільш загальні принципи здійснення страхування викладені в Господарському кодексі України, нова редакція якого введена з 1 січня 2004 року.

З прийняттям нової редакції Закону України «Про страхування» від 4 жовтня 2001 р. державний нагляд за страховою діяльністю на території України здійснюється Уповноваженим органом та його органами на місцях.

Державний нагляд за страховою діяльністю в Україні здійснюють з метою дотримання вимог законодавства України про страхування, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспро­можності страховиків і захисту інтересів страхувальників.

Уповноважений орган забезпечує проведення державної політики у сфері страхування. У своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства, у визначеному порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень Уповноважений орган організовує виконання актів законодавства і систематично контролює їхню реалізацію.

Законодавство визначає обов’язки та права суб'єктів страхового ринку, договірні відносини між сторонами, порядок та умови здійснення страхових виплат, страхового відшкодування, форми страхування, перелік добровільних та обов’язкових видів страхування, систему державного регулювання, повноваження органів державного регулювання, умови ліцензування страхової діяльності, вимоги до правил страхування, умови забезпечення платоспроможності страховика, вимоги до його статутного капіталу, формування страхових резервів, правила і напрями розміщення коштів страхових резервів тощо.

Загальні аспекти державного регулювання страхового ринку харак­теризують такі основні законодавчі акти:

• акон України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 року.

• акон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг «від 12.07.2001 року.

• останова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Програми розвитку страхового ринку України на 2001;2004 роки» від 02.02.2001 року та інші.

Нормативними документами міністерств та відомств регулюються діяльність страхових посередників, механізм проведення операцій з перестрахування, особливості функціонування товариств взаємного страхування, діяльність аварійних комісарів тощо.

Система заходів прямого державного регулювання — нагляду за страховою діяльністю включає:

• еєстрацію страхових компаній;

• идачу ліцензій на проведення певних видів страхування.

• дійснення контролю за діяльністю страховиків.

Порядок реєстрації страховиків визначений «Положенням про єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків) України» (від 9 грудня 1996р.).

Єдиний державний реєстр страховиків України — це система збору, обліку, нагромадження та зняття з реєстру даних, що стосуються ліцензування страхової діяльності і нагляду за страховою діяльністю страховиків. У Реєстр заносяться дані про страховиків, які одержали ліцензію на здійснення страхової діяльності. Ліцензія є обов’язковою. Вона видається на проведення конкретних видів страхування і перестрахування.

Порядок реєстрації, ліцензування та контролю за діяльністю страховиків визначений в Законі України «Про страхування» та в іншій нормативно — законодавчій базі зі страхування.

Від організації державного страхового нагляду, його функціонування залежить подальший розвиток страхової діяльності, її спрямованість на вирішення економічних проблем в державі, адже страхові компанії, збираючи та накопичуючи значні грошові кошти, живлять своїми вкладеннями банківську систему, надають страховий захист великій кількості фізичних та юридичних осіб, мають можливість широкого та довготривалого використання страхових коштів і тим самим вирішувати інвестиційні потреби суб'єктів господарювання.

Державне регулювання також важливе для проведення послідовної політики стосовно форм, методів і масштабів участі іноземного капіталу в страховому бізнесі.

Взаємовідносини страховика й держави будуються на таких принципах:

• траховик не відповідає за зобов’язаннями держави, а держава — за зобов’язаннями страховика;

• е допускається, за винятком обов’язкових видів страхування, страхування життя, майна громадян, перестрахування, страхування експортно-імпортних поставок під гарантію держави та діяльності страхових посередників, будь-яке централізоване регулювання (уніфікація, обмеження, обовязковість тощо) розмірів страхових платежів (тарифів) і страхових сум (страхового відшкодування), умов укладання страхових договорів, взаємовідносин страховика та страхувальника, якщо вони не суперечать законодавству України;

• ержава гарантує дотримання й захист майнових та інших прав і законних інтересів страховиків, умов вільної конкуренції в здійсненні страхової діяльності;

• тручання в діяльність страховиків з боку державних та інших органів забороняється, якщо воно не пов’язано з повноваженнями органів, які здійснюють державний нагляд та контроль за діяльністю страховиків.

Після 26 квітня 2003 року спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері страхування є Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України, яка діє відповідно до Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженого Указом Президента України від 4 квітня 2003 року.

Крім спеціального органу державного контролю, постановою Кабінету Міністрів України в 1996 р. було створено Експерту Раду з питань страхування при Кабінеті Міністрів України.

Функціонування Експертної ради дозволяє розглядати питання та вирішувати проблеми страхування вже на стадії розробки законів, а не після їх прийняття, тобто реально впливати на захист інтересів страховиків та інших суб'єктів страхового ринку.

Державно-правове регулювання діяльності на страховому ринку України здійснюють також органи законодавчої, виконавчої та судової влади.

У зв’язку з демонополізацією страхування в Україні органи державної влади й управління не здійснюють безпосереднього керівництва страховою діяльністю. До їхньої компетенції входить створення правового середовища для страхового ринку шляхом прийняття та видання законів, постанов, інструкцій та інших нормативних актів, а також здійснення контролю та нагляду за дотриманням законодавства у сфері страхування. До таких органів входять: Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України.

До системи органів регулювання входять ще: Національний банк України, який здійснює валютне регулювання, Державна податкова адміністрація України — податкове регулювання, Антимонопольний комітет — антидемпінгове та антимонопольне регулювання, Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва — регуляторну політику, Фонд державного майна України — управління частками державного майна, Господарський суд — розгляд спірних питань у страхуванні.

Відповідно до Закону України «Про страхування» (2001 р.) інститутами — регуляторами, що здійснюють інституційно-правове регулювання на страховому ринку визнані Ліга страхових організацій України, Моторне (транспортне) страхове бюро України, Авіаційне страхове бюро, Морське страхове бюро, Ядерний страховий пул.

Державний нагляд за страховою діяльністю має бути спрямовано на посилення якості виконання функцій щодо запобігання банкрутству страховиків, порушенню ними зобов’язань перед страхувальниками, здійсненню псевдострахування з метою відмивання коштів, виплати керівникам та іншим відповідальним особам підприємств, установ та організацій, особливо державного сектору, незаконних комісійних винагород.

Формування, подальший розвиток і вдосконалення державної політики в галузі страхування здійснюється відповідно до сучасних потреб, з урахуванням наявних економічних можливостей і згідно з вимогами міжнародних угод та міжнародних організацій, до яких приєдналася й Україна. Держава сприяє цивілізованим методам інтеграції страхового бізнесу у глобальний ринок страхових послуг.

2. Характеристика функцій страхових посередників.

Страховий посередник — одна із трьох головних дійових осіб на страховому ринку поряд зі страхувальником і страховиком.

Страхова індустрія використовує різні типи посередників та їх комбінації. Посередницькі функції можуть виконувати: персонал страхових компаній, агенти, брокери, банки, туристичні агентст­ва, відділення зв’язку, агентства нерухомості, автосалони тощо.

Закон України «Про страхування» дає таке визначення посе­редників: «Страховики можуть здійснювати страхову діяльність через страхових посередників (страхових агентів і страхових бро­керів).

Страхові агенти — громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика та виконують частину його страхової діяльності (укладання договорів страхування, одер­жання страхових платежів, виконання робіт, пов’язаних з випла­тами страхових сум і страхового відшкодування). Страхові аген­ти є представниками страховика і діють у його інтересах за комісійну винагороду на підставі договору із страховиком.

Страхові брокери — громадяни або юридичні особи, які заре­єстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють посередницьку діяльність на страхово­му ринку від свого імені на підставі доручень страхувальника або страховика.

Посередницька діяльність страхових агентів і страхових бро­керів на користь іноземних страховиків на території України не допускається, якщо інше не передбачено міжнародними догово­рами України".

Діяльність страхових агентів і страхових брокерів багато в чому має спільні риси, але юридичний статус таких осіб різний. Страховий агент є уповноваженим страховика і діє згідно з агентською угодою на визначеній території. Страховий брокер, навпаки, є уповноваженим страхувальника або страхової компа­нії, що бажає перестрахувати ризики за взятими на себе зо­бов'язаннями. Клієнт доручає брокерові здійснювати всі необ­хідні дії, пов’язані з управлінням своїми договорами страхування (перестрахування) і розміщенням їх у страховій компанії на вибір брокера. Незалежність брокера від страховика або перестраховика (тобто від другої сторони угоди) — ключова відмінність бро­кера від агента. Саме незалежність брокера є гарантом того, що він, обираючи страхову компанію для свого клієнта, керується виключно інтересами останнього.

Види діяльності, що їх здійснюють страхові агенти та страхові брокери, згідно з Міжнародною стандартною галузевою класифі­кацією всіх видів економічної діяльності належать до розділу «Фінансове посередництво». Нині існує третій переглянутий варіант цієї класифікації, який підготовлено Департаментом міжна­родних та соціальних питань статистичного управління Органі­зації Об'єднаних Націй в 1990 році.

Про значення ролі посередників у дистрибуції страхових про­дуктів свідчить той факт, що в більшості країн Європейського союзу понад 50% усіх договорів страхування укладається за посередництвом брокерів та агентів. Передбачається, що роль по­середників зростатиме.

Страхові агенти. Страхових агентів поділяють на кілька типів. Найпоширенішим у нашій країні є тип страхових агентів — фізичних осіб, що працюють у тій чи іншій страховій компанії.

Роль агентів виконують також транспортні підприємства при здійсненні обов’язкового особистого страхування від нещасних випадків на транспорті. Вони збирають страхові внески під час продажу пасажирам проїзних квитків, а потім перераховують їх до страхових компаній.

З розвитком нових видів страхування в нашій країні роль аген­тів починають виконувати банки та поштові відділення з продажу полісів обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів та інших видів страхування. З огляду на зарубіжний досвід можна передбачити, що найближ­чим часом банки будуть залучені й до продажу полісів зі страху­вання життя.

На практиці можна спостерігати розвиток відносин страхова компанія — страховий агент від простих форм до складніших. Уже згадувалися страхові агенти — фізичні особи (іноді їх нази­вають «прямими агентами»), що працюють у штаті конкретної страхової компанії. У зарубіжних страхових компаніях більш прогресивну та гнучку структуру являють собою страхові аген­ти — фізичні особи, які працюють на умовах контракту з однією («мономандатні страхові агенти») або кількома («багатомандатні страхові агенти») страховими компаніями. Такі агенти мають постійні зв’язки зі своїми клієнтами.

Альтернативну мережу продажу страхових продуктів стано­вить сукупність юридичних осіб, що відіграють роль страхових агентів конкретного страховика. Ними є банки, нотаріальні кон­тори, туристичні агентства, відділення зв’язку тощо, які поряд з послугами зі своєї основної діяльності пропонують клієнтам укласти договори з того чи іншого виду страхування. Взаємовід­носини між страховою компанією та страховими агентамиюридичними особами регулюються укладанням генеральних угод про співробітництво та щорічними протоколами до них або контрактами працівників цих юридичних осіб, які є агентами за сумісництвом.

Система генеральних страхових агентств характеризує вищий ступінь відносин між страховою компанією та страховим аген­том. У наш час така система переважає на зарубіжних страхових ринках. Генеральні агенти — це фізичні особи, що уповноважені одним або кількома страховиками, яких вони представляють у тому чи іншому територіально-адміністративному регіоні. Робота такого агента контролюється інспектором і працівниками стра­хової компанії, яка його уповноважила. Юридично відносини між генеральним страховим агентом та страховою компанією оформ­лені договором про призначення на посаду. Таким договором обумовлено вид страхування, в якому агент уповноважений пра­цювати, максимальний ліміт ризику, що його він може прийняти, територіальні обмеження, зобов’язання зі здійснення та управ­ління контрактами, виплату страхових сум і страхових відшкодувань, розмір комісійної винагороди. Кожному генеральному агентству, котре починає свою роботу, страхова компанія відкри­ває фінансування на організацію справи (оренда приміщення, оплата праці спеціалістів, рекламні заходи і т. ін.).

Генеральний страховий агент наймає на роботу страхових агентів, яким виділяється зона обслуговування — територія (кон­кретні населені пункти), де вони мають організувати продаж страхових полісів. З часом, коли вже досягнуто відповідного рів­ня розвитку страхування на визначеній території, страховий агент має право залучати субагентів як помічників, вступати з ними у трудові відносини і передавати частину функцій з укла­дання нових та обслуговування раніше укладених договорів. Іно­ді обов’язки субагентів можуть обмежуватися лише репрезента­тивними функціями. Наприклад, вивчати ринок та орієнтувати агентів з питань конкретного виду страхування, які можуть ста­новити інтерес для працівників того чи іншого підприємства або жителів невеликого населеного пункту. Субагенти залучають та­кож глядачів на концерти чи спортивні змагання, які організовують із рекламною метою страхові компанії. Проте такі працівни­ки не мають прямих відносин зі страховою компанією.

Безперечними перевагами системи генеральних страхових агентств є їх гнучкість та мобільність.

Страхові агенти всіх типів реалізують готовий страховий про­дукт. Отже, вони не мають впливу на його якість і не можуть бу­ти об'єктивними щодо оцінки останньої.

Діяльність страхових агентів оплачується у вигляді комісійної винагороди або комісії, розмір якої обумовлюється агентською угодою і, як правило, виражається у відсотках від страхової пре­мії, сплаченої страхувальником за конкретним договором стра­хування.

Регулювання посередницької діяльності агентів у багатьох країнах здійснюють контрольно-ревізійні служби страхових ком­паній. Згідно з Положенням про порядок провадження діяльності страховими посередниками, яке затверджене постановою Кабіне­ту Міністрів України від 18 грудня 1996 року за № 1523, ненале­жний контроль страховика за діяльністю його страхових агентів кваліфікується як порушення страхового законодавства.

Страхові брокери. Страхові брокери, як і страхові агенти, поділяються на кілька типів. Брокерами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи у вигляді брокерської контори з найманим персоналом. Великі корпорації можуть мати свого так званого «кептивного брокера».

Найвідоміші в усьому світі брокери, акредитовані розміщува­ти страхові ризики в Ллойді, — це так звані брокери Ллойда. Процедура розміщення ризиків у Ллойді не є унікальною, але вона найстаріша. У загальних рисах її можна уявити за такою схемою. Брокер готує сліп, який являє собою кілька аркушів па­перу формату А4. На цьому сліпі він розміщує всю необхідну ін­формацію щодо конкретного страхування під такими рубриками:

• *•найменування Страхувальника/Перестрахувальника;

• *•предмет (інтерес) страхування/перестрахування;

• *•тип (наприклад, факультативне перестрахування);

• *•клас (страхові ризики);

• *•ліміт відповідальності (страхова сума/франшиза);

• *•дата та період;

• *•премія (ставка або сума);

• *•загальні умови та винятки;

• *•спеціальні умови (гарантії");

• *•брокераж;

• *•андеррайтингова інформація.

Щоб отримати ціну для конкретного ризику, який брокер бажає розмістити в Ллойді, він показує сліп та андеррайтингову інфор­мацію так званому андеррайтеру-лідеру. Після докладного вивчення всієї інформації, що пов’язана з конкретним ризиком, при­значається ціна. Якщо клієнт брокера погоджується на таку ціну, лідер формально приймає ризик і ставить свій штамп на сліпі та зазначає частку (відсоток) ризику, яку він бере на себе. Частина ризику, що залишилась, розміщується серед інших андеррайтерів.

Діяльність брокера тісно пов’язана з «життєвим циклом» страхового полісу. Безперечно, що перша стадія — це знайти клі­єнта. Кожний страховий брокер має свою власну стратегію по­шуку клієнта.

Далі брокерові необхідно добре зрозуміти потреби клієнта з метою їх найкращого задоволення. Якщо страховий брокер не знає свого клієнта та його бізнесу, він не може ефективно вико­нувати свої зобов’язання щодо нього. Послуги, які брокер надає своєму клієнтові, можна об'єднати під назвою «найкраща пора­да». На цій стадії брокер відіграє роль консультанта з ризик-менеджменту і розробляє спеціальну програму з управління ри­зиком клієнта. Така програма може включати в себе самостраху­вання, а також заходи щодо «поліпшення» ризику. До них можна віднести, наприклад, установлення додаткових пристроїв пожежо­гасіння або систем охорони.

Наступною стадією є пропонування брокером ризику на стра­ховому ринку і початок переговорів про укладання договору страхування. Переговори проводяться згідно з правилом «попиту та пропозиції» і тривають до моменту, коли сторонами буде оста­точно досягнуто умов договору. Такі переговори можуть мати навіть кілька раундів. Роль брокера полягає в тому, щоб під час проведення переговорів представляти інтереси клієнта та досяг­нути остаточної угоди. Коли ризик є повністю розміщеним, бро­кер надсилає формальне повідомлення як своєму клієнтові, так і андеррайтеру.

У разі можливості висунення вимоги страхового відшкоду­вання страхувальник повідомляє про страховий випадок не лише страховика, а й брокера. Допомога клієнтові в підготовці необ­хідних документів для висунення вимоги є дуже важливою по­слугою брокера, а коли клієнт не обізнаний з тонкощами прове­дення формальних процедур — конче необхідною. Великі броке­ри мають вплив на ринку і можуть його використати, наприклад для здійснення задовільного страхового відшкодування.

Коли «життєвий цикл» страхового полісу наближається до кінця, страховий брокер звертається до свого клієнта з пропозицією поно­вити дію договору на новий термін, і цикл починається спочатку.

Страховий брокер має певну кількість клієнтів, яких він пред­ставляє на ринку. Брокер постійно вивчає ситуацію на ринку, де ставки і розміри страхового покриття коливаються, а з розвитком страхової індустрії з’являються нові страхові продукти. Окрім знань ринкової інформації, брокеру потрібні, наприклад, відомо­сті про зміни в законодавстві, що можуть мати вплив на бізнес клієнта. Великі брокери витрачають значні кошти на досліджен­ня та прогнози. Вони не чекають запитань від свого клієнта, а намагаються попередити їх. Персональна увага брокера не зали­шається непоміченою. Клієнт цілком довіряє йому, а в умовах конкуренції це вельми важливо.

Слід також зазначити, що брокер має усвідомлювати свою від­повідальність перед ринком. Вона полягає в тому, щоб не знижу­вати ціни до неекономічного рівня. Фінансова стабільність стра­ховиків важлива як для брокера, так і для його клієнта.

Суттєвим моментом є визначення розміру комісійної винаго­роди, що її отримує брокер за свою роботу. Така винагорода іноді називається брокеражем і відраховується з премії, що належить страховій компанії, в якій брокер розмістив ризик клієнта. Розмір винагороди регулюється ринком.

Регулювання діяльності страхових посередників. Беручи до уваги те, що в багатьох випадках лише страхові посередники вступають у безпосередній контакт зі споживачами страхових продуктів, необхідно регулювати й контролювати їхню діяль­ність.

20 вересня 2000 року в Брюсселі Європейська комісія прийня­ла Проект Директиви щодо діяльності страхових посередників, яка має заступити чинну Директиву 77/92/ЕЕС.

Характерною особливістю цього документа та його значною відмінністю від попереднього є те, що у визначенні терміна «страховий посередник» відсутній поділ на агентів та брокерів.

Ключовою вимогою до всіх без винятку посередників є вимо­га щодо їх обов’язкової реєстрації (ліцензування цієї діяльності не передбачається). Згідно зі згадуваним проектом у країнах ЄС будуть передбачені санкції до страховиків, що користуються по­слугами незареєстрованих посередників.

У більшості країн законодавство, що регулює діяльність стра­хових посередників, передбачає порядок їх реєстрації, вимоги до рівня професійної підготовки та надання інформації, а також не­обхідність фінансових гарантій покриття відповідальності, що виникає при посередницькій діяльності.

Реєстрація вирішує принаймні два завдання: по-перше, вона дозволяє контрольно-ревізійним службам і клієнтам перевірити ділові зв’язки посередників і, можливо, згрупувати їх за чіткими категоріями. По-друге, що ще важливіше, перевірити, наскільки посередник відповідає визначеним критеріям. Сам факт реєстрації посередника визначає наявність попереднього етапу отримування дозволу і попередню перевірку кваліфікації. Усе залежить від критеріїв, яким має відповідати страховий посередник, та від то­го, наскільки важко пройти реєстрацію. У цьому розумінні реєст­рація, що здійснюється без висунення вимог до страхового посе­редника, — вельми небезпечна річ. Адже вона хоча й дозволяє вести статистичний облік, проте формує в клієнта хибне почуття захищеності: дає підстави вважати, що посередник володіє квалі­фікацією, якої в нього фактично немає, оскільки реєстрація — суто формальний акт.

Професійна компетентність страхових посередників стано­вить суттєвий елемент захисту страхувальників, і тому необхідні заходи, спрямовані на отримання страховими посередниками за­гальних, комерційних та професійних навичок і знань. Зміст ква­ліфікаційних вимог у різних країнах неоднаковий. Міжнародне бюро страховиків та перестраховиків (об'єднання національних професійних асоціацій страхових посередників Європейського союзу) у своїй резолюції від 7 жовтня 1992 року пропонує вста­новити програму навчання мінімальним обсягом 300 годин за пе­ріод, що становить 18 місяців, з обов’язковим складанням іспитів після курсу навчання.

У тому разі, коли посередники незадовільно виконують свої обов’язки і, відповідно, їхні клієнти зазнають фінансових втрат, останні мають отримати компенсацію. Надання таких фінансових гарантій вимагається насамперед від брокерів. Загалом вважаєть­ся, що страхові компанії несуть повну фінансову відповідальність за дії (професійні) своїх агентів. При цьому постає ряд проблем, коли йдеться про агентів, які працюють на кілька компаній. Що­до страхових брокерів існують деякі види гарантій покриття їх­ньої професійної відповідальності. Найпоширенішим, а в бага­тьох країнах обов’язковим, є страхування професійної відпові­дальності страхових брокерів. Існує також вид гарантії у формі банківського депозиту. В Україні досі не існує механізму надання фінансових гарантій з боку страхових посередників.

З розвитком та поглибленням відносин на страховому ринку України роль страхових посередників зростатиме, що піде на ко­ристь як страхувальникам, так і страховикам. При цьому забез­печуватиметься постійне поліпшення якості страхових продуктів за рахунок налагодження тісніших взаємостосунків страхових посередників і страхувальників.

3. Тест.

Страховий випадок це — :

1) подія, яка фактично відбулася у зв’язку з настанням стихійного лиха або нещасного випадку;

2)дожиття фізичної особи до обумовленої договором страхування події;

3)подія, настання якої не передбачено договором страхування;

4) подія, при настанні котрої страховик зобов’язаний сплатити страхувальнику страхове відшкодування.

Вірна відповідь — 4, страховий випадок це — подія, з настанням якої страховик зобов’язаний за законом (обов'язкове страхування) або за договором (добровільне страхування) виплатити страхове відшкодування (страхову суму).

4. Задача.

Колективне сільськогосподарське підприємство подало заяву страховому товариству про страхування від недоотримання врожаю ячменю. Площа посіву — 25 га. Фактична врожайність за останні 5 років становила відповідно 29ц/га, 37ц/га, 40ц/га, 34ц/га, 45ц/га. Протягом дії договору страхування внаслідок градобиття пошкоджена вся посівна площа і врожайність ячменю склала 15ц/га. Закупівельна ціна ячменю за 1ц дорівнює 95 грн. Страхове товариство зобов’язується відшкодувати збитки в розмірі 70%. Визначте розмір збитків та розмір страхового відшкодування.

Розв’язок.

Вартість урожаю сільськогосподарської продукції для цілей страхування можна визначити множенням площі посіву на середньорічну врожайність (у розрахунку на 1 га) за останні 5 років і на ціну за одиницю продукції, отримуємо:

Середньорічна врожайність дорівнює (29+37+40+34+45)/5=37 ц/га, Вартість урожаю дорівнює 25×37×95=87 875 грн.

Фактична вартість врожаю після градобиття 25×15×95=35 625 грн.

Збитки 87 875−35 625=52250 грн.

Страхове відшкодування 52 250×0,7=36 575 грн.

Відповідь: збитки — 52 250 грн., відшкодування — 36 575 грн.

5. Література.

1. 1.Закон України «Про страхування» від 4 жовтня 2001 1996 р.

2. 2.Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р.

3. 3.Базилевич В. Д., Базилевич К. С. Страхова справа. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2003. — 250с.

4. 4.Горбач Л. М. Страхова справа: Навч. посібник. — 2-ге вид., виправлене. — К.: Кондор, 2003. — 252с.

5. 5. Страхування: Підручник/ Керівник авт. колективу і наук. ред. С. С. Осадець. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2002. — 599с.

6. 6.Заруба О. Д. «Страхова справа»: підручник — К.: Товариство «Знання», КОО, 1998. — 321с.

7. 7.Вовчак О. Д. Страхування: Навчальний посібник. 2-ге видання, виправлене. — Львів: «Новий світ-2000», 2005. — 480 с.

8. 8.Інтернет журнал «Страхова справа» — http://uainsur.com.