Релігії. 
Географія Японії

Найдавніша Японська релігія син-то (тобто «шлях богів») стверджує, що все у світі має свою душу і тому наділене святістю: гора, що дихає вогнем, лотос, що цвіте в болотній трясовині, веселка, що з’являється після грози… Аматерасу, як світло життя, є головою цих восьми мільйонів божеств.

Перед кожним синтоїтським храмом обов’язково височить торій — щось схоже на ворота з двома перекладинами. (Торій вважається національним символом Японії, оскільки це один з небагатьох зразків справжнього японського мистецтва, що існувало до чужоземних впливів.).

У своєму початковому значенні слово «торій» означає «сідало». Він ставиться перед храмом на згадку про легенду, що розповідає про те, як Аматерасу образилась на свого брата і заховалась у підземеллі. Довгий час ніхто не міг вмовити богиню Сонця вийти звідти і розсіяти темряву, яка поглинула весь світ. Тоді перед печерою спорудили сідало і посадили на нього півня, а поряд поставили кругле дзеркало. Коли півень проспівав, Аматерасу за звичкою вирішила, що вже ранок і пора прокидатися. Виглянувши назовні, вона побачила в круглому дзеркалі своє відображення і прийняла його за невідому красуню. Це розпалило жіночу цікавість богині, і Аматерасу вийшла з печери, щоб подивитись, хто ж це насмілився змагатись з нею у красі. Світ тут же освітився, життя на планети знову пішло своїм шляхом.

Із подібних легенд складена священна книга синто, яка називається Кодзіні. Примітивний синтоїзм був народжений поклонінням природі. Японці поклонялись предметам і явищам навколишнього світу не через страх перед незбагненними і грізними стихійними силами, а з почуття вдячності природі за те, що, незважаючи на різкі спалахи свого неприборканого гніву, вона досить часто буває лагідною і щедрою.

Саме синтоїтська віра виховала в японців любов до природи, вміння насолоджуватись її безкінечною мінливістю, радіти її багатогранній красі. Синто не вимагає від віруючих щоденного поклоніння — достатньо присутності на храмових святах. У побуті сповідачі синто проявляють себе лише релігійним ставленням до чистоти. Отже, властиве японцям почуття єдності з природою має глибоке коріння.

Буддизм на японську землю потрапив у 552 році, саме тоді на території Японії з’явилися перші зображення Будди. Буддійські сутри стали для японців першими підручниками ієрогліфічної писемності, книгами, які поєднували їх з найдавнішими цивілізаціями Сходу.

Буддизм прижився в Японії як релігія знаті, в той час як синто залишався релігією простого люду. Сказання синто були набагато зрозуміліші народу, аніж буддизм. Середній японець сприйняв лише поверхневу частину буддійської філософії, перш за все ідею непостійності і недовговічності всього сущого (стихійні лиха, характерні для острівної країни, сприяли цьому світогляду).

Синто і буддизм — важко уявити собі ще більш разючий контраст. З одного боку, примітивний культ поклоніння природі і повага до предків; з іншого — загалом складене віровчення з непростою філософією здавалось, між ними неминуча непримиренна боротьба, в якій чужорідна сила повинна була або витіснити місцеву, або, навпаки, бути відчуженою внаслідок своєї складності.

Не сталось, однак, ні того, ні іншого. Японія, як не парадоксально, розкрила свої двері перед буддизмом. Замість релігійної боротьби утворилось щось схоже на союз двох релігій.

Такий союз не зрозумілий для іноземних туристів. Як же відрізнити синтоїтський храм від буддиського? Зовнішні ознаки перерахувати неважко. Для синтоїтського храму головна з них — торій; для буддистського — статуї. Ще одна різниця — це самі підступи до храму. Дорога до синтоїтського храму висипана дрібним щебенем, в якому грузне нога. Екскурсантів часто дивує, але незручний для пішоходів ґрунт-має своє релігійне значення. Щебінь цей примушує людину мимоволі думати лише про те, що в неї під ногами, ніби виганяє з її свідомості всі інші думки, тобто готує її до спілкування з божеством. До буддійського храму зазвичай ведуть звивисті доріжки з пласких кам’яних плит.

Коли приїжджий, поступово оволодівши ситуацією і розібравшись в різниці, запитує, скільки в Японії синтоїстів і буддистів, то чує у відповідь досить дивні цифри. За ними, загальне число віруючих у країні вдвічі перевищує чисельність населення. Це означає, що кожен японець відносить себе як до синтоїстів, так і до буддистів.

Чим пояснити таке співіснування богів? Як вони змогли знайти місце в душі кожного японця, щоб мирно ужитися між собою? Відповісти на це питання можна тільки так: завдяки своєрідному розподілу праці. Синто залишив за собою всі радісні події життя, поступившись буддизму подіями скорботними.

На тлі релігійної терплячості, властивої японцям, проповідники християнства постали не дуже вигідно.