Діяльність лікарів-ченців (Агапіт, Алімпій) та світських лікарів

РЕФЕРАТ

на тему:

Діяльність лікарів-ченців (Агапіт, Алімпій) та світських лікарів П л, а н :

1. 1.Вступ.

2. 2.Розвиток медицини за часів Київської Русі.

3. 3.Києво-Печерський монастир — один з перших лікувальних закладів.

4. 4.Світський лікар-емпірик і лікар-священник.

5. 5.Розвиток медицини в західній частині України (Галичина).

Слов’яни з давніх-давен населяли південні береги Балтій­ського моря, береги Вісли, Дніпра, Дністра та їхніх приток. Через південні степові простори нашої Батьківщини пролягали шляхи багатьох кочових народів, з якими східним слов’янам доводилося вести запеклу боротьбу, обстоюючи право на існу­вання і свої землі. Предки слов’ян, як свідчать численні архео­логічні розкопки, жили великими поселеннями. В лісостеповій смузі, в межах сучасних Харківської, Полтавської, Київської, Кіровоградської, Вінницької та інших областей, їхні поселен­ня — городища були укріплені земляними валами й ровами. Під час розкопок таких городищ знайдено не лише рештки жител, а й сліди гончарного, ковальського та ливарного ремесел. За пізнішими літописами, племена слов’ян різнилися між собою звичаями і побутом. За­ймалися вони головним чином землеробством, вирощували сіль­ськогосподарські культури, мололи на ручних жорнах, розводи­ли худобу, займалися мисливством, рибальством. Як провідну верховну силу славили бога Сонця, вірили в існування всіляких інших надприродних істот, що нібито живуть у болотах, лісах, на полях, у джерелах, житлах людей. Поміж цими надприрод­ними істотами були добрі і злі, які могли вселятися в людину і викликати різні хвороби. Вже за тих часів серед слов’ян були чоловіки і жінки, які краще від інших зналися на цілющій дії рослин, уміли допомагати при ушкодженнях. Це були волхви, знахарі, відуни.

Із стародавніх народів, які населяли степові південні землі і з якими наші предки мали стосунки, найбільше пам’яток за­лишили по собі скіфи. Скіфи в VII ст. до н. е. населяли Крим і територію між Дніпром і Дунаєм. Вони створили велике об'єд­нання племен. У V-IV ст. до н. е. частина скіфів-кочівників починає переходити до осілості, в них утворюється примітивна держава з пережитками первіснообщинних відносин. Скіфи мали торговельні й культурні зв’язки з грецькими містами-коло­ніями: Ольвією — в гирлі Дніпровсько-Бузького лиману, Тірою — в гирлі Дністра, Херсонесомбіля сучасного Севасто­поля, Пантікапеєм, — на, місці нинішньої Кєрчі.

Про скіфів ми довідуємося з розкопок численних могильни­ків, городищ по Дніпру, в Криму, з літературних джерел грець­ких письменників, зокрема з праць грецького історика Геродота, який відвідав наші південні землі. Про них згадує у своїх працях і Гіппократ, але він у Скіфії не бував. Скіфи, як і пів­денні слов’янські племена, торгували з греками продуктами скотарства, хутрами, хлібом, лікарськими рослинами, деревом, а діставали від них різні ремісничі вироби, предмети побуту, посуд, прикраси. Скіфи, як і кожен народ, мали певні знання щодо лікування різних хвороб і ушкоджень, як набуті емпі­ричним шляхом, так і містичного характеру. У них були свої знахарі. Під час розкопок Чортомлицького кургану поблизу Нікополя, Куль-Обського кургану недалеко від Керчі знайдено золоті й срібні вази із зображенням скіфів. На одній з них зображено скіфів, які подають лікарську допомогу (перев'язка нижньої кінцівки, витягання зуба). Деякі скіфи були обізнані з медициною античних греків, мали велику лікарську практику в Афінах (Анахарсіс, Томсаріс).

За часів князювання Володимира Святославича (978−1015) Київська Русь підноситься до рівня передових держав тогочас­ної Європи. Оскільки стара слов’янська релігія родового ладу не відповідала новим суспільним відносинам, її було замінено християнством за візантійсько-грецьким зразком.

Запровадження християнства в історичному аспекті мало позитивне значення: єдність релігії сприяла господарському і культурному зближенню і об'єднанню слов’янських князівств. З прийняттям його зміцнилася позиція Київської Русі серед інших європейських країн, в яких християнство було вже державною релігією. Прийняття християнства зміцнило зв’язки Київської Русі з Візантією — найкультурнішою країною тогочасного світу.

Виконання обрядів християнського культу вимагало письменних виконавців, релігійних книжок слов’янською мовою, що сприяло розвиткові письменності, перекладові церковних книг.

Письменність поширюється згодом не тіль­ки у вищих верствах населення і серед духівництва, а частково і серед ремісників та торгового люду, про що свідчить знайдене під час розкопок у Новгороді листування городян на бересті суто ділового, буденного характеру. Тим часом основою всіх практичних знань, які мав народ, залишалися досвід і переказ. Розкопки свідчать, що в Х-XII ст. в Києві та інших містах ви­готовляли високої якості металеву зброю, витончені ювелірні вироби, скло, емальовані плити та ін. На цих виробництвах потрібно було вміти досягти температури, вищої за 1000°. Всі ці знання передавалися тільки практично.

Так само було і з медичною допомогою. По містах серед представників різних професій були й особи, .які займалися лі­кувальною справою. Вже в ці часи окремі з них «спеціалізу­валися» на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші-на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, допомозі породіллям тощо. Для частини цих осіб лікувальна справа була не основним заняттям, а лише додатковим приро­бітком. Із збільшенням населення міст (за часів найвищого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 тисяч) зрослий попит на медичну допомогу сприяв виділенню значної кількості осіб, для яких лікувальна справа була основною про­фесією, частіше спадковою. Основою знань цих .лікарів-реміс­ників був віковий досвід народної емпіричної медицини з еле­ментами містичного характеру, що зумовлювалося тогочасним світоглядом. Ці народні лікарі користувалися довір'ям у на­селення і представників влади.

У ранніх наших збірниках законоположень («Руська прав­да», XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікуван­ня. Поруч з лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих містах практикували і при­їжджі лікарі з країн Заходу й Сходу. Вони ознайомлювали наших лікарів з лікувальними засобами своїх країн і, в свою чергу, запозичували і переносили в свої країни наш лікуваль­ний досвід, зокрема використання цілющих властивостей лікар­ських рослин.

За грецькими зразками при монастирях і великих церквах, передусім у Києво-Печерському монастирі, влаштовуються .при­тулки для хворих та інвалідів. Серед ченців виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і ліку­ванню їх. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молит­ви, але вдавалися й до лікувальних засобів побутової меди­цини.

«Києво-Печерський патерик» доніс до нас відомості про лі­каря-ченця Агапіта, що лікував у Києво-Печерській лаврі в XI ст. У XII ст. серед населення був відомий арабський лікар Петро Сиріянин.

Князь Чернігівський Микола Святоша, який був ченцем Киє­во-Печерського монастиря, побудував Троїцьку надбрамну церк­ву (1108 р.) і лікарню, на базі якої пізніше утворено Больничний Свято-Троїцький монастир, де збирали «сліпих, кривих.,.». У Пе­реяславі на Дніпрі в тому ж XI ст. була «будова банна й ліку­вальна», де всім, хто приходив, подавали безплатно медичну до­помогу. Монастирі загалом не стали осередками подання такої допомоги, хоч на такі цілі вже в перших законодавчих актах Київської Русі після прийняття християнства належало виділяти церкві частину з усіх державних прибутків. Не було створено при церкві і шкіл для підготовки лікарів. Церква всіляко підтриму­вала і насаджувала насамперед віру в існування добрих і злих духів, лікувальну силу молитов, заклинань, чудодійних ікон, мо­щей святих, води монастирських криниць тощо}.

З уведенням християнства одночасно існували два типи лікарів: народний, світський лікар-емпірик і лікар-священик. Останній мав переваги, однак не зміг повністю витіснити тип народного світського лікаря. З цих лікарів-емпіриків форму­вались перші військові лікарі, що обслуговували князівські дружини і передусім самих князів. Так, у «Києво-Печерському патерику» описано падіння з коня одного з воєначальників і тут же зазначається, що до нього прийшов князь у супроводі лікаря, готового подати йому допомогу.

У літературі з питань давньоруської народної медицини (до­слідження В. Ф. Демида, П. П. Чубшіського та ін.) часто є вказівки на поширені в народному побуті шкідливі для здоров’я звичаї і обряди і пов’язані з цим забобони. Однак було б зовсім неправильно трактувати всі народні звичаї, пов’язані з догля­дом за хворими, як суцільно нераціональні Гі шкідливі або при­наймні марні. Крізь лузгу нераціональних пережитків і обрядо­вих нашарувань слід побачити те розумне начало, яке часто лежало в основі цих звичаїв. Так, наприклад, незаперечною е велика оздоровча роль традиційної лазні, яку із здивуванням описували протягом століть іноземці, що приїздили на Русь, зокрема звичай приймання пологів у лазні.

У Стародавній Русі застосовувалося багато раціональних лікувальних засобів: сирої печінки тріски для лікування так званої курячої сліпоти, бобрової струї як тонізуючого засобу, дьогтю для лікування корости, застосування для лікування цинги клюкви, морошки, вживання в разі потреби внутрішньо і як зовнішній засіб цибулі, часнику, хрону, редьки.

У часи свого розквіту Київська Русь мала торговельні і культурні зв’язки з усіма країнами Європи і найбільшими краї­нами Сходу. Невелика кількість літературних пам’яток юридич­ного, оповідного змісту, що дійшли до нас з часів Київської Русі, свідчить про широкий кругозір їхніх авторів, обізнаність їх з працями видатних учених Заходу й Сходу. У Кирило-Білозерському монастирі було знайдено рукопис XV ст. «Галіново на Іппократє"-коментар Галена до праці Гіппократа, оче­видно, переклад з грецької мови.

У ті часи були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися відомості про лікування хвороб, виходячи з багато­вікового емпіричного досвіду нашого народу, так і за писемни­ми джерелами «Аскліповим і Галіним» (від Асклепія і Галена), як у тогочасних джерелах називали медичну літературу, яка потрапляла до нас з інших країн.

Серед тогочасних праць енциклопедичного характеру, в яких багато відомостей медичного змісту, особливе місце займає «Ізборник Святослава», перекладений у Х ст. з грецької на болгарську мову і переписаний у 1076 р. для сина Ярослава Мудрого Святослава.

В «Ізборнику» медицина розглядається як майстерність най­вищого порядку — «искусьи искусьиннимь». Для розпізнавання хвороби і успішного лікування її лікареві слід докладно знати умови життя хворого: «Осмотри життя його, хожения, седания, едения й всього обычая его пытай».

В «Ізборнику» знаходимо поради, як лікувати шлунково-кишкові розлади, шкірні хвороби, а також опис деяких виродливостсй,. раку. З лікарських засобів згадуються блекота, болиголов, полин, оцет, мед, жовч, мідь, припікання залізом. Велика увага приділяється порадам щодо харчування, підкрес­люється особливе значення для здоров’я постійного підтриман­ня бадьорості - «печаль далече отрини от себе, да невскоре со-стареешися».

У «Руській правді», збірнику законоположень Ярослава Мудрого (XI ст.) і в його продовженні - «Правді Ярославичів», згадується про оплату лікаря, запрошеного для огляду і допо­моги покаліченому. Серед тих, хто лікував, могли бути й жінки. Про це свідчить стародавнє руське сказання «Про муромського князя Петра і дівицю Февронію», де описано, як дівиця виліку­вала князя, тіло якого було вкрите струпами.

Зрозуміло, що допомогою вчених лікарів могли користува­тися лише феодальна верхівка та заможні верстви населення. Основна маса населення в містах лікувалася у народних ліка­рів-ремісників, по селах — у знахарів і знахарок. З давніх-давен у побуті народу по містах і селищах широко застосовувалося миття в лазнях. У великих містах (Новгород) уперше в Європі в XII ст. було дерев’яними та гончарними трубами проведено воду і зроблено каналізаційні відтоки, вистелено вулиці де­ревом.

Значно затримала розвиток медицини, як і всього господар­ського життя й культури Русі, навала східних кочівників (XIII-XV ст.), що призвело до занепаду Руської землі.

Іншими шляхами відбувався розвиток медицини в захід­ній частині України (Галичина), що не знала навали кочівників. Уже під 1377 р. в міських актах Львова знаходимо відомос­ті про заснування в місті шпиталю для хворих і бідних, У по­датковому списку міста за 1405 р. значиться доктор медицини Бенедикт. У 1407 р. в місто проведено глиняними трубами воду, каналізаційні труби було проведено через 70 років, а воду в окремі будинки заможних осіб подано в 1614 р. Головні вулиці міста були бруковані каменем, по околицях вистелені дошками. З 1408 р. в обов’язок міського ката входило вивезен­ня з вулиць сміття. В 1444 р. засновано школу «для науки ді­тей благородних і простих». Перший запис про аптеку датовано 1445 р. Керував аптекою русин Василь. В 1447 р. в міських актах уперше згадується про запрошення для задоволення гро­мадських потреб лікаря з платнею 10 кіп грошів (600 грошів). У 1550 р. міським лікарем працював доктор медицини з Іспанії Егреніус із зарплатою 103 злотих на рік. За тих часів у Львові було три міські шпиталі і два при монастирях. Була в місті також лазня, яку «за звичаєм та правом» було звільнено від усяких податків. Школярі та вчителі мали право раз на два тижні користуватися нею безплатно.

Жителі міста дуже терпіли від частих епідемій, особливо чуми. Одна з найбільших епідемій була в 1623 р., коли загинуло близько 20 тисяч чоловік, вулиці міста були завалені трупа­ми. Боротьбу проти чуми очолював війт — доктор Мартин Кампіан, який один залишився з влади містапортрет цієї мужньої людини зберігається в історичному музеї Львова.

На час переходу Львова і галицьких земель у 1773 р. під владу Австрії у місті було 25 тисяч жителів, з них лікарів б (2 французи, 1 італієць, 1 чех, 2 поляки). Спроби відкрити у Львові вищу медичну школу робились ще в XVII ст., але Кра­ківський університет, побоюючись конкуренції, добився заборо­ни відкриття такої школи. Медичний факультет у Львівському університеті було створено тільки наприкінці XIX ст.

Серед українських феодалів XVI ст. значна роль належала князям Острозьким. Вони заснували в Острозі у 1581 році шко­лу, де крім релігійних наук вивчали «науки визвольні» та класичні мовиокремі викладачі цієї школи були вихованцями Падуанського університету. В цій школі працював «презацний м’атематик, філософ, астролог Ян Латошинський, який перед цим був професором у Краківсько­му університеті. В Острозі також функціонував великий шпи­таль з річним бюджетом 4000 злотих-сума на той час значна. Докладних відомостей про нього не збереглось, але можна га­дати, що лікувальною справою там керували дипломовані ліка­рі. В ті часи лікарська справа була цілком поза увагою і конт­ролем державної влади.

Архівні матеріали свідчать, що лікарі складали з хворими угоди на лікування як на звичайну торговельну справу, брали аванси, часом з дуже сміливими зобов’язаннями в певний строк вилікувати ту чи іншу хворобу. Плата за лікування була дуже висока, недоступна для трудового народу. Широкі маси населення взагалі обслуговували не дипломовані лікарі-medicus literatus, а лікувальники-ремісники, відомі в нас, як і в інших країнах, під назвою цирульників. Лікували вони, спираю­чись на віковий досвід народної медицини, і їх слід вважати безпосередніми спадкоємцями давніх знахарів. У більших міс­тах, виконуючи за приписом докторів медицини різні лікуваль­ні рукодійні заходи, маючи взагалі близькі ділові стосунки з дипломованими лікарями, цирульники поповнювали свої знан­ня. Таке поєднання досвіду побутової медицини з даними науки сприяло деякою мірою збільшенню обсягу медичних знань ци­рульників. Окремі з них досягли великої майстерності в ліку­ванні ран, здійсненні ампутацій, операцій витину каменів, вири­вання зубів і особливо в дуже поширеному засобі лікування — кровопусканні.

Ремісники середньовічних міст з економічних і правових причин об'єднувалися в цехи. Документальні відомості про ре­місників-лікувальників, або цирульників, знаходимо в архівах з кінця XIV ст., коли по містах України заведено було обмеже­не самоврядування, відоме в нашій історії під назвою магде­бурзького права. В XV ст. Київському магістратові були підпо­рядковані 16 ремісничих цехів різних спеціальностей, між ними був і цех цирульників. Цехи цирульників протягом багатьох століть були своєрідною і єдиною школою медичних кадрів для широких народних мас.

За тих часів кожен дипломований лікар звичайно мав коло себе кількох учнів, які допомагали йому в роботі, вчилися вико­нувати дрібні лікувальні маніпуляції та набували навичок до­гляду за хворими. З часом вони працювали по містечках і біль­ших селах самостійно. Кількість таких учнів була невелика. Працювати по містах, де були цехи цирульників, вони не мали права під загрозою штрафів.

Одним з найпоширеніших методів лікування, яким користу­валося міське і сільське населення, було кровопускання. Його широко практикували цирульники в майстернях, лазнях і по домівках. Поміщики перед початком весняних польових робіт наказували робити кровопускання своїм кріпакам, щоб звіль­нити їх від зимової «спрацьованої» аїрові. Вважали, що кровопускання зміцнює і посилює працездатність.

Цирульники, обслуговуючи широкі маси міського і сільсько­го населення, близькі до них своїм світоглядом, становили основні кадри, які лікували народ протягом багатьох віків. З часом, після возз'єднання України з Росією, першим урядо­вим лікарям по містах і повітах довелося вести з цирульниками велику боротьбу, щоб підпорядкувати їхню роботу своєму конт­ролю. Фактично цехова медицина на Україні втратила своє зна­чення лише в другій половині XIX ст.

Л і т е р, а т у р, а :

1. Верхратський С. А., Заблудовський П. Ю., — Історія медицини. К. 1991.

1. 2.Верхратський С. А., — Історія медицини. М. 1983.

2. 3.Мулановський М. П., — Історія Медицини. М. 1969.

3. 4.Верхратський С. А., Караєв В. С.: Історія медицини. — К.: Здоров’я. — 1976.