Національне виховання у науковому здобутку Г. Ващенка

ВСТУП Актуальність дослідження. Сьогодні процес національного й духовного відродження України супроводжується відкриттям цілих сфер українського менталітету, нашої духовності, незнаних досі. Одним із втрачених надбань української духовності, а саме педагогіки, є творча спадщина Г. Ващенка.

Постать цього педагога — одна з найяскравіших на ниві педагогічної думки України. Замовчуваний довгий час на Батьківщині, він тільки сьогодні по-справжньому повертається до нас своїми ідеями, своїми книгами. Його життєвий шлях, теоретичні ідеї, творчий досвід характеризуються неоднозначністю підходів і навіть полярністю оцінок. А. Погрібний (голова президії Всеукраїнського Педагогічного Товариства ім. Г. Ващенка) зазначив, що повернення Г. Ващенка на рідну землю (а воно тільки-тільки починається) у цілковито легкий, безболісний спосіб годі й сподіватися. Бо повертається він у боротьбі і також для боротьби — з усім антиукраїнським, антинезалежницьким, антинаціональним, антинауковим, антипедагогічним. Власне, для того й повертається Г. Ващенко, аби допомогти будувати Українську державу, з високою мрією про яку він прожив усе своє життя.

Як педагог, що над усе ставив дві найголовніші цінності - Бог і Україна, Г. Ващенко є, і цілковито заслуговує бути сьогоднішнім стягом нашої державотворчої педагогічної думки. Особливо вирізняє Г. Ващенка з-поміж інших українських педагогів те, що він — один з найпослідовніших та найнаполегливіших у досягненні своєї заповітної незалежницької мрії (у здійснення її він пристрасно вірив) український педагог-державник.

Розробкою даної проблеми займалося багато науковців, представники різних галузей науки: Добрянський Б., Зайченко Г., Коваль О., Корж Л., Лемківський М., Платонов К., Рисіна М., Сбруєва А., Хіллінг Г. .

Але, незважаючи на це, сьогодні існує потреба у дослідженні, яке б узагальнило, систематизувало існуючі відомості з даної проблеми.

Враховуючи все вищесказане, нами і була обрана тема курсової роботи: «Національне виховання у педгогічній спадщині Г. Ващенка «.

Мета роботи: дослідити основні аспекти національного виховання у педгогічній спадщині Г. Ващенка.

Відповідно до мети були визначені наступні завдання:

1) розкрити головні етапи становлення та розвитку Г. Ващенка як вченого і педагога;

2) вивчити науково-педагогічну діяльності Г. Ващенка;

3) проаналізувати освітні концепції формування особистості в педагогічній спадщині Г. Ващенка;

4) узагальнити вчення про національне виховання української молоді.

Об'єкт дослідження — історія української педагогіки.

Предмет — національне виховання у педагогічній спадщині Г. Ващенка.

Для розв’язання поставлених завдань нами були використані такі методи дослідження: теоретико-критичний аналіз літератури з теми дослідження; зіставлення, узагальнення і синтезування отриманої інформації тощо.

РОЗДІЛ 1. ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ВІДОМОГО УКРАЇНСЬКОГО ПЕДАГОГА Г. ВАЩЕНКА

1.1 Головні етапи становлення та розвитку Г. Ващенка як вченого і педагога Видатний український педагог Г. Ващенко народився 23 квітня 1878 року в с. Богданівці нині Прилуцького району Чернігівської області. Дуже широко знаним був у 20-х роках, коли працював професором, завідувачем кафедри педагогіки в Полтавському інституті народної освіти.

Тоді за його підручником «Загальні методи навчання» (вийшов друком 1929 року) вчилися, власне, у всіх українських педагогічних інститутах та технікумах.

Далі ж, у 1933;му, — стереотипні звинувачення в націоналізмі, звільнення, власне, вигнання з роботи, далі - пошуки Г. Ващенком порятунку (як згадував він, «більше як два з половиною роки я був без хліба») у Сталінграді, де він також очолював кафедру педагогіки, ще далі - розуміння Г. Ващенком, що радянська влада — переможниця у війні - не зніме з нього звинувачень у націоналізмі й неодмінно знищить, — і, отже, нелегке, болісне рішення: еміграція. По війні Г. Ващенко — професор Українського Вільного Університету в Мюнхені, упродовж кількох років був він також ректором Богословської Академії в тому ж Мюнхені. Стає він ідейним наставником української молоді, яка зростала в умовах еміграції, і найперше — СУМу — Спілки української молоді[25, c. 45].

З’являються десятки педагогічних праць. Ось лише окремі назви: «Виховний ідеал» (у 1995 році ця книжка була видана в нас 50-тисячним накладом), «Загальні методи навчання» (видано в Києві в 1997 році), «Завдання виховання української молоді», «Релігія і майбутнє людства», «Основні лінії в розвитку совєтської педагогіки і школи», «Соціалізм й індивідуалізм у світлі християнства», «Виховання мужності і героїзму», «Релігійне виховання молоді», «Виховання любові до Батьківщини», «Психологія в СРСР», «Основи естетичного виховання» .

Або ось ще праця — окрема книжка «Проект системи освіти в самостійній Україні». Варто вдуматись: початок 50-х років; здається, незрушно, назавжди утвердинився монстр — СРСР, а Г. Ващенко пише спеціальну працю під такою назвою. Чому? Тому, що він знає: цей монстр, цей колос — на глиняних ногах, знає, що він конче розпадеться, що самостійна Україна неодмінно буде. Як, отже, їй обійтися без власної системи освіти, яка, на переконання Г. Ващенка, «має відповідати перш за все соціально-політичному устроєві держави, а також психології народу та його національним традиціям»

Варте, між іншим, найбільшої уваги й таке прозірливе застереження Г. Ващенка: «Може статися так, що вороги будуть переможені, а коли прийде справа до мирного будівництва на Україні, наш народ виявить повну непідготованість, і це кінець-кінцем може призвести до того, що нами знову опанують якісь спритні чужинці» [8, c. 123].

У тому й полягає найбільша заслуга Г. Ващенка, що він — творець державницьки зорієнтованої української національної педагогіки. Не вузько етнічної, а саме державницьки зорієнтованої - тої, яка породжує і зміцнює волю національного самоутвердження, плекає народ сильний, гордий, мужній, формує дужу, свідому своєї історичної місії націю. Тобто — головна заслуга цього педагога полягає у створенні національної педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу.

Стисло формулу своєї педагогіки Г. Ващенко висловлював у словах: «Служіння Богові та Україні». І якщо з другою частиною цієї формули все ясно (Україна як найбільша цінність, як невід'ємна органічна частка того вище духовного, божественного, що мусить бути в душі кожного українця), то стосовно першої її частини не раз уже чулися звинувачення з того приводу, що педагог пропагував вивчення в школах релігії, що він хотів, аби школа виховувала глибоко віруючих християн .

Що ж стосується власне українського національного виховного ідеалу, особливо повно розробленого й сконкретизованого Г. Ващенком, то, як був він переконаний, український народ, як і будь-який інший, «має свої національні фізичні й психічні особливості, має своє призначення, а тому на засадах християнства й загальноєвропейської культури він має творити свій національний український виховний ідеал» .

Служіння Богові - отже, плекання в людині вищого, божественного, одухотвореного начала, що вбереже її від ницого, брудного, аморального, дарує душі чистоту і світлість. А служіння Україні - то служіння рідному своєму краєві як найбільшій цінності, тій, що має бути невід'ємною, органічною часткою оцього вище духовного та божественного, що мусить бути в душі кожного українця[14, c. 7].

З погляду Г. Ващенка, служіння Україні-це не лише особистий обов’язок, а й сенс всього життя, без якого не варто жити.

Водночас, застерігав учений, виховуючи в молоді патріотизм, здорову національну гордість, свідомість своєї національної гідності, «ні в якому разі не можна виховувати в неї національної пихи й презирства до інших народів лише на тій підставі, що вони не українці. Український народ на собі відчув, що таке несправедливість, і сам мусить бути справедливим» .

" Коли найбільша чеснота українця — безмежна вірність Богові і Батьківщині, то найбільша ганьба для нього — зрада вірі й Україні" .

Освітянський консерватизм, побоювання заглянути хоч трохи вбік стоять поки що на перешкоді тому, що «виховний ідеал» Г. Ващенка беруть на озброєння лише окремі педагоги-ентузіасти. І так буде доти, доки не візьме його на озброєння ціла наша держава, — і то виключно для свого розвитку та зміцнення[20, c .21].

Тому, якщо й можемо сьогодні говорити про входження Г. Ващенка, як і інших українських національних педагогів, до суспільної свідомості, то як не відзначити: Г. Ващенко повертається до нас у боротьбі і також для боротьби — з усім антиукраїнським, антинезалежницьким, антинаціональним, антинауковим, антипедагогічним, чого в нашій такій ще неміцній державі ой як не бракує. Власне, для того й мусить повністю утвердитись національна педагогіка, щоб допомогти державницьким силам будувати міцну європейську державу — Україну.

1.2 Освітні концепції формування особистості в ідеалі виховання Г. Ващенка Постановка проблеми. Одним з визначальних стратегічних напрямків створення сучасного загальноєвропейського освітнього простору є необхідність поліпшення освітніх концепцій відповідно до прагнень і можливостей громадян. Предметом вивчення європейської педагогіки сьогодні стало створення освітніх систем, орієнтованих на розвиток особистості, яка розуміється як конкретна, цілісна людська індивідуальність у єдності її природних і соціальних якостей.

Становлення новітніх освітніх систем-історично тривалий і суперечливий процес. Він почався на межі ХІХ-ХХ століть і триватиме протягом XXI століття. Сьогодні визначено основні їх принципи, окремі технології вже декілька десятиліть запроваджуються у європейському освітньому просторі. Не брати їх до уваги в освітній діяльності - означає суттєве відставання від рівня світової освітньої культури. Найбільш суттєвою проблемою, на думку Б. Гершунського, є неналежна розробленість питань філософії, стратегії та політики в галузі освіти. Тематику сучасних наукових досліджень сконцентровано переважно на пошуках ефективних технологій навчання, виховання і розвитку, головним чином, процесуальних аспектів освіти без належного усвідомлення того, для чого, з якою метою конструюються ці технології, на який кінцевий, вже не стільки педагогічний, скільки соціальний результат, має бути зорієнтовано зміст, методи та засоби освітньої діяльності. Деякі вчені помиляються, вважаючи, що розумно організований педагогічний процес сам по собі, майже автоматично, приведе до оптимального кінцевого результату [7, с. 48]. Важливим у контексті модернізації освіти є глибоке та всебічне вивчення історичного досвіду усвідомлення того, заради чого, з якою метою здійснюється становлення освітніх концепцій, праць і організаційно-педагогічних здобутків відомих вітчизняних і зарубіжних педагогів, фундаторів національних систем освіти. Аналіз досліджень і публікацій. Яскравим прикладом в історії української педагогіки об'єктивного обґрунтування в теорії та практиці мети здійснення освіти є виховна система основоположника української національної педагогіки XX століття Г. Ващенка. Деякі аспекти діяльності Г. Ващенка розглядаються у працях А. Алексюк, А. Бойко, Г. Бугайцевої, О. Вишневського, А. Гентош, Н. Дічек, О. Коваль, І. Козловської. Мета статті. У статті здійснено спробу визначення її концептуальних основ шляхом послідовного аналізу психолого-педагогічних аспектів генезису та трансформації наукових підходів, концепцій обґрунтування мети виховання складових властивостей особистості.

Результуючий аспект освіти характеризується рівнем розвитку складових властивостей особистості. У межах об'єму поняття «формування особистості» сьогодні традиційно визнаною є концепція К. Платонова, яка передбачає виховання спрямованості особистості, формування у процесі навчання її індивідуально-культурного досвіду, розвиток психологічних властивостей, психофізіологічну підготовку з тренування динаміки протікання психічних процесів [21, с. 138]. Атрибутами становлення особистості є її спрямованість, досвід, психологічні та психофізіологічні властивості. Професор Г. Ващенко у своїх працях багато уваги приділяв проблемам виховного ідеалу як меті виховання. В основу виховного ідеалу він поклав загальнолюдські та національні цінності, моральні закони, що витримали іспит історії, найбільш відповідають психології народу та його призначенню, увійшли у психіку народних мас, відбиті в народній творчості і в творах кращих митців і письменників, що стали духовними провідниками свого народу [1, с 18]. У цьому проявляється соціокультурний консерватизм його системи виховання: визнання необхідності збереження стабільності суспільства, людської культури, спрямування волі людини на вічні істини. Саме хиби волі, небажання використання своїх здібностей для блага Батьківщини Г. Ващенко вважав головною причиною «нашої неволі і недолі» [2, с. 168].

Традиційний європейський виховний ідеал Г. Ващенко будує на засадах гармонійного розвитку людини. Гармонійність він розуміє «…не як розвиток всіх властивостей людини до однакового рівня, а як певну цілість, при якій кожна здібність посідає в особі те чи інше місце в зв’язку з роллю її в нашому житті й діяльності. Людину можна визнати за гармонійно розвинену лише при тій умові, коли якась властивість її посідає центральне місце в її психічному житті і відіграє роль стрижня, навколо якого органічно об'єднуються особисті властивості людини». Визнаючи такою властивістю українця відданість Богу і Батьківщині, Г. Ващенко вважає головним у вихованні формування складових спрямованості особистості: переконання, світогляд, ідеали, прагнення, інтереси, бажання. Служба Батьківщині наказує підкоряти свої інтереси потребам українського народу. Педагог обґрунтовує необхідність виховання молоді «…так, щоб для неї на першому місці стояли обов’язки, а потім уже права; щоб кожна молода людина в першу чергу мала задоволення з того, що вона посідає в суспільстві те чи інше керівне становище, так і з того, що вона чесно виконала свої обов’язки. Таку свідомість слід виховувати в молоді ще з дитинства [1, с. 179]» .

Формування особистісного досвіду людини Г. Ващенко пов’язує з передачею від покоління до покоління національних та європейських традицій, культурної спадщини. Проте педагог застерігає, що не досить озброїти учнів знаннями, не досить виховання лише через лекції. Крім слова, потрібне ще й діло. Головне, щоб учні брали активну участь у навчально-виховному процесі під керівництвом педагогів. Автор сучасної концепції оновленої парадигми виховання, член-кореспондент АПН України, професор А. Бойко, яка прикладає багато зусиль для повернення українському народові штучно забутого ім'я Г. Ващенка, зазначає, що йому вдалося визначити головну проблему педагогіки майбутнього: поєднання вільного розвитку особистості з педагогічним керівництвом педагогів [20, с. 327].

Будуючи систему виховання молоді, Г Ващенко застерігає від простого копіювання культурних західних традицій, пропонуючи, навіть у національній культурі, «…ретельно проаналізувати властивості мови, побуту й психології, характеристичні для українців різних областей. Властивості, запозичені в інших народів, треба виділити в одну групу, властивості, притаманні українському народові - в другу». Такі ідеї щодо виховання спрямованості особистості обумовлюють відповідність поглядів Г. Ващенка соціокультурній концепції виховання (А Бойко, О. Дубасенюк, М. Лемківський, О. Сухомлинська), яка обґрунтовує реалізацію під час виховання соціального замовлення суспільства, залучення молоді до загальнокультурних цінностей людства [3, c. 55].

У питаннях розвитку психологічних властивостей особистості Г. Ващенко зосереджує увагу на формуванні інтелектуальних здібностей (фантазії, логічного мислення), волі та характеру. Найважливішими рисами вольової людини педагог визнає принциповість і здібність чітко ставити перед собою певну мету. «Раз мета поставлена, волева людина прикладає всіх зусиль за всяку ціну осягнути її. Отже, міцна й розвинена воля характеризується рішучістю, пов’язаною з розсудливістю. Перш ніж поставити перед собою ту або іншу мету, людина мусить всебічно й ґрунтовно обдумати її та врахувати засоби досягнення. На шляху до здійснення мети можуть стояти іноді більші або менші перешкоди. У таких випадках волева людина не зупиняється, а вживає всіх заходів, щоб досягти мети. Отже, розумна упертість в досягненні мети, наполегливістьце неодмінні риси людини з волею і характером. Виховання волі й характеру Г. Ващенко міцно поєднує з моральним вихованням. Головною умовою виховання в української молоді міцної волі та суцільності характеру педагог вбачає у прищепленні їй прагнення до високої мети, що об'єднувала б увесь український народ. Такою метою він називає благо і щастя Батьківщини. Розвиток розумових сил і волі в системі виховання Г. Ващенка є засобом, шляхом морального виховання, щоб допомоги людині стати морально кращою, духовно вищою. Його педагогічна концепція визнає абсолютний (вічний і незмінний) характер моральних цінностей — «Служба Богові й Батьківщині». Благополуччя, щастя українського народу розглядаються як наближення до цих цінностей шляхом вдосконалення обов’язку перед ними. Поведінка вважається такою, що відповідає цінностям, якщо вона є результатом виконання обов’язку і не відповідає, якщо її причиною є негативні психічні властивості нашого народу, людські пристрасті, що не сумісні з ним. Вибір між обов’язком і негативними психічними властивостями є вольовим актом. Конфлікт між обов’язком і пристрастями розв’язується внутрішніми переконаннями людини. Переконання є автономними утвореннями і ніхто не може нав’язати людині будь-якої поведінки, якщо вона не усвідомила, що сама прийняла на себе певний обов’язок. Саме почуття обов’язку обумовлює поведінку. Звідси головним завданням системи виховання Г. Ващенка є виховання внутрішніх переконань людини шляхом розвитку розумових сил і волі. Представлена в виховній системі Г. Ващенка абсолютизація виховних ідеалів, її побудова на підґрунті ідеалістичного світосприйняття та утвердження християнської моралі шляхом перетворення віри в Бога у внутрішнє переконання людини свідчать про присутність у цій системі елементів виховної концепції релігійного консерватизму (неотомізму) [5, c. 4]. Такої спрямованості ідеал виховання Г. Ващенка набув, можливо, під впливом його глибокої релігійності, обставин, що змусили жити у християнському ідеологічному середовищі під час тривалої еміграції. В аспекті психофізіологічної підготовки особистості, яка визначає динамізм протікання психічних процесів, Г. Ващенко у виховному ідеалі наголошує на необхідності стриманості, умінні володіти собою, не піддаватися випадковим емоціям, формування високої працездатності в інтересах суспільства [1, с. 186]. Визнаючи зневіру і песимізм однією з головних причин трагізму історії народу України, важливим завданням школи він вважає виховання бадьорості та життєрадісності. Сьогоднішня особистісна орієнтація освіти потребує об'єктивних методик діагностування динаміки розвитку індивідуальних особистісних якостей учнівської молоді (спрямованості, досвіду, психологічних і психофізіологічних процесів). Індивідуалізацію, як особистісну спрямованість системи виховання, Г. Ващенко обґрунтовує історичним прагненням українців до волі, незалежності в особистому, родинному й господарському житті. Історично склалася така народна психологія, що «…українець, оженившись, відділюється від батьків, щоб жити окремою родиною. Він типовий власник і не любить чужої роботи, для нього власна вбога хата краща за чужий пишний палац. Індивідуалізм не заважає в спільній праці. Про це свідчить «толока» — спільна хліборобська робота, чумацькі валки, артіль, кооперативи всіх типів на Україні. Але така співпраця мусить бути добровільною [8, с. 171]». Тому можна говорити про відповідність системи виховання Г. Ващенка концепції особистісного виховання (Е. Вебер, Ф. Гансберг, Г. Гаудіг, Е. Лінде, С. Френе, Г. Шаррельман), що передбачає об'єднання вихованців за інтересами, які співпрацюючи на рівних з вихователями ставлять перед собою конкретні цілі та шукають шляхи їх самостійного творчого досягнення. Усе це вказує на актуальність вивчення, розвитку та використання педологічних праць Г. Ващенка з діагностування динаміки протікання педагогічних явищ і процесів. Проведений аналіз мети системи виховання, виховного ідеалу Г. Ващенка в аспекті становлення структурних компонентів особистості, визначення концептуальних основ обґрунтування мети виховання особистості засвідчують застосування педагогом декількох історично-педагогічних підходів (концепцій) виховання особистості: соціокультурна концепція виховання — у формуванні спрямованості та досвіду особистості; концепція релігійного консерватизму — у формуванні психологічних властивостей особистості; концепція особистісного виховання — у формуванні психофізіологічних якостей, що визначають динаміку протікання психічних процесів. Перший (соціокультурний) історично-педагогічний підхід виходить з визнання пріоритету загальних соціальних вимог над різноманітністю підходів особистісно-орієнтованої спрямованості виховання, а останні два, навпаки, — з пріоритету особливих, індивідуальних ознак особистості у вихованні над узагальненим соціальним замовленням суспільства. Раціональне поєднання у педагогічній спадщині Г. Ващенка цих двох протилежних принципів виховання особистості має особливу цінність у створенні сучасної освітньої парадигми як розвитку ідеї цілісної картини світу, що обумовлюється становленням такого сучасного типу світогляду як філософія синергетики. Термін «синергетика» виник від старогрецького слова «синергія» — співдія, співпраця [19, с. 36]. Синергетична методологія обумовлює висновок про те, що обидва принципи виховання не можна вважати однозначно правильними чи помилковими. Вони є двома протилежними атрибутивними тенденціями виховання людини і визначають все багатство видів розвитку її особливостей. Ця парадигма спрямована на те, щоб допомагати кожній особистості знайти своє місце в суспільстві, починаючи від усвідомлення власних освітніх можливостей, переконань і завершуючи прийняттям соціального замовлення суспільства до освіченості особистості. Такий підхід дозволяє краще реалізувати прагнення до поєднання своїх індивідуальних можливостей, інтересів з інтересами суспільства, зазначеними в освітніх, виховних стандартах. Саме в цьому і полягає прагнення до вищої гармонії, про яку мріяли видатні мислителі всіх епох. Сучасні концепції виховання особистості, побудовані на основі синергетичної парадигми, розкривають широкі можливості досягнення такої мети. Висновки. Розроблений Г. Ващенком на засадах християнства, національної і європейської культури та особистісної концепції ідеал виховання збагачує зміст і методику освіти сучасної молоді. Цьому сприятиме видання в Україні штучно забутих, заборонених і написаних в еміграції педагогічних праць основоположника української національної педагогіки XX століття.

Перспективи подальших пошуків у напрямку дослідження полягають у вивченні та популяризації творчого доробку видатного педагога.

РОЗДІЛ 2. НАЦІОНАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ У СПАДЩИНІ Г. ВАЩЕНКА

2.1 Система національного виховання у поглядах Г. Ващенка

Історична доля українського народу склалася так, що він постійно мав відстоювати своє право на вільне, незалежне ні від кого існування. Чи то в кривавій борні з відкритими ворогами-загарбниками, чи долаючи моральне нищення національного духу, національних культурних надбань багатьох поколінь.

Після татаро-монгольської навали український народ постійно перебував під економічним, політичним і національним гнітом то польсько-литовського, то австро-угорського, то російського панування. Чужоземні поневолювачі намагалися знищити державність, незалежність і саму назву України.

Та впродовж століть справжній патріотизм духовних достойників українського народу не давав загинути, а, навпаки, сприяв збагаченню скарбниці національної мудрості, народної культури. Постаті М. Грушевського, Лесі Українки, І. Франка, Т. Шевченка та багатьох інших були і залишаються провідниками національної ідеї. Серед таких постатей — педагог, вчений, творець української національної педагогічної системи — Г. Ващенко[22, c. 11].

Проблема створення саме національної системи виховання, відродження національних морально-духовних вартостей, що піднімалася Г. Ващенком ще на початку ХХ століття, є актуальною і в наш час. Політики та економісти на початку становлення України як суверенної держави робили ставку на відбудову економіки, соціальної сфери, не звертаючи увагу на зруйновану та понівечену духовність, національну культуру. Тепер приходить розуміння: без розвитку культури, освітньо-виховної системи, передусім в національному руслі, без усвідомлення простої істини «чиїх батьків ми діти», не можливе утвердження економічно і політично сильної, демократичної, правової держави.

Багато поколінь українців виховувалось на чужих педагогічних системах, відірвано від власних національних педагогічних джерел.

Виховували то «гвинтиків» величезної машини, що мала назву СРСР, то космополітів — жителів Всесвіту, — без роду і батьківщини. Але ще К. Ушинський писав, що «загальної системи народного виховання для всіх немає не тільки на практиці, а й у теорії… У кожного народу своя особлива національна система виховання».

Тому потрібно повертатися до життєдайних національних джерел української педагогіки. Джерела ці - козацька педагогіка, Г. Ващенко, Б. Грінченко, О. Довженко, І. Огієнко, С. Руссова, Г. Сковорода, В. Сухомлинський, К. Ушинський, І. Франко та інші.

Добре, що звертаємось до їхніх поглядів, думок, ідей сьогодні, відроджуючи національну пам’ять, честь, самоповагу.

Широко знаним був Г. Ващенко у 20-х роках, коли працював професором, завідувачем кафедри педагогіки у Полтавському інституті народної освіти. Тоді за його підручником «Загальні методи навчання» (вийшов друком 1929 року) вчилися, власне, у всіх українських педагогічних інститутах та технікумах.

У 1933;му Г. Ващенка звинуватили в націоналізмі. Був звільнений з роботи, а згодом еміґрував. Після закінчення 2-ї світової війни Г. Ващенко став професором Українського Вільного Університету у Мюнхені. Упродовж кількох років був також ректором Мюнхенської Богословської Академії. Він стає ідейним наставником української молоді в еміґрації, зокрема СУМу — Спілки Української Молоді. У повоєнні роки активно працює над проблемами освіти і виховання молоді, видає ряд наукових праць. Серед них: «Виховний ідеал», «Загальні методи навчання», «Завдання виховання української молоді», «Релігія і майбутнє людства», «Основні лінії у розвитку совєтської педагогіки і школи», «Соціалізм й індивідуалізм у світлі християнства», «Релігійне виховання молоді», «Виховання любові до Батьківщини», «Психологія в СРСР», «Основи естетичного виховання», «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру», «Традиційне коріння більшовицького тоталітаризму і підступництва», «Український ренесанс ХХ століття"[25, c. 44].

На початку 50-х років побачила світ наукова праця «Проект системи освіти в самостійній Україні». Це у той час, коли Україна була в складі СРСР і про самостійність не могло бути й мови. Але Г. Ващенко вірив, що Україна стане суверенною державою. І їй обов’язково потрібна власна система освіти, яка, впевнений Г. Ващенко, «має відповідати перш за все соціально-політичному устроєві держави, а також психології народу та його національним традиціям» Величезного значення у розбудові української освіти Г. Ващенко надавав ідеологічному факторові: «Не тільки всі галузі духовної культури народів, як релігія, наука, мистецтво, а навіть матеріальна культура залежать від ідеології. Не виробничі відношення обумовлюють їх, як це намагаються довести марксисти, а в першу чергу ідеологія» [2, c. 231].

І далі: «Безперечно, сама ідеологія деякою мірою обумовлюється геополітичними й економічними чинниками, але зводити її всю до цих чинників нема жодних підстав».

Пророчим виявилося твердження Г. Ващенка про те, що коли дійде справа до мирного будівництва на Україні, народ може виявити повну непідготованість, і це призведе до того, що якісь спритні чужинці опанують народом.

Адже раз по раз, навіть на державному рівні, чути пропозиції про утвердження російської мови як другої офіційної поряд з українською. І це при статистиці: 80% україномовного населення в країні.

А ще замовчування чи перекручування нашої історії. О. Довженко у своєму «Щоденнику» з болем писав: «Заговорили про словник український і про історію. Боже ж ти мій! Двадцять п’ять років немає історії і нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім'я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені…».

Інший запис того ж 1942 року: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна…» [20, c. 172].

Один з творів О. Довженка, де правдиво описувались події Великої Вітчизняної війни, — кіноповість «Україна в огні», був різко критикований і заборонений. Фільм взагалі не вийшов на екрани (досі єдиний примірник його знаходиться в архівах московського держфільмофонду). На спеціальному засіданні політбюро ВКП (б), скликаному 31 січня 1944 року, О. Довженка звинувачували у вузькій національній обмеженості. «Україну в огні» Сталін назвав ревізіоністським, націоналістичним, антирадянським твором. Хоча письменник сказав гірку правду і про колгоспну систему, і про Червону Армію, і про партноменклатуру.

Або інший приклад нівелювання національних цінностей: відкриття навчальних закладів, які працюють і за американською, і за англійською, і за шведською та іншими системами навчання, де панує так званий космополітизм, ідея абстрактної уселюдськості, тільки не українська національна ідея.

Г. Ващенка ми по праву можемо назвати творцем української національної педагогіки, не вузько етнічної, але такої, що покликана плекати людей гордих, мужніх, національно свідомих, сильних та красивих духовно.

У книзі Г. Ващенка «Виховний ідеал» педагогом розроблено таку систему виховання, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державотворення українського народу.

Тим ціннішою є праця вченого, що спроектована ним педагогічна система є водночас власне українською і загальноєвропейською. Органічно поєднані в ній здобутки античної педагогіки, погляди Канта, Песталоцці, Руссо, Спінози, Шопенгауера. Серед авторитетів українських, окрім, звичайно, самого народу — творця ментальної педагогіки, — для Г. Ващенка були Б. Грінченко, Г. Сковорода, К. Ушинський.

«Виховання молоді має здійснюватись у таких напрямках: морально-релігійному, національно-патріотичному, інтелектуальному і фізичному. Відповідно до цього і мусить бути побудована система педагогіки» [2, c. 189].

Лаконічно формулу педагогіки Г. Ващенка можна окреслити його ж словами: «Служіння Богові та Україні».

Чому служіння Богові? Наша освіта давно відокремлена від релігії. А може, точніше, від духовності. Разом із радянськими часами відійшла в небуття ідеологія юних ленінців, майбутніх будівників комунізму, залишивши в школі дух безликості, зневіри, відчуття меншовартості та неповноцінності.

Давно відомо: людина, яка втрачає віру, втрачає свою людську сутність. Тому релігійність Ващенкової педагогіки є цілком виправданою, особливо в наш час, коли головною турботою освітньо-виховної системи має стати прищеплення молодому поколінню вищого, духовного, божественного начала. Без цього просто неможливо буде збудувати сильну демократичну державу з розвиненою економікою, політикою, культурою, освітою.

Повернемося до «Виховного ідеалу» Г. Ващенка. Отже, «Виховний ідеал — це є образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, виховуючи молоде покоління» [1, c. 41].

Історія налічує безліч прикладів, коли ідея (іншими словами, національна мрія) виводила цілі народи, спільноти із кризи, піднімаючи їх на вищий щабель суспільного розвитку.

Хіба зруйновані 2-ю світовою війною Японія і Німеччина стали б світовими гігантами без консолідації і патріотизму?

Не можна не згадати і відому всьому світові «американську мрію». Лише після війни з англійцями у 1775−1783 роках забиті «янкі» — мешканці однієї з колоній Британської імперії, здобувши незалежність, побудували наддержаву США.

Український народ теж повинен консолідуватися навколо єдиної спільної християнської віри, навколо однієї національної ідеї. Вона має нести притаманні лише українцям світогляд і духовність, надбання української свідомості, традицій, культури і філософії, всі релігійні та моральні цінності народу.

Особливу увагу треба звернути на виховання молоді, майбутнього нашої країни.

Ось як про це говорить Г. Ващенко: «Природній шлях розвитку людства, що може привести його до світлого майбутнього, полягає в тому, що кожна нація живе самостійним державним і культурним життям, вільно розвиваючи й виявляючи свої творчі здібності й прагнучи до мирного співробітництва з іншими народами світу.

На таких засадах має бути побудована й виховна система кожного народу, зокрема система народу українського. Він має свої національні фізичні й психологічні особливості, має своє призначення, а тому на засадах християнства й загальноєвропейської культури він має творити свій національний український виховний ідеал" [1, c. 100].

Як уже згадувалося, стисла формула цього ідеалу: «Служіння Богові і Україні»

Служіння Богові - означає мати вище одухотворене начало, що береже людину від аморального, дарує їй спокій і чистоту. А служіння Україні - то служіння Батьківщині - найвищій цінності, яка повинна жити в душі кожного національно свідомого громадянина.

З погляду Г. Ващенка, служіння Україні «треба усвідомлювати не лише як свій особистий обов’язок, а як сенс всього свого життя, без чого не варто жити. Прикладом для кожного українця в цьому мусять бути такі великі постаті, як Богдан Хмельницький, Володимир Великий, Володимир Мономах, Іван Мазепа, Святослав Хоробрий, а також ті численні невідомі герої, які все своє життя віддали у боротьбі за щастя і добробут України».

Таким був і український письменник, кінорежисер зі світовим іменем О. Довженко, твори якого насичені духом національної гідності, пройняті справжнім патріотизмом (кіноповісті «Земля», «Зачарована Десна», «Україна в огні» та інші).

Педагогічні погляди Г. Ващенка є глибоко національними, без нальоту шовіністичності, а, навпаки, демократичні, толерантні до будь-якого народу, лише б він не посягав на право вільного розвитку його власного, українського народу.

Вартісними є думки Г. Ващенка з приводу змістового наповнення української національної ідеї.

«Коли ми хочемо виховати в української молоді міцну волю і суцільність характеру, треба перш за все прищепити їм прагнення до високої мети, що об'єднувала б увесь український народ.

Такою метою є благо і щастя Батьківщини."

І далі: «Перша абсолютна вартість для молоді є Бог, друга — Батьківщина. Молодь мусить чітко уявляти собі, в чім благо Батьківщини.

Сподіваємося, що концепція національного виховання, маючи за основу педагогічну систему видатного українського вченого Г. Ващенка, стане дієвим чинником подальшого розвитку системи освіти і виховання в Україні.

ващенко педагогічний український виховання

2.2 Г. Ващенко про національне виховання української молоді

У критиці стану освіти в СРСР Г. Ващенко окреслив парадоксальність ідей про безкласовість радянського суспільства і водночас формування нових класів та кастовості, інакше кажучи, поворот до дореволюційного стану. Ващенко в основу системи освіти в самостійній Україні ставить подолання більшовицької системи, її тоталітарного характеру, що спрямовували освіту і виховання підростаючого покоління як знаряддя у боротьбі за опанування світу. Г. Ващенко рішуче виступав проти методів рефлексології, поширених у СРСР, у тому числі й в Україні, у вихованні молоді, вважаючи їх насильством над психічними процесами людини. «До того ж у виховній системі України були відсутні національні моменти, — констатує Г. Ващенко, — що призводило до денаціоналізації, а при тому робився наголос на вихованні інтернаціоналізму в його російському розумінні. Нарешті, освіта в УРСР була позбавлена елементів гуманістичних наук і зводилася до технічно-професійного характеру, про що дбали школи соціального виховання і професійного спрямування» .

Така система освіти не могла відповідати потребам українського народу, який століттями плекав духовні вартості, що втілювалися в його високій культурі, літературі і мистецтві, а також стали основними складниками побуту широких народних масс[5, c. 121].

Виходячи з цього, Г. Ващенко будує українську національну систему освіти, головними елементами якої е такі: її ідеалістичне світосприймання, яке відкидає більшовизм з його матеріалізмом і атеїзмом; християнська мораль як основа родини і здорового суспільства; високий рівень педагогічних наук, що мають у минулому світлі сторінки письменництва княжої доби, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, філософські вчення Григорія Сковороди, учнів Могилянської академії, твори геніального педагога К. Ушинського та ін.; організація педагогічних досліджень і розбудова педагогічних станцій і лабораторій; видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні.

Професор Г. Ващенко до системи національного виховання включав родинне (сімейне) виховання як органічну її підсистему здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопсихології, хоча таких термінів не вживав.

Г. Ващенко пропонує прийняти таку структуру для системи освіти у вільній Україні.

1. Переддошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до трьох років), дитячий садок (від трьох до шести років).

2. Початкова школа (від шести до 14 років).

3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18 років).

4. Висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтв, консерваторія, військова академія (від 18 до 22—23 років)[5, c .57].

5. Позашкільна освіта.

6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних наук.

Уважний аналіз створеної Г. Ващенком структури системи освіти у вільній Україні свідчить, що вона в цілому, з урахуванням стану тогочасної відбудови державності, задовольняла б всі потреби державотворення.

Професор Г. Ващенко у своїх працях багато уваги приділяв проблемам виховного ідеалу як меті виховання. В основу виховного ідеалу він поклав загальнолюдські та національні цінності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побудову справедливого ладу, виплеканого на любові та красі.

Ці моральні цінності Г. Ващенко виводить з християнської віри і релігії.

Така спільність, за переконаннями Г. Ващенка, веде людину до виконання. подвійної високої мети: служіння Богові й своїй нації. Причому служіння Богові професор Г. Ващенко стверджує як служіння абсолютній Правді, Красі, Справедливості й Любові, а нації як реальній земній спільноті, в якій ці абсолютні вартості мають знайти своє втілення.

У підручнику для педагогів, виховників, молоді і батьків «Виховний ідеал» професор Г. Ващенко характеризує різноманітні виховні ідеали, зокрема глибоко аналізує ідеал більшовицький, ідеал націонал-соціалістичного виховання, показує знак рівності між ними як породженням тоталітарних систем.

Критика більшовицького виховного ідеалу Г. Ващенком торкається головних тез класової боротьби і комуністичної моралі, які вимагають виховання певних рис характеру для втілення в життя. Це і є проявом безумовної вірності вченню марксиз-му-ленінізму на рівні свого роду релігії, що відзначалася ще більшим догматизмом і нетерпимістю до інших. Досить згадати партійні чистки за різноманітні прояви самостійного мислення або ж ухили, що завершувалися арештами, засланнями, розстрілами, позбавленням громадянських прав.

Г. Ващенко ототожнює колишній російський і радянський патріотизм за своєю реакційною сутністю, адже фактично виховувалась любов до імперії (російської царської і радянської більшовицької). Обидва ідеали, що випливають із патріотизму російського та радянського, не мають суттєвої різниці, бо у своїй основі містять великодержавний шовінізм, зрощені на ньому і виплекані ним[5, c .35].

Інакше кажучи, радянський патріотизм передбачав (вимагав) безоглядну вірність (відданість) рішенням комуністичної партії, її ЦК, вождів, а це, як довела історія, найчастіше було спрямовано проти власного народу.

Розвінчуючи реакційну сутність більшовицького та націонал-соціалістичного ідеалів виховання, Г. Ващенко протиставляє їм український виховний ідеал. Зведений ним виховний ідеал українця ґрунтується на двох головних принципах: виховання людини на засадах християнської моралі та на здобутках духовності українського народу. Власне ці принципи складалися упродовж століть і є традиційними в житті та побуті українського народу. Традиційними в українського народу є працелюбність, правдивість, жертовна любов до України, людяність, щиросердність І гостинність, вірність і відданість, оптимістичність, замилування до краси і мистецької творчості, до музики, співу, танців; вірність у коханні, статева стриманість і здоровий сімейний побут тощо. Ці риси є основою української ментальності.

Український ідеал формувався протягом багатьох століть, поступово накопичуючи нові й нові якості, ніби зводячи своєрідну піраміду, в основу (фундамент) якої покладено риси княжих дружинників, для яких честь і слава України-Русі були чеснотами лицарства, готового на нові подвиги.

" Ці риси були передані в козацьку епоху нашої історії і відновлені в часи визвольних змагань 1917—1920 рр., а в найновішому часі — в геройській боротьбі ОУН-УПА проти двох окупантів України — червоного і коричневого. Ця геройська постава характеризує також засланих борців на більшовицьку каторгу в заполярні холодні простори, де були організовані страйки, незважаючи на жорстокі репресії поліційного управління гулагів. Воркута, Колима, Норильськ і Кінгір, де під гусеницями танків було розчавлено 500 українських жінок. Це ті елементи, котрі складаються у виховний ідеал української людини. Коли в нас відтвориться тип княжого дружинника, тип волелюбного козацтва й новітнього воїна УПА, готового до захисту своєї батьківщини і її держави, то майбутнє України буде гідне великої культурної нації" .

Народнопісенний здобуток України, її оксамитові багатства, що становлять золотий фонд виховного ідеалу, знав, любив і цінував професор Г. Ващенко, вважаючи, що фольклор і художні твори класиків української літератури, мистецтва, разом узяті, розкривають ідеал людини, власне, ідеал українця від давніх часів княжої доби до сьогодення[24].

Свій славнозвісний підручник «Виховний ідеал» професор Г. Ващенко завершує словами: «Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них — Віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра» .

Педагог-гуманіст мріяв про той час, коли на зміну антинародній системі виховання прийде національна, діяльність якої набуде людиноі державотворчий характер. Метою виховання у вільній Україні має бути благо і щастя Батьківщини. Під благом Батьківщини Г. Ващенко розумів такі чинники.

1. Державна незалежність, можливість для українського народу вільно творити своє політичне, соціальне, господарське і релігійне життя.

2. Об'єднання всіх українців, незалежно від їх територіального походження, церковної належності, соціального стану і т. ін., в одну спільноту, перейняту єдиним творчим прагненням і високим патріотизмом.

3. Справедливий державний устрій, який би підтримував лад у суспільстві і водночас забезпечував особисті права й волю кожного громадянина та сприяв розвиткові й прояву його здібностей, спрямованих у бік громадського добра.

4. Справедливий соціальний устрій, за якого зникла б і неможливою була боротьба між окремими групами суспільства.

5. Високий рівень народного господарства й справедлива його організація, що забезпечувала б матеріальний добробут всіх громадян, була б позбавлена елементів експлуатації.

6. Розквіт духовної культури українського народу, науки, мистецтва, освіти. Піднесення її на такий рівень, щоб Україна стала передовою країною у світі.

7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в житті вчення Христа.

8. Високий рівень здоров’я українського народу, зведення до мінімуму всяких посеред нього хвороб і виродження.

Такою хотів бачити Україну її великий патріот Г. Ващенко. Такою вона мусить стати зусиллями молодих поколінь українців, вихованих системою національної освіти і виховання, на розбудову якої віддано і безкорисливо працював педагог[2, c. 17].

Сучасна педагогічна громадськість, і зокрема учительська молодь, наслідуючи заповіти Г. Ващенка, цього відданого Україні вченого, творця вітчизняної виховної системи, вшановує пам’ять звитяжця, беручи участь у діяльності Українського педагогічного товариства імені Г. Ващенка, вивчає творчий спадок одного з найзначніших вчених-педагогів України, прагне втілити у практику відбудови національної школи незалежної держави найсуттєвіше з того, що нині допомагає зводити національну систему виховання та освіти української молоді.

ВИСНОВКИ Проаналізувавши головні етапи становлення та розвитку Г. Ващенка як вченого та педагога, потрібно відмітити, що він справедливо посідає особливе місце в історії української педагогіки. Г. Вашенко став творцем повного курсу української національної педагогіки, яка відповідає духові рідного народу випереджаючи час, свідчить про невичерпні етнопедагогічні можливості українців.

Служіння Богові та Україні-це формула педагогіки Г. Ващенка. Служіння Богові - плекання в людині вищого, божественного, духотвореного начала. Служіння Україні - служіння рідному своєму краєві як найбільшій цінності, тій, що має бути невід'ємною, органічною часткою духовного та божественного, що мусить бути в душі кожного українця.

Найбільша заслуга Г. Ващенка у тому, що він став творцем державницьки зорієнтованої української національної педагогіки. Не вузько етнічної, а саме державницьки зорієнтованої - тої, яка породжує і зміцнює волю національного самоутвердження, плекає народ сильний, гордий, мужній, формує дужу, свідому своєї історичної місії націю. Тобто — головна заслуга цього педагога полягає у створенні національної педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу.

Аналіз досліджень і публікацій творів Г. Ващенка дозволяє зробити висновок, що він обгрунтував необхідність в теорії та практиці здійснення освіти основоположну роль виховної системи. Раціонально поєднав історично-педагогічний підхід, який виходить з визнання пріорітету загальних соціальних вимог над різноманітністю підходів особистісно-орієнтованої спрямованості виховання з пріоритетом особливих, індивідуальних ознак особистості у вихованні над узагальненим соціальним замовленням суспільства. Ці два протилежних принципи виховання особистості мають особливу цінність у створенні сучасної освітньої парадигми як розвитку ідеї цілісної картини світу, що обумовлюється становленням такого сучасного типу світогляду як філософія синергетики. Сучасні концепції виховання особистості, побудовані на основі синергетичної парадигми, розкривають широкі можливості досягнення такої мети. Розроблений Г. Ващенком на засадах християнства, національної і європейської культури та особистісної концепції ідеал виховання збагачує зміст і методику освіти сучасної молоді.

Проаналізувавши освітні концепції формування особистості в педагогічній спадщині Г. Ващенка можна визначити її головними елемнтами такі: ідеалістичне світосприймання, християнська мораль як основа родини і здорового суспільства, високий рівень педагогічних наук, який увібрав у собі найкращі сторінки досвіду становлення педагогіки княжої доби, вчення українських філософів, твори геніальних педагогів; організація педагогічних досліджень і розбудова педагогічних лабораторій. Метою виховання у вільній Україні Г. Ващенко вбчав благо і щастя Батьківщини через розквіт духовної культури, науки, мистецтва, освіти, високий рівень релігійно-морального життя українського народу. Такою хотів бачити Україну її великий патріот Г. Ващенко. Такою вона мусить стати зусиллями молодих поколінь українців, вихованих системою національної освіти і виховання, на розбудову якої віддано і безкорисливо працював педагог.

Узагальнюючи вчення Г. Ващенка про національне виховання української молоді слід визначити основний його посил-консолідування навколо єдиної спільної християнської віри, навколо однієї національної ідеї, який має нести притаманні лише українцям світогляд і духовність, надбання української свідомості, традицій, культури і філософії, всі релігійні та моральні цінності народу. Педагогічні погляди Г. Ващенка є глибоко національними, без нальоту шовіністичності, а, навпаки, демократичні, толерантні до будь-якого народу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Ващенко Г. Виховний ідеал / Г. Ващенко. — Полтава: Полтавський вісник, 1994. -190 с.

2. Ващенко, Григорій. Твори. Том 4. Праці з педагогіки та психології [Текст]. — К.: «Школяр» -«Фада» ЛТД, 2000,

3. Видатний національний педагог Григорій Ващенко: Зб. матеріалів до 125-річчя від дня народж. / Авт.- упоряд., наук. ред. А. Погрібний; Всеукр. т-во «Просвіта» ім. Тараса Шевченка. Всеукр. пед. т-во ім. Григорія Ващенка. — К., 2003. — 64 c.

4. Всеукраїнське педагогічне товариство імені Григорія Ващенка // Освіта: Спедвип.-посіб. — 1995. — № 47,

5. Г. Г. Ващенко — видатний педагог національного відродження України: Зб. наук. пр. — Черкаси, 2003. — 165 с.

6. Генпгош О. Ім'я повертається. З нагоди 120-річчя Григорія Ващенка // Освіта. — 1998. — 24 червня — 7 липня. — С. 10—11.

7. Гершунский Б. С. Стратегические приоритеты развития образования в России / Б. С. Гершунский // Педагогика. -1996. — № 5. — С. 46−54.

8. Григорій Ващенко. Виховання волі і характеру [Текст]. Підручник для педагогів. — К.: Вид-во «Школяр», 1999. — 385 с.

9. Григорій Ващенко. Моя автобіографія // Наукові записки (УВУ). — Мюнхен, 1963. — Ч. 7. — С. 5−9.