Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання роботи, визначено предмет і об'єкт дослідження, його хронологічні межі, окреслено наукову новизну, практичне значення та методологічне підґрунтя дисертації.

У першому розділі «Історіографія проблеми, характеристика джерел та методологія дослідження» висвітлено ступінь наукової розробки теми, охарактеризовано джерельну базу, а також визначено методологічну основу дослідження.

У історіографії обраної теми виокремлено три періоди. У перший період (1920 поч. 1930 рр.) вивчення окремих аспектів життєдіяльності російського населення України та Донбасу відбувалося в межах досліджень, присвячених особливостям здійснення радянської національної політики й національно-культурного будівництва етнічних меншин Буценко А. Радянське будівництво серед нацменшостей УСРР. Харків, 1928. 125 с.; Хвиля А. До розвязання національного питання на Україні. Харків, 1930. 161 с. та ін. Особливістю історіографії цього періоду є те, що авторами згаданих робіт здебільшого були не науковці, а радянські державні та партійні діячі, безпосередньо повязані з реалізацією політики українізації. Тому більшість з праць мали прикладний агітаційно — пропагандистський характер і були спрямовані на розяснення та популяризування різних нормативних документів з національної політики, аналіз роботи відповідних органів, змалювання досягнень в національно — культурному будівництві. Важливе місце у дослідженнях того часу посідала розробка питань повязаних з аналізом національного складу населення, а також джерел формування пролетаріату в УСРР загалом та Донбасі зокрема Национальный состав Советской Украины. Харьков, 1925. — 131 с.; Хоменко А. Населення України 1897 — 1927 рр. Харків, 1927. 80 с.; Гіршфельд А. Міграційні процеси на Україні. Харків, 1930. 88 с. .

Звертає на себе увагу майже повна відсутність у історіографії даного періоду спеціальних праць, присвячених розвиткові російської етнічної групи. Можна згадати лише декілька публікацій, що побачили світ у другій пол. 1920 поч. 1930 рр., в яких було розглянуто проблему забезпечення національно — культурних прав росіян у звязку з поглибленням українізації Ларин Ю. Об извращениях при проведении национальной политики // Большевик. 1926. № 23 — 24. С. 51−58; Там само. 1927. № 1. С. 47 — 54; Скрипник М. О. Нариси підсумків українізації та обслуговування культурних потреб меншин УСРР, зокрема російської // Промова на засіданні колегії НКО УСРР 14. 02 .33 р. — Харків, 1933. — 36 с.; Ялі С. Російські ради на Україні й завдання до пожвавлення їхньої роботи // Радянська Україна. 1927. № 9. С. 62 67.

Початок другого періоду (серед. 1930 перша пол. 1980 рр.) характеризується поступовим припиненням досліджень з національної проблематики, зумовленим згортанням політики коренізації та зміцненням тоталітарного ладу. У цей час етнічна історія досліджувалася лише у рамках концепції про єдину історичну спільноту радянський народ. Дослідники намагалися показати, що в процесі соціалістичних перетворень відбувається поступове зближення народів УРСР, яке має завершитися створенням цієї нової історичної спільностіЯсницький Г.І. Дружба народів СРСР джерело процвітання радянської України. К., 1953. 102 с.; Лихолат А. В. Содружество народов СРСР в борьбе за построение социализма (1917 — 1957). М., 1976. 368 с.. У історіографії даного періоду російський етнос розглядався як «старший брат» у сімї народів СРСР, заслуги якого перед іншими є винятковими Волин Б. Великий русский народ. М., 1938. 48 с.. Починаючи з 50 — х рр. відбувається певне пожвавлення в дослідженнях національної проблематики. Зокрема, у межах вивчення пролетаріату УСРР та Донбасу, активно розроблялося питання щодо співвідношення на різних історичних етапах росіян та українців серед робітничого класу, національного складу пролетаріату в окремих галузях промисловості, джерел його поповненняЛось Ф. Е. Формирование рабочего класса на Украине и его революционная борьба. К., 1955. 332 с.; Лихолобова З. Г. Формирование робочих кадров Донбасса в годы первой пятилетки // Тезисы докладов и сообщений научной конференции преподавателей гуманитарных факультетов. Х., 1967. С. 38 — 41; Історія робітничого класу Української РСР в 2 — х томах / За ред. Ф.Є. Лося та ін. Т.1. К., 1967. 567 с.; Лихолобова З. Г. Рабочие Донбасса в годы первых пятилеток (1928 — 1937 гг.). Донецк, 1973. 177 с.; Кульчицкий С. В., Лихолобова З. Г. Рост рабочего класса Украинской ССР в ходе строительства социализма // Формирование и развитие многонационального рабочего класса СССР в период строительства социализма (1921 — 1937). Тбилиси, 1980. С. 156 — 170; История рабочих Донбасса/ Под ред. Ю. Ю. Кондуфора и др. Т.1. К., 1981. 326 с.; Лобурець В. Е. Изменение национального состава рабочего класса Украинской ССР. Харьков, 1982. Вып. 27. С. 25 — 23.. Продовжувалося вивчення динаміки національного складу населення України Наулко В. И. Национальный состав населения Украинской ССР по материалам переписей населения. М., 1964. 8 с.; Наулко В.І. Етнічний склад населення Української РСР. К., 1965. 135 с. .

Третій період (друга пол. 1980 рр. й до теперішнього часу) характеризується зростанням зацікавленості етнічною історією України як науковців, так і широкого загалу громадськості. Гласність та ідеологічний плюралізм, що запанували в суспільстві у другій половині 1980 на поч. 1990 рр., сприяли появі значної кількості досліджень з національної проблематики. У цей час побачили світ праці В. Лозицького, В. Панібудьласки, С. БритченкаЛозицький В.С. Політика українізації в 20 — 30 — х роках: історія, проблеми, уроки // Український історичний журнал. 1989. № 3. С. 46 — 55; Панібудьласка В.Ф. Національні проблеми: уроки минулого і сучасність. К., 1989. 45 с.; Бритченко С. П. Деякі питання розвитку національних відносин в Україні. К., 1990. — 46 с., присвячені політиці коренізації (українізації), її причинам, методам реалізації, досягненням і наслідкам. Але якщо в зазначених роботах коренізація розглядалася як прагнення радянського уряду до якомога кращого задоволення національно — культурних запитів різних етнічних груп в СРСР, як взірець справжньої ленінської національної політики, то у більш пізніх дослідженнях, наприклад, у статті В. Даниленка, коренізація трактувалася як тимчасовий тактичний відступ більшовиків, покликаний зняти напруженість в стосунках між національними республіками та Москвою Даниленко В. М. До витоків політики «українізації» // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. К., 1993. С. 53 — 67. .

В наступні роки дослідники С. Кульчицький, В. Даниленко, П. Бондарчук, Д. Бачинський, Г. Єфіменко, Л. Якубова продовжили вивчення різноманітних аспектів радянської національної політики Кульчицький С. Зміст радянської українізації 20 — х рр. // Сучасність. 1998. № 9. С. 66 — 71; Даниленко В. М., Бондарчук П. М. Проблеми «українізації» робітників південних промислових регіонів УРСР (1920 рр.) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. К., 1999. Вип. 8. С. 370 — 375; Бондарчук П. М. Профспілки УСРР як обєкт політики українізації (1920 — ті рр.): Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01. Донецьк, 2000. 18 с.; Бачинський Д. В. Громадсько — політична дискусія щодо змісту політики українізації (1920 — ті рр.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Вип. 6. К., 2002. С. 204 — 217; Єфіменко Г. Г. Національні аспекти у формуванні компартійно — радянського апарату в УРСР (1932 — 1938) // Український історичний журнал. 2000. № 5. С. 3 — 17; Там само. 2000. № 6. С. 51 — 66; Його ж. Зміни в національній політиці ЦК ВКП (б) в Україні (1932;1938) // Український історичний журнал. 2000. № 2. С. 82 — 93; Там само. 2000. № 4. С. 37 47; Якубова Л. Д. Національно — культурне життя етнічних меншостей України (20 — 30 рр.): коренізація і денаціоналізація // Український історичний журнал. — 1998. № 6. С. 22 36; Там само. 1999. № 1. С. 41 — 55.. У їхніх роботах знайшли відображення політичні дискусії з приводу національної політики та різних проблем національно — культурного життя, зокрема статусу російської мови та культури в УСРР, а також необхідності або шкідливості українізації робітників — росіян, що тривали в 20 — х рр. минулого століття. Розглядалося також питання щодо змін в радянській національній політиці й відповідно у політико — правовому статусі росіян, що відбулися у другій половині 30 — х рр.

Історія російських національних районів, сільських та селищних рад вивчалася як у межах загальних праць з цієї проблематики, так і в спеціально присвяченій цьому питанню статті дослідників О. Калакури та Л. Гуцало Калакура О., Гуцало Л. Російська автономія в Україні: перший історичний досвід // Діалог. Історія, політика, економіка. Україна і Росія. 2002. № 3. С. 170 — 173., проте, слід відзначити, що ця проблема досліджувалася в цілому без безпосереднього розгляду історії формування кожного з російських районів, часових рамок їх функціонування, перейменувань тощо.

Національний аспект репресій вивчався Б. Чирком, О. Рубльовим, В. Репринцевим та ін Чирко Б. Нацмен? Значить ворог. Проблеми національних меншин в документах партійних та радянських органів в 20 — 30 — х рр. // З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. 1995. № ½. С. 95 — 110; Рубльов О., Репринцев В. Репресії проти поляків в Україні в 1930 — ті роки // З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. 1995. № ½. С. 116 156; Ченцов В. В. Трагические судьбы. Политические репрессии против немецкого населения Украины в 1920 — е 1930 — е годы. М., 1998. — 208 с. Значний внесок у дослідження політичних репресій в Донбасі зробили З. Лихолобова та В. НікольськийЛихолобова З.Г. Сталінський тоталітарний режим та політичні репресії кінця 30-х років в Україні. Донецьк, 1996. 144 с.; Нікольський В.М. Українці Донеччини, репресовані у 1937 — 1938 рр.: соціологічний аналіз статистики // Схід. 1995. № 3. С. 37 — 45; Нікольський В. М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920 — х — 1950 — ті рр.). Історико — статистичне дослідження. Донецьк, 2003. 624 с. .

Тема голодоморів в Україні та Донбасі знайшла своє висвітлення в роботах С. Кульчицького, О. Задніпровського, В. Нікольського. Проте питання щодо голоду в російських селах та національних районах Донбасу є мало дослідженим Кульчицький С. В. Демографічні наслідки голодомору 1933 р. в Україні. — К., 2003. — 191 с.; Кульчицький С. В., Мовчан О. М. Невідомі сторінки голоду 1921 — 1923 рр. в Україні. К., 1993. 69 с.; Задніпровський О.І. Голод в історії України. Донецьк, 1999. 88 с.; Нікольський В. М. Голод 1925 р. на Донбасі // Схід. 1997. № 1. С. 25 — 28.. Було продовжено вивчення історії заселення Південно — Східної України та формування поліетнічного населення цього регіону. Значний внесок у розробку цієї проблеми зробив В. Пірко Пірко В. Заселення Степової України в XVI — XVIIІ ст. Донецьк, 1998. 124 с.; Пірко В. О. Заселення Донеччини у ХVІ - ХVІІІ ст. — Донецьк, 2003. 180 с. Як і в радянські часи в центрі уваги сучасних дослідників історії Донбасу перебуває проблема національного складу пролетаріату Красноносов Ю. Н. Участие русского и украинского народов в формировании шахтерских кадров Донбасса 1926 — 1939 гг. // 340 лет Переяславской Раде. Тезисы докладов конференции 12 — 13 марта 1994. Донецк, 1994. Вып.2. С. 31 — 33; Лихолобова З. Г. Изменения в численности и составе промышленных рабочих Донбасса в условиях индустриализации (1926 — 1940) // ІІ Региональная научно — практическая конференция: Донбасс: прошлое, настоящее, будущее — формирование и развитие трудовых традиций. Тезисы докладов и сообщений. — Краматорск, 1993. С. 32 — 35. Крім етнічної структури робітників, вивчається також національний склад інших соціальних груп Нікольський В.М. Національний склад керівних та відповідальних працівників Донбасу на поч. 20 — х рр. // Міжнаціональні відносини на півдні України. Історія та сучасність:Всеукраїнська наукова конференція.Тези. 27 -28 травня 1993 р. Ч. ІІІ. Запоріжжя, 1993. С. 222 — 224; Богінська І.В. Зміни в складі вчителів Донбасу протягом 1920 — 30 — х років // Нові сторінки історії Донбасу: Кн. 6. Донецьк, 1998. С. 152 — 164.

Одним з провідних напрямків історичних досліджень у 90 — х рр. ХХ ст. на поч. ХХІ ст. стало вивчення історії національних меншин України, у тому числі й у міжвоєнний період Чирко Б. В. Національні меншини в Україні (20 — 30 рр. ХХ століття). К., 1995. 215 с.; Данильченко О. П. Етнічні групи півдня України: економічне та соціально — політичне становище на початку 20 — х рр. ХХ ст. К., 1993. 58 с.; Якубова Л. Д. Етнічні меншості УРСР у першій половині 20 — х років ХХ ст. К., 2002. 188 с. Зявилися праці з історії німців, греків, молдаван, поляків, болгар Євтух В.Б., Чирко Б. В. Німці в Україні (1920 — 1990 — ті роки). К., 1994. 183 с.; Калакура О. Я. Українська полонія в 1917 — 1939 рр.: Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01. К., 1995. 24 с.; Мельник Н.І. Національно — культурний розвиток болгарської меншини України в 20 — 30 рр. ХХ ст.: Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01. — К., 1996. 26 с.; Насєдкіна Л.Д. Соціально — політичне, економічне й культурне життя грецького населення України. 20 — ті початок 30 — х років: Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01. К., 1993. 17 с. та ін. Розпочалося дослідження минулого представників різних національних груп на регіональному рівні Гончаров В. В. Єврейське населення Південно — Східної України 1861 — 1917 рр.: Дис… канд. іст. наук: 07.00.01. — Донецьк, 2005. — 233 с.;Сучкова О. Ю. Євреї в Донбасі (20 — 30 рр. ХХст.): Дис… канд. іст. наук: 07.00.01 — Донецьк, 2005. — 250 с. Комплексне дослідження історії національних меншин Донбасу в 20 30 — х рр. ХХ ст. було здійснене О. Обидьоновою. Але, зосередившись на дослідженні історії інших етнічних меншин регіону, дослідниця лише намітила напрямки майбутніх досліджень російського етносу Донбасу Обидьонова О. В. Національні меншини Донбасу в 20 — 30 — ті роки ХХ с.: Дис… канд. іст. наук: 07.00.01. — Донецьк, 2000. — 247 с.

На сторінках зарубіжної історіографії, яка складається з праць представників української діаспори та західних дослідників, етнічна історія України міжвоєнного періоду розглядалася переважно в межах вивчення національної політики СРСР. Росіяни не були обєктом спеціального дослідження, а згадувалися лише побіжно, здебільшого як знаряддя русифікації Донбасу Хоскинг Д. История Советского Союза 1917 — 1991. М., 1995. 510 с.; Галій М. Новицький Б. Геть маску! Національна політика на радянській Україні в світлі документів. Львів Прага, 1934. 128 с.; Російщення України. К., 1992. 408 с.; Кубійович В. Територія і людність українських земель. Львів, 1935. 86 с.; Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. К., 1997. 423 с.; Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870 — 1990 — ті роки. — К., 2002. 510 с.

Сучасна історіографія найчисленнішої етнічної меншини України обмежується статтями, які здебільшого стосуються її теперішнього стану та перспектив подальшого розвитку російської мови та культури в незалежній Українській державі Власенко О. В. Політико — правове становище росіян в Україні // Русская культура в контексте соціально — исторических реалий Украины (к. ХХ ст.). Материалы международной научно — практической конференции (22 — 23 октября 1993). К., 1993. С. 31 — 34; Малинкович В. Д. О статусе русского языка в Украине // Русская культура в контексте соціально — исторических реалий Украины (к. ХХ ст.). Материалы международной научно — практической конференции (22 — 23 октября 1993). К., 1993. С. 34 — 37; Чаплик М. Росіяни в Донецькій області за даними перепису 1989 р. // Праці наукової конференції Донецького національного університету за підсумками науково — дослідної роботи за період 2003 — 2004 рр. — Донецьк, 2005. С. 21 — 22. Іноді в них містяться короткі нариси, які в загальних рисах змальовують історію росіян в Україні Шевченко А. Росіяни України в аспекті сучасних етнонаціональних процесів // Етнонаціональні процеси в Україні: історія та сучасність. К., 2001. 424 с.; Шкляр Л. Росіяни // Рейтинґ. липень 1997. Ч.29. С. 14 — 15. Стислу історію російського етносу в Україні подано в тематичних етнічних довідниках, а також в монографії В. Наулка Шевченко А. Росіяни // Етнічні спільноти України. К., 2001. С. 91 — 100; Етнонаціональна структура українського суспільства / Євтух В.Б., Трощинський В. П., Галушко К. Ю., Чернова К. О. К., 2004. 342 с.; Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. К., 1998. 80 с.

У 2004 р. побачила світ ґрунтовна тритомна праця «Україна і Росія в історичній ретроспективі», присвячена особливостям україно — російських відносин на різних історичних етапах. Проблеми взаємин України та Росії радянського періоду висвітлено у другому томі «Радянський проект для України». Хоча росіяни не були безпосереднім обєктом цього дослідження, проте, досліджуючи особливості радянської національної політики 20 30 — х рр. ХХ ст., С. Кульчицький Кульчицький С. В. Народження радянського ладу (1917;1938) / Україна і Росія в історичній ретроспективі. Т.2. Радянський проект для України. К., 2004. — С. 7−105., який є автором відповідного нарису, проаналізував особливості становища російської етнічної групи в СРСР та УСРР в міжвоєнний період, відзначив негативне ставлення росіян до статусу національної меншини, який вони мали в УСРР протягом 20 — х на поч. 30 — х рр. О. Лисенком та В. Гриневичем Лисенко О., Гриневич В. Випробування: перевірка війною / Україна і Росія в історичній ретроспективі. Т.2. Радянський проект для України. К., 2004. — С. 123 — 396. розглянуто механізм формування наприкінці 30 — х рр. ієрархічної схеми радянських народів, в якій росіянам було відведено місце «старшого брата», «першого серед рівних».

Отже, незважаючи на те, що деякі аспекти життєдіяльності російської етнічної групи на теренах України знайшли певне висвітлення в сучасній українській історіографії, необхідність та важливість комплексного дослідження історії росіян в Україні є очевидною.

Джерельна база дослідження складається з комплексу різних за змістом, характером та походженням джерел, як архівних, так і опублікованих. Головними джерелами даної роботи стали архівні документи з 26 фондів чотирьох архівів України. Насамперед це фонди ЦДАВО України, де зберігаються протоколи засідань, матеріали обстежень, листування з окремими державними органами, плани роботи Центральної комісії у справах національних меншин (Ф. 413), а також циркуляри Центральної адміністративно — територіальної комісії та матеріали щодо утворення російських національних районів, які містяться у фонді Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету (Ф. 1).

Фонд Центрального комітету КП (б)У (Ф.1) ЦДАГО України надав цікаві документи, які відображають основні принципи радянської національної політики та особливості її здійснення щодо певних національних меншин, зокрема росіян, містять статистичні дані щодо співвідношення росіян та українців у державних та партійних органах як в центрі, так і на місцях, окреслюють проблеми у сфері задоволення національно — культурних потреб російської спільноти тощо.

Матеріали Державних архівів Донецької та Луганської областей дозволяють зясувати особливості реалізації радянської національної політики в Донбасі, місце та роль росіян у соціально — економічному та культурному житті регіону. Особливо інформативним виявився фонд Сталінського обласного комітету КП (б)У (Ф.326 ДАДО).

Цінним джерелом щодо політичних репресій проти росіян Донеччини є картотека реабілітованих, підготовлена науково — редакційною групою «Реабілітовані історією» при Донецькій облдержадміністрації на матеріалах архіву Управління Служби безпеки в Донецькій області. Нами було опрацьовано та вперше залучено до наукового обігу дані більш як 5000 карток.

При роботі над дисертаційним дослідженням широко використовувалися статистичні матеріали. Це підсумки різноманітних переписів та обстежень, які особливо активно проводилися в 20 — ті рр. Завдяки добре налагодженій у 1920 рр. роботі статистичних установ вони є досить репрезентативними Итоги сплошной подворной переписи Донецкой губернии (январь — февраль 1923 г.). Итоги демографической переписи Донбасса. Т.4. — Харьков, 1923. 459 с.; Всесоюзний перепис людності 1926 р. Українська соціялістична радянська республіка. Степ. Дніпрянський промисловий підрайон. Гірничий підрайон. Національність, рідна мова, вік, письменність. Т. ХІІІ. — М., 1929. 465 с.; Всесоюзная перепись населения 1939 года. Основные итоги. М., 1992. 256 с.; Підсумки партперепису 1927 р. Харьков, 1928. 181 с.; Національний перепис робітників та службовців України (жовтень — листопад 1929). Харків, 1930. 148 с.

Значну частину джерельної бази дослідження складають опубліковані документи. Важливими для нас були урядові декрети та постанови, а також резолюції та рішення партійних пленумів та зїздів, згідно з якими визначалися та запроваджувалися в дію основні напрямки національної політики в УСРР Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо — Селянського уряду України. 1927. № 34; Там само. 1930. № 23, № 14; Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. Т. 3. 1922 — 1925. — М., 1984. 494 с.; Голод 1921 — 1923 років в Україні. — К., 1993. — 238 с.

Опрацювання матеріалів періодичних видань 1920 1930 рр. Спутник Донецкого пропагандиста. Орган Донецького губкома КП (б)У;Спутник партийного работника Донбасса. Орган Донецького губкома КП (б)У; Социалистический Донбасс (1935 — 1940). Орган Сталінського обкому, міському КП (б)У і обласної ради депутатів трудящих; Статистика труда в Донбассе (1924 — 1925). Орган Донецької губернської ради профспілок. дало можливість краще зрозуміти, в яких історичних умовах жили та діяли представники російської етнічної меншини Донбасу. Але використання матеріалів періодики вимагає критичного підходу з огляду на її заідеологізованість.

Таким чином, джерельна база дослідження є достатньою й різнобічною. Вона дає змогу відтворити обєктивну картину соціально — економічного та культурного життя російської національної меншини в Донбасі 20 30 — х рр. ХХ ст.

Методологічними засадами дисертації стали системний та комплексний підходи, принципи історизму та наукової обєктивності. Вони дали можливість цілісного та всебічного дослідження проблеми. Комплексний підхід дозволив виявити взаємозвязки всіх чинників, що впливали на розвиток російської етнічної групи в 1920 — 1930 рр. Використанням системного підходу обумовлене вивчення росіян як складної системи, що має свою структуру й, водночас, є одним з компонентів системи вищого порядку народу України. Принцип історизму вимагає досліджувати життя та діяльність російської етнічної спільноти Донбасу в міжвоєнний період, враховуючи історію її виникнення та формування у цьому регіоні, а також особливості розвитку на попередніх історичних етапах. Принцип наукової обєктивності зобовязує до зясування обєктивної істини щодо російської етнічної спільноти з суворим урахуванням всіх фактів незалежно від світоглядних та соціально — політичних орієнтирів дослідника, уникаючи ідеологічних штампів та стереотипів, що сформувалися у суспільній свідомості. Розв’язанню поставлених завдань сприяло використання генетичного, порівняльного (компаративного), проблемно — хронологічного, кількісно — статистичного, графічного методів, а також методів формалізації, типологізації та екстраполяції.

У другому розділі «Чисельність, територіальне розташування та соціальна структура російської етнічної групи регіону» проаналізовано динаміку чисельності та особливості географічної локалізації російського населення Донбасу, а також соціальний склад та рівень представництва росіян у державних, господарських і партійних структурах регіону протягом міжвоєнного періоду.

Було встановлено, що на початку періоду, що досліджується, росіяни були другою за чисельністю етнічною групою Донбасу після українців, які становили тут абсолютну більшість 64% від всього населення, тоді як росіяни 26% від загалу. Протягом 20 30 — х рр. відбувалося швидке зростання російського населення, переважно за рахунок механічного приросту, оскільки Донбас був на той час одним з найпривабливіших регіонів трудової міграції в СРСР. За тринадцять років, що минули між переписами 1923 р. та 1939 р., кількість росіян тут збільшилася на 105%, тоді як українців лише на 60%. Відповідно змінилося й співвідношення росіян та українців в етнічній структурі населення регіону. Так у 1939 р. питома вага росіян дорівнювала вже 32%, тоді як частка українців зменшилася й становила 61% від загалу. Попри це, протягом усього міжвоєнного періоду росіяни залишалися другою за чисельністю етнічною групою Донбасу після українців, а відтак найчисельнішою національною меншиною.

Протягом 20 — 30 — х рр. змінився й характер розселення російського етносу в регіоні. На початку 20 — х рр. майже половина російського населення Донецької губернії зосереджувалася у її східній частині: Шахтинській (28%) та Луганській (21%) округах. Найменше росіян мешкало на півночі та на південному — заході Донбасу, а саме в Старобільській (5%) та Маріупольській (6%) округах, які мали переважно аграрно — ремісничий характер. Наприкінці 30 — х рр. більшість росіян 62%, проживала у центрі та на заході Донбасу у Сталінській області, тоді як на сході, у Ворошиловградській області, лише 38%. Це пояснюється, вищим рівнем індустріалізації Сталінської області, а також відходом до РСФРР у середині 20 — х рр. Шахтинської округи, де мешкала більш як чверть росіян регіону.

Урбанізаційні процеси, посилення яких в Донбасі було зумовлене індустріалізацією, змінили поселенську структуру російського населення шахтарського краю. Якщо у першій пол. 20 — х рр. росіяни були майже рівномірно розподілені між містом та селом, то наприкінці міжвоєнного періоду цей етнос набув яскраво вираженого міського характеру, оскільки на той час 86% росіян регіону проживали у містах і лише 14% на селі.

Протягом шістнадцяти років, що минули між переписами 1923 р. та 1939 р., змінилося й співвідношення росіян та українців у містах та поселеннях міського типу Донбасу. Якщо у 1923 р. росіяни становили в них абсолютну більшість — 53% населення, то у 1926 р. ця більшість була вже відносною 48%, а в 1939 р. частка росіян у містах зменшилася до 37%, а абсолютну більшість утворили українці, питома вага яких досягла на той час 56% від загалу. Зміни в етнічній структурі міського населення Донбасу значною мірою були викликані непопулярною та жорстокою політикою радянської влади на селі, яка спричинила масовий відхід українських селян в міста.

Сільське російське населення Донбасу було сконцентровано переважно на сході регіону. У першій пол. 20 — х рр. більшість його мешкала в Шахтинській (36%) та Луганській (23%) округах. У цих округах були цілі райони де компактно проживали донські козаки, російський субетнос. У Шахтинській окрузі нараховувалося вісім таких районів, у Луганській три. У Маріупольській окрузі, розташованій у південно — західній частині Донбасу, був лише один район з абсолютною більшістю російського населення. Таким чином, лише у дванадцяти, з сімдесяти восьми районів Донецької губернії, більшість серед сільських жителів становили росіяни. Крім того, у Донецькій губернії було 481 (15% від загалу) сільське поселення, серед жителів яких росіяни становили абсолютну більшість У них мешкав 91% сільського російського населення Донбасу.

На початку 20 — х рр. питома вага росіян серед населення сіл Донбасу становила 17%, в 1926 р. вона склала 15%, а в 1939 р. знову зросла до 17%. Щодо абсолютних показників кількості російського сільського населення, то протягом досліджуваного періоду вони неухильно зменшувалися. У середині 20 — х р. воно було спричинене передачею до складу РСФРР Шахтинської та Таганрозької округ, які відрізнялися значною кількістю російського сільського населення, а у 30 — х рр. унаслідок голодомору, а також відпливу селян до міст, зменшення кількості сільського населення відбулося по всіх етнічних групах Донбасу. Значне скорочення кількості українців в селах регіону наприкінці 30 — х рр. призвело до збільшення питомої ваги росіян серед його сільських жителів. У 1939 р. 63% сільського російського населення проживало на сході Донбасу, у Ворошиловградській області.

Загалом Донбас міжвоєнного періоду відрізнявся від інших регіонів УСРР великою концентрацією російського населення, особливо міського, найвищими темпами приросту російського етносу та найбільшою питомою вагою росіян серед населення краю.

Високий рівень урбанізації російського населення Донбасу, господарська специфіка регіону вплинули на його соціальну структуру, обумовивши перевагу серед росіян робітників, що працювали у фабрично — заводській промисловості, тоді як загалом по УСРР росіяни, як і українці, у більшості своїй були зайняті у сільському господарстві.

Існували й певні відмінності між місцем, яке посідали росіяни у соціально-професійній структурі Донбасу та України. Так у Донецькому регіоні росіяни кількісно переважали по двох соціальних категоріях: робітників та безробітних, у той час як загалом по республіці вони не становили більшості по жодній з категорій. Знов таки, якщо по УСРР росіяни чисельно домінували лише в профспілці гірників, то в Донбасі вони складали більшість по спілках текстильників, шкіряників, гірників, металургів, будівельників, радянських працівників, медсанпраці та нарзвязку.

Особливістю російської етнічної групи Донбасу на початку 20 — х рр. була велика питома вага її представників у лавах КП (б)У, а також серед відповідальних та керівних осіб усіх рівнів, яка значно перевищувала частку росіян серед населення Донецького регіону. Внаслідок кадрової політики, спрямованої на українізацію партійного, радянського й господарського апаратів, а також припливу українців у міста, який розпочався у другій пол. 20 — х рр., та їх пролетаризації, вже на початку 30-х рр. росіяни поступилися українцям на перших двох напрямках. Щодо останнього, то росіяни продовжували переважати серед керівних кадрів промислових підприємств.

У третьому розділі «Росіяни в контексті національної політики радянської влади» досліджено історію створення російських національних адміністративно — територіальних одиниць, встановлено особливості цього процесу та труднощі, які виникали в ході його здійснення. Зясовано, яким був політико — правовий статус росіян в УСРР на різних етапах реалізації політики українізації, встановлено ставлення до неї різних верств російського населення Донбасу, вплив росіян на перебіг українізації, а також визначено рівень задоволення його національно — культурних потреб.

Встановлено, що національно — адміністративне будівництво серед російського населення регіону розпочалося пізніше, ніж серед інших національних меншин. Це було зумовлене наступними чинниками: 1) значно вищим рівнем задоволення національно — культурних потреб росіян на початку українізації; 2) невизначеністю їхнього політико — правового статусу; 3) забороною на укрупнення та виділення в окремі адміністративно — територіальні одиниці територій компактного проживання козацтва.

Головною причиною, яка спонукала до виділення російських національних районів, селищних та сільських рад, було успішне просування українізації, наслідком якого стала поступова дерусифікація освіти, преси, діловодства тощо. Це викликало протести серед російського населення Донбасу, які знайшли підтримку серед вищого партійного керівництва. Як наслідок, у квітні 1927 р. у резолюції ЦК КП (б)У «Про підсумки українізації» росіян в УСРР було визнано національною меншиною, яка має рівні з іншими права на забезпечення своїх мовних та культурних потреб. Це створило підстави для початку роботи з виділення та юридичного оформлення російських національних адміністративно — територіальних одиниць З девяти російських національних районів, що були створені в УСРР у 1927 р., три знаходилися в Донбасі. Це Петровський, Сорокинський та Станично — Луганський райони Луганської округи. Одночасно відбувалося виділення російських національних сільських та селищних рад. Процес виділення російських селищних рад відбувався з певними труднощами, оскільки серед партійного керівництва не було одностайності, в тому чи варто українізувати населення робітничих селищ, значну частину яких становили етнічні росіяни. Щодо міст було вирішено не виділяти їх у національні адміністративно — територіальні одиниці, оскільки вони були центрами округ з переважно українським населенням, а отже, підлягали українізації. Російські національні адміністративно — територіальні одиниці припинили своє існування у 1938 р., коли внаслідок змін у радянській національній політиці всі національні райони УРСР було реформовано у звичайні.

В ході дослідження було зясовано, що на початку 20 — х рр. російська громада Донбасу мала найкращі умови для задоволення своїх національно — культурних потреб. Російська мова панувала практично в усіх важливих сферах суспільного життя, незважаючи на те, що для більшості населення Донбасу рідною мовою була українська. Зміни в національній політиці мали для росіян Донбасу зовсім інше значення, ніж для інших етнічних груп. По — перше, змінювався політико — правовий статус росіян з титульної нації вони перетворювалися на національну меншину. По — друге, українізація передбачала сприяння розвиткові україномовного середовища в регіоні, відродженню мови та культури національних меншин, а отже її неминучим наслідком повинно було стати звуження сфери функціонування російської мови.

Перспектива поступитися статусом провідної нації, втратити пріоритетність у задоволенні своїх національно — культурних потреб викликали негативне сприйняття українізації майже серед усіх верств російського населення регіону незалежно від їхнього освітнього рівня, суспільного становища та політичних уподобань. Українізацію росіяни сприймали як наступ на свої права, не бажаючи інтегруватися в українську культуру. Не рідкими були прояви російського великодержавного шовінізму, а також конфлікти на мовному ґрунті між росіянами та українцями.

Незважаючи на труднощі, з якими здійснювалася українізація Донбасу, вже у другій половині 1920 — х рр. стали наочними її перші здобутки, які полягали у частковій дерусифікації освіти, преси, видавничої справи. Але це не зашкодило інтересам російської громади Донбасу, а лише дещо виправило диспропорцію між питомою вагою росіян серед населення регіону та кількістю російськомовних шкіл, літератури, газет та журналів. До того ж у багатьох сферах життя регіону, таких наприклад, як професійна освіта, культмасова робота, театр, російська мова продовжувала домінувати. Відносною була й українізація преси, оскільки офіційно двомовні газети більшу частину матеріалів подавали російською мовою. У Донбас з РСФРР регулярно надходила російська література та преса, по радіо транслювалися передачі з Москви, відбувалися гастролі провідних російських мистецьких колективів. Отже, рівень задоволення національно — культурних потреб росіян залишався значно вищим, ніж у решти національних меншин Донбасу, а де в чому інтереси росіян були більш враховані, ніж титульної української нації. У 30 — ті рр. з початком згортання українізації та повернення до імперських принципів у національній політиці росіяни фактично відновили статус титульної державницької нації й повернули всі переваги у культурно — освітній сфері Донбасу, які мали на початку 20 — х років.

У четвертому розділі «Місце та роль російського населення Донбасу в соціально — політичних та економічних процесах міжвоєнного періоду» аналізується внесок росіян у розвиток промисловості регіону, а також перебіг радянських соціально — економічних перетворень в російських селах. Зясовуються масштаби та спрямованість політичних репресій органів НК — ДПУ — НКВС проти російського населення Донеччини.

Встановлено, що в 20 — ті на початку 30 — х рр. ХХ ст. серед пролетаріату Донбасу абсолютну більшість становили росіяни, що зумовлювалося наявністю кваліфікованих робітничих кадрів в старих промислових центрах Росії, географічним розташуванням регіону, яке робило його зручним місцем відходу на заробітки для селян з центральних російських губерній, а також більш прихильним ставленням росіян до роботи в промисловості, ніж українців, зайнятих переважно хліборобською працею. Тому у відбудовчий період та на початку індустріалізації саме РСФРР стала головним джерелом поповнення кадрів промисловості Донбасу. Російські робітники потрапляли на шахти та заводи Донбасу як самопливом так і внаслідок мобілізацій, вербувань, організованих наборів та «громадських закликів».

Значною питомою вагою росіян серед робітників особливо вирізнялася гірничовидобувна галузь. У ній росіяни традиційно становили абсолютну більшість. Колискою вибійників Донбасу вважався Центрально — Чорноземний район Росії. Російські шахтарі були здебільшого сезонниками і працювали на шахтах Донбасу лише у осінньо — зимовий період, повертаючись навесні у рідні села для польових робіт. Цим була зумовлена надзвичайна плинність шахтарських кадрів. Але процеси колективізації на селі та її негативні наслідки для селян змушували дедалі більше російських гірників поривати з селом та осідати в Донбасі.

За наказом партії на підприємства Донбасу з Росії прибували також вищі керівні кадри: директори та головні інженери заводів та шахт. Але внаслідок «перекинень» відповідальних кадрів з регіону в регіон, з підприємства на підприємство, які практикувалися керівництвом ВКП (б), серед них також спостерігалася плинність.

Масовий приплив українців у міста, що розпочався у другій пол. 20 — х рр. і особливо посилився у 30 — ті рр., сприяв українізації пролетаріату. А переорієнтація вугільної промисловості Донбасу у другій пол. 30 — х рр. на місцеві кадри, а також на трудові ресурси найближчих областей України призвели до того, що росіяни втратили свою чисельну перевагу серед донецького пролетаріату, поступившись українцям, які склали його абсолютну більшість. Проте вони продовжували відігравати значну роль у розбудові промисловості Донецького басейну, оскільки їх відсоток серед робітників регіону значно перевищував питому вагу будь — якої іншої етнічної групи Донбасу, за винятком українців.

Було зясовано, що господарства російських селян Донбасу, як, до речі, й українських, були здебільшого малоземельними, а отже належали до категорії незаможних. Саме тому протягом 20 — х рр. серед російського сільського населення були надзвичайно поширені «чорнопередільські» настрої, які ставали підґрунтям для антагонізму між росіянами та німецькими й грецькими колоністами, у яких і так було вже вилучено частину земель на користь російських та українських селян.

Незважаючи на те, що серед німців та греків існувала думка, що радянська влада надає російським селянам певні привілеї, насправді, у здійснені своєї політики на селі вона послуговувалася швидше класовим принципом, аніж національним. Росіяни, на рівні з іншими етнічними групами, зазнали колективізації, насильницьких хлібозаготівель, голодувань та переселень. Так Донбас вирізнявся поміж інших регіонів республіки більш високими темпами колективізації російських господарств, а також вищим рівнем усуспільнення землі. На початку 30 -х рр. російські райони Донбасу випередили решту національних районів УСРР за питомою вагою артілей серед колективних господарств.

Голодування 1921 — 1922 р., 1925 р., 1932 — 1933 рр. не оминули райони Донбасу, де компактно проживали росіяни. Особливо постраждали Станично — Луганський та Петровський райони Луганської округи. А здійснення у 1934 р. переселення російських колгоспників з Іванівської області у спустошені голодом села Донбасу, свідчить про відсутність будь — яких преференцій у ставленні радянської влади до російських селян. Приховавши реальний стан речей, влада змусила їх покинути насиджені місця й переселитися в українські села, які ще не оговталися від страшного голодомору. Не подбавши про забезпечення переселенців їжею, житлом та роботою, представники місцевої влади намагалися силою утримати їх від повернення на батьківщину.

У 20 — 30 рр. ХХ ст. росіяни, як і інші етнічні групи Донеччини, стали жертвами репресивної діяльності органів держбезпеки, склавши 14% репресованих. Сплески арештів в середині російської етнічної спільноти припадали на такі складні періоди вітчизняної історії, як 1920 р. — кінець громадянської війни, 1929 р. — початок суцільної колективізації та 1937 — 1938 рр. — період «великої чистки». У 1930 — ті рр. питома вага росіян серед жертв репресій на Донеччині зменшилася за рахунок посилення репресій щодо представників інших етнічних меншин, частка яких серед репресованих в 1937 — 1938 рр. у декілька разів перевищувала їхню питому вагу серед населення регіону. Отже, під час «великої чистки», коли репресивно — каральні органи проводили цілеспрямовані переслідування за національною ознакою, репресії щодо росіян були позбавлені «національного забарвлення». Соціально — фаховий склад репресованих росіян загалом відображував особливості соціальної структури російської спільноти на Донеччині переважну зайнятість її представників у промисловому виробництві. Загалом політичні репресії щодо осіб російської національності на Донеччині у визначений період не виходили за рамки загальних напрямків діяльності органів державної безпеки України.

У висновках узагальнено результати дослідження:

• — Дослідниками було здійснено значну роботу з вивчення проблем, пов’язаних з історичним минулим різних етносів, що мешкають в Україні, але праць, в яких би комплексно та послідовно досліджувалася історія російської етнічної групи в Донбасі у 1920 1930 рр., досі створено не було.
• — У 20 30 — ті росіяни в Донбасі були найчисленнішою етнічною меншиною. І хоча протягом міжвоєнного періоду кількість росіян в регіоні швидко зростала, вони залишалися другою за чисельністю етнічною групою регіону після українців.
• — На початку періоду, що досліджується, переважну частину російського населення Донбасу було зосереджено на сході регіону, тоді як наприкінці 30 — х рр. в його центральній та західній частинах.
• — На відміну від інших етносів Донбасу, росіяни на початку 20 — х рр. не мали чітко вираженого сільського або міського характеру, майже рівномірно розподіляючись між містом та селом. Але наприкінці періоду, що досліджується, вони перетворилися на один з найбільш урбанізованих етносів регіону. Якщо у першій половині 20 — х рр. росіяни становили абсолютну більшість серед міського населення регіону, то вже у другій їх половині вони склали лише відносну більшість, а наприкінці 30 — х рр. поступилися кількісно українцям, які склали абсолютну більшість в містах та поселеннях міського типу Донбасу.
• — Донбас міжвоєнного періоду відрізнявся від інших регіонів УСРР великою концентрацією російського населення, особливо міського, найвищими темпами приросту російського етносу та найбільшою питомою вагою росіян серед населення.
• — Особливістю соціальної структури російського населення Донбасу була кількісна перевага робітників, що працювали у фабрично — заводській промисловості, тоді як загалом по УСРР росіяни, як і українці, у більшості своїй були зайняті у сільському господарстві.
• — У першій половині 20 — х рр. росіяни становили абсолютну більшість серед комуністів Донбасу, що обумовлювало їх чисельну перевагу в апаратах партійних, радянських і господарських організацій та установ. Проте на початку 30 — х рр., внаслідок здійснення українізації в кадровій сфері, а також припливу українців у міста, росіяни чисельно поступилися їм на перших двох напрямках. Проте питома вага росіян серед відповідальних партійних та радянських працівників перевищувала їхню частку серед населення Донбасу. Щодо господарської сфери, то і в 30 — ті рр. росіяни продовжували переважати серед керівників промислових підприємств.
• — Національно — адміністративне будівництво серед російського населення Донбасу розпочалося пізніше, ніж серед інших національних меншин. Це було обумовлене значно вищим рівнем задоволення його національно — культурних потреб, невизначеністю їх суспільно — політичного статусу в Україні на початку 20 — х рр., а також забороною щодо виділення районів компактного проживання козацтва в окремі адміністративно — територіальні одиниці. Успішне просування українізації стало основним чинником, що зумовив початок виділення російських сільських та селищних рад, а також національних районів.
• — Протягом 20 — х рр. політико — правовий статус росіян в УСРР залишався невизначеним. Лише наприкінці цього періоду їх офіційно було визнано національною меншиною. Але цей статус можна застосовувати до росіян лише з певними застереженнями. Поступаючись чисельно основній групі населення українцям, й у кількісному відношенні дійсно будучи національною меншиною, вони, разом з тим, не відповідали такому важливому її критерію як «недомінантна позиція в країні», оскільки в СРСР саме росіяни відігравали роль титульної нації, а суверенітет УСРР був формальним. З початком згортання українізації термін «національна меншина» щодо росіян припинили використовувати.
• — Політика коренізації мала для росіян протилежне значення, ніж для інших національних меншин, оскільки передбачала звуження російськомовного середовища, втрату росіянами пріоритету в задоволенні своїх національно — культурних потреб.
• — Українізація не створила перешкод для розвитку російською етнічною групою своєї мови та культури. Росіяни Донбасу за рівнем забезпечення своїх національнокультурних потреб випереджали всі інші національні меншини регіону, а де в чому й представників титульної нації. Росіяни Донбасу були не готові до інтеграції в українську культуру, а тому українізація викликала незадоволення, а іноді й відверто вороже ставлення у представників усіх верств російського населення, а особливо у тих, хто недавно приїхав з Росії.
• — Росіяни відігравали важливу роль у відбудові та в індустріалізації Донбасу, оскільки складали основу кваліфікованих професійних кадрів у провідних галузях народного господарства. У другій половині 30 — х рр. вони поступилися кількісно українцям, які склали абсолютну більшість серед донецького пролетаріату, але продовжували становити значний відсоток серед директорів та інженерно — технічного персоналу великих промислових підприємств регіону. Особливістю російського пролетаріату Донбасу у 20 — ті рр. була велика кількість сезонників, які не поривали звязку з землею й працювали на шахтах лише у осінньо — зимовий період, повертаючись навесні у села для польових робіт. Але з початком колективізації дедалі більше російських шахтарів залишали рідні села та назавжди осідали в Донбасі.
• — Здійснюючи жорстку політику щодо селянства, радянська влада не надавала росіянам жодних привілеїв. Російські селяни Донбасу не уникли колективізації, примусових хлібозаготівель, переселень і в рівній мірі з українцями та представниками інших етносів зазнали жахів голодувань 20 — х 30 — х рр.
• — Росіяни Донеччини в 20 — 30 рр. як і решта етнічних груп регіону, стали жертвами політичних репресій. Але на відміну від інших національних меншин, росіяни не зазнали переслідувань за національною ознакою. Загалом репресії щодо осіб російської національності на Донеччині у зазначений період не виходили за рамки загальних напрямків діяльності органів держбезпеки.