Петро Дорофійович Дорошенко

Петро Дорофійович Дорошенко був людиною, чиї життя та діяльність знайшли відображення в документах, хроніках і літописах, вкарбувалися в пам’ять народну, залишили сліду пісенній творчості, надихали наступні покоління митців на створення масштабних художніх полотен. Серед інших політичних діячів тогочасної епохи він вирізнявся глибоким аналітичним розумом, патріотизмом, широким розумінням завдань і перспектив боротьби за об'єднання всієї території України в межах однієї держави та самостійного її розвитку, послідовністю, впертістю та наполегливістю в діях, спрямованих на досягнення своєї мети.

Народився Петро Дорошенко в Чигирині 1627 року в родині з глибоким корінням вірного служіння матері-Україні та її козацьким ідеалам. Дідом Петра був гетьман Михайло Дорошенко, чиї заслуги в боротьбі проти турецько-татарської агресії добре відомі.

Козацька родина Дорошенків прагнула дати добру освіту дітям. Петро навчався у Києво-Могилянській колегії, із стін якої виніс знання польської і латинської мов, знайомство з історією та риторикою. Хлопчик ріс в атмосфері, де козацькі ідеали були священними. Він засвоював родинні перекази про життя діда Михайла, сам був свідком походів козаків проти турків і татар, їх боротьби проти пихатої польської шляхти. Тож змалку хлопчик виховувався волелюбним, патріотично настроєним, упевненим у справедливості боротьби своїх предків проти соціальної несправедливості та національно-релігійних переслідувань.

Черкащина дала українському народові не одного національного героя. Зіркою першої величини став Богдан Хмельницький. Серед реєстровців він користувався незаперечним авторитетом і повагою. Водночас Богдан добре розбирався в людях, сильних і слабких сторонах їхніх характерів. Очевидно, майбутній керівник визвольної війни звернув увагу на 20-річного юнака з дідичної козацької родини. Не випадково Петро опинився серед козаків, які разом із Хмельницьким утекли на Запорізьку Січ, а звідти навесні 1648 року вирушили в небезпечний похід на «волость» проти шляхти.

У війську Б. Хмельницького П. Дорошенко пройшов усі щаблі козацької служби. У 1649 року він був на посаді гарматного писаря Чигиринського полку. Гетьман не забував і підтримував земляка, давав йому державні та особисті доручення, які Петро виконував із характерним для нього завзяттям. Екстремальні умови війни виштовхували на поверхню людей енергійних і талановитих. До них, безперечно, належав і Дорошенко. У 1655 році він уже був наказним полковником. Дорошенко виконував ряд дипломатичних доручень гетьмана. У 1657 році Б. Хмельницький своїм універсалом призначив Петра Дорошенка на високу старшинську посаду прилуцького полковника. Отже, до смерті великого гетьмана його земляк Петро Дорошенко практично досяг вже вершин козацької старшинської ієрархії.

Доля і потім надавала йому можливість знайомитися з різними політичними діячами України, Росії, Польщі, Туреччини, Кримського ханства. Ще до одержання гетьманської булави він підтримував стосунки з бахчисарайськими і стамбульськими володарями, вищими московськими урядовцями і самим Олексієм Михайловичем, польськими можновладцями й.

українськими гетьманами. Він знав їх сильні та слабкі сторони, що забезпечило в майбутньому широкі можливості для політичного маневру на дипломатичних переговорах. У цілому ж глибокі козацькі традиції Дорошенкового роду, належність до славної когорти найближчих сподвижників Б. Хмельницького сприяли формуванню у молодої людини стійких поглядів щодо власної незалежної держави українців. Незважаючи на періоди невдач, поступок та компромісів, П. Дорошенко послідовно і наполегливо домагався матеріалізації ідей свого великого попередника. І не провина, є трагедія цієї людини б тому, що геополітична ситуація в Європі перешкодила об'єднати розчленовану кордонами територію України в межах єдиної незалежної держави.

Після смерті Б. Хмельницького Дорошенко розумів, що Україна втратила одного з найталановитіших своїх синів. Тому він діяв надзвичайно зважено, щоб не посилити міжстанову напруженість в українському суспільстві. По суті, він підтримав обрання на гетьманську посаду Виговського, який всупереч настроям частини козацької старшини вважав передчасним розрив з Москвою. Відомо також, що пізніше П. Дорошенко взяв участь у придушенні виступу полтавського полковника М. Пушкаря та запорожців, очолюваних тодішнім кошовим отаманом Я. Барабашем. Наприкінці 50-х років жодна з політичних акцій, які здійснювались на терені українських земель, не проходила без участі П. Дорошенка. Він учасник посольства, яке вело переговори з російським урядом (вересень 1658 року), а також підписання Гадяцького договору між представниками України та Польщі.

Проте, очевидно, прилуцький полковник не був палким прихильником політичної лінії І. Виговського, яка, згідно з умовами Гадяцького договору, фактично зводила нанівець державну незалежність України у складі Речі Посполитої. Не випадково незабаром він з’явився серед осіб, наближених до Юрія Хмельницького. Син покійного гетьмана добре знав земляка і цілком довіряв йому. У складі козацького посольства він брав участь у переговорах у Переяславі з російським представником князем О. Трубецьким, які завершилися підписанням нових статей, що значно обмежували автономні права України. П. Дорошенко разом з іншою козацькою старшиною їздив до Москви, де обговорювалися прохання Війська Запорізького (вони передбачали рівноправний характер відносин між Україною та Росією). Але й цього разу Москва не пішла на будь-які поступки, продемонструвавши повне ігнорування інтересів України.

Зрозуміло, що позиція Росії не могла не вплинути на настрої козацької старшини. Тому під час воєнних дій між російсько-українським та польськими військами серед частини полковників і генеральної старшини дедалі стійкіше проявлялися пропольські настрої. П. Дорошенко підтримував їх. Він (тоді чигиринський полковник) уже вкотре у складі козацького посольства бере участь у переговорах з польськими представниками Є. Любомирським, а пізніше—коронним гетьманом С. Потоцьким (жовтень 1660 року). їх наслідком стала декларація про відновлення умов Гадяцького договору (крім пункту про створення Руського князівства). Сумнівно, що це була перемога української дипломатії. Адже фактично Україна перетворювалася в арену жорстокої боротьби між двома великими державами — Росією і Польщею.

Восени 1660 року П. Дорошенко стає наказним гетьманом. Він вирушає з козаками та підрозділами татар не Лівобережжя, де веде бої із загонами російських ратних людей. Не уникає й інших політичних акцій — бере участь у роботі військової ради в Корсуні, листується зі своїми прибічниками і противниками, зустрічається з потрібними людьми. Тоді ж був нобілітований (одержав шляхетство) польським сеймом.

Разом з тим факти свідчать, що десь із середини 1661 року стосунки між Ю. Хмельницьким та П. Дорошенком дещо охололи. Не випадково останній був позбавлений чигиринського полковництва і взагалі зменшив свою політичну активність.

А ситуація на Україні залишалася надзвичайно складною — на Лівобережжі відкриту боротьбу за гетьманську булаву вели між собою Яким Сомко, Василь Золотаренко та Іван Брюховецький, на Правобережжі після постригу Юрія Хмельницького у ченці гетьманом обрано Павла Тетерю. Петро Дорошенко знову призначений наказним гетьманом. Пізніше він займає посаду генерального осавула в уряді правобережного гетьмана.

Вже вкотре він кидається у вир боротьби — веде воєнні дії на лівому березі Дніпра, придушує виступи своїх політичних противників тощо. У середині 60-х років Правобережну Україну охопила нова хвиля внутрішніх конфліктів, які мали складний та неоднозначний характер. Визвольний рух широких мас козацтва проти Польщі та П. Тетері ускладнювався внутрішніми та міжстановими конфліктами. Розгромлений повсталими козаками, правобережний гетьман у квітні 1665 року прихопив із собою військову скарбницю, клейноди, хоругви, гармати й архів та утік до Польщі. Гетьманська посада залишилася вільною і з’явилися перші претенденти на неї—овруцький полковник Децик (Дацько Васильович) і медведівський сотник Степан Опара. У цій ситуації П. Дорошенко, очевидно, й собі надумав поборотися за гетьманську булаву. Але здобути її чистими руками навряд чи було можливо. Тому Дорошенко розпочав боротьбу з Опарою, якого невдовзі ув’язнили татари (друга половина серпня 1665 року). Під Богуславом при підтримці мурз Петро Дорошенко був проголошений гетьманом.

Перші кроки на гетьманській посаді П. Дорошенко розпочав традиційно — став зміцнювати свою владу в різних районах Правобережжя. Насамперед розправився зі своїм політичним противником брацлавським полковником В. Дрозденком (Дроздом), у загонах якого налічувалось близько 40 тис. козаків. Незабаром були розсіяні або ліквідовані загони інших козацьких полковників, що дотримувалися промосковської орієнтації.

Але значно складніше було боротися з ворогом зовнішнім. Тут П. Дорошенку довелося докласти максимум дипломатичного хисту, виявити талант справжнього політика. З одного боку, декларуючи свою прихильність до Польщі, він водночас відмовився розмістити польські залоги у правобережних містах. Крім того, Дорошенко домагається від короля ліквідації унії, обмеження податкового тягаря населення, дозволу на вільне проживання козаків у межах шляхетських маєтків тощо. Гетьман прагне зберегти також дружні відносини з новим кримським правителем Ааділь-Гіреєм. Час засвідчив, що ці дві політичні сили на даному етапі залишалися головними у планах П. Дорошенка.

Розвиток подій постійно вносив корективи у політичну лінію поведінки правобережного гетьмана. Ставало очевидним, що його орієнтація на Річ Посполиту не знаходить підтримки серед широких верств населення. З іншого боку, змінилося міжнародне становище, що зумовлювалося укладенням між Польщею і Росією так званого Андрусівського перемир’я від 20 січня 1667 року. Відкинувши умови Переяславської угоди 1654 року, Росія йшла на компроміс з Річчю Посполитою, але за рахунок територіального поділу України і визнання за Польщею права на правобережні землі. П. Дорошенко добре розумів, що договір перекреслював його плани об'єднання обох частин українських земель під однією булавою. Тому вніс нові зміни у свою політичну програму. По-перше, прагнув скликати загальновійськову раду козаків обох сторін Дніпра, по-друге, організував за допомогою татар похід у Галичину, щоб остаточно розгромити польську армію і встановити там свій контроль. На жаль, жодну з цих акцій П. Дорошенку не вдалося реалізувати. Лівобережний гетьман І. Брюховецький із старшиною відмовилися прибути на раду. Водночас союзник П. Дорошенка карга-султан Керим-Гірей пішов на замирення з командуванням польської армії. Він спустошив міста і села Поділля, Волині та Покуття й повернувся з ордою у Крим.

За цих умов П, Дорошенко звернув увагу на ще одну політичну силу—Росію й наприкінці 1667 року розпочинає переговори з представниками Москви В. Дубенським і стряпчим В. Тяпкіним. Вони цікаві не лише тим, що відбивають прагнення позбутися присутності на Україні царських воєвод і повернути (у повному обсязі) козацькі права й вольності, а й указують на бажання П. Дорошенка возз'єднати в межах єдиної Української держави всі етнічні землі. На жаль, переговори з московськими представниками були безрезультатними.

Тим часом авторитет і популярність П. Дорошенка серед населення обох сторін Дніпра невпинно зростали. Він діяв активно. Правобережний гетьман продовжував балансувати між Польщею та Росією і водночас прагнув заручитися надійною підтримкою з боку Криму. Налагоджує також тісніші відносини з І. Брюховецьким. Старшинська рада, яка зібралася в Чигирині (січень 1668 року), висловилася за об'єднання Лівобережної і Правобережної України і направлення посольства до Стамбула і Бахчисарая. Рішення ради підтримали також представники Запорізької Січі.

Відкрита воєнна акція розпочалася навесні 1668 року. Незабаром від російських воєвод було визволено майже всі великі міста. Під контроль взято переправи, комунікації і торгові шляхи. Вбивство козаками І. Брюховецького (очевидно, не без відома правобережного правителя) відкрило перед П. Дорошенком прямий шлях до гетьманства на обох берегах Дніпра. Так воно і трапилося. На початку червня на раді під Будищами Петро Дорофійович був обраний гетьманом України. Здавалося, заповітна мрія цієї людини здійснилася. Навколо Дорошенка об'єднуються козаки, міщани, селяни, духовенство. Гетьман добився значних успіхів у боротьбі з російськими військами.

Однак наступні дії засвідчили, що П. Дорошенко все ж таки був далекий від реалізації своїх політичних задумів. Передусім вторгнення польських підрозділів змусило його залишити лівий берег Дніпра і повернутися на Правобережжя, По-друге, на гетьманську булаву заявив свої претензії честолюбний Петро Суховій, підтриманий бахчисарайським двором. По-третє, на бік Роси перейшов Дем’ян Многогрішний, якого П. Дорошенко залишив наказним гетьманом на Лівобережжі (незабаром старшинська рада обрала його гетьманом).

У 1667 році П. Дорошенко робить крок на зближення з Туреччиною (відомо, що перші симптоми цих настроїв з’явилися ще у 1667 році). Військова рада у Корсуні (березень 1669 р.), підтвердивши загальноукраїнський характер гетьманства П. Дорошенка, водночас висловилася за протекторат турецького султана. Однак офіційної присяги козаки, очевидно, не склали.

У дослідників відсутні автентичні джерела, що могли б пролити світло на умови, котрі мали визначити основи угоди П. Дорошенка із султаном. З документів московського походження можна зробити висновок, що гетьман не відмовився від генеральної думки об'єднати всі українські землі від р. Вісли до Севська і Путивля в межах однієї Української держави. Інші пункти угоди від 1669 року (усього їх 17) передбачали гарантію національно-політичних прав та інтересів України.

Навесні — влітку 1669 року на плечі П. Дорошенка ліг новий тягар політичних проблем. Насамперед розгорілася жорстока боротьба з П. Суховієм, якого підтримували Запорожжя, частина правобережних полків і кримська орда. Незабаром на політичну авансцену виступив ще один претендент на гетьманство — уманський полковник Михайло Ханенко. Між обома сторонами почалися воєнні дії. У круговерть цієї боротьби були втягнуті зовнішні сили — Крим і Туреччина. Це ще більше ускладнило перебіг подій, надавало їм драматичного, особливо кривавого характеру.

Надій на всебічну підтримку з боку Оттоманської Порти залишалося мало. Тому П. Дорошенко зарезервував за собою інші варіанти — він продовжував підтримувати зв’язки як з Польщею, так і Росією. Але це не була безпринципність у поведінці гетьмана. Навпаки, у взаєминах з обома сусідами він дотримувався послідовної і принципової лінії — відновлення територіальної цілісності Української держави. З таким настроєм П. Дорошенко вирішив узяти участь у роботі спільної українсько-польської комісії в Острозі. Козацькі делегати привезли із собою «накази» з 24 пунктів. Документ цікавий тим, що надзвичайно рельєфно відбиває державницькі прагнення як самого гетьмана, так і його найближчого оточення. Військо Запорізьке твердо й однозначно заявило, що воно вимагає окремої території у складі Київського. Паволоцького, Брацлавського, Уманського, Кальницького, Подільського, Торговицького, Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського і Білоцерківського полків, на які поширювалася виключно козацька юрисдикція. Не менш важливе значення мали статті, що стосувалися прерогатив у сфері державного будівництва, а також тих, що мали конфесійний, культурно-освітній та економічний характер (свобода православної віри, рівноправність представників різних конфесій, заснування шкіл і друкарень, повна амністія повстанцям тощо). Однак, незважаючи на великий політичний досвід генерального писаря Михайла Вуякевича, який очолював українську делегацію, польська сторона не бажала йти навіть на найменші поступки. Більше того, Варшава пішла на переговори з М. Ханенком, представники якого 23 серпня уклали в Острозі угоду. Аналіз змісту цього документа свідчить, що попри його урочистість він, по суті, повертав Україну до складу Речі Посполитої в межах поав, які існували напередодні визвольної війни.

Позиція ж П. Дорошенка щодо існування незалежної Української держави лишалася незмінною. Це підтверджують численні факти. Наприклад, у листуванні державних діячів Речі Посполитої, що зібрав і видав у кількох томах титулярний київський єпископ А. Залузький, є лист М. Вишневецького до М. Ханенка, тоді ще уманського полковника. Він писав, що «Дорошенко не бажає, щоб польські дворяни вступили в свої спадкові маєтки, а бажає, щоб Україна була незалежною під його верховним управлінням».

Джерела польського і російського походження свідчать, що восени 1670 року П. Дорошенко зробив ще один крок до зближення з Портою. Гетьман збирає у Чигирині раду, яка вирішила присягнути турецькому султанові Водночас правобережний правитель вжив ряд заходів щодо розширення кола своїх союзників у боротьбі з ворогами. Щодо цього, очевидно доцільно розглядати його контакти з курфюрстом Бранденбурзьким і російським урядом. Крім того, як відомо, деякий час він підтримував зв’язки з донським отаманом Степаном Разіним, який очолив селянську війну в Росії. Але активна зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка ускладнилася наступом польської армії Я. Собеського на Поділля. Впали кріпосні мури ряду міст, були захоплені сотні сіл і десятки містечок. Уже вкотре в українсько-польські війни втрутилися Крим і Туреччина. Восени 1671 року кровопролитні бої за участю татарської орди точилися в районі Ладижина, Умані, Тростянця. У травні 1672 року похід.

«на Ляхистан» розпочала 100—120-тисячна турецька армія. Вступ у війну падишаха істотно змінив ситуацію на користь Дорошенка. Одне за одним складали присягу на вірність гетьману подільські місто. Поразку за поразкою зазнавали поляки й козаки М. Ханенка.

П. Дорошенко зустрівся із султаном 16 серпня 1672 року. З бунчуком і прапором він увійшов до намету Мухамеда IV, від якого отримав кафтан, булаву й породистого коня. А незабаром почалася облога фортеці Кам’янця. Вона тривала недовго (з 18 по 27 серпня). Не допомогли полякам й німецькі найманці. Мури фортеці впали, а з ними зникли й надії польської сторони на успішну війну з турками. Розпочалися переговори, які завершилися підписанням Бучацького мирного договору, згідно з яким Туреччина одержувала територію Подільського воєводства. П. Дорошенко небагато виграв від перемоги Оттоманської Порти. За ним визнавалися лише традиційні межі козацької території («в старих кордонах»).

Політика Туреччини не могла не позначитися на настроях П. Дорошенка. Гетьман дедалі більше розчаровується в діях стамбульського двору. Він розпочинає переговори з Польщею, а згодом—з Росією. На жаль, вони завершилися безрезультатно. Більше того, на початку 1674 року об'єднані сили Г. Ромодановського і нового лівобережного гетьмана І. Самойловича, розпочавши наступ, захопили Правобережжя (крім Чигирина). 17 березня на раді у Переяславі І. Самойлович був проголошений гетьманом «обох сторін Дніпра». Але цей тріумф московської політики був нетривалим. Незабаром на Правобережжя вдерлися татарські орди, сіючи розруху і смерть. На допомогу П. Дорошенку вирушив сам турецький султан.

Палали міста і села, тисячі бранців гнали у Крим, прокляття на адресу турків та їх союзника П. Дорошенка линули над заюшеною кров’ю українською землею. Але знаходилися люди, які боронилися від ворога. Всі без винятку вітчизняні літописці відзначають героїчну оборону Ладижина. Цілий тиждень тривали жорстокі бої під Уманню. Навіть після падіння фортечного муру уманці не припинили опору. За свідченням очевидців, жителі міста захищали кожну вулицю, двір, будинок. Тоді «кров текла річками"—турки не жаліли ані дітей, ані старих. Наштовхнувшись на впертий опір з боку місцевого населення, турки також змушені були припинити наступ і відійшли за Дністер.

Дорогу ціну сплатив П. Дорошенко за перемогу над політичним противником. В руїнах лежав колись квітучий край. Про свої претензії на українські землі заявила Польща. Новообраний король Ян Собеський кинув добірні війська на Поділля. Почалися нові бої. Були і нові переговори з поляками. Але непоступливість Варшави у державно-політичних питаннях, які піднімав гетьман, робила їх, по суті, безперспективними.

На середину 1675 року становище П. Дорошенка стало критичним. Його залишили вірні «серденята» і найближчі соратники, друзі і навіть родичі. Важким тягарем на душу гетьмана лягла смерть метрополита Йосипа Тукальського — не лише порадника, а й найближчого друга. Повз його увагу не пройшли воєнні приготування І. Самойловича і російських воєвод, кримських татар, готових вдертися на Правобережжя. Гетьман гарячково шукав вихід і, здавалося, знайшов його. Він вирішив скласти присягу на вірність цареві, але не перед лівобережним гетьманом або російськими представниками, а перед І. Сірком. Кошовий отаман на чолі об'єднаного загону запорожців і донців негайно поїхав до Чигирина. Водночас правобережний гетьман передав Сірку частину клейнодів — булаву і прапор, а також деяку зброю і боєприпаси, що зберігалися у фортеці.

Зрозуміло, що зважившись на цей крок і, особливо, заручившись підтримкою Запорізької Січі, П. Дорошенко думав виграти час і зміцнити свої позиції. З цією ж метою він направляє до Москви посольство на чолі з чигиринським городовим отаманом Іваном Сенкевичем. У надісланій правобережному гетьманові царській грамоті твердилося, що «все минуле було забуте». Але водночас у ній містився наказ з’явитися на лівий берег Дніпра, щоб скласти присягу перед князем Ромодановським і гетьманом І. Самойловичем.

П. Дорошенко деякий час ще тримався у Чигирині. Він листувався з 1. Самойловичем та І. Сірком; поширювалися чутки про його контакти з турками і татарами. Але капітуляція правобережного гетьмана була вже справою часу. Дізнавшись про виступ російських та українських військ, П. Дорошенко змушений був здатися. Акт присяги відбувся 19 вересня 1676 року неподалік Чигирина в таборі Ромодановського та І. Самойловича. Водночас були віддані клейноди, зброя і турецькі гармати. Після повернення колишнього гетьмана до Чигирина ключі від міста й артилерія перейшли до рук нових господарів. Фортецю зайняли російські стрільці та козаки Чернігівського полку.

В другій половині жовтня 1676 року в Москві відбулася церемонія передачі клейнодів П. Дорошенка. Вона була обставлена надзвичайно урочисто і мала насамперед політичну мету. Після демонстрації московському люду та іноземним дипломатам прапори, булава, бунчук і султанські санджаки було передано до Оружейної палати. Пізніше І. Самойлович надіслав до Москви також частину архіву колишнього правобережного правителя.

Здавалося, життя Дорошенка входить у нормальну колію. І. Самойлович своїм універсалом віддав йому у власність Сосницю, дозволив оселитися там матері Петра Дорофійовича (невдовзі вона стала ігуменею Покровського жіночого монастиря). Але це тривало недовго. Нові хмари почали збиратися над головою колишнього гетьмана. Всупереч попереднім запевненням розпочалися тривалі переговори вищих російських чиновників з І. Самойловичем з приводу висилки П. Дорошенка до Москви. Заради справедливості слід сказати, що лівобережний правитель у цій справі проявив своєрідну гетьманську солідарність. Він деякий час чинив опір цим домаганням, наводячи різні аргументи на користь своєї правоти. Адже незабаром, говорив Самойлович, має відбутися судовий процес над особами, які організували проти нього змову. На суді як свідок мав обов’язково виступити і П. Дорошенко. Крім того, на думку гетьмана, цареві слід дотримуватися своїх обіцянок, які він дав колишньому правобережному правителю. Важливим доводом були й міркування чисто морального характеру — як на Україні, і зокрема на Запорожжі, сприймуть повідомлення про насильницьку відправку П. Дорошенка до Москви.

Здавалося, аргументи І. Самойловича вплинули на російських урядовців. Але це тривало недовго. Вже навесні 1677 року стольник Семен Алмазов заявив у Батурині, що питання вирішене, і П. Дорошенко повинен негайно прибути до Москви. І. Самойлович, повагавшись, з цим погодився.

Можна лише здогадуватись, з яким настроєм зустрів П. Дорошенко звістку про свою висилку. Збіг один день, виділений для зборів, і ось уже 8 березня він назавжди залишив рідний край і у супроводі Алмазова, генерального судді Домонтовича й генерального писаря Прокоповича вирушив у дорогу. Ніщо не могло поліпшити настрій 50-літнього козака. Добре, дуже добре знав він московські придворні звичаї й ціну царського слова.

Похмурим березневим днем зустрічала його Москва. На аудієнції у царя 20 березня йому пригадали попередні «вини й злочини» і водночас наказали, як підданому Федора Олексійовича, залишатися в Москві і виступати порадником при веденні справ з Туреччиною і Кримом.

Петру Дорофійовичу, по суті, довелося розпочати своє життя заново. Адже був перекреслений утверджений протягом багатьох десятиліть уклад життя. Перебування у великому місті, відсутність власного будинку, залежність навіть у виборі і харчування від місцевої царської адміністрації, безперечно, пригнічували душу старого козака. Часом Дорошенко просто голодував. Не вистачало харчів і вина. Дошкуляли горласті караульні—сотник і семеро стрільців, які щоночі пиячили і розважалися. Листи колишнього правобережного гетьмана (адресатом в основному був І. Самойлович) передають його душевний стан. Вони сповнені прохань подбати про залишене господарство, надіслати до Москви харчі та вино. Окремо йшлося в листах про перевезення до Москви його дружини Єфросинії. У круговерть цих подій були втягнуті родичі Петра Дорофійовича (мати, брати) і царські чиновники, І. Самойлович і генеральна старшина. Крім небажання самої Єфросинії їхати в далеку Москву, існували ще якісь особисті міркування Дорошенка. Але невдовзі Єфросинія нарешті прибула до Москви. Лише після цього Дорошенко отримав новий будинок, грошове й продуктове жалування.

Обставини складалися не на його користь. Спустошливим смерчем по Україні пронеслися Чигиринські походи 1677 і 1678 років, під час яких була знищена традиційна резиденція українських гетьманів. Повернення Ю. Хмельницького до влади не принесло спокою пошматованому краю. Там панували турки, нищилися міста і села, в ясир забирали людей. Новий поворот життя готувало самому Дорошенку. У жовтні 1679 року він одержав царський наказ про призначення його воєводою у Великий Устюг. Але Дорошенко не згодився. За це взимку Дорошенко був призначений воєводою у Вятку (на цій посаді перебував до 1682 року). Після повернення звідти йому «пожалували» с. Ярополче Волоколамського повіту.

Дорошенко доживав віку в оточенні нової сім'ї. Колишній гетьман займався власним господарством, виховував дітей, приймав знайомих тощо. Разом з тим не забував про земляків-українців, за яких клопотався перед московськими урядовцями.

Помер Петро Дорошенко 9 листопада 1698 року. Поховали його на березі р. Лами під правим криласом місцевої церкви.