Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, охарактеризовано ступінь наукового дослідження проблеми, визначено об'єкт і предмет дослідження, його хронологічні та географічні межі, методологічні засади дисертації, сформульовано мету й основні завдання роботи, окреслено наукову новизну та практичне значення, вказано форми її апробації й структуру.

У першому розділі - «Історіографія, джерельна база та теоретико-методологічні засади дослідження» визначено стан наукової розробки проблеми, охарактеризовано джерельну базу й показано методологічну основу дослідження. Перший підрозділ — «Історіографічний аспект проблеми» — розкриває основні тенденції у висвітленні теми та етапи історіографічного процесу, окреслює здобутки вчених та перспективи дослідження. Автором зроблено висновок, що на сьогоднішній день не існує спеціальних історичних праць безпосередньо за темою дисертації. Необхідні відомості фрагментарно або більш-менш повно містяться у низці інших наукових досліджень. Наявну літературу автор розділив на чотири групи за проблемно-хронологічним принципом.

До першої групи віднесено праці з історії християнських конфесій Південної України, у контексті яких розглядалися сюжети церковно-релігійного життя Катеринославщини. Характерною особливістю цієї групи, що репрезентує історіографію ХIХ — 20-х рр. ХХ ст., була практично повна відсутність локальних досліджень з історії римо-католицизму та лютеранства. Переважна більшість дослідників — Феодосій (Макаревський), М. Нікольський, Ф. Міляновський,.

В. Біднов — засередилися на історії південноукраїнських єпархій та біографіях перших церковних ієрархів Феодосий (Макаревский). Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего ХVIII ст. — Екатеринослав, 1880. — Вып.1; Никольский М. И. Сто лет Екатеринославской епархии // Екатеринославские епархиальные ведомости. — 1876. — № 15. — С. 210 — 221; № 16. — С. 247 — 256; № 17. — 367 — 369; № 18. — С. 278 — 288; № 19. — С. 289 — 304; Миляновский Ф. Памятная книжка для духовенства Херсонской епархии. — Одесса, 1902; Беднов В. А. Из прошлого Екатеринославской епархии. — Екатеринослав, 1907. .

У цей період зібрано багатий фактичний матеріал та закладені основи вивчення історії християнських течій Південної України Алексий (Дородницын А. Я.). Материалы для истории и исследования религиозно-рационалистических движений на Юге России во 2-ой половине ХІХ ст. — Казань, 1908; Религиозно-рационалистическое движение на Юге России во второй половине ХІХ в. — Казань, 1909; Рождественский А. Южнорусский штундизм. — СПб., 1889.

Другу групу літератури складають праці з історії заселення та розвитку Південної України. Гавриїл (Розанов), М. Мурзакевич, А. Скальковський,.

Д. Багалій, розкриваючи процеси заселення та господарського освоєння краю, торкалися окремих сюжетів з історії православ’я, старообрядництва, протестантизму Гавриил (Розанов). Очерк повествования о Новороссийском крае из оригинальных источников почерпнутый. — Тверь, 1857; Продолжение очерка о Новороссийском крае с 1787 г. по 1837 г. // ЗООИД. — Одесса, 1863. — Т.5. — С. 420 — 488; Скальковский А. А. Хронологическое обоззрение Новороссийского края. 1730 — 1823. В 2-х частях. — Ч.1 (1730 — 1796). — Одесса, 1836; Опыт статистического исследования Новороссийского края. — Одесса, 1853. — Ч.1; Багалей Д. И. Колонизация Новороссийского края. Исторический этюд. — К., 1889. Церковно-релігійне життя протестантських громад у контексті іноземної колонізації Південної України висвітлили А. Клаус, Г. Писаревський, О. Веліцин, К. Ліндеманн Клаус А. Наши колонии (Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России). — Спб., 1869. — Вып.1; Писаревский Г. Г. Из истории иностранной колонизации в России в ХVIII веке (по неизданным архивным документам) // Записки Московского археологического института. — Т.5. — М., 1909; Велицын А. А. Немцы в России: Очерки истории развития и настоящего положения немецких колоний на юге и востоке России. — СПб., 1893; Линдеманн К. Э. Прекращение землевладения и землепользования поселян-собственников. Указы 2 февраля и 13 декабря 1915 года и 10, 15 июля и 19 августа 1916 года и их влияние на экономическое состояние Южной оссииРоссии России. — М., 1917. .

До третьої історіографічної групи віднесено праці з історії християнських конфесій на українських землях Філарета (Гумілевського), П. Знаменського,.

І. Покровського, Д. Толстого та інших Филарет (Гумилевский). История Русской Православной Церкви: в 5 периодах (988 — 1826 гг.). -6-е изд. — СПб., 1894; Покровский И. М., проф. Русские епархии в ХVI — ХIХ вв, их открытие, состав и пределы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования. — Т.2 (ХVIII век). — Казань, 1913; Толстой Д. А. Римский католицизм в России. Историческое исследование: В 2 т. — Т. 2. — СПб., 1876. Вони відіграють значну роль у формуванні загальних уявлень про історію християнських конфесій та течій, виокремлюють тенденції їхнього розвитку упродовж століть. Четверта група літератури представлена джерелознавчими та археографічними працями М.

М. Мурзакевича, Д. Багалія, В. Біднова, Я. Новицького, Я. Павловського,.

В. Машукова, А. Синявського, І. Попова Мурзакевич Н. Епархиальные архиереи Новороссийского края // ЗООИД. — Одесса, 1875. ;

Т. 9. — С. 297 — 302; Беднов В. А. Два письма архиепископа Никифора Феотоки к Елисаветградскому протоиерею Димитрию Смолодовичу. 16 февраля 1780 г. // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. — Екатеринослав, 1909. — Вып. 5. — С. 130 — 132. Доведено, що на першому етапі історіографічного розвитку відбувалося лише накопичення фактичного матеріалу та окреслення шляхів для подальшого наукового розвитку теми.

Упродовж 20-х — кінця 80-х рр. ХХ ст. інтерес істориків зосереджувався на узагальнюючих дослідженнях з історії християнських конфесій, які в цей час використовувалися як засіб для боротьби влади з релігією та інакодумством Брандт Л. Лютеранство и его политическая роль. — Л., 1951; Берлингер Е. А. Римский папа и его религия «святости». — М., 1939; Кривохатский М. Меноніти на Україні. — Харків, 1930. Незважаючи на тенденційні класовий та партійний підходи до підбору і тлумачення фактів, політизованість й ідеологізованість висновків, дослідження.

В. Бонч-Бруєвича, О. Клібанова, М. Нікольського, інших авторів, які висвітлили історію православної конфесії, зародження та розвиток християнських течій, мають важливе значення для розкриття теми Бонч-Бруевич В. Д. Сектантство и старообрядчество в первой половине ХIХ в. // Избр. соч.: В 3 т. — М., 1959. — Т.1. — С. 298 — 345; Клибанов А. И. История религиозного сектантства в России (60-е гг. ХIХ в. — 1917 г.). — М., 1965; Клибанов А. И. Народная социальная утопия в России. Период феодализма. — М., 1977; Никольский Н. М. История русской церкви. М., 1985. З кінця 50-х рр. відновилися дослідження з історії заселення та розвитку Південної України, у контексті якої.

О. Дружиніна, В. Кабузан, С. Брук розглянули окремі проблеми з історії християнських церков та течій на Катеринославщині Дружинина Е. И. Северное Причерноморье в 1775 — 1800 годах. — М., 1959; Южная Украина. 1800 — 1825 гг. — М., 1970; Южная Украина в период кризиса феодализма. 1825 — 1860 гг. — М., 1981; Кабузан В. М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХVIII — первой половине ХIХ века (1719 — 1859 гг). — М., 1976.. Упродовж 1960 — 1980;х рр. критика релігії ставала більш зваженою: у працях М. Мчедлова, Г. Носової, Ф. Федоренка, О. Іпатова накопичувався багатий фактичний матеріал з історії римо-католицизму, менонітства, пізньопротестантських течій, побутового православ’я Мчедлов М. П. Католицизм. 2-е изд. — М., 1974; Ипатов А. Н. Меннониты. Вопросы формирования и эволюции этноконфессионального общества. — М., 1978; Носова Г. А. Язычество в православии. — М., 1975.

Роль каталізатора у відродженні громадського й наукового інтересу до релігії та церкви відіграв 1000-літній ювілей хрещення Русі. У цей час вийшло колективне дослідження «Русское православие: вехи истории» під редакцією О. Клібанова Русское православие: вехи истории / Под. ред. А. И. Клибанова. — М., 1989. В умовах незалежності України в науковців з’явилася можливість повно, об'єктивно й неупереджено висвітлювати історичні процеси та події, а в кожній із чотирьох історіографічних груп спостерігається пошук нових підходів до вивчення теми, перші підсумки яких знайшли відображення в 10-томній «Історії релігій в Україні», підготовленій до друку Відділенням релігієзнавства Інституту філософії НАН України Історія релігії в Україні. Навчальний посібник / А. М. Колодний, П. Л. Яроцький П. Л. — К., 1999; Історія релігії в Україні: У 10 т. / А. М. Колодний. — Т. 4: Католицизм / А. Колодний,.

В. Кремень, П. Яроцький. — К., 2001. На рубежі ХХ — ХХI ст. уперше після довгих років майже повного замовчування радянською історіографією сучасні автори звернулися до висвітлення історії християнських конфесій Південної України.

За останні п’ятнадцять років з’явилася значна кількість досліджень — статей, монографій, кандидатських дисертацій, які побіжно торкалися історії християнських конфесій на Катеринославщині Тригуб О. П. Історія Херсонської єпархії (1775 — 1917): Автореф. дис. …канд. іст. наук (07.00.01) / Донецький ун-т. — Донецьк, 2001; Чиркова О. А. Православна церква в Україні наприкінці ХVIIIХIХ ст. (на матеріалах «Киевских Епархиальных ведомостей», «Полтавских Епархиальных ведомостей», «Черниговских Епархиальных известий»): Автореф. дис. … канд. іст. наук (07.00.01) / Київський національний ун-т. — К., 1998; Перерва В. С. Статус єпархіальних органів влади та парафіяльного священства в Київській митрополії в кінці ХVIII — ХIХ ст.: Автореф. дис. …канд. іст. наук (07.00.01) / Київський національний ун-т. — К., 2002. Проведена значна археографічна робота, в результаті якої до наукового обігу введені раніше не оприлюднені історичні джерела, які в радянський час були недоступні науковцям. Інтерес дослідників зосередився на історії православної церкви Південної України останньої чверті ХVIII — першої половини ХIХ ст., особливостях міжконфесійних взаємин та церковної політики Російської імперії в регіоні. Значно меншою мірою висвітлювалися період другої половини ХIХ ст. та історія римо-католицизму й протестантизму Міжконфесійні взаємини на Півдні України ХVII — ХХ століття / А. В. Бойко, О. М. Ігнатенко, І. І. Лиман. — Запоріжжя, 1999; Лиман І. І. Державна церква і державна влада Півдня України (1775 — 1861 рр.): Монографія. — Запоріжжя, 2004; Російська православна церква на Півдні України останньої чверті ХVIII — середини ХIХ ст. — Запоріжжя, 2004; Скалозуб Ю.Г. История Екатеринославской епархии. — Д., 2001. Певним чином заповнила цю прогалину О. Безносова, яка ґрунтовно висвітлила зародження та еволюцію пізньопротестантських течій Південної України, охарактеризувавши регіональну своєрідність цього процесу Безносова О.В. Позднее протестантское сектантство Юга Украины (1850 — 1905 гг.): Автореф. дис. … канд. іст. наук (07.00.01) / Дніпропетровський ун — т. — Д., 1997. Проте узагальнюючих праць з даної проблеми не з’явилося, що й обумовило вибір теми запропонованої роботи.

У другому підрозділі розкрито джерельну базу дослідження, що складається з комплексу архівних та опублікованих матеріалів, аналіз яких був проведений за формальними ознаками, внутрішнім змістом і зовнішньою формою. Внаслідок проведеної евристичної роботи до наукового обігу вводиться 111 архівних справ Національного архівного фонду України, які сконцентровані в центральних, галузевих академічних і місцевих архівних установах — Центральному державному історичному архіві України у м. Києві, Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського НАН України, Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України, Державних архівах Дніпропетровської, Запорізької, Полтавської, Харківської, Херсонської областей, архівних фондах Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького. Суттєво важливим доповненням є 42 архівні справи архівного фонду Російської Федерації, репрезентованого Російським державним історичним архівом в м. Санкт-Петербурзі, Російським державним архівом Військово-морського флоту (м. Санкт-Петербург), Державним архівом Саратовської області. Законодавчо-директивні акти представлені документами вищих державних та церковних органів влади. Діловодні акти складаються із донесень, звітів преосвящених про стан єпархії у визначений період, рапортів парафіяльних священиків та духовних правлінь, судово-слідчих справ на православних священиків; обліково-статистичні акти містять відомості, табелі, складені церковною та світською владою, про кількість храмів та парафіян християнських церков. Оповідна група матеріалів представлена особистими документами з архівів духовних осіб — архієпископа Гавриїла, протоієрея П. Лебединцева, спогадами І. Яременка про римо-католицького митрополита С. Богуша-Сестренцевича; фольклорними та етнографічними джерелами, записаними Д. І. Яворницьким ІР НБУВ НАНУ.- Ф. 301, спр. 690. 631 арк.; Ф. V, спр. 462 — 546. — 333 арк.; Ф. V, спр. 449−461. — 228 арк.; Ф. V, спр. 1777 — 1989. — 365 арк.; Ф.42, спр. 20. — 20 арк.; Ф. 312, спр. 530/328. — 133 арк.; Ф. ХIII, спр. 3211. -5 арк. .

З опублікованих джерел у дисертації використані збірки законодавчих документів вищих світських та церковних органів влади, що стосуються місця і значення християнських церков у межах імперії Уставы духовных дел иностранных исповеданий, повелением Государя императора составленные // Свод законов Российской империи, повелением государя-императора Николая I составленный. — СПб., 1857. — Т. ХI. — Ч.1; Сборник действующих и руководственных церковных и церковно-гражданских постановлений по ведомству православного исповедания / Сост. Т. Барсов — СПб., 1885; Сборник сведений по части раскола / Под ред. В. И Кельсиева: В 4-х частях. Свод законов Российской империи. Свод Уставов Благочиния. — СПб., 1836. Діловодна документація представлена наказами, розпорядженнями та звітами церковного керівництва, рапортами благочинних про боротьбу з сектантством тощо Извлечения из Отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1837 г. — СПб.: Синодальная типография, 1838. Статистичні матеріали містять відомості про населення, склад духовних консисторій, кількість церков, кліру тощо Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 г. — Екатеринослав, 1864; Первая Всероссийская перепись населения Российской империи 1897 г. // Издание Центрального статистического комитета Министерства внутренних дел / Под ред. Н. А. Тройницкого. — Т. ХIII: Екатеринославская губерния. — СПб., 1904. .

У дисертації широко використані опубліковані джерела наративного характеру — мемуари відомих діячів української культури, чиновників, православних священиків, щоденники місіонерів Костомаров Н. И. Воспоминания о молоканах // Собрание сочинений. — СПБ., 1905. — Кн.5. — Т.12. — С.265 — 281; Из воспоминаний Александры Никитичны Молчановой // Екатеринославский юбилейный листок, 1887. — № 21. — С. 202 — 204; № 22. — С. 211 — 212; Преображенский Д. Без ответа. Скорбная повесть сельского священника // Екатеринославские епархиальные ведомости. — 1905. — № 17. — С. 496 — 503; № 18. — С. 518 — 528; № 19. — С. 550 — 558.. У цілому представлений джерельний комплекс відзначається репрезентативністю та автентичністю, що дає можливість доповнити й верифікувати фактичний матеріал. Таким чином можна констатувати, що залучена до аналізу сукупність джерел різного походження та характеру є достатньо представницькою і може бути документальною основою для досягнення мети даного дослідження та вирішення конкретних дослідницьких завдань.

Третій підрозділ «Теоретико-методологічні засади дослідження» визначає підходи, методи та принципи наукового дослідження даної теми.

У другому розділі дисертації - «Розбудова церковних структур та поширення християнських течій останньої чверті ХVIII — початку ХХ ст.» — охарактеризовано процес формування церковних структур християнських конфесій у контексті заселення Катеринославщини впродовж останньої чверті ХVIII — 30-рр. ХIХ ст., розкрито сутність та особливості поширення християнських течій.

У першому підрозділі «Церковно-територіальний устрій, система управління та клір Російської православної церкви» визначено, що основними чинниками цього процесу були геополітичне становище Катеринославщини та експансивна політика Російської імперії. За часів Нової Січі на цій території сформувалися церковні структури православної конфесії. Підлягаючи московському патріарху номінально, фактично запорозька церква перебувала у безумовному віданні Коша.

Автор доводить, що після ліквідації Запорозької Січі церковно-адміністративний поділ православної конфесії трансформувався з огляду на стан адміністративно-територіального поділу. Встановлено, що церковно-територіальна структура РПЦ послідовно знаходилася у юрисдикції п’яти єпархій — Слов’янської й Херсонської (1775 — 1787 рр.), Катеринославської й Херсонесо-Таврійської (1787−1797 рр.), Новоросійської й Дніпровської (1797−1802 рр.), Катеринославської, Херсонської й Таврійської (1803−1837 рр.), Катеринославської й Таганрозької (1837 — 1911 рр.).

З’ясовано, що система управління Російської православної церкви на Катеринославщині складалася з єпархіального архієрея, духовної консисторії, духовних правлінь, скасованих у другій половині ХIХ ст. та замінених на благочинія. Найнижчою ланкою православної ієрархії вважалися громади мирян, які об'єднувалися в парафії за територіальним принципом. У дисертації визначено причини, які ускладнювали парафіяльне життя: розпорошеність парафій по селищах і хуторах та віддаленість храмів. Процес церковного будівництва гальмувався відсутністю системи виділення позик і матеріальної допомоги бідним парафіям з боку держави.

Здійснено аналіз морального, освітнього, правового та матеріального стану найбільшої групи кліру — білого православного духовенства. З’ясовано, що низький освітній рівень місцевого священицтва і стан моральності в останній чверті ХVIII ст. зумовив введення процедури призначення священиків, замість обрання їх громадами. Незадовільне матеріальне забезпечення священослужителів російська влада намагалася поліпшити за допомогою реформи 1869 р., скоротивши парафії та ввівши нові штатні розписи. Зроблено висновок, що новації не принесли очікуваних результатів і в 1880-х рр. усі скорочені парафії були відновлені.

У другому підрозділі - «Становлення римо-католицьких і протестантських громад, особливості їх церковно-релігійного життя» — доведено, що процес становлення цих громад на території Катеринославщини тісно пов’язаний з заселенням краю іноземними колоністами, що активно відбувалося, починаючи з другої половини ХVIII ст. Характерною його особливістю була практично повна відсутність відповідних елементів церковних структур — духовних консисторій, храмів, духовенства. Основи церковного устрою, системи управління римо-католицькими, лютеранськими громадами Катеринославщини були закладені наприкінці ХVIII — на початку ХIХ ст. Вони не збігалися з адміністративно-територіальною структурою, знаходилися поза межами краю, що ускладнювало церковно-релігійне життя.

Конфронтаційні стосунки Російської імперії з Римом, периферійне становище Катеринославщини спричинило дефіцит римо-католицького духовенства, який наприкінці ХVIII ст. — початку ХIХ ст. вирішувався за рахунок єзуїтів. Встановлено, що вигнання єзуїтів з Російської імперії в 1820 р. негативно позначилося на церковно-релігійному житті римо-католицьких громад Катеринославщини. Відкриття в 1857 р. в Саратові Тираспольської духовної семінарії сприяло формуванню церковних кадрів із середовища колоністів.

Церковне управління римо-католицькими громадами здійснювалося за традиційною схемою: архієрей — духовна консисторія — деканати — парафії - громади. Римо-католицькі громади Катеринославщини послідовно знаходилися в юрисдикції таких єпархій: Могильовської (1773 — 1847 рр.), Херсонської (1847 — 1856 рр.) і Тираспольської (1856 — 1929 рр.). Лютеранські парафії Катеринославщини входили до Санкт-Петербурзького пробського округу й підпорядковувалися Санкт-Петербурзькій духовній консисторії. У другій половині ХIХ ст. мережа римо-католицьких та лютеранських парафій кількісно збільшилася у зв’язку з індустріалізацією краю та залученням іноземного капіталу.

Розглянуто особливості становлення та розвитку менонітських громад, кожна з яких існувала незалежно у церковній системі. Доведено, що на відміну від католиків, які відступали від ортодоксії достатньо рідко, в середині ХIХ ст. у протестантському середовищі відбувалися релігійні бродіння, внаслідок яких розпочався процес піднесення радикального протестантизму на Катеринославщині.

У третьому підрозділі - «Християнські течії в краї» — визначено, що на відміну від старообрядництва, представники якого були переселенцями російської національності, духовне християнство виникло серед місцевих державних селян і поширювалося з середини ХVIII ст. на колишніх Вольностях.

У дисертації з’ясовані фактори, що дали поштовх поширенню пізньопротестантських течій серед мешканців Катеринославщини в середині ХIХ ст.: руйнування традиційного життєвого укладу, викликане переходом до ринкової системи відносин; кризовий стан християнських церков, який не дозволяв їм задовольняти зростаючі духовні потреби парафіян; місіонерська пропаганда, що пропонувала більш відповідну новим умовам ідеологію. Автор вбачає сутність процесу поширення християнських течій у православному середовищі передусім у духовних шуканнях релігійних дисидентів, яких не задовольняла існуюча система церковної ідеології та моральних цінностей. Нові ідеї поширювалися за двома напрямами — автохтонним (хлисти, шалопути) та протестантським (штундизм). З останньої чверті ХIХ ст. на Катеринославщині розпочинається новий етап розвитку протестантизму з характерною для нього інституалізацією громад, яка відбувалася в річищі течій, генетично пов’язаних з анабаптистсько-менонітською традицією (баптисти, євангельські християни).

У третьому розділі дисертації - «Християнські конфесії краю в контексті церковної політики Російської імперії» висвітлено процес реалізації церковної політики Російської імперії на Катеринославщині, його впливи на функціональні особливості християнських конфесій, розкрито правове становище християнських течій в останній чверті ХVIII — на початку ХХ ст.

У першому підрозділі - «Процеси одержавлення Російської православної церкви, їх вплив на пастирську діяльність духовенства» — досліджуються процеси, направлені на зміцнення панівного становища православної церкви на Катеринославщині. Богослужбова практика була приведена до «купночинія», прийнятого в Російській імперії. Важлива роль в одержавленні православ’я належала духовенству, яке сприйняло зміни в літургійній практиці і запровадило царські служби. Посилився вплив держави на виконання пастирських обов’язків священиків. Провідною для духовенства стала теза про служіння державі й самодержцю як помазанику Божому на землі. Для формування єдиного православного простору використовувалися традиційні методи — проповідь і співбесіди. Разом з тим встановлювався жорсткий контроль за духовним життям православних громад: насамперед таїнствами сповіді та причастя. Отже, щодо полінаціонального православного населення застосовувалася тактика поступового, повільного, без надмірного тиску залучення до уніфікованої церковної системи. Різні верстви суспільства неоднозначно реагували на нововведення, але відкритих виступів не спостерігалося.

У другому підрозділі - «Вплив імперської церковної політики на діяльність римо-католицьких та протестантських громад краю» — доведено, що церковна політика російського уряду стосовно католиків і лютеран була направлена на обмеження їхньої релігійної діяльності, послаблення впливу на суспільство, витіснення на периферію церковно-релігійного та суспільно-політичного життя. Римо-католицькі та протестантські громади краю знаходились у прямій залежності від держави і повинні були обрати єдиний шлях виживання в Російській імперії - повне підпорядкування світській владі і християнський нейтралітет по відношенню до інших сповідань.

У третьому підрозділі - «Правові та соціально-політичні аспекти становища старообрядництва та сектантства» — розглянуто особливості церковної політики на Катеринославщині стосовно адептів християнських течій. З’ясовано, що уряд Катерини II, зацікавлений у послідовниках старої віри як колонізаторах новоприєднаної території, проявив до них доволі терпиме ставлення. Але незважаючи на декларовані пільги, на практиці розкольники стикалися з громадськими й релігійними обмеженнями. Період лояльності до старовірів тривав до 1830-х рр. і припинився із згортанням масових міграцій населення.

На Катеринославщині реалізувався розроблений владою в 1837 р. поділ християнських течій на категорії за ступенем «шкідливості», залежно від визнання ними молитви за імператора. До першої входили старообрядці, які визнавали священство і поклоніння іконам. За представниками другої групи, які цього не визнавали, закріпилася назва «розкольники». Третю, «найбільш шкідливу» групу, складали «розкольники», які заперечували молитву за імператора і не визнавали ані священства, ані святості ікон. Це молокани, духобори, скопці. Представники «шкідливих» і «більш шкідливих» течій не мали можливості задовольняти релігійні потреби, їх переслідували, висилали до Сибіру. Визначено, що на відміну від релігійних дисидентів православного походження представникам іноземних християн — новоменонітам і німецьким баптистам вдалося легалізувати своє становище циркуляром 1879 р. Починаючи з 1894 р., посилюються гоніння на представників християнських течій, які закінчилися визнанням принципу «свободи совісті» для всіх підданних Російської імперії згідно Державних актів про віротерпимість 1905 р.

У четвертому розділі дисертації - «Міжконфесійні взаємовідносини на Катеринославщині: генеза, особливості та наслідки» висвітлено етноконфесійний розвиток цієї території упродовж останньої чверті ХVIII — початку ХХ ст., проаналізовано взаємини між християнськими конфесіями і течіями, визначено їхні особливості та наслідки.

У першому підрозділі - «Етноконфесійний розвиток краю останньої чверті ХVIII — початку ХХ ст.» — визначено, що етноконфесійний розвиток Катеринославщини був наслідком активних міграційних процесів і визначався двома особливостями. По-перше, це тривале співіснування полінаціонального та поліконфесійного за складом населення. Разом з тим наприкінці ХIХ — на початку ХХ ст. на Катеринославщині історично склалися території із значною концентрацією римо-католицьких та протестантських громад (Катеринославський, Олександрівський, Бахмутський і Маріупольський повіти), іудеїв (Олександрівський повіт), караїмів і магометан (Катеринослав, Павлоградський і Бахмутський повіти), старовірів (Слов'яносербський повіт). З’ясовано, що, незважаючи на зростання питомої ваги протестантського і католицького населення, в загальному рахунку домінування переважної православної більшості за всіма показниками не підлягає сумніву.

По-друге, автохтонне православне населення не тільки співіснувало з представниками інших релігій, але й опинилося серед одновірців з Росії, Молдавії, Сербії, Греції з притаманними їм обрядовими особливостями. Доведено, що функціонування православних спільнот на Катеринославщині за ознакою етнічної приналежності та особливостями віросповідної практики привело до їх певної консолідації у певних організованих формах. Етнічно споріднені групи людей мали свій особливий, релігією оформлений спосіб життя й етнічну самосвідомість, зоорієнтований конфесією світогляд. Етноконфесійність, на нашу думку, відігравала роль певної за якістю спільноти. Вона мала специфічні особливості, за якими можна визначити її походження, належність до типу етноконфесійної організації, зовнішньої і внутрішньої, що виражалося в думках і поведінці, адекватних нормам віросповідання.

Як доведено у другому підрозділі - «Особливості взаємовідносин між християнськими конфесіями» — упродовж останньої чверті ХVIII — початку ХIХ ст. особливість співіснування мешканців Катеринославщини, що були носіями різних культурно-конфесійних традицій, полягала у формуванні толерантних стосунків, уникненні конфліктів. Серед факторів, які впливали на віротерпимість, слід відзначити зважену політику російської влади на новоприєднаній території Південної України, а також успішну адаптацію переселенців до нових реалій життя. Разом з тим відзначено, що в досліджуваний період мали місце суперечності між католиками та лютеранами, менонітами і новоменонітами. З’ясовано, що намагання вплинути на релігійну ситуацію, контролювати церковно-релігійні процеси виявилося в зародженні явища єдиновірства в середовищі старовірних спільнот. Доведено, що починаючи з другої половини ХIХ ст., на Катеринославщині відбуваються міжконфесійні конфлікти між православними та сектантами, які підсилювалися факторами політичного та соціально-економічного характеру.

Наслідком міжконфесійних відносин на Катеринославщині в умовах пануючого православного віросповідання стала відкрита боротьба з релігійними дисидентами, що розглянуто у третьому підрозділі - «Шляхи і методи боротьби РПЦ з поширенням християнських течій». Православне духовенство використовувало різноманітні методи, починаючи від традиційних умовлянь і закінчуючи судовими переслідуваннями. Визнаючи неспроможність стримувати поширення сектантства власними силами, церковна влада неодноразово зверталася по допомогу до світської влади. У 1885 р. в Катеринославській єпархії започаткована розгалужена система місіонерських комітетів, яка складалася з парафіяльного духовенства, ентузіастів-мирян і штату спецільно підготовлених проповідників, що знаменувало початок цілеспрямованого організованого натиску на вільнодумців. Трактування сектантства як одного з наслідків недостатньої освіченості в середовищі простого народу змусило єпархіальне керівництво зосередити зусилля священицького корпусу на поширенні грамотності шляхом заснування церковно-парафіяльних шкіл, бібліотек, церковних братств. Серед новацій у боротьбі з релігійними дисидентами була пропаганда притаманного їм тверезого способу життя, що проявилося у заснуванні в Катеринославській єпархії товариств тверезості. Орієнтовані на заможне селянство, такі організації не мали популярності серед православного населення.