Висновки. 
Південна Україна: взаємовпливи держав та культур на цивілізаційному пограниччі

• 1. Історія Південної України виявилася доволі зручним і продуктивним дослідним полем для простеження у двох з половиною тисячолітньому часовому діапазоні основних напрямів цивілізаційної взаємодії держав і етносів, колонізаційних потоків, міграцій, для поглибленого аналізу політичних і ідеологічних впливів, сепаратистських проявів, феномена тероризму тощо. Те, що всі ці процеси і явища розглянуті у міждисциплінарному контексті дослідження погранич, дало, як нам уявляється, змогу вийти поза межі традиційної логіки національної і країнознавчої онтології і предметно розглянути особливості специфічної «пограничної свідомості» з притаманними їй явищами асиметрії, інтолерантності, пошуку ворога тощо. У такий спосіб зроблено істотний крок у напрямі переосмислення проблем територіальності, рубіжності, регіоналізму, центр-периферійних відносин, підведення наукового фундаменту під державну стратегію децентралізації.
• 2. Події 2014;2015 рр. в Україні підтвердили неодноразово висловлювані аналітиками висновки про те, що етноцентризм породжує сепаратизм, а останній використовують у своїх політичних цілях сильні гравці на світовій арені. Принцип непорушності державного суверенітету виявився по суті відкинутим в ім'я позірного «захисту прав людини», і цим вправно скористалася Росія на фоні кричущого ослаблення української влади та її невиразної зовнішньої політики. Зруйнувавши в такий спосіб основи регіональної безпеки на пострадянському просторі, Росія разом з тим небачено актуалізувала біполярне протистояння в Європі і світі. За цих умов традиційні модуси регіональної аналітики стають неефективними.
• 3. Регіоналізм справедливо вважається одним з основних напрямів сучасної політичної модернізації, з ним насамперед пов’язуються критерії зростання й інноваційностіWeine-Lindebord L. Europe of the regions — a growing reality // Structural change in Europe. Innovative cities and regions. — Bollshchwell, 2000. Але є не менше підстав пов’язувати з ним і ймовірні ризики й загрози. У світі, наскрізь пронизаному явищами конфліктності й агресивності, останні осмислюються з позицій принципово відмінних соціально-онтологічних та аксіологічних систем і доволі часто провокують прийняття незважених і небезпечних політичних рішень. Дискурси, пов’язані з оцінками регіоналізму, гранично ідеологізовані й політизовані. У цьому легко переконатися, якщо порівняти оцінки кримського й східноукраїнського сепаратизму 2014 р. у викладі ЗМІ України, Росії, ЄС, США.
• 4. У сучасній глобалістиці співіснують дві шкали оцінок, які умовно кваліфікують як суто глобальну й регіональнокультурну. Перша претендує на своєрідний «нейтральнозагальнолюдський» статус, створюючи різні «центризми» («євроцентризм», «панмонголізм», «панславізм» тощо). Друга зосереджується на процесах «десуверенізації» и «постсуверенізації», простежуючи долі держав, що утворилися після розпаду імперій і формування нових інтегративних одиниць. У дещо спрощеному вигляді вони можуть вкладатися у формулу конкуренції «параімперськості» й «параізоляціонізму» або, простіше кажучи, «притягання — відштовхування». За такого підходу класичний принцип кордону може випадати з системи бінарних опозицій. Нові підходи до вибору базових цінностей диктують необхідність нової «кордонної філософії» Силантьева М. В. Новые принципы «философии границы» в глобальном мире: десуверенизация или постсуверенизация? // Полис. — 2014. — № 3. — С. 8−26.
• 5. До порівняння українських подій з протестними спалахами «арабської весни» вдаються часто, але далеко не завжди такі порівняння відбивають сутність протистоянь. Вкласти їх смисл у поняття «фітна» («смута», «заколот») й справді спокусливо, тим більше, що в обох випадках маємо справу з таким прагненням до спрощень, коли емоції поборюють розум Див.: Исаев Л. М., Шишкина А. Р. Соблазнение революцией // Полития. — 2014. — № 2. — С. 21−33. Схожість простежується і у відсутності позитивних програм і впізнаванних лідерів, і у подібності мережево-інформаційних технологій. Але принципова відмінність — у майже повній відсутності в подіях на сході України релігійної складової. Та й уся проблема місця й ролі України є у глобальній політиці складнішою, ніж для більшості країн Близького Сходу — дається взнаки фактор «серединної Європи», коли все, що відбувається у нашій країні, здатне створювати реальні загрози системі європейської і світової безпеки.
• 6. У цьому зв’язку не можна, зокрема, обійти увагою проблему застосовності антиколоніальних підходів до дослідження посткомуністичних реалій, у тому числі й українських. На наш погляд, якщо і можна говорити про колоніальну залежність України в СРСР, то лише в умовно-метафоричному сенсі. В Радянському Союзі Україна була одним з основних промислових регіонів і дослідним полем для реалізації сміливих модернізаційних проектів. Тому варто уникати прямих зіставлень і зберігати здоровий скептицизм, коли йдеться про застосування елементів антиколоніального дискурсу до реалій радянської і пострадянської доби.

Знадобиться, зрозуміло, певний час, щоб значна частина вітчизняних істориків усвідомила вразливість антиколоніального типу дискурсу, базованого на емоційній включеності історика у контекст пов’язаного із колоніалізмом насильства, нелюдської експлуатації, руйнування культурних коренів аборигенів. Позиція «захисника скривджених» була виграшною в політичному відношенні і тому довго здавалася бездоганною — як основа наративу емансипації. Але поступово до дослідників приходить усвідомлення того, що антиісторичною може бути не лише риторика колонізаторів, але й непомірне роз’ятрювання «старих травм» речниками поневолених народів. Інтереси об'єктивності вимагають відкритими очима, без упереджень, подивитися на стимульовані колоніалізмом проблеми геополітичних впливів, культурних взаємообмінів. Постколоніальні студії стали своєрідним викликом не лише колоніалізмові, але й примітивізованим, «віктимним» антиколоніальним дискурсам.

7. Україні довелося на власному гіркому досвіді відчути, як легко зруйнувати суспільну рівновагу і як важко потім зупинити тривалий збройний конфлікт. Стрес, спричинений київськими подіями лютого 2014 р., стимулював і спроби наслідування «революційних зразків», і виразні відцентрові тенденції аж до невизнання на певних територіях влади офіційного Києва. Для частини населення притягальними за цих умов виявилися відроджувальні «імперські» ідеологеми Російської Федерації. «Драма взаємонерозуміння» зумовила небачену напругу пристрастей у збройному конфлікті, ускладнену прямою підтримкою сепаратистів з боку Росії. По суті Україні довелося впритул зустрітися з новим типом «гібридних», неоголошених війн і з феноменом нової «смути». Вона ризикує надовго лишитися у стані «стабільної нестабільності», якщо владі за допомогою громадянського суспільства не вдасться знайти не лише потужні важелі забезпечення економічного зростання, але й ефективні модулі впливу на систему світосприймання людей, які втомилися від постійних стресів і невизначеності.

Неможливо довго жити у світі взаємовиключних істин, в полоні формули «або — або», або «слава», або «ганьба». Доведеться, хочемо ми цього чи ні, існувати у світі різноспрямованих «правд», шукати компроміси, діяти за формулою «і - і». Найтяжче засвоїти таку життєву стратегію буде, зрозуміло, тим, хто пройшов через бої і втрати. Суспільство має допомогти цим людям адаптуватися до мирних умов і не пропонувати простих рішень там, де потрібна наполеглива праця. Шукати вихід у нових Майданах і революціях безперспективно: соціум і так уже заплатив надто високу ціну за революційну екзальтацію й наївні ілюзії. Настав час солідарних дій; іншого шляху до кращого майбутнього немає.

• 8. Ставка РФ на стимулювання сепаратизму на південному Сході України в руслі відродження концепту «Новоросія» виявилася програшною. Опинившись у стані глибокої міжнародної ізоляції, РФ змушена відмовитися від стратегії і тактики «лобових зіткнень». Політики Росії не можуть не розуміти, що вони багато втратили, спровокувавши хвилю протестів у власній країні і довівши настрої русофобії до критичних значень в Україні. Зазнала цілковитої девальвації поширювана ідеологами «суверенної демократії» теза про унікальні морально-політичні і культурні якості росіян, які, мовляв, є привабливими для інших народів і які дадуть їй змогу реалізувати свій варіант концепції «м'якої сили». Як показав український досвід 2014;2015 рр., віра в «особливу місію Росії» поза її межами притаманна переважно маргіналам. У політичних протистояннях аналітико-експертний дискурс підмінений конспірологічними теоріями, що активно експлуатують теорії змови і пошук ворога «на стороні». Розхитуючи основи цивілізованого співжиття і роблячи ставку на насильство, такі теорії неминуче посилюють процеси дестабілізації й деградації політичних систем.
• 9. Як вважає Голова Військового комітету НАТО Кнуд Бартелс, гібридна війна не є винаходом сьогодення. Її головна ознака — поєднання військових і невійськових засобів, це, так би мовити, «війна без обмежень». Гібридні засоби ведення війни сьогодні можна визначити як «суміш військових і невійськових засобів, а саме: дипломатії, інформації, військової сили, медійної складової й економічного тиску». На думку експертів НАТО, саме таку війну нині веде Росія проти України, використовуючи поряд із звичайними озброєннями (причому наявність ядерної зброї також відіграє певну роль у демонстрації потенціалу) кібернапади, активну пропаганду і тиск в економічній і енергетичній сферах. Приклад російсько-української кризи, доводить Бартелс, свідчить про те, що подібні ситуації завжди виникають несподівано, і ніхто не в змозі керувати ними, а отже, потрібно бути готовими до усього. Звісно, не можна сподіватися розв’язати гібридні виклики виключно військовими засобами, але військова міць може змусити противника змінити підходи і відмовитися від прямої агресії. Сила НАТО в єдності політичної і військової складових Кучерявенко Н. НАТО versus гібридні загрози // День. — 2015. — 7−8 травня.
• 10. У контексті декларованого владою курсу на децентралізацію особливого значення набуває чітке розуміння відмінностей між децентралізацією (як політикою перенесення значної частини владних повноважень на рівень самоврядування) і деконцентрацією (як простим переміщенням їх на рівень нижчої управлінської ланки). Судячи з владних заяв і темпів модернізаційних перетворень, інтересам влади більше відповідає другий варіант. Але після буремних подій 2014;2015 рр. регіони уже навряд чи задовольнятимуться зовнішніми атрибутами самодостатності. І регіоналізм у їхньому баченні нині - не просто модний бренд, а реальний рушій модернізації.
• 11. Негативні у своїй основі сценарії розвитку подій в Україні приводять окремих аналітиків до думки: чи не час парадигму розвитку і відповідний дискурс скоригувати парадигмою розпаду? На думку харківського філософа

О. Швиркова, розпад СРСР ще не завершився і всі події, що нині відбуваються в Україні, варто розглядати в ключі саме цієї парадигми. «Розпад є суперпроцесом по відношенню до всіх інших процесів». «Та частина населення України, яка на перший погляд мала бути найбільше заінтересована у соціальних перетвореннях, виявилася надто малоосвіченою, надто пасивною, надто маргіналізованою для того, щоб просто усвідомити катастрофічність процесів, що розгортаються, не кажучи вже про те, щоб організовано на них реагувати». Те, що майже на всіх рівнях відбувається заміна більш кваліфікованих кадрів менш кваліфікованими, автор позначає метафорою «державного склерозу». Оскільки занепад усіх сфер життя в Україні не можна пояснити якимись частковими проблемами, марно шукати саме ту сферу, з якої могло б початися її «відродження». Хоча й думку про сумний кінець, який чекає на Україну у найближчому часі, автор не поділяє .

Навряд чи з такими категоричними судженнями (оприлюдненими, до речі, у російському суспільно-політичному Швырков А. И. Украина: закономерности распада // Полития. — 2014. — № 2. — С. 34−47. журналі у розпал протистояння на Сході України) можна солідаризуватися, але як на певне попередження на них варто реагувати. Час покаже, які саме процеси — розвитку (самостановлення) чи розпаду (деградації) домінуватимуть в Україні у найближчі роки. Багато що залежить від успішності боротьби з корупцією, від вміння політиків домовлятися і стратегічно мислити. Варто все ж сподіватися, що у владних структурах з’явиться, нарешті, критична маса реформаторів, здатних зламати негативні тенденції. А громадяни на власному гіркому досвіді навчаться розрізняти патріотизм і дешевий популізм.

Кожна система історичного бачення (і вітчизняної це стосується чи не найбільшою мірою) повинна мати у своєму арсеналі надійні запобіжники, здатні усвідомлено сприймати різницю між «своїм» і «чужим», без перетворення «чужого» на апріорно вороже. Не випадково основний напрям трансформацій у сфері історичної науки спрямовується в русло пошуків опор нової інформаційної культури. Однією з помітних тенденцій тут є значне розширення предметного поля інтелектуальної історії, яка вийшла далеко за традиційні рамки історії ідей чи історії суспільної думки. Очікуваним у цьому зв’язку виявився специфічний інтерес до формування інтелектуального простору «без кордонів», мереж віртуального спілкування, інтелектуальних товариств, звернення до образного осмислення реальності за допомогою знаків і символів. У світовій науці з’явився особливий напрям, який визначають як «образ Інших». Міська історія дістала додатковий стимул для свого розвитку у вигляді досліджень образів міст, пріоритет територіально-просторової детермінанти дав змогу внести свіжий струмінь у дослідження процесів урбанізації й модернізації. Зазнали помітних змін і пізнавальні моделі образу історичної науки — тепер вони відіграють роль єднальної ланки у взаємодії об'єкта й суб'єкта пізнання. Переосмислення поняття історичної культури нині включає дослідження історії уявлень про минуле, зафіксованої у колективній пам’яті різних соціальних і етнічних груп, з одного боку, і історичної думки тієї чи іншої епохи — з другого.