Россия за роки громадянської війни (1918-1920 рр.)

Россия в роки громадянської війни (1918 — 1920 гг.)

Октябрьская революція розколола російське суспільство на прихильників і противників революції. Подальший розвиток подій посилювало взаємну нетерпимість, стався глибокий внутрішній розкол, загострилася боротьба різних соціально-політичних сил. Значна частка власності інтелігенції, військових, духівництва виступили проти більшовицького режиму, до них приєднались і інші верстви населення Росії. Навесні 1918 р. у Росії почалася громадянської війни (1918 — 1920 рр.).

Гражданская війна — збройна боротьбу між великими, які належать до різним класам і соціальним групам, масами людей за державну власть.

Первоначальными причинами громадянську війну стали: насильницьке усунення Тимчасового уряду; захоплення структурі державної влади більшовиками, розгін Установчих зборів від. Збройні сутички носили локальний характер. З кінця 1918 р. збройним сутичкам набули характеру загальнонаціональної боротьби. Цьому сприяли як заходи радянської влади (націоналізація промисловості, висновок Брестського миру та інших.), і дії противників (заколот Чехословацької корпуса).

Расстановки політичних сил є. Громадянська війна виділила три основних соціально-політичних лагеря.

Лагерь червоних, представлених робітниками і найбіднішими селянами, був опорою большевиков.

Лагерь білих (біле рух) включало представників колишньої военно-чиновничьей еліти дореволюційної Росії, помещичье-буржуазные кола. Їх представниками були кадети і октябристи. Ліберальна інтелігенція панувала боці. Біле рух виступало за конституційний лад у країні, збереження цілісності Російського государства.

Третий табір в громадянської війни склали широкі прошарки селянства, й демократичної інтелігенції. Їх інтереси висловлювали партії есерів, меншовиків та інших. Їх політичним ідеалом була демократична Росія, шлях до котрої я вбачали у виборах у Установчі собрание.

В історії виділяють такі етапи громадянську війну:

Этап I: кінець травня — листопад 1918 р.;

Этап II: листопад 1918 р. — квітень 1919 р.;

Этап III: травень 1919 — квітень 1920 р.;

Этап IV: травень 1920 р — листопад 1920 р.

I етап громадянську війну (кінець травня — листопад 1918 р.). У 1918 р. сформувалися основні центри антибільшовицького руху. Так було в лютому 1918 р. у Москві Петрограді виник «Союз відродження Росії «, який об'єднав кадетів, меншовиків і есерів. У цього ж року склався «Союз захисту Батьківщини і свободи «під керівництвом Б. В. Савинкова. Сильне антибільшовицьке рух розгорнулося серед козаків. На Дону і Кубані її очолив генерал П. Н. Краснов, на Південному Уралі - отаман А.І. Дутов. На півдні же Росії та Північному Кавказі під керівництвом генералів М. В. Алексєєва і Л.Г. Корнілова початку формуватися офіцерська Добровольча армія, що стали основою білого руху. Після загибелі Л.Г. Корнілова (13 квітня 1918 р.) командування прийняв генерал А.І. Деникин.

Весной 1918 р. почалася іноземна інтервенція. Німецькі війська окупували Україну, Крим, частина Кавказу. Румунія захопила Бессарабію. Країни Антанти підписали угоду невизнання Брестського миру і майбутньому розділі России.

Мятеж лівих есерів. Проти більшовиків виступили їх недавні союзники — ліві есери. На V з'їзді Рад у липні 1918 р. вони зажадали скасувати продовольчу диктатуру, розірвати Брестський світ, ліквідувати комбеды. 6 липня 1918 р. лівий есер Я. Блюмкін убив німецького посла графа В.А. Мірбаха. На початку липня 1918 р. монголо-татари захопили ряд будинків на Москві, обстріляли Кремль. Їхні виступи припадають на Ярославлі, Муромі, Рибінську та інших. містах. 6 — 7 липня ліві есери спробували повалення Радянського уряду у Москві. Вона закінчилася повною невдачею. Через війну багатьох керівників лівих есерів заарештували. Лівих есерів після цього стали виганяти з Рад усіх уровней.

Осложнение військово-політичній обстановки країни вплинув долі імператорської прізвища. Навесні 1918 р. Микола II з родиною під виглядом активізації монархістів перевели з Тобольська до Єкатеринбурга. Погодивши свої дії з Центром, Уральський обласна рада у ніч із 16 на 17 липня розстріляв царя і його родину. У ті самі дні було убитий брат царя великий князь Михайло Олександрович і ще 18 членів імператорської фамилии.

Белая Добровольча армія діяла на обмежену територію Дону і Кубані. Тільки козачий отаман П. Н. Краснов зумів просунутися до Царицыну, а уральським козакам отамана А.І. Дутова вдалося захопити Оренбург.

Положение Радянської країни — до льоту 1918 р. стала критичною. Під її контролем перебувала лише чверть території колишньої Російської империи.

Для захисту своєї місцевої влади більшовики зробили рішучі і цілеспрямовані действия.

Создание Червоної Армії. Після Жовтневої революції царська армія не існує. Єдиним «осколком «старої армії за Рад, що зберіг подих і військову дисципліну, були полки латиських стрілків. Латиські стрілки і стали опорою радянської влади відразу ж її существования.

Декрет про створенні Червоною Армією було видано 15 (28) січня 1918 р. І на Червону Армію відразу ж потрапляє пішов російський селянин. У селі ситуація постійно погіршувалася, а армії давали пайок, одяг, взуття. У травні 1918 р. було 300 тис. чол. Але боєздатність цієї армії була невисокою. Навесні, коли почався сівши, селян нестримно потягнуло у село. Червона Армія танула на глазах.

Тогда для зміцнення Червоною Армією більшовики зробили термінові й енергійні заходи. У армії встановлено щонайсуворіша дисципліна. За дезертирство військовослужбовців членів їхнім родинам брали в заложники.

С червня 1918 р. армія перестав бути добровільної. Було реалізовано перехід до загальної військової повинності. Більшовики розпочали роботу з заклику до Червоної армії найбіднішої селянства, й робочих. У армії вводився інститут військових комиссаров.

В вересні 1918 р. створили Революційний військовий рада Республіки (Реввійськрада) на чолі з Л. Д. Троцьким. Реввійськрада став здійснювати керівництво армією, флотом, а також усіма установами військового і морського відомства. Реввійськрада прийняв рішення про створення кінноти у складі Червоною Армією. Л. Д. Троцький висунув гасло «Пролетар! На коня! ». Гасло був надзвичайно популярний серед селян. Кіннота у російській армії вважалася аристократичним родом військ та завжди була привілеєм дворян. Було створено Перша Кінна і Друга Кінна армії, котрі зіграли значної ролі під час громадянської войны.

В результаті цієї й інших заходів Червона Армія розросталася й укріплювалася. До 1920 р. її чисельність становила 5 млн. чол. (як і царською армії). Одне з міністрів інформації з уряду А. В. Колчака із жалем писав: «Замість червоноармійській рвони виникла регулярна Червона Армія, яка жене і жене нас стало на схід » .

Уже у червні 1918 р. проти повсталого Чехословацького корпусу було створено Східний фронт під командуванням І.І. Вацетиса (з липня 1919 р. — С.С. Каменєв). Провели спеціальні комуністичні і профспілкові мобілізації на Східний фронт, перекинуто війська їх інших ра-йонів. Більшовики домоглися чисельного переваги військових зусиль і на початку 1918 р. Червона Армія перейшов у наступ і протягом жовтня — листопада витиснула противника за Урал.

Были зроблено зміни у тилу. Наприкінці лютого 1918 р. більшовики відновили страту, скасовану II З'їздом Рад. Повноваження карального органу ВЧК були значно розширено. У вересні 1918 р. після замаху на В.І. Леніна і вбивства керівника петроградських чекістів М. С. Урицького, РНК оголосив про «червоному терорі «проти противників радянської влади. Власті у порядку стали брати заручників з середовища «експлуататорських класів »: дворян, буржуазії, офіцерів, священников.

Постановлением ВЦВК у вересні 1918 р. Радянська республіка оголошувалася «єдиним військовим табором ». Усі партійні, радянські, громадські організації зосередилися на мобілізації людських і матеріальних ресурсів для перемоги над ворогом. У листопаді 1918 р. створено Раду робітничо-селянської оборони під керівництвом В.І. Леніна. У червні 1919 р. все які були тоді республіки — Росія, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія — уклали військовому союзі, створивши єдине військове командування, об'єднавши управління фінансами, промисловістю, транспортом. Восени 1919 р. Ради у фронтових і прифронтових районах підпорядковувалися надзвичайним органам — революційним комитетам.

Политика «військового комунізму ». Після революції більшовики не дозволяли вільну торгівлю хлібом, оскільки це суперечило їх уявленням про бестоварной, неринковою економіці. У разі розпочатої громадянську війну економічні зв’язку міста Київ і села було порушено, місто було дати селі промислові товари. Селяни стали притримувати хліб. Навесні 1918 р. в містах виникла катастрофічна ситуація з продовольством. У відповідь Радянський уряд під час громадянську війну вдалося до низки тимчасових, надзвичайних, змушених економічних пріоритетів і адміністративних заходів, які згодом дістали назву «військового комунізму » .

Политика «військового комунізму «мала за мету сконцентрувати до рук держави необхідні матеріальні, продовольчі і працю для найбільш доцільного використання їх у інтересах оборони, для порятунку населення від голода.

Основными елементами політики «військового комунізму «були:

метод штурму в боротьби з капіталістичними елементами; майже повне витіснення їх із економіки;

объединение в руках держави майже усієї промисловості, транспорту, й інших командних висот економіці;

попытка швидким способом можливість перейти до соціалістичним основам виробництва та розподілу;

строжайшая централізація управління виробництвом і які розподілом, позбавлення підприємств господарської самостійності;

продразверстка, частково возмещаемая промисловими виробами, як основний метод забезпечення потреб держави у продовольстві та овочева сировина;

государственная монополія на більшість промислових виробів і продуктів сільського господарства;

замена торгівлі державним розподілом за класовою принципу;

принудительное об'єднання населення кооперативи;

свертывание товарно-грошових відносин, натуралізація господарських зв’язків та низької зарплати на зрівняльних засадах;

всеобщая трудова обов’язок і трудові мобілізації ніж формою притягнення до праці;

коммунистические форми розподілу: безплатна видача населення продовольчих пайків, промислових виробів, скасування і щодо оплати квартири, паливо тощо.

Переход до політиці «військового комунізму «розпочався з відмовитися від поступовості соціалістичних перетворень. Найважливішим елементом нової політики була продрозверстка. Радянська влада намагалася вирішити продовольчу проблему соціалістичним шляхом, куди входили три елемента: державну монополію собі на хліб і всі продуктів харчування; передачу справи постачання з приватних рук державі; облік і державне розподіл за класовою принципу.

Для рішення поставлених завдань більшовики висунули гасла: централізація продовольчого справи, об'єднання пролетаріату, організація сільської бідноти. Ці гасла набрали таких найважливіших заходах, як відправка в село робочих продовольчих загонів для боротьби за хліб, за об'єднання сільської бідноти, створення комітетів (комбеды).

При запровадження «військового комунізму «виділився ряд напрямів: націоналізація промисловості, натуралізація економічних відносин, розширення системи централізованого розподілу продуктів. Йшов процес посилення центру і звуження повноважень місцевих органів, поширення директивних методів управління з допомогою економічних, мілітаризації і примусу з допомогою самодіяльності й матеріальної зацікавленості. І на цій основі, і створювалася адміністративно-командна система.

В.И. Ленін, кажучи про історичну роль «військового комунізму », зазначав, що вона дозволила поставити на службу революції все ресурси країни, дав можливість нагодувати армію, врятувала робочих з голоду, зберегла промисловість. Однак у теж короткий час він визнавав, що ця політика зазнала невдачі як план початку социализму.

Среди причин цієї невдачі В.І. Ленін зазначав такі:

переход до соціалістичному розподілу перевищив готівкові сили;

эта політика не призвела до союзу між робітниками і селянами, між соціалістичної промисловістю і одноосібним селянським господарством;

она трималася на революційному ентузіазмі народу, без урахування матеріальної зацікавленості;

" військовий комунізм не враховував внутрішніх закономірностей розвитку дрібнотоварного виробництва, яка може розвиватися без свободи обороту.

II етап громадянську війну (листопад 1918 р. — квітень 1919 р.). Наприкінці 1918 — початку 1919 рр. біле рух досягло найбільшого розмаху. У Сибіру листопаді 1918 р. до влади прийшов адмірал А. В. Колчак, оголошений «Верховним правителем Росії «. На Кубані і північному Кавказі А.І. Денікін об'єднав Донську і Добровольчу армії у Збройні сили півдня Росії. На півночі з допомогою Антанти генерал Є. К. Міллер сформував свою армію. У Прибалтиці генерал М. М. Юденич готували до походу на Петроград. У листопаді 1918 р. А. В. Колчак почав наступ в Приуралля. 15 грудня війська А. В. Колчака взяли р. Перм, але вже настав 31 грудня наступ колчаковцев було припинено Червоною Армією. На Сході фронт тимчасово стабилизировался.

III етап громадянську війну (весна 1919 р. — квітень 1920 р.). Найважчим і вирішальним в ході громадянську війну був 1919 р. У в Радянській Росії був мирних кордонів. Вона опинилася в суцільному ворожому оточенні. У 19-му р. вирішувалася доля Радянської власти.

В березні 1919 р. добре збройна 300-тыс. армія А. В. Колчака початку потужне наступ з Сходу, щоб з'єднатися з військами А.І. Денікіна і почав спільне наступ на Москву. Колчаковцы захопили р. м. Уфу і вони пробиватися до Симбирску, Самарі, Воткинску.

Восточный фронт знову став головним. Наприкінці квітня війська Червоною Армією під керівництвом С.С. Каменєва і М. В. Фрунзе перейшли у наступ, зупинили колчаковцев, а до льоту відтіснили їх до Сибіру. Потужне селянське повстання і партизанське рух проти уряду А. В. Колчака допомогло Червоною Армією встановити радянську владу у Сибіру. На початку 1920 р. колчаковцы були остаточно розбиті, а сам адмірал заарештований. Вже у лютому 1920 р. вироком Іркутського ревкому адмірал А. В. Колчак був расстрелян.

В травні 1919 р., коли Червона Армія брала перемоги над військами А. В. Колчака, генерал М. М. Юденич вирушив на Петроград. У червні він зупинили, потім його війська були відкинуті до Естонії. У М. М. Юденич зробив нове наступ на Петроград, але це також закінчилося поразкою. Саме тоді Естонії до своєї влади прийшла буржуазія. Радянський уряд запропонувало Естонії визнати її незалежність. Уряд Естонії, аби в конфлікт за Радянської Росією, разоружило і интернировало війська генерала М. М. Юденича.

Летом 1919 р. центр збройної боротьби перемістився на південь Росії. У червні 1919 р. А.І. Денікін захопив Україну, провів там мобілізацію і почав наступ на Москву. До середині осені вона захопила Курськ, Орел, Воронеж. Виникла пряма загроза захоплення Москви белогвардейцами.

Советское уряд сконцентрувало всі сили боротьбу з військами А.І. Денікіна. Був освічений Південний фронт під керівництвом А.І. Єгорова. Цього разу Південний фронт став главным.

Уже у жовтні війська Південного фронту перейшли у наступ. Їй надавали підтримку повстанський селянське рух на чолі з Н.І. Махна, який розгорнув «другий фронт «на теренах Добровольчої армії. У грудні 1919 — початку 1920 р. війська А.І. Денікіна зазнали поразки. Радянська влада змушена була відновлено Півдні Росії, Україні, північному Кавказі. Залишки Добровольчої армії сховалися на Кримському півострові. Усвідомивши, що прозоре рух зазнала поразка, генерал А.І. Денікін передав командування Добровольчої армії генералу П. Н. Врангелю залишив Россию.

IV етап громадянську війну (травень — листопад 1920 р.). У 1920 р. головними подіями стали советско-польская війна і з П. Н. Врангелем. Визнавши незалежність Польщі, Радянський уряд почав із нею переговорів про територіальному розмежування та встановленні державних кордонів. Переговори зайшли у глухий кут, бо Польщі Ю. Пілсудський на відновлення «Великої Польщі «висунув до Росії непомірні територіальних претензій. Крім того, польська влада розглядали Радянську Росію загрозу своєї независимости.

В 1919 р. польська армія, споряджена коштом Антанти, початку рух сходові. Ю. Пілсудський припускав за 5 — 6 міс. дістатися Москви, «прогнати більшовиків звідти «і «написати на стінах Кремля: «Говорити російською забороняється » .

25 квітня 1920 р. польська армія втрутилася у межі Радянської України та 5 травня захопила Киев.

Для відображення польського навали було створено Західний фронт під керівництвом М. Н. Тухачевського і Південно-Західний фронт під керівництвом А.І. Єгорова. У війська Західного і Південно-Західного фронтів мобілізували 1,5 млн. бійців. Через місяць почалося успішне наступ Червоною Армією. У польська угруповання у Білорусі і в Україні було розгромлено. Червона Армія вийшла межу з Польшей.

Политбюро ЦК РКП (б) поставило перед головним військовим командуванням завдання: ввійти завезеними на територію Польщі, взяти Варшаву і створити всі необхідні військово-політичні умови для проголошення у Польщі радянської власти.

Началось наступ військ Червоною Армією до Варшави. Він був сприйнято польським народом як військова інтервенція. Польща була матеріально підтримана західними країнами. Торішнього серпня 1920 р. війська М. Н. Тухачевського було розбито. У 1920 р. із Польщею укладено перемир’я. Результати радянсько-польської війни були призвані підбито у березні 1921 р. Ризьким мирний договір. Згідно з умовами до Польщі відійшли землі Західної України та Західної Білорусі. У Східній Білорусі зберігалася Радянська власть.

С квітня 1920 р. після відставки А.І. Денікіна антирадянську боротьбу очолив генерал П. Н. Врангель. Він був обраний «правителем півдня Росії «. З залишків Добровольчої армії генерал П. Н. Врангель сформував «Російську армію ». Новий командувач зміг відновити дисципліну у військах. Це був останні захисники Білої России.

В розпал радянсько-польської війни у травні 1920 р. війська П. Н. Врангеля завдали удару по тилах Червоною Армією. Російська Армія змогла вирватися з Криму та захопила всю північну Таврію (Південну Украину).

Для боротьби з військами П. Н. Врангеля створили Південний фронт під керівництвом М. В. Фрунзе. У жовтні 1920 р. після підписання перемир’я із Польщею на Південний фронт були перекинуто потужні військові сили. 28 жовтня 1920 р. війська Південного фронту перейшли у наступ. Проти Російської армії виступила під анархістськими прапорами «Зелена армія «Н.І. Махна, яка уклала тимчасовий блок з радянською владою. За кілька днів білогвардійці повернулися до Криму і сховалися за перекопскими і чонгарскими укріпленнями, які вважалися неприступными.

Советское командування розробило план прориву цих укріплень. Вночі 8 листопада 1920 р. почався штурм укріплень Перекопського перешийка. Одночасно червоноармійці убрід по затоці Сиваш рушили у тил білогвардійцям. Після жорстоких боїв (червоноармійці втратили до70% особового складу) червоноармійцям вдалося прорватися у Крым.

Русская армія генерала П. Н. Врангеля зазнала поразки. Громадянська війна закінчилася. Залишалися лише окремі ділянки опору радянської влади околицях России.

Остатки Російської армії, і навіть частина цивільного населення з допомогою країн евакуювалася до Туреччини. 126 судів допровадили у Стамбул близько 146 тис. чол. Частина білого офіцерства не захотіла залишати Батьківщину. Після захоплення Криму червоноармійцями розстріляли до 50 тис. офіцерів Російської армии.

Иностранная інтервенція: причини, форми, масштаб. Особливістю громадянської війни Росії було переплетення внутрішньополітичної боротьби з іноземною інтервенцією.

Причины іноземної інтервенції:

западные держави прагнули запобігти розповзання соціалістичної революції по всьому світу;

избежать багатомільярдних збитків націоналізації майна іноземних громадян, проведеної радянською владою, і повертати борги царського і Тимчасового уряду;

ослабить Росію своїм майбутнього політичного та скорочення економічної конкурента в повоєнному світі.

Страны Антанти підписали угоду невизнання Брестського миру і майбутньому розділі Росії на сфери впливу.

Иностранная інтервенція почалася навесні 1918 р. Німецькі війська по Брестському світу окупували Україну, Крим, частина Кавказу. Румунія захопила Бессарабію. На початку березня 1918 р. в Мурманську висадився 2-тыс. десант англійський військ, а до середини місяця туди прибутку французькі і американські війська. Ця акція ставила мета зірвати передбачене німецьке наступ на Петроград. У у Владивостоці висадилися японські війська. Японія переслідувала й не так антибільшовицькі, скільки експансіоністські мети. Боючись посилення Японії Тихоокеанському регіоні, тут з’явилися військові підрозділи Англії, Франції, США. Туреччина, союзниця Німеччини, запровадила свої військ у Вірменію, Азербайджан. Англія захопила частина Туркменії, посіла Баку. Захоплення великих територій іноземними інтервентами супроводжувався знищенням органів радянської влади, відновленням колишніх порядків, розграбуванням матеріальних ценностей.

Против радянської влади у Верховну раду Антанти вирішив використовувати також 45 — тис. Чехословацький корпус, котрий у його підпорядкуванні. Чехословацький корпус складалася з полонених солдатів — слов’ян австро-угорської армії. Полонені солдати зголосилися брати участь у війні за Антанти, тому їм залишили зброю. Радянський уряд відправило Чехословацький корпус по на Транссибірській магістралі на Далекий Схід. Передбачалося, що далі він доставлений до Франції. Просування іноземної військової корпусу по залізної дорозі було з великими труднощами. Місцями виникали збройні конфлікти чехословаків з владою і населенням. 14 травня 1918 р. в Челябінську сталося збройне зіткнення між між чехословаками і полоненими австрійцями, у результаті один австрієць загинув. Німецьке посольство зажадало покарати винних. Радянський уряд прийняло постанову по роззброєнні корпусу. Чехословаки побоювалися, що буває після роззброєння вони будуть заарештовано й видано австро-угорським владі. 25 травня почалося збройне виступ Чехословацького корпусу проти радянської влади. Воно було підтримано антибольшевистскими силами. Через війну Радянська влада змушена була свергнута до Поволжя, Сибіру, На Далекому Сході. Водночас у центральних губерніях Росії повстали селяни, незадоволені політикою більшовиків. Соціалістичні партії (переважно, праві есери), спираючись на збройні десанти чехословаків, утворили ряд урядів в Архангельську, Ашгабаді, Томську й інших містах. У Самарі виникло эсеро-меньшевистское уряд — Комуч (Комітет Установчих зборів від). До нього увій-шли депутати Установчих зборів від, розігнаного більшовиками. Їхньою метою діяльності було відродження Установчих зборів від. Ці уряду проіснували недовго і було зметено під час громадянської войны.

В кінці літа 1918 р. характер інтервенції змінився. Війська отримали розпорядження підтримувати антибільшовицькі руху. Торішнього серпня змішані частини англійців і канадців вступив у Закавказзі, зайняли Баку, де скинули радянську владу, потім відступили під тиском Туреччини. Що Висадилися у серпні в Архангельську англо-французькі війська, скинули там радянську владу, а пізніше підтримали омское уряд адмірала А. В. Колчака. У Одесі розташувалися французькі війська, що забезпечували служби тилу армії А.І. Денікіна, провідною бойові дії на Дону.

К осені 1918 р. сталися серйозні зміни у міжнародне становище. вибухнула Перша світова війна закінчилася. Німеччина та її союзники зазнали повного поразка. У Німеччині та Австро-Угорщини сталися революції. Радянське керівництво анулювали Брестський договір, і нове німецьке уряд був змушений вивести свої війська із Росії. У Польщі, Прибалтиці, в Україні виникли буржуазно — націоналістичні уряду, що відразу стали на бік Антанты.

Поражение Німеччини вивільнило значні військові контингенти Антанти одночасно відкрило нею коротку і зручне шлях Москві з півдня. У умовах керівництво Антанти схилилося до думки розгромити Радянську Росію силами власних армій. Наприкінці листопада 1918 р. до Батумі і Новоросійську висадилися англійські десанти, Одеси та Севастополі - французькі. Загальна кількість військ інтервентів, зосереджених Півдні, було доведено в лютому 1919 р. до 130 тис. чол. Значно збільшилися контингенти Антанти Далекому Сході (до 150 тис. чол.), північ від (до 20 тис. чел.).

В той час громадські кола європейських і США виступали за повернення їхніх воїнів додому. У цих країнах розгорнулося демократичне рух під гаслами «Руки проти від в Радянській Росії! «.

В 1919 р. в окупаційних частинах Антанти почалося бродіння. Побоюючись більшовизації своїх військ, керівництво Антанти навесні 1919 р. початок виводити свої війська з території России.

1919 р. був найважчим для більшовиків. Вирішувалося доля Радянського держави. Командування Антанти розробило новий план боротьби з Росією. Цього разу боротьба проти більшовиків мала виражатися в комбінованих військових діях білих армій і армій сусідніх із Росією держав. У цьому плані провідна роль відводилася білим арміях, а допоміжна — військами малих держав (Фінляндії з Польщею), і навіть збройним формуванням буржуазних урядів Латвії, Литви, Естонії, зберіг контроль частку своїх территорий.

Англия, Франція, США посилили військову і економічне допомогу всім антибільшовицьким силам. За зимовий період 1918;1919 рр. лише війська А. В. Колчака і А.І. Денікіна одержали близько мільйона гвинтівок, кілька тисяч кулеметів, близько 1200 знарядь, танки, літаки, боєприпаси, обмундирування на сотні тисяч людина.

В кінці 1919 р. перемога більшовиків ставала дедалі очевиднішою. Країни Антанти стали прискорювати вихід із Росії своїх войск.

Французы почали евакуацію своїх військ від Одеси ще на початку квітня 1919 р. Наприкінці вересня англійці залишили Архангельськ. Восени 1919 р. інтервенти змушені були залишити Кавказ (але у Батумі вони залишались до березня 1921 р.) і Сибирь.

С розгромом залишків Білої армії генерала П. Н. Врангеля закінчилася громадянської війни в России.

Окончательное твердження радянської влади по всій території країни. У 1920 р. у Середній Азії з допомогою військ туркестанського фронту під керівництвом М. В. Фрунзе була повалена влада хівинського хана і бухарського еміра. Були утворені Бухарская і Хорезмська радянські республики.

В Закавказзі місцеві комуністи з допомогою Червоною Армією встановили радянську владу. У квітні 1920 р. було скинуто уряд мусаватистов і освічена Азербайджанська радянська соціалістична республіка. Вже у лютому 1921 р. радянські війська захопили Тифліс, після чого було проголошено Грузинська радянська соціалістична республика.

К весні 1920 р. Червона Армія з боями вийшла до Забайкалью. Далекий Схід було окуповано японцями. Щоб уникнути сутички з ними, уряд РРФСР сприяло освіті формально незалежного «буферного «держави — Далекосхідною республіки (ДРВ) зі столицею у Читі. З 21 листопада 1920 р. армія ДРВ розпочала бойових дій проти залишків білих армій, підтримуваних японцями, а жовтні 1922 р. посіла Владивосток. Далекий Схід було очищено від білогвардійців і інтервентів. Після цього ДРВ було ліквідовано та увійшла у склад РСФСР.

Таким чином, біля колишньої Російської імперії, крім Литви, Латвії, Естонії, Польщі, Фінляндії, перемогла Радянська власть.

Итоги громадянську війну. Громадянська війна (травень 1918 р. — листопад 1920 р.) одним з найбільших трагедією Росії. Збитки, завданий народному господарству, перевищив 50 млрд. золотих рублів. Промислового виробництва скоротилась 1920 р. по порівнянню з 1913 р. всемеро, сільськогосподарське — на 40%. Майже вдвічі скоротилася чисельність робітничого класу. Втрати населення з осені 1917 р. по 1922 р. становлять майже 13 млн. человек.

Но більшовики перемогли, зберігши цілісність і державність России.

В еміграції виявилося 2 млн. чол. представників інтелектуальної еліти. Російські емігранти розселилися різними країнами та континентами. Основними центрами еміграції стали Париж, Берлін, Прага та інші європейські центри, і навіть р. Харбін у Китаї. Частина російських емігрантів перебралася в Північну і Латинську Америку. У великих центрах російської діаспори розвивалася суспільне життя, створювалися політичні та культурні общества.

Причины перемоги більшовиків. Більшовики перемогли, бо їх підтримала більшість населення країни — дрібне та середнє селянство. Селяни сприйняли більшовиків як борців «за краще життя ». Безсумнівним успіхом більшовиків було те, що під час громадянську війну вони змогли створити народну Червону Армію (5,5- млн. чол.), більш стійку і дисципліновану, ніж білі армії. Більшовики змогли мобілізувати все ресурси країни й перетворити їх у єдиний військовий табір. Керівництво більшовиків змогло уявити себе захисниками Батьківщини і звинуватити своїх ворогів у зрадництві національних інтересів. Громадянська війна показала, що і має глибокі народні коріння. Соціалістичні ідеї знайшли своїх прибічників серед широкого загалу населення.

Большое значення мала міжнародна солідарність, допомогу пролетаріату Європи і сподівалися США.

Современная вітчизняна та зарубіжна історіографія про причини, змісті і наслідках загальнонаціонального кризи у Росії і близько революції" у Росії у 1917 р. У вітчизняної і закордонної історіографії існують різноманітні погляду на причини, утримання і наслідки загальнонаціонального кризи у же Росії та революції 1917 г.

Некоторые дослідники вважають, що 1917 р. у Росії склалися всі необхідні соціально-економічні і політичні передумови для перемоги соціалістичної революции.

Обращается увагу до низка чинників, які вплинули на характер загальнонаціонального кризи:

слабость ліберальних політичних сил є;

быстрая радикалізація мас без твердої влади у країні;

тактика більшовиків, вдало використовували партійну дисципліну, політичну волю, широку агітацію і пропаганду серед народу умовах слабкості Тимчасового уряду.

Представители інший погляду вважають, що Жовтневі події - це — державний переворот, досконалий більшовицької партією, яка захопила владу у Першої світової войны.

Список литературы

Наше Батьківщину. Частина I (Кулешов С.В., Волобуєв О.В., Броварник Є.І. та інших.). — М., 1991.

Октябрьский переворот. Революція 1917 р. очима її керівників. — М., 1991.

Карр Еге. Історія в Радянській Росії. Кн.1: Том 1и 2. Більшовицька революція. 1917;1923. Пер. з англ./Предисл. Ненарокова О. П. — М., 1990.

Бурждалов Э. Н. Друга російська революція. Повстання у Петрограді. — М., 1967.

Верт М. Історія Радянського держави 1900;1991 рр. — М., 1992.

Карр Еге. Історія в Радянській Росії. Кн.1: Том 1 і 2. Більшовицька революція. 1917;1923. Пер. з англ./Предисл. Ненарокова О. П. — М., 1990.

Наше Батьківщину. Частина II/Кулешов С.В., Волобуєв О.В., Броварник Є.І. та інших. — М., 1991.

Гражданская війна та військова інтервенція у СРСР: Енциклопедія. — М., 1983.

Иоффе Г. З. Білу справу. Генерал Корнілов. — М., 1989.

Спирин Л. Класи і головою партії у громадянській війні у Росії. — М., 1968.

История громадянської війни СРСР 1917;1922 рр. — М., 1970.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.