Роль ООН становлення нормативної системи міжнародних отношений

Роль Організації Об'єднаних націй у становленні нормативної системи міжнародних отношений.

Запровадження 2.

1. Силова і нормативна системи міжнародних відносин 4.

2. ООН: завдання й принципи функціонування 9.

3. Нормативна база ООН конфліктів 15.

4. Шляхи її подальшого розвитку ООН 23.

Укладання 26.

Література 28.

У цьому світлі недавніх подій у Іраку, і навіть різних військових сутичок, якими був сповнений минуле десятиріччя, викликали сильні розбіжності на міжнародній арені, здається недоцільним розглянути роль Організації Об'єднаних Націй як головного нормотворческого інституту, у міжнародному середовищі. Підходи до цього питання також відрізняються до протилежностей. Так, хтось вважає, що ООН віддавна не впорався зі своїми функціями у сфері запобігання збройних конфліктам та забезпечення реальної нормативно-правової бази на для ефективного мирного дозволу міжнародних суперечок і розбіжностей. Інші дотримуються думки, що жоден альтернативи ООН наразі немає, тому, що регіональні організації представляють інтереси окремих регіонів, найчастіше протилежні, тому й вироблення загальних норм без всесвітньої організації видається можливої. У цьому треба сказати, що норми, вироблювані нею, як ОБСЄ, приймаються у його відповідності до Статуту ООН і його різними деклараціями. У цей час, НАТО неодноразово доводило практично, що ООН успіхом не для нього непогрішимою інстанцією, і приймала рішення оминаючи Ради Безпеки ООН, цілком логічно мотивуючи своєї інтерпретацією статей Статуту. Справді, не можна погодитися, що існування таких «лазівок» значно послаблює ефективність самої Організації, але з моєму глибоке переконання, ліквідація ООН як такої неминуче привела б до хаосу, зупинити який було б практично неможливо. Питання «що далі буде прийняти із ООН?» хвилює багатьох, оскільки вони приходять до усвідомлення те, що якщо Організація функціонуватиме бо наразі, користі від неї мало. Справді, чому США ні прийняти роль «світового поліцейського», адже єдиною наддержаві, яка має усіма можливими ресурсами влади, організація, що є розгалужений у світі бюрократичний апарат, більш як наполовину їй фінансована, де США, як постійний член Ради Безпеки, що й має право вето, не служить вищим авторитетом. У цьому й корениться, на мою думку, криза ООН. На світової арені значний вплив грають два угруповання: навіть Великобританія з одного боку, основні країн ЄС (Німеччина, Франція) і Росія з іншого. Ці країни практично у такому складі - й є постійними членами ООН (плюс Китаю і мінус Німеччина) і всі мають право вето. У цьому інші члени Ради Безпеки безупинно перебувають під тиском однієї з цих сторін. Відповідно, дійти якомусь якоїсь спільної думки їм дуже складно, а найчастіше неможливо. Звідси виникає патової ситуації, вирішення питання затягується, сама проблема продовжує погіршуватися, й тут окремі країни не вважають за потрібне чекати, поки, нарешті, бракуватиме вихід із безвиході (а разом з існуючої системою прийняття рішень, саме згаданим правом вето, навряд чи знайдеться), починають діяти за власний розсуд. Статут ООН передбачає, що «застосування збройної сили стосовно іншій державі у ліквідації агресії можливе лише за наявності відповідного постанови Ради Безпеки, але є ще таке поняття, як «самооборона», яка передбачає знищення виникає загрози національної стратегії безпеки (а цю категорію можна включити дуже багато), що у принципі легально і потребує спеціальних мандатів, отже й тут проблема інтерпретації грає ключову роль. У останні роки дуже багато говорять проблему «гуманітарної інтервенції», що означає право членів ООН втрутитися у внутрішній конфлікт, якщо створюється загроза прав людини (геноцид і репресії), ніж активно користуються США задля досягнення своєї мети (про міжнародних збройних конфліктах мова не йде, що у наші часи це стало великий рідкістю). Отже, виникає низка запитань: навіщо взагалі потрібна ООН? Які цілі вона себе ставила, яких їх домоглася, а яких немає? Виправдовуються чи витрати держав-членів? Наскільки ефективність ООН відповідає даним історичним умовам? Що зробити для забезпечення максимальній ефективності Організації? Мета цієї роботи у тому, аби цей ці запитання і дати хоча б приблизний прогноз майбутнього ООН.

1. Силова і нормативна системи міжнародних отношений.

До цього часу вироблено єдиної теорії міжнародних відносин, а відповідно є безліч різних точок зору місце суверенної держави у міжнародних стосунках у умовах глобалізації. Показовим є суперечка школи політичного реалізму з неолибералами.

Перші підтверджують, що попри все глобалізаційні процеси, головним актором на міжнародній арені залишається суверенну державу, бо всі внутрішньополітичні і зовнішньополітичні рішення приймає главами держав, і хто інший, а принцип суверенітету зафіксовано як невідчужуване право нації. Будь-які міжнародних організацій що немає легітимним правом до насильства, у суверенної держави таке є щодо своїх підданих у разі порушення ними закону, встановленого всім. І цього права як позбавлення людини свободи визначений термін, примусу його до визначених виправними роботам і виплатах штрафів, а у країнах як страти за особливо тяжкі злочини закріплено в конституціях чи інших зводах цивільних законів. Держава виробляє цих законів з допомогою законодавчої влади, проводить їх у життя і право їх виконанням з допомогою виконавчої влади й карає право їх порушення з допомогою судової влади. Можливо, ця модель який завжди у такий спосіб виглядає практично, але він дає державі владу громадянами, зобов’язаних підпорядковуватися його законам. У міжнародних відносинах все цілком інакше: але немає верховної влади, загального закону, органу, який міг би покарати держава за недотримання будь-якого принципу, звідси виникає посилка, що не може змусити суверенну державу прийняти ту чи іншу рішення, отже саме є єдиним, по крайнього заходу найважливішим учасником міжнародних відносин. Такий їхній підхід веде до ідеї те, що раз ніякої вищої інстанції немає, а міжнародні процеси стихійні і хаотичні, то кожна держава саме повинно піклуватися про захист своїх інтересів. Але ресурси в усіх держав різні, отже, одні країни сильніше інших, вони мають більшої владою з інших державами, і, щоб стримувати ці держави, постійно створюються коаліції, тобто одні групи держав врівноважуються іншими групами. Залежно від історичних, економічних і полі-тичних умов відбуваються перегрупування. Ця концепція була розроблена рамках школи політичного реалізму й отримала назву теорії «балансу сил». Якщо це баланс порушується внаслідок агресії однієї чи кількох держав чи внаслідок стрімкого посилення якоїсь держави по оточуючих його країнам (було з Німеччиною, Японією, в деякі періоди історії - з Росією, а час таким державою є США), порушується стабільність міжнародної системи загалом і імовірний перехід до нову систему міжнародних відносин, які зазвичай супроводжується війнами. Звідси й знамените висловлювання Р. Арона, що міжнародні відносини «розгортаються затінена войны"[1]. У цих війн з’являються нові системи міжнародних відносин, де умови будуть диктуватися стороною що перемогла у війні, інші ж держави об'єднуватися, щоб скласти їй противагу. Принцип рівноваги був відомий ще античності (постійне протистояння і перегрупування грецьких полісів), а озвучена у епоху Ренесансу, коли Н. Макиавелли висловив ідею про те, що необхідно підтримувати певний баланс між 5 основними державами Італії. Ці ідеї був у подальшому розвинені ідеологами французької англійського Просвітництва і успадковані реалістами. Причому залишилася тільки теорією: баланс сил із задоволенням застосовувався практично, починаючи від політики англійського короля Генріха VIII і до коаліційними блоками в війнах XX столетия[2]. Догматики політичного реалізму вважають, що з винаходом створення ядерної зброї система, джерело якої в силі, тим паче обгрунтована, оскільки ядерну зброю і є стримуючим чинником. Безсумнівно, воно призводить до гонці озброєнь і «дилемі безпеки», коли, нарощуючи оборону, держава провокує озброюватися й держави. У цьому все усвідомлюють, що за наявності створення ядерної зброї, на випадок війни той, хто вдарить першим, загине другим, відповідно перемога у ядерній війні неможлива, отже немає анінайменшої ймовірності початку Третьої світової війни. Звідси можна дійти невтішного висновку, що силова система міжнародних відносин більше відповідає реаліям времени.

Та протягом останніх роки велику привабливість мають інші теорії. У зв’язки й з всеохопними процесами глобалізації, такі як взаємна інтеграція, дедалі більша транспарентність кордонів, інтернаціоналізація коштів комунікації, взаємопроникнення різних культур, очевидно, що роль національної держави все-таки помітно знизилася. Особливо на цю сприяє зростання ролі міжнародних стандартів і наднаціональних організацій. До до них відносяться універсальні організації, такі як що проіснувала з 1919 г. по 1939 г. Ліга Націй і яка прийшла їй змінюють в 1945 г. ООН, яку далі і піде мова, інші міжурядові організації (МПО), такі як МВФ, СОТ і несподівано т.д., які є спеціалізованими установами ООН, регіональні МПО, такі як НАТО, ОАГ, ОБСЄ, СНД, Рада Європи, ОПЕК, які відіграють вирішальну роль своїх регіонах, а й у в світі. Також виділяють регіональні інтеграційні об'єднання, такі як АСЕАН, ЄС, НАФТА тощо., міжрегіональні МПО (Британське співдружністьCommonwealth). Особливу роль почали виконувати неурядовими організаціями (НВО), такі як Лікарі без кордонів, Міжнародний Червоний Хрест, Паризький клуб, приватні й неформальні об'єднання (Лондонський клуб, «Семерка»)[3]. Але окремо варто згадати транснаціональні корпорації (ТНК), без яких вже неможливо уявити сучасний світовий співтовариство, завдяки яким відбувається взаємопроникнення економік, постійне те що капіталами національних кордонів, що ставить під хоча б із економічної боку принцип незалежності суверенної держави від інших учасників міжнародних відносин. У цьому міжнародні магнати (наприклад, Білл Гейтс, «Microsoft») іноді мають кошти, перевищують бюджети окремих держав, а активів самих ТНК, а знаючи, яку роль час економічна складова грає у політиці, не можна недооцінити роль відділу міжнародних організацій як досить сильних учасників міжнародних відносин. Хоча можна і заперечувати, що держава продовжує залишатися основним актором на міжнародній арені, адже останнім словом завше залишається його, і співіснувати державам без використання сили дуже складно. Ця суперечливість є одним із найважливіших характеристик міжнародних відносин даної епохи, і згладити її зовсім на просто.

А, щоб у певною мірою регламентувати відносини між державами і спробувати відмовитися від збройних конфліктів, у процесі держави стали виробляти собі інших члени міжнародного співтовариства, певні правил поведінки на зовнішньополітичної арені, що цих правил однаково поширюються попри всі держави, що їх приймають. Таких, оскільки прийняття певної норми найчастіше продиктовано доцільністю даного правила. Інша річ — міжнародне право, воно зафіксовано у певних договорах, зобов’язання, які країна перебирає тощо. До дотриманню міжнародного права міжнародну спільноту як закликає, а й зобов’язує держави, частіше діючи політикою «батога», ніж «пряника», оскільки, скажімо, без привілеї можна обійтися, але втрачати не хоче ніхто (наприклад опинитися під ембарго), тому держави — понад чи менш охоче діють у рамках міжнародного права. Хоча є договір політичні лідери, які визнають його як такий, але у таких випадках в впливають міжнародних організацій (різні суборганизации ООН) й інші держави, наделенные/не наділені певними полномочиями.

Але цьому норма відрізняється від правничий та іншим моментом: поняття «норма» значно ближчою до категорії моралі, ніж до юридично закріпленим положенням. Тому й нині до її недотримання такі суворі заходи вживатися не будуть, що морально на одне, аморально іншому, що морально для простої людини, аморально для політика та навпаки (Макіавеллі). Тому оцінювати дії учасників міжнародних відносин із етичної погляду ще складнішим, ніж із юридической.

Попри цю різницю у поняттях, автори використовують їх задля позначення однієї й тієї самого процесу — становлення нормативної системи міжнародних відносин, деякі вживають словосполучення «примат права» і «верховенство права в МО», з’ясувавши, що ж усе-таки автори розуміють одні й самі явища, декому цитат умовно приймемо ці поняття, як тождественные.

Отже, нормативна система міжнародних взаємин у на відміну від силовий передбачає «взаємодія «національних інтересів, витлумачених в термінах легитимности""[4], а чи не з урахуванням сили, що проповідують основоположники школи «real-politik».

Нормативна система необхідна, щоб вийти з хаосу і анархичности, властивих спочатку міжнародних відносин внаслідок неможливості врахувати все національні інтереси, у тому, щоб будь-яке застосування сили проти когось перебував під контролем, відповідно знижувалося число мирного населення, втягненого в конфлікти, й у принципі, для запобігання цій конфліктів у цілому. Норми міжнародного права просто неможливо ситуації розвинутися до позначки, коли неминуче зіткнення. У цьому нормативна система міжнародних відносин передбачає рівноправність держав поставляють на світовий арені, яке, проте, годі було плутати з рівністю, що у силу наявності цілком різноманітних ресурсів у різних кількостях є держави бідні і багаті, слабкі й сильні. Рівноправність ж передбачає систему, коли він в кожного держави буде за одним голосу, незалежно з його статусу, коли міжнародні відносини вийдуть з контексту сили, оскільки перед законом дедалі рівні. Але, по-перше, ми маємо такого міжнародного закону, який визнавали б, усе країни, Не тільки кілька процвітаючих держав, немає і спільного наднаціонального органу, який би виробив цього закону і стежив його виконанням. І якщо не піти принципу М. Каддафі, що суспільство, може контролювати себе саме, ми неминуче то дійдемо ідеї світового уряду, яке найближчими кількома десятиліття навіть із самим оптимістичних прогнозів неможливо. А неможливе тому, деякі держави гальмують відхід силовий політики у бік нормативної, тому що їм це невигідно, будучи досить сильними і з допомогою цього неймовірне вплив у світі, зрозуміло, вони хочуть цього втрачати. Але відкрито вони хочуть це висловити що неспроможні, оскільки споконвічно вважаються основоположниками ідей нормативної системи. У цьому ООН, які мають просувати норми й прискіпливо стежити над виконанням правовими рамками, виявляється безсилою, тому й щодо початку нормативної системі говориться вулицю значно більше, ніж робиться. У наступному розділі розглянемо історію виникнення ООН і його початкові мети, щоб далі простежити, наскільки вона до них підійшла майже 60 років свого функционирования.

2. ООН: завдання й принципи функционирования.

Ідея створення всесвітнього органу задля забезпечення колективної безпеки виникла набагато раніше появи ООН. Після закінчення I Світовий війни, в 1919 г. такий орган було створено проекту американського президента особливодемократа Вудро Вільсона, щоправда самі США не вступив у Лігу Націй, оскільки Сенат США відмовився ратифікувати її Статут. СРСР запросили розпочати Лігу лише у 1934 р. (а 1939 г. вже виключили за війну з Фінляндією). Але найдивніше — те, що у вересні 1926 г. в зв’язки й з рішенням Локарнской конференції Ліга Націй прийняла Німеччину до своєї члени з наданням їй постійного місця у раді. Отже, колишній агресор отримав таку можливість протидії будь-яким можливим заявам Ліги, спрямованим проти. Але таким заяв і коментарів не надходило, оскільки головним ворогом продовжував залишатися Радянський Союз перед. Але як у 1933 г. Німеччина вийшов із Ліги націй для відкритої підготовки до майбутній війні, забеспокоившиеся союзники запросили СРСР. І попри то що він слід було вже тривожитися по-справжньому у зв’язку з Італійської агресією в Ефіопії, порушенням Німеччиною Версальського і Локарнского договорів, итало-германской інтервенцією хто в Іспанії, анексією Австрії Німеччиною й іншими тривожними подіями, далі обговорення цих питань Ліга не просунулася. Це тому, що західні держави прагнули направити фашистську агресію проти СРСР, що визначило безпорадність Ліги Наций.

У цьому необхідно згадати про факти розділу колоній в 20-х рр. між государствами-победителями, що діялося у вигляді роздачі мандатів, під прикриттям Ліги Націй. Отже, від свого створення Ліга Націй служила інтересам експансіоністської зовнішньої політики України західних держав.

Г. Моргентау пише, що у 1934 р., тоді як Парагвай продовжував воєнних дій проти Болівії з порушенням Статті 16 Статті Версальського договору про заснування Ліги Націй, багато членів Ліги обмежили ембарго на поставку зброї, спочатку оголошеного обом воюючих сторін, на користь Парагваю. Далі він наводить решта 2 прикладу, коли члени Ліги Націй офіційно ухвалили необхідність застосування санкцій проти держав, які порушили Статтю, але так цього й не зробили. І так було в 1937 г. при нападі Японії на Китай. Моргентау також пише, що заходи, прийняті проти СРСР 1939 г. за війну Фінляндією — виключення з Ліги Націй — далеко ще не відповідали тим колективним діям, які мають бути застосовані по Статті. На відношенні Італійської агресії в Ефіопії в 1935 р. Ліга Націй прийняла зовсім надто м’які заходи щодо агресора — не було ні ембарго на нафтові поставки ні закриття для Італії Суецького каналу, — що підприємство вочевидь сприяла виробленню у агресора почуття вседозволенности[5].

Організація, формально існуюча задля забезпечення колективної безпеки й підтримки світу, не досягла ніяких істотних результатів і безсило спостерігала над перебігом II Світовий войны.

Але сприяння міжнародної безпеки було єдиною функцією Ліги Націй. Це було перша організація, створена у тому, щоб регламентувати відносини між державами. Її головним нормотворческим досягненням було активне сприяння прийняттю пакту БрианаКеллога у 1928 р. Сторони, що підписали цей пакт (спочатку Франція та, а потім ще 48 держав), брали він зобов’язання врегулювати будь-які міжнародні суперечки мирними коштами Німеччини та відмовитися від «війни як від кошти досягнення національних интересов[6]. То був перший міжнародний документ свого роду, де країни добровільно взяли він певні зобов’язання із метою запобігання подальших збройних конфліктів. Ліга Націй пошарпана те, що вони мали достатніх засобів на держави, порушили прийняті міжнародні норми (ООН виправила помилку своєї попередниці з допомогою організації Ради Безопасности).

Фактично Ліга Націй розвалилася над своєю безглуздістю ще 1939 г., на папері її діяльність припинено у квітні 1946 г. рішенням спеціально скликаній Ассамблеи.

Але світові держави продовжували шукати шляхи до втілення ідей колективної безпеки все, оскільки жахи II Світовий війни ще більше переконали їх у потребі створення нової міжнародної організації, яка змогла відповісти на виклики, якою змогла протистояти Ліга Націй. Проект створення і Статуту цієї організації було запропоновано на Конференції 4-х держав (США, СРСР, Великобританія й Китай) в ДумбартонОксе, і з квітня до червень 1945 г. була спеціально скликана Конференцію у СанФранциско, названа Конференції Об'єднаний Націй, де 50 держав-засновниць підписали Статут ООН.

Найважливішими принципами ООН є рівність всіх членів організації, сумлінне виконання ними узвичаєних себе зобов’язання, дозвіл спірних питань мирними засобами, припинення загрози чи застосування сили проти будь-якого государства.

Статут зобов’язував членів ООН «приймати ефективні колективні заходи» для запобігання і усунення загрози світу і придушення актів агресії, а також вирішувати міжнародні суперечки «мирними засобами, у порозумінні з принципами справедливості і журналіста міжнародного права"[7]. Вперше у ролі основного початку міжнародних взаємин у Статуті було закріплено принцип рівноправності і самовизначення народов[8]. Статут також встановив необхідність примусового воєнного втручання із боку сил ООН в разі існування загрози світу та безпеки і коли інші кошти виявилися неэффективными[9], але це дії не стосуються ситуацій повністю які стосуються внутрішніх справ держави й не загрозливих ні міжнародній безпеки, ні життя і прав мирного населення цього государства.

Членами ООН можуть бути все миролюбні держави, що беруть він які у Статуті зобов’язання і може, на думку Організації, їх виконувати. Ці зобов’язання стосуються правил поведінки держав в певних ситуаціях як і мирний час, і у умовах конфлікту, щодо будь-яких проявів взаємодії держав на міжнародної арене.

Хоча Статут ООН, став результатом угоди багатьох держав, покликаний служити підтримці світу, безпеки народів та розвитку мирних, дружніх стосунків, взаємоповаги між державами, сама ООН і його Статут не гарантують світу. На його забезпечення необхідні єдність і узгоджені дії всіх членів організації. Так британська газета «The Times невдовзі після ухвалення Статуту нової Організації 28 червня 1945 писала: «Надія людства на тривалий світ покладається не так на текст Статуту, розробленого в Сан-Франциско, але в міцний союз, однією мовою і тільки із проявів якого є це Устав"[10].

Організація Об'єднаних Націй має шість головних органів — Генеральну Асамблею, Рада безпеки, Економічний і Соціальний рада, Рада з питань опіки, Міжнародний суд секретаріат. Їх повноваження, функції і діяльність дозволяють охопити всю сукупність питань, які входять у компетенцію міжнародної организации[11].

Розпочиналося, як відомо, ідеалістично. ООН чесно намагалася в наступні роки робити якісь заходи для хоча б часткового досягнення поставленої мети. Однак у повоєнному світі, розділеному «холодної війною» на два табору, кожен із яких було представлений постійним членом Ради Безпеки, які мають правом вето і ядерним зброєю, Організація Об'єднаних Націй виявилася паралізована. Навіть якщо після закінчення «холодної громадянської війни» до РБ ООН досягалося одностайність лише з приводу операцій, які мають проводитися ООН здебільшого периферії області інтересів великих держав. Коли ж справу сягала дій в безпосередній близькості до однієї з п’яти привілейованих держав чи його стратегічних інтересів, відбувалися взаимоблокировки рішень постійними членами, що змушувало країни діяти агресивно, часто вже не отримавши цього ніякого спеціального мандата.

У цьому очевидно, що така розклад далеко ще не відповідає реальним умовам поставляють на світовий арені. Журнал the Economist пише: «Власники правом вето Раді Безпеки, Постійна П’ятірка чи П5 (P5), просто є переможцями в Другій світовий війні, плюс Китай. Інші 10 членів вибираються з решти 186 в Генеральної Асамблеї. Десять непостійних членів тепер називають себе Обирають Десятка чи И10 (E10-the Elected Ten), в такий спосіб нагадуючи про сумнівність повноважень тих, кого голландський посол в 1999 р. позначив як Наследную П’ятірку, щось подібне міжнародний Палату Общин"[12].

З часу закінчення II Світовий війни, можна вважати, міжнародна обстановка кілька змінилася. З п’яти країн, претендують на привілейованість, цього заслуговує, мабуть, одна з них, і це США. Ні Франція, ні Великобританія, на думку фахівців тієї самої видання, що неспроможні бути великих держав, що потенційно можуть вирішувати долю решти світу, скоріш, кажуть експерти, з цього роль більше підійшла Німеччина, що має нині набагато більшими ресурсами. Амбіції Росії, не що усвідомила себе рядовим державою, також простираються необгрунтовано високо. Військові потенціали Російської Федерації не така сучасні і великі, як хотілося б, а про сумному стані російської економіки, яка також перешкоджає посиленню і можливість модернізації коштів оборони. Це факти загальновизнані, тим не менш, коли справа стосується зовнішньої політики України, країна знову вважає себе великою державою (це стосується суспільної думки) і намагається диктувати умови країнам, об'єктивно могутнішим. Звісно, з наддержави стати просто звичайній країною дуже боляче, особливо у тлі все зростаючого процвітання США, та все ж, напевно, не доцільно жити своїми минулими досягненнями, слід шукати нових шляхів, які можуть згодом відновити статус России.

Ведучи мову про П5 треба сказати, що Китай, у свого сплаву з величезного населення і побудову досить непогано що розвивається економіки, повинен мати вагоме становище поставляють на світовий арені, тим паче, що за деякими даним КНР стрімко нарощує свої ядерні возможности.

У кожному разі, чому просто більше не скасувати це вето, внаслідок чого стільки проблем? А ще не хоче йти. Поки що всі 5 «ветоимущих» не погодяться добровільно відмовитися від цього, будь-яким спробам позбавлення права вето неминуче зайдуть в тупик.

Проте діяльність ООН стосується як запобігання військових конфліктів, значно більше число документів, прийнятих ООН і його членами, стосується мирних аспектів людської життєдіяльності. Одна з головних місць серед нормотворчих досягнень ООН є прийняття у 1948 г. Загальної Декларації правами людини, яка підкреслювала неотъемлемость прав чоловіки й необхідність їх захищати. Це була спроба вказати державам бажане спрямування їх поведінки у цій сфері та спільні завдання, до досягненню яких мають були прагнути. Пізніше з урахуванням Декларації розробили Пакти про права людини, у яких приймали форму не рекомендацій державам, а політичні зобов’язання, підлягають выполнению[13]. ООН під час свого існування прийняла величезне кількість таких документів мають у найрізноманітніших галузях та Міжнародних відносин, й міністерство внутрішніх справ держав. Ці документи, складові величезну нормативну базу ООН, дозволили значно убезпечити права кожного окремого індивіда у разі, де це знадобилося, хоча б частково впорядкувати самі міжнародні відносини, позбавивши держави можливості діяти у будь-який ситуації лише з за власним бажанням, і зробити дозвіл міжнародних конфліктів, якщо вони виникають, більш ефективним. Зрозуміло, більшість країн усвідомлюють вигоди цих досягнень, оскільки навіть найпоширеніше у минулому засіб залагоджування будь-яких суперечок — війна — нині є їх украй дорогим задоволенням, і щоб убезпечити себе від домагань багатшого ворога, краще погодитися визначені зобов’язання, але житиме спокійно. У цьому полягає перевагу нормативної системи перед силовий, що вона враховує інтересів всіх учасників, Не тільки сильних світу сего.

Якщо ж вигоди нормативної системи не очевидні тій чи іншій країні, то нею швидше за все очевидна неминучість відплати порушення норм зі боку країн світу. Нині ця справді так. Тільки найпотужніші може дозволити собі порушити певні правила, але і вони прагнуть усіляко виправдати свої дії, апелюючи до якихось іншим нормам. Звідси очевидна общепризнанность нормативної системи як найкращою форми взаємодії рамках міжнародних відносин. У наступному розділі хотілося б на конкретні приклади реалізації норм поведінки держав в конфліктних ситуаціях з допомогою ООН, її успіхах і невдачах цьому пути.

3. ООН в конфликтах.

Організація Об'єднаних Націй, будучи багатофункціональної, все-таки у першу чергу, як об'єднання держав, покликане забезпечувати міжнародну безпека продукції та світ в усьому світі. У арсеналі коштів ООН перебуває, як мирні кошти, як домовленості, рекомендації, прохання тощо., і різні санкції, що застосовуються державамичленами ООН стосовно порушнику міжнародного права, і - зафіксований у главі VII Статуту — декларація про військове втручання, щоправда, за певних обмежень. І саме VII глава завжди викликала найбільше кількість суперечок і чвар, оскільки про необхідність воєнного втручання у постійних членів ООН виникало і виникають разногласия.

Г. Моргентау пише, що, хоча це Глава вулицю значно більше відповідає цілям централізації міжнародної влади, відповідно ефективності норм міжнародного права, вона також має низку недостатков[14]. Так, наприклад, ухвалення рішення на чолі 7 неодмінною умовою є згоду п’яти постійних членів РБ, що має децентрализующий характер, тому, прийняття рішень щодо таких запитань часто затягується, інколи ж буває неможливим. Отже, все розбіжності й конфлікти, викликані непродуманістю пункту 3 статті 27 Статуту, були передбачені ще роки існування Организации.

Першою такою конфліктом стала війна на Корейському півострові, де фактично зводили рахунки дві наддержави у розпал свого протистояння. 25 червня 1950 г. війська КНДР під керівництвом радянських військових фахівців перейшли 38-у паралель і крізь дні зайняли Сеул. США звернулися до ООН за допомогою і, отримавши згоду, почали виступати під оонівським прапором. СРСР той час бойкотував засідання ООН, оскільки визнавав представництва Китаю у ООН урядом Чан-Кайши, і відсутність на засіданні було розглянуто тоді не як протест, бо як просто відсутність, що у стало нормою. У зв’язку з цим, Радянський союз був у опозиції ООН. Організація надала під командування США війська, представлені шістнадцятьма державами, у результаті захоплена в протягом двох місяців Південну Корею була звільнена, а війська Північної Кореї на межі розгрому. Їх врятувало раптове втручання із боку КНР, чиї війська витіснили сили ООН із території КНДР, що затягнуло війну до 1953 г. У війні, де загинуло 1 млн. чол., може бути победителей.

Корейська кампанія була найпершою військової місією ООН, де Організація не змогла протистояти несподіваним викликам і змогла встановити світ стислі терміни. У цьому слід зазначити, що тільки завдяки ООН успіхом не відбувалося подальших великих сутичок й у час відбувається потепління взаємин між Північної та Південною Кореєю і з вже вголос говорять про ймовірній возз'єднання. Отже, роль ООН у підтримці світу на Корейському півострові досить великий. Якщо ж казати про, усуненні конфлікту, то тут плоди несуть основному економічні перспективи загального розвитку Північної Південної Кореї, що раніше чи пізно змусить ворогуючі боку відмовитися від взаємних претензій й призведе до інтеграції у межах півострова. Не доводиться це забувати, що став саме ООН головне ініціатором і каталізатором процесів зближення. Для обох сторін існують певний набір угод, привнесених Організацією і обязующих їх дотримуватися мирної політики під її заступництвом. Це стосується й військових зобов’язань, і керував економічного і політичного поведінки. Як приклад можна навести підписання Північною Кореєю домовленості про нерозповсюдження ядерних озброєнь, недавно досягнутої взаємної домовленості Півночі та Півдня про порядок перетину демілітаризованій зони цивільними особами, що дозволить дати хід межкорейским економічним проектам. Якщо говорити виключно про Південної Кореї, це держава взагалі часто був представлений у різних міжнародних органах і комісіях як рівноправного члена, а 1992 р. Корея вибрали у складі Економічного і Соціального Ради ООН, що свідчить про досить в тісному співробітництві між країною і міжнародним науковим співтовариством. Обидві стали на шлях визнання міжнародними нормами, хоча й однаково, що з різними методами на них ООН. Так, Південну Корею, дотримуючись міжнародні норми, користується всім комплексом пільг і сприянням із боку ООН і його організацій. Північна Корея, навпаки, змушена не погоджуватися з рішеннями і постановами країн світу, оскільки справедливо боїться відплати в вигляді санкцій або навіть воєнних операцій із боку ООН.

У 90-х роках особливо обговорюваної стала концепція «гуманітарного втручання», подразумевающая можливість втручання міжнародного співтовариства у внутрішні справи держави, якщо усередині нього йде переслідування будь-якої народності чи порушуються громадян. Гуманітарні інтервенції найчастіше робилися Сполучені Штати і були по-різному сприйняті у світі. Наприклад, місія в Сомалі проводилася в 1992 р. з урахуванням прийнятої одноголосно Радою Безпеки резолюції (UNSCR 794) і став прецедентом гуманітарного втручання у внутрішні справи государства[15]. Але, як у Г. Кіссінджер, коли довелося б вже здійснювати «контролю над дотриманням ворогуючими сторонами добровільно узятих він зобов’язань, загальне згоду зник і розв’язання стала силою нав’язуватися то однієї, то другой"[16]. Більше показовою є участь сил НАТО і ООН в операції у Боснії, країні, після розпаду Югославії офіційно визнаної ООН, в яких точилася громадянська война.

Балкани історично є зоною постійних конфліктів: переділи територій тут відбувалися настільки часто, що вдалося, що про частину деяких народів мешкають далеко ще не у своїй території. Звідси й зіткнення, якщо більшість населення — мусульмани, іншу частина — християни, і як і раніше, по фанатичності та запеклості часто не поступаються одна одній. У Боснийском конфлікті брали участь мешканці її території боснійці, серби й хорвати, причому останні виступали за НАТО й снаги ООН. Сторони почали проводити великі етнічні чистки до того, як встигли втрутитися війська НАТО, запрошені урядом Боснії люди, отримавши мандат від ООН для проведення цієї операції (резолюції UNSCR (1990) 836, 844). У принципі так, поставлені завдання досягнуто, але довгострокові перспективи мирного розвитку на той час були забезпечені, тому надалі з питань політичного регулювання, що відбувся за гуманітарної інтервенцією, виникли серйозні проблемы[17]. Тобто, США фактично створили що об'єднує три народу незалежну Боснію, що неминуче згодом призвело до громадянської війни отже, НАТО стало перманентним окупантом у країні з метою збереження світу. ООН у цій ситуації недостатньо виявилася, оскільки була вироблено концепцію й документально був закріплено політичне розвиток цій території. Обмеженість нормативної бази на боснийском питанні привела надалі вдаватися до ескалації конфлікту, й новим людським жертвам.

Однак у вищому рівні загострення Балканської проблеми ситуація кілька інший, змінилася і розстановка дійових осіб. По-перше, Косово було офіційно визнано частиною території Сербії, хоча її населення на 80% склали албанці. Ця земля завжди вважалася священної всім сербів, але у ньому практично будь-коли вщухали чвари між християнської (сербської) і мусульманської (албанської) частинами населення. У 1998 р. почалася операція НАТО на чолі зі США можуть у Косові, не санкціонована ООН. Оскільки ООН дотримувалася принципу поваги національного суверенітету, вона схвалила такого рішення, у яких її підтримала Росія. Кіссінджер пише, що американська народ, не може бути спокійним побачивши такого насильства, як і Косово, тому й мети США виправдані. Одностороннє операція оминаючи Ради Безпеки ООН було з несхваленням зустрінута по всьому світу. Тут головним став той час, що американці не можуть зуміли викоренити конфлікт, просто підписали перемир’я, зупинившись у тому, що Косово — це частина Югославії. Через війну Америка опинилася у досить складному становищі, коли він намагалася зберегти цілісність Югославії, у своїй виступала за автономію Косово. Ситуація у Косово оголила проблему використання сили без схвалення уповноважених органів. З одного боку, гуманітарна інтервенція йде з найголовнішим принципом Статуту ООН — принципом державного суверенітету, і навіть може сама послужити загрозою для міжнародної безпеки. Але треба відзначити, що у наш час, забезпечення правами людини стає більш важливою нормою, ніж непорушність суверенітету, який тим паче перестає грати опорну роль, тоді як державі відбуваються геноцид етнічні чистки, порушення резолюцій Ради Безпеки. По-друге, таке втручання які завжди може бути небезпечним загального світу, оскільки які завжди присутній ймовірність виходу конфлікту за рамки однієї держави. Напрошується висновок, що ООН заборгувала понад старанно підходитимемо розгляду недопущення схожих ситуацій, і, можливо, зі часом, прийняти концепцію гуманітарної інтервенції як міжнародну норму.

Слід зазначити, що ООН грає величезну роль постконфліктному устрої, домагаючись забезпечення мирного населення продуктами і медикаментами, встановлюючи найприйнятніший є в момент політичний режим. Всі ці кроки щодо стабілізації ситуації у Косово були закріплені у резолюціях та інших документах ООН, наприклад, досі функціонує Місія ООН у Косові (МООНК).

Іншою важливою моментом відносин між ООН та є іракський криза цього року, початок що було належить ще 1990;1991г. Тоді конфлікт розпочався з те, що Саддам Хусейн, пред’явивши сусідньому Кувейту заздалегідь нездійсненний ультиматум і, отримавши відмова, у ніч із 1 на 2 серпня 1990 р. ввів полумиллионную іракську армію завезеними на територію Кувейту захопив його, мало зустрівши опору. Ірак оголосив про «злитті» Іраку і Кувейту, фактично анексувавши територію суверенної государства.

На ці події відразу відгукнулася ООН, вже 6 серпня проти Іраку ввели жорсткі санкції, включаючи морську, повітряну і сухопутну блокаду. Рада безпеки зажадав від Багдада виведення військ з Кувейту, але вимога відкинули, тому ООН визнала анексію Кувейту незаконною і оголосила початок операції «Щит у пустелі», метою якого було зосередження Збройних Сил коаліції у районі конфлікту. У цієї операції взяли участь військовослужбовці з понад 30 держав, хоча переважна більшість становили американці. Головними «спонсорами» операції стали інших країнах Перської затоки, котрі хотіли у разі її провалу піти стопами Кувейту. «Щит у пустелі» тривав на початок 1991 р. 16 січня союзники відкрили проти Іраку бойові дії, отримали схвалення Ради Безпеки ООН. Розпочався другий етап операції з визволенню Кувейту, який отримав назву «Буря» в пустелі" і очолений американським генералом Норманом Шварцкопфом. Його початком послужив старанно спланований масованого удару авіації, скоординований з ударами крилатими ракетами «Томагавк». Коли 39 днів було досягнуто повне панування повітря, сили коаліції перейшли до наземної частини операції. Попри все хитрості Саддама, такі як муляжі стратегічних об'єктів, і міць іракської армії, за чотири дні союзникам вдалося завдати їй нищівну поразку. Рада безпеки прийняв низку резолюцій, вкладених у позбавлення Іраку всіх видів зброї масового нищення і ракет з радіусом дії вищий за середній. Ірак офіційно оголосив про визнання цих резолюцій та скасуванню всіх рішень вжитих щодо Кувейту після 2 серпня 1990 г.

Велике поразка і суворі санкції мали відучити С. Хусейна від намірів коли-небудь ще проводити агресивну політику, це був великий прорахунок із боку країн коаліції, оскільки іракському лідеру вдалося налагодити експорт нафти, в багато разів перевищує допустимі квоти (програма «Нафта за продовольство»). Одержуючи не $ 2 млрд. на рік, а 16 — як і заробляв ще до його війни у Затоці (дані кінця 2000 р.), — Ірак придбав можливість знову нарощувати свій військовий потенціал і почав активно займатися розробляли зброю масового поражения[18]. ії какйфnnnааКиссинджер пише, у цьому велика частка провини Сполучених Штатів, що ніколи не вміли переносити воєнні успіхи на політичну плоскость[19] і дозволили розгромленому Іраку уникнути відновлення всього комплексу наслідків свого поражения[20].

Крім іншого, до Іраку була спеціально послано місія інспекторів ООН, які мають контролювати іракські військові розробки для недопущення створення зброї масового знищення у країні. Але з кінця 1997 р. Саддам почав методично саботувати роботу інспекційною системи, вислуховуючи загрози застосування сили з боку, які всякий раз заспокоювалися, і врешті-решт взагалі ліквідував режим інспекцій у грудні 1998 г. 21] Мабуть, можна було передбичати 1991 р. такий перебіг подій, знаючи психологію іракського лідера, але Захід побоявся порушувати розстановку наснаги в реалізації регіоні, аби отримати як друге агресора ще одне сильну державу — Иран.

Недолік повної свободи дій його з лихвою компенсований в операції проти Саддама в березні-травні 2003 р. Щоправда, США здійснювали цю операцію практично самотужки — з допомогою мізерної так званої «коаліції котра приєдналася» («coalition of the willing»), головним союзником у якій виступила Великобританія, добре осознавшая необхідність прямування американської лінії зовнішньої політики України. Нова місія інспекторів, грамота, надіслана Ірак для перевірки наявності зброї масового знищення, як і його попередниці, наштовхнулася на завзяте спротив з боку іракських влади. І це стало визначенню підозр із боку світового співтовариства у цьому, що Саддаму є ніде правди діти. У цей час США Колін Пауелл зробив офіційну заяву у Раді Безпеки, що він має певними доказами порушення Іраком встановлених ООН заборон. Як доказів надав супутникові фотознімки, нібито які відображатимуть пересувні лабораторії, але хто б погодився, що це можна зробити розглядати, як пряме доказ. Отже, голосу у Раді Безпеки розділилися, вперше і не користь США, які вважали що необхідно терміново завдати удару на випередження по ключовим штабам Хусейна, щоб скинути режим Саддама та намагання встановити демократичний режим. Однак Рада Безпеки все ж вважав, що кожен удар потягне у себе певні жертви, зокрема серед мирного населення. У цьому щось можуть бути гіршими для суспільної думки, ніж непотрібні втрати людей, у разі якщо війна затягнеться або досягне поставленої мети. По-друге, Рада Безпеки було взяти й подолати одна з головних принципів Статуту ООН — суверенітет національної держави. РБ не знайшов у діях Хусейна загрози міжнародному світу та безпеки тоді. Також ООН побоялася визнати можливість легального проведення гуманітарної інтервенції, тоді як навіть Великобританія неодноразово відзначали небезпека режиму С. Хусейна для народу. З огляду на вищевикладених причин, і навіть через своє хиткою положення у останні роки, ООН успіхом не могла ми собі дозволити розпочати бездумне напад на Близькому Сході. Війна, санкціонована ООН, проводилася під її прапорами, що ще більше збільшило думка з її діяльність (а більшість у світі з опитуванням не підтримували цієї війни" та навіть влаштовували масові демонстрации).

Але й Америка винесла певні уроки зі свого минулої політики у плані Іраку, і тому, ніж виглядати зовсім безпорадною у власних очах Хусейна і дати їй іще одна привид нарощування власної могутності й нахабного поведінки у регіоні, і навіть продовження сваволі в нафтової сфері, США вирішили завдати упереджувального удару, щоправда в в односторонньому порядку, оминаючи Ради Безпеки. Водночас вирішили зосередитися лише з об'єктах, віддалених від мирних районів, що, зрозуміло, було можливо, тим паче, що іракські бойовики пересувалися, використовуючи як щита жінок і новонароджених. Звісно, жертви були неминучі, і це принесло популярності Сполучених Штатів, хоча самі вони понесли мінімальні втрати. Але головне те, війна всетаки було виграно коаліційними силами, про це офіційно заявлено 1 травня. Невідомо, сталося з Саддамом: чи він загинув, чи він у одна з сусідніх держав, але з крайнього заходу «небезпечний» режим Хусейна ліквідований, країни встановлено новий режим, відповідно до принципами існуючих у світі демократичних, чи навіть нагадують демократичні, режимів. Роль ООН у цьому конфлікті знову звелася до згладжування його наслідки, як політичних, і економічних пріоритетів і гуманітарних. Копітка роботу вели в ООН з вироблення остаточної резолюції у справі Іраку, що має забезпечити повоєнний розвиток Іраку й збереження світу у цьому регіоні. У проекті резолюції 1483 (2003) Рада Безпеки заохочує формування іракським народом уряду, заснованого на верховенство права, закликає держави-члени до всебічному співдії і допомоги народу Іраку, і навіть знімає обмеження експорту нефти[22]. З прийняттям цієї резолюції з’являється надія на встановлення міжнародної безпеки у регіоні, на повноцінне розвиток народу, не обтяженого гоніннями і стражданнями, і навіть успішне співробітництво між Іраком, і ООН.

Слід зазначити також, що політика превентивних заходів активно рекламується Генеральним Секретарем ООН Кофі Аннан, констатувавши у своєму доповіді «Запобігання збройних конфліктів» підкреслив необхідність переходити від культури реагування до культури попередження. Щоправда, по його слів, це вкрай нелегко, оскільки переконати світове співтовариство над можливу загрозу, а потенційної, представляється майже нерозв’язною задачей[23]. Мабуть, саме тому така сильне опір надали інші члени Ради Безопасности.

Десь на сторінках різних журналів, зокрема британського «the Economist», можна знайти різку критику на адресу цих «впертих» держав. Переважно це належить до Франції, отже президент Ширак оголошено «ворогом № 1» для навіть їхніх прибічників. А говориться у тому, що ці країни (Франція, Росія) тримаються за свого права вето, оскільки ж без нього їх загалом ніхто я не приймав всерйоз. Справді, Росія та Франція не ті великі країни, хто був після Другої Світовий війни (та й тоді Франція був у руїнах), хоч й володіють ядерну зброю. Звісно, вони можуть конкурувати з всебічно розвиненою Америкою й змушені шукати інші способи, щоб зберегти свій авторитет на міжнародній арені, їм потрібне рівноправність усіх держав у відносинах. І коли бачить, з яким легкістю США проводять вкрай дорогу операцію, у своїй не ставши чекати підтримки або схвалення ООН, вони сприймуть це, як загрозу саме того системі, яку борються, і це зовсім не силова система міжнародних відносин. США теж ми за неї виступають, щоправда лише формально, тому що їм не хочеться розставатися зі своїми владою серед інших держав, але хочеться протриматися якомога довше у пік свого могущества.

Нині ООН переживає період, що саміт може скоро зовсім розвалитися, і може навпаки зміцнити своїми панівними позиціями, залежно від цього, які заходи їй прийнято задля забезпечення ефективнішою роботи її системи, задля встановлення нової міжнародній політичній культуры.

4. Шляхи її подальшого розвитку ООН.

Хоч якими важкими не були часи для ООН, все-таки очевидно, що вона залишається головним авторитетом в міжнародному мирорегулировании для більшості держав. Це виявилося в потужних громадських протестах проти американських дій проти Іраку без санкції ООН й у результатах голосування на Раді Безпеки щодо другий резолюції, яка розв’язала б руки США проти Іраку. Не виключено, що це були вираженням загального небажання спостерігати дедалі більшу міць Сполучених Штатів, які у випадку прийнятті другий резолюції міг би розпочати (на засадах) перекроювання всієї карти Близького Сходу, заручившись згодою ООН необхідність бойових дій. Але припустити і інше: світове співтовариство не захотів, щоб життя мирного населення піддавалися необґрунтованого ризику і щоб затим постала внутрішня нестабільність проти Іраку, сполучена з необхідністю розв’язання внутрішньополітичних труднощів і великомасштабних заходів із надання гуманітарної і допомоги Іраку із боку ООН. Тому здається, що ще зневірилися в ООН, як організацію здатну розв’язувати будь-які проблеми країн світу. Звісно, слова «будь-які» і «вирішувати» можуть видатися ні доречними, бо, врешті-решт кризова ситуація ускладнює діяльність ООН, а вирішити ці проблеми вона попри що намагається. Навіть у найбільш американському суспільстві, як у Сорос, ООН користується популярнішою, ніж Конгрес і навіть ніж Президент, за опитуваннями громадської мнения[24]. Отож база задля її подальшого розвитку зберігається досить велика, ось тільки треба правильно її реалізувати, ніж поспостерігати на незабаром остаточне розкладання Организации.

Насамперед слід переглянути ряд основних принципів діяльності Організації. По-перше, посилаючись на можливість Г. Моргентау, хотілося б відзначити бажаність більш централізованої ООН, оскільки до рішення досі пір лише главами держав, які керуються власних інтересів. Як думає Сорос, така асоціація держав «погано адресований здійснення виконавчих функцій, що з досягненням загального блага"[25].

По-друге, цілком невідповідною політичних реалій представляється нині процедури прийняття рішень на Раді Безпеки. Головним її недоліком, як раніше, є система можливість застосування права вето по будь-яким найгострішим питанням п’ятьма країнами, останніми роками незаслужено і егоїстично які користуються цим пріоритетом. Відповідно, є пропозиції скасувати систему вето загалом, або покинути цю привілей лише США, або у принципі змінити структуру Ради Безпеки і Порядок прийняття решений.

Деякі пропонують до якомога більшої розширити склад РБ, щоб країни, інтереси безпосередньо зачіпаються, могли теж брати участь у обговоренні проблем, а чи не покірно виконувати розпорядження, фактично нав’язувані найсильнішими державами. Наразі вони мусять виконувати цих розпоряджень, оскільки їм це все-таки необхідна певна допомога з боку країн світу. Якщо скасувати систему вето, можна було б приймати рішення з урахуванням більшості, було цілком справедливо. А можна було б прив’язати цю процедуру до методу консенсусу, що означає б обов’язкове прийняття рішення з проблемі, але основі загального згоди, так, наприклад, функціонують НАТО і Європейський Союз[26]. Це значно зміцнило б позиції Ради Безпеки і зробив б обов’язковим проходження цьому рішенню всіма країнами. Поки що ж, як у журналіст газети «Guardian», РБ ООН, що становить з себе орган, функція якого у забезпеченні виконання міжнародного права, в суті своїй тираничен. Тираничен він оскільки поки що він має глобальної монополією на використання сили, ми можемо мирними засобами розпустити чи замінити його. Адже не можна ж виключати, хто може накласти цього вето, тому «хто б стежить за сторожами"[27].

Поруч із питаннями про політичну реформу Ради Безпеки часто обговорюються необхідні реформи Секретаріату ООН, дедалі зростаючого в погано керований бюрократичний апарат, які періодично проводяться з ініціативи генерального секретаря з 1953 г., але полягають просто ліквідації окремих відділень (як Центр Транснаціональних Корпорацій) і зміщення певних людей різних посад чи ліквідації цих должностей[28]. Мабуть, це найкращий вихід із проблеми, оскільки численні організації, створені за ініціативи державчленів ООН, часто сприяють більш тісної взаємодії центральних органів ООН з філіями, отриманню більш достовірну інформацію, своєчасним поставкам продовольства та найбільш адекватному реагування на можливу конфліктну ситуацію локального порядку. У цьому цілком раціональним пропозицією було б припинити дію організацій, вичерпали своїх функцій, ліквідації відділень, дублюючих інші відділи, і навіть пропорційне скорочення штату співробітників, які виконують якихабо ключових задач.

І, насамкінець, є пропозиції реформувати третій орган ООН — Генеральну Асамблею — перетворити їх із «говорильни"[29] на реальний легіслатура для світового сообщества.

Останніми роками з’явилося багато пропозицій, що необхідно від ідеї непорушності державного суверенітету, обгрунтованих тим, що має рацію людини, яким надається дуже велике значення останнім часом, не є виключно внутрішнім справою держави, у разі їх порушення необхідно ухвалити жорсткі заходи. Так багато виправдовують теорію «гуманітарної інтервенції». У чому цьому посприяв і Генсек ООН К. Аннан, мабуть, під тиском США заявивши, що недотримання правами людини може бути предметом для осуду міжнародним науковим співтовариством і спричинити у себе відповідні заходи. Росія, як і інших країн, «послідовно відкидає концепції «гуманітарної інтервенції» і «обмеженого суверенітету», допускають під зовнішніми гуманітарними приводами застосування військової сили без санкції ООН і, отже, в порушення Статуту ООН і норми міжнародного права"[30].

Що ж до просування Організацією нормативної системи, то неабиякі успіхи досягнуто на Саміті тисячоліття в 2000 р. Як пише Ганс Корелл, Заступник Генерального секретаря із питань, «найважливішим внеском, котрі можуть внести власне ООН в твердження визнання примату права у відносинах, є підтримка й просування правил, які у існуючому масиві договорів, оскільки це має ключове значення для функціонування міжнародного общества"[31]. І на ході саміту тисячоліття підписано 273 договірні акції, що, по думці Корелла, є повним успіхом. Слід визнати, що з ефективного функціонування нормативної бази ООН бажаний хоча б натяк міжнародний стабільність, щоб світ не лихоманило постійними сутичками і конфліктами, породженими найрізноманітнішими причинами. І тому треба забезпечити адекватні структуру і відповідних повноважень органів ООН, які не лише являли собою уособлення міжнародного закону, а й їй підпорядковувалися, як у кожному демократичному обществе.

Заключение

.

Існує величезну масу точок зору стосовно дій США в останніх конфліктах, щодо миротворчої і нормативної ролі ООН в них, й у автор намагається відкрити істину з позиції себе. Не дивно, що й серед населення існує єдиної думки по цим питанням, якщо, звісно, не брати до уваги традиційну культурну ворожість деяких народів друг до друга. Але в цієї масі можна вловити об'єктивні відомості, які допомагають дійти власному розумінню питання. Не можна уникнути укладання, що попри все обвинувачення, ООН справлялася зі своїми роллю щодо забезпечення міжнародної безпеки та гуманітарним й економічному сприянню населенню слаборозвинених чи пригноблених країн, допомагала встановлювати демократичні режими у світі, визволяла країни від окупантів й захищала мирних жителів від різних природних, соціальних, політичних лідеріва і військових лих. Є головна перешкода її подальшому ефективному функціонуванню — вищезгадана система вето, які виявили свою суперечливість, постійно що зумовлює тупикам, ще роки «холодної війни», і особливо недоречної стала в наші дні. Сполучені Штати набрали небувалу міць, і всі їхні діяння підходять під опис синдрому Передкризового людини: колосальний зростання технології при старому рівні мислення породжує ейфорію успіху, що зростає очікування нових і нових перемог, і, зазвичай, це супроводжується кровопролитними війнами, небувалою агресією і жорстокістю, бо як у відповідь цю кризу виникає нове мислення. Отож, хотілося б, щоб причини американських односторонніх операцій були інші, бо всі країни готові пережити цю кризу (що у епоху глобалізації моментально пошириться по всьому світу). Тим паче, що це, крім США, здійснюють досить стриману політику й визнають верховенство права відносин між собою. Необхідно йти до «силі права», а чи не до «праву силы"[32], в міжнародне право має закріплюватися ідея допустимості застосування сили у обхід ООН, оскільки намагатися боротися з безправ’ям шляхом порушення права — це вірний шлях силового сваволі і голову постійної нестабільності поставляють на світовий арені. Саме з цього й потрібна ООН, аби здолати кривду анархічність у міжнародних відносинах, оскільки, володіючи унікальної легітимністю і універсальністю, ООН може у дійсності стати головним світовим нормотворцем. У цьому звісно, Організація повинна приділяти більше уваги потенційно небезпечним ситуацій, щоб ні в кого ніхто не виникало бажання розв’язати черговий конфлікт. І тому, здається, необхідно змінити загальне розуміння конфліктам та їх кордонів, і навіть роль них ООН, щоб дійти загальному визнанню превентивних заходів єдино прийнятними і культурі запобігання як непорушної истине.

Але це єдиний глобальний висновок, що необхідно зробити, проаналізувавши події недавніх років. Якщо прав людини справді зізнаються пріоритетними у відносинах, отже необхідно переглянути розуміння проблеми гуманітарної інтервенції лише на рівні Статуту ООН. Тоді вона не буде інтервенцією і став розширеним варіантом місій ООН захисту населення. Варто перестати розглядати суверенітет, а разом із і Львівський національний інтерес як найбільш нерушимий принцип міжнародного поведінки держав, а поставити на чільне місце принципи, які допоможуть подолати всі перешкоди до дедалі ширшому співробітництву, як ворогуючих національних інтересів, культур і релігій. Тільки стирання цих понять здатна призвести світове співтовариство до нормативної, і навіть правову систему міжнародних відносин, отже поліпшити життя кожного окремого человека.

1. Кофі А.Аннан. Запобігання збройних конфліктів: Доповідь Генерального секретаря, ООН, Нью-Йорк, 2002.

2. Давидов Ю. П. Норма проти сили. Проблема мирорегулирования. М. Наука, 2002.

3. Іванов І.С. Верховенство права у відносинах //Міжнародна життя, № 12, 2000.

4. Г. Кіссінджер. То чи потрібна Америці зовнішня політика? До дипломатії для ХХІ сторіччя. М, Ладомир, 2002.

5. Ганс Корелл. Примат міжнародного правничий та мандат організації Об'єднаних Націй //Міжнародна життя, № 12, 2000.

6. Протопопов О. С. Історія міжнародних відносин також зовнішньої політики України Росії. М, Аспект прес, 2001.

7. Сагомонян А. А. Лекції з історії міжнародних відносин (конспект):2002.

8. Сорос Дж. Криза світового капіталізму. Відкрите суспільство, у небезпеки. М, 1999, гл. 11 Перспективи відкритого общества.

9. Статут Організації Об'єднаних Наций.

10. Федотов Ю. В. Міжнародна конференція «Беручи XXI століття: до примату права у відносинах» Москва 2 листопада 2000 р. //Міжнародна життя, № 12, 2000.

11. Цыганков П. О. Теорія міжнародних відносин. М. Гардарики, 2002. стр. 110.

12. The Economist. 20 Feb. 2003.

13. George Monbiot. Who Guards the Guards? Guardian. Dec.10, 2002.

14. H.J.Morgenthau. Politics among Nations: The Struggle for Power and Peace. NY, Alfred A. Knopf, 1965.

15. James Paul. UN Reform: An Analysis. Global Policy Forum 16. S/RES/1483 (2003): Резолюція 1483 (2003), прийнята Радою Безпеки з його 4761-м засіданні 22 травня 2003 года.

———————————- [1] Цыганков П. О. Теорія міжнародних відносин. М. Гардарики, 2002. стр. 110 [2] Сагомонян А. А. Лекції з історії міжнародних відносин (конспект):2002 [3] Цыганков П. О. Теорія міжнародних відносин. М. Гардарики, 2002 стр.515- 530 [4] Давидов Ю. П. Норма проти сили. Проблема мирорегулирования. М. Наука, 2002 стр. 169 [5] H.J.Morgenthau. Politics among Nations: The Struggle for Power and Peace. NY, Alfred A. Knopf, 1965, p.303 [6] Давидов Ю. П. Норма проти сили. Проблема мирорегулирования. М. Наука, 2002 стр. 104 [7] Статут Організації Об'єднаних Націй гл. 1 ст.1 п. 1 [8] Саме там. Гл. 1 ст.1 п. 2 [9] Саме там. Гл. 7 [10] Протопопов О. С. Історія міжнародних відносин також зовнішньої політики України Росії. М, Аспект прес, 2001, стр. 274 [11] Саме там. Стр. 275 [12] the Economist. 20 Feb. 2003 [13] Давидов Ю. П. Норма проти сили. Проблема мирорегулирования. М. Наука, 2002 стр. 106 [14] H.J.Morgentau. Politics among Nations. P.304 [15] Давидов Ю. П. Норма проти сили. Проблема мирорегулирования. М. Наука, 2002 стр. 211 [16] Г. Кіссінджер. То чи потрібна Америці зовнішня політика? До дипломатії для XXI століття. М, Ладомир, 2002, стр. 291 [17] Саме там стр. 293 [18] Г. Кіссінджер. То чи потрібна Америці зовнішня політика? До дипломатії для XXI століття. М, Ладомир, 2002 Стр. 211 [19] Саме там стр. 207 [20] Саме там. 208 [21] Г. Кіссінджер. То чи потрібна Америці зовнішня політика? До дипломатії для XXI століття. М, Ладомир, 2002 Стр. 210 [22] S/RES/1483 (2003): Резолюція 1483, прийнята Радою Безпеки на його 4761-м засіданні 22 травня 2003 р. [23] Кофі А.Аннан. Запобігання збройних конфліктів: Доповідь Генерального секретаря, ООН, Нью-Йорк, 2002 стр. 46 [24] Сорос Дж. Криза світового капіталізму. Відкрите суспільство, у небезпеки. М, 1999, гл. 11 Перспективи відкритого суспільства [25] Саме там [26] Давидов Ю. П. Норма проти сили. Проблема мирорегулирования. М. Наука, 2002 стр. 181 [27] George Monbiot. Who Guards the Guards? Guardian. Dec.10, 2002 [28] James Paul. UN Reform: An Analysis. Global Policy Forum [29] Сорос Дж. Криза світового капіталізму. Відкрите суспільство, у небезпеки. М, 1999, гл. 11 Перспективи відкритого суспільства [30]Федотов Ю.В. Міжнародна конференція «Беручи XXI століття: до примату права у відносинах» Москва 2 листопада 2000 р. //Міжнародна життя, № 12, 2000. М. Стр. 77 [31] Ганс Корелл. Примат міжнародного правничий та мандат організації Об'єднаних Націй //Міжнародна життя, № 12, 2000. М стр. 73 [32] Іванов І.С. Верховенство права у відносинах //Міжнародна життя, № 12, 2000 стр. 63.