Про правовий і соціальний захист працівників податкової міліції (реферат)

Реферат на тему:

Про правовий і соціальний захист працівників податкової міліції.

Обов’язковою умовою ефективного функціонування правоохорон­них органів, зокре­ма податкової міліції, є правовий і соціальний захист їх співробітників.

Ні у кого не викликає сумніву твердження, що правоохоронна ді­яльність — це професій­ний ризик. Податкова ж міліція працює в умовах підвищеного ризику, оскільки її робота пов’я­зана з ситуаціями, що ви­никають з приводу або навколо великих грошей, економіч­них інтересів ок­ремих осіб, угруповань, кланів. Протидія податківцям на всіх рівнях зро­с­тає, кількість правопорушень і злочинів щодо працівників податкової мі­ліції з кожним роком збільшується.

За таких умов від держави, від окремих посадових осіб вимагається створення такого режиму функціонування податкової міліції, при якому ніщо б не відволікало їх від питань службової діяльності, або, принаймні, звести до мінімуму можливість виникнення таких ситу­ацій. Тобто йдеться про правову та соціальну захищеність міліціонера-податківця.

Не зупиняючись на вивченні відомчої правотворчості, розглянемо окремі базові зако­ни та підзаконні нормативно-правові акти, покликані гарантувати той самий захист. Аналіз деяких відповідних статей законо­давства та практики їх застосування, окремих аспектів діяльності подат­ківців свідчить про те, що працівник податкової міліції не від­чу­ває і не може відчувати себе захищеним настільки, щоб гарантувати їм сумлінне, спо­кійне виконання службових обов’язків.

Стаття 21 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» визначає, що особа начальницького складу податкової міліції неза­лежно від займаної посади, місце­знаходження і часу у випадку звернення до неї громадян або посадових осіб із заявою чи повідомленням про загрозу особистій чи громадській безпеці або при безпосе­редньому ви­явленні такої загрози повинна вжити заходів щодо запобігання право­по­рушенню та його припинення, рятування людей, надання допомоги осо­бам, які її потребу­ють, встановлення і затримання осіб, які вчинили пра­вопорушення, охорони місця події та повідомити про це найближчому органу внутрішніх справ.

За змістом цієї норми працівник податкової міліції (як і міліціонер МВС) перебуває на службі з охорони громадського порядку цілодобово, без вихідних і святкових днів, аж до звільнення з кадрів податкової міліції. За невиконання приписів цієї норми спів­робітник податкової міліції може бути притягнутий до відповідальності. Неважко здо­гада­тись, що саме для нього, наприклад, втручання у непередбачену ситуацію може мати нега­тивні наслідки. Очевидно, що ця норма залишилась і з тих часів, коли ко­жна лю­ди­на, а тим паче правоохоронець, усім своїм життям була зобо­в'язана соціалістичній державі та повинна «денно і нощно» пильнувати інтереси та спокій цієї держави. На наш погляд, дана норма в існуючій редакції повинна бути скасована, оскільки вона не зовсім узгоджується зі статтею 22 згаданого Закону.

Вже давно з’ясовано, що час відпочинку необхідний людині будь-якої професії для відновлення психічних, моральних, фізичних сил, затра­чених на роботі, на службі. Від­давши службі належне (згідно зі ст. 22 Закону України «Про міліцію», дія якої розповсюд­жу­ється і на податкову міліцію, для працівників міліції встановлюється 41-годинний робо­чий тиж­день), працівник податкової міліції повинен себе відчувати пересічним законо­слухняним громадянином і не більше. Тільки за таких умов час відпочинку досягає мети, але зазначена вище стаття Закону «Про державну податкову службу в Україні» не дозволяє розслабитись, примушує весь час відчувати себе «на посту». Таке становище не може вважатися нормаль­ним. Здається, вже час переглянути положення даної норми, відмовившись від успадкованого радянського розуміння місця та ролі міліції в сус­пільстві.

Стаття 20 Закону «Про міліцію» (її дія також розповсюджується на працівників по­датко­вої міліції) стверджує, що законні вимоги працівника міліції є обов’язковими для виконання громадянами та службовими особами.

На наш погляд, ця норма Закону також має свої недоліки.

По-перше, таке її формулювання містить майже заклик до оціню­вання щодо законності вимог міліціонера-податківця з боку того, до кого звернута вимога. Це не можна допусти­ти, особливо в умовах нештатних, екстремальних ситуацій, коли рішення приймаються на місці подій і вима­гають безумовного виконання. Тобто повинно йтися про обов’язко­вість виконання вимог працівника податкової міліції без будь-яких умов і застережень. Закон повинен гарантувати працівникові податкової міліції безумовність виконання його вимог. Давати ж оцінку щодо законності таких вимог або дій працівника податкової міліції - справа відповідних посадових осіб, прокуратури, суду.

По-друге, при вирішенні питання щодо законності вимог співро­бітника податкової міліції відповідні інстанції повинні враховувати тільки ті обставини і факти, які були чи могли бути відомі співробітникові на момент здійснення ним дій, що перевіряються, а не такі, що відкрилися в результаті перевірки або розслідування. Лише за таких умов співро­бітник податкової міліції може діяти рішуче та ефективно, а не намагатись уникнути загострення ситуації з міркувань перестороги.

У статті 22 Закону України «Про міліцію» також зазначається, що оплата праці в надурочний і нічний час, у вихідні та святкові дні провадиться відповідно до вимог зако­нодавства. Згідно з постановою Ка­бінету Міністрів України «Про порядок компен­са­ції особам рядового і на­чальницького складу органів внутрішніх справ за службу понад установлений законодавством робочий час, а також у дні щотижневого відпочинку та святкові дні» від 14 вересня 1991 року № 197 оплата праці співробітників податкової міліції за цей час провадиться у розмірах, перед­бачених законодавством України про працю, з розрахунку посадового окладу та окладу за спеціальне звання у грошовій формі в подвійному розмірі або, за їх згодою, наданням іншого дня відпочинку.

На практиці частіше може йтися лише про надання додаткового часу відпочинку, і не завжди з позитивним результатом. Звернення ж про подвійну оплату праці в надурочний час може призвести до зменшення заробітку працівника. Грошове утримання співробіт­ника податкової міліції формується багатьма складовими, частка з яких призначається рішенням відповідної керівної особи. Позбавлення надбавок при мізерних посадових окладах є відчутною втратою для міліціонера-податківця. Тому він, зде­більшого, і не ризикує «дратувати» начальство своїми законними претен­зіями.

Така само ситуація виникає і навколо затримки заробітної плати — діяння, відпові­дальність за яке передбачена ст. 175 Кримінального кодексу України.

Звернення в такій ситуації працівника податкової міліції до суду за захистом свого права щодо оплати праці може тільки погіршити його матеріальне становище. Начальник завжди знайде обґрунтування необ­хідності позбавлення «дуже розумного» підлеглого премії або інших виплат (служба за своїм змістом дає такі можливості), залишившись при цьому поза відповідальністю, оскільки частина третя згаданої статті КК звільняє особу від кримінальної відповідальності, якщо до притягнення до неї здійснено виплату заробітної плати.

Отже, працівник податкової міліції не є достатньо захищеним за­коном і в середині своєї професійної структури. А цю проблему, між іншим, вирішити не дуже важко. Необ­хідно до мінімуму звести коло пи­тань, крім суто службового характеру, які вирішуються за розсудом керівництва органу. Суттєве підвищення посадових окладів (при цьому до­цільно було б ліквідувати відомі «виделки» в окладах, оскільки спеціальні звання пра­цівників податкової міліції - це, якоюсь мірою, ті самі «видел­ки»), диференційовано, залежно від характеру та особливостей конкретної служби. Це дозволить обійтися без надбавок за особливі умови, за інтенсивність праці тощо, які призначаються за згодою керівника.

Потребує відпрацювання також і механізм безумовної відповідної оплати праці в надурочний час та у вихідні й святкові дні, який є не дуже складним, за схемою, типу: наказ на несення служби або виклик на службу в позаурочний час — автоматично — наказ до бухгалтерії щодо оплати.

Стаття 22 Закону «Про міліцію» визначає, що соціальний захист працівників податко­вої міліції гарантується державою. Але події останніх років свідчать, що і державними гарантіями можна маніпулювати по-різному.

Так, відповідно до згаданої статті Закону «Про міліцію», праців­никам податкової міліції та членам їх сімей надається 50-відсоткова знижка з оплати жилої площі, комуналь­них послуг, а також палива.

За поданням Кабінету Міністрів України Верховна Рада приймає, а Президент України 7 грудня 2000 року підписує Закон України «Про Державний бюджет України на 2001 рік», який призупиняє дію відповідної статті щодо надання пільг. Далі - більше. Виконавці Закону «Про дер­жавний бюджет України на 2001 рік» розуміють право (п. 25 ст. 11 Закону «Про міліцію») податкової міліції користуватись безоплатно всіма видами громадського транспорту як пільгу, і забирають у податківців це право. Далі, як кажуть, вже «нема куди». Спочатку Верховна Рада України приймає закон усупереч положенням Конституції (ст. 22 Конституції України визначає, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свободст. 17 Конституції стверджує, що держава забезпечує соціальний захист громадян країни, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей), а виконавча влада поглиблює та розширює таку «новацію» і, нехтуючи законом (а чому, власне, й ні, якщо законодавчій владі це дозволено?), відбирає у податкової міліції певне право.

Це правове свавілля проіснувало один рік — до прийняття нового бюджету держави. Але чи є гарантії, що комусь ще раз (а може й не один) не заманеться затикати дірки у бюджеті за рахунок тих, чия діяльність саме і спрямована на його наповнення.

Такі «винаходи» не поодинокі, особливо у нормотворчій діяльності виконавчої влади. Чого варта, наприклад, постанова Уряду України від 8 січня 2000 року за № 12, яка радикально погіршала матеріальне становище правоохоронців (податківців тощо), яких звільняють зі служби, і спричинила «втечу» тих з них, хто вже заслужив право на пенсію, до введення в дію згаданої постанови.

Не дивлячись на те, що постанова Кабінету Міністрів України не відповідала поло­жен­ням двох законів — «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» , — вона проіснувала і діяла півтора року, аж поки незаконні положення її не були скасовані відповідним указом Президента України. Не зовсім зрозуміло, чому не було скасоване положення цієї постанови, згідно з яким розмір додаткових видів грошового забезпечення, що надається співробітникам податкової міліції щомісяця (надбавки за вчене звання і науковий ступінь, кваліфікацію та умови праці) при призначенні пенсії визначається за безперервним обліком 24-х остан­ніх календарних місяців служби або за будь-які 60 календарних місяців служби. Серед­ньомісячна сума грошового забезпечення визначається шля­хом ділення загальної суми відповідно на 24 або 60. Тобто співробітник, який одержав, наприклад, науковий ступінь або вчене звання безпосе­редньо перед виходом на пенсію, до пенсії від того нічого не додасть, оскільки необхідно прослужити два роки, щоб вказана у нашому прикладі над­бавка додалася до пенсії у максимальному відсотку.

У Президента держави достатньо клопоту і без того, щоб контролювати правотвор­чість уряду. А де ж, цікаво, були ті, хто Законом покликані здійснювати вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України і мають відповідні повноваження щодо правових актів вищих органів державної влади, які супе­речать закону (ст. 1, 10 Закону України «Про прокуратуру»)?!

20 березня 2002 року Рішенням Конституційного Суду України за № 5-рп/2002 відповідні положення статей Закону України «Про Державний бюджет України на 2001 рік» щодо скасування певних пільг визнані неконституційними. Дуже вчасно, зважаючи на те, що скасовані пільги були вже поновлені з прийняттям зазначеного Закону. Проте позитивне у цьому Рішенні безумовно є: і виконавчу, і законодавчу гілки влади треба поступово привчати до поваги до Основного Закону держави. От якби ще відповідні посадові та службові особи несли персональну відповідальність за нормативні акти, які вони «випускають», і за наслідки визнання останніх неконституційними! Адже сьогодні, після згаданого Рішення Конституцій­ного Суду України, сотні тисяч ошуканих громадян-пільговиків мають всі підстави звернутися до суду з позовами про відшкодування збитків, заподіяних незаконними діями посадових осіб (ст. 152 Конституції Ук­раїни, ст. 248−1 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 442 Цивільного кодексу України). Якщо кожен з них це зробить, то збитки, які понесе держава при задоволенні позовних вимог судами разом із відшкодуванням судових витрат значно перебільшать кошти, заощаджені внаслідок незаконного скасування пільг. І знову-таки, крайніми будуть платники податків. Працівники ж податкової міліції можуть постраждати через імовірне «урізання» фінансування. Адже непередбачені витрати бюджетних коштів на виплати за позовами громадян необхідно якимсь чином компенсувати. Справедливо б було їх компенсувати за рахунок тих, хто такий закон готує та приймає, включаючи потужні юридичні служби й Уряду, і Верховної Ради України.

Безумовно, згадане Рішення Конституційного Суду України дуже важливе. Воно спонукає більш виважено, ставитись до нормо­творчої діяльності державні органи. І той факт, що це рішення прийнято із запізненням, не може бути докором на адресу Конституцій­ного Суду. Адже конституційне провадження відбувається як реакція на конститу­ційне подання або конституційне звернення. Ініціатором цього конкретно­го подання з питання прийняття рішення Конституційним Судом України щодо конституцій­ності відповідних положень Закону «Про Державний бюджет України на 2001 рік» виступила група депутатів Верховної Ради України.

Зважаючи на те, що строк провадження за конституційним поданням не повинен перевищувати трьох місяців (ст. 57 Закону України «Про Конс­титуційний Суд України»), а Рішення Конституційного Суду України було прийняте 20 березня 2002 року, своє право на конституційне подання народні обранці реалізували десь у грудні 2001 року. За цей період, крім матеріальних збитків, працівникам податкової міліції та й усім право­охоронцям завдано величезної моральної шкоди.

Про те, що оплата праці податкової міліції аж ніяк не відповідає її фізичним, психічним, моральним навантаженням, вже згадувалося. А чи може бути в суспільстві повага до податкової міліції, коли держава, чиї інтереси вона у першу чергу захищає, так відверто зневажливо до неї ставиться.

Законом України від 5 квітня 2001 року № 2373−111 було встанов­лено статус вете­ранів органів внутрішніх справ і розповсюджено на них пільги, які раніше були передба­чені для ветеранів військової служби Зако­ном України «Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист» від 24 березня 1998 року.

Пільги, що надаються цим законом ветеранам-правоохоронцям, без сумніву, життєво важливі: здоров’я на службі державі втрачається дуже швидко й багато, а можливості при­стойно жити та ще і лікуватись на заслужену пенсію ветеран не має.

Цей закон передбачає:

— безоплатне користування закладами охорони здоров’я Міністерст­ва оборони України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, інших цент­ральних органів виконавчої влади та військових формувань;

— першочергове безоплатне придбання ліків за рецептами лікарів;

— першочергове медичне обстеження, диспансеризація та госпіталі­зація;

— переважне право на забезпечення санаторно-курортним лікуван­ням у санаторіях Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, інших центральних органів виконавчої влади та військових формувань з оплатою 25 відсотків вартості путівок ветеранами та 50 відсотків — членами їх сімей;

— 50-відсоткова знижка плати за користування житлом (квартирної плати) та плати за комунальні послуги, користування квартирним телефо­ном ветеранам та членам їх сімей, які проживають разом з ними, в жилих будинках усіх форм власності в межах норм, передбачених законо­давством;

— право на безоплатне отримання у власність займаного ними та членами їх сімей жит­ла незалежно від розміру його загальної площі в будинках державного житлового фонду;

— безоплатний проїзд усіма видами пасажирського транспорту (за винятком таксі), автомобільним транспортом загального користування в сільській місцевості, а також заліз­ничним і водним транспортом примісь­кого сполучення та автобусами приміських маршрутів у межах України;

— переважне право на вступ до гаражних, садово-городніх, житлових та інших коопе­ративів.

Закон також встановлює ряд інших пільг, повний перелік яких не є завданням даної статті. Ми ж хочемо звернути увагу на той факт, що у цьому нормативно-правовому акті немає й згадки про податкову міліцію, хоча, без сумніву, всім зрозуміло, що податкова міліція «виросла» з органів внутрішніх справ і своїх ветеранів «у чистому вигляді», зва­жаючи на вік податкової служби України, просто не може мати. То що ж повинні робити міліціонери-податківці, які відслужили двадцять п’ять років і більше, але разом зі службою в органах внутрішніх справ?

Нормативна база соціальних гарантій, порядок проходження служби, регулювання інших питань функціонування податкової міліції ті ж самі, що і до органів внутрішніх справ. Але розширення сфери дії відповідних нормативних актів, охоплення нею податко­вої міліції відбулося не механічно, а на основі закону, постанов Уряду, відповідних відомчих актів.

Згаданий Закон «Про статус ветеранів військової служби і ветеранів органів внутріш­ніх справ та їх соціальний захист» записаний так, що його можна неоднозначно тлумачити.

Так, стаття 4 покладає забезпечення виконання цього Закону, інших нормативно-правових актів щодо соціального захисту ветеранів військової служби та ветеранів органів внутрішніх справ і членів їх сімей на Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони України, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Державний комітет у справах охорони державного кордону України, Службу безпеки України, Управління дер­жавної охорони України, Міністерство внутрішніх справ України, Мініс­терство праці та соціальної політики України, інші центральні і місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Те саме підкреслюється і у статті 6 щодо забезпечення конкретних, наданих цим Законом пільг, ще й додаються утворені відповідно до законів України військові формування.

Можна припустити, що у цей перелік потрапляє й податкова міліція як структурний елемент Державної податкової адміністрації - органу виконавчої влади, і як військове формування, що створене відповідно до законів України. Проте згадані статті визначають суб'єктів забезпечення виконання Закону, а що ж стосується осіб, на яких розповсюджено пільги, то стаття 5 зазначає, що ветеранами органів внутрішніх справ визнаються громадяни України, які бездоганно прослужили в органах внутрішніх справ 25 і більше років у календарному або 30 та більше років у пільговому обчисленні.

Таким чином, з одного боку Закон ніби стосується податкової міліції, а з іншого — нібито й ні. За розумною логікою речей його дія повинна розповсюджуватись на праців­ників податкової міліції, але ж логіка пра­цівників кадрових та пенсійних служб також добре відома. Та й не входить у їх обов’язки тлумачити закони.

Законопроект ініціюється зацікавленою стороною. Міністерство внутрішніх справ України продемонструвало, що воно опікується долею своїх ветеранів, фактом прийняття Верховною Радою Закону України «Про статус ветеранів військової служби і ветеранів органів внутрішніх справ та їх соціальний захист». Державна податкова адміністрація України, напев­но, вважає це зайвим клопотом, хоча стаття 13 згаданого Закону приписує Кабінету Міністрів України в місячний термін після введення його в дію:

— подати до Верховної Ради України пропозиції про внесення змін до законів України, що випливають із даного Закону;

— розробити і привести у відповідність з цим Законом свої нормативно-правові акти.

Остання редакція Закону прийнята 5 квітня 2001 року. Часу достат­ньо для змін, але нічого не відбулося. Мабуть, хтось вичікує, що Кабінет Міністрів проведе опитування серед центральних органів виконавчої влади щодо потреби у соціальному захисті ветеранів відповідних відомств.

Оскільки правом законодавчої ініціативи громадяни України не на­ділені, працівникам податкової міліції, які мають вислугу 25 і більше років необхідно на підставі статті 43 Закону України «Про Конституційний Суд України», звернутись із конституційним зверненням до останнього з питання офіційного тлумачення згаданого Закону.