Особливості перекладу українською мовою метафоричних зворотів у творах Константиноса Кавафіса

ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕКЛАДУ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ МЕТАФОРИЧНИХ ЗВОРОТІВ У ТВОРАХ КОНСТАНТИНОСА КАВАФІСА

ЗМІСТ

ВСТУП РОЗДІЛ I. МЕТАФОРА як мовностилістичний засіб у поетичних творах

1.1 Поняття метафори

1.2 Класифікація метафор

1.3 Специфіка поетичного жанру

1.4 Проблеми перекладу поезії як одного з видів художнього тексту

1.5 Особливості перекладу метафор РОЗДІЛ II. Особливості перекладу метафоричних зворотів у творах Константиноса Кавафіса на українську мову

2.1 Ідеостиль Константиноса Кавафіса

2.2 Переклади віршів Константиноса Кавафіса на українську мову ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ переведення метафора поезія художній текст

Вступ

Мова — основна форма фіксацій наших знань про світ, так само як і джерело вивчення цих знань, визнаний тісний зв’язок між семантикою слова та когнітивними процесами сприйняття, що обумовлено закріпленням у слові, який слугує сигналом відображених у мисленні елементів об'єктивного світу, результатів пізнавальної і продуктивної діяльності людини. Оскільки мова — це засіб подання знань, то можна поставити питання про роль метафори в процесі формування, подання та систематизації результатів діяльності людини.

За визнанням багатьох дослідників, зараз у лінгвістиці відзначається перегляд позицій з питань співвідношення мови і мислення, мовного відображення дійсності. Впродовж багатьох століть метафора була і залишається одним з найбільших традиційних об'єктів дослідницької уваги філологів та філософів. Предметом вивчення ставали об'єм та зміст даного поняття, характер асоціативних блоків, що лежать в основі метафори і певною мірою визначають її природу, її стилістичні можливості тощо.

Дана робота присвячена вивченню та аналізу змістових механізмів утворення метафоричних зворотів у віршах Константина Кафавіса в його віршах та дослідженню їх перекладу на українську мову з урахуванням використання метафори для відображення оточуючої дійсності, соціальних, політичних, культурних та інших особливостей нації в мові і мовленні.

Актуальність дослідження визначається сучасними тенденціями в галузі вивчення метафори у світлі різних теорій мовознавства. Також тема даної курсової роботи є актуальною тому, що для тих, хто вивчає новогрецьку мову як іноземну дуже складно як розуміти метафору в грекомовному тексті, так і самим її будувати.

Основна мета роботи полягає в дослідженні функціонального аспекту метафори як засобу виразності на прикладі використання метафор К. Кавафісом у своїх творах.

Для досягнення мети ми передбачаємо розв’язати такі завдання:

ь уточнити поняття «метафора»;

ь визначити роль метафоризації у створенні і розумінні літературного тексту;

ь розглянути концепції метафори загальнолінгвістичного характеру;

ь визначити значення і класифікацію метафор в поезії Константина Кавафіса, проаналізувати контекстуальну значимість метафор Кавафіса;

ь розглянути аспекти перекладу метафори з грецької мови на українську, виявити основні відмінні риси метафор на грецькій та українській мовах;

ь з’ясувати, якими факторами зумовлено необхідність перекладу метафор з новогрецької мови на українську.

Об'єктом дослідження є метафоричні звороти у віршах К. Кавафіса та їх аналоги в українській мові.

Предметом дослідження є особливості перекладу метафор у поезії Константина Кавафіса, як процес та результат роботи, з грецької на українську мову.

Методологічною основою дослідження є методи наукової індукції, описовий та порівняльний методи.

Теоретична цінність дослідження полягає в тому, що його положення можна використовувати в подальших наукових дослідженнях з проблеми перекладу метафори безпосередньо в віршах Константина Кавафіса і взагалі переклад метафори у будь-якому її прояві. Практичні результати дослідження можна використовувати при складанні методичних посібників та рекомендацій для перекладу метафор, а також особливостей метафори з позиції перекладу. Мета та завдання роботи окреслюють іі структуру: вступ, 2 розділи, які в свою чергу поділяються на підпункти, висновки, список використаної літератури. У вступі зазначається актуальність обраної теми, предмет та об'єкт дослідження, мета та завдання дослідження, теоретичне та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі роботи ми надаємо інформацію про метафору та її різновиди, проблеми перекладу поезії як одного з видів художнього стилю.

У другому розділі на матеріалі перекладів поетичних творів К. Кавафіса з новогрецької мови на українську робимо аналіз засобів перекладу метафори (транскрипція, транслітерація, антонімічний переклад, конкретизація, вільний переклад тощо), розкриваємо сутність мовлення К. Кавафіса, специфіку його поетичних творів.

У загальних висновках ми робимо підсумок о проведенні дослідження і вказуємо на ті цілі, яких нам вдалося досягнути.

РОЗДІЛ I. МЕТАФОРА як стилістичний засіб

1.1 Поняття метафори

Метафора (від давньогрец. мефбцпсЬ — «перенесення, переносне значення») — троп, слово або вираз, що вживається в переносному значенні, в основі якого лежить неназване порівняння предмета з яким-небудь іншим на підставі їх загальної ознаки.

Метафора зазвичай визначається як приховане порівняння, здійснюване шляхом застосування назви одного предмета до іншого і виявляє таким чином якусь важливу рису другого. Також це відношення предметно-логічного значення та значення контекстуального, засноване на схожості ознак двох понять. Метафора є, таким чином, одним із засобів образного відображення дійсності. Значення цього стилістичного прийому в стилі художнього мовлення важко переоцінити. Метафора часто розглядається як один із способів точного відображення дійсності в художньому плані. Однак, це поняття точності досить відносно. Для створення метафор не існує інструкцій, немає довідників для визначення того, що вона означає або про що повідомляє. Метафора розпізнається тільки завдяки присутності в ній художнього початку. Вона з необхідністю передбачає ту чи іншу ступінь артистизму. Не може бути метафор, позбавлених артистизму, як не буває жартів, позбавлених гумору. Звичайно, зустрічаються позбавлені смаку метафори, але і в них є артистизм, навіть якщо його й не варто було виявляти або можна було краще висловити.

Д. Девідсон стверджує, що метафори означають тільки те (або не більше того), що означають слова, які входять до них, взяті в своєму буквальному значенні. Оскільки ця теза йде врозріз з відомими сучасними точками зору, то багато з того, що він сказав, несе в собі критичний заряд. Метафора при вільному від всіх перешкод і помилок поглядів на неї стає не менш, а більш цікавим явищем.

Думка про семантичні подвійності метафори приймає різні форми — від відносно простої у Аристотеля до відносно складної у М. Блека. Її поділяють і ті, хто допускає буквальну парафразу метафори, і ті, які заперечують таку можливість. Деякі автори особливо підкреслюють, що метафора, на відміну від звичайного слововжитку, дає прозріння, — вона проникає в суть речей. Але і в цьому випадку метафора розглядається як один з видів комунікації, який, як і її більш прості форми, передає істину і брехню про світ, хоча при цьому і зізнається, що метафоричне повідомлення незвично, і сенс його глибше прихований або майстерно завуальований.

Погляд на метафору як на засіб передачі ідей, нехай навіть незвичайних, здається Девідсону настільки ж невірним, як і ідея, що лежить в основі цього погляду, про те, що метафора має особливе значення. Девідсон згоден з тією точкою зору, що метафору можна перефразувати, він вважає, що це відбувається не тому, що метафори додають щось абсолютно нове до буквального вислова, а тому, що просто нічого перефразувати. Парафразу, незалежно від того, можлива вона чи ні, ставиться до того, що сказано: ми просто намагаємося передати це ж саме іншими словами. Але, якщо Девідсон має рацію, метафора не повідомляє нічого, крім свого буквального сенсу (як і мовець, який використовує метафору, не має на увазі нічого, що виходить за межі її буквального значення). Втім, цим не заперечується той факт, що метафора містить в собі родзинку і її своєрідність може бути показано за допомогою інших слів.

У минулому ті, хто заперечував, що у метафори на додаток до буквального значення є особливий когнітивний зміст, часто всіма силами прагнули показати, що метафора вносить в мову емоції і плутанину і що вона не придатна для серйозного наукової або філософської розмови. Девідсон не поділяє цієї точки зору. Метафора часто зустрічається не тільки в літературних творах, але і в науці, філософії та юриспруденції, вона ефективна в похвалі і образі, благанні і обіцянці, опису. Девідсон згоден з Максом Блеком, Паулем Хенлі, Нельсоном Гудменом, Монро Бірдслі та іншими в питанні про функції метафори.

Девідсон не згоден з поясненням того, як метафора творить свої чудеса. Він ґрунтується на розрізненні значення слів та їх використання і вважає, що метафора цілком належить сфері застосування. Метафора пов’язана з образним використанням слів і пропозицій і цілком залежить від звичайного або буквального значення слів і, отже, що складаються з них пропозицій.

Девідсон показав, що марно пояснювати, як функціонують слова, коли вони створюють метафоричні і образні значення або як вони виражають особливу поетичну або метафоричну істину. Ці ідеї не пояснюють метафори — метафора сама пояснює їх. Коли ми розуміємо метафору, ми можемо назвати те, що ми зрозуміли, «метафоричної істиною» (metaphorical truth) і в якійсь мірі пояснити, в чому полягає її «метафоричне значення». Буквальні значення та відповідні умови істинності можуть бути приписані словами і пропозицій незалежно від будь-яких особливих контекстів вживання. Ось чому звернення до них дійсно має пояснювальну силу. [5]

Метафора змушує звернути увагу на деяку схожість — часто нове і несподіване — між двома і більше предметами. Це банальне і вірне спостереження тягне за собою висновки щодо значення метафор.

У метафорі певні слова приймають нове, або, як його іноді називають, «розширене» значення. Це розширення має бути тим, що філософи називають розширенням слова (extension of the word), тобто ставитися до класу сутностей, які це слово називає.

Це пояснення в будь-якому випадку не може вважатися повним, бо якщо вважати, що слова в метафорі мають пряму референцію до об'єкта, тоді стирається різниця між метафорою і введенням в лексикон нового слова: пояснити таким чином метафору — означає знищити її.

Можливо, тоді можна пояснити метафору як випадок неоднозначності (ambiguity): у контексті метафори певні слова мають і нове, і своє первинне значення; сила метафори прямо залежить від нашої невпевненості, від наших коливань між цими двома значеннями.

У метафоричному контексті слово має нове значення, а вживання метафори дає, таким чином, можливість дізнатися це значення. У ряді випадків дійсно фактично не грає ролі, чи будемо ми про слово, яке зустріли в деяких контекстах, думати як про метафору або як про вжитому в раніше невідомому, але все ж буквальному сенсі.

Отже, в одному контексті метафоричне слово, вживаючись сотні і навіть тисячі разів, все одно залишається метафорою, тоді як в іншому контексті слово може бути сприйняте як буквальне практично з першого разу.

1.2 Класифікація метафор

Теорія метафори ґрунтовно розроблена світовою літературно-теоретичною наукою, над її проблемами працювало багато відомих теоретиків літератури від античності до наших днів, знаходячи все нові й нові грані цього тропа [6, c.56].

Існує кілька класифікацій метафор виділеними сучасними дослідниками. Арутюнова, показуючи функціональні типи мовної метафори, виокремлює:

ь Номінативну метафору;

ь Образну;

ь Когнітивну (ознакову);

ь Генералізіруючу (як кінцевий результат когнітивної метафори).

Суть номинативной метафори в перенесенні назви з одного об'єкта на інший, зміну одного дескриптивного значення іншим. Образна метафора пов’язана з переходом ідентифікуючого значення в предикатне. Когнітивна метафора є результатом зсуву в поєднанні предикатних слів (тобто перенесення значення виразів). Генералізуюча метафора стирає в лексичному значенні слова межі між логічними порядками.

Поруч із різноманітними класифікаціями дослідники виділяють, перш за все, два типи метафора: мовну та художню (індивідуально-авторську) метафори. Багато авторів визнають відособленість мовної та художньої (індивідуально-авторської) метафори як різних об'єктів семасіологічного і стилістичного досліджень.

Г. Н. Скляревська говорить про те, що в справжніх дослідженнях ніхто не оспорює існування двох типів метафор — художньої та мовної, як тільки метафора була вичленована з ряду інших мовних явищ і описана, відразу виникло питання про її двоякою сутності - бути засобом мови та поетичної фігурою.

Питання про співвідношення художньої та мовної метафори може вирішуватися двояко: або вони можуть розглядатися як єдиний об'єкт, або відмінності між ними достатні на стільки, що їх можна розглядати як самостійні об'єкти. На користь першого твердження наводяться ті обставини, що мовна і художня метафори схожі за принципами семантичних процесів і між ними немає непереборної межі, так як сфери їх застосування взаимопроницаемость.

Протиставляючи мовну та художню метафори можна сказати, що у мовній метафорі асоціативні зв’язки об'єктивні і відображають мовний досвід мовця, відображають індивідуальне бачення світу, тому вони «суб'єктивні і випадкові щодо загальних знань».

Істотні відмінності мовної та художньої метафори з точки зору їх лексичного статусу. Мовна метафора — самостійна лексична одиниця, досить вільно вступає в семантичні зв’язки, художня метафора не має такої лексичної самостійності, вона завжди пов’язана з контекстом.

Відмінності між мовною та художньої метафорою виявляються також на рівні семантичної структури метафоричного значення — лексичне значення мовної метафори, не дивлячись на складність, піддається структуруванню та підведенню під типові схеми, в той час як кожна художня метафора унікальна.

Однак існують і інші погляди на класифікацію метафор. Приміром, Дж. Лакофф і М. Джонсон виділяють два типи метафор, розглянутих щодо часу і простору: онтологічні, тобто метафори, що дозволяють бачити події, дії, емоції, ідеї і т.д. як якусь субстанцію, і орієнтовані, або орієнтаційні, тобто метафори, які не визначають один концепт у термінах іншого, але організовують всю систему концептів у відношенні друг до друга[3, 19].

П. Ньюмарк в свою чергу виділяє п’ять типів метафор: мертві метафори, метафори-кліше, лексичні, інноваційні та креативні, так звані авторські метафори.

За класифікацією Р. ван ден Брока, вживаною в перекладознавстві, виділяють лексичні метафори, образи яких стерлися, конвенційні, закріплені в літературному процесі та індивідуальні, авторські метафори[8, с. 187].

З огляду на специфіку культури Н. Стіенстра розрізняє універсальні метафори, метафори, які притаманні декільком культурам та культуроспецифічні метафори. Вона пояснює це тим, що багато що з людського досвіду є універсальним або щонайменше притаманне багатьом культурам і як наслідок часто не самі концептуальні метафори залежать від культури, а більше мовна реалізація.

А в стилістичній теорії метафору розрізняють:

1. за структурою:

ь проста, виражена одним образом, не обов’язково одним словом. Вона може бути одночленна та двочленна.

ь складна метафора складається з декількох слів, вжитих метафорично, які утворюють єдиний образ, тобто з ряда взаємопов'язаних простих метафор, які доповнюють один одного.

ь складена, ще композиційна або сюжетна метафора, яка може простягатися на весь роман. Композиційна метафора — метафора, яка реалізується на рівні текста.

2. за змістом:

Ш гіперболічна метафора — явне і навмисне перебільшення для посилення виразності і підкреслення сказаної думки Ш літота — антонімічне гіперболі явище, коли для досягнення виразності явно щось зменшують.

Ш персоніфікація — явище, коли тварині чи предмету приписують людські якості.

Ш опредметнення — явище, коли людині приписують властивості неживого предмета та позбавляють роду, називаючи «воно», тобто середнім родом.

Ш синестезія — явище, коли об'єднують поняття, які сприймаються різними органами чуття.

Ш символ — це образ, який несе в собі певну інформацію.

Ш алегорія — зображення абстрактної ідеї, поняття за допомогою образу.

1.3 Специфіка поетичного жанру

Особливим різновидом літературного художнього перекладу є поетичний переклад. Його специфіка полягає у використанні і вмінні правильно відтворювати різні стилістичні фігури, засоби образності, метричні параметри вірша. Розглянемо їх детально.

1. Стилістичні фігури. Це особливі синтаксичні конструкції, що відзначаються оригінальністю форми і використовуються як засіб логічного виділення та упорядкування тексту. У художніх творах ці фігури сприяють увиразненню лексичних засобів, підсилюють їх експресивні та емоційні можливості. Стилістичними фігурами є період, еліпс (пропуск слова або словосполучення з метою нагнітання енергійності, схвильованості, розгубленості), замовчування (обірване речення, що передає напружений психологічний стан мовця), повтор (нагромадження однотипних мовних елементів у складі певної синтаксеми) та підсилювальний повтор, анафора (однаковий початок декількох рядків у строфі), епіфора (повторення мовних елементів наприкінці строфи), анепіфора або кільце строфи (строфа, що має однаковий початок та кінець), епанафора (композиційний стик, за якого попередня строфа закінчується так само, як починається наступна), ампліфікація (нагромадження синонімічних або однотипних мовних одиниць), градація (розташування мовних одиниць за мірою наростання чи спаду їхніх семантичних та емоційно-експресивних ознак), тавтологія (поєднання однокореневих слів для посилення експресивних відтінків позначуваних понять), антитеза (протиставлення), риторичне запитання, запитання і відповідь, асиндетон (безсполучниковість), полісиндетон (багатосполучниковість), парцеляція (поділ речень на самостійні компоненти. Що посилює кожен компонент), рефрен (уривок тексту, що повторюються час від часу), леймотив (головна думка, що проходить через весь твір). При перекладі необхідно не лише намагатися правильно і точно відтворити перелічені засоби, а й узгодити їх з мовною традицією мови перекладу щодо використання їх.

2. Образні засоби (тропи) — це слова, вжиті у переносному значенні для створення образності, тобто для передачі загального поняття через конкретний словесний образ. Під словесним образом слід розуміти використання слів у таких сполученнях, які дають змогу підсилити лексичне значення додатковими емоційно-експресивними та оцінними відтінками. Елементами відтворення образності є переносні значення слів, а також граматичні, метричні засоби. До засобів образності належать порівняння (троп, побудований на зіставленні двох явищ, предметів тощо з метою пояснення одного з них за допомогою іншого), епітет (слово, що означає якість, характерну властивість певного явища чи поняття з метою індивідуальності), метафора (переносне значення на основі подібності), метонімія (перенесення значення за суміжністю, тісним внутрішнім чи зовнішнім зв’язком між зіставлюваними поняттями), синекдоха (троп, побудований на кількісній заміні: однина вживається замість множини, частина замість цілого і т.д.), персоніфікація (наділення предметів, абстрактних понять рисами людини), гіпербола (підкреслене перебільшення розмірів, рис, ознак предмета або явища), літота (протилежне гіперболі), алегорія (втілення абстрактного поняття у конкретному образі). Кожній із мов різні тропи притаманні неоднаковою мірою. Тому при перекладі слід відштовхуватися не від форми тропа, а від його змісту, намагатися перекласти його природно для мови перекладу.

3. Метричні параметри вірша. Метрика — це власне віршові формальні особливості. До метричних параметрів належать ритм, рима, мелодика, віршовий розмір, строфіка, алітерація, інтонація, римування тощо. Для відтворення всіх цих параметрів перекладач повинен володіти лінгвістичним чуттям, мати поетичний талант.

Таким чином, усі розглянуті в цьому розділі види перекладу підпорядковуються двом типам літературного перекладу — літературно-художньому та власне літературному. Дотримання всіх вимог до зазначених літературних типів є запорукою висококваліфікованого перекладу.

1.4 Проблеми перекладу поезії як одного з видів художнього тексту

Література займає осібне місце серед інших видів мистецтв. Але літературний твір інколи стикається зі значними перешкодами на шляху до свого читача, якщо цей читач є носієм іншої, ніж автор твору, мовної системи. Нажаль полілінгвізм і навіть білінгвізм зараз явище скоріше виключне, ніж розповсюджене. Тоді на допомогу приходить переклад, тобто такий вид творчості, в процесі якого твір, який існує в одній мові, відтворюється в іншій.

Художній переклад — один з найбільш наочних проявів між літературної, а отже і міжкультурної взаємодії. Фактично він є основною частиною національно-літературного процесу, оскільки виступає посередником між літературами, без нього неможливо було говорити про між літературний процес у всій його повноті. Художній переклад — особливий вид перекладу. Художній переклад має справу не з комунікативною функцією мови, а з її естетичною функцією, оскільки слово виступає як «першоелемент» літератури. Це вимагає від перекладача особливої ретельності та ерудованості. У художньому творі відображаються не лише певні події, а й естетичні, філософські погляди його автора, які або становлять струнку систему, або — суміш уламків різних теорій. Перекладач повинен мати якщо не ґрунтовні, то принаймні достатні для перекладу знання в області філософії, естетики, етнографії (оскільки в деяких творах змальовуються деталі побуту героїв), географії, ботаніки, мореплавства, астрономії, історії мистецтв та інше. Ідейно-образна структура оригіналу може стати в перекладі мертвою схемою, якщо перекладач не уявляє собі того суспільного середовища, в якому виник твір, тих причин, які покликали його до життя, і тих обставин, завдяки яким він продовжує жити в інших середовищах і в інші часи.

Художній переклад має двоїсту природу: з одного боку він є продуктом між літературної комунікації, але в той же час він багато в чому обумовлює і визначає її. Переклад виконує дві основні функції: інформативну та творчу. Художній переклад — найвищий рівень відтворення прозових, драматичних, поетичних та епістолярних творів-оригіналів у всіх основних їхніх параметрах: стилістичному, прагматичному, естетичному та інше. Один з підвидів художнього перекладу є поетичний переклад.

Максим Рильський з приводу поетичного перекладу писав: «Вважаю неможливим, як дехто цього вимагає, щоб автор поетичного перекладу, отже й сам поет, цілком забув про себе, цілком підкорився індивідуальності іншого поета. Це навіть, здається мені, небажано: таким способом можна стерти пилок з крилець того метелика, що зветься поезією» [12, с. 240].

Художній твір повинен перекладатися «не від звуку до звуку, не від слова до слова, не від фрази до фрази, а від ланки ідейно-образної структури оригіналу до відповідної ланки перекладу» [12, с. 260]. В поетичному перекладі чіткіше відображається ця перекладацька концепція. Поетичний твір — єдність ідей, образів, слів, звукопису, ритму, інтонації, композиції. Не можна змінити один компонент, щоб це не вплинуло на загальну структуру твору. Зміна одного компоненту обов’язково спричинює зміну усієї системи. Спроба відтворити у поетичному творі усі конструктивні елементи неодмінно призведе до втрати гармонії твору, отже необхідно визначити які елементи в даному творі є головними і відтворити їх з усією можливою точністю, не звертаючи, або звертаючи неістотно, увагу на інші.

Свого часу В. Брюсов запропонував «теорію істотного елемента» (назву запропонував Ю. Левін). Ця теорія якраз і зводилася до виокремлення найважливішого елемента (чи елементів) в поетичному творі і свідомим принесенням в жертву інших її елементів. Жертва у будь-якому випадку неминуча, а якщо вона буде осмисленою, тоді вона буде меншою. «Прекрасне рідко переходить з однієї мови в іншу, зовсім не втрачаючи своєї довершеності: що ж має робити перекладач? Знаходити у себе в уяві такі красоти, які могли б служити заміною, отже виробляти власне, як і краще."(В.Жуковський).

Мистецтво поетичного перекладу знаходиться у владі двох суперечливих тенденцій: з одного боку перекладні вірші повинні справляти на читача безпосереднє емоційне враження, а з іншого вони повинні вносити в літературу щось нове, збагачувати читачів невідомими до того часу поетичними образами, ритмами, строфами. У першому випадку вони покликані пристосувати чуже мистецтво до сприйняття вітчизняного читача, у другому — розкрити перед читачем різноманітність мистецтва, показати йому красу відмінних національних форм, історичних нашарувань, індивідуальних творчих систем.

Як зазначає В. Левик, переклад повинен звучати як оригінальні вірші і це один з елементів точності чи вірності. Але через призму приймаючої мови повинні чітко відчуватись національний дух та національна форма оригіналу, а також індивідуальний стиль поета [7, с. 376.]. Він порівнює перекладача з талановитим актором. Яку б роль не грав актор, його завжди впізнають, і в той же час публіка захоплюватиметься тим, як вдало йому вдалося перевтілитися в образ. Залишаючись самим собою він повинен з кожною новою роллю пропонувати своїм глядачам щось нове, а подекуди й чуже для себе особисто.

Так само й у творчості поета-перекладача: він повинен пропонувати своїм читачам з кожним новим перекладом нові образи, нові форми, нові стилі, але водночас в кожному перекладі повинен вгадуватися його особистий стиль. За Коптіловим, перекладач має йти «вшир і вглиб» — залучати нові широкі верстви читачів до шедеврів світової літератури й заглиблюватись в поетичні простори світів їх авторів.

Вершинні поетичні твори зарубіжної літератури для більшості читачів стають доступними завдяки художнім перекладам. Художній переклад — це відтворення, передача художнього тексту, який написаний однією мовою засобами іншої мови. Перекладач, автор художнього поетичного перекладу дбає і прагне збереження змісту й форми першоджерела.

1.5 Особливості перекладу метафор

Впродовж багатьох століть метафора була і залишається одним з найбільш традиційних об'єктів дослідницької уваги філологів та філософів. Предметом вивчення тут ставали об'єм і зміст даного поняття, характер асоціативних блоків, що лежать в основі метафори і певною мірою визначають її природу; її стилістичні можливості, семантика і функції, закономірності процесу метафоризації, пристрій метафоричного знаку, особливості використовування метафор в конкретному ідеостілі. По кожному з вказаних напрямів в вивченні метафори до теперішнього часу накопичилася широка, практично неозора література, витоки якої представлені працями таких мислителів старовини, як Аристотель, Квінтіліан, Анандавархана і ін. З античних часів метафора розглядається як скорочене порівняння: тобто порівняння, з якого видалено предикат схожості та компаративні сполучники. У створенні метафори беруть участь чотири компоненти: дві категорії об'єктів і властивості кожної з них. Метафора відбирає ознаки одного класу об'єктів і присвоює їх другому класу або індивіду — актуальному суб'єкту метафори. Характеристика тої категорії об'єктів, яку позначає метафора, національно специфічна.

Метафори — продукти творчого порушення семантичних правил язикової системи. Метафори мають високу національно-культурну специфіку.

При перекладі ефект струму повинен бути збережений. Якщо це неможливо, то метафора неперекладна.

Основні правила перекладу метафор:

1) прямій / дослівний переклад: передача язикового образа тексту оригіналу рівноцінним мовним образом у тексті перекладу при збереженні змісту;

2) заміна / субституція: заміна образа в тексті оригіналу метафорою в перекладі з порівнянним змістом або порівнянними асоціаціями;

3) описовий переклад / перефраз: передача використаного в тексті оригіналу мову, образи за допомогою неметафоричного вираження перекладацької мови (деметафоризація).

Кожний тип метафор — особлива проблема перекладу:

* Мертві метафори — не вимагають рішень перекладача.

* Виключення — метафоричні терміни.

* Метафора — кліше:

1) деметафоризация (в інформативному тексті)

2) прямий переклад (в експресивному тексті)

* Лексикалізовані метафори (slock): metaphors

1) Створення аналогічного образа

2) Заміна образа ІМ прийняттям у ПМ образом

3) Перетворення метафори в порівняння.

4) Перетворення метафори в порівняння та розкриття змісту (приватна втрата ефекту, використається при виникненні проблем розуміння).

5) Експлікація змісту неметафоричним вираженням.

6) Знищенням метафор, якщо метафора надлишкова. (Небажано, але лише тоді, коли мовлення не йде про експресивний / авторитативний тексти).

7) Аналогічна метафора із вказівкою змісту (для посилення образа).

Якщо метафора є вираженням оригінальності й креативності (в художньому, журналістському або рекламному тексті), то вона повинна бути збережена в перекладі. Якщо метафора виконує функцію прикрашальну, перекладач може її проігнорувати.

Вибір способів перекладу залежить від різних факторів:

1) функції метафори в тексті;

2) стилістичних міркувань;

3) правил і норм виду тексту;

4) перекладацького завдання;

Паралельне іменування метафоричної основи використовується при перекладі текстів, побудованих на поширеній метафорі, коли міжмовні умови вимагають заміни або структурного перетворення вихідної метафори, а за характером переданої інформації вихідний образ необхідно зберегти.

Отже, як бачимо, українська та новогрецька література активно послуговується стилістично маркованою лексикою, серед якої домінують різного роду метафори. Метафори виконують у поетиці не лише називну й аксіологічну функцію, але й експресивну, текстотвірну, сигналізуючу та функцію компресії. Вони базуються на грі слів чи авторських варіантах деривації або словоскладання. Переклад цих новотворів підпорядковується вимозі відтворення їхньої домінуючої функції в оригіналі.

РОЗДІЛ II. Особливості перекладу метафоричних зворотів Константиноса Кавафіса на українську мову

2.1 Ідеостиль Константиноса Кавафіса

В загальноєвропейському літературному контексті ХХст. Константінос Кавафіс (1863−1933) виникає не просто як поет, творчість якого лежить на початку сучасної новогрецької поезії, підіймаючи її на вершину інтелектуальних та естетичних вимог сучасності, це насамперед видатний майстер історіофілософської лірики, який своїми трагічними, нерідко забарвленим в тонах іронії і марксизму, роздумами над долею культури проклав шляхи її художнього прогресу.

Кавафіс народився в родині греків в Александрії, Єгипет. Батько поета був заможним торговцем і мав британське громадянство. 1870 року після смерті батька сім'я Кавафіса жила в Ліверпулі, але через фінансові труднощі повернулася в Александрію в 1877 році. Кавафіс за часу свого життя працював журналістом та державним службовцем. Свою поезію автор друкував тільки для найближчих друзів. Стиль його поезії сильно відрізнявся від сучасної для нього грецької поезії. На сучасному етапі Константінос Кавафіс вважається одним з найбільш значних новогрецьких поетів.

До творчого доробку Константіноса Кавафіса належать 154 вірші, написані поетом за 35 років. Їхніми основними темами явились філософське осмислення буття та поетичний погляд на тисячоліття грецької історії. Сюжети віршів Кавафіса зазвичай пов’язані з історією античності, еллінізму, Візантії: в цих періодах занепаду і розладу поет знаходив схожість із сучасністю. Кавафіс бачив падіння грецьких колоній на Ближньому Сході, був свідком війни, котру Англія вела наприкінці ХІХ ст. з арабськими народами, а саме тому в багатьох його віршах присутнє відчуття безпліддя усіх людських зусиль, відчуття неминучої загибелі, що нависла над суспільством.

Кавафіс знав давньогрецьку і новогрецьку, латинь, арабську та французьку мови; читав Данте по-італійськи, а свої перші вірші написав на англійській мові. Ранній Кавафіс відчуває вплив англійських романтиків, французьких парнасців і символістів. Кризовий світовідчуття кінця століття приводить його до символічної алегоричності, через яку він прагне виразити своє осмислення сутності світу, його глибинної реальності, його духовного буття. Вірші «Асоціації з Бодлером» (Кавафіс вставив у нього вільне перекладення бодлеровского сонета «Відповідності») і «Будівельники», що відкривають новий етап у творчості Кавафіса, після п’ятирічної перерви, свідчать про символістської орієнтацію поета. У «Будівельника» Кавафіс вперше вдається до алегоричній узагальненості у відтворенні сучасного суспільного життя, яка стане головною рисою його зрілої художньої манери. Все останнє десятиліття XIX століття складається для Кавафіса як шлях болісного пошуку свого стилю, метання від одного зразка до іншого, від учнівського наслідування до власних відкриттів. Згодом Кавафіс виключить ранні «наслідувальні» вірші зі свого «канонічного зводу» .

Творчість Кавафіса, яка належить до постсимволістського періоду в історії літератури, мало знали при його житті. Навіть в Греції поет став відомим лише в 1920р., але після Другої світової війни його ім'я здобуло світову славу. Національний колорит, лаконічність та стриманість його поезії, глибокий загальнолюдський зміст, ясність і простота виражальних засобів, гостре відчуття сучасності і по-філософському цілісне сприйняття світу — все це поставило його на один рівень з величайшими поетами ХХ століття.

Органічними властивостями його творчого письма є об'єктивна, навіть байдужа позиція художника по відношенню до об'єкту зображення, схилення перед красою, технічна довершеність, що обіцяє витвору мистецтва велику довговічність, надання переваги малим відточеним формам, лаконічна, афористична, емоційно стримана поетична мова. Разом із тим, поет відчуває потребу часу в оновленій поетичній мові, більш близької до природної інтонації розмовного стилю, що не має метричних кайданів. І К. Кавафіс звертається до верлібру. На протязі першої романтично-символістської стадії він здобув свої древньогрецькі сюжети майже виключно з міфології, головним чином, у Гомера.

Повного комплексу перекладів К. Кавафіса на українську мову досі, нажаль, не існує. Перші спроби перекласти фрагменти його поетичної спадщини пов’язані з гуртом елінофілів, на чолі з академіком А.О. Білецьким.

Одним з неофітів, що взялися за переклади, став у майбутньому метр сучасного українського перекладу Г. П. Кочур. Йому належать переклади таких віршів, як «Чекаючи варварів», «Свічки», «Молитва» тощо. Ці вірші побачили світ у збірці перекладів європейської поезії «Вітрила», яка вийшла в Києві в 1969 році.

В середині 90-х за ініціативою Фонду грецької культури в Одесі був влаштований проект підготовки українсько-грецької білінгви, для якої повинні були бути перекладені всі твори поета, але ця спроба виявилася невдалою.

Багато у чому напрямок і рівень сучасного кавафознавства визначив Георгос Саввідіс, видатний грецький літературознавець. За словами іншого кавафознавця Г. Врисимітзакіса, поезія Кавафіса відображає механізм «поведінки особистості» і «поведінки нації» і тому відображає як життя особистості, так і життя нації, іншими словами — загальнолюдський історичний досвід.

Значною мірою К. Кавафіс є поетом-дидактиком і починаючи з 1900;1910рр. починає звільняти свої вірші від усіх поетичних прикрас — багатої образності, порівнянь, метафоричних барв і рими.

Поезія Кавафіса настільки своєрідна, що їй важко знайти аналог як у грецькій поезії, так і світової поезії. Поезія Кавафіса свого читача не намагалась ні полонити, ні зачарувати, ні підкорити, тобто не намагалась зробити з нього раба. Вона лише вчить читача часноті людського існування. Не дарма обидві грецькі лауреати Нобелевської премії Йоргос Сеферіс та Одисей Елітис визнавали Кавафіса за свого літературного і духовного вчителя.

2.2 Переклади віршів Константиноса Кавафіса на українську мову

Багато лінгвістів, перекладачів та просто шанувальників перекладали творчість Константиноса Кавафіса на українську мову. До них належать Григорій Кочур — перекладач, поет, літературознавець, громадський діяч (переклав такі вірші «Молитва», «Свічки», «Термопіли», «Ітака» тощо).

Андрій Савенко — кандидат філологічних наук, завідувач кафедри елліністики, директор Центру елліністичних студій та грецької культури («Голоси», «Троянці», «Кроки», «Епітафія» тощо).

Олександр Пономарів — український мовознавець, перекладач, публіцист, громадський діяч, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри мови та стилістики Інституту журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, академік АН ВШ України, заступник голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка; відповідальний редактор газети «Київський університет»; головний редактор «Записок Наукового історико-філологічного товариства Андрія Білецького» («Зрада», «Місто», «Ранкове море», «Довершення», «Люстра», «Сірі очі» тощо).

Ірина Бетко — перекладач, кандидат філологічних наук («Сад Птолемеїв», «Олександрійські царі» тощо).

Нами було досліджено особливості перекладу українською мовою метафоричних конструкцій у творах К. Кавафіса таких як «Ітака», «Кроки», «Олександрійські царі» тощо.

Було виявлено, що найпоширеніший спосіб перекладу метафоричних конструкцій є транскрипція або транслітерація. Транскрипція — наукова система запису мови, що вживається в мовознавстві і має на меті послідовно відбити звуковий склад мови, чого часто не робить звичайна орфографічна система. Транслітерація — механічна передача тексту й окремих слів, які записані однією графічною системою, засобами іншої графічної системи при другорядній ролі звукової точності, тобто передача однієї писемності літерами іншої. Наприклад, грец. ЙиЬкз Григорій Кочур переклав як Ітака, Лбйуфсхгьнбт кбй Кэклщрбт він же переклав також транскрипцією, а саме Лестригони та кіклопи, грец. Есйнэет Андрій Савенко переклав як Еринії, грец. РфплембЯпт Ірина Бетко переклала як Птолемей, грец. ГхмнЬуйпн Савенко переклав як Гімнасіон, грец. КбйубсЯщн як Цезаріон, грец. Як ми можемо спостерігати, що зазвичай транскрипцією та транслітерацією перекладаються власні назви та абстрактні.

Наступний спосіб перекладу метафоричних виразів у віршах Константиноса Кавафіса — це вільний переклад, тобто перекладачі використовують ті засоби рідної мови для передачі тієї ж самої думки автора оригіналу, які більш зрозуміли для читачів самого тексту перекладу. Так у вірші «Фб вЮмбфб» Андрій Савенко застосував вільний переклад для таких рядків: бкмбЯпт мет уфзн ехсщуфЯб фзт убскьт кбй уфзт неьфзфпт ф' щсбЯп уцсЯгпт, перефразувавши їх у такі: у ореолі моці п’янкий вирує молодости сік. У цьому ж вірші перекладач наступні рядки також переклав вільним способом ФсЭмпхн пй урйфйкпЯ мйкспЯ иепЯ — Збентежило щось давні божества! Наступним до вільного перекладу прибіг Григорій Кочур при перекладі вірша «Свічки». Фпх мЭллпнфпт з мЭсет уфЭкпнф' емрспуфЬ мбт уб мйб уейсЬ кесЬкйб бнбмЭнб — чсхуЬ, жеуфЬ, кбй жщзсЬ кесЬкйб він переклав наступним чином: Рядочком дні майбутні перед нами, мов свічечки засвічені стоять — пломінні, золоті, живі свічки. Отже ми вбачаємо, що перекладач, намагався передати саму суть метафори, порівняння нашого життя, наших днів зі свічками, які добігають кінця, він не намагався зберегти структуру речень та порядок слів у ньому, тому можемо сказати, що це вільний переклад, але адекватний.

Спосіб поєднання речень та їх поділ на декілька — це також спосіб перекладу метафоричних речень поезії К. Кавафіса. Таким засобом скористувалася Мілена Арутюнова при перекладі вірша під назвою «Молитва». Якщо Кавафіс відобразив думку твору у 3-х реченнях, то Арутюнова отримала при перекладі тексту оригіналу 2 речення. Перше речення грецького тексту З иЬлбууб уфб вЬиз фзт рзс'Энбн нбхфз вона поєднує з частиною другого речення З мЬнб фпх, бнЮоесз, рйбЯней кй бнЬцфей уфзн РбнбгЯб мрспуфЬ Энб хшзль кесЯ гйб нб ерйуфсЭшей гсЮгпсб кбй нбн'кблпЯ кбйспЯ та отримує наступний переклад Морська глибинь матроса проковтнула, а матері тривога й не торкнула, а мати Богородицю благає, — хай синові вернутись помагає. Завдяки такій самій перекладацькій трансформації поет Григорій Кочур у своєму варіанті перекладу твору «Молитва» приєднує кінцеву частину другого речення кбй ьлп рспт фпщ Ьнемп уфЮней ф'бхфЯ до останнього речення БллЬ еню рспуеэчефбй кбй дЭефбй бхфЮ, з ейкюн бкпэей, упвбсЮ кбй лхрзмЭнз, оеэспнфбт рщт ден иЬлией рйб п хйьт рпх ресймЭней, та отримав при перекладі складне речення з сурядним та підрядним зв’язком Високу свічку ставить, б'є поклони, вітрів погожих просить ув ікони, а та сумна, поважна — їй відомо, що син не вернеться додому. Савенко таким чином поділив речення Кавафіса у вірші «Кроки» на три, для легшого читання та розуміння автора оригіналу українському читачеві. Кавафіс пише Кбй лйгпихмйумЭнпй фюсб пй Ьилйпй ЛЬсзфет, мЭуб уфп вЬипт фпх лбсЬсйпх чюнпнфбй, п Энбт фпн Ьллпнб укпхнфЬ кбй укпхнфпхцлЬ, п Энбт мйксьт иеьт рЬнщ уфпн Ьллп рЭцфей гйбфЯ кбфЬлбвбн фй еЯдпт впЮ еЯнбй фпэфз, фЬнпйщубн рйб фб вЮмбфб фщн Есйннэщн. У перекладі А. Савенко це виглядає наступним чином, Налякані, напівпритомні Лари юрмою кидаються вглиб свого притулку, божки штовхаються, хтось падає під ноги і спотикаються, не втримавшись, наступні. Вони вже здогадалися, чия то є хода. Вони впізнали неквапливий крок Ериній. Такий саме засіб Савенко використав при перекладі вірша «Олександрійські царі». Якщо Кавафіс відобразив думку твору у шести речення, то Савенко розширює кількість речень рот перекладі ьексьу оригіналу на українську мову до дев’яти. Усі речення оригіналу окрім останнього автор перекладу залишає без змін. Останнє речення у грецькому тексті є складнопідрядним: БллЬ з мЭсб Юфбн жеуфЮ кбй рпйзфйкЮ, п пхсбньт Энб гблЬжйп бнпйчфь, фп Блеобндсйнь ГхмнЬуйпн Энб исйбмвйкь кбфьсищмб фзт фЭчнзт, фщн бхлйкюн з рплхфЭлейб Экфбкфз, п КбйубсЯщн ьлп чЬсйт к' емпсцйЬ (фзт КлепрЬфсбт хйьт, бЯмб фщн Лбгйдюн)· к' пй БлеобндсйнпЯ Эфсечбн рйб уфзн епсфЮ, к' енипхуйЬжпнфбн, к' ерехцзмпэубн еллзнйкЬ, к' бйгхрфйбкЬ, кбй рпйпЯ евсбЯйкб, гпзфехмЭнпй ме ф' щсбЯп иЭбмб — м' ьлп рпх вЭвбйб Юоехсбн фй Ьойжбн бхфЬ, фй кпэцйб льгйб Юубне бхфЭт пй вбуйлеЯет. Савенко членує його при перекладі на українську мову на чотири простих: 1. Та днина видалась жагуча і лірична, Лилось блакиттю небо неозоре. 2. Гімнасіон Олександрійський був І справді витвором високого мистецтва. 3. Красою дивував Цезаріон (ще б — Клеопатри син, нащадок Лагів!), Тому олександрійці звідусіль Збігалися на вишукане свято. 4. Були араби там, і елліни, й гебреї, Що прославляли мовами своїми В захопленні видовище те красне, Хоч знали, певне, чого все те варте. Що царства ті - порожній звук — більш нічого.

Повертаючись до перекладу «Молитви» у виконанні Арутюнянової ми виявили, що ще одним видом лексичних трансформацій, застосованих нею є конкретизація, суть якої полягає в заміні слова, яке мовою оригіналу має досить широке значення, словом з більш конкретним значенням. Зображаючи загибель моряка К. Кавафіс пише З иЬлбууб уфб вЬиз фзт рзс'Энбн нбхфз, використовуючи дієслово рбЯснщ, що не виражає ніякої емоційності. Перекладачка бере на себе сміливість надати тексту перекладу емоційності та експресивної забарвленості. Завдяки вдалій заміні дієслова рбЯснщ на більш конкретне і емоційно забарвлене дієслово української мови проковтнула переклад стає виразнішим Морська глибинь матроса проковтнула. Ще одним прикладом використання конкретизації є переклад А. Савенко останнього рядку вірша «Фб вЮмбфб» («Кроки»). К. Кавафіс написав фЬнпйщубн рйб фб вЮмбфб фщн Есйннэщн, Андрій Савенко же використав слово «неквапливий» для більшої драматизації Вони впізнали неквапливий крок Ериній. У вірші «Троянці» Кавафіс використав вираження цщнЭт мегЬлет у наступному рядку ме цщнЭт мегЬлет мбт фспмЬжей, яке дослівно перекладається голосами великими. А Андрій Савенко переклав це більш конкретно, а саме несамовитим криком нас лякає, використавши вираження несамовитий крик, що дає більш велике враження. Ірина Бетко при перекладі вірша «Олександрійські царі» до слів бхфьн фпн еЯрбн ВбуйлЭб фщн ВбуйлЭщн додала конкретного значення останньому слову, використавши земних, отримавши такий переклад був проголошений Царем Земних Царів. Також у цьому вірші І. Бетко використала ще одну конкретизацію. Зображаючи коронацію олександрійських царів К. Кавафіс пише П БлЭобндспт - фпн еЯрбн вбуйлЭб, використавши дієслово еЯрбн, що не виражає ніякої емоційності, замість більш точного за змістом бнбкЮсхобн. Перекладачка бере на себе сміливість надати тексту перекладу емоційності та експресивної забарвленості. Завдяки вдалій заміні дієслова еЯрбн на більш конкретне і емоційно забарвлене дієслово української мови нарекли переклад стає виразнішим Вже Олександра нарекли царем. Інший приклад конкретизації ми знайшли у кінцевих рядках перекладу «Олександрійських царів» українського поета-перекладача А. Величанського, які виглядають наступним чином: Та днина видалась жагуча і лірична. Якщо ми порівняємо ці строки з оригіналом БллЬ з мЭсб Юфбне жеуфЮ кбй рпйзфйкЮ, то побачимо, що дієслово Юфбне, яке використовує К. Кавафіс для передачі дії героя, має більш загальне значення, ніж запропоноване перекладачем дієслово видалась з вужчим, конкретнішим і більш точним за змістом.

Ще один спосіб, який використовували перекладачі для перекладу метафоричних конструкцій, був по-фразовий переклад, тобто переклад на рівні окремих речень або фраз, що перекладаються послідовно одне за одним. Так у перекладі вірша «Ітака» фраза фет кблЭт рсбгмЬфейет н' брпкфЮуейт Григорій Кочур переклав щоб набути коштовних речей. Під коштовними речами К. Кавафіс мав на увазі не золоті прикраси або щось таке. А саме знання, яки насправді є найбільшим скарбом на світі. За допомогою цього засобу Андрій Савенко переклад рядок з вірша «Троянці». ЕЯн' з рспурЬиейЭт мбт убн фщн Фсющн перефразувавши його у У намаганнях наших ми — троянці та змінивши незначно його граматичну структуру.

Абзацно-фразовий переклад — це переклад, що виконується на рівні окремих речень або абзаців, перекладених послідовно одне за іншим. До цього способу прибігла Ірина Бетко при перекладі цілого відрізку вірша К. Кавафіса «Олександрійські царі», а саме: к' пй БлеобндсйнпЯ Эфсечбн рйб уфзн епсфЮ, к' енипхуйЬжпнфбн, к' ерехцзмпэубн еллзнйкЬ, к' бйгхрфйбкЬ, кбй рпйпЯ евсбЯйкб, гпзфехмЭнпй ме ф' щсбЯп иЭбмб — м' ьлп рпх вЭвбйб Юоехсбн фй Ьойжбн бхфЬ, фй кпэцйб льгйб Юубне бхфЭт пй вбуйлеЯет вона переклала наступним чином тому олександрійці звідусіль збігалися на вишукане свято, були араби там, і елліни, й гебреї, що прославляли мовами своїми в захопленні видовище те красне, хоч знали, певне, чого все те варте, що царства ті - порожній звук — не більше. Використав цей засіб і А. Савенко при перекладі усього вірша «Вікна». Кавафіс пише У' бхфЭт фйт укпфейнЭт кЬмбсет, рпх ресню мЭсет вбсхЭт, ерЬнщ кЬфщ фсйгхсню гйб нЬвсщ фб рбсЬихсб. — Пфбн бнпЯоей Энб рбсЬихсп иЬнбй рбсзгпсйЬ. — Мб фб рбсЬихсб ден всЯукпнфбй, Ю ден мрпсю нб фЬвсщ. Кбй кбллЯфесб Яущт нб мзн фб всю. Йущт фп цщт иЬнбй мйб нЭб фхсбннЯб. Рпйьт оЭсей фй кбйнпэсйб рсЬгмбфб иб деЯоей. Савенко перефразував майже увесь вірш, але зберіг його зміст та отримав наступне У сутіні кімнат спливає день за днем у марних пошуках: на стелі? долі? де? знайшлось бодай віконце… трішки прочинити!.. Одне. Десь нагорі. Яка була б то втіха! Та жодного нема. Нівроку не щастить, чи краще взагалі нічого не знайти?! Можливо світло те—нова прикмета лиха. Хто зна? — яким новим світам судилося б з’явитись?

Антонімічний переклад. Прийом антонімічного перекладу полягає у передачі поняття протилежним, часто із запереченням, тобто антонімом українського відповідника даного слова. Антонімічний переклад нерідко буває якщо не єдиним, то найбільш зручним прийомом передачі смислового та стилістичного значення багатьох виразів. Завдяки антонімічному перекладу поетом Величанським було перекладено метафоричний вираз Кавафіса в «Ітаці». Автор оригіналу закликає своїх читачів РЬнфб уфпн нпх упх нЬчейт фзн ЙиЬкз. Автор перекладу передає думку К. Кавафіса застосовуючи заперечення Ніколи не забувай про Ітаку. Антонімічний переклад допоміг також перекладачеві Г. Кочуру при роботі з віршем «Ітака». За допомогою цієї перекладацької трансформації український автор досягає збереження рими і гармонії тексту перекладу, передаючи між цим усю палітру відчуттів і переживань, що намагався донести до свого читача автор тексту оригіналу. Наведемо декілька прикладів використання антонімії при перекладі вірша «Ітаки» українським перекладачем Кочуром: