Німецька загадка як тип тексту

ДИПЛОМНА РОБОТА МАГІСТРА

на тему: «Німецька загадка як тип тексту»

ЗМІСТ:

Вступ Розділ 1. Основні поняття лінгвістики тексту

1.1 Проблема визначення тексту

1.2 Основні категорії та ознаки тексту

1.3 Поняття типу тексту Висновки до розділу 1

Розділ 2. Структурно-семантичні особливості загадки як типу тексту

2.1 Функціонально-семантичні особливості загадок, питання їх класифікації

2.2 Структурно-типологічні особливості загадки Висновки до розділу 2

Розділ 3. Лінгвопоетична специфіка загадки

3.1 Функціонування засобів образності у текстах загадок

3.2 Особливості метафоричного переносу в німецьких загадках

3.3 Особливості римованих та прозаїчних загадок Висновки до розділу 3

Загальні висновки Додаток, А Список використаної літератури

Вступ німецька загадка текст Лінгвістична наука останніх десятиліть демонструє підвищений інтерес до тексту як об'єкту дослідження. Представники різних наукових сфер все частіше працюють з текстом як основною комунікативною одиницею. Зокрема, сучасне мовознавство все більше уваги приділяє вивченню текстів фольклорного походження. Фольклорний твір, безумовно, відображає живу народну мовну традицію, що зближає його з неписьмовими мовними жанрами. Але на відміну від власне усних творів, твір фольклорний включає також оброблені художньо народно-мовленнєві формули, тобто вербальні одиниці, що серед іншого несуть також естетичне навантаження. Близькість фольклорного твору до письмово-літературних творів, передусім у їх естетичній направленості не викликає сумніву. З цим погоджуються навіть ті вчені, що категорично виключають будь-який усний твір з категорії тексту. і, не зважаючи на велику популярність загадки як об'єкта лінгвістичних досліджень, слід звернути увагу на недостатнє вивчення загадки як типу тексту, що має неабияке значення також для дослідження найбільш ефективних способів її перекладу.

Загадка — своєрідний та дуже давній вид народної творчості. Вивченням її походження займались такі вчені як Чичеров В.І., Смусь М. А., Журинський А. Н. та інші. Німецька загадка в роботах багатьох вчених (А.А. Гердт, Ю.Я. Лісняк, F. Cus, W. Fleischer, M. Hain, K. Rauch) була об'єктом досліджень в рамках пареміології.

Актуальність теми: не зважаючи на підвищений інтерес з боку науки до тексту як об'єкту дослідження, ми досі спостерігаємо багато прогалин і «білих плям», коли мова йде про типологію тексту, виділення того чи іншого зразка у певний вид тексту. Це стосується, зокрема, і загадки. Актуальною проблемою пареміології, як і раніше, залишається визначення мовного статусу загадки. Віднесення загадки до малих форм фольклору дозволяє деяким дослідникам виключати загадку зі складу паремій та не вважати її одиницею мови. Серед доказів мовної належності паремій, у тому числі і загадок, наслідуючи Г. Л. Пермякова, наводять їх семантичну та структурну стійкість, відтворюваність та номінативну функцію.

Об'єктом дослідження даної роботи є загадка як малий фольклорний жанр, її специфічні особливості, характерні риси з метою визначення можливості виділення загадки о окремий тип тексту.

Предмет даного дослідження — структурно-семантичні особливості та лінгвопоетична специфіка німецької народної загадки.

Матеріалом дослідження слугували німецькі народні загадки з 2 збірок загальним обсягом 125 текстів.

Мета роботи: на основі визначення основних категорій лінгвістики тексту, поняття «текст» та критеріїв текстуальності встановити специфіку загадки як самостійного типу тексту.

Ця мета визначила головні завдання дослідження:

— розглянути проблему визначення тексту;

— вивчити основні категорії та ознаки тексту;

— описати можливості класифікувати типи текстів;

— проаналізувати структурно-семантичні особливості загадки;

— описати функціонально-семантичні особливості загадок та можливості їх класифікації;

— провести аналіз структурно-типологічних особливостей загадки;

— вивчити питання лінгвопоетичної специфіки загадки;

— дослідити функціонування засобів образності у текстах загадок;

— описати особливості метафоричного переносу в німецьких загадках.

Мета та завдання роботи визначили її структуру, яка складається зі вступу, 3 розділів з висновками до них, загальних висновків, 1 додатку та списку використаної літератури. Обсяг роботи складає 49 сторінок.

Розділ 1. Основні поняття лінгвістики тексту

1.1 Проблема визначення тексту Лінгвістична наука останніх десятиліть демонструє підвищений інтерес до тексту як об'єкту дослідження. Зокрема це пояснюється тим, що сучасна наука прагне «пояснити мову як глобальне явище, як повноцінний засіб комунікації, намагається глибше дослідити зв’язки мови з різними сторонами людської діяльності, що реалізуються через текст» [Тураева 1986, с. 5]. Термін «текст» здобув велику кількість наукових інтерпретацій, відображаючи погляди та наукові принципи, якими в даний момент керується той чи інший дослідник. «Специфіка тексту полягає в його складності і багатогранності, що обумовлює необхідність різноаспектного вивчення тексту в його окремих гранях, сторонах. Наслідком цього є той факт, що, з одного боку, текст виступає як об'єкт, спільний для різних галузей філології, а з іншого, кожна філологічна наука прагне до чіткого ви членування свого предмета з загального об'єкта.» [Купина 1980, с. 7]

Представники багатьох наукових напрямів і сфер активно працюють з текстами, особливо часто цей термін використовують прихильники семіотичного напряму, які пропонують розглядати весь оточуючий світ як певну сукупність різнорівневих текстів. Для сучасного стану лінгвістики характерна широка міждисциплінарна співпраця багатьох суміжних та на перший погляд далеких одна від одної наук (напр. біології та лінгвістики, психології та лінгвістики). Активізація міждисциплінарної співпраці в рамках лінгвістики тексту обумовлена, на думку Н.А. Слюсаревої, «специфікою одиниці мовного спілкування, якою виявилось не слово і не речення, а текст, тобто певним чином організована і структурована сукупність речень з єдиною комунікативною метою — вираженням комунікативної потреби людини» [Слюсарева, 1982]. На жаль, лінгвістика тексту не має досі до кінця оформленого, взятого за основу більшістю вчених методу лінгвістичного аналізу вербального тексту. Надалі ми спробуємо знайи оптимальне визначення поняття тексту серед тих, що пропонуються сучасною наукою.

Термін «текст» запозичено у середньоверхньонімецькій з лат. textus, що походить від дієслова textere — «ткати», «плести», textus відповідно означало «тканина», «мереживо». Слово текст також етимологічно споріднене з грецьким tйkton, що означало «тесляр», «зодчий», «будівельник», а також tйchne — «ремесло». [14, www]

У побутовому розумінні обов’язковою ознакою тексту є писемність. У такому випадку не можна вважати текстом, наприклад, діалог чи дорожній знак. Тим не менше, навіть таке розуміння тексту на емпіричному рівні не є єдиним [Brinker 1985, с.11]. Якщо звернутися до словників німецької мови, можна знайти найрізноманітніші дефініції поняття «текст», наприклад, «мовна частина музичного твору» і так далі. Основним вважається визначення тексту як фіксованої [письмово] мовної одиниці, що включає більше одного речення [там само, с.12]. Однак таке визначення навряд чи витримає більш детальну наукову перевірку. Слід звернути увагу на наступне: текст не можна обмежити фіксованою письмово мовою, текст як «фіксована одиниця мови» означає лише один аспект, а саме текст як результат комунікативної діяльності, проте не можна забувати про те, що діяльність, що передує комунікації (побудова тексту), також відіграє значну роль; викликає сумнів також можливість обмеження тексту «одиницею, що включає більше одного речення», оскільки в такому випадку текстом не можуть вважатися прислів'я, загадки та інші форми висловлювання, що складаються не більше, ніж з одного речення. [Vater, 1994, с.14−15]

Не можна не погодитись з Л. Г. Бабенко та її співавторами, які у спеціальній роботі про лінгвістичний аналіз художнього тексту [Бабенко 2000.] визнають, що загальновизнаного визначення тексту досі не існує, і що, відповідаючи на це питання, різні автори вказують на різні сторони цього явища: Д.М. Ліхачов — на існування його автора, який реалізує у тексті певний задум, О. Л. Каменська — на основну роль тексту як засобу вербальної комунікації; А.А. Леонтьєв — на функціональну завершеність цього мовного твору і т.д. На закінчення вони наводять визначення І.Р. Гальперіна, подане ним у 1981 р. як «таке, що ємко розкриває природу тексту та найчастіше цитується в літературі з цього питання». Згідно з цим визначенням [Гальперин 1981.], «текст — це твір мовотворчого процесу, що характеризується завершеністю, об'єктивований у вигляді письмового документа, складається з назви (заголовка) та ряду особливих одиниць (над фразових об'єднань), поєднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, має певну цілеспрямованість та граматичну установку» [Кубрякова 2001. — с. 72−81].

Текст, якщо розглядати його у системі узагальнених функціональних категорій, кваліфікується як вища комунікативна одиниця. Це цілісна одиниця, що складається з комунікативно-функціональних елементів, організованих у систему для здійснення комунікативного наміру автора тексту відповідно до мовної ситуації [Баранник 1990.].

Таким чином бачимо, що у сучасній лінгвістиці не існує єдиного поняття тексту. Тим не менше це поняття прийнято визначати в першу чергу через його категорії та ознаки, про які мова піде далі.

1.2 Основні категорії та ознаки тексту Виходячи з наведених вище визначень поняття тексту, ми можемо виділити його основні ознаки та категорії. Серед них прийнято називати наступні:

· Подільність: текст складається з певної кількості речень. На думку ряду вчених, одне речення, навіть дуже поширене, складне, текстом назвати неможна, оскільки текст можна розділити на самостійні речення, а частини речення об'єднуються за законами синтаксису складного речення, але не тексту. [ Гальперин 1981.]

Проте, таке твердження слід сприймати критично, оскільки більшість сучасних дослідників дотримуються думки, що текст може складатися і з одного речення. Це може бути як поширене, так і просте, нічим не ускладнене речення. Таким чином, речення «Осінь.», — є текстом, оскільки воно має одну з головних ознак тексту — інформативність.

· Зв’язність тексту: зв’язність тексту — це властивість його елементів, що характеризує їх зв’язок з елементами тексту. Основне завдання зв’язності тексту — розставити речення у такій послідовності, яка відображає логіку розвитку думки (слова, що повторюються, особові та вказівні займенники, синоніми — зовнішні засоби для зв’язку речень у тексті; у великому тексті - томи, частини, глави, параграфи).

Особливу увагу слід приділити роботам De Beaugrande/Dressler, метою яких було з’ясувати, «яким критеріям має відповідати текст, як він створюється та сприймається, як використовується у конкретному контексті» [De Beaugrande /Dressler 1981, с.3]. Автори підкреслюють, що мова йде у першу чергу не про «слова та речення тексту на папері», а про його «функції у комунікації людей». Таким чином, текст являє собою певний процес. Цей процес вони описують відповідно до фаз побудови тексту. У першу чергу автори звертаються до критеріїв, необхідних для ого, щоб текст вважався текстом, тобто критеріїв текстуальності. Серед них:

· Змістова цілісність тексту (когезія) [14, www]: у змістовій цілісності тексту відображаються ті зв’язки та залежності, що є в дійсності (суспільні події, явища природи, людина,її зовнішність та внутрішній світ, предмети неживої природи і т.ін.). Єдність предмета мовлення — це тема висловлювання. Темаце змістове ядро тексту, конденсований та узагальнений його зміст. Поняття «зміст висловлювання» пов’язане з категорією інформативності мовлення та притаманне лише тексту. Воно повідомляє читачеві індивідуально-авторське розуміння відношень між явищами, їх значимості у всіх сферах життя. Тут можуть існувати два види інформації:

­ змістово-фактуальна

­ змістово-концептуальна Ці два різновиди інформації називають темою та основоню думкою тексту. Весь підбір матеріалу підкорено завданню передати основну думку висловлювання. Іншими словами, не лише тема, але і основна думка поєднують речення тексту та надають йому змістової цілісності.

У великому тексті провідна тема розпадається на ряд складових підтем; підтеми членуються на більш дрібні, на абзаци (мікротеми).

Завершеність висловлювання пов’язана зі змістовою цілісністю тексту. Показником завершеності тексту є можливість підібрати до нього заголовок, який відображав би його зміст.

Таким чином, зі змістової цілісності тексту витікають наступні ознаки тексту:

­ Текст — це висловлювання на певну тему;

­ У тексті реалізується задум мовця — основна думка;

­ Текст будь-якого розміру — відносно автономне (завершене) висловлювання;

­ До тексту можна підібрати заголовок;

­ Правильно оформлений текст зазвичай має початок і кінець.

· Когерентність, яка передбачає створення семантичної єдності тексту за допомогою активації концептів та відношень між ними. Таким чином, мова іде про створення та розуміння змісту тексту шляхом співставлення наданої в тексті інформації із загальними знаннями. Досить складно розмежувати поняття когезії та когерентності, що є приводом для численних дискусій, оскільки у кожному випадку наявності когезії ми неодмінно спостерігаємо когерентність.

· Інтенціональність передбачає намір автора створити текст з певною метою. Тобто цей критерій орієнтовано на дію та можливості використання тексту.

· Акцептабельність — критерій, що стосується реципієнта та його ставлення до тексту, який має бути корисний чи релевантний для нього. Це єдиний критерій, однозначно спрямований лише на реципієнта. Він має особливе значення, оскільки тут на перший план виходить ставлення реципієнта до тексту, його очікування. Звертаючись до очікування реципієнта обдумано сприймати текст, можна пояснити, чому людина намагається зрозуміти навіть очевидно безглузді тексти, наприклад дитячий лепет чи тексти-нонсенси, тексти, практично позбавлені когезії.

· Критерій інформативності вже виходить за рамки внутрішньо текстуальні. Тут мова іде про те, що інформація, що передається за допомогою тексту, співвідноситься з метою висловлювання. Об'єм та зміст висловлювання залежать від ситуації, очікування та знань співрозмовника. Відношення очікуваного до неочікуваного та відомого до невідомого слід виділити на фоні вищеназваних умов. Важливою метою є також підтримання комунікації, в процесі якої інформація формулюється не занадто складно чи утомливо для співрозмовника.

· Критерій ситуативності зрозумілий кожному, хто знайомий з принципами та проблемами комунікації. «Значення та використання тексту», згідно з авторами [там само, с.12], «визначаються ситуацією». Ідеться про фактори, що впливають на комунікацію «ззовні», тобто про автора, реципієнта тексту, його тему, код, канал і т.д. З іншого боку, необхідно звернути увагу також на те, що такий фактор сам по собі є видом тексту, природно обраним «виходячи з зовнішніх обставин», від вибору якого залежить побудова даного тексту, що підкорюється певній типовій ситуації.

· Останнім критерієм, який називають De Beaugrande/Dressler є інтертекстуальність. Цей критерій передбачає, що усі тексти, оскільки вони співвідносяться зі зразками певного виду текстів, перебувають завдяки цьому спільному зв’язку у інтертекстуальних відношеннях. Автори вказують також на те, що деякі види текстів, такі як наприклад пародії чи критика, можуть співвідноситись із конкретними текстами та знаходитись із ними в референційних відношеннях «текст-текст», не прив’язаних до виду тексту як наприклад, роман, який, цитуючи чи перифразуючи, приймає елементи попередньої літератури.

Ці «конститутивні принципи» у роботах De Beaugrande/Dressler супроводжуються так званими «регулятивними принципами», які задовольняють потребу якомога більш ефективного використання мовних засобів: «ефективність тексту» та наближення його до умов конкретної ситуації, «доцільність» [там само, с.14].

· Сучасна наука про текст та його види що включає культурологічні знання, вимагає виділити ще один критерій — культурологічний. Якщо тексти завжди прив’язані до конкретних зразків і якщо розглядати ці зв’язки як навички нашої комунікативної діяльності, так само як і інші навички (фразеологізми наприклад), які мають культурологічну основу, неможна заперечувати, що тексти слід розглядати у розрізі їх специфічного культурологічного складу. І в такому випадку варто поставити питання, чи відноситься даний текст до внутрішньочи до міжкультурного виду тексту і чому у кожному конкретному випадку. Широко розповсюджені, і в той же час відрізняються у кожній культурі, наприклад, некрологи, листи читачів, рецензії, не кажучи вже про такий тип тексту як загадка. Кожен з цих типів тексту має культурологічну основу. [Fix 2001, с.16−18].

Наведений перелік критеріїв та ознак, що дозволяють визначити окрему мовну одиницю як текст, звичайно, не є вичерпним. Проте ці критерії можна вважати підставою для подальшої класифікації мовних одиниць, що входять до загальної сукупності, визначеної як «текст».

1.3 Поняття «тип тексту»

Поряд з питанням про сутність тексту як мовної одиниці в лінгвістиці існує інше основоположне питання, яке на даний момент стоїть на передньому плані. Це питання про структуризацію розділу «текст». Яким же чином можна логічно структурувати, класифікувати, поділити на групи тексти чи зразки текстів? Текст не можна розглядати як узагальнене поняття, він існує як сукупність реальних екземплярів, спільні властивості яких саме і дозволяють визначити їх як тексти, але які в той же час відрізняються певними рисами, що і дає можливість розділити усю сукупність на групи.

Якщо наслідувати класичний спосіб класифікації текстів, відкривається широке поле для досліджень, тобто слід розглядати усю сукупність текстів одразу. Це, по суті, усі можливі тексти, які слід розділити на групи. Критерії для такої класифікації не закладені у самих примірниках текстів, вони обираються із загальних теоретичних понять та підлягають дослідженню. Isenberg (1984) виводить суворі правила для цього способу класифікації, серед яких слід назвати:

· Єдність: усі тексти має бути класифіковано відповідно до одних і тих самих критеріїв.

· Точність: має існувати певна обмежена кількість класів.

· Повнота: типологія має бути вичерпною, тобто охоплювати усі тексти досліджуваного виду.

· Однозначність: кожний конкретний текст може бути віднесено лише до одного виду.

Таким чином, Isenberg визначає наступні типи текстів:

· «гносогенні», тобто тексти, що слугують для одержання знань;

· тексти, що виражають певні відношення;

· тексти, присвячені певній предметній проблематиці;

· «калогенні» або тексти, що є результатом соціальної фантазії;

· Релігійні тексти та ін. Isenberg 1984 s. 261−270]

Однак така класифікація має певні вади. По-перше, бажана однозначна типологія не завжди можлива на практиці. По-друге, складність полягає у тому, що дедуктивна теоретична класифікація, кінець кінцем, існує на базовому рівні наших побутових мовних знань. Якщо наприклад скористуватися такою класифікацією, не маючи уявлення про наукову монографію, навряд чи в такому випадку стане в нагоді гносогенний критерій. Перевага ж даної класифікації полягає в тому, що спроба типології робить вагомий внесок у загальну науку про текст, демонструючи, наскільки тексти визначаються їхніми функціями та які функції доцільні по відношенню до текстів.

Другий підхід до типології текстів — так званий емпіричний метод «знизу вгору». Цей метод полягає у аналізі окремих екземплярів як представників певних видів тексту у якомога більшій кількості. Результати такого аналізу є основою для наукового узагальнення.

Логічним буде питання, чи може взагалі такий необ'єктивний метод бути представлений як науковий. Із посиланням на етнографію мови дозволимо собі відповісти на це питання ствердно. Це можна обґрунтувати тим, що у повсякденному житті певна соціокультурна спільнота послуговується фіксованими виразами, усталеними зразками, кліше. Деякі вчені (Adamzik, 1995) розглядають види тексту як елементи комунікативно-мовної компетенції, засновані на протиріччі із дійсністю. У цьому сенсі вони можуть бути «очевидно несистематичними», так само як і сам побут. Перетини, невизначеність можна розглядати як природне явище, що відповідає нашому комунікативно-мовному досвіду. [Adamzik 1995]

На думку багатьох вчених (напр., Валгіної Н.С.), поняття «тип тексту» на даний момент прийнято як робочий термін у сучасних дослідженнях з теорії тексту, зокрема у лінгвістиці тексту. Означає він емпірично існуючі форми маніфестації текстів. Розбіжності в тлумаченні поняття «тип тексту» ще надто великі. Воно тлумачиться то надто вузько, то, навпаки, занадто широко (наприклад кулінарний рецепт як тип тексту та переклад як тип тексту).

Підсумовуючи зазначене вище, слід сказати, що ми, зустрічаючись із окремим зразком тексту, навіть інтуїтивно, спонтанно намагаємось віднести його до певної групи однорідних текстів. Саме таку групу текстів наука і визначає як тип тексту.

Той факт, що ми ввесь час стикаємось із такими спробами типології, дозволяє зробити висновок про те, що людина, що є реципієнтом того чи іншого тексту, сприймаючи його, віднаходить певні характерні особливості. Оскільки будь-яка класифікація виходить з того, що визначається ряд властивостей об'єкта класифікації, і надалі сукупність одиниць, що охоплюються цим об'єктом сортується відповідно до цих властивостей [Linke 1994, с. 248].

Таким чином, коли мова йде про тип тексту, ми маємо на увазі групи текстів, що відзначаються певним набором ознак, або, як визначає поняття «тип тексту» Brinker, «…цілісні зразки мовної комунікації (…), які виникли в рамках певної спільноти в процесі історично-суспільного розвитку на основі її комунікативних потреб» [Brinker 1985].

Як в українській, так і в німецькій мові існує безліч ненаукових визначень типів тексту, за допомогою яких ми у повсякденному житті вдаємось до спроби впорядкування і категоризації текстів, з якими стикаємось щодня. M. Dimter (1981) нараховує близько 1600 таких типів тексту. Для прикладу можна назвати: прогноз погоди, рецепт, лист читача, інструкцію, протокол, жарт і т.д.

Проте якщо звернутись до лінгвістичних науково обґрунтованих механізмів визначення типів тексту, це є досить проблематично. В рамках досліджень з лінгвістики тексту досі не вдалося розробити єдину ефективну класифікацію типів тексту, і не досягнуто консенсусу з приводу того, який саме спосіб класифікації доцільно застосовувати до типології тексту. Тим не менше, спроби запропонувати критерії для типології текстів робились неодноразово. Розглянемо наприклад критерії класифікації типів тексту A. Linke:

· Паравербально-звуковий (графічний) рівень: сприймаючи інформацію на слух (або візуально) лише частково, реципієнт часто може визначитися, з яким саме типом тексту він має справу в даний момент (новини чи прогноз погоди по радіо, реклама, рукописний, машинописний чи друкований текст тощо);

· Лексичний склад: часте вживання прикметників вказує на те, що текст містить опис предметів чи явищ, спеціальні терміни вживаються лише у наукових текстах і т.д.;

· Наявність та види синтаксичних конструкцій;

· Спосіб викладу теми: такий тип тексту як особистий лист може містити більше однієї теми, які не обов’язково викладаються детально та вичерпно, у випадку ж наукової доповіді - навпаки;

· Власне тема, яка відома нам уже із самої назви типу тексту, коли ми відрізняємо, наприклад, любовну лірику від патріотичної;

· Структура тексту (його макроструктура): побудова тексту, його основні складові частини та розділи;

· Функція тексту, тобто основний напрямок його впливу на реципієнта;

· Засіб комунікації (або носій тексту) — тобто лист ми відрізняємо від телеграми або телефонної розмови, навіть коли інформація, отримана за допомогою цих засобів, мало відрізняється за змістом;

· Комунікативна ситуація. Цей критерій є дуже об'ємним за змістом. Ми можемо тлумачити комунікативну ситуацію широко — як усе соціальне оточення та середовище, що вплітається в текст, — або вузько — як ситуація, що визначається в першу чергу такими факторами як час, місце та актуальні обставини.

Слід зазначити, що автор сама вказує на те, що даний список критеріїв також не є вичерпним. Окрім того, вона пропонує класифікацію критеріїв типології тексту на дві великі групи: внутрішньо текстуальні та зовнішні. Графічно цю класифікацію критеріїв можна зобразити наступним чином:

Рис. 1.1.

Із наведеного вище можна зробити висновок про те, що питання типології тексту на сьогодні залишається відкритим. Сучасна наука не в змозі надати єдиної системи критеріїв типології текстів та способу їх класифікації, проте більшість вчених схиляються до того, що основними характерними особливостями різних типів тексту є їх зовнішня та внутрішня структура, лексична та синтаксична специфіка, функціональні особливості, комунікативна ситуація. Спираючись на вітчизняний та зарубіжний досвід вивчення проблеми типології тексту та дослідження різних видів тексту, в тому числі малих фольклорних текстів, вважаємо, що керуючись такими критеріями, загадку можна і слід виділяти як окремий тип тексту.

Висновки до розділу 1

Звертаючись до поняття тексту, ми дійшли висновку, що у сучасній лінгвістиці не існує єдиного визначення цього поняття. Термін «текст» запозичено у середньоверхньонімецькій з лат. textus, що походить від дієслова textere — «ткати», «плести», textus відповідно означало «тканина», «мереживо». Науковці по-різному визначають текст як одну з основних категорій мовознавства, і узагальнюючи наведений матеріал, можемо сказати, що текст — це вища комунікативна одиниця, яка складається з комунікативно-функціональних елементів, організованих у систему для здійснення комунікативного наміру автора тексту відповідно до мовної ситуації. Конкретизувати дане визначення дозволяють наведені вище критерії текстуальності, які більш детально ілюструють зміст складної та багатогранної лінгвістичної категорії «текст». Серед них:

· подільність;

· зв’язність;

· когезія або змістова цілісність;

· когерентність, тобто семантична єдність тексту;

· акцептабельність (ставлення реципієнта до тексту, його очікування);

· інформативність (відношення інформації, що подається за допомогою тексту до мети комунікації);

· ситуативність або внутрішня та зовнішня побудова тексту відповідно до певної типової ситуації;

· інтертекстуальність (зв'язок конкретного зразка тексту з текстами певного виду);

· культурологічний критерій, який передбачає культурологічну основу конкретного зразка тексту, що існує у певному замкненому або міжкультурному середовищі.

Текст не можна розглядати як узагальнене поняття, він існує як сукупність реальних екземплярів, а отже поряд з питанням про сутність тексту як мовної одиниці в лінгвістиці існує питання про структуризацію розділу «текст». Далі наведено кілька варіантів класифікації текстів та критерії їх типології. Це, по-перше, класифікація, яку пропонує Horst Isenberg, який усі тексти поділяв на:

· «гносогенні», тобто тексти, що слугують для одержання знань;

· тексти, що виражають певні відношення;

· тексти, присвячені певній предметній проблематиці;

· «калогенні» або тексти, що є результатом соціальної фантазії;

· Релігійні тексти та ін.

Проте така класифікація не задовольняє усіх вимог сучасної науки, не дозволяє охопити усю сукупність існуючих текстів і є недостатньо точною.

Другий підхід до типології текстів — так званий емпіричний метод «знизу вгору». Цей метод полягає у аналізі окремих екземплярів як представників певних видів тексту у якомога більшій кількості. Результати такого аналізу є основою для наукового узагальнення.

Коли мова йде про тип тексту, ми маємо на увазі групи текстів, що відзначаються певним набором ознак. Серед таких ознак Angelika Linke виділяє наступні:

· Паравербально-звуковий (графічний) рівень: сприймаючи інформацію на слух (або візуально) лише частково, реципієнт часто може визначитися, з яким саме типом тексту він має справу в даний момент (новини чи прогноз погоди по радіо, реклама, рукописний, машинописний чи друкований текст тощо);

· Лексичний склад: часте вживання прикметників вказує на те, що текст містить опис предметів чи явищ, спеціальні терміни вживаються лише у наукових текстах і т.д.;

· Наявність та види синтаксичних конструкцій;

· Спосіб викладу теми: такий тип тексту як особистий лист може містити більше однієї теми, які не обов’язково викладаються детально та вичерпно, у випадку ж наукової доповіді - навпаки;

· Власне тема, яка відома нам уже із самої назви типу тексту, коли ми відрізняємо, наприклад, любовну лірику від патріотичної;

· Структура тексту (його макроструктура): побудова тексту, його основні складові частини та розділи;

· Функція тексту, тобто основний напрямок його впливу на реципієнта;

· Засіб комунікації (або носій тексту) — тобто лист ми відрізняємо від телеграми або телефонної розмови, навіть коли інформація, отримана за допомогою цих засобів, мало відрізняється за змістом;

· Комунікативна ситуація. Цей критерій є дуже об'ємним за змістом. Ми можемо тлумачити комунікативну ситуацію широко — як усе соціальне оточення та середовище, що вплітається в текст, — або вузько — як ситуація, що визначається в першу чергу такими факторами як час, місце та актуальні обставини.

Цей перелік також не є вичерпним, але спираючись на ці основні внутрішні та зовнішні критерії текстуальності, ми дійшли висновку про можливість виділення загадки як окремої цілісної комунікативної одиниці із властивими їй характерними ознаками у окремий тип тексту.

Розділ 2. Структурно-семантичні особливості загадки як типу тексту

2.1 Функціонально-семантичні особливості загадок, питання їх класифікації

Для лінгвістичного аналізу паремії характерним є дослідження трьох її аспектів: фонетичного, лексико-граматичного і семантичного. Інформація, що міститься у загадках, як правило, має подвійне спрямування. З одного боку, загадки — це пізнавальні питання, які стосуються різних сторін життя. З іншого, вони відображають побут, історію, культуру, мову, образи і уявлення конкретного суспільства. Носії мови завжди намагаються відобразити у загадках актуальні для них реалії.

Вдаючись до дослідження фольклорних текстів, і зокрема, загадки, ми стикаємось із колективною свідомістю, у якій формується образ реального світу, зокрема внутрішній світ протиставляється зовнішньому, суб'єктивний — об'єктивному, духовний — фізичному, матеріальний — нематеріальному. Мова загадок через вербалізовані національно-культурні стереотипи відображає етнічне «Я» народу, його сприйняття зовнішнього світу та його відображення у вигляді тексту. Взаємодія фізичного і метафізичного у свідомості людини спонукає її мислити образами, що має яскраве вираження в пареміях, де символізація предмета породжує символізацію імені, адже символічний образ є не зовнішнім зв’язком між двома об'єктами або відношеннями, а внутрішньою аналогією. Механізм аналогії чітко представлено у семантичній структурі загадки, що являє собою ускладнену форму пізнання, коли назва звичної реалії оточуючого середовища умисно «заховується» в інших предметах зовнішнього світу.

Як особлива форма пізнання загадка актуалізує ті предмети оточуючого світу, з якими людина постійно стикається. Однак процес пізнання моделюється у загадці таким чином, щоб впізнаваність предметів, явищ, процесів вимагала розвиненої фантазії, щоб шлях від відомого до невідомого був ускладнений незвичним порівнянням. Якщо загальний шлях пізнання характерний для повсякденної мови, то у загадках як особливому різновиді лінгвокультурних текстів засобом пізнання виступає художній образ. У загадці містяться ряди асоціативних символів, архетипів німецької культури, характерних для всіх фольклорних жанрів. [Онищенко 2006.]

Дослідження наукою таких аспектів загадки як знак, характер референта, денотат, сигніфікат дозволило виявити специфічні особливості номінації текстом загадки. Загадка не має референта як такого, оскільки вона означає денотат — клас однорідних предметів — і не пов’язана із конкретною мовною ситуацією. Специфічний характер має і сигніфікат загадки, адже загадка не відображає поняття про предмет. Той опис предмета, що подається в тексті загадки, є уявленням про предмет і, на відміну від поняття, не несе узагальнюючого характеру. Загадка не має сигніфікату в загальноприйнятому розумінні. Вона представляє предмети та явища за властивостями, що сприймаються за допомогою відчуттів, а не поглядів, тобто є репрезентацією за денотатом, а не за сигніфікатом.

Лінгвопоетична специфіка та жанрове розмаїття мають пряме відношення до функціонально-семантичної типології загадок. До найвідоміших класифікацій відноситься таксономія І.Я. Франко, який виділяв:

Рис 2.1.

Першою за походженням дослідник вважає групу загадок, які називає анімістичними. До них зараховує твори, в яких неживі предмети, сили і явища природи представлені як живі істоти, тобто персоніфіковані чи одухотворені.

Такі загадки, де сили природи зображені у вигляді звірів, становлять другу, дещо пізнішу групу, яку Франко називав зооморфічною.

До третьої групи належать антропоморфічні загадки, тобто такі, де явища природи і реали дійсності порівнюються з людьми і людськими взаєминами.

Інші принципи використовує І.П. Березовський, який розрізняє загадки за характером кодування таких понять як:

· природа,

· людина і

· артефакти.

Але класифікація загадок за темами не єдина. Класифікацію, що спирається на будову загадок, запропонував Ю. Левін. В. .Чичеров, наприклад, писав про можливість систематизувати загадки за їхньою художньою будовою: питання, метафоричні і алегоричні загадки, арифметичні, жартівливі. Ю. Ілларіонова також розподілила загадки за художньою будовою: загадки, побудовані на перерахуванні ознак предмета; загадки, побудовані на основі протиставного порівняння, та загадки метафоричні. В основі різних загадок лежать різні логічні механізми. Ними визначаються типи логічних завдань і характер розумових операцій при відгадуванні Але більшість існуючих класифікацій загадок неможна визнати вдалими, тому що вони засновані на відгадках. Адже існує багато загадок, які не мають однозначної відповіді або мають декілька, а деякі з них передбачають не лише словесний, а й відповідь-малюнок, відповідь-жест, відповідь-схему, відповідь-ситуацію.

З цієї причини тематична типологія загадок на основі відгадок може бути лінгвістично допустима лише за певних застережень. [Мамедова 2008.].

Альтернативною пропозицією є жанрово-мовленнєва класифікація. Така типологія базується на формально-структурних принципах конституювання німецької народної загадки, у першу чергу на їхній просодичній специфіці, що дає підстави виділяти два жанрово-конституційних типи німецької народної загадки — римовані та прозові (див. Розділ 3.).

2.2 Структурно-типологічні особливості загадок Структура загадки визначається семантикою і логікою «питальної» частини і відношенням відгадки до загадки; для неї характерна несиметричність загадки і відгадки (одна загадка може мати декілька відгадок і навпаки), наявність підтексту, подвійний зміст і т.д.

На рівні мовної прагматики виділяють загадки — запитання і загадки — повідомлення, однак цей поділ є досить умовним, оскільки «питальність» — невід'ємна риса загадки, і якщо загадка на містить прямого запитання, вона так чи інакше передбачає питальну рамку («Що це таке?»), і відповідно є непрямим запитанням, що передбачає відповідь словом або дією.

Напр.: Es hat keine Farbe, trotzdem kann man es sehen. Es wiegt nichts, aber jeder Gegenstand wird damit leichter. {Loch}

Структура загадки подібна до діалогічної одиниці, що обумовлено в першу чергу тим, що функціонування загадки передбачає щонайменше двох співрозмовників. Своєрідна ознака загадки — реалізація її адресантом у готовому вигляді. Це наближує умовний діалог загадки до сценічного діалогу, однак у драматичному творі репліки належать конкретним особам, в той час як загадки та відгадки анонімні: вони виражають загальнонародну, колективну свідомість. Навідміну від діалогу із необмеженою кількістю реплік, загадка включає лише два висловлювання. Однак вона може передбачати декілька реплік — відгадок. [Онищенко 2006.]

Напр.: Wirf mich weg, wenn du mich brauchst. Hol mich zurьck, wenn du mich nicht mehr benцtigst. {Anker, Angel}

Особливості структурної організації німецьких народних загадок мають переважно універсальний характер та зумовлені природою загадки як однієї з найбільш організованих текстових форм. Високий рівень змістової і композиційно-структурної цілісності народних загадок досягається за наявності двох конструктивних членів — образної частини й відгадки.

Обидві частини загадки є стійкими, кодованими й наділеними майже ідентичними семантичними та структурними характеристиками, які визначають її семіотичну природу. Дискретна єдність образної частини загадки та відгадки базується на відношеннях когнітивно-семантичного ізоморфізму, що відбивається на їх синтаксичній організації.

Семантична структура загадки визначається співвідношенням трьох її основних компонентів: денотата, тобто об'єкта, що підлягає дешифруванню, об'єкта, що замінює його і має певні схожі з загаданим властивості і образу, який застосовується до обох об'єктів. Різні фольклорні традиції оперують приблизно однаковим набором структурних типів загадки, однак питома вага їх в різних культурах не співпадає. Розглянемо більш детально структурні особливості німецької народної загадки.

Комунікативно-граматичні властивості німецької народної загадки детермінуються її тема-рематичною, комунікативно-динамічною та актомовленнєвою специфікою. Цілісність комунікативної перспективи німецької народної загадки, як і будь-якого іншого висловлювання, забезпечується нерозривною єдністю двох актуально-членувальних імплікатур — теми і реми. Для німецької народної загадки характерні чіткі кореляції між граматичним суб'єктом (група підмета) і граматичним предикатом (група присудка). Як правило, перший являє собою тему, другий-рему.

Комунікативний динамізм сприяє руху адресата від невідомого до відомого (В.Г. Адмоні). Для німецької народної загадки релевантними є такі способи створення динамізму:

· варіації з рамковою конструкцією, валентністю та актуальним членуванням, які роблять можливою транспозицію другорядних членів за валентну рамку

Vier Ecken, keine FьЯe und doch geht es {Tьr};

· використання односкладових конструкцій

Eine goldedene Henne mit goldenen Kьken {Mond und Sterne};

· еліпсиса Ш Ш Grьn wie die Wiese, weiЯ wie Schnee, bitter wie Galle, sьss wie Honig {Nuss};

· типологічно не фіксованого присудка

Hoch und breit, | voll Bьcher steht, | Spricht er nicht | und auch nicht geht {Schrank}.

Третьою важливою особливістю німецьких народних загадок є їх інтенціональна специфіка, обумовлена спільною телеологічною установкою у вигляді спонукання клієнта загадки до активізації його інтелектуального ресурсу. Ця установка реалізується як запит суттєво важливої інформації у формі простих і складних мовленнєвих актів.

Протиставлення тематичного блоку рематичному задає у німецькій народній загадці «маршрут руху думки» (І.М. Кобозєва), що створює ефект комунікативної напруги. [Мамедова 2008.]

Висновки до розділу 2

Аналізуючи структурно-семантичні особливості німецької народної загадки, слід в першу чергу зазначити, що за своєю функціональною спрямованістю загадки виконують не лише пізнавальне завдання, вони відображають культурно-побутові особливості та реалії конкретної спільноти, світогляд народу та його уявлення про оточуючий світ.

В даному розділі відзначається, зокрема, специфіка загадки як засобу пізнання, і головна її відмінність від повсякденної мови полягає у широкому застосуванні художньої образності. Цим також пояснюються специфічні особливості номінації текстом загадки, тобто співвідношення денотата із об'єктом, який його заміщає і образом, який застосовується до обох об'єктів.

В науці неодноразово робилися спроби класифікації загадок, в даному розділі наводиться класифікація І.Я. Франка, який виділяв:

· анімічні,

· зооморфні та

· антропоморфні загадки.

Окрім того пропонується класифікація І.П. Березовського за такими критеріями як:

· природа,

· людина і

· артефакти.

Також традиційним є поділ загадок за жанрово-мовленєвою ознакою на:

· прозові та

· римовані (див. Додаток 1.).

Далі досліджуються структурно-типологічні особливості німецької народної загадки. Цілісність комунікативної перспективи німецької народної загадки, як і будь-якого іншого висловлювання, забезпечується нерозривною єдністю двох актуально-членувальних імплікатур — теми і реми. Для німецької народної загадки характерні чіткі кореляції між граматичним суб'єктом (група підмета) і граматичним предикатом (група присудка). Як правило, перший являє собою тему, другий-рему. Протиставлення тематичного блоку рематичному задає у німецькій народній загадці «маршрут руху думки» (І.М. Кобозєва), що створює ефект комунікативної напруги.

Розділ 3. Лінгвопоетична специфіка загадки

3.1Функціонування засобів образності в текстах загадок Постійним життєдайним джерелом національної літератури є також фольклор. Причому усна народна творчість живить літературу не стільки сюжетами (хоч казкова, міфологічна алегорія часто присутня в художньому творі), скільки усталеними образами, порівняннями, метафорами. Метафора в художній літературі постає як вузол, що зв’язує мову з мисленням і культурою в її національно-часовій специфіці. Осмислення світу людиною починається як художня (художньо-фантастична) творчість.

Специфіка мови будь-якого окремо взятого фольклорного тексту зумовлена передусім його жанровими та художніми особливостями. Саме фольклорне мовлення сприяє поглибленому пізнанню національної самобутності мови як такої, оскільки фольклор акумулює в собі найбільш показові її особливості. Зберігаючи кращі зразки вікових мовно-художніх надбань і словесно-виражальних засобів, фольклор має важливе значення не лише для розвитку літературних зразків мови, а й для піднесення культури народу в цілому. Лексика загадок, їх образний світ відображає моральні, філософські, соціально-історичні погляди їхніх творців. Образність є ключовою ознакою фольклорного мовлення.

Природа загадки пов’язана з однією із фундаментальних властивостей людського мислення — зі здатністю і вмінням людини бачити схожість і несхожість різних предметів (явищ, подій) ш на цій основі розуміти зв’язки предметів, їх роди, види, виділяти в оточуючому світі загальне та часткове та особливе. Найбільш ранні прояви цієї здатності людської свідомості закарбувались, передусім, у мові - саме у розвитку переносних (вторинних) значень слів, — і по-друге, в фольклорі - у найдавніших загадках.

Загадування загадок здавна стало свого роду уроками образного мислення, абеткою, яка вчила розпізнавати аналогії, зв’язки, «другі плани» предметів та явищ. Загадки були вправами у переносних значеннях, перифразах, натяках, непрямих описах. Вони вчили бачити різні сторони, грані, аспекти явищ. Тому ми звертаємо увагу не лише на конкретну збірку загадок, що циркулюють у даному колективі, але і на «граматику загадок», тобто своєрідні правила, за якими створюються нові загадки, а також сама установка на загадування.

Значну роль у формуванні семантичної структури загадки відіграє тропеїзація як один із механізмів референції, що відображає основну сутність кодування. Ієрархічно впорядкована сукупність актуалізованих в німецьких народних загадках концептуальних референтів утворює закриту концептосистему, що репрезентує своєрідні лінгвокультурологічні способи осмислення етносом реального світу і специфічні параметри його позначення в певній сітці матеріальних координат.

Майже кожна загадка, на думку Н.М. Сергєєвої, — це не лише мудре висловлювання, але й художня мініатюра, характерною особливістю якої є яскрава образність. В.І. Даль писав у «Напутному»: «…у прислів'ях наших можна знайти зразки усіх прикрас риторики, всі способи непрямого висловлення». Дійсно, в прислів'ях та загадках ми знаходимо найрізноманітніші види тропів:

· Метафора.

Zwei Mtter haben jede fnf Shne, alle haben denselben Namen {zwei Hnde mit zehn Fingern}

· Найрізноманітніші порівняння.

Welches Tier ist strker, der Tiger oder die Schnecke? {Schnecke, denn sie trдgt ihr eigenes Haus}

· Синекдоха і метонімія.

Der GroЯe, der Kleine, | Sie laufen ohne Beine, | Sie laufen rund tagaus, tagein. | Der GroЯe holt den kleinen ein. | Wer mgen wohl die Beiden sein? {Uhr}

· Уособлення.

Kann reisen ber Wasser und Land | Und spricht verstndig, hat doch kein Verstand {Briеf}

· Антитеза та оксюморон.

Wer geht bald als Zwerg, bald als Riese mit dir? {Schatten}

· Іронія

Was ist schwerer? Ein Kilo Gold oder ein Kilo Silber? {Beides ist gleich};

Wer lebt von der Hand in den Mund? {Zahnarzt}

· Гіпербола

· Літота.

Поетика жанру загадок в основному характеризується загально-фольклорними рисами. Найчастіше вони побудовані на основі метафори, метонімії чя розгорнутого паралелізму; основні механізми — персоніфікація, алегорія та іносказання. У мові загадок вживаються традиційні сталі епітети. Засобом зображення неметафоричних загадок часто є порівняння. Використовуються гіперболи, тавтологічні вислови. Для позначення певних предметів вибираються власні назви, найчастіше людські імена. Часто вони вживаються з метою римування чи ритмізації чи звуконаслідуванням.

3.2 Особливості метафоричного переносу в німецьких загадках Арістотель називав метафору скороченим порівнянням, тобто порівнянням, з якого виключено предикати подібності (схожий, нагадує) і компаративні сполучники (як, ніби), оскільки між основним та переносним значенням поняття існує відношення схожості, тобто вони мають певні спільні ознаки. Він розглядав особливість загадки як тропа: вона побудована на внутрішній, непомітній з першого погляду, невідповідності. Погляд Арістотеля торкається лише однієї частини загадки: описової. Але засвоївши його, ми можемо побачити, що логічна невідповідність характеризує повну структуру загадки — співвідношення питальної частини і відгадки. Неоднозначність логічного переходу від опису до відгадки дослідники помічали починаючи з 18 століття. Було відзначено, що одна й та сама загадка, вірніше — одна й та сама описова частина, може отримувати різні відповіді, відсилати до різних предметів у різних місцевостях.

Метафора — один з основних прийомів пізнання об'єктів дійсності, їх найменування, створення художніх образів і породження нових значень. Вона виконує когнітивну, номінативну, художню та змістоутворюючу функції.

Як будується загадка? Зазвичай у ній перелічуються окремі (зазвичай не найхарактерніші) ознаки та якості загаданого предмета, але він навмисне не називається. Лише в невеликій кількості загадок відсутня метафора, слова використані у безпосередньому значенні. Набагато частіше загадка має метафоричний зміст, предмети називаються іменами інших, схожих із першими за певними ознаками.

Багато загадок, за словами А. Н. Журинського, викликають «ефект обманутого сподівання» через порушення звичних зв’язків, звичайних відношень між явищами.

В плані лінгвопоетичної специфіки загадка тлумачиться як словесно-художній твір (В.Г. Бойко, М. С. Грицай, М. И. Кравцов, С. В. Мишанич, Л.В. Щепилова), у якому відбуваються активні процеси тропеїзації ендемічного субстрату. Ці процеси корелюють із метафорою, а також із формами та способами її об'єктивації: уособленням, метонімією. Мамедова 2008.]

Метафора у загадці характеризується тим, що допоміжна та основна сутності належать до різних концептуальних сфер. Жанр загадки припускає можливість створення метафорою ірреального образу, дозволяючи приписати сутності, що концептуалізується, ознаки, які не можна приписати їй в дійсності. Це обумовлено тим, що ознаки, що актуалізуються загадкою, відносяться до створеного метафорою образу і завжди побічно приписуються невідомому концепту. Імпліцитність метафори є однією з причин частого використання даного тропа у текстах загадок, іншою жанровою характеристикою яких є завуальована презентація концепта-відгадки. Це дозволяє пояснити той факт, що метафорична когнітивна модель є базовою для загадки. Номінація — це процес найменування речей, властивостей та відношень реальності у процесі пізнавальної діяльності людини. Мовна метафора, що лежить в основі загадки, — це спосіб вторинної номінації, універсальність та специфічність якої полягає в тому, що вона оперує образно-асоціативною подібністю. Метафора є однією з мовних універсалій, властивих усім мовам у всі часи. Вона охоплює різні аспекти мови та найяскравіше проявляється в загадках, тому вивчення загадок дає можливість краще зрозуміти особливості людського мислення, виявити асоціації, типові для різних мов, і визначити унікальність процесу метафоризації кожної мови. [12, www]

Найважливіші механізми метафоричного переосмислення у загадках полягають у створенні певної ментальної моделі на пропозиціональному рівні, яка передається структурними одиницями на основі:

· загальної зовнішньої схожості об'єктів;

· схожості за внутрішньою організацією;

· схожих функцій;

· схожого характеру руху;

· переносу властивостей та ознак;

· спільного походження.

Дані механізми може бути задіяно не лише окремо один від іншого, але і у певних комбінаціях, що полегшує процес декодування.

До задач подальшого дослідження даної проблематики можна віднести наступні:

­ дослідження процесів концептуалізації з використанням контрактивних методів, порівнюючи види створення метафор у загадках різних народів;

­ розгляд механізмів залучення концептуальних знань для розуміння метафоричних висловлювань. [Сотникова 2005. — С. 177 — 178.]

3.3 Особливості римованих та прозаїчних загадок Відповідно до жанрово-мовної типології загадок, про яку згадувалось вище, доцільно виділяти два жанрово-композиційних типи німецької народної загадки — римовану та прозову.

Римовані німецькі народні загадки утворюються на основі парних:

Was hat sein Busen voll Stein | Und wird gefunden selten allein, | Hat auch ein rotes Rцcklein an, | Tдt manchem nichts, liess man es stahn? {Hagebutte};