Аналіз останніх наукових досліджень

Пошук ефективних механізмів державного управління реформування вищою освітою, оптимального розподілу повноважень між різними рівнями управління є предметом постійної уваги теоретиків і практиків з державного управління. Серед них слід назвати таких зарубіжних і вітчизняних фахівців, як: Г. Атаманчук, В. Бакуменко, В. Бурега, Д. Дзвінчук, В. Гамаюнов, В. Журавський, М. Карамушка, В. Князєв, В. Майборода, С. Майборода, В. Мартиненко, Н. Нижник, О. Поважний, С. Поважний, Д. Табачник, В. Тертичка, В. Цвєтков та ін.

Постановка завдання

• — обгрунтувати утвердження нової парадигми освіти в державі;
• — визначити проблеми виховання студентської та учнівської молоді на сучасному етапі. освіта виховання управління

Результати

Необхідність своєчасного і правильного реагування на виклики епохи потребує утвердження нової парадигми освіти. На відміну від традиційної освітньої моделі, що базувалася на пріоритеті простого засвоєння і відтворення інформації, головною метою навчання у XXI столітті стає всебічний розвиток людської особистості як рівнозначної цінності. Звідси значна увага до загального розвитку особистості, її комунікативних здібностей, таких як: засвоєння знань, самостійність у прийнятті рішень, критичність і культура мислення, розвиток інформаційних і соціальних навичок.

Призначення сучасної освіти полягає в тому, щоб передати людині глибокі загальнокультурні основи, розвинути її загальні здібності, здатність адаптуватися до динамічних умов особистого, соціального і професійного життя. Тому слід дати учням і студентам глибокі природознавчі та теоретичні знання в певній галузі майбутньої професійної діяльності, життєво важливі компетенції: комунікативні, технологічні тощо [1, c. 86].

Сучасна система освіти зароджувалася і набирала сил у минулому столітті в час інтенсивного розвитку агропромислового комплексу та індустріалізації країни. Посилена увага до природничих, точних наук, продуктивної праці поєднувалася із нарощуванням кількості навчальних закладів і збільшенням армії педагогів. Гігантськими обсягами видобувалися природні ресурси, освоювалися нові землі, у світі відбувалися глобальні геополітичні зміни, вибухали екологічні кризи, передові країни ставали на шлях інноваційного розвитку, стрімко запроваджувалися інформаційні технології - все це поставило якісно нові завдання перед освітою та наукою.

Розроблення проблем виховання студентської та учнівської молоді на сучасному етапі реалізується у складній, внутрішньо суперечливій ситуації. Її особливість полягає в тому, що якісний стрибок в освітньо-виховній сфері можливий тільки за умови відповідних змін суспільного буття, і в той же час перетворення виховної складової системи освіти є однією з найважливіших умов позитивних зрушень у суспільному житті [2, c. 169].

Сучасна школа є, безумовно, спадкоємицею системи освіти радянського періоду. Успіхи радянської освітньо-виховної системи обумовили пріоритетні досягнення науки і техніки, відкриття світового значення; зі стін шкіл і вузів вийшли знані вчені, талановиті організатори виробництва і науки. Однак у вихованні студентів і учнів радянської вищої і середньої школи склалися і протиріччя, що були тісно пов’язані із соціально-економічним і політичним розвитком країни. Виховна робота проводилася без урахування специфіки різних вікових груп учнів, студентства, конкретно-історичних особливостей вищих навчальних закладів, їх професійної орієнтації та певних ідеологічних вимог. При цьому більшої важливості набувала не сама діяльність чи її результати, а можливість «блискучого» звіту, тобто спостерігався розрив між словом і справою, і, як наслідок, росли подвійність, лицемірство, байдужість і формалізм. Дані проблеми, не розв’язувані роками, спричинили зміни деструктивного характеру, однією з яких і стала руйнація системи виховання в закладах освіти [3, c. 200].

Необхідність подолання зазначених протиріч призвела до активного пошуку у сфері виховання учнів і студентів, і це тісно пов’язано з підвищенням ролі загальнолюдських цінностей. Відповідно виникла необхідність формування людини, що займає активну громадянську позицію, володіє високим професіоналізмом і духовністю, є ініціативною, самостійною, комунікативною, гуманістично-орієнтованою, здатною до саморозвитку.

Нині розробляються нові системи й технології виховного процесу. Вони спираються на ідеї системності, цілісності та єдності, що дозволяють, з одного боку, врахувати минулий позитивний досвід, а з іншого — відкрити дорогу новому, інноваційному, відмовитися від стереотипів. Це можна вважати основним фундаментом для створення і розвитку виховної системи вищого навчального закладу. Її особливою характеристикою є педагогічна парадигма, що дозволяє теоретично і практично затверджувати унікальність кожної людини, самоцінність її індивідуальності; орієнтує на розвиток ціннісно-змістовної рівності викладача ВНЗ і студента, учня і вчителя.

У цілому сьогодні активно відновлюється і створюється виховна система, що є найважливішою стратегічною ланкою розвитку освіти в найближчому майбутньому. Тому вже зараз надзвичайно актуальними є вивчення і застосування різних моделей виховної роботи зі студентами та учнями навчальних закладів з погляду на можливість формування громадянської позиції та розвитку творчого потенціалу молоді у конкретних освітніх установах. На відміну від інших груп молоді, студентство являє собою окрему соціокультурну групу, яка є найбільш динамічною і працездатною частиною соціуму. Студентство як потенційна, інтелектуальна еліта суспільства може стати ефективним чинником інтеграції суспільства, виявивши своє прагнення до його цілісності. Більш того, студентський вік більшість дослідників вважають основним періодом становлення людської особистості. На думку Б. Ананьєва, це пора найбільш складного структурування інтелекту, яке відбувається дуже індивідуально та варіативно. В багатьох дослідженнях простежується роль студентства як особливої соціальної групи, що інтегрується, виходячи із зовнішніх (найбільш організована група) і внутрішніх (центральний період соціалізації) передумов.

Сьогодні метою виховної роботи з учнями та студентами має стати, на наш погляд, формування громадянина вільної, демократичної держави, який має всі права і наділений всією повнотою обов’язків, що дозволяють йому вільно розвиватися у громадянському суспільстві. Відповідно, основним завданням виховання стає формування особистості з активною громадянською позицією, здатною скористатися своїми невід'ємними правами, прагнучою цього і готовою взяти на себе всю повноту відповідальності за власні дії.

Серед першочергових завдань освітян України — створення системи освіти нового типу, пошук варіантів школи майбутнього, яка б базувалася на сучасних інформаційних технологіях, була здатна реалізувати своє загальне завдання, яке Томас Джефферсон бачив у звільненні, а не підкоренні розуму, вихованні таких людей, які б ставили запитання, а не вузьких і бездумних конформістів, прищепленні моралі, що стимулює розвиток свободи, а не такої, що забруднює розум і заважає новим чи альтернативним ідеям [4, c. 282].

Виховання завжди орієнтувалося насамперед на підростаюче покоління, молодь. У наявній ситуації в освіті утворився вакуум у цілеспрямованому впливі з боку держави та її суспільних інститутів (родина, освітня система) на молоде покоління.

Але процес соціалізації, тобто особистісне становлення молоді - об'єктивний і перманентний, і тому даний вакуум заповнила стихія — спонтанний вплив середовища, нових цінностей соціального буття, а також потік неконтрольованої інформації. На тлі зазначених проблем наше суспільство досить швидко почало відчувати серйозні рецидиви з боку молодого покоління, раніше такою мірою їй не властиві: правопорушення, пияцтво, сексуальна розпуста, наркоманія, СНІД, суїциди, стрімкий занепад духовності, моральності, культури. Набирає обертів серйозний розкол між поколіннями.

Детальний аналіз перелічених факторів дозволив нам сформулювати ряд основних концептуальних висновків:

• 1. Виховання як цілеспрямований процес соціалізації особистості є невід'ємною складовою ланкою єдиного освітнього процесу; інтерактивний процес, у якому досягнення позитивних результатів забезпечується зусиллями обох сторін, як педагогів, так і вихованців; процес, що забезпечується професійно підготовленими кадрами; процес, який має грунтуватися на основі обліку тенденцій й особливостей особистісних проявів молоді, а також особливостей оточуючого її мікросередовища.
• 2. Сутність сучасного розуміння виховання базується на особистісній і культурологічній основі: будь-яке сприяння повноцінному розвитку особистості в неповторності її вигляду за рахунок залучення до культури соціального буття у всіх її проявах: моральної, цивільної, професійної, сімейної і т.ін.

Дослідження соціокультурних орієнтацій студентів дало змогу визначити нові тенденції в їхній мотиваційно-споживчій і ціннісній сферах, а також особливості їхньої взаємодії в особистісно значущому мікросередовищі.

З’ясовано, що найважливішими для них є потреби:

• — в самореалізації;
• — у гарних матеріальних умовах життя;
• — у змістовному спілкуванні;
• — у пізнанні та соціальному визнанні.

Одночасно спостерігається зневага до колективного життя та діяльності, зростання роз'єднаності серед студентської молоді. Слід зазначити, що найважливішою історично сформованою особливістю соціальної і духовної культури слов’ян, їхнього менталітету є орієнтація на спільну діяльність і колективний уклад життя. В цьому криються джерела однієї з традиційно сильних переваг суспільного буття — колективізму з такими властивими для нього цінностями як співробітництво, взаємодопомога, взаєморозуміння. Відмова від колективних принципів життєдіяльності, тверда орієнтація на індивідуалізм завдають непоправної моральної шкоди підростаючому поколінню та суспільству в цілому.

І тому, на наш погляд, нагальною є проблема поновлення традицій колективізму серед учнівської та студентської молоді за допомогою розвитку колективних форм спільної діяльності у навчанні, праці, відпочинку, спорті, туризмі, активізації студентського та учнівського самоврядування із забезпеченням його реальних прав і можливостей, підвищенням ролі самоврядування в організації виховної роботи. Виховання молоді має бути спрямоване на становлення гуманної особистості з властивим їй поєднанням вираженої індивідуальності з колективістською спрямованістю, що характеризується усвідомленням свого громадянського обов’язку, працьовитістю, відповідальністю, професійною і гуманітарною культурою, а також культурою взаємодії з оточуючими людьми.

Формування духовного світу дітей і молоді, духовності як провідної якості особистості - надзвичайно складне завдання. Особливої актуальності воно набуває сьогодні, коли складнощі соціально-економічного і політичного розвитку країни у попередні роки боляче вразили молодь.

Серед дітей та молоді падає духовність, зростає зневіра у моральних орієнтирах повсякденного життя. Засоби масової інформації дедалі більше впливають на суспільство, й особливо на молодь, пропагують насилля, прищеплюють моральний релятивізм і конформізм. Освічена але не вихована, бездуховна людина, приносить родині, суспільству, державі більше шкоди ніж користі.

Суспільство матиме перспективу, якщо дбатиме не лише про економічне, а й про духовне здоров’я нації. Державі складно врегулювати законами і нормативними актами духовно-моральні цінності, суспільну поведінку. Тому саме школа має стати осередком відродження духовності та моральності нашої держави.

Важливою складовою успішної підготовки молоді до життя має стати передача їй позитивного досвіду попередніх поколінь, звичаїв, традицій, які є фундаментом утвердження у свідомості учнів високих моральних цінностей, притаманних українському народові; сприяють розвитку моральних почуттів і особливостей поведінки [5, c. 36]. Кожна дитина повинна розпочинати свій життєвий шлях із знань про власний родовід, національні традиції регіону, формування шанобливого ставлення до історії та культури рідного краю. Це потребує активізації співпраці Міністерства освіти і науки та Міністерства культури і туризму.

За останнє десятиріччя все більше політичних і культурних діячів, учителів, батьків звертаються до релігійних моральних цінностей як найбільш стійких, універсальних, не підвладних політичній та ідеологічній кон’юнктурі. Це означає, що сучасне українське суспільство поступово підходить до визнання та освоєння етичних основ релігійних, зокрема християнських цінностей, від яких воно було штучно відлучене упродовж тривалого часу, а в більшості людей навіть було сформовано негативне ставлення до них.

У ситуації гострого дефіциту ціннісних установок і орієнтацій релігійні моральні цінності, які є основою гуманістичних цінностей, відіграють дедалі вагомішу роль у вихованні дітей та молоді. Отже, виникає гостра потреба в залученні християнських цінностей до процесу виховання дітей, визначенні основних засад, цілей, напрямів, змісту, форм і методів формування духовності на їх основі. Це дозволить їм разом з іншими складовими сприяти розвитку і формуванню духовної високоморальної особистості майбутнього громадянина України.

З іншого боку, не можна допустити втручання релігійних діячів різних конфесій у діяльність освітніх установ, принесення міжконфесійного протистояння, порушення конституційного принципу світської освіти. З метою подолання морально-духовної кризи суспільства на нашу пропозицію Міністерством освіти і науки України створена і діє спеціальна комісія для розроблення змісту нових факультативних курсів з етики, віри та релігієзнавства. До її складу увійшли відомі вчені - філософи, педагоги, вчителі та представники різних християнських конфесій.

Добір змісту, розроблення навчальної програми та посібників з цих нових факультативних предметів є складною багатоаспектною справою. Її не можна вирішувати спонтанно; тут треба діяти помірковано, зважено, обережно.

На сьогодні в Україні вже створено предмети духовного спрямування: «Християнська етика», «Християнська культура», «Основи православної культури Криму», «Основи мусульманської культури Криму», «Історія релігій світу і духовна культура», «Історія світових релігій», «Історія релігії», «Основи релігієзнавства», «Історія релігійної культури та інші, які вивчаються в Автономній Республіці Крим, 17-ти областях, містах Києві та Севастополі.

З метою визначення стратегії виховання підростаючого покоління в умовах становлення громадянського суспільства в незалежній Україні Міністерством освіти і науки України спільно з Академією педагогічних наук України, зокрема Інститутом проблем виховання, розроблено Національну програму виховання дітей і учнівської молоді, яка затверджена як документ, що визначатиме зміст і напрями їхнього виховання. Ця програма орієнтує всіх учителів на посилення виховного впливу кожного предмета від математики до образотворчого мистецтва, оскільки кожен учитель, насамперед, педагог, і лише після цього — учитель фізики, хімії, біології тощо.