Втiлення в образi Марусi Чурай моральної краси i таланту українського народу (II варiант)

Втiлення в образi Марусi Чурай моральної краси i таланту українського народу (II варiант).

Ця дiвчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш!

Це — пiсня!

Це — душа!

/ Маруся Чурай /.

Маруся Чурай, автор багатьох пiсень, що стали народними — дiвчина з легенди. Навiть на запитання: чи справдi вона iснувала, немає однозначної вiдповiдi. Деякi джерела пiдтверджують, що вона дiйсно була: серед документiв XV-XVI столiть знайдено її смертний вирок. Дехто ж її iснування заперечує. Так чи iнакше, але про Марусю складали легенди, про неї писали i письменники, i поети, i лiтературознавцi. Складено навiть її приблизну бiографiю, згiдно з якою Маруся Чурай народилася 1625 року в родинi урядника Полтавського козацького полку i померла 1653 року вiд сухот.

Її коротке життя було красивим i трагiчним. Вона була народжена для кохання, але воно й спричинилося до трагедiї. у поетiв завжди дуже чутливе серце — зрада коханого виявилась надто тяжким випробуванням для дiвчини, вона отруїла Гриця, за що їй було винесено смертний вирок. Лише в останню хвилину надiйшла звiстка про помилування…

До образу Марусi Чурай зверталися у своїх творах Боровиковський, Руданський та Старицький. Котляревський використовував її пiснi у «Наталцi Полтавцi» .

Бiльше трьох столiть образ Марусi продовжує хвилювати усiх, кому дороге наше минуле, «наша пiсня, наша дума», хто вiдчуває поетичну душу українського народу.

До цього образу звертається i талановита поетеса Лiна Костенко.

Її поема починається з картини суду — з вершини страждань дiвчини. Але не випадково не осуд, а спiвчуття викликає Маруся у бiльшостi людей:

Злочинниця — а так би й зняв би шапку,.

На смерть iде — а так би й поклонивсь.

Який же характер треба мати, щоб викликати у людей такi почуття?

Чураївна успадкувала вiд батька-козака благородну душу, вiд матерi — прекрасний голос, та вiд усього українського народу — справжнiй талант, що зробив її спiвучою душею України. Її пiснi спiвали закоханi, з її пiснями також йшли у бiй. Дехто навiть був не в змозi повiрити, звiдки таке бралося:

Якi там «Засвiт встали козаченьки» ?

А цiлий полк спiває. Дивина.

Це щось для дiвки, сину, височенько.

Не вiрю, щоб складала це вона. ;

каже Бобренчиха, мати Гриця.

Взагалi протиставлення образiв Марусi та Гриця, її кохання i причини особистої трагедiї, спостерiгається протягом майже усiєї поеми.

В хатi Марусi панувала любов i взаємна повага, у Бобренкiв не вщухала лайка.

Маруся — вiрна дочка свого батька, що загинув як герой, вона — вiрна дочка свого спiвучого i героїчного народу:

… Усе, як є - дорога, явори,.

Усе моє, все зветься — Україна.

Така краса висока i нетлiнна,.

Що хоч спинись i з Богом говори.

Саме в цьому криється таємниця її надзвичайної духовної сили, i саме тому її пiснi надихають iнших.

А Гриць — «вiн же Бобренко, вiн же не Чурай», вiн «вiд того кидавсь берега до того: любив достаток i любив пiснi». Але, мабуть, пiснi не змогли оживити його душу. Тому i виявився вiн здатним зрадити високу Марусину любов, кохання «що сягало хмар», обравши некраси ву, але заможню Галю, яку необов’язково було навiть любити. «Нерiвня душ — це гiрше, нiж майна» .

так, обмежений Гриць був нерiвнею спiвучiй душi, вiн був не здатний її зрозумiти. Але це розумiли iншi люди, що чули в пiснях Марусi голос рiдного краю i самi були спроможнi мати високi почуття.

Навiть Богдан Хмельницький вiддає наказ про її помилування не лише з огляду на заслуги її батька:

Що помагає не вгасити духа,.

Як не спiвцями створенi пiснi?

Про нашi битви — на паперi голо,.

Лише в пiснях вогонь отой пашить.

Таку спiвачку покарать на горло, ;

То це ж не що, а пiсню задушить.

Чи може бути бiльшим визнання? Пiснi Марусi Чурай стали своє-рiдним духовним лiтописом України, цiннiстю, яку неможливо знищити, не знищивши значну частину душi усього народу. Хiба у справжнiх людей, патрiотiв своєї Вiтчизни, рука пiднiметься на таке?

Так нiжна дiвчина, що жила високим коханням, стала легендою свого краю, його пiснею, часточкою його iсторiї.

I хоч багато рiзного було, i рiзнi люди жили в Українi, справжнє обличчя нашої вiтчизни творили такi Чураї, а не бобренки.

Великий той народ, який має таку iсторiю, таких предкiв i таку пiсню.