Дебюссі (Debussy) Клод

Дебюсси (Debussy) Клод

Дебюсси (Debussy) Клод (1862—1918) — франц. композитор, піаніст, диригент, муз. критик. Закінчив Паризьку конс. (1884), отримав Рим. ін. Учень А. Мармонтеля (фп.), Еге. Гиро (композиція). Як домашній піаніст русич. меценатки М. Ф. фон Мекк — супроводжував їх у подорожах в Європі, в 1881 і 1882 відвідав Росію. Виступав як диригент (в 1913 у Москві Петербурзі) і піаніст з виконанням переважно власних произв., і навіть як муз. критик (з 1901).

Д. — основоположник муз. імпресіонізму. У своїй творчості спирався на франц. муз. традиції: музика франц. клавесинистов (Ф. Куперен, Ж. Ф. Рамо), лірична опери та романс (Ш. Гуно, Ж. Массне). Значним була дія русич. музики (М. П. Мусоргський, М. А. Римський-Корсаков), і навіть франц. символістської поезії і імпресіоністської живопису. Д. втілив музикою скороминущі враження, найтонші відтінки людських емоцій і явищ природи. Своєрідним маніфестом муз. імпресіонізму вважали сучасники орк. «Прелюдію до «Післяполудневому відпочинку фавна «» (по эклоге З. Малларме; 1894), в до-рій проявилися характерні для музики Д. хиткість настроїв, витонченість, вишуканість, примхливість мелодики, колористичность гармонії. Один із наиб, отже, створінь Д. — опера «Пеллеас і Мелізанда» (по драмі М. Метерлінка; 1902), в до-рій досягнуто повне злиття музики з дією. Д. відтворює сутність незрозумілого, символически-туманного поэтич. тексту. Цьому произв. поруч із загальної импрессионистич. забарвленням, символістської недомовленістю притаманні тонкий психологізм, яскрава емоційність у натуральному вираженні почуттів героїв. Відлуння цього произв. виявляються операх Дж. Пуччіні, Б. Бартока, Ф. Пуленко, І. Ф. Стравінського, З. З. Прокоф'єва. Блиском й те водночас прозорістю орк. палітри відзначені 3 симф. ескізу «Море» (1905) — найбільше симф. тв. Д. Композитор збагатив кошти муз. виразності, орк. і фп. палітру. Він створив в импрессионистич. мелодику, іншу гнучкістю нюансів й те водночас расплывчатостью.

В нек-рых произв. — «Бергамасская сюїта» для фп. (1890), музика до містерії Р. Д «Аннунцио «Мучеництво св. Себастьяна» (1911), балет «Ігри» (1912) та інших. — виявляються риси, властиві згодом неоклассицизму, вони демонструють подальші пошуки Д. у сфері тембрових фарб, колористич. зіставлень. Д. створив новий пианистич. стиль (етюди, прелюдії). Його 24 прелюдії для фп. (1-ша тетр. — 1910, 2-га — 1913), снабжённые поэтич. назвами («Дельфийские танцівниці», «Звуки і пахощі майорять в вечірньому повітрі», «Дівчина з волоссям кольору льону» та інших.), створюють образи м’яких, часом нереальних пейзажів, імітують пластику танц. рухів, навівають поэтич. бачення, жанрові картини. Творчість Д., однієї з найбільших майстрів 20 в., справила істот, впливом геть композиторів мн. стран.

Оперы — Родріго і Химена (1892, не закінчено), Пеллеас і Мелізанда (1902, Париж), Падіння вдома Эшеров (в начерках, 1908—17); балети — Камма (1912, конц. ісп. 1924, там-таки), Ігри (1913, Париж), Ящик та іграшки (дитячий, 1913, посаду. 1919, Париж); кантати — лирич. сцени Блудний син (1884), Ода Франції (1917, завершено М. Ф. Гайаром); поема для голосів із орк. Дева-избранница (1888); для орк. — дивертисмент Тріумф Вакха (1882), симф. сюїта Весна (1887), Прелюдія до «Післяполудневому відпочинку фавна» (1894), Ноктюрни (Хмари, Свята; Сирени — з дружин. хором; 1899), 3 симф. ескізу Море (1905), Образи (Жиги, Іберія, Весняні хороводи, 1912); кам.-инстр. ансамблі — сонати для влч. і фп. (1915), для скр. і фп. (1917), для фл., альта і арфи (1915), фп. тріо (1880), струн, квартет (1893); для фп. — Бергамасская сюїта (1890), Естампи (1903), Острів радості (1904), Маски (1904), Образи (1-ша серія — 1905, 2-га — 1907), сюїта Дитячий куточок (1908), прелюдії (1-ша тетр. — 1910, 2-га— 1913), етюди (1915); пісні і романси; музика до спектаклям драм, т-ра, фп. транскрипції і др.

По масштабу і яскравості обдарування Д. був найбільш видатним франц. композитором на рубеже19—20вв. Вже ранніх творах Д. позначилися його своєрідний талант і майстерність. Проте, розвиваючись за умов ідейного занепаду буржуазної культури, творчість Д. відійшло від реалистич. принципів класичного музичного мистецтва і поклало початок модернізму у французькій і західноєвропейської музиці. Метод Д.— імпресіонізм (див.) — характеризують такі твори, як оркестрова прелюдія «Післеполудневий відпочинок фавна» по эклоге Малларме (1892—94), романси на свої слова П. Верлена, Ш. Бодлера та інших., фортепіанні цикли «Естампи», «Образи», 24 прелюдії тощо. п.

В деяких творах Д. помітно виступають реалистич. риси, перебувають у суперечності з його импрессионистич. естетикою. Великий образотворчої сили та розмаїття колориту сягає Д. в музичних пейзажах: оркестровому циклі «Ноктюрни» (1897—99), трьох симфонич. ескізах «Море» (1903—05), фортепіанних п'єсах «Місячне світло», «Сади під дощем», «Острів радості», «Феєрверк» та інших. Іноді пейзажі у Д. пожвавлюються жанровими сценками з життя («Свята» з добірки «Ноктюрни», «Іберія» з добірки «Образи» для оркестру). Разом із цим у творчості Д. сильні упадочные і антидемократичні тенденції, знайшли найповніше вираження у опері «Пелеас і Мелізанда» (по драмі поета-символіста М. Метерлінка, постановка 1902).

На протязі усім своїм діяльності Д. виявляв великий інтерес до нових прийомам виразності музикою М. А. Балакірєва, А. П. Бородіна, М. А. Римського-Корсакова і особливо М. П. Мусоргського; творчості російських композиторів він присвятив захоплених статей. Проте реалистич. основа російської классич. музики залишилася йому чуждой.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.