Політика неопротекціонізму розвинених держав в умовах глобалізаційних перетворень у світовій торговельній системі

Дослідження глибинних процесів глобалізації економіки є важливим для розуміння тенденцій і напрямів розвитку національних економік, створення їх власної економічної стратегії і формування адекватної політики. До таких процесів в сучасних умовах відносяться тенденція до лібералізації міжнародної торгівлі і одночасно з цим ускладнення й різноманітність форм протекціоністської зовнішньоекономічної політики держав, поява так званого неопротекціонізму в світовій економіці, що глобалізується, який все частіше використовується країнами не лише з метою реалізації зовнішньоекономічних пріоритетів, але й для вирішення економічних і соціальних проблем, що мають суто внутрішнє походження.

Головною задачею зовнішньоекономічної політики будь-якої країни є створення сприятливих умов для забезпечення конкурентоспроможності країни у світовому торговельному просторі. Для країн, що перебувають у процесі становлення конкурентоспроможної національної економіки і, зокрема, для країн в умовах системної трансформації, можливості і способи ведення конкурентної боротьби, якими володіють найбільш розвинені країни світу, часто є недоступними і позбавляють їх реальних шансів на успіх не лише на зарубіжних, але й на внутрішньому ринку. Однобічна лібералізація активізує зовнішній тиск на національних виробників, що ускладнює їх ринкову адаптацію, особливо в сегментах капіталоі наукоємної технологічно складної продукції. Тому в умовах системної трансформації економіки ефективна національна зовнішньоекономічна політика повинна полягати в оптимальному поєднанні заходів лібералізації і протекціонізму в кожний даний момент часу.

Міжнародна практика свідчить, що при періодичному погіршенні загальногосподарської кон’юнктури у країнах з ринковою економікою в їх торговій політиці не можна виключати прийняття в егоїстичних інтересах національної економіки або окремих вітчизняних компаній недостатньо виправданих протекціоністських заходів, причому у великому обсязі, у різноманітних формах, з дискримінаційною спрямованістю і навіть усупереч укладеним на найвищому рівні міжнародним багатостороннім угодам. Іншими словами, у період погіршення кон’юнктури можна чекати масового порушення раніше погоджених правил міжнародної торгівлі, які передбачають обмеження застосування протекціоністських заходів, що завдають збитку багатьом її учасникам, особливо слабкішим в економічних відносинах.

Аналіз генезису та історичної динаміки протекціонізму в міжнародній торгівлі дозволяє зробити висновок про те, що інтенсивність протекціоністської політики має яскраво виражений циклічний характер, причому можна виділити як «великі, так і «малі» хвилі. «Велика хвиля» виявляється в тому, що найбільша інтенсивність державного протекціонізму спостерігається в початковий період прискореного розвитку країни, яка ставить перед собою мету посісти гідне місце в лідируючій групі, а також у пізній період свого розвитку, що характеризується помітним зниженням («загасанням») темпів економічного зростання, тобто у міру втрати конкурентних переваг і лідируючого становища країни у світовій економіці, при появі стійкої тенденції до відставання від країн-«переслідувачів», що найбільш динамічно розвиваються.

Для кожної національної економіки існує рівень так званого «розумного протекціонізму» — оптимальний рівень обмежень в торгівлі, який, з одного боку, не входить в суперечність з національними економічними інтересами, а з іншого — забезпечує нормальний, неускладнений доступ конкурентоспроможних іноземних товарів і послуг на ринок даної країни. Саме рівень розумного протекціонізму, на наш погляд, слід вважати вихідним пунктом у пошуках критерію оптимізації зовнішньоторговельної політики.

При виборі напряму зовнішньоторговельної політики послідовність прийняття рішень може бути подана в такому порядку: Соціальна форма — адекватність саморозвитку та самореалізації національних інтересів; Економічна форма — співвідношення вигод та втрат суб'єктів; Функціональна форма — арсенал інструментів від обмеження до повного невтручання.

Внутрішня суперечність протекціонізму — це суперечність загального і особливого, що виражається в його властивостях — «селективний», «розумний», «галузевий», що свідчить про відмінності всередині єдності протекціонізму і лібералізму. Протекціонізм має в собі своє заперечення, і це є його саморозвитком, його продовженням у лібералізмі.

Інструментами протекціоністської політики держави є тарифні і нетарифні методи регулювання експортно-імпортних операцій. Друга половина ХХ в. характеризується значним зниженням тарифних бар'єрів, але замість них починають застосовуватися нетрадиційні методи, які все одно відроджують протекціоністські тенденції. Розширення протекціоністських форм і методів здійснюється в результаті використання нетарифних торговельних обмежень, які особливо активно використовуються індустріально розвиненими країнами, хоча самі вони є демонстративними прихильниками вільної торгівлі. За загальною кількістю застосування наявних у міжнародній практиці методів нетарифного обмеження першість належить США, потім ідуть Японія і західноєвропейські країни.

Неопротекціонізм (від гр. Neos — молодий, новий + лат. Protection — прикриття) — обмеження на міжнародну торгівлю, що вводяться країнами на додаток до традиційних форм обмеження небажаного імпорту товарів. У сучасних умовах в арсеналі торговополітичної боротьби набирають силу ефективні засоби регулювання зовнішньої торгівлі: адміністративні, фінансові, кредитні, технічні та інші, які серйозно ускладнюють вільне переміщення товарів через кордони держав. До них відносяться такі заходи, як участь держави у зовнішньоторговельних заходах, стандарти та вимоги, пов’язані із захистом життя і здоров’я населення, кількісні обмеження і т.д. Обсяг і методи застосування засобів неопротекціонізму значною мірою регулюються національними правилами, що серйозно ускладнює протидію їм з боку експортера.

Неопротекціонізм — це обмеження на міжнародну торгівлю, що вводять країни на доповнення до традиційних (тарифних) обмеження небажаного імпорту товарів. До неопротекціоністських, як правило, належать заходи додаткового тиску на експортера товарів/послуг у дану країну, такі як «добровільне» обмеження експорту, технічні бар'єри, адміністративні формальності, «впорядкування» торговельних угод.

Сучасний етап розвитку світогосподарських зв’язків у все більшій мірі вирізняється поліваріантністю позицій учасників міжнародного переговорного процесу, що ґрунтуються на їх достатньо прагматичному прагненні опікуватись власне національними економічними інтересами та суттєвим ослабленням впливу ідеологічних чинників в ідентифікації позиції країн в питаннях міжнародної торговельної політики.

Повертаючись до кризи переговорного процесу між учасниками світової торгівлі щодо подальшої лібералізації шляхом відкриття ринків аграрної сировини та продовольства в перебігу Доха-раунду, зазначимо, що незважаючи на те, що на цей сегмент міжнародної торгівлі припадає близько 8%, саме він залишається найбільш закритим та захищеним протекціоністськими бар'єрами. Так, в країнах, що розвиваються, тарифи на імпорт аграрної сировини перевищують 50%, в розвинених країнах їх рівень досягає 30%. Низка країн, зокрема Японія, навіть будучи членом СОТ, не нехтує вельми жорсткими обмеженнями щодо притоку дешевої імпортної продовольчої сировини, встановлюючи фактично заборонні тарифи у 100% на ввіз рису та цукру.

Розгляд питання щодо відкриття внутрішніх ринків країн, що розвиваються, невід'ємне від іншої проблеми, яка потребувала свого вирішення. Стало вже певною традицією в практиці переговорного процесу в форматі СОТ, що на кожних наступних конференціях поновлювався розгляд питання про прийняття відповідного рішення щодо скасування аграрних субсидій фермерам, які застосовуються здебільшого розвиненими країнами. Так, близько 20 членів СОТ практикують використання експортних субсидій. Левова частка при цьому припадає на США, Канаду, ЄС, Норвегію, Швейцарію, Венесуелу. Більше того, біля тридцяти країн-членів СОТ застосовують в обсягах, які перевищують дозвільні нормативи, заходи підтримки «жовтого кошика». І знову ж таки серед «порушників» можна побачити США, ЄС, Канаду. Які не були б дискусії щодо заборони або щонайменш згортання в застосуванні такого інструменту як тарифні квоти, разом з тим майже третина учасників глобального торговельного клубу їх застосовують, зокрема США — по 54 видам сільськогосподарської продукції, ЄС-87, Норвегія — 232 товарним позиціям. Відповідно, така масштабна підтримка як в межах внутрішніх, так і зовнішніх ринків з боку держав розвинених країн посилює конкурентоспроможність їх виробників і ставить в більш привілейоване становище в порівнянні із виробниками з інших держав. ЇЇ суттєве скорочення дозволило хоча б вирівняти вихідні умови для виробників сільськогосподарської продукції та експортерів з країн Третього світу та країн з перехідною економікою. Аналогічні вимоги звучать і стосовно виробництва текстильних виробів та одягу.

Варто також звернути увагу на наступну особливість щодо обрання антикризових заходів: країни із високим рівнем доходів зазвичай застосовують субсидії, а низьким — переважно імпортні мита. Додатково до прямої субсидії, виділеної США у розмірі 17,4 млрд доларів США на адресу своїх трьох національних компаній, Аргентина, Бразилія, Велика Британія, Італія, Канада, Китай, Німеччина, Франція і Швеція також надали прямі або непрямі субсидії - і це стосується також підтримки Австралії своїм автомобільним дилерам та допомогу Південної Кореї та Португалії їхнім постачальникам комплектуючих і запчастин. У тій мірі, в якій ця галлузь обтяжена надлишковими виробничими потужностями, ці субсидії перешкоджають виходу із бізнесу та затримують його адаптацію. Що ще гірше, субсидії можуть бути пов’язані з вимогою до компаній зберігати зайнятість у своїх країнах за рахунок закриття більшої кількості ефективно працюючих підприємств за кордоном, зокрема, у країнах, що розвиваються.

Дослідження інструментарію протекціонізму у світовій практиці свідчить, що впродовж всієї історії становлення та розвитку міжнародної торгівлі питання доцільності, меж та вибору найбільш ефективних протекціоністських заходів, що є адекватними поточному періоду розвитку національної економіки, є центральними у порядку денному урядів країн світу. Аналіз сучасної практики застосування протекціоністських заходів країнами світової спільноти засвідчує як про достатню варіативність самого інструментарію захисту, так і про домінанту національних інтересів при вирішенні дилеми щодо економічної свободи чи підтримки внутрішнього бізнесу в умовах розгортання кризових явищ.

Аналіз причин здійснення протекціоністської політики дозволяє дійти висновку, що між їх позитивним і негативним характером (і, відповідно, результатами) немає чіткої грані або вона виявляється достатньо рухомою. На практиці завжди діє прагматичний курс реальної зовнішньоторговельної політики, що має в собі елементи як протекціонізму, так і лібералізації. Незважаючи на економічну неефективність протекціонізму, він може бути достатньо ефективним з погляду політики. За своєю суттю він має політичну спрямованість і визначається загальним курсом економічної політики держави. Це відрізняє протекціонізм як явище від інших економічних процесів, для виникнення яких достатньо лише наявності об'єктивних економічних умов. Найбільші негативні наслідки протекціонізму для національної економіки виникають від надмірно високого рівня обмежень і/або дуже тривалого їх застосування, оскільки в цих випадках протекціоністські заходи здатні зруйнувати повноцінне конкурентне середовище на внутрішньому ринку і загальмувати підвищення ефективності національного господарства. Найбільшого позитивного ефекту при використанні протекціоністських заходів можна чекати у тому разі, коли вони не тільки продиктовані загальнонаціональними інтересами, але й тоді, коли рівень і строк дії обмежень імпорту визначені на основі відповідних розрахунків, а надалі ці обмеження періодично перевіряються, коректуються і відміняються. неопротекціонізм міжнародна торгівля глобалізація Однозначна оцінка протекціонізму, як така, що повністю відкидає його, так і така, що беззастережно визнає, є неправомірною. По-перше, протекціонізм за всіх його можливих негативних наслідків у кількох випадках є економічно обґрунтованим напрямом національної зовнішньоторговельної політики країн, оскільки дозволяє країнам тісно взаємодіяти і одержувати взаємну вигоду при різному рівні забезпеченості природними ресурсами і розвитку продуктивних сил. По-друге, підвищує позитивний ефект протекціоністських заходів поєднання необхідних обмежень імпорту з державною підтримкою відповідних перспективних вітчизняних виробництв, яка продиктована стратегічними національними економічними інтересами і має творчу спрямованість.

Процес глобалізації протікає паралельно із процесом посилення державної активності. Тому, на тлі процесу лібералізації торгових режимів країн, які взаємодіють, що об'єктивно відбувається у світовій економіці, не тільки відтворюється старий, але й створюється новий ґрунт для відповідного неопротекціонізму. Специфічною рисою неопротекціонізму початку XXI ст. стало, перш за все, те, що він перетворився з торгової політики у складний комплексний державний механізм підвищення конкурентоспроможності національної економіки. Йдеться про інтегровану систему, яка покликана гарантувати незмінність і усталеність зовнішніх і внутрішніх умов для накопичення національного капіталу, розширеного відтворення, модернізації національної економіки і соціальної структури суспільства. Наступною рисою неопротекціонізму є вияв крім традиційного оборонного, з переважанням суто захисних заходів, наступального його характеру з яскраво вираженими агресивними експансіоністськими рисами. Сучасний протекціонізм у зовнішньоекономічній політиці спрямований не стільки на захист внутрішнього ринку країни і вітчизняних виробників від іноземної конкуренції (захисний, внутрішній аспект протекціонізму), скільки на зміцнення позицій і зростання експансії вітчизняного бізнесу за кордоном (протекціонізм, звернений назовні). Ще однією специфічною рисою неопротекціонізму є поява «колективного макрорегіонального протекціонізму» сучасних інтеграційних, економічних, торгових та інших союзів. Зовнішні прояви неопротекціонізму можна знайти в конфліктності підходів країн до реалізації зовнішньоторговельної політики, розширенні арсеналу засобів неопротекціонізму за рахунок використання порівняно нових і завуальованих нетарифних інструментів. Таким чином, незважаючи на загальну тенденцію до лібералізації сучасної міжнародної торгівлі, характерним стає розширення практики і спектру форм протекціоністської політики у процесі глобалізації економіки. Такий висновок є принциповим в зв’язку з початком масштабних перетворень в державах, що здійснюють системну трансформацію економіки і що відстоюють своє місце на світових ринках.