Страны Сходу: підсумки цивілізаційних процесів (ХХ век)

Реферат з історії на тему: «КРАЇНИ СХОДУ: ДЕЯКІ ПІДСУМКИ ЦИВІЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ (XX в)» П Л, А М Перший період трансформації азіатських товариств: кінець XIX — середина ХХ століття. Другий період трансформації Азії: початок 50-х — кордон 80-х-90-х років. Деякі підсумки цивілізаційних процесів в Азії.

Перший період трансформації азіатських обществ:.

кінець XIX — середина XX века.

О столітті XX можна говорити, у цивілізаційному сенсі не як і справу формальної хронологічної даності, бо як про досить закінченою цивілізаційної стадії розвитку людства. Тому століття XX формально почався ще у дев’ятнадцятому. Мабуть, суть цього цивілізаційного феномена можна зводити до двох речей: торжества (відносного) західної цивілізації і великому соціальному експериментаторства (останнє включає у себе та марксизм — Леніна і Сталіна до Мао Цзедуна, Пол Поту і південнокорейця Кім Ір Сена, і ідеологізований націоналізм — від Муссоліні і Гітлера до імператорської Японии).

Перші форми навчання у Заходу побачила вже друга половина століття XIX. Трансформація Азії у першій половині XX в. — до закінчення Другої світової війни — повністю успадковувала цим паросткам трансформації і становить, власне, період трансформації Азії. У цьому шляху реформування товариств були зовсім различны.

Японія, зробивши реставрацію Мейдзі, зберегла традиційну систему влади й господарювання (авторитаризм економіки), запозичивши у Заходу, власне, тільки один річ: концепцію «прогресу ». Як ми вже говорили, «прогрес «- поняття вкрай широке, але у ньому ж таки є ядро, саме — лінійне розвиток з урахуванням необмеженого вдосконалення науку й техніки. У Японії це вже удвічі процесу: запозичення науково-технічних досягнень Заходу народження ідеї експансії Японії. Століттями Японія існувала тільки у межах Японських островів, не йдучи навіть у освоєння нічийних земель на північ і північному заходу (що вона формально могла включити до своєї володіння набагато раніше появи на тихоокеанських берегах Росії). Проте її концепція історичної перспективи не вимагала лінійної просторової експансії. Експансія як рід діяльність у принципі не існувала японцям. Захід приніс концепцію «прогресу », а разом із нею і концепцію реального — а чи не ідеального, як було зазначено, наприклад, у Китаї, — поширення впливу свого етносу далеко межі першого ареалу. Наприкінці ХІХ ст. Японія початку активну експансію у Східній Азії, користуючись смутою і слабкістю Китаю та Кореї, стикається з Росією і перемагає її. Всього за тридцять багатьох років після реставрації Мейдзі поповнює число світових держав — єдину зі азіатських країн. Темпи приголомшливі. Ще у середині в XIX ст. які з’явилися рейді Нагасакі парові кораблі американців шокували японців в прострацію; у травні 1905 р. в Цусімському протоці адмірал Про те вщент розбив потужну ескадру адмірала Рождественського — ескадру Росії, яка того часу, вже два повних століття стояла морською державою. Цусіма — непросто грандіозна морська битва, але що й цивілізаційний прорив Японії. Складається принципово нова ситуація: азіатська нація, будь-коли яка проводила експансіоністську політику, починає завойовувати Азію ж; більше — праматір японської культури (Китаю і Корею, звідки Японія отримало свого часу цивілізаційні основи). Крім Японії, жодна азіатська нація до другої половини століття такий моделі годі було. Таку модель може бути авторитарно-военной, тобто. перенятием західних артефактів (латів. arte — штучно і factus — зроблений) головним чином заради наступної широкої експансії, розвивається на злеті стрімкого переосмислення почав національної свідомості. Протягом багатьох років Японія була унікальна; але у роки за тією ж моделі пішов В'єтнам, намагаючись об'єднати під своєї егідою Індокитай, з інших соціальних посилок, але схожістю моделі стверджуючи, що соціальні посилки проти цивілізаційними вторичны.

Реакція Китаю була зовсім іншого — розруха й хаос. Був свого роду прабатьком японської цивілізації, Китай, тим щонайменше, продемонстрував специфіку своєї національної духу. У екстремальних умовах, коли стрес (всіх видів, від суто психологічного до військового) виявилося надзвичайно сильний, китайське суспільство видало зовсім іншу реакцію, ніж японське: Японія відреагувала створенням вольового режиму; Китай відповів бессилием.

Прищеплювання концепції «прогресу «до древу китайської цивілізації призвело до лихоманці всього організму. При цивилизационной-то спорідненості Японії та Китаю — чому? Жоден однозначну відповідь не задовільний. Однак можна припустити, що Китай, будучи епіцентром замкнутої моделі світу, був в багато разів більш, ніж Японія, пристосована до зламу старої моделі. Японія, у якій замкнута модель була слабше укорінена, впоралася з ін'єкцією; в Китаї доза західного впливу виявилася летальної; держава зникло, розпавшись на тридцять років на ворогуючі формування; уряд Чан-Кайши представляло поставляють на світовий арені Китай суто формально; насправді до комуністів в 1949 р. Китай як держава припинив существование.

Зруйнована концепцією «прогресу «(інтродукція якої означала крах всіх устоїв, насамперед — найважливіших — психологически-бытийных), китайська цивілізація виявилося може справитися з цивілізаційним шоком. Для Китаю — з міці й фундаментальності його цивілізаційних устоїв (більшою мірою, ніж у Японії) поява західної цивілізації було з тією гіпотетичним впливом, яке було б для Землі інтродукція (щонайменше гіпотетичних) «інопланетян ». І цей «інопланетне «вплив розвивалося у двох пластах.

Відсталість світу артефактів здавалася банкрутством цивілізації. Чим міг Китай, «у принципі «изобретший порох і навіть отруйні гази, відповісти західним гарматах і рушницям? Що міг Китай, изобретший майже всі, необхідне самодостатньою замкнутої цивілізації (зокрема папір, книгодрукування), протиставити плодам наукової і промислової революції - той самий телеграф був цілком «інопланетян ». Китайська наука абсолютно не відставала західної, у неї справді «інопланетної «, відносини із своїми законами розвитку, якими вона могла переступити. Китайська (тибетська, японська, в'єтнамська, монгольська тощо.) наука могла досконально вивчити людське тіло і опанувати природними методами лікування, потенційно більш вірними, ніж західні методи втручання. Проте китайська наука була по циклічним, а чи не лінійним вимірам. Циркуляція життєву енергію у людському тілі - одна річ, а лінійне насичення фізичні закони — від ухвалення закону тяжіння до розщеплення атома — було зовсім іншим. Тому артефакти, хто був привезені Заходом до Китаю спочатку (поки масштаби проникнення були широкі) сприймалися як іграшки — годинник, глобуси тощо., та був — чимось інопланетне, тобто. цілком незбагненне і що росте з іншого цивілізаційного кореня. Але як великим був шок, артефактам можна було навчитися, що продемонструвала Япония.

Але, коли потужна цивілізаційна концепція Китаю зіткнулася з цивілізаційними концепціями Заходу Китай не зміг впоратися й распался.

З яких параметрами проникла концепція «прогресу «до Китаю? У Японії було перенято одне — лінійна експансія держави, державний «прогрес », оскільки його розуміло європейська країна протягом століть — розширення своїх меж з допомогою сусідів, причому розширення воістину безоглядне, якщо сусіди слабкі. І ця концепція діяла і в північних кочівників, що неодноразово полонили частини Китаю, а двічі - весь Китай (монголи і маньчжури) й навіть погрожували навіть вторгненням до Японії (монголи). Проте яка в примітивних племен, жадібно поглощавших китайську культуру (і мали мети експансії, очевидно, тільки внаслідок природного домінування в зародкових етносах того інстинкту, який Ніцше назвав «Волею до Власті «), концепція ця же не бути сприйнята. Коли її принесли разом ідей прибульці із Заходу, справа змінилося, і навіть Японія перейняла цю концепцію.

З Китаєм була інша. Він експансії мова не йшла: Піднебесна була дуже слабка і легко здалася під ударами західного імперіалізму, щоб потім зануритися у внутрішнє смуту. Проте розруха відбивала концепцію «прогресу »; дехто з учасників смути були її носіями. Спробуємо разобраться.

З концепцією «прогресу «до Китаю прийшла й есхатологія, котре виражається у буддизмі слабко проти християнством, а конфуціанстві і даосизмі і зовсім виражена. До того ж старий Китай, як здавалося, вже справді ввійшов у Апокаліпсис; мав народитися новий. Революційний эсхатологизм розвивався з двох гілкам — гомінданівський і комуністичний. Гоминьдановская гілка поборола есхатологію досить швидко і став йти шляхом перенятия артефактів і повернення до традиційних цивілізаційним посилкам. Комуністичний эсхатологизм з’явився надзвичайно життєздатним. Багаторічна збройна боротьба компартії Китаю — до 1945 р. фактично було без будь-якої істотною допомоги з боку СРСР — пояснювалася значною мірою саме силою цього революційного есхатологізму. Руйнування практично всіх устоїв старого нашого суспільства та побудова абсолютно нового — цей постулат для азіатською країни мав цілком особливого сенсу; у Росії побудова нового нашого суспільства та руйнація старого не означало зміну цивілізаційної концепції: хоч би як боролися у революційній Росії з старим, революція тим щонайменше здійснювалася у колишній цивілізаційної сітці координат. Азіатським ж товариствам потрібно було освоїти щось значиміше і базове, ніж марксизм: концепцію «прогресу » .

Китай дає три моделі реакції Сходу вмикання в загальноцивілізаційний поток:

— розруха; проте, ця реакція неспроможна розглядатися як самоценностный феномен, як щабель в цивілізаційному розвитку; це, скоріш, вертикальна частина щаблі, перехідний период;

— агресивне відторгнення традиційних структур із наступною боротьбою за торжество західних; цей тип реакції, природно, слід розглядати як историко-цивилизационный феномен; такою була сегментів китайського суспільства, орієнтованих компартію Китаю; був і інше — ідеалізація західних країн, джерело якої в тому самому самоуничижении;

— перейняття техніки західних артефактів за значного збереженні традиційних структур; цього прикрого феномена, як попередній, також вийшов із смути і став самодостатній; він відзначився для сегментів китайського суспільства, орієнтованих гоміндан. Чан-Кайши мав спочатку радянських, потім німецьких, потім американських радників, гоміньдан мав ЦВК, і т.д., проте національність режиму не підлягала сумніву і культивувалася; у книзі «Доля Китаю «Чан-Кайши різко поставив запитання західний втручанні і національної гордості й значимості - чого цей період мало робили лідери компартії Китая.

Розвиток Індії період взаємодії Азії, і Заходу (перша половина XX в.) теж можна розглядати у межах останньої моделі. Індійський суспільство перебував у процесі бурхливих змін; головним було формування місцевої буржуазії і становлення демократичних інститутів — і те, й те відбувалося з участю колоніальних господарів — англійців. Проте вестернізації Індії хотіли деякі індійці. Традиція будь-коли переривалася; найважливішою постаттю у першій половині століття Індії був, безумовно, Махатма Ганді, організувавши Індійський національний конгрес і боровся за невідомі раніше індійської цивілізації форми демократії у вигляді відмінно знайомих кожному індійцю релігійно-філософських постулатів. Існував свого роду парадокс: конгрес виступав за демократію, яку як феномен азіатське суспільство не мала поняття, проте оперував у своїй архетипами національної свідомості. Зерна демократії, її ідеали, а чи не інститути були у індійському религиозно-философском спадщині, тож з’явилися сили, готові домагатися демократії у вигляді традиційних концепцій, зокрема концепції ненасильства. У зв’язку з цим можна висловити і більше спільну думку, що стосується взаємодії Азії, з Заходом загалом: артефакти Заходу перемогли артефакти Сходу — у тому Схід, безумовно, і радикально змінився. Але, навіть свідомо приймаючи всім серцем, ідеали общественно-бытийныеправ людини, демократію, прогрес тощо., — людина Азії міг узяти їх тією мірою, як і йому дозволяли отримані у країнах або в Заходу знання, а тій мірі, як і нові общественно-бытийные ідеали були у потенції в національних міфах. Тому (і ми до цього повернемося нижче) трансформація Азії, як бачилася Заходу у межах відомої «цивілізаційної місії «, не вдалася: Схід залишився Сходом, перейнявши західні артефакты.

Повертаючись до окресленим нами моделям реакцію західне вторгнення, як і раніше, що вона форма — перейняття артефактів за значного збереженні старих структур — мала найбільші перспективи. Однак у період азіатською історії XX в. її домінування ще вчора було цілком неочевидно.

Як ми вже сказали вище, головним історичним змістом XX в. була трансформація азіатських товариств, проте per se, a саме виключно впливу Заходу. Якщо безпрецедентні трансформації Росії, Німеччини, Австро-Угорщини та т.д. породжені саме ендемічними причинами, то зміни у Японії, Китаї, Індії, інших Азії були викликані не їх циклічно стабільним протягом століть розвитком, а приходом Заходу. Це можна продемонструвати хоча на прикладі Тибету. Ізольований практично з всього світу та лише умовно входив у сфери впливу Піднебесної імперії, Тібет до XX в. несподівано став місцем міжнародної взаємодії. Англія й почасти Росія почали примірятися до Тибету. Скориставшись смутою у Китаї, Тібет знайшов повну незалежність. Західне вплив не встигло торкнутися основ тібетського суспільства; Тібет продовжував залишатися святая-святих Азії - найпотаємнішим, закритим із Заходу її місцем. Але проникнення Заходу породило у Китаї потужне комуністичне есхатологічне рух, яке, прийшовши у 1949 р. до повалення влади, негайно підкорило Тібет, ліквідувавши його de facto незалежний статус;

Тібет ввійшов у епоху безпросвітного комуністичного тоталітаризму. Одна азіатська культура (китайська) стала знищувати іншу азійський культуру (тибетську). Безпрецедентне явище; раніше китайці були зовсім веротерпимы. Проте Захід привніс у Китай нові буттєві структури. Концепція «прогресу «вимагала максимально можливої державної експансії та ліквідації «відсталості «, зокрема Тибету, який, зберігшись недоторканним, виглядав як виклик для китайської культури, тимчасово яка позбулася свого прошлого.

У чому укладалися основні результати трансформації Азії у першій половині XX в. Як бачимо, певним кордоном з’явився кінець другої Першої світової на тихоокеанському театрі бойових дій. Основні феномени трансформації полягали в следующему.

Авторитарно-военная модель зазнала краху у Японії під ударами союзників. Це не простим поразкою режиму на війні; злякані наслідками безконтрольної трансформації азіатського суспільства, американці взяли залежить від своїх рук. Повоєнна трансформація Японії стала вже розвиватися під медичним наглядом американців. Поки ж перша щабель пристосування до демократичного заходу впала. Японія була чистим листом: досвід перенесення західних артефактів налічував вже 80 років; щоправда, у це було перейняття військових артефактів. Однак цим досвіді потрібно було будувати нову модель.

У Китаї, навпаки, перемогли дві наявні моделі - комуністична есхатологічний і національна, заимствующая артефакти. Перша перемогла з впровадження Китайської Народної Республіки; друга утвердилася на Тайвані (можна, звісно, говорити, що Тайвань був скоріш бастіоном гоміндану, ніж полем експерименту; проте у цьому бастіоні тим щонайменше, суспільство почало розвиватися за якоюсь певної моделі). Обидві моделі, виношені в утробі смути, в 1949 р. народилися як осей государственности.

Індія здобула незалежність саме у рамках національної моделі, запозичає артефакти. (У цьому традиційні структури дали себе знати поділом колишньої колонії на частини — индуистскую власне Індію та мусульманський Пакистан.).

Країни Південно-Східної Азії вже увійшли до вирішальну фазу антиколоніальної боротьби. У цьому трансформація знов-таки відбувалася під впливом західних ідей — над останню марксизму і взагалі лівого руху. Революційний эсхатологизм тим часом переважав, хоча Філіппіни отримали незалежність особисто від американців після багаторічних цивілізаторських зусиль последних.

Ми можемо датувати кінець першого періоду трансформації Азії приблизно початком 1950;х років, коли склався повоєнний політичний світопорядок, і складний конгломерат феноменів, подытоживающих включення Азії у світовому цивілізаційний потік, устоявся на якусь логічний общность.

Другий період трансформації Азии:.

початок 50-х — кордон 80−90-х годов.

Каковы були основні цивілізаційні феномени другого периода?

Вочевидь, їх можна зводити до трьом групам. Перша група — будівництво небувалою, небаченої цивілізації на засадах комуністичного есхатологізму. Саме цю групу стала визначальною для Азії. Так, економічний стрибок Японії мала місце; більше, якщо сьогодні ми стоїмо, власне, на руїнах соціалістичного світу, то феномен Японії стійкий, і японський шлях у на відміну від соціалістичного довів свою життєвість. Соціалістична ж цивілізація як феномен залишається у минулому. Але якщо, що становило вісь розвитку Азії на другий період трансформації в XX в., те із всієї визначеністю можна сказати, що це були соціалістичне цивилизаторство й викликає протидію йому; перенесення західної (некомуністичної) цивілізації до Азії мало сенс як саме собою, а й багато в чому як противагу революційному эсхатологизму.

Почавшись із грандіозної перемоги революції" у Китаї, радикально яка як світової баланс сил, а й світової цивілізаційний баланс, комуністичний эсхатологизм перекинувся в до Північної Кореї і Індокитай, причому останні його виражалися в транснациональном соціалізмі в Індокитаї, починаючи з кінця 1970;х років, коли В'єтнам на період практично об'єднав Індокитай. У цьому майже всі країни Азії відчули у собі значний вплив соціалістичної ідеї; ряді країн — Індія, Індонезія, Бірма, Сінгапур — у різний час грали із нею, так, втім, і переходячи грань декларативності і допускаючи деструктивні сили соціалізму до суті свого внутрішнього развития.

Важливо, що заодно соціалістичне побудову Азії було чимало автономним феноменом. Так, він був индуцировано цивілізаційним сплеском соціалізму у Росії 1917 р., так, організаційно воно підтримувалося й постійно спрямовувалося спочатку Комінтерном, потім цк кпрс, але ніколи соціалістичні країни Азії були тією мірою слухняні і керовані, як східноєвропейські. Щоправда, годі, і перебільшувати неавтономность соціалізму Східної Європи: а про Югославії й Албанії, навіть країни Варшавського Договору, як свідчать які у останнім часом джерела, який завжди був у повною мірою слухняні Москві. Але однаково між більшістю східноєвропейських країн і азіатськими було колосальне різниця: в східноєвропейські країни (знов-таки крім Югославії й Албанії, і це показово) соціалізм був практично привнесено на багнетах Червоної Армії. У Азії соціалізм був виплекано антиколоніальної боротьбою, переварений майбутньої комуністичної елітою під час війн; протягом багато часу компартії діяли незалежно з Москви. Вони успадковували есхатологічні моделі трансформації Азії, і виявилися трудноуправляемы, а випадку з Китаєм — і некеровані вовсе.

Соціалізм в Азії прийняв, мабуть, ще більше скоєні форми, ніж у Європі. Річ тут зовсім на числі «жертв соціалізму », а його тотальності: масштаби його руйнівною діяльність у Азії незрівнянно ширше. Мао Цзедуну, Кім Ір Сену, Пол Поту вдалося домогтися у сенсі слова повного контролю над суспільством, побудувати соціалізм справді з його п’ятому класику — Орвеллу, створити як тотальний репресивний апарат, а й суспільство тотального соціалізму, яка переслідувала непросто «ворогами народу », але й недолік соціалістичної істерії. У європейських соціалістичних країнах завжди був якийсь острівець суверенності (у внутрішній світ особи і навіть у соціумі), попри всі зусилля репресивного апарату. У Азії такого острівця не было.

Невипадково, що у Азії мали місце численні збройні агресії соцкраїн — Кореї в 1950 р., В'єтнаму в 1975 і 1978 рр., Китаю у 1979 р. Можна заперечити цього, як і Радянський Союз перед втручався до Угорщини і Чехословаччину; але ці якісно інший вид агресії: вводити військ у страну-сателлита. Це, слід сказати, не агресія, а реинтервенция, підтвердження свого панування, досягнутого внаслідок Другої світової війни. У Азії було інше — саме агресія, саме розширення своєї сфери впливу наново. Мабуть, єдиний аналог цього, у західному соціалістичному світі - інтервенція СРСР Афганистане.

Слід згадати і іншому: соціалізм в Азії узагалі опинився більш социалистичным як формація, ніж у Європі. Геноцид Пол Поту значно відрізнявся від геноциду Сталіна. Ставлення Мао Цзедуна до ядерної війні було радикально іншим, ніж як Хрущова, а й Сталіна (останні ядерної війни все-таки серйозно опасались).

Навряд чи можна пояснити усе це випадковим збігом обставин. Найімовірніше, тут позначилася азіатська концепція особистості - відсутність її суверенітету, інтегрованість особистості держава, безумовний примат всіх вищих структур — сім'ї, виробничої осередки, партії, держави. Автору вже доводилося говорити про існування так званої «дилеми Суботи », що можна сформулювати з урахуванням євангельського тексту: що з чого — людина для Суботи (служили в Євангеліях символом усталених соціальних структур і пріоритетів) чи Субота в людини. Інакше висловлюючись, що — суверенність особистості або підпорядкування особистості інтересам вищих структур — сім'ї, виробничої осередку, партії, національності, конфесії, державі. У європейському свідомості цю проблему і залишилася лише на рівні нерозв’язною дилеми, однак що існує переважають у всіх основних навчаннях й у особистому виборі людини. У Азії ж, можна вважати, дилема Суботи було вирішено однозначне й саме у часи, коли формувалися циви-лизационные підвалини; у своїй упевнено було визначено, що ні Субота в людини, а людина для Суботи. Якщо звернутися до Євангеліям, ми виявимо презацікавлену річ: судячи з усього схоже рішення дилеми формувалося й у Іудеї, але Ісус розбив примат вищих структур з людини, підпорядкувавши його лише Богу. Якби християнство, можливо, в середземноморському осередку цивілізації сформувалися б подібні до азіатськими концепції взаємовідносини особи і вищих структур. Однак це не произошло.

Азія ж вирішила дилему Суботи однозначно, і позначилося рішуче усім моделях трансформації Азії в XX в., але, мабуть, в жодній так чітко, як і азіатською соціалістичної формації. Це легко можна пояснити. Соціалізм з визначення теж вирішує дилему Суботи на користь Суботи — вищих структури особливості партії і держави. Однак у середземноморському ареалі цивілізації його зусилля нейтралізувалися давньої традицією вибору, двоїстості рішення, його вічної невизначеності. У Азії, навпаки, традиція у сенсі ставала набік соціалізму. Звідси й орвеллианский соціалізм Азии.

Другий групою феноменів трансформації Азії було розвиток за квазизападному шляху — привнесення ринкових відносин, ліберальних інститутів, інтеграція у світ. Найбільш великих успіхів тут домоглася, звісно, Японія, по практично більшість несоціалістичних країн Азії у тому мірою йшло цим шляхом. Але це не включило в цивілізаційному смисл західний світ; більше в цивілізаційному планах вони зберегли близькість швидше соцстранам Азії. Пояснення цього лежить, очевидним, що площині тієї ж самої дилеми Суботи. Азіатські суспільства запозичували інститути та економічні механізми Заходу, але як і розмовляли з Заходом говорять різними мовами. Якщо світових економічні відносини мову Азії було ж зрозумілий Заходу, то вже у внутриэкономическом розвитку цих країн цю мову ставав труднопонятен, й економічна стрибок Японії, Південна Корея чи Сінгапуру пояснювався як чарівної силою ринку, а й абсолютної підпорядкованістю особистості інтересам вищих структур. Відносини японця чи південнокорейця з його фірмою залишалися поза розуміння Заходу: так, перехід у «роботи з головою був відомий Америці, і ФРН, і навіть Австралії, але ніде не приймав таких абсолютних форм, як і Азии.

Протягом років «холодної громадянської війни «панувало розподіл країн Азії на «своїх «і «чужих », однак була умовність. По-перше, країни, які під американською військовою парасолькою (у тому чи іншою мірою) або під політичним впливом США, тим щонайменше, відрізнялися із Заходу за своїми цивілізаційним настановам. По-друге, панувала і нічийна земля — як і окремих країн (Індія, Бірма), і у окремих бытийно-цивилизационных пластів у свідомості формально вірних союзників (Японія, Південну Корею). І це підводить нас до третьої групи феноменів, що зовсім не позначає окрему групу країн, але її була присутня практично в усіх країнах Азии.

Цю групу феноменів може бути пошуками свого традиційного обличчя на новому цивілізаційному потоці. Азія упродовж тривалого часу існувала нової цивілізаційної середовищі; кожна культура видавала свою реакцію з цього середу, і середовище деформувала культури, місцями знімаючи із них значні пласти. Склалася видимість цивілізаційної перемоги Заходу над Азією; реальністю була якась фрустрація національних азіатських «я », «я «періоду трансформацій під впливом Заходу. Але ядро культур зберігалося, і вже що час, коли почалися пошуки свого нового «я ». «Я «було неможливо завмерти надовго може ущербності, фрустрації. Вони могли маніфестувати лише у виявленні своєї унікальності, своеобычности, своєї національної, нарешті, те, що могло протистояти знеособленому новому «трансформованому «виглядом. Якщо можна використовувати тут терміни психології, це був боротьби з болісним деперсоналізацією, викликаної новим цивілізаційним потоком.

Жодна країна залишилася осторонь цих процесів. Так, соціалістична трансформація Китаю супроводжувалася хаотичними пошуками своєї національної «я «і було суто формально виражена в гаслі «будівництва соціалізму з китайською специфікою ». Жодна країна по цю пору ще знайшла свого «я ». Найбільше питань у цьому разі викликає Японія, самостійна зовнішня політика до цього часу зводиться фактично до проблеми «північних територій «й почасти політичному проникненню до Південно-Східної Азії. Беручи до уваги величезний економічний потенціал Японії, зрозуміло, що XXI століття великою мірою залежить саме цього, яким буде новообретенное «я «японцев.

Є ще одна обставина, про який вкотре теперішньому контексті слід визнати. Нове «я «важко знайти навіть гомогенним японцям. Для переважної ж більшості країн Азії це завдання ускладнюється безмірно, оскільки вони складаються з кількох, тоді як у багатьох і з багатьох національностей. Індія у свого «я «вже розділилася в 1947 р. на частини; пізніше Східний Пакистан продовжив процес відокремлення національних «я ». Сьогодні Індію роздирають національні протиріччя. Пошуки свого «я «робляться безмірно важкими. Понад те, що доводиться знаходити своє місце у цивілізаційному потоці, доводиться будувати небувале наднаціональне «я «кількох національностей. За невеликим винятком країни сучасної Азії до колонізації були стійкими державними утвореннями (це стосується хоча б до велета АзіїІндії). Тому «просте «(!) повернення до старого «я «їм хоча вже тому неможливо. Створення ж нового «я «- завдання на одне покоління. Розглянемо за приклад Сінгапур. Близько 80% населення — етнічні китайці, це з південних провінцій Китаю. Дві головні національних меншини — малайці (найближчі сусіди із півночі) і таміли (це з Південної Індії). У державі, створеному практично від початку англійцями на натхненною хвилі колоніальної трансформації Азії, на незаселеному острові, які залишилися б краєм Малайського півострова, островом джунглів і мангров, трансформація Азії, інспірована Заходом, фактично створила соціум, який складається нині із помітних представників непросто трьох національностей, а й трьох культур — конфуцианско-буддийской, мусульманської і індуїстської - із сильним християнським впливом. Будувати нове «я «на культурної основі більшості - отже провокувати розкол та смуту; досі сінгапурські лідери вдало балансували штучним шостому «сінгапурській нації «, відчуваючи постійно сильне занепокоєння, особливо стосовно малайцев-мусульман, побоюючись виникнення фундаменталізму, особливо у силу близькості двох ісламських країн — Малайзії і Індонезії. Проте знаменням часу стає той процес, який А. Д. Богатуров вдало назвав «оголенням традиційних структур «4 і що у глобальному світовому контексті можна охарактеризувати як боротьба проти цивілізаційної деперсоналізації Заходу, хоч у соціалістичної чи ліберально-ринкової системі координат. Як у зв’язку розвиватися пошуки Азією свого «я », сказати неможливо. Зрозуміло лише, що позначена вище третя група феноменів ставатиме дедалі більше значимої - і, мабуть, у тому майже основний підсумок другого періоду трансформації Азии.

У тривимірної системі координат — з економічної, військової техніки та політичної осями — можна спостерігати остаточну інтеграцію Азії до світового співтовариства. Навіть такий самітник Азії, як Північна Корея, і той міцно інтегрований до світового співтовариства — поки що в тому сенсі, що він швидко приймає узвичаєні норми, суть у тому, що вона від наявної системи міжнародних відносин за всіма трьома головним осях. Існує досить усталений міф, що режиму Ким Ір Сена вдалося ізолювати країну від цивілізаційного потоку. Але те і сутність цивілізаційного потоку, що він загальної і всепроникающ. До яких би масштабів ні дійшла ксенофобія в північнокорейську суспільстві, як не кладеться край все контакти з зарубіжжям, але цивілізаційний потік проникає у країну та розмиває идеологическо-благостный рай, оскільки країна життєво потребує одній з іпостасей цивілізаційного потоку — науково-технічної. У цих цілях режим спирається на корейську діаспору у Японії. Інтенсивні візити членів діаспори у до Північної Кореї приносять режиму то, без що він не міг би створити фасад процвітання, і навіть реальні блага для еліти — артефакти технологічної цивілізації. Але з артефактами проникає й усе цивілізаційний потік, і важко було б перебільшувати ізольованість і непоінформованість північнокорейців. Цивілізаційна потік підриває тоталітарну фортеця, й у менш далекому майбутньому це стане цілком очевидно.

Другий період трансформації Азії завершився разом із повоєнним миропорядком. Найголовнішим чинником цього процесу був планетарний розпад соціалізму. Революційний эсхатологизм дійшов своєму логічного кінця. На 1991 рік із всіх соціалістичних країн Азії лише однієї Монголія пішла шляхом повного припинення соціалістичного експериментаторства. Проте демократичне спрямування Китаї, реформи у В'єтнамі, Лаосі, наближення до врегулювання положення у Камбоджі, подальше загострення кризи Північної Кореї - усе це ознаменувало кінець революційного есхатологізму. Соціалістична флуктуація в Азії стала до самоліквідації, що й сталося на той час Східної Європи і у Радянському Союзі. Одне русло цивілізаційного потоку вже висохло своїх витоків, та Азії котилися лише його хвилі (можливо, остання хвиля захлеснула Непал 1990 р.). Усім колишнім країнам соціалізму потрібно було шукати нову буттєву модель; інтелектуальна еліта цих країн — усі з велику увагу дивилася сусіда, тих, хто модель запозичення західних артефактів за збереження деяких традиційних буттєвих структур.

Деякі підсумки цивілізаційних процесів в Азии.

" Торжество «західного запрацювала азіатських суспільствах була лише видимою. Ф. Фукуяма, безумовно, поквапився провістити про кінець історії, прийнявши для неї глобальну кризу соціалізму, і злам повоєнного світопорядку. Насправді для цивілізаційного потоку це — лише подолання одного порога, навколо якого впродовж кількох десятиліть вирували хвилі. Поріг подолано. Потік прагне дальше.

Інтродукція західних концепцій в азіатські суспільства увінчалася лише частковим «успіхом ». У даному разі Ф. Фукуяма прав, говорячи про західному лібералізмі як основному руслі цивілізації. Західний лібералізм торкнувся та Азії, проте ніде не прижився по-справжньому. У Азії досі немає жодної по-справжньому демократичною країни у західному, власне — нормативному — понятті «демократії «.