Становище в Київській Русі перед прийняттям християнства

Становище в Київській Русі перед прийняттям християнства

Становище у Київській Русі перед прийняттям християнства.

У Х-му сторіччі продовжувалося поступове формування руської державності. З однієї сторони необхідно було вирішувати питання, пов" язані з розширенням впливу київських князів «всередині» Русі, примушуючи до покірності ще розрізнені слов" янські племена, з іншої сторони зовнішня погроза потребувала великої напруги, для молодої феодальної держави.

У зв" язку з цим вся агресивна діяльність Великого Князя Святослава (батька Володимира) стосовно Русі не була у її інтересах, або незбагненим прагненням зневажити нею (як про це говориться в деяких місцях літопису). Навпаки — усе було розраховано на вирішення великих державних проблем. Найважливіша з них — забезпечення безпеки з боку Хазарского каганату, була вирішена цілком успішно (він перестав існувати після волжсько-хазарского походу). Друга задача — створення мирного торгового плацдарму на західному узбережжі Чорного моря (у співдружності з Болгарією) — виконана не була, тому що тут Русі протистояли дві значні сили: Візантія і печеніги.

Боротьба з печенігами у Х ст. стала актуальною потребою Русі. Весь родючий лісостеп, рясно вкритий руськими селами і містами, була відкрита раптовими набігам кочовників, що розляглися по руській рівнині на «місяць кінного шляху» від Дунаю до ріки Жигуль.

Кожний набіг призводив до спалення сіл, знищенню врожаїв, викрадення населення в рабство. Тому оборона від печенегів була не тільки державною, але й загальнонародною справою, зрозумілою і близькою всім прошаркам населення. І логічно, що князь, що зумів очолити цю оборону, повинний був стати народним героєм, дії якого оспівувались у билинах. Таким князем виявився побічний син Святослава — Володимир.

У м. Любичі, що оберігали підступи до Київської землі з півночі, жив у середині Х в. якийсь Малко Любечанин. Дочка його Малуша була ключницею княгині Ольги (матері Святослава), а син Добриня, очевидно, служив князю. У всякому разі в билинах збереглася пам" ять про те, що він був при княжому дворі «конюхом», а пізніше став придворним слугою — «пиячив дев» ять років" .

Малуша Любечанка стала однією з наложниць Святослава, і в неї народився син Володимир (рік народження невідомий), котрого довго потім корили його походженням, називаючи «робичем» і «холопищем». Вихователем при ньому став рідний дядько Добрыня.

Невідомо, як склалася б подальша доля Володимира, але перед черговим і як потім виявиться трагічним походом 970 р., Святослав вирішив посадити своїх малолітніх дітей на князювання. Ярополкові був залишений Київ, а Олегові - Древлянська земля. У той же час незадоволені новгородці владою княжих намісників, надіслали сказати Святославові, щоб він дав їм сина свого в правителі.

Ні Ярополк, ні Олег не погодилися княжити в Новгороді. Тоді Добриня запропонував новгородцям просити в князі Володимира. Так юний «робичич» став князем-намісником у Новгороді.

Через декілька років після трагічної загибелі Святослава між братами почалася міжусобна ворожба, що підігрівалася боярським оточенням. У результаті Олег Древлянський був убитий, а Володимир, збігши з Новгорода і три роки пробувши за морем, привіз із собою найману варязьку дружину й у 980 р. рушив на Київ. Але крім того, що він йшов війною на Ярополка, він ще вирішив відбити у нього наречену. Справа в тому, що, будучи одружений на грекині-красуні, що привіз йому з походу батько, Ярополк сватався і до Рогнеді, дочка Полоцького князя Рогволода (не Рюрикового роду). Володимир, щоб схилити Полоцького князя на свою сторону, також послав сватів до Рогнеді. Літописець говорить, що в таких скрутних обставинах Рогволод віддав справу на рішення дочки. Але Рогнеда кривдно відмовила Володимирові, сказавши, що не хоче йти за сина рабині. Дружина Володимира захопила Полоцьк. Князь Рогволод з двома синами був убитий, а Рогнеда узята Володимиром у дружини. З Полоцька Володимир рушив вже безпосередньо на Київ. Не без зрадництва людей, із власного оточення, Ярополк був вбитий двома варягами при спробі помиритися з братом. Таким чином, Володимир сів на київський престол і став єдиновластно княжити на всій Русі. Першою його справою було одруження на вдові убитого брата — грекині (оскільки багатожонство в язичестві не заборонялося).

Володимир за допомогою злодіянь і хоробрих Варягів опанував державою, але незабаром довів, що він народився бути великим князем. Варяги вважали себе завойовниками Києва і потребували в данину з кожного жителя по дві гривні. Протягнувши час обіцянками, Володимир зміцнив і умножив руську дружину, після чого вигнав із Києва непотрібних уже варягів-найманців.

Будучи затятим язичником, Володимир став сильно тіснити християн, яких у Києві на той час було вже достатньо, причому ще з часів Ігоря вони мали свій соборний храм — Святого Іллі. За княжим наказом був виготовлений новий бовдур Перуна — бога грози і війни — із срібною головою і золотими вусами, і поставлений на священному пагорбі, разом з іншими бовдурами. Там, говорить літописець, стікався народ осліплений і земля опоганювалася кров" ю жертв. Добриня, засланий племінником правити Новгородом, також поставив на березі Волхова багатий ідол Перуну. (Тут треба враховувати, що літописець християнин, і його відношення до язичества відповідне).

Але ця Владимирова набожність не перешкоджала йому тонути у насолодах. Першою його дружиною була Рогнеда, мати Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода і двох дочок, умертвивши брата, він взяв у наложниці свою вагітну невістку, що родила Святополка (окаянного) від іншого законого чоловіка. А від Чехині або Богемки мав сина Вищеслава, від третьої Святослава і Мстислава, від четвертої, родом із Болгарії, Бориса і Гліба (за іншими джерелами їхньою матір" ю була грецька царівна Ганна). Більш того, якщо вірити літопису, в нього було 300 наложниць у Вишгороді, 300 у Белгороді, і 200 у селі Берестове. Всяка чарівна дружина і дівиця страшилася його любострастного погляду, він нехтував святістю шлюбу. Одним словом, Літописець називає його другим Соломоном у жінколюбстві.

Ставши Великим князем, Володимир значно розширив і усталив Русь як державу всіх східних слов" ян. Під час його князювання встановлюється остаточне підпорядкування київському князю племен, що жили на схід від великого водяного шляху «із варяг у греки». У 981 і 982 р. були початі ним походи на вятичів, що були переможені й обкладені даниною, яку колись сплачували Святославові. Та ж доля спіткакла і радимичів у 986 р. Перший похід Володимира на болгар відбувся в 987 р. У летписі 994 і 997 рр. також згадуються вдалі походи на волзьких болгар, а в 1006 р. із ними був укладений торговий договір, згідно з яким їм було дозволено торгувати по Оці і Волзі.

Під час князювання Володимира стаються перші сутички Русі з західними слов" янськими державами. У 981 р. унаслідок війни з Польщею до Русі були приєднані Перемишль, Червен і інші міста Червової Русі. Але з завоюванням Червенських міст справа не скінчилася: у літописі за 992 р. згадується ще похід Володимира на хорватів, а по деяких списках у це ж час Володимир воював із Мечиславом (польським королем) і одержав над ним блискучу перемогу за Віслою. При сині Мечислава був укладений договір, скріплений додатково родинними зв‘язками: дочка Болеслава була видана заміж за Святополка.

Досить аморфна, ранньофеодальна держава була Київська Русь і уряд Володимира намагався охопити новою адміністративною системою, побудованою, на типовому для цієї епохи злитті державного початку з особистим: на місце старих «світлих князів», що стояли на чолі віча племен. Володимир саджає своїх синів: Новгород — Ярослав, Полоцьк — Ізяслав, Турів — Святополк, Ростов — Борис, Муром — Гліб, Древлянська земля — Святослав, Волинь — Всеволод, Тмутаракань — Мстислав. Від Києва до цих віддалених міст прокладаються дороги, що знайшли відбиток у билинах, які зв" язують з ім" ям Іллі Муромця.

Але, як і раніше, залишалася невирішеною головна задача зовнішньої політики Русі - оборона від печеніжських племен, що наступали на Руські землі по всьому лісостеповому кордону.

Володимир зумів зробити боротьбу з печенегами справою всієї Русі, майже усіх входивших у її склад народів. Адже гарнізони для південних фортець набиралися в далекому Новгороді, в Естонії (Чудь), у Смоленську й у басейні Москви-ріки, у землях куди жодний печеніг не добирався. Заслуга Володимира в тому і складається, що він всю лісову північ примусив служити інтересам оборони південної межі, що йшла по землях Галличів, Уличів і Сіверян. З найближчих до Києва міст були побудовані Василів на Стугні і Белгород на Дніпрі. Міста Треполь, Тумащ і Василів з" єднували вали. Будівництво декількох оборонних рубежів з продуманою системою фортець, валів, сигнальних вишок унеможливили раптове вторгнення печенігів і допомогла Русі перейти в наступ. Тисяча руських сіл і міст були врятовані від жахів печеніжських набігів.

Прийняття християнства.

Як вже говорилося вище, сівши на престол у Києві, Володимир зробив свого роду «поганську» реформу, прямуючи, очевидно, підняти древні народні вірування до рівня державної релігії. Але спроба перетворення язичества в державну релігію з культом Перуна на чолі, зважаючи на все, не задовольнила Володимира, хоча кияни охоче підтримували самі крайні прояви кривавого культу войовничого бога.

За переказами, першим проповідником християнства в наших краях був Андрій Первозваний — один із дванадцяти апостолів, брат апостола Петра, першим покликаний Ісусом Христом. Він проповідував християнство балканським і причорноморським народам і був розтятий за наказом римського магістрату на хресті, що мав форму букви «Х» (Андріївский хрест). Вже в «Повісті временних літ» розказано, що Андрій Первозваний дійшов у своїй місіонерській діяльності до місць, де в майбутньому мали виникнути Києв і Новгород і благословив ці місця (а заодно мав можливість подивуватися руському звичаю хлестати себе в лазні віниками).

У Києві християнство відомо були вже давно також як і його основні догми дуже добре пристосовані до потреб феодальної держави. Перші згадки про християнство в русі датуються 860−870 рр., але до середини Х сторіччя уже відчувається поступове ствердження християнства в державній системі. Якщо договори з греками в 911 р. руські посли клянуться тільки поганським Перуном, то договір 944 року скріплюється двоякою клятвою як Перунові, так і християнському богу. Вже згадана вище церква святого Іллі в літописі названа «собороною», тобто головною, що припускає наявність і інших християнських храмів. Християнство надавало в той час значну політичну і культурну силу в Європі і на Близькому Сході. Належність до християнської релігії полегшувала торгові зв" язки з Візантією, прилучала до писемності і великої літератури. Для Русі найбільше значення мала хрещення Болгарії (864 р.) і винахід слов" янської писемності Кирилом і Мефодієм (середина IX в.). До середини Х в. у Болгарії створилася вже значна релігійна література, що полегшувала проникнення християнства на Русь. Князь Ігор був язичником: він і клятву давав не в Ілльїнскій церкві, а «приде на хълм, къде стояше Перун і покладоша зброя своє і щити і злато», і похований він був Ольгою по поганському обряду під величезним курганом. Але серед боярства, його послів до імператорів Візантії була вже якась частина християн.

Вдова Ігоря, княгиня Ольга в 955 році прийняла християнство, відвідавши Цар-город. Можливо, вона хотіла зробити християнство державною релігією, але тут відразу різко визначилося протиріччя, породжене візантійською церковно-політичною концепцією: цесар імперії був в очах православних греків намісником бога і главою як держави, так і церкви. З цього робився дуже вигідний для Візантії висновок — будь-який народ, що прийняв християнство з рук греків, ставав політично залежним народом або державою. Київська Русь, що спокійно дивилася на християнські вірування, віддавала перевагу таким рівноправним взаємовідносинам з Візантією, що визначалися б взаємовигодою, рівновагою сил і не накладали б на Русь ніяких додаткових зобов" язань, пов" язаних із непереконливою для неї божественністю імператора. У всякому разі Костянтин Багрянородний — приємник Ольги при водохрещенні - «нарік її дщер‘ю», тобто підвладною йому, а не рівноправною «сестрою» .

До офіційного прийняття християнства Київською Русю залишалося ще більш п" ятидесяти років.

Християнство, якщо можна так висловитися, було таким, після язичества, етапом розвитку релігії. Воно відрізнялося від язичества не стільки своєю релігійною сутністю, скільки тією класовою ідеологією, що нашарувалася за тисячу років на примітивні вірування, що йдуть коренями в таку ж первісність, як і вірування древніх слов" ян. Християнскі месіонери не приносили із собою нічого принципово нового, вони несли лише нові імена для старих богів, декілька іншу обрядність і значно більш відточену ідею божественного походження влади і необхідності покірності її представникам.

Ланцюг подій, що безпосередньо передував прийняттю християнства на Русі і супроводжувавших його, залишається для нас нез" ясованим. Літописні легенди, записані значно пізніше, розповідають нам про те, що князем Володимиром був зроблений порівняльний аналіз варіантів, що пропонувалися. «Перші посли були від волзьких Болгар.

Магометова раю і квітучих Гурій полонило уяву сластолюбного князя, але обрізання здавалося йому ненависним обрядом і заборону пити вино безрозсудним статутом. Вино, сказав він, є весілля для русичів, не можемо бути без нього. — Посли німецьких католиків говорили йому про велич невидимого Вседержителя і нікчемності ідолів. Князь відповів їм: йдіть геть, батьки наші не приймали віри від Папи Римського. Вислухавши іудеїв, він запитав, де їхня батьківщина? «У Єрусалимі, відповідали проповідники: але бог у гніві своєму розточив нас по землях чужим». І ви, що караються богом, намагаєтесь учити інших? — сказав Володимир — ми не хочемо, подібно вам, позбавитися своєї батьківщини.- Нарешті безіменний грецький Філософ, спростував у декількох словах інші віри, розповів Володимирові все утримання біблії… і на закінчення показав йому картину Страшного Суду, із зображенням праведних, що йдуть у рай, і грішних, засуджених на вічну муку. Уражений Володимир зітхнув і сказав: «благо доброчесним і горе лютим!» Хрестись, відповідав Філософ — і будеш у раю з першими" .

Після збору додаткових відомостей і ради з боярами Великий Князь зважився прийняти православ" я. Але при тодішніх богословсько-юридичних поглядах візантійців прийняття водохрещення з їхніх рук означало перехід новооберненого народу у васальну залежність від Візантії.

Володимир уторгся у візантійські володіння в Криму, взявши Корсунь (Херсонес) і звідси вже диктував свої умови імператорам (Василеві і Костянтинові). Він хотів поріднитися з імператорським двором, оженитися на царівні Ганні і прийняти християнство. Ні про який васалітет за таких умов не могло бути і мови. У 988 р. Володимир хрестився сам, хрестив своїх дітей, бояр і під страхом покарання змусив хреститися киян і всіх русичів взагалі. У Новгороді той же Добриня, що засновував там культ Перуна, тепер хрестив новгородців: «Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем», тобто не так усе було легко і просто. Капища древніх богів були зруйновані. На їхньому місці, як правило, будували церкви. Ідолів рубали і палили, а київського Перуна скинули в Дніпро і проводили, відштовхуючи від берега, до самих порогів. На місці київського капища була побудована церква святого Василя, ім" ям якого був хрещений Володимир. Разом із Володимиром у Київ прибули священики корсунські і митрополит Михайло, призначений Константинополем управляти новою руською церквою. Є звістки, що митрополит із єпископами й Анастасом-Корсуняніним, що допоміг Володимирові при облозі й взятті Корсуня, супроводжуваний дядьком Володимира Добринею, ходили на північ хрестити народ. З Новгорода вони направилися в Ростов, де і скінчилася діяльність першого митрополита Михайла (він помер у 991 р.). Новий митрополит, призначений Константинополем — Леон, за допомогою поставленого їм у Новгород єпископа Іоакима Корсунянина, остаточно розтрощив там язичество. У результаті християнство при Володимирові було поширено переважно по вузькій смузі, що прилягала до великого водяного шляху з Новгорода в Київ.

Митрополит і єпископи для керування церковними справами були прислані з Візантії. Але в міру поширення християнства стало необхідно різко збільшити кількість священнослужителів. Була відкрита велика кількість шкіл, у яких готували головним чином священиків і інших церковників, необхідних для «учинення потреб і для наукового просвітництва пастви». Звичайно, ці школи в значній мірі сприяли загальній справі просвітництва.

На чолі Руської церкви стояв митрополит, призначений Константинополем. У великих містах знаходилися єпископи, що відали всіма церковними справами великої округи — єпархії. З відокремленням окремих князівств кожний князь прагнув до того, щоб його столиця мала свого єпископа. Митрополит і єпископи володіли землями, селами і містами: у них були свої слуги, холопи, ізгої і навіть свої полки. Князі на утримання церкви давали десятину. Однієї з найважливіших церковних організацій стали монастирі, устрій життя котрих й ідеологія були цілком перенесені з Візантії.

Більшість монастирів і церков на Русі будувалися князями і боярами або в якості офіційних державних храмів, або в якості родових усипальниць, або для обслуговування культів улюблених святих. Звичайно, засновники церкви брали їх на своє утримання. Так Володимир після водохрещення поставив у Києві церкву Богородиці, на утримання якої віддав десяту частину своїх прибутків і зобов" язав своїх спадкоємців під загрозою прокльону дотримувати цього зобов" язання, тому церква і була прозвана Десятинною. Новий християнський бог мислився князям як їх спеціальний княжий бог, що замінив собою старого Перуна. Він — верховний повелитель князів, що дає їм влада, що вінчає їх на князювання, що допомагає їм у походах, що приймає їхні душі у свій чертоги. Духівництво, що здійснює зв" язок світської влади з богом, це скоріше слуги князів, ніж слуги бога. Часто княжа влада, не соромлячись, показувала свою силу: князі не разом зганяли з кафедри неугодних їм єпископів. Ця перевага світської влади над церковною багато в чому визначила особливість розвитку Русі, де церква ніколи не стояла вище держави.

Для Руського народу, що вступив пізно на шлях прийняття християнства означало прилучення до багатовікової і високої культури Візантії, але ми повинні чітко відокремлювати культуру (сформовану ще в поганський період) від релігійної ідеології. Візантія не тим перевершувала древніх слов" ян, що була християнською країною, а тим, що була спадкоємицею античної Греції, зберігаючи значну частину її культурного багатства. У цьому змісті християнство не можна протиставляти язичеству, тому що це тільки дві форми, два різноманітних по зовнішності прояву однієї й тієї ж ідеології. Формально Русь стала християнською. Згасли похоронні вогнища, згаснули вогні Перуна, що вимагав собі жертв, але довго ще насипали поганські кургани, таємно молилися Перунові й Вогню-Сварожичу, справляли буйні свята рідної старовини. Автор початкового літопису змушений зізнатися, що люди тільки «християни, що словом нарікаются,», а на ділі - «поганьске живуще», на грищах людей «багато чого множина», а в церкві під час служби їх обретается мало. Наприкінці XI в. київський митрополит Іоан скаржився, що церковний обряд вінчання дотримується тільки боярами і князями, а прості люди укладають шлюби по старому звичаю, а деякі «без срама» мають дві дружини. Не будучи в силах досягти дійсного і швидкого перетворення новообернених у християнство, грецькі священики пішли на поступки старій вірі: вони визнали реальність існування всіх слов" янських богів, прирівнявши їх до бісів, визнали святість традиційних місць і термінів старого культу, вибудовуючи храми на місцях старих кумирів і капищ і призначаючи християнські свята приблизно на ті ж дні, до яких пристосовувалися раніше поганські. Язичество зливалося з християнством.

Нова руська церква стала новим і багатим джерелом прибутків для її духовної матері - константинопольської церкви і нового знаряддя експлуатації в руках верхів київського суспільства. За ці матеріальні вигоди можна було заплатити пристосуванням християнської ідеології до язичества слов" ян.

Руська церква грала складну і багатогранну роль в історії Русі. Безсумнівна її користь як організації, що допомагала молодій руській державності в епоху бурхливого розвитку феодалізму. Безсумнівна і її роль у розвитку руської культури, у залученні до культурних багатств Візантії, у поширенні просвіти і створенні значних літературно-художніх цінностей.

Героїчна епоха Володимира (княжила 980 — 1015 р.) була оспівана і церковними літописцями і народом тому, що в головних своїх подіях вона зливала воєдино феодальний початок із народним, політика князя об" єктивно збігалася з загальнонародними інтересами.

Література.

«Історія України» курс лекцій ч.І.

Історія України за професором Ковальського.

Оресь Субтельний «Історія України».

«Історія України"під заг. редакцією Соломія.

М. Аркас «Історія України».

М. Грушевський «Істоорія України-Руси».