Історико-краєзнавче дослідження міста Рівне

Реферат

«Історико-краєзнавче дослідження міста Рівне»

Географія та природний потенціал

Рівне розташоване у межах лісостепової зони України на Волинській височині. Площа 5824 га. Місто перетинає річка Устя, ліва притока річки Горинь.

Переважні відмітки міста — 187−220 м. (мінімальна відмітка — 180 м., максимальна -235 м.).

Переважні схили міста — 1,6%. Мінімальний схил — 0,6% (північно-західна частина міста в районі вул. Млинівської), максимальний — 33% (схили балок і долини річок Устя).

Клімат — атлантично-континентальний, помірно теплий і вологій. Літо тепле малохмарне, зима м" яка, часто похмура.

В геологічному відношенні територія міста є областю поширення четвертинних відкладень, що залягають на покладах крейди і протерозою. Відкладення протерозою представлені аневритом, сланцем, пісковиком. Над відкладеннями протерозою залягають відкладення крейдового віку — крейда, глина. Над відкладеннями крейдового віку залягають суглинки, супіски щільні і ліроподібні, глина, піски, торф четвертинного віку. Потужність четвертинних відкладень — 130 м.

Ґрунтові води зустрічаються на глибині 14 м. Високе стояння ґрунтових вод характерне лише для заплави річки Устя.

На основі інженерно-геологічних умов територія міста розділена на три будівельних типи: сприятливий, менш сприятливий і несприятливий для забудови.

Ґрунти — чорноземи неглибокі, а у заплаві р. Устя — лугово-чорноземні та лугово-болотні. Чорноземи містять 2,7−3,2% гумусу. Всі ґрунти мають високу природну родючість і придатні для росту всіх видів зелених насаджень характерних для лісостепової зони України.

Корисні копалини міста і Рівненського адміністративного району представлені карбонатними породами (крейда), цегельно-черепичною сировиною (суглинки, глина), торфом.

Автошляхи: Львів-Київ, Київ-Брест, Київ-Чернівці, Київ-Тернопіль.

Залізничні магістралі: Київ-Варшава, Київ-Берлін, Львів-Санкт-Петербург. Львів-Мінськ, Ковель-Москва, Ковель-Одеса, Ковель-Сімферопіль.

Населення

За даними Всеукраїнського перепису на 05.12.2001 р. загальна чисельність населення складала 248,8 тис. чоловік, в тому числі чоловіків — 115,3 тис. чоловік, жінок — 133,5 тис. чоловік. Щільність населення в м. Рівне становить 4290 осіб/км^2. На території міста проживають представники 70 національностей. У національному складі переважна більшість українці, чисельність яких становить 224,6 тис. осіб, або 91% від загальної кількості населення. Віковий склад населення характеризується такими даними:

Промисловість (загальна інформація)

У місті Рівне 66 промислових підприємств (основне коло), на яких працює 23.9 тис. чоловік. За 2002 рік вироблено продукції в діючих цінах на 639,4 млн. грн. У порівнянні з 2001 роком ріст виробництва склав 3,9%.

У місті Рівне виробляється 31,1% промислової продукції області.

Структура промислового виробництва за основними видами економічної діяльності. У%:

Хімічна та нафтова промисловість — 40,3

Виробництво електричного та електронного устаткування — 13,1

Харчова промисловість — 7,6

Текстильна та пошиття одягу — 2,9

Виробництво та розподіл енергоносіїв — 26,8

Найбільші підприємства регіону

(назва, координати, напрямки діяльності)

Хімічна промисловість

ВАТ «Рівнеазот»

33 017, м. Рівне, 17

тел.: (3 622) 172−03, 170−00

продукція: мінеральні добрива, адипінова кислота, аміак водний, рідкій азот, рідка вуглекислота, циклогексанон, товари побутової хімії.

Машинобудування

ВАТ «Рівненській завод високовольтної апаратури»

33 001, м. Рівне, вул. Біла, 16

продукція: силові вимикачі, комплексні розподільчі пристрої.

ТзОВ «Акватон»

33 027, м. Рівне, б-р Хмельницького, 50

тел.: 62−05−65, 62−05−43

продукція: круглий мідний емальований провід, електродвигуни.

Легка промисловість

ВАТ «Рівненська фабрика нетканих матеріалів»

33 016, м. Рівне, вул. Фабрична, 2

тел.: 24−75−17

продукція: полотна з нетканих матеріалів, технічні та побутові.

Харчова промисловість

АВКТВТ «Рівненська кондитерська фабрика»

33 000, м. Рівне, вул. Хмільна, 30

тел.: 63−61−27

продукція: кондитерські вироби (карамель, цукерки, драже, вафлі, печиво).

Мале підприємництво

(загальні показники за 2002 рік) Кількість підприємств — 2399 в т. ч. підприємств, що випускали продукцію і надавали послуги — 1808.

Обсяг виробництва продукції на малих підприємствах, млн. грн. — 211,1 у% до загального обсягу виробництва — 17,0

Кількість працівників, зайнятих на малих підприємствах (штатні і позаштатні), тис. осіб -18,5 у% до попереднього року — 109,6

Середньомісячна заробітна плата, грн. — 211,8 у% до попереднього року — 125,9

Зовнішньоекономічна діяльність

Рішенням виконкому Рівненської міської ради від 8.07.2003 р. № 165 затверджено проект інвестиційної програми м. Рівне на 2003;2010 рр. «Про проект інвестиційної програми м. Рівне на 2003;2010 рр.», який носить соціально-комунальний характер.

Соціальні питання

Середня освіта

(кількість навчальних закладів) В м. Рівне 39 денних загальноосвітніх закладів, в тому числі 26 загальноосвітніх шкіл, 2 гімназії, 4 ліцеї, 1 колегіум.

Професійна освіта

(загальна інформація) Робітничім спеціальностям навчаються у 4 закладах профтехосвіти:

— Рівненський торгово — професійний ліцей (ПТУ -5);

— Рівненське вище професійне училище № 1;

— Рівненський професійний ліцей (ПТУ — 11);

— Рівненський професійний ліцей сфери побуту (ПТУ — 5).

Медичні установи (загальна інформація)

У м. Рівне обслуговують мешканців міста та області 13 лікувальних закладів із стаціонарними та 19 закладів з амбулаторно-поліклінічними підрозділами.

На 01.01.2003 р. у місті функціонує 8 закладів охорони здоров’я, які фінансуються з міського бюджету і надають медичні послуги населенню міста: центральна міська лікарня (в т.ч. поліклініки №№ 1,2, та поліклініка «Північна»), поліклініка № 3, пологові будинки №№ 1,2, станція швидкої допомоги, дитяча міська лікарня, 2 стоматологічні поліклініки.

У місті працюють також 9 обласних спеціалізованих диспансерів:

— обласний протитуберкульозний;

— кардіологічний (при обласній лікарні)

— ендокринологічний;

— психоневрологічний;

— шкірно-венерологічний;

— наркологічний;

— радіаційного захисту населення;

— лікарсько-фізкультурний.

Крім того, в м. Рівне знаходиться діагностичний центр та 56 платних закладів медичного обслуговування населення.

Фізична культура та спорт (загальна інформація)

На території міста для надання фізкультурно-оздоровчих і спортивних послуг населенню працює 22 спортивних клуби, 5 стадіонів, в т. ч. мототрек, 4 критих плав басейни, 11 футбольних полів, 119 майданчиків, 29 стрілецьких тирів. Функціонує 16 дитячо-юнацьких спортивних шкіл, а також фізкультурно-спортивні організації інвалідів. В 2002 році 7 спортсменів міста Рівного були призерами першості України, Європи та світу з окремих видів спорту.

У місті функціонує 18фізкультурно-спортивних закладів, з них підпорядковані:

— відділу фізичної культури і спорту міськвиконкому — 2, крім того стадіон Авангард, шахово-шашковий клуб «64»;

— управлінню освіти міськвиконкому — 4;

— управлінню освіти і науки облдержадміністрації - 1;

— облраді спортивного товариства профспілок «Україна» — 3;

— облраді спортивного товариства профспілок «Колос» — 3;

— обласному центру інвалідного спорту «Інваспорт» — 1;

— рівненській обласній організації спортивного товариства «Спартак» — 2.

Найбільш розвиненими видами спорту є: футбол, волейбол, баскетбол, греко-римська боротьба, плавання, велоспорт. У місті проживає 12 чемпіонів України, 3 чемпіони світу та 2 призери чемпіонату Європи. Серед команд світу найбільш відомими є баскетбольний клуб «БК-93» та футбольний міні-клуб «Рівне».

Культура та дозвілля (загальні відомості)

Місто Рівне має 15 масових бібліотек, філармонію, 2 театри, 2 кінотеатри, 12 закладів культури клубного типу, краєзнавчий музей, 2 дитячі музичні школи, дитячу художню школу. В місті працює державний зоопарк та ДКП «Міське об'єднання парків культури та відпочинку». Проводяться 5 Міжнародних фестивалів та телеконкурс молодих естрадних виконавців України «Прем» єр-Ліга". Міжнародний фольклорний фестиваль традиційного народного мистецтва «Древлянські джерела», слов’янський фольклорний фестиваль «Коляда», міжнародний фестиваль духовної музики «Сурма» проходять під егідою організації ЦІОФ та ЮНЕСКО.

Інформаційний простір міста

Газети

«Вільне слово». Державна реєстрація — 15.08.1995 р. Засновник: Рівненська облдержадміністрація, журналістський колектив редакції. Тираж 19 200.

«Вісті Рівненщини». Державна реєстрація — 10.06.1994. Засновник: Рівненська обласна рада, трудовий колектив редакції. Тираж 20 920.

«Сім днів«. Державна реєстрація — 16.12.1997. Засновник: Рівненська міська рада. Тираж 8030.

«Слово і час«. Державна реєстрація — 23.03.1997 р. Засновник: Рівненська районна рада, райдержадміністрація, трудовий колектив редакції. Тираж 2320.

«Нова Волинь«. Державна реєстрація — 23.03.2000 р. Засновник: Народний рух України. Тираж 5000.

«Червоний прапор«. Державна реєстрація — 26.07.1995.р. Засновник: Рівненський обком КПУ. Тираж 5000.

«За Русь единую«. Державна реєстрація — 23.01.2002 р. Засновник: Рівненська міська партія «За Русь Единую» тираж 500.

«Рівненській діалог«. Державна реєстрація — 26.04.2001 р. Засновник: ТОВ «Науково виробнича фірма «СОТЕК» (соцпартія). Тираж 4900.

«Волинь». Державна реєстрація — 01.04.1999 р. Засновник: Підрозділ українського козацтва «Волинська Січ» (УНР). Тираж 13 200.

«За відродження«. Державна реєстрація — 21.02.1994 р. Засновник: Рада федерації профспілок Рівненської області. Тираж 5840.

«Точка зору. Рівне». Державна реєстрація — 22.02.2001 р. Засновник: Рівненська обласна організація «Комітет виборців України». Тираж 5000.

«Панорама». Державна реєстрація — 13.05.2002 р. Засновник: Редакція обласної газети «Панорама». Тираж 800.

«Рівне — Ракурс«. Державна реєстрація — 21.09.2001 р. Засновник: ТОВ фірма «Лемарт». Тираж 25 000.

«Рівне-експрес». Державна реєстрація — 03.09.1997 р. Засновник: ПФ «Боремель». Тираж 5200.

«Провінційна газета«. Державна реєстрація — 19.09.2002 р. Засновник: ТОВ «Видавничий дім «ОГО».

«Рушійна сила«. Державна реєстрація — 30.09.2002 р. Засновник: Рівненська обласна молодіжна організація «Молодий РУХ Рівненщини». Тираж 200.

«Рівненський кооператор«. Державна реєстрація — 22.11.2002 р. Засновник: обласна спілка споживачів товариств. Тираж 5460.

«Вісник служби зайнятості«. Державна реєстрація — 20.12.1993 р. Засновник Рівненській обласний центр зайнятості. Тираж 2100.

«Трибуна студента«. Державна реєстрація — 24.11.2000 р. Засновник: Ректорат РДТУ. Тираж 300.

«Наш медичний коледж«. Державна реєстрація — 07.11.2002 р. Засновник Рівненський державний базовий медичний коледж. Тираж 100.

«Без секретів«. Державна реєстрація — 29.11.2002 р. Засновник: Рівненська міська громадська організація «Сприяння позашкільній освіті та соціального захисту дітей і підлітків Палацу дітей та молоді». Тираж 1000.

«Медичний вісник» Державна реєстрація — 03.08.1998 р. Засновник: Управління охорони здоров’я облдержадміністрації. Тираж 5945.

«Цілитель (ка)» «Целительниця». Державна реєстрація — 24.09.2001 р. Засновник: ПМП «Цілитель». Тираж 11 200.

«Вован». Державна реєстрація — 07.08.2002 р. Засновник: Медведчук Андрій Володимирович. Тираж 2000.

«ОГО». Державна реєстрація — 28.12.1999 р. Засновник: ТОВ «Фірма «Газета ОГО». Тираж 25 500.

«Контакти». Державна реєстрація — 26.01.1999 р. Засновник: ПП Чимшин О. В.; Бочко О. П. Тираж 7000.

«Рівне і рівняни«. Державна реєстрація — 21.02.2000 р. Засновник: ТзОВ «Краяни Полісся». Тираж 65 000.

«ІМІДЖ». Державна реєстрація — 09.07.2000 р. Засновник: ТзОВ «Волар». Тираж 5250.

«Скринька». Державна реєстрація — 19.09.2002 р. Засновник: Видавничий дім «ОГО». Тираж 73 000.

«Нова оселя». Державна реєстрація — 22.05.2000 р. Засновник: РОГО «Рівненській медіа-клуб». Тираж 50 000.

«Місто плюс реклама«. Державна реєстрація — 03.10.2002 р. Засновник: ТзОВ «Місто плюс». Тираж 60 000.

«Духовна нива«. Державна реєстрація — 24.02.2003 р. Засновник Рівненська єпархія УПЦ КП. Тираж 2400.

Телебачення та радіо

ЗАТ «ММЦ СТБ, Рівненська філія «СТБ Рівне«.

ТзОВ «Телерадіокомпанія Рівне 1«, «Наше радіо«.

ЗАТ «Радіо Трек«.

Рівненська державна телерадіокомпанія:

Творчо-виробниче об'єднання телемовлення Творчо-виробниче об'єднання «Перша програма радіо «Край»

Творчо-виробниче об'єднання «Друга програма радіо «Край».

Радіо «Довіра».

Радіо «Нова хвиля«.

Вуличне телебачення

рівне регіон промисловість інформаційний

Історія досліджень населеного пункту

Вивченням історії Рівного займались багато вчених. Найвизначнішими з них є: Гурій Васильович Бухало та Іван Григорович Пащук.

По праву Гурій Васильович Бухало вважається ветераном музейної справи не лише Рівного і області, а й України: адже працює у Рівненському обласному краєзнавчому музеї з квітня 1963 року. за час своєї праці в музеї він день за днем з великим бажанням вивчав і пропагував багату історію України, Стародавньої Волині, Рівненської землі.

Гурій Васильович керував створенням експозицій відділу історії музею с початку у будинку по вул. Червоноградській (нинішня С. Петлюри), згодом у новому приміщенні по вулиці Драгоманова, 19. активно допомагав організовувати експозиції музею-заповідника «Козацькі могили» у селі Плюшева Радивилівського району, музею ім.М.І. Кузнецова у Рівному, меморіальному музею письменника М. Острозького у с. Вілія Острозького району, керував оновленням експозицій Дубенського, Костопільського, Сарненського, Корецького, Острозького районних краєзнавчих музеїв, цілого ряду на громадянських засадах.

Іван Григорович Пацула нині добре знаний в області. Регіоні і Україні філолог, журналіст і краєзнавець.

Беручи активну участь у першому установчому з'їзді, який проходив у Київському «Українському домі», вже як голова Рівненського краєзнавчого товариства, що було організоване 31 березня 1989 року, саме він запропонував, хоча були різні пропозиції у дискусійних виступах делегатів, назву новоствореної громадської організації в Україні. Був делегатом і виступав на її двох наступних з'їздах, чітко і принципово наголошуючи на вирішенні багатьох злободенних проблем краєзнавчого руху. Він постійно обирається членом правління Всеукраїнської спілки краєзнавців. Є її постійним членом.

Завдячуючи І.Г. Пащуку, Рівненське обласне краєзнавче товариство, у якому нині налічується понад 260 членів, є одним із кращих у нашій молодій державі, за що у жовтні 2001 року Іван Григорович був відзначений Подякою кабінету Міністрів України за особистий внесок у розвиток краєзнавчого руху в Україні.

Історія населеного пункту за писемними джерелами

Перша писемна згадка про місто Рівне датується 1283 роком. Йдеться про те, що польській король Лєшко Чорний переміг литовські загони, очолювані Віттеном, які спустошили Сандомирську землю. Литовці почали тікати і опинилися поблизу волинського міста Лукова. Звідти пішли густим лісом й зупинилися неподалік місцевості яка називається Ровно.

Низка рочників (короткі записи найважливіших подій) опублікована в другому томі монументального видання другої половини 19 ст. «Історичні па’ятки Польщі». Написаний латиною на пергаменті, почерком 13 ст. (як повідомляє видавець), «Рочник капітульний Краківський під 1283 р. сповіщає: «Князь Лешко, вступивши у бій з литовськими царями в Ровно, переміг їх і багатьох з них убив.». у цьому ж томі «Історичних пам’яток Польщі» вміщено інший «рочник» — «Рочник Краківський», що охоплює 966−1291 рр. І, отже написаний «по гарячих слідах» Лешкового походу на Волинь. Ця па’ятка теж досить лаконічно оповідає про цей похід: «Лушко у Ровно убив багато литовців». Записи цих «рочників» не пов’язані текстологічно між собою і, таким чином, не походять від спільного джерела. Це робить їх свідчення більш вагомими. Особливу увагу треба приділити написанню латинською абеткою слова: «Ровно»: у першому випадку через W, у другому — через «V». Напевне, робилися спроби якомога точніше передати давньоруськоє «Ровьное». Саме так реконструює його мовознавець О. Стрижак.

Отже, одержане вагоме підтвердження того, що Ровно вже існувало в 1283 році.

А хто ж тоді заснував Рівне? Вчений і на ці питання дає відповідь: «На жаль, джерела не уточнюють, чим воно тоді було містом чи фортецею. Я схиляюсь до думки, що Ровно збудував на східних рубежах свого князівства волинський князь Володимир Василькович, племінник Данила Галицького. Галицько-Волинський літопис повідомляє, що Володимир інтенсивно будував нові міста і зміцнював старі, особливо на окраїнах князівства. Певно, такою фортецею було спочатку Ровно».

Вчений дає відповідь і на питання «Як з’явилась на світ дата 1282 рік?». «Можу висловити такий здогад. У Галицько-Волинському літописі під тим роком розповідається, як Володимир Василькович зібрався в похід проти польського князя Болеслава, що пограбував західне пограниччя Волинського князівства. У цей похід князь запросив союзних йому литовців. Але поки литовські князі зібрали військо, волинський похід проти Болеслава переможно закінчився. Все ж литовці прийшли од Володимира і доповідали, що готові йому служити. «Князь же нача думати, — коментує літописець, — а куда повести» їх і вирішив ударити на іншого польського князя Лєшка Чорного, котрий також чинив набіги на Волинь. Литовське військо вдерлось у Люблінську землю і з великою здобиччю повернулось до дому.

Як, бачмо повідана Галицько-Волинським літописом історія зовсім не нагадує ту, яку розповідають польські «рочники» і Длугош. У польських джерелах литовці нападають на Сандомирщину і потім Лушко заганяє їх у углиб Волині. Здається, те, що саме цей запис Галицько-Волинського літопису ще в 19 ст. кимсь міг бути пов’язаний з повідомленням Длугоша (або «рочників») і, таким чином, безпідставно був «уточнений» час Лєшкової експедиції під Ровно. Однак, хронологічна сітка Галицько-Волинського літопису припасована до нього набагато пізніше, аж у 15 ст., тому є дуже і дуже неточною. Отже, в 1983 році місту Ровно виповнюється 700 років".

Українська назва міста «Рівне»

У давнину жителі населеного пункту, який розкинувся на рівнинній місцевості міх горбами над річкою, називали його постарослов’янські Ровное, що українською означає рівне місце. Тут проживали українці, вони і називали так свою місцину. Ця назва вперше зафіксована в документах, які відносяться до 1283 року.

Але назва ця змінювалась в міру того, пі чию владу потрапляло місто.

Так коли цей населений пункт входив до Росії, то носив назву Ровно, Ровное. Лише в роки визвольних змагань українського народу 1917;1920 років місто мало справді українську назву — Рівне. А коли майже на 20 років Волинь потрапила пі владу Польщі, місто отримало офіційну назву Rowne.

Проте офіційно зареєстровані українські організації, об'єднання, які у місті працювали у 1920;1939 роках під недремним оком польської поліції («Просвіта», «Пласт», Союз Українок, ОУН, українська приватна гімназія та цілий ряд інших) користувалися лише назвою Рівне, про що свідчать чисельні документи, які нині зберігаються у фондах державного архіву Рівненської області.

З 1939 року по 1941 рік, коли місто увійшло до складу СРСР і Рівне стало обласним центром, його на російській кшлат стали іменувати Ровно. Під час гітлерівської окупації українські організації, які тоді працювали у Рівному, та й населення продовжували вживати назву Рівне. З лютого 1944 року, коли місто визволили від гітлерівців радянські війська, воно знову отримало офіційну назву Ровно.

Дослідження показали, що назва міста свідчила про його українськість, чого найбільше боялись компартійні керівники та їх приспішники на місцях — в області. Інакше бути не могло: російська форма вживалась протягом панування російських можновладців на території Волині з кінця 18 ст. з перервами до 1917 року і з 1939 до кінця 80-х років 20 століття. До цієї назви. Отже, були призвичаєні цілі покоління українців.

Тому-то навіть національно свідомим нашим співвітчизникам важко подолати було мовну звичку, яка в їх підсвідомості працює вже автоматично. А що вже говорити про тих жителів Рівного і Рівненщини, які сюди масово прибули свого часу з Росії, Білорусії, інших т.зв. союзних республік колишнього СРСР, навіть з інших, у першу чергу, східних областей України?

У Рівному ще за часів радянської влади в 1988 році створюється одне з перших В Україні Товариство шанувальників української мови, яке очолив Василь Червоній. Під недремним оком цього товариства, яке згодом переросло в товариство ім. Т. Г. Шевченка, потім у «Просвіту», боролись за відродження державного статусу України. Шанування і плекання не лише української мови, а й її багатющої багатовікової історії, культури тощо. І одним із своїх найголовніших завдань члени товариства бачили у відродженні історичної справедливості - повернення обласному центру його української назви — Рівне.

Почалася боротьба за узаконення української назви міста. З ініціативи згадуваного вище товариства української мови ім. Т. Шевченка Рівненська міська Рада народних депутатів двадцять першого скликання 25 грудня 1990 року приймає рішення, в якому говориться: «Враховуючи неодноразові звернення представників широкої громадськості, Товариства української мови ім. Т. Шевченка з вимогою повернути його історичну назву, спираючись на результати наукової експертизи, проведеної спільно відділом ономастики та правописною комісією Інституту мовознавства ім. О. Потебені Академії наук України, також керуючись статтею 38 Закону УРСР «Про мови в Українській РСР», — «В Українській РСР… назви населених пунктів… утворюються і подаються українською мовою», Ровенська міська Рада народних депутатів ВИРІШИЛА:

1. Визнати, що українською назвою нашого міста є форма Рівне, а похідним від неї прикметником — рівненський.

2. Керуватися формою Рівне при перекладі назви міста іншими мовами.

3. Порушити клопотання перед обласною Радою народних депутатів про повернення обласному центру його української назви Рівне.

4. Дати доручення народним депутатам Верховної Ради УРСР від міста Рівне В. М. Пилипчуку та В.М. Червонію порушити перед Президією Верховної Ради питання про повернення місту Його української назви".

Крім цього, на сесії міської Ради було прийнято звернення до Рівненської обласної Ради народних депутатів, у якому говориться: «Прийшла пора вже стати обличчям до народу, інтереси, національну самобутність і культурну спадщину якого покликані боронити Ради народних депутатів. Рада народних депутатів м. Рівне звертається до Рівненської обласної Ради народних депутатів з пропозицією порушити перед Президією Верховної Ради Української РСР клопотання про повернення нашому місту його справжньої української назви Рівне. Голова Ради В. Марчук. 25 грудня 1990 року. м. Рівне».

І Рівненська обласна Рада протягом… трьох місяців розглядала це звернення. Аж 27 березня 1991 року приймає рішення № 56 «Про україномовну назву міста Ровно», у якому говориться": «1.Рішення Ровенської міської Ради народних депутатів від 25 грудня 1990 року та висновки комісії, утвореної президією обласної Ради народних депутатів, з вивчення матеріалів щодо зміни назви міста Ровно на Рівне, взяти до відома.

Вважати історичною назвою міста Ровно назву Ровно, а назва Рівне відповідає закономірностям розвитку української мови".

Отже, обласна Рада народних депутатів в особі її голови П. Прищепи не підтримала рішення Рівненської міської Ради. Більше того — в місцевій пресі, а вона була представлена тоді трьома офіційними обласними газетами — органами комуністичної партії та комсомолу — газетами «Червоний прапор», «Зміна» та новонародженим «Діалогом», й по обласному радіо була організована контрпропаганда, яка мала на меті ні за яких умов не допустити того, що місто отримало свою українську назву — Рівне. Так, наприклад, газета «Діалог» відвела цілу сторінку (21 грудня 1990 року) розгляду цієї проблеми. Після багатьох розмірковувань про недоцільність повернення української назви місту, автор лякає своїх читачів фактом, що це вимагатиме великих, якщо не величезних коштів: «Що буде, коли ці витрати будуть віднесені на рахунок міського бюджету — адже це — ініціатива депутатів міської Ради… Скільки це тоді коштуватиме середній Ровенській родині? Чи по 40 чи по50 карбованців?»

Офіційну відповідь автору дає «Довідка про очікувані витрати при перейменуванні міста Ровно на Рівне та відповідно зміни назви області», яку підписало 9 керівників різних служб та установ обласного центру. У документі говориться: «проведені розрахунки витрат, які виникнуть в разі зміни назви міста Ровно на Рівне та відповідної зміни назви області.

В основному розрахунків комісією взято — кількість підприємств, організацій, установ згідно з статистичними даними 1.01.1990 року по області, в місті Ровно;

— прейскурантну ціну виготовлення штампів, печаток, вивісок.

Крім того, були враховані витрати, які виникнуть із зміною назви міста області в підприємствах транспорту, зв’язку, в шляхових та комунальних службах та паспортних столах".

Комісія підрахувала, що на виготовлення штампів і печаток по області потрібно буде 534 тис. карбованців, виготовлення вивісок — 2.214 тис. Додаткові витрати підприємств транспорту, зв’язку, шляхових і комунальних служб, паспортних столів 625 тис. Всього витрат по області 3.373 тис. карбованців.

На документі приписка:" Згідно з інформаційними матеріалами в пресі зміна назви лише одного населеного пункту на карі потребує витрат в масштабах країни 400 тис. карбованців. (газета «Правда» від 6 вересня 1990 року) Отже, вийшла сума фантастична за своїм обсягом на той час. А де взяти кошти? Отже, ні про яке найменування не може бути й мови. Рядовий читач, ознайомившись з такими цифрами, задумається…

Після опублікування на сторінках обласної газети «Червоний прапор» повідомлення про скликання третьої сесії обласної Ради народних депутатів і порядку денного її роботи в обласну Раду народних депутатів надійшло багато усних і письмових заяв, зміст яких свідчить про неоднозначну думку жителів міста і області. У більшості листах висловлюється думка про недоцільність перейменування назви міста й області.

Автори листів цілком резонно відмічають, що в інформації, опублікованій в газеті «Правда» за 6 вересня 1990 року, повідомляється, що зміна однієї назви міста в назви картах — це мінімум 400 тисяч викинутих на вітер карбованців і просять назвати матеріальні затрати, що пов’язані з перейменуванням.

Окремі автори листів вимагають вивчити громадську думку шляхом референдуму і тільки після цього приймати рішення сесії з питання зміни назви міста Ровно чи Рівне і відповідно зміни назви області".

За наполяганням депутатів Верховної Ради України та за сприянням голови ВРУ Л. Кравчука до порядку денного засідання Президії Верховної Ради було включено питання про перейменування міста. На це засідання було запрошено А. А. Бурячка, В.М. Червонія і В. М. Пилипчука. які аргументованими виступами підкріпили висновок вчених-мовознавців. Президія проголосувала за «Рівне».

11 червня 1991 року Голова Верховної Ради Української РСР Л. Кравчук піписав Постанову № 1183−12 Президії Верховної Ради Української РСР «Про приведення назви міста Ровно і Ровенської області у відповідність до правил українського правопису»: — Президія Верховної Ради Української РСР ПОСТАНАВЛЯЄ:

З врахуванням правил українського правопису надалі іменувати місто Ровно — Рівне, а Ровенську область — Рівненська".

Цей документ назавжди увійшов в багатовікову історію міста РІВНЕ.

Рівне в архівних документах з 13 до 20 ст.

Державний архів Рівненської області є найбільшою джерельною базою з вивчення історії нашого міста. І тому не дивно, що в тиші його читальних залів постійно робляться цікаві відкриття, дослідники знаходять, ще невідомі сторінки розвитку міста. Двадцять років минуло з часу виходу збірника документів «Ровно 700 років», який було підготовлено держархівом області. За цей час виявлено багато нових документів.

На жаль дуже велика частина документів, що зберігаються в державному архіві Рівненської області, є лише залишки цінних фондів. Пояснюється це тим, що протягом багатьох років Рівненщина була ареною жорстоких боїв та битв, знищували місто і чисельні пожежі. Тут прокотився вогняний вал фронтів Першої світової війни; події громадянської війни, вторгнення білопольських військ ще більш посилили сумне становище архівних документів. Під час гітлерівської окупації в області знищено 1 млн. 217 тис. од. зб. та 19 тонн нерозібраних матеріалів. Тому документи, вміщені в збірник, хоча і не можуть відкрити всіх сторінок історії міста, є, безперечно, унікальним.

А взагалі, завдячуючи наполегливій праці архівістів багатьох поколінь, зібрано та збережено велику кількість безцінних документів. В яких вміщені події 5 сторіч і без них неможливо доторкнутися до історії Рівного.

Основу збірника складають документи з фондів державного архіву Рівненської області. Більшість їх публікується вперше і подається за оригіналами.

Усі документи подані в хронологічному порядку і мають редакційні заголовки, в яких зазначені: дата, різновидність документа, автор, адресат і зміст. Документи скановані, з великих за обсягом документів подаються витяги, а заголовки таких документів починаються з прийменника «із». Окремі документи польською мовою даються у перекладі українською мовою.

З метою створення в даній добірці цілісного комплексу документів, який відображає основні етапи історичного розвитку Рівне від маленького поселення до сучасного обласного центру, сюди вміщені найстаріші документи, виявлені в центральних історичних архівах ще до збірника «Ровно 700 років» у 1983 році.

Археологічні пам’ятки Рівненщини

Археологічні пам’ятки Рівненщини різноманітні за своїм характером. На території області виявлено більш як 800 археологічних об" єктів, у тому числі: стоянки, поселення, селища, городища, могильники курганні та без курганні з трупопокладеннями; копальні та майстерні, культові місця та скарби, що складаються з дорогоцінностей або набору знарядь праці та зброї.

Предметом археологічного дослідження на стоянках, поселеннях. Селищах і городищах є залишки жител, господарських споруд, фортифікацій (на городищах), а також культурний шар, тобто шар землі. Насичений предметами, кинутими або загубленими в давнину навколо людських жител (цілі та поламані знаряддя, черепки посуду, кістки тварин тощо). В особливо зручних для поселень місцях люди поселялись у різні періоди. Кожному етапові такого заселення відповідає окремий культурний шар. Відповідно до цього розрізняємо пам’ятки одно-, дво — або багатошарові, а порядок залягання окремих шарів називаємо стратиграфією пам’ятки.

Ще в першій половині минулого століття археологи у «дописемному» періоді історії виділили кам’яний, бронзовий і залізний віки. В основу цієї періодизації покладений матеріал, з якого людина виготовляла свої знаряддя. Згодом кам’яний вік було поділено на давньо-, середньоі новокам’яну епохи — палеоліт, мезоліт і неоліт. Кінцевий етап неоліту названо мідно-кам" яним періодом або енеолітом.

Палеоліт — перший етап людської історії. Він тривав приблизно від кількох мільйонів до 10 тис. років тому. За цей час відбувався процес виділення людини з тваринного світу, сформувався сучасний фізичний тип населення земної кулі, людина оволоділа добуванням вогню і, постійно вдосконалюючи свої кам" яні та кістяні знаряддя, зробила перші кроки на шляху підкорення природи. Дослідники поділяють палеоліт на ранній, середній і пізній. Останні дві епохи припадають на льодовиковий період. Основними заняттями палеолітичного населення було збиральництво (збирання їстівних рослин, молюсків, яєць птахів) і полювання на мамонтів, північних оленів та інших тогочасних тварин. Примітивні знаряддя парці й недосконала зброя не могли забезпечити людині в достатній кількості засобів до існування. Це й було причиною виникнення первіснообщинного ладу, який характеризується спільною власністю колективів та рівним правом кожного з його членів на одержання частки здобутих продуктів харчування. Роль жінки-матері та важливе економічне значення збиральництва, яке було в основному заняттям жінок, привели до виникнення матріархату — родинно-суспільної організації, що характеризується провідною роллю жінки у суспільстві.

Найдавніші сліди заселення території Рівненщини датуються пізнім палеолітом (прибл. 40−10 тис. років тому): у ряді місцевостей Дубнівського, Здолбунівського, Млинівського, Острозького, та Рівненського районів виявлено пізньопалеолітичні стоянки, які у Городку поблизу Рівне та в Липі на Дубнівщині досліджувались шляхом розкопок.

Мезоліт тривав приблизно від 11 до 8 тис. років тому. Клімат порівняно з палеолітом був теплішим і в Європі розповсюдились сучасні види рослин і тварин. Найбільшим технічним досягненням людини того часу був винахід стріл і лука. У мезоліті була приручена перша тварина — собака. Мезолітичні мисливці, рибалки й збирачі у пошуках дичини, риб, ягід чи плодів часто змінювали місця свого проживання; їх стоянки мали короткочасний характер. Стоянки доби мезоліту зареєстровані майже на всій території Рівненської області, а поблизу села с. Нобель Зарічанського району вони досліджувались систематичними розкопками.

Неоліт на території Східної Європи припадає приблизно на 6−4 тисячоліття до н.е. В цей час людина почала застосовувати нові способи обробки кременю та каменю (шліфування, розпилювання, свердління), ліпити й обпалювати на вогнищі глиняний посуд і перейшла від привласнюючих до відтворюючих форм господарства. В пізньому мезоліті й особливо у мідному віці у Східній Європі виникає спеціалізація племен, з яких одні займалися переважно землеробством, а інші - скотарством. Це явище виділення скотарських племен Ф. Енгельс назвав першим великим суспільними поділом праці.

Неоліт — це період дальшого розвитку племінного ладу, в якому економічною і соціальною основою був материнський рід. Для кожної групи неолітичних племен характерні певні особливості в типах жител, знаряддях праці, зброї, прикрас, у формах посуду у звичаях і віруваннях. Залишені однією групою племен на якійсь території однотипні рештки, однакові за своїм характером поселення кладовища, називаємо — археологічною культурою. Окремим, близькоспорідненими групам стародавніх племен відповідають певні археологічні культури. Однією з найхарактерніших етнографічних особливостей стародавніх племен є глиняний посуд.

Неолітичні пам’ятки Рівненської області вивчені ще недостатньо. У Дубнівському, Млинівському і Рівненському районах відомі окремі знахідки та залишки поселень культури літі йно — стрічкової кераміки, яка датується другою половиною 5 тисячоліття до н.е. Назва її походить від способу прикрашати кераміку заглибленнями у вигляді у вигляді ліній ті стрічок. Пам’ятки цієї культури на великій території, що, крім західних областей УРСР та Молдавії, охоплює значну частину Середньої та Західної Європи. Вона належала до осілих ранньземлеробських племен, які обороняли землю кам’яними мотиками і знали кілька видів домашніх тварин.

Північні райони Рівненського полісся в добу неоліту (4 — 3 тис. до н.е.) були заселені племенами Дніпро — донецької культури гребінцево — накольчастої кераміки., назва якої походить від орнаменту посуду — наколів та відтисків гребінцевого штампу. Це лісове населення споріднене з сусідніми племенами Міжріччя, Дніпра і Вісли, в основному займались мисливством, рибальством і збиральництвом. У межах Рівненської області поселення цієї культури відомі в Володимирецькому, Дубровицькому, Зарічанському, Рокитнівському, Сарненському і Рівненському районах.

Енеоліт, або доба міді, припадає на 4 і 3 тис. до н.е. В цей час людина оволоділа першим металом — міддю. Тоді ж почалась використовуватись для обробітку землі тяглова сила бика. У зв’язку з ростом попиту на метал помітно поширились міжплемінні зв’язки. Значного розвитку досягло також скотарство, що привело до поступового переходу від матріархально-родового ладу до патріархату та до виділення окремих груп племен зі скотарською основою господарства. У цей час завершується процес першого великого суспільного поділу праці.

Карта культур доби міді на Рівненщині свідчить про складність історичного розвитку населення цієї території, його етнографічну строкатість та нерівномірність господарського, культурного й суспільного розвитку окремих племен. Так, у Дубнівському, Здолбунівському, Млинівському та Рівненському районах було виявлено поселення пізньострічкової розписної кераміки, відомої також під назвою культури типу Зимне — Злота (села Зимне Волинської області та Злота ПНР, де проводилися розкопки пам’яток цієї культури). У Дубні, Тростянці Дубнівського, Новомлинському Здолбунівського та Яловичах Млинівського районів знайдено окремі посудини цієї культури. Поселення у Костянці Дубнівського та Зозовоі Рівненського районів досліджувались розкопками. Культура типу Зимне-Злота у 3 тис. до н.е. поширювались на території Волинської та Львівської областей УРСР, а також у Південно-Східної Польщі. Характерною рисою цієї культури є наявність розписного орнаменту на окремих посудинах. Племена культури Зимне-Злота займались землеробством, розведенням свійських тварин і мисливством. Споріднені племена 3 ти. до н.е. жили також на території Львівської і Тернопільської областей та у Південно-Східній Польщі. Культура цих племен вивчена ще недостатньо і поки ще має робочу назву пам’яток типу Вербковіце — Костяниць, або Гоща — Вербковіце (від перших поселень цього типу, виявлених поблизу Костяниця та у с. Вербковіце у Польщі). Поселення культури відомі у Листвині Дубнівського району, Курганах, Могиляках, Хорові Острозького району та Острові Червоноармійського району. Окремі з них (Листвин, Кургани, Острів) досліджувались розкопками.

В другій половині 3 тис. до н.е. на території Рівненщини почали оселятися племена пізньотрипільської культури, що поширювались Північному Причорномор'ї, на Середньому Придніпров'ї, у Волинській, Рівненській та Житомирській областях і на Верхньому Придністров'ї. В Українській РСР найраніше пам’ятки (перша половина 4 тис. до н.е.) трипільської культури відомі на Середньому Дністрі; поселення на Рівненщині належать до її пізнього етапу. Найбільш відомі з них є поселення поблизу сіл Хорів і Могиляки Острозького району, Костяниць, Листвин і Жорнів Дубнівського району. У Костянці, Хорові та Листвині вони досліджувались розкопками. Основою господарства пізньотріпільських племен було землеробство та розвинуте скотарство. Рибальство і збиральництво були лише допоміжними заняттями. З інших видів господарської діяльності цього населення слід назвати прядіння, ткацтво, кушнірство та обробку кремнію.

Четвертою групою населення доби міді на Рівненщині, яка в останній чверті 3 тис. до н.е. просунулась з басейну Вісли на схід, були племена культури кулястих амфор.

У Рівненському, Дубнівському, Червоноармійському та Острозькому районах вони залишили характерні для їхньої культури ґрунтові поховання в гробницях, побудованих з кам’яних плит. Це були усипальні окремих патріархальних родин. В гробниці поблизу села Іванне Дубнівського району знайшовся великий янтарний диск — амулет із зображенням сонячного знаку хрестовидного типу на одному боці та сцени поклоніння божеству (мабуть сонцю) трьох людських дуже схематизованих фігур.

В другій половині 3 та першої половині 2 тис. до н.е. значна частина Сх. Європи, Центральної та Північної Європи була заселена групами споріднених племен, які залишили культури шнурової кераміки, названі так від характерного для них орнаменту у вигляді відбитків шнурка на посуді. На території Рівненщини відомі пам’ятки двох культур шнурової кераміки — городецько-здовбницької та стжижовської.

Стжижовька культура (назва походить від с. Стжитжув на Люблінщині) розповсюджена у Південно-Східній Польщі, в Рівненській і Волинській областях та у Південно-Східній Польщі, в Рівненській і Волинській областях та у Північній частині Львівщини. Вона є одним з пізніх проявів культур шнурової кераміки. Племена згаданої культури крім скотарства займалися землеробством та виготовленням у чисельних майстернях високоякісних виробів з волинського кремнію. На Рівненщині з чисельних поселень стжижовської культури досліджувались розкопками Зозів, Озліїв, Пере вередів Млинівського району. В окремих селах проводились розкопки ґрунтових поховань цієї культури, а в Городку, Жорнові Дубнівського та Торговці Млинівського районів були знайдені скарби бронзових речей, що є доказом уже значного накопичення багатств у руках окремих осіб — представників родової верхівки.

Доба бронзи (2 і початок 1 тис. до н.е.) характеризується дальшим вдосконаленням знарядь праці, значним розвитком скотарства й землеробства, а в галузі суспільних відносин — дальшим розвитком патріархально-родового ладу та майнової нерівності. Протягом раннього періоду доби бронзи на території Рівненщини розвивались пізні культури шнурової кераміки. Близько середини 2 тис. до н.е. тут виникла комарівська культура, пізніше сюди проникли окремі групи племен із сусідніх районів, зокрема розповсюдженої у Середній Європі лужицької культури. На кінець доби бронзи у північно-західних районах області у результаті дальшого розвитку культури місцевих племен і складного процесу схрещення впливів сусідніх культур сформувалась своєрідна Висоцька культура, розвиток якої припадає в основному на початок доби заліза. У південні райони області з лісостепового правобережного Придніпров'я проникали племена білогрудівської культури, що розвивались там з кінця доби бронзи.

Назва комарівської культури походить від курганського могильника неподалік с. Комарів Івано-Франківської області. Поселення цієї культури на Рівненщині відомі майже в усіх областях, а неподалік від с. Костянця Дубнівського району одне з них досліджувалось розкопками. Курганні могильники розкопувались у селах Дитиничі й Іванне Дубнівського району та Кургани Острозького району. Основними заняттями комарівської культури були скотарство і землеробство. Комарівська культура дуже близько споріднена з тщінецькою культурою, яка в той час розвивалась на території нинішньої Польщі.

Лужицька культура походить від району в Середній Європі - Лужині, де вперше було виявлено пам’ятки цього типу. Ця культура існувала в 12−5 ст. до н.е. на території сучасної Польщі, НДР та Чехословаччини. В межах УРСР, крім Рівненської області, її окремі пам’ятки відомі ще у Львівській, Тернопільській та Волинській областях. Багато дослідників розглядає племена лужицької культури як предків західних слов’ян.

Археологічні матеріали свідчать про те, що проникнення у західні райони Рівненської області невеликої кількості населення Поселення неподалік мало місце у 4−3 тис. до н.е. На це вказують залишки поселення неподалік від Крилова Дубнівського району, що досліджувалось археологічними розкопками. Воно належало до поморської культури, яка в цей час розвивалась на території Польщі. Назва культури пов’язана з прибалтійською смугою Повіслення, де вперше досліджувались її пам’ятки. Польські археологи розглядають нащадків племен поморської культури як нащадків племен лужицької культури.

Доба заліза у Середній та Східній Європі почалась приблизно у 7 тис. до н.е. Це період великих технічних досягнень. До них належать в першу чергу винахід так званого сиродутного способу витоплювання заліза. Залізні знаряддя — сокира, якою користувались для розчищення лісових масивів від посів, і наральник — окуття дерев’яного рала — зробили землеробство більш ефективним. Це сприяло збільшенню кількості свійських тварин як тяглової сили і вплинуло на загальний розвиток продуктивних сил. Потреба у масовій кількості металевих та інших виробів привела до виникнення ремесла, яке потім поступово виділилось в окрему галузь виробництва. Таке явище Ф. Енгельс назвав другим великим суспільним поділом праці. Розвиток продуктивних сил викликав зміни у суспільних відносинах: посилився процес розкладу первіснообщинного ладу. Нагромадження багатства стало метою представників суспільної верхівки окремих племен, виник інститут племінних вождів, які почали вести грабіжницькі війни. Поступово розвинулись феодальні відносини, виникли класи і держави.

Висоцька культура (приблизно 9−7 ст. до н.е.) розповсюджена в основному на території Львівської і північної частини Тернопільської області. Племена Висоцької культури займались землеробством і розведенням свійських тварин. Вони мешкали на відносно невеликих поселеннях, а жителі кількох сусідніх селищ ховали своїх небіжчиків на великому суспільному родовому могильнику. У похованих зустрічається велика кількість бронзових і залізних прикрас. На посуді і металевих виробах Висоцької культури простежується зв’язок її племен з сусідніми племенами лужицької культури. Її племена, мабуть, були одним з компонентів східних слов’ян.

Територія розповсюдження милоградської культури охоплює Рівненську і Волинську області, Північну Житомирщину та Південну Білорусь. На території Рівненщини поселення цієї культури досліджувались розкопками неподалік від сіл Великий Олексин Рівненського та Кургани Острозького районів, а ґрунтові й курганні могильники — в селах Городок і Забороль Рівненського Району та в Курганах поблизу Острога. Населення мешкало на розташованих по берегах річок і озер неукріплених поселеннях; основою його господарства було розведення свійських тварин; у порівнянні зі скотарством землеробство було менш розвинутим.

Черняхівська культура поширена на великій території від Середнього Подністров'я до Подністров'я, Лісостепу та частково степової суги України. Основою їх господарства було плужне землеробство. На поселеннях цієї культури знаходять численні залізні знаряддя, в тому числі наральники, ліпний та виготовлений на гончарному крузі посуд, бронзові ювелірні вироби, а також монети, які, можливо, були засобом грошового обігу на внутрішньому ринку. Знайдені також скарб римських монет у селах Соснове Березнівського, Збуж і Костопіль Костопільського, Княгинине Дубнівського району, Рочба та Хотин Рівненського, Мізоч Здолбунівського, Стоянівна Червоноармійського районів, які свідчать не лише про наявність заможної верхівки, а й в водночас доказом торгівельних зв" яків з римськими продавцями на Дунаї, куди населення Східної Європи постачало хліб, худобу, а, можливо, й здобутих у міжплемінних сутичках рабів. Проте деякі нахідки, наприклад, римський дротик з Мирогощі Дубнівського району слід розглядати як трофеї, здобуті у війнах з римлянами, мабуть, під час нападів на кордони Римської імперії. Племена черняхівської культури мешкали на неукріплених поселеннях, а основою їх господарства були плужне землеробство і скотарство. Серед археологів є поширеною думка про належність черняхівської культури до східнослов'янських племен.

На 2−4 ст. н.е. припадає історично засвідчений факт походу з низів" їв Вісли у Крим германських племен готів і споріднених з ними племен гіпідів. З’ясовано, що просувалися вони вверх по Віслі і Західному Бугу, а далі через Волинь у напрямку на Крим. На Україні ці залишки одержали назву пам’яток типу Дитинячі від могильника у с. Дитинячі Дубнівського району, що досліджувалися розкопками в 1957 році. Подібні могильники були виявлені поблизу сіл Дерев’яне, Городок та Городище Рівненської області. В окремих похованнях містяться спалені кістки померлих, ліпний, зрідка гончарний посуд та металеві вироби. Посуд дитиницького типу відрізняється від посуду одночасної черняхівської культури і є основою для чіткого розмежування пам’яток слов’янського населення і матеріальної культури нечисленних германських племен, які проходили через наші землі.

Слов’янські поселення 6-7 ст. до н.е. відомі в багатьох місцевостях Рівненської області. Вони частково досліджувались розкопками поряд з селами Городок і Зозів Рівненського району, Здовбиця Здолбунівського району та Костяниць Дубнівського району. Археологи підтвердили існування зв’язку між черняхівською культурою попереднього періоду, з чого виникає, що слов’яни 6−7 ст. на території України були нащадками племен черняхівської культури.

Наприкінці 8 — на початку 9 ст. феодальні відносини у східних слов’ян стали пануючими. Склались два основних антагоністичних класи — великих землевласників-феодалів і експлуатованого та залежного від них селянства. З розвитком класового суспільства формувалися й східнослов'янські державні утворення, а розрізнені племена почали зливатися в єдину давньоруську народність. Основною формою державних утворень у східних слов’ян стали князівства. Спочатку це були племінні князівства, на чолі яких стояли племінні вожді-князі, згодом виникли князівства територіальні, що об'єднали землі різних племен. Центрами князівства стали міста, що виникли також у 9−10 ст. в результаті розвитку ремесла торгівлі. Посилення влади князів і бояр, класові інтереси яких вимагали згуртування феодалів усіх східнослов'янських земель, а також зовнішня небезпека, що часто викликала необхідність об'єднання військових сил, привели до виникнення наприкінці 9 ст. давньоруської держави з центром у Києві.