Византия і друге хрестовий поход

року міністерство освіти Російської Федерации.

Уральський державний університет ім. А. М. Горького.

історичний факультет.

кафедра древнього світу і середніх веков.

Курсова работа.

ВІЗАНТІЯ І ДРУГИЙ ХРЕСТОВИЙ ПОХОД.

Исполнитель:

Кетова Т.С., студентка 1 курсу, спеціальність «історія» заочне отделение.

Преподаватель:

Степаненко В.П.

Екатеринбург.

Содержание Введение…3.

Глава 1. Причини хрестових походов…5.

Глава 2. Стан Візантійської імперії перед хрестовими походами…7.

Глава 3. Хід другого хрестового похода…10.

3.1. Начало…10.

3.2. Виступ… 13.

Глава 4. Результати похода…15.

Заключение

… 16.

Литература

…18.

У історії класичного західноєвропейського середньовіччя, мабуть, був епохи більш захоплюючої уяву своєї грандіозністю, розмахом і величчю, ніж епоха хрестових походів, що тривала з кінця XI століття впритул до XIII століття. Це був масштабних військових експедицій західних і католицькій Церкві на Близькій Схід, які ставили своєї офіційної метою вивільнення Святої Землі від невірних — мусульман і заволодіння загальнохристиянськими святинями, відданими нібито не поталу Исламу.

Хрестоносне рух охопило майже двоє століть, причому століття вирішальні розвитку цього типу суспільства, аккумулировавшие найбільш значимі і значні його признаки.

У цьому роботі докладніше розглянутий другий хрестовий похід. Він залишив значний слід історії. Цю тему є інтерес насамперед тому, що другий хрестовий похід став наступній спробою після злетів і невдач першого хрестового підприємства повернути християнському світу його святыни.

Візантія, будучи східним державою, не могла не випробувати у собі ті хвилювання, викликані хрестоносними рухами. Проблема теж знайшла свій відбиток у даної работе.

З погляду східноєвропейської історії цей період представляє собою прецікавий епізод боротьби між Заходом та Сходом, боротьби, яка ще закінчилася і нині триває очах, з'єднавши різноманітні інтереси, як релігійні, і політичні та торгові, в так званому Східному питанні. Хрестові виходи з погляду російської історії отримують важливе значення як епізод зіткнення двох світів і понині поділяючих панування у Європі Азії. Мені здається, у цьому і полягає актуальність даної работы.

Цю тему охоплює великий історичний матеріал, знання якої дозволяє глибше розібратися у багатьох істотних проблемах, мають принципове методологічне, общетеоретическое значення. Осмислення теми становитиме із необхідних передумов для правдивого розуміння всієї середньовічної історії. Це необхідно також бо ці війни велися, переважно, лицарством, яке воодушевлялось церковними гаслами. Це є надзвичайно характерним для епохи середньовіччя, позначеної пануванням релігійного мировоззрения.

Складна і своєрідної картина соціальних і соціально-політичних взаємин у феодальному суспільстві Заходу та Сходу розкривається щодо хрестових походів з великою повнотою, оскільки події та факти, що утворюють їх історію, змальовані у джерелах західного походження, а й у численних розповідях арабських, вірменських, грецьких, російських сучасників і очевидцев.

Основні звістки про хрестових походах утримуватися в західноєвропейських хроніках XII — XIII ст., яких прилягають твори істориків Латинського Востока.

Глава 1. Причини хрестових походов.

Різко выдвигающаяся протилежність інтересів і романонімецькій літературі та греко-славянской вперше виявилася за доби хрестових походів. Релігійна і національна ворожнеча до мусульманству, одушевлявшая перших хрестоносців і поддерживавшая в перенесення величезних поневірянь і втрат, скоро поступилося місцем іншим спонуканням, які, проте, виявилися анітрохи не слабше перші місця і продовжували захоплювати сходові нові й нові західні ополчення. Коли початкова мета хрестоносного руху перестав бути керівним мотивом, висунулися перше місце політичні міркування. Не про Єрусалим і про звільнення Гробу Господнього особисто від невірних стали помислити вожді хрестоносців, а про створення незалежних князівств сході, завоювання Візантії, нарешті, про торгових перевагах в західних областях візантійських і мусульманских.

Причини початку хрестових походів: — сильне розвиток папської влади, мріяла наприкінці XI століття звернути греків до слухняності римської церкви; - глибоке вплив духівництва, подвинувшего західні народи до виконання волі римського первосвященика; - тяжке економічний і соціальний становище народних мас; звичка до війни; - елементарна жага приключений.

Отже, розберемося докладніше, що саме призвело до початку настільки масштабних, світових як для на той час, експедицій європейців на Близькій Схід? Що змушувало протягом двохсот років десятки тисяч чоловік вирушати, найчастіше залишивши господарство, батьківщину тощо., в мало відомі багатьох, але дуже що ваблять землі південної Палестины?

Життя європейців наприкінці X — початку XI століття пов’язана з великими випробуваннями. Рубіж тисячоліть як всяка велика дата міцно затвердив у настроях більшу частину суспільства думка про близящемся кінці світла, пророцтва здогадалася про прихід якого раз у раз збурювали свідомість людей. І це дійсно, здавалося, що природа являє бачимо всі ознаки цього. На протязі всього XI століття терені Франції, Німеччини, Англії неодноразово піддавалися різним стихійним бід додати, їх населення краяли нескінченні епідемії інфекційних захворювань. Практично безпосередньо до початку походів Європу вражали звані «сім худих років», коли її територію обрушилися повені, приморозки й — як наслідок цього — голод. Повсюдним явищем став втеча селян із уражених голодуваннями і епідеміями районів. Зрозуміло, що з піддавалися таким хворобам селян бідних городян апокаліпсичні настрої не зникали і посилювалися з кожним роком, а прагнення вирватися від цього пекла, усугублявшееся до томі ж ми уменьшавшимся гнітом і сваволею із боку своїх сеньйорів, нехай навіть у незвідані землі Сходу, має неминуче було знайти собі выход.

Чутки і його розповіді людей, які відвідали Святу Землю або наслышанных про ній, часто — крім оповідань про єрусалимських дива — полягали в опису того блискучого багатства, що вони спостерігали в Візантії й на Арабському Сході. Справді, для середнього європейця на той час рівень тамтешнього життя здавався казковою мрією. Європа кануна хрестових походів то, можливо (звісно, насамперед в «побутовому» сенсі) названа варварської проти цими регионами.

Інші мети переслідувало що йшло в хрестові походи західноєвропейська лицарство. З початку у тому устремліннях домінувало бажання придбати нові землі, нових поданих, нові багатство, але бажання відвоювати християнські святині, зазвичай, відходило другого план. Потяг феодалів до нових землям цілком зрозуміла. У Європі на той час існував такий порядок наслідування, у якому вся земля передавалася старшому синові. Інші ж поповнювали ряди безземельного лицарства, яке завжди могло знайти собі застосування Батьківщині. Ситуацію ускладнювала і те, що у Європі не можна було для внутрішньої колонізації, так як неужитків просто ні было. 1].

Глава 2. Візантія напередодні хрестових походов.

Маленькі, тісні і дуже брудні європейські міста з лиця населенням 2−3 тисяч чоловік, містечка та невідь що переважно затишні лицарські замки мерхнули перед храмами і палацами візантійських і східних владик, розкішшю східних міст. А привозять зі Сходу дорогі тканини, прянощі, ювелірні прикраси створювали враження про надзвичайному багатстві східних земель і, мабуть, легкості, з яким усі це з певних умов то, можливо знайдено. Цим і пояснюється то воістину дитяче захоплення, з яким хрестоносці наголошували на багатства Константинополя саме його захоплення в 1204 году.

Як це парадоксально, але великій ролі в підштовхуванні заходу до агресії сходові зіграла мимоволі і самі Візантія. Річ у тім, що кінцю XI століття ця колишня колись могутньої держава опинилася у складному становищі. З сходу її сильно тіснили нові загарбники — турки-сельджуки, які, розгромивши Багдадський халіфат й почасти держава Фатимидов, в 1071 року завдали візантійським військам страшна поразка при Манцикерте, в результаті чого в полон потрапив візантійський імператор Роман Діоген, чого раніше у історію цього роду держави не бувало, і відібрали в Візантії велику частина Малої Азії. Із заходу імперію тіснили нормани, отвоевавшие в неї падіння південної Італії. Щоправда, завдяки залученню зважується на власну бік в ролі cоюзника Венеції, Візантії вдалося призупинити переможний хід північан. Натомість Венеція отримала численні торгові пільги і цілий квартал у Константинополі. Після перемоги при Манцикерте турки-сельджуки, натхненні успіхом, готували нове наступ на Візантію. З півночі імперії погрожували печеніги. У 1091 року вони зуміли підійти до стінах Константинополя, але византийцам вдалося відкинути цей нежданий тиск, уклавши договір з половцями, що й розгромили печенегов.

Будучи оточена ворогами, імперія неодноразово звернулася до європейським державам з проханнями про допомогу. Однак за тих роки, поки Європі ці запити обговорювалися, країна зуміла знайти вихід із ситуації. Тому лише коли напередодні хрестових походів деякі західноєвропейські правителі продемонстрували готовність допомогти, Візантія в їй не потребувала гостро, як і попереднє десятиліття. Такий відмова породив в душах багатьох правителів Заходу негативну реакцію, яка сприяла зростанню агресивних настроїв, у середовищі і готовність у що би там не ухвалено що у походах сходові навіть не враховуючи інтересів империи.

До походу проти турків звільненню Гробу Господнього закликав ще тато Григорій VII, проте, зайнятий боротьбу з німецьким імператором Генріхом IV, не встиг організувати цей рух і очолити його. Проповідь священної війни проти невірних було відновлено татом Урбаном II. На церковному соборі французькій місті Клермоне в 1095 року він виступив перед величезними натовпами людей, закликаючи їх податися звільнення Гробу Господнього, стимулюючи присутніх обіцянкою величезних багатств і покровительства, яка церква надасть всім учасником цієї экспедиции.

Рішучим і останніх спонуканням було звернення імператора Олексія I Комнина до папи Урбана ІІ 1094 року з жаданням допомоги проти турківсельджуків. Всі ці мотиви, звісно, мали значення при порушенні першого хрестового походу, але й усе разом, ні кожен окремо вони недостатньо пояснюють прийняте хрестовими походами напрям і перших ж порах які виявилися непорозуміння між хрестоносними вождями і візантійським урядом. У російській історичної літературі з особливою силою висунуто та обставина, що хрестові походи перебувають у тісній зв’язки України із станом Візантійської імперії тогочасна і що ними напрям то, можливо з’ясовано з розгляду політичних умов, в яких перебувала тоді Византия.

Звісно ж, мається на увазі ставлення Візантії до мусульманського світу. До VIII віці мусульмани заволоділи Азією і Африкою і утвердилися на островах Середземного моря, и у деяких сферах Західної Європи. Незабаром турки-сельджуки перенесли він весь інтерес історії магометанського світу. Вони завоювали майже всю Малу Азію, утворивши могутній султанат зі столицею у Иконии і погрожуючи самому Константинополю. Таке було стан мусульманського світу напередодні хрестових походов.

Звернення Візантійської імперії по допомогу до латинської Заходу завжди знаменувало крайній занепад моральних наснаги в реалізації Константинополі й було вираженням самого безпорадного стану. Становище імператора Олексія Комнина в зиму 1090/91 р. то, можливо сравниваемо хіба що останніми роками империи.

Не в області дипломатичної помічається схильність безумовно до самопожертви у розпорядження Заходу: заведена була промову про церковної поділі Сходу та Заходу, про заходи до з'єднання двох церквей.

Заклик Олексія Комнина у країнах мало зробити сильне рух. Не безпричинно, звісно, перший хрестовий похід склався по перевазі з можновладних князів і лицарів Франции.

Отже, у країнах збиралися в похід, що мав певну мета — врятувати Візантійську імперію від печенігів і сельджуків. Тут слід шукати причину до пояснення взаємних непорозумінь і гірких обвинувачень, які направлялися хрестоносцями проти візантійців і навпаки. До крайньому изумлению хрестоносців, печеніги і турки затрималися у службі імператора і всього чуйніші шкодили їм швидкими набігами; візантійський імператор як не здавав їм міста Київ і не принижувався, але ще вимагав собі ленній присяги і домовлявся міста, які хрестоносці завоюють у турків. Але слід пам’ятати, що ні менше здивовані були рухом хрестоносного ополчення і візантійці: вона стверджує, що рух сходові було викликано не їх проханнями, а сталося самостійно й більше загрожувало згубними наслідками Грецької империи. 2].

Глава 3. Хід другого хрестового похода.

3.1. Начало.

Політика християнських князів сході переслідувала хибну мета — знищення візантійського панування в Азії, і ослаблення грецького елемента, який, природно, потрібно було очікувати у справі знищення мусульман. Така політика призвела до того, що мусульмани, ослаблені і яких було відсунуто всередину Азії внаслідок першого хрестового походу, знову посилилися і почали з Месопотамії загрожувати християнським владениям. Одне з найсильніших мусульманських емірів, Мосула Имад ад-Дин Зенги, почав дуже серйозно загрожувати передовим князівствам. У 1144 р. Зенги зробив сильний тиск, який закінчився взяттям Эдессы і падінням Эдесского князівства. Це завдавало дуже чутливий удар всьому східному християнству: Эдесское князівство становила форпост, на якому розбивалися хвилі мусульманських набігів, в Эдесском князівстві був оплот, захищав весь християнський світ. Тоді, коли Эдесса впала під ударами мусульман, інші християнські князівства перебували чи стиснутому становищі, чи були задіяні питаннями суто егоїстичного характеру і оскільки як було неможливо подати допомоги Эдесскому князівству, не здатні були замінити для християн його значения.

Чутка про зниження Эдессы справив моє найбільше враження Заході і особливо мови у Франції. Франція на повний період хрестових походів відрізнялася своєї чуйністю до інтересів християн сході; З Франції більше всього йшло лицарів сходові; Франція найбільше європейських держав відчувала в зв’язку зі Сходом, оскільки у Эдессе, Єрусалимі, Тріполі сиділи князі французького происхождения.

І, тим щонайменше, для підняття нового хрестового походу Західної Європі не уявлялося сприятливих умов. Насамперед, на чолі римської церкви було обличчя, яке були рівнятися з сучасником першого походу. У 1144 р. на римському престолі сидів Євген III, людина, не який відрізнявся ні силою волі, ні енергією, ні розумом, котрий мав широких політичних поглядів. Євгену III треба було, користуючись владним становищем церкви, прийняти під свою руку функції захисту східно-азіатських князівств, але часу становище тата, навіть у самої Італії, було далеко ще не владне, римський престол був жертвою партій. Євген III було стати ініціатором та натхненником нового хрестового підприємства, оскільки разыгравшееся в сорокових років у Римі демократичне рух, у якому брав участь знаменитий проповідник Арнольд Бершианский, створювало для тата в «Вічному Місті» ненадійну обстановку і навіть змусило Євгена Ш на час залишити Рим. 3].

Після розгрому Эдессы значної частини світських і духовних осіб стала зі Сходу до Італії та Франції; тут обрисовували стан справ сході і порушили своїми розповідями народні маси. У Франції королем був Людовік VII, лицар у душі, він почувався що з Сходом і був схильний зробити хрестовий поход.

Людовік VII, перш ніж зважитися за показ такої важливий крок, як похід в Святу землю, запитав думки у абата Сугерия, свого вихователя і радника, який, не відмовляючи короля від доброго наміри, порадив вжити заходів, щоб забезпечити належний успіх підприємству. Людовік побажав дізнатися настрій народу і духівництва. Духовна політика ХП століття лежить у руках св. Бернара, абата недавно заснованого монастиря Клерво. Особистість Бернара найвищою мірою імпозантна і авторитетна. Велична постать, виснажене обличчя, палка вогненна мова — усе це доставляло йому непереможну собі силу й значний вплив, якого хто б міг утриматися. До цього авторитету, як до моральною силою, звернувся французьким королем, просячи Бернара брати участь у справі підняття Європидо хрестовому походу. Бернар не прийняв свою відповідальність такого важливого справи; дав рада звернутися до тата. Євген III схвалив план короля і доручив св. Бернару проповідь про хрестовий похід, забезпечивши його закликом до французькому народу.

У 1146 р. св. Бернар був присутній на надзвичайної асамблеї в Бургундії (Везле), він сіл поруч із королем Людовіком, наділ нею хрест, і виголосив розлогу промову, у якій запрошував озброїтися право на захист Гробу Господнього проти неверных.

Треба сказати, що західні народи, навчені гірким досвідом першого походу — й чимало розчаровані у його результатах, не виявляли колишнього піднесення. На зборах у Везеле французькі феодали були налаштовані проти походу. Не легко Бернар здобув перемогу з них, завдяки своєму палкому і переконливого красноречию.

Отже, з 1146 р. питання хрестовий похід було вирішено з місця зору французів. Південна і Центральна Франція понесли численну армію, що була цілком достатня у тому, щоб дати відсічі мусульманам. Фатальним кроком, і великою помилкою із боку св. Бернара було те, що він упоєний успіхом, що мав мови у Франції, зважився повісті справа далі, порушити ідею хрестового походу поза Франції — у Німеччині. Німецький государ Конрад III до прибуття Бернара не виявляв схильності піднятися право на захист святих місць. Але своєму палкому і переконливого красномовству, Бернар здобув перемогу з нього. Рішення Конрада III брати участь у другому хрестовий похід озвалося дуже жваво в усій німецької нації. З 1147 р. в Німеччині почалося таку ж одухотворене рух, як та Франції. Але залучення німців до участі у другому хрестовий похід був у вищого рівня шкідливе результату цього підприємства. Участь германців змінило подальший розвиток всього справи й призвело до тих сумні результати, якими закінчився другий хрестовий поход.

3.2. Выступление.

Після довгих переговорів хрестоносці влітку 1147 р. вирішили вирушити до Константинополю сухим шляхом, яких ішли вже хрестоносці першого походу. Першим через Угорщину виступив Конрад; через місяць це ж дорогий направився Людовік. Рух хрестоносців до Константинополю супроводжувалося так само насильствами і грабежами як й у перший раз.

Звістка про хрестовий похід занепокоїла імператора Візантії Мануїла. Він вбачав у ньому небезпеку обману своєї держави для свого впливу латинських князів сході, які, скориставшись підтримкою із Заходу, могли не рахуватися з візантійським імператором. З іншого боку, участь Німеччині поході позбавляло Візантію гарантій, належних у основу союзу двох империй.

Імператор Візантії, знаючи, як небезпечні для столиці перші хрестоносці, наказав виправити стіни і вежі, не розраховуючи, очевидно, на союзні та дві родинні ставлення до Конраду. Манул побоювався, що Конраду вдасться приборкати найсміливішу і непокірливу натовп, що ця натовп, жадібна до наживи, може, розпочати здирства й насильства, й викликає серйозні смути в Константинополе.

Коли німецькі війська зупинилися біля стін столиці, Мануїл всіх зусиль ужив те що, щоб їх переправити до Азії до приходу французького ополчення, що, після великих суперечок із родичем Конрадом, імператору, нарешті, удалось.

У Малої Азії німці стали відразу страждати від браку їжі, а потім, піддавшись нападу турків, були перебиті; лише жалюгідні залишки німецької армії повернулися на Никею. Деякі історики приписують цю невдачу німецького походу інтриг Мануїла, який нібито навіть вступив в угоди з мусульманами, спонукаючи їх до нападу на крестоносцев.

Подступившие до столиці невдовзі після переправи німців в Малу Азію французи ще більше стривожили Мануїла. Людовік VII, з яким незадовго до походу вступив у переговори сіцілійський король Рожер, переконав короля на Схід через його італійські володіння, був особливо підозрілий імператору, як таємний союзник Рожера. Ці підозри мали під собою серйозну почву.

Рожер, знаючи, що Мануїл був у цей час повністю поглинеться хрестовим походом і дати своїм ставленням до хрестоносцям, забувши про інтересах християнства і переслідуючи лише політичну мету, несподівано захопив острів Корфу і спустошив чимало інших візантійських островів. Нарешті, що висадилися загони норманнов захопили Фивы і Коринф, знамениті у те час багатством, виробництвом шовку і шовкових тканей.

Коли цю звістку сягнуло французів, що стояли перед Константинополем, вони захвилювалися. Деякі наближені Людовіка радили йому опанувати Константинополем. У цьому небезпечному становищі імператор тільки і мріяв переправити французів й у Малу Азию.

Був распушен слух, нібито німці успішно діють у Малої Азії. Людовік погодився тоді переправитися через Босфор і приніс Мануилу ленну присягу. Тільки опинившись вже у Малої Азії, Людовік дізнався правду про долі німецького війська. Государі зустрілися й рушили дальше.

Як відомо, французско-немецкое ополчення, після цілого ряду випробувань, і лих, зазнала повну невдачу під Дамаском. Розчарований Конрад залишив Палестину грецькою кораблі й вирушив у Солунь, де перебував Мануїл. Імператор готували до військових дій проти норманнов. Зустрівшись в Солуни, Мануїл і Конрад, обговоривши загальний стан речей, остаточно уклали союз для загальних дій проти Рожера. Після цього Конрад повернулося на Германию.

Залишившись Людовік, бачачи повну неможливість щось зробити, також кілька місяців через Південну Італію (де зараз його зустрівся з Рожером) повернувся в Францию. 4].

Глава 4. Результати похода.

Отже, другий хрестовий похід, який здавався таким блискучим, дуже багато пообіцявши спочатку, супроводжувався цілком незначними результатами. Мусульмани як були ослаблені, а навпаки, завдаючи християнам одна поразка одним, знищуючи цілі армії хрестоносців, отримали велику впевненість у власних силах, енергія їх збільшилася, у них зародилися сподівання знищення християнства Малої Азії. Крім того, чвари між французькими і німецьких військ й між палестинськими та християнами не служили до честі хрестоносців. Мануїл радів закінчення походу, оскільки це давало можливість дати і розвиток його західної політиці проти Рожера. Це було закріплено формальним союзом з Германией.

Але тим щонайменше, несправедливо було б покладати на імператора весь неуспіх походу. Невдачу підприємства скоріш треба зарахувати до недостатньою організації та загальної недисциплінованості хрестоносців. Рожер своїм нападом на острови Фіджі і Грецію також вніс чимало згубного елемента у справа походу. Взагалі, релігійна основа хрестоноських підприємств відступала на другому плані, і всі ясніше давали знати себе мирські, політичні мотивы. 5].

Заключение

.

Безсумнівно, що хрестові походи сприймалися лицарями і селянам ХІ ст. як очищувальне засіб від перенаселеності Заходу і бажання заморських земель, багатств їх захоплювала найбільше. Але це походи ще й доти, як обернулися повною невдачею, не задовольнили спраги землі в західних людей. Вони змушені невдовзі шукати у самій Європі, насамперед у розвитку сільського господарства, розв’язання проблеми, якого дав заморський мираж.

Хрестові походы.

— не сприяли підйому торгівлі, який почався завдяки колишнім зв’язків із мусульманським світом та внутрішньому економічному развитию.

Запада;

— де вони принесли ні технічних нововведень, ні нових виробництв, які проникли до Європи іншими путями;

— вони ні до духовних цінностей, які позичалися через центри перекладацькій роботи і бібліотеки Греції, Італії (передусім Сицилії) та Іспанії, де культурні контакти були тіснішими і плідними, ніж, в Палестине.

Звісно, отримані й не так від торгівлі, як від фрахту судів і участі позик хрестоносці дозволили деяким італійським містам — Генуї, а найбільше Венеції — швидко розбагатіти; що походи пробудили торгівлю і забезпечили її підйом у середньовічному християнському світі, до цього жоден серйозний історик більше вірить. Навпаки, вони сприяли збіднінням Заходу, особливо лицарства; далекі від цього, щоб забезпечити моральне єдність християнського світу, вони розпікали зароджувані національні протиріччя: походи зробили непрохідним рів, котрий поділяв Захід і Візантію, й «ворожнеча між латинянами і греками, яка загострювалася від походу до походу.

Проте, культурне значення хрестових походів для середньовічного Заходу надзвичайно великий. Зіштовхнувшись із Сходом, Європа, то, можливо, вперше усвідомила себе, немов єдине культурне ціле. Звісно, певне єдність завжди існувало у свідомості людей на той час, і залишається основою його була християнська релігія. Але що далі, тим паче чітко вимальовуються контури культурної цілісності, вираженої у релігійному єдності, а й у звичаї, одязі, менталітеті тощо. — усе те, що ні надто помітне в повсякденного життя, але так яскраво проступає у зіткненні з іншою культурой.

Саме хрестові походи стали щаблем для національної консолідації країн Європи, вироблення національної свідомості, оскільки ставили їх учасників в чужу їм культурне середовище, примушуючи гостріше відчувати належність до своєї країни, прихильність до свого государю.

Не можна недооцінити того впливу, яке надали хрестові походи на розвиток національної літературною-літературній-історико-літературної традиции.

Як всяке велике історичне явище, хрестові походи увібрали в себе всі гідності й протиріччя свого часу, і зрозуміти може бути лише з світогляду і моральних цінностей середньовічного общества.

Источники.

1. Ганна Комнина.

2. Куглер Б. Історія хрестових походів, Ростов на Дону, 1995.

3. Ральф Лилие.

4. Стасюлевич М. М. Історія хрестових походів, СПб., 1965.

5. Васильєв А.А. Історія Візантії. — М., 1967.

6. Огорож М. А. Хрестоносці сході. — М., 1980.

7. Огорож М. А. Хрестоносці та його походи сходові в XI — XIII ст. — М.,.

1962.

8. Мішо Р. Історія хрестових походів. — М., 1999.

9. Манфред У. Хрестоносці. — М., 1989. 10. Успенський Ф. И. Історія хрестових походів. — СПб., 2000. 11. Історія Візантії // М. — 1967. — Т. 3. 12. Епоха хрестових походов/под ред. Еге. Лависа й О. Рамбо, 1914, год. 1, ч.

2. ———————————- [1] Огорож М. А. Хрестоносці сході. — М., 1980. [2] Історія Візантії // М. — 1967. — Т.3. [3] Васильєв А.А. Історія Візантії. — М., 1967. [4] Огорож М. А. Хрестоносці сході. — М., 1980. [5] Успенський Ф. И. Історія хрестових походів. — СПб., 2000.