Екологічні особливості родини Брусничні (Vacciniaceae) у флорі Рівненської області

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ Бакалаврська робота Екологічні особливості родини Брусничні (Vacciniaceae)

у флорі Рівненської області

РЕФЕРАТ Тема бакалаврської роботи: Екологічні особливості родини Брусничні (Vacciniaceae) у флорі Рівненської області.

Структура бакалаврської роботи складається з трьох розділів та додатків і містить 1 таблицю, 2 діаграми, викладених на 55 сторінках, і 2 таблиці та 10 фото, винесених у додатки.

Мета дослідження: визначити місця найбільшого поширення та дати ресурсну характеристику видів родини Брусничні (Vacciniaceae) на території Рівненської області.

Об'єкт дослідження: флора вищих рослин на території Рівненської області.

Предмет дослідження: популяції родини Брусничні, їх морфологічні, екологічні особливості та можливості використання як сировини.

Головне завдання дослідження:

— ознайомитись з історією дослідження рослинності Рівненської області, описати основні її типи та проаналізувати систематичну структуру флори;

— з'ясувати екологічні умови зростання Брусничних на території Рівненської області ;

— ознайомитись із популяційними дослідженнями родини Брусничні (Vacciniaceae) та опанувати методики дослідження поширення та урожайності рослин;

— визначити поширення видів родини Брусничні (Vacciniaceae), проаналізувати залежність їх врожаю від умов довкілля.

Ключові слова: флора, рослинність, брусничні, популяції, ресурсна характеристика.

Вступ

Актуальність роботи. Українське Полісся, яке простягається із заходу на схід на 750 км і займає близько 20% території України, складає значну частину Поліської низовини — важливого регіону Європи в межах України, Білорусі, Росії та частково Польщі. Це унікальний регіон, на формування якого в антропогені мали вплив діяльність льодовика та його вод, неодноразові значні зміни клімату. За збереженістю природної рослинності Українське Полісся посідає перше місце серед регіонів рівнинної частини України.

Полісся — самобутний регіон щодо біологічного різноманіття, в тому числі фіторізноманіття. Тут зберігається значна кількість бореальних видів та угруповань, а в Західному Поліссі також центральноєвропейських.

Питання збереження біорізноманітності гостро стоїть і для Рівненської області. Флора області вивчена ще недостатньо і потребує подальших досліджень. Адже, збереження біорізноманітності має базуватись, насамперед, на детальному вивченні видів.

Дана робота присвячена вивченню родини Брусничні (Vacciniaceae) на території Рівненської області.

Мета дослідження: визначити місця найбільшого поширення та дати ресурсну характеристику видів родини Брусничні (Vacciniaceae) на території Рівненської області.

Об'єкт дослідження: флора вищих рослин на території Рівненської області.

Предмет дослідження: популяції родини Брусничні, їх морфологічні, біоекологічні особливості та можливості використання як сировини.

Головні завдання роботи:

— ознайомитись з історією дослідження рослинності Рівненської області, описати основні її типи та проаналізувати систематичну структуру флори;

— з'ясувати екологічні умови зростання Брусничних на території Рівненської області ;

— ознайомитись із популяційними дослідженнями родини Брусничні (Vacciniaceae) та опанувати методики дослідження поширення та урожайності рослин;

— визначити поширення видів родини Брусничні (Vacciniaceae), проаналізувати залежність їх врожаю від умов довкілля.

Науково-методологічною основою роботи стали праці Андрієнка Т.Л., Барбарича А.І., Коротуна І.М., Мухи Б. П., Пачоського І.К., де описані кліматичні умови Рівненської області, ландшафтна структура та рослинний світ; Вахрамєєва З.М., Козьякова С. Н., Шутова В. В, де охарактеризовано родину Брусничні, розглянуто їх практичне значення, поширення, ресурсозабезпечення та технологія введення у культуру; Казанцевої Т. Н, Тюлии С. Я., де наведено основні методи і методики дослідження родини Брусничних (Vacciniaceae).

Практичне значення роботи: визначення поширення та ресурсозабезпечення рослин родини Брусничні (Vacciniaceae) на території Рівненської області дозволяє проаналізувати стан та динаміку популяцій, встановити основні місця зростання для забезпечення їх відновлення, збереження і покращення врожайності.

Розділ 1. Історія вивчення флори та рослинності Рівненської області

1.1 Огляд літератури Вважають, що піонером вивчення флори України був відомий ірландський ботанік і ландшафтний архітектор Діонісій Міклер. Свої флористичні дослідження вчений проводив саме на території Рівненщини, де в 1795 році в соснових лісах Полісся на березі р. Случ (у наш час тут розташований Надслучанський природний регіональний парк) він уперше в Європі виявив рідкісний вид Rhododendron luteum. Крім того, вчений займався закладанням пейзажних садів англійського типу, чимало з яких було закладено й у нашій області.

До 1939 року територія Рівненської області, що входила на той час до складу Польщі, досліджувалась переважно польськими та західно-європейськими вченими. В першій половині ХІХ ст. флору на території Рівненської області вивчав відомий природознавець В. Г. Бессер, який, зокрема, відвідав Рівненський, Острозький і Дубенський повіти. Частково свої флористичні дослідження проводив тут і А.Л. Андржійовський. Наприкінці 30-х років ХІХ ст. в околицях Рівного свої дослідження проводив Тишецький.

У другій половині ХІХ ст. ботанічні дослідження були пов’язані з діяльністю Київського університету, відкритого в 1834 році. Саме при ньому в 1869 році було засноване Товариство дослідників природи, за участю членів якого й проводились різноманітні дослідження. В цей період значну увагу вивченню флори в межах колишнього Київського учбового округу, до якого входила й Волинська губернія, що включала територію нинішньої Рівненщини, приділив О. С. Рогович. Результати проведених ученим досліджень були відображені в одній із його праць. Саме О. С. Рогович був одним із перших дослідників флори Полісся. Трохи пізніше на території нашої області свої флористичні дослідження проводили В. В. Монтрезор та І.Ф. Шмальгаузен .

Значний обсяг геоботанічних досліджень на території Волинського Полісся, зокрема й Рівненської області, в цей період був проведений під керівництвом Г. У. Танфільєва, узагальнюючі результати яких були опубліковані в одній із його праць.

На початку ХХ століття були проведені дослідження М.А. Троїцького, В. С. Доктуровського та Й. К. Пачоського. Зокрема, в праці М.А. Троїцького приведені дані про поширення окремих видів флори на території тодішньої Волинської губернії, включаючи й Рівненську область. В. С. Доктуровським були проведені описи видового складу флори боліт, які розташовані на півночі нашої області.

Й.К. Пачоський в одній із найбільш важливих праць із флори Полісся «Флора Полесья …» звів і критично опрацював результати вивчення флори як усіх своїх попередників, так і своїх особистих п’ятирічних досліджень, а також праць своїх сучасників. Окремі праці вченого присвячені результатам вивчення рослинності й на території Рівненщини. У фондах Рівненського та Волинського обласних краєзнавчих музеїв зберігається чимало гербарних зразків, які були зібрані в різних пунктах на території нашої області цими вченими. Вчений ставив своїм завданням вивчити місця поширення рододендрона жовтого в західній частині його ареалу, умови зростання та біологію. В 1928;1931 роках поширення цього виду на території поліської частини Рівненщини вивчали К. Стецький і Ч. Якубчик. Упродовж 1928;1932 років на території Волинського Полісся працювала група болотознавців під керівництвом С. Кульчинського, який результати досліджень звів у двотомній монографії «Торфовища …». В 1940 році рослинність на території області вивчає Г. Г. Чорноголовко.

У 50−60 ті роки ХХ ст. вітчизняними вченими активно вивчаються природні ресурси України, в тому числі й рослинний світ. Ботанічні дослідження охоплювали також територію нашої області, насамперед, поліські райони. Вивченню боліт присвячені праці А.І. Барбарича, Г. Ф. Бачуриної, Є.М. Брадіс, Є.М. Брадіс, Г. Ф. Бачуриної, Є.М. Брадіс, Г. Ф. Бачуриної. Значний внесок у вивчення різних типів рослинності, насамперед боліт, на території поліської частини Рівненщини зробив І.М. Григора. У цих працях значна увага приділена саме видам рослин, які зростають на болотах, заболочених і сирих луках, у болотистих лісах.

Вивченням лук займалися Д.Я. Афанасьєв, Д.Я. Афанасьєв і Ю.Р. Шеляг-Сосонко, Д.Я. Афанасьєв і С. М. Сипайлова, Л. С. Балашов зі співавторами, Н. Н. Бувальцев.

Лісова рослинність поліської частини області вивчалася В.О. Поварніциним, А.І. Барбаричем та іншими ботаніками.

В 12-томній «Флорі Ураїни» містяться дуже цінні хорологічні дані, що стосуються території нашої області. Їх доповнюють відомості, що наведені в довіднику «Хорологія …». Відомості про флору й рослинність, про нові флористичні знахідки на території Рівненської області приведені в статтях А.І. Барбарича та В. К. Терлецького. Узагальнюючі результати вивчення флори на території лісостепової частини області приведені в монографії Б. В. Заверухи.

Ряд учених займалися вивченням поширення окремих видів рослин і проводили свої дослідження також на території Рівненщини. За результатами цих досліджень були опубліковані праці таких учених, як М. П. Слободян, І.С. Івченко, В. Л. Шевчик.

У 80−90-х роках великий обсяг ботанічних досліджень на території Рівненської області був проведений науковцями Інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного НАН України під керівництвом Т.А. Андрієнко, а також завідуючою відділом природи Рівненського обласного краєзнавчого музею Г. М. Антоновою. Пізніше цю справу продовжили новий завідуючий відділом природи музею О. М. Сауш та завідуючий відділом природи Млинівського краєзнавчого музею Я.І. Степасюк. У фондах зазначених музеїв зберігаються гербарні зразки рослин, які зібрані названими колекторами в різних пунктах нашої області.

У колективній монографії українських ботаніків, яка присвячена вивченню змін рослинності та флори боліт під впливом осушення, наведені дані про поширення окремих раритетних видів рослин і на території Рівненщини.

Результати флористичних і фітоценотичних досліджень знайшли своє відображення в працях Т.А. Андрієнко, Г. М. Антонової, А.В. Єршова, де приведений список видів рослин, розділених на 4 категорії, що підлягають охороні на території області, Т.Л. Андрієнко, Ю.Р. Шеляг-Сосонкa, а також Ю.Р. Шеляг-Сосонкa, Т.Л. Андрієнко, І.Х. Удри.

У вивченні раритетних видів області зробили свій внесок і такі науковці, як В.І. Мельник, Р.І. Савчук, Ю. М. Грищенко. Зокрема, праці В.І. Мельника присвячені вивченню раритетних видів флори та раритетних лучно-степових і ялиноволісових угруповань. Ю. М. Грищенко зі співавторами свої дослідження проводив переважно на території об'єктів природно-заповідного фонду. Відомості з біології та хорології Зозулинцевих, у тому числі й із території Рівненської області, наводяться в роботах В. Г. Собка і М. М. Загульського.

Узагальнюючі дослідження рідкісних і зникаючих видів флори Волинського Полісся, включаючи й територію Рівненської області, були проведені О. Р. Баранським.

1.2 Природно-екологічні умови Рівненської області

Рівненська область розміщена на північному заході України. Її площа — 20,1 тис. км ², що становить 3,1% від загальної території держави.

Геоморфологи поділяють Рівненську область на три частини: Полісся, Волинське лесове плато та Мале Полісся. Умовна лінія через Рівне — Клевань — Оржів — Олександрію — Тучин — Великі Межиріччі відділяє Поліську низовину від Волинського лесового плато з висотами 220−250 м над рівнем моря. На півдні між Радивиловом і Острогом розташоване Мале Полісся. Біля сіл Вілія, Дружба, Кутянка в нього вклинюються відроги Подільської височини з висотами понад 300 м над рівнем моря.

На крайній півночі області простягається Верхньо-Припятська низовина — плоска рівнина з окремими піщаними горбами, утворена відкладами Припяті та її правих приток. Це є долина річки з добре вираженою заплавою та двома надзаплавними терасами. Широкі зниження зайняті болотами, водоймами. Далі на південь широкою дугою тягнеться Волинське моренне пасмо, що складається з окремих горбів і валів (відносна висота 20−30 м), які чергуються з заболоченими зниженнями.

З південного сходу до пасма прилягає Сарненська акумулятивна рівнина. Вона значною мірою знаходиться в межах прадолини Стир-Словечна, якою колись стікали льодовикові води. Піщані горби, ланцюги невисоких гір, дюни утворюють своєрідний рельєф. На півдні Сарненська рівнина переходить у Костопільську денудаційну рівнину, що підступає до Волинського лесового плато. Для неї характерне близьке залягання крейди. Своєрідності цій території надають виходи базальтів уздовж лінії Берестовець — Злазне — Великий Стидин. Західну окраїну Українського кристалічного щита займає Клесівська денудаційна рівнина. Будова її поверхні зумовлена впливом кристалічного фундаменту, складеного гранітами й гнейсами. Відносні висоти тут 160−180 м над рівнем моря. Південніше Клесова трапляються скелясті горби, гранітні поля. Річкові долини тут звужені та мають чіткі обриси.

Волинське лесове плато добре виділяється в рельєфі. На ньому в межах області розрізняють Горохівську, Рівненську, Повчанську та Мізоцьку височини. Плато складене лесовими породами, що спричиняє розвиток ерозійних процесів і формування увалисто-балкового рельєфу. Мізоцька височина — один із найбільш розчленованих районів Рівненщини.

Мале Полісся має вигляд вузької смуги, що на сході розширюється й переходить у долину, оточену крутими схилами Мізоцького кряжу на півночі та відгалуженнями Кременецьких гір на півдні. В межах області Мале Полісся поділяється на дві частини: Кременецько-Дубнівську зандрову долину, де переважає плоский рельєф із поширенням піщаних відкладів, і Острозьку прохідну долину, для якої характерні дюни, горби, вали — форми поверхні, що пов’язані з дією вітру.

Клімат на території області помірно-континетальний: м’яка зима з частими відлигами, тепле, нерідко дощове літо з середньорічною кількістю опадів — 600−700 мм. Зима настає наприкінці листопада, а стійкий сніговий покрив утворюється в останні дні грудня-першу декаду січня. Для березня — початку весни ще характерна примхлива, нестійка погода, зате квітень дарує звичайно теплі сонячні дні. Літо, що приходить наприкінці травня, триває до вересня. Це період найвищих температур повітря й ґрунту, найбільших опадів, буяння трав, дозрівання врожаю. На початку вересня встановлюється ясна, прохолодна ранньоосіння погода, природа готується до зимового спокою.

За гідрологічними особливостями Рівненська область розташована в межах трьох артезіанських басейнів: Волино-Подільського, Прип’ятського, та Українського басейну тріщинних вод. На початок 1994 року за даними Рівненської геологорозвідувальної експедиції (І. Залєський), загальні запаси підземних вод на Рівненщині оцінювалися в 3602,5 тис. мі/добу, з яких у Волино-Подільському артезіанському басейні зосереджено 97,8%, в Українському басейні тріщинних вод — 1,9%, у Прип’ятському басейні - 0,3%.

Річки області належать до басейну Прип’яті й живляться, в основному, за рахунок талих снігових вод, меншою мірою — ґрунтових вод і атмосферних опадів. Найбільші з них — Горинь, Стир і притока Горині - Случ. Основний напрямок течії - з півдня на північ — зумовлений загальним зниженням території від Волинського лесового плато до Поліської низовини.

У межах області ріки спокійні, повільні, з широкими заболоченими заплавами. В південних районах швидкість течії збільшується, долини звужуються, ширина заплав стає меншою.

Ґрунтовий покрив області неоднорідний. Найпоширеніші дерново-підзолисті, опідзолені чорноземи, дернові, торфові та торфово-болотні ґрунти. Дерново-підзолисті ґрунти характерні для області, вони малородючі, бідні на поживні елементи, утворились під лісовою рослинністю на воднольодовикових відкладах. На лесах Волинського плато сформувались світло-сірі ґрунти та опідзолені чорноземи; вони досить родючі, тому майже всі розорані.

На Клесівській денудаційній рівнині та в заплавах річок Волинської височини на карбонатних суглинках і мергелях утворились дернові ґрунти, а в заболочених зниженнях — ґрунти озерно-льодовикового та річкового походження, в Поліських районах — переважно торфово-болотні ґрунти.

Серед торфів переважають низинні (85%), менш поширені перехідні (10−12%), ще менш — верхові (3−5%). Низинні торфи мають кислу реакцію, а в південних районах — лужну.

Рівненський рельєф, слабо водопроникні ґрунтоутворюючі або підстилаючі породи та значна атмосферна зволоженість сприяють заболоченню території області, особливо в її поліській частині. В північній частині майже суцільно поширені болотні та заболочені ґрунти. В ґрунтовому покриві переважають дерново-підзолисті оглеєні ґрунти, серед яких плямами зустрічаються дерново-карбонатні. Ґрунтовий покрив має досить мозаїчну структуру. Площа окремих ґрунтових виділів рідко перевищує 0,1−0,2 га.

В умовах помірно теплого й вологого клімату на піщаних і супіщаних відкладах під переважаючими на території поліської частини області під лісами формуються дерново-підзолисті, дерново-підзолисто-глеєві, дерново-глеєві ґрунти; на деяких ділянках вони змінюються світло-сірими опідзоленими, а на виходах карбонатних порід — дерново-карбонатними. Під болотною рослинністю зустрічаються й торфові ґрунти.

Головну роль у формуванні ґрунтового покриву відіграють дерново-підзолисті ґрунти, що займають 70% площі. Їх утворенню сприяє безкарбонатність материнських порід, кліматичні особливості поліського регіону й переважання в рослинному покриві лісів. Серед дерново-підзолистих ґрунтів найбільш розповсюджені дерново-слабопідзолисті та дерново-середньопідзолисті. Перші розвинуті, головним чином, на річкових терасах. Широкою смугою вони тягнуться на північ уздовж Прип’яті. Зустрічаються також і на зандрових рівнинах. Ґрунтоутворюючими породами слабопідзолистих ґрунтів слугують алювіальні та флювіогляціальні відклади піщаного й піщано-глинистого механічного складу. Морфологічні ознаки генетичних горизонтів цих ґрунтів виражені слабо. Вони характеризуються незначною потужністю гумусового горизонту, що становить 12−18 см, і невисоким вмістом гумусу (всього 0,5−1,3%). Володіючи слабкою водоутримуючою здатністю, ці ґрунти швидко пропускають атмосферні опади, які вимивають поживні речовини. У зв’язку з цим такі ґрунти характеризуються низькою родючістю й зайняті в основному сосновими лісами.

Дерново-середньопідзолисті ґрунти розвинуті переважно на водорозділах, складених супіщаними водно-льодовиковими відкладами. Вони характеризуються більш-менш чіткою диференціацією профілю на окремі горизонти. Ці ґрунти слабо структуровані, суцільних масивів не утворюють і володіють дещо кращими водно-фізичними властивостями та більш високою родючістю, ніж слабопідзолисті. На таких ґрунтах зростають дубово-соснові, а на більш багатих — широколистяні ліси.

Болотні ґрунти займають значні площі, покриваючи в окремих частинах до 16% території. Такі ґрунти в основному представлені в межах сучасних і реліктових річкових долин, а також на водороздільних пониженнях. Особливо широко розповсюдженні болотні ґрунти в північно-західній частині, де вони утворюють великі масиви. Болотні ґрунти представлені в основному торфово-болотними різновидами та торфами. В природному стані вони мало придатні для використання в сільському господарстві. Це стало причиною для проведення широкомасштабних осушувальних меліорацій.

Одними з найбільш родючих є дерново-карбонатні ґрунти, що формуються на продуктах вивітрювання крейдяних порід. Вони зустрічаються в основному в південній частині Рівненської області. Ці ґрунти мають добре виражений гумусовий горизонт потужністю 18−40 см. Порівняно високою родючістю характеризуються також світло-сірі опідзолені ґрунти. Їх гумусово-елювіальний горизонт має потужність 16−22 см і містить 1,5−2% гумусу. Більша частина цих ґрунтів на даний час розорана, а менша зайнята широколистяними лісами.

Чорноземи типові складають найцінніші земельні угіддя, що сформувалися під трав’янистою рослинністю (луки, степи) на лесових відкладах Волинської височини. Ці ґрунти характеризуються легкосуглинковим механічним складом із високим вмістом пилу та мулу, зернисто-грудкуватою структурою орного шару, слабо кислою або нейтральною реакцією ґрунтового розчину.

За вмістом гумусу чорноземи Волинського Полісся поділяються на слабогумусовані (вміст гумусу 1,7−3,0%) та малогумусовані (3,0−4,5%), а за потужністю гумусової частини профілю — на неглибокі (потужність горизонту 80−110 см) та глибокі (до 120−130 см).

Лучні ґрунти зустрічаються по всій території регіону, займаючи низькі рівні заплав, днища балок і фрагментарно окремі ділянки надзаплавних річкових терас і понижених вододілів. Формуються вони переважно під трав’янистою рослинністю на алювіальних і делювіальних відкладах в умовах надмірного тимчасового зволоження.

Для території Рівненської області виділено 8 ґрунтових районів (за С. Т. Вознюком та П.К. Кузьмичем): Зарічненський (переважають болотні (50%), дерново-підзолисті (29%) та дернові ґрунти); Висоцько-Рафалівський (переважають болотні ґрунти); Плав-Горинський (найбільш розвинені торфовища (50%), дерново-підзолисті (30%), лучні (12%) та дернові ґрунти); Сарненський (переважають дерново-підзолисті (на підвищеннях) і дерново-карбонатні (у зниженнях) ґрунти); Рокитнівський (переважно зустрічаються дерново-підзолисті оглеєні ґрунти); Костопільський (основу ґрунтового покриву складають дерново-слабопідзолисті карбонатні та лучні ґрунти з окремими низинними торфовищами); Рівненський (розвинені сірі опідзолені ґрунти на лесових суглинках і чорноземи); Радивилівський (переважають дерново-глейові карбонатні та чорноземно-лучні карбонатні ґрунти).

Розділ 2. Характеристика флори та рослинності Рівненської області

2.1 Основні типи рослинності досліджуваної території

Формування флори та рослинного покриву Рівненської області відбувалося в льодовиковий і післяльодовиковий періоди. На флористичному складі рослинного покриву позначилося також проміжне положення території нашої області між Заходом і Сходом Європи.

Територія Рівненщини охоплює кілька природних регіонів і лежить на своєрідній межі - екотоні: між Центральною та Східною Європою, відзначаючись великою різноманітністю рослинного світу. Тому флора Рівненщини включає західноєвропейські та східноєвропейські види. Тут зустрічаються неморальні, бореальні, степові й навіть монтанні види. З бореальних видів у складі флори типовими є сосна звичайна, ялина європейська (смерека), жимолость пухнаста, чебрець блошинний, чорниця, берези пухнаста й бородавчаста, вероніка дібровна та лікарська, калина, плаун колючий, мітлиця тонка. З неморальних видів на території області зростає дуб звичайний, зеленчук жовтий, фіалка запашна. Степові види представлені ковилами волосистою (тирса) та перистою, осокою низькою, півниками угорськими, горицвітом весняним і іншими. Більшість видів флори Рівненщини є широко поширеними й зростають у багатьох регіонах земної кулі. Однак, у її складі є й такі, що знаходяться на нашій території на межі свого поширення. Саме вони найбільш цікавлять ботаніків. Особливий інтерес представляють також реліктові види, котрі також є в складі рівненської флори. Здебільшого це залишки льодовикових часів, тобто гляціальні релікти. До них належать верби — лапландська та чорнична, осоки — дводомна та тонкокореневищна, шолудивник королівський та інші. Трапляються й більш давні релікти — третинні: рододендрон жовтий (азалія понтійська), меч-трава болотна, молодильник озерний і інші.

За попередніми підрахунками флора області нараховує близько 1600 видів вищих судинних рослин. Найбільш чисельними в флорі Рівненщини є такі родини: Айстрові, Бобові, Капустяні, Гвоздичні, Тонконогові, Глухокропивові, Жовтецеві, Ранникові, Селерові. Серед родів за числом видів у флорі області виділяються наступні роди — Нечуй-вітер, Осока, Верба, Лобода, Вероніка, Жовтець, Хвощ, Гвоздика, Фіалка, Молочай, Горошок, Герань, Дзвоники, Підмаренник, Ситник. Понад 60 видів вищих судинних рослин, які занесені до «Червоної книги України» [88], виявлені на території області. Ще більш як 150 видів флори потребують охорони на регіональному рівні.

У рослинному покриві області переважають ліси (більше 30% її площі), 10% займають луки та 7−8% - болота. При цьому слід зауважити, що заболоченість дуже нерівномірна й варіює від 40% на півночі до 2−3% на півдні.

Лісові ресурси в області розміщені дуже нерівномірно й в основному зосереджені в її північній частині. Так, якщо в Березнівському, Сарненському, Володимирецькому, Дубровицькому й Зарічненському районах лісами покрито 50−57% загальної площі, а у Рокитнівському навіть 73%, то лісистість лісостепових районів не перевищує 25%, знижуючись у Гощанському районі до 6%.

Широколистяно-хвойні ліси найбільш поширені в південній частині області, де вони представлені двома різновидами — двоярусними дубово-сосновими лісами (перший ярус — високобонітетні сосни, другий ярус — дуб звичайний, розвинений ліщиновий підлісок, розріджений трав’яний покрив) та грабово-дубово-сосновими триярусними лісами, де в першому ярусі домінує сосна звичайна, в другому дуб звичайний, а в третьому — граб. Висока зімкнутість крон (0,8−0,9) зумовлює майже повну відсутність підліску (зрідка зустрічається ліщина) та звичайну розрідженість трав’яного покриву.

Хвойно-широколистяні ліси представлені в області (головним чином у поліській частині) лише одним різновидом — сосново-дубовими лісами, де основу деревостану складає дуб звичайний за участю сосни звичайної. В таких лісах підлісок розвинений слабо; в трав’яному ярусі переважають типові для поліських хвойних лісів чорниця, брусниця, папороті; моховий покрив дуже розріджений.

Дубові ліси (діброви) представлені угрупованнями дуба звичайного й зустрічаються по всій території області, утворюючи так звані чагарникові діброви, де поряд з дубом зустрічається граб, а основу потужного підліску становлять ліщина, бруслина, вовче лико, крушина. Разом із тим у поліській частині області збереглися й фрагменти дубових лісів інших типів (чагарникові, трав’яні). Чагарникові діброви характеризуються поодинокими домішками берези бородавчастої та вільхи чорної, мають високу зімкнутість крон (0,9), погано розвинений підлісок (горобина, крушина ламка, ліщина) та переважно чорничний трав’яний покрив. Дещо по-іншому виглядають трав’яні діброви, де поряд із дубом зустрічаються поодинокі клени, ясени, граб. Зменшена зімкнутість крон (0,6−0,7) сприяє кращому розвитку підліску (за складом близького до чагарникових дібров) і густого трав’яного покриву (переважно злакового).

У лісостеповій частині області трапляються фрагменти соснових і сосново-дубових лісів на відслоненнях крейди. Крейдяні соснові бори вважаються реліктовими. В складі їх травяно-чагарникових ярусів, разом із типовими боровими видами, зростають такі рідкісні види, як вовчі ягоди пахучі, жовтець Запаловича, кардамінопсис пісковий, осока низька, сон широколистий.

Поширені дубово-соснові ліси з багатим травяним покривом. Особливу цінність тут представляють ліси за участю дуба скельного та острівні ялинники. Вони представляють собою первісні екстразональні темнохвойні угруповання, що поширені в екотонах зі специфічними умовами зволоження.

Як і всякому екотону, поліським ялинникам притаманні види, що характерні для обох прилягаючих фітоценозів. У складі їх флори біля 40 лісових видів, 23 — болотних, 18 видів, які зростають як у лісових, так і в болотних ценозах. Ряд рідкісних для флори Рівненщини бореальних видів (цирцея альпійська, баранець звичайний, плаун колючий) зростають у регіоні переважно в острівних ялинниках.

Серед природних рослинних асоціацій області друге (після лісів) місце посідають луки, загальна площа яких перевищує 180 тис. га. Луки поширені по всій території області, проте в розміщенні лучної рослинності теж простежується просторова диференціація. Так зосереджена основна площа луків і чільне місце займають низинні та суходільні луки, в той час як у лісостеповій частині області домінують заплавні луки.

За сучасними уявленнями луки Рівненщини майже завжди носять вторинний характер, формуючись на місці вирубаних мішаних і широколистяних лісів (виняток становлять лише сосняки, після вирубки яких утворюються трав’яні або чагарничкові пустища).

На території області поширені різні типи лук. Суходільні луки виникли на місці знищених суборів, сугрудків та грудів і займають підвищені ділянки поліських межиріч (вершини та схили окремих горбів, пасм тощо). За особливостями рослинного покриву розрізняють справжні та пустищні суходільні луки. Справжні суходільні луки вкриті мезофільними та гігромезофільними травами й злаковим різнотрав'ям (мітлиця біла, костриця червона та лучна, тонконіг лучний, трясучка тощо). Найбільшим видовим розмаїттям виділяються злаково-різнотравні луки, де налічується до 40−50 видів трав’янистих рослин, а висота травостою сягає 50−60 см. Сіно, що збирають на таких луках, має середню якість і врожайність його рідко перевищує 15 ц/га. Пустищні суходільні луки відрізняються флористичним збідненням (25−30 видів із переважанням біловуса) та невисоким травостоєм (до 20 см). На незначних площах сформувалися замоховілі луки з пахучої трави звичайної, мітлиці тонкої, біловуса, костриці овечої.

Низинні луки займають зволожені пониження межиріч та околиці крупних болотних масивів. Утворюються вони на місці зведених сирих лісів, насамперед чорновільхових, а також на деградуючих (підсушених) масивах низинних боліт. За флористичними особливостями розрізняють три основних різновиди низинних луків: болотисті, торф’янисті та пустищні. Болотисті низинні луки, що поширені головним чином на зниженнях других надзаплавних терас, відрізняються густим і високим травостоєм (70−100 см) — переважно двоярусним злаково-осоковим або осоково-злаковим. Трав’янисті низинні луки переважно зосереджені на широких плоских низинах, зволожуваних поверхневими водами. Це високотравні (70−90 см), густі, три-чотириярусні луки, сформовані здебільшого злаками та осоками з обов’язковим моховим покривом. Пустищні низинні луки формуються в комплексі з торф’янистими. Основу густого, двоабо триярусного травостою утворює біловус. Ці луки теж мають добре розвинутий моховий покрив. Присутність значної кількості осоки знижує якість сіна, зібраного на низинних луках. Урожайність тут не перевищує 10−15 ц/га.

Заплавні луки утворюються майже виключно на місці вирубаних заплавних лісів і зосереджуються переважно на заплавах великих і середніх річок області (Горині, Стиру, Случі та ін). Справжні заплавні луки займають здебільшого прируслові та центральні частини заплав. Мають високі (понад 70−80 см), густі, три-чотириярусні травостої, переважно різнотравно-злакові (лучнокостричники, біломітличники, лучнотонконіжники та ін). Це найпродуктивніший вид луків, на яких збирають по 20−30 ц/га високоякісного сіна. Болотисті заплавні луки зосереджуються головним чином у притерасних та міжгрядових зниженнях річкових заплав, а також займають узбережжя численних стариць. Травостої різнотравно-злакові та різнотравно-дрібноосокові, густі, здебільшого чотириярусні. Моховий покрив зустрічається лише на осокових луках. Торфуваті заплавні луки займають вирівняні ділянки та пологі схили в центральних і притерасних частинах заплав. Густі, три-чотириярусні травостої відрізняються значною висотою, особливо на злакових (дернисто-щучникових) луках, де вона досягає 80−100 см (на дрібно-осокових луках висота травостою рідко перевищує 60 см). На незначних за площею піднятих ділянках заплав у південній частині області зустрічаються остепнені заплавні луки (тонконіг вузьколистий, осока рання тощо), а на притерасних делювіальних і пролювіальних шлейфах фрагментарне поширення мають пустищні заплавні луки з переважанням біловуса стиснутого та булавоносця сіруватого.

Більшість боліт Рівненської області є низинними (осокові та очеретяно-осокові). Однак, у поліській частині області, особливо на півночі, спорадично поширені перехідні (осоково-сфагнові) та верхові (пухівково-чагарниковосфагнові з розрідженою сосною) болота [21, 27].

2.2 Систематична структура флори Природна флора Рівненської області нараховує 1255 видів судинних рослин, які відносяться до 5 відділів, 118 родин, 529 родів (табл.). Систематична структура флори Рівненської області та її основні пропорції типовими для помірноширотних лісових флор Голарктики:

відділ плауноподібні (Lycopodiophyta) — 3 родини (2,54%), 5 родів (0,95%), 8 видів (0,64%);

відділ хвощеподібні (Equisetophyta) -1 родина (0,85%), 1 рід (0,19%), 8 видів (0,64%); відділ папоротеподібні (Polypodiophyta) — 10 родин (8,47%), 14 родів (2,65%), 19 видів (1,51%);

відділ голонасінні (Pinophyta) — 2 родини (1,69%), 3 роди (0,57%), 3 види (0,24%);

відділ покритонасінні (Magnoliophyta) — 102 родини (86,44%), 506 родів (95,65%), 1217 видів (96,97%) (рис. 1.1).

клас дводольні (Magnoliopsida) — 84 родини (71,19%), 394 роди (74,48%), 944 види (75,21%);

клас однодольні (Liliopsida) — 18 родин (15,25%), 112 родів (21,17%), 273 види (21,75%).

Рис. 1.1. Систематична структура флори Рівненської області

Таким чином, переважна більшість родин (86,44%), родів (95,65%) і видів (96,97%) відносяться до покритонасінних, а судинні спорові відіграють загалом незначну роль і становлять 13,56% родин, 4,17% родів і 3,03% видів від загальної їх кількості (рисунок 1.2).

Рис. 1.2. Порівняння родин, родів та видів відділу покритонасінних та судинних спорових рослин на території Рівненської області, %

Середнє видове багатство на одну родину у флорі Рівненської області складає 10 видів (у середньому для України — 28 видів). Це низький показник, який зближує нашу флору з бореальними флорами Середньої та Північної Європи. Середня кількість видів, що припадає на один рід, у флорі Рівненської області становить 2,3 (в середньому для України — 4,45), що також є характерним для сусідніх регіональних флор бореальної зони (Білорусь, Литва тощо). Такий невисокий показник родового багатства флори Рівненської області засвідчує v її відносну молодість і переважно міграційний характер формування. Відношення однодольних та дводольних у флорі Рівненської області становить 1: 3,4 (для України — 1: 4,3).

Провідне місце за кількістю видів у флорі Рівненської області посідають такі родини: Asteraceae — 135 видів (10,76%), Роасеае — 93 (7,41), Сурегасеае — 65 (5,18), Scrophulariaceae -57 (4,54), Fabaceae — 57 (4,54), Brassicaceae — 56 (4,46), Caryophyllaceae — 56 (4,46), Rosaceae — 53 (4,22), Lamiaceae — 52 (4,14), Apiaceae — 39 (3,11). Отже, 10 ведучих родин за кількістю видів сягають 52,83% від загальної чисельності видів флори (663), а перші три родини — 25,04%. Серед найчисельніших родів флори Рівненської області провідне місце посідають: Сагех — 49 видів (3,9%), Hieracium — 22 види (1,75%), Veronica — 21 вид (1,67%), Salix — 15 видів (1,2%), Viola — 14 видів (1,12%), Trifolium — 14 видів (1,12%), Vicia — 13 видів (1,04%), Galium — 13 видів (1,04%), Potentilla — 12 видів (0,96%), Potamogeton — 12 видів (0,96%), Juncus — 11 видів (0,88%), Ranunculus — 11 видів (0,88%), Euphorbia — 11 видів (0,88%), Rumex — 10 видів (0,8%).

У флорі досліджуваної території трапляються представники центральноєвропейського неморально-монтанного комплексу (підсніжник білосніжний (Galanthus nivalis L.), проліска дволиста (Scilla bifolia L.), рівноплідник рутвицелистий (Isopyrum thalictroides L.), плющ звичайний (Hedera helix L.), клопогін європейський (Cimicifuga europaea Schipcz.), а також арнозерис дрібний (Arnoseris minima (L.) Schweigg. et Koerte)) і номадійського лучно-степового (горицвіт весняний (Adonis vernalis L.), вощанка мала (Cerinthe minor L.)), у порівнянні з Центральним Поліссям тут присутні центральноєвропейські псаммофільні види (армерія видовжена (Armeria elongata (Hoffm.) Koch), арнозерис дрібний, колосняк пісковий (Leymus arenarius (L.) Hцchst.), тисдалія голостебла (Teesdalia nudicaulis (L.) R. Br.)), бореально-монтанні (таволжник звичайний (Aruncus dioicus (Walt.) Fern.)) і монтанно-океанічні (щитолисник звичайний (Hydrocotyle vulgaris L.)).

2.3 Антропогенний вплив на рослинність Рівненської області

Антропогенний вплив проявляється в лісогосподарській діяльності й використанні лісних масивів у рекреаційних цілях. Найбільш істотні зміни виникають у результаті проведення рубок головного користування й відходу з наступним створенням звичайно чистих соснових або з невеликою домішкою березових культур. Проведення широкомасштабних осушувальних лісових меліорації також обумовлює небажану трансформацію лісового вигляду.

На ягідні лікарські рослини ті самі антропогенні чинники впливають по-різному. Так, внаслідок меліорації боліт Полісся відбулася зміна рослинних угрупувань, з яких повністю зникла журавлина. На прилеглих територіях до зони меліорації в склад підліска ввійшла малина. У таких угрупуваннях збільшується кількість чорниці, лохини й брусниці, оскільки створюються для них сприятливі гідрологічні умови.

Цілеспрямована систематична лісогосподарська діяльність — вирубка головного й проміжного використання, різні види побічного використання лісу (сінокосіння, пасіння худоби, збір живиці, заготівля грибів, ягід і лікарської сировини) — спрощує структуру лісів, у яких незмінним залишається деревний ярус, але чисто сосновий або дубовий, а нижній рослинний ярус або зникає, або трансформуються, насичуючись бур’янистими рослинами. Такі умови сприятливо впливають на виживання малини й ожини, які конкурують у тимчасових узлісних і чагарникових популяціях. Створення на вирубках і нелісових ділянках чистих соснових лісових культур погіршило становище під її пологом.

Активне ведення господарства на деревостан, особливо в період суцільного вирубування, приводить до зникнення чорничників, брусничників відновлення яких у колишніх місцях після посадки лісових культур затягується на 20−25 років, а в багатьох випадках навіть не відновлюється.

Використання лісів у рекреаційних цілях, у яких неможливе нормування навантажень, також приводить до зникнення нижніх рослинних ярусів, як найбільш сприйнятливих і динамічних, з наступною появою бур’янистих рослин (злаки, осоки, кропива й ін.) При витоптуванні й ущільненні ґрунту швидко зникають вересові ягідні лікарські рослини — чорниця, потім брусниця й лохина. Земляника більше стійкий до витоптування.

Діяльність різних промислових підприємств також негативно впливає на ліси. Більш нищівного впливу, у результаті якого швидко гине конкретна ділянка лісу, зазнають ті території, що прилягає до підприємства, або знаходяться на несприятливому румбі рози вітрів.

Болота викликають особливе зацікавлення, оскільки вони є основним місцем перебування журавлини. Більше заболочена (11%) західна й центральна частини поліського регіону.

У цей час більше половини боліт Українського Полісся осушені й перетворені в орні угіддя, але найчастіше їх використовують як сінокоси й пасовища. Після осушення на переважних осокових болотах відбувається поступова трансформація їх у торф’янисті луги з пануванням дернистої й дрібної осок, часто внаслідок надмірного випасу худоби. Рідколісні перехідні болота трансформуються в низькопродуктивні болотисті ліси, які непридатні для виростання журавлини. При осушенні бідних верхівкових боліт нерідко утворяться чагарникові зарості.

Таким чином, основними типами рослинності є лісова, лучна та болотна рослинність. Залежно від флористичного складу найпоширенішими на території Рівненської області є лишайникові, зелено-мохові, складні та сфагнові ліси. Переважаючими луками є міжрічкові (материкові), менш поширеними — заплавні. Серед міжрічкових лук розрізняють суходільні та низинні. За генетичним типом рослинного покриву та складом торфу переважають евтрофні (низинні) болота. Набагато менші площі зайняті верховими (оліготрофними) та перехідними (мезотрофними) болотами. Систематична структура флори Рівненської області та її основні пропорції типовими для помірноширотних лісових флор Голарктики: відділ плауноподібні; відділ хвощеподібні; відділ папоротеподібні; відділ голонасінні; відділ покритонасінні; клас дводольні; клас однодольні. Переважна більшість родин (86,44%), родів (95,65%) і видів (96,97%) відносяться до покритонасінних, а судинні спорові відіграють загалом незначну роль і становлять 13,56% родин, 4,17% родів і 3,03% видів від загальної їх кількості.

брусничні рослинність популяція

Розділ 3. Родина Брусничні на території Рівненської області

3.1 Загальна характеристика родини Брусничні (Vacciniaceae)

У природних біогеоценозах Рівненської області зустрічаються 5 видів рослин з родини Брусничних — чорниця, брусниця, лохина (буяхи), журавлина болотна, журавлина дрібноплідна. Систематика видів рослин з родини Vacciniaceae є складною і в різні періоди часу багатьма дослідниками переглядалася. За класифікацією О. Друде родина включає дві підродини Vaccinieae і Thibaudieae. Інші дослідники об'єднали Брусничні з родиною Вересові (Ericaceae). До родини належить близько 20 родів, що включають види, поширені у багатьох країнах світу, також і в Україні.

Рід Вакциніум (Vaccinium)

Брусниця звичайна (Vaccinium vitis-idaea). Невисокий кущик родини брусничних (10—28 см заввишки) з повзучим довгим кореневищем. Стебло прямостояче з округлими короткоопушеними гілочками. Пагони зеленувато-бурі, вкриті короткими гачкоподібними волосками. Листки чергові, оберненояйцеподібні або еліптичні (0,5−3 см завдовжки і 0,2−1,5 см завширшки), шкірясті, тупі, цілокраї або нечітко зарубчасті із загнутими вниз краями, гладенькі або при основі трохи опушені; зверху темно-зелені, блискучі, зісподу з темними залозками, тримаються на рослині протягом двох—трьох років. Квітки, а двома приквітками знаходять я у верхівкових 2−16 квіткових китицях, зібрані на кінцях торішніх пагонів. Квітконіжки короткі, червонуваті, опушені. Чашечка чотиризубчаста, з короткими округлими червонуватими або зеленуватими зубцями. Віночок (5−6 мм завдовжки) дзвоникуватий, 4−5-зубчастий, біло-рожевий або рожевий. Тичинок 8 (10) з короткими, не виступаючими за межі віночка нитками. Маточка одна, зав’язь чотиригнізда. Плід — округла ягода (7−12 мм у діаметрі), спочатку зеленувато-6іла, стигла — яскраво-червона. Насіння численне, червонувато-буре, з сітчастою шкірочкою, у формі півмісяця. Цвіте у другій половині травня і в червні, ягоди достигають у серпні — вересні (фото 9).

Росте брусниця у хвойних і мішаних лісах, на галявинах. Світлолюбна рослина. Часом утворює суцільні зарості на площі у кілька гектарів. Ягоди збирають з середини серпня до перших заморозків. Збирають брусницю вручну, за допомогою гребінців або комбінованим способом. Урожайність брусниці 60−300 кг/га. Це харчова, вітамінозна, медоносна, лікарська, декоративна рослина (фото 10).

Буяхи, лохина (Vaccinium uliginosum). Чагарник родини брусничних (30−120 см заввишки) дуже розгалужений, з буруватою або темно-сірою корою, молоді гілочки зелені. Стебла прямостоячі, циліндричні, округлі. Листочки чергові, цілокраї, дуже мінливі за розміром (0,7−5 см завдовжки, 0,4−3 см завширшки), на коротких черешках. Листки від ланцетних до оберненояйцеподібних, зверху блакитнувато-темно-зелені, зісподу світліші, сизо-зелені з дуже виступаючими жилками. Квітки розміщені (по дві-три, зрідка по одній) на верхівках торішніх пагонів, квітконіжки трохи довші за квітки, з двома приквітками. Квітки правильні, зрослопелюсткові з подвійною оцвітиною. Плід — ягода, грушоподібна або овальна (9−12 мм завдовжки) синя з сизим нальотом, всередині із зеленуватим м’якушем. Насіння численне, ясно-коричневе, загострене, у формі півмісяця, з сітчастою шкіркою (фото 5).

Ростуть буяхи в заболочених хвойних і мішаних лісах, на торф’яних болотах. Рослина світлолюбна. Цвіте у травні, плоди достигають у липні. Урожайність буяхів коливається від 120 до 550 кг/га. Буяхи, як і інші ягідники, дуже чутливі до пізніх весняних приморозків, кількості опадів. Велику роль у зав’язуванні плодів відіграють бджоли-запилювачі. У зв’язку з осушенням лісових торф’яних боліт площі буяхів зменшуються і виникає потреба в проектуванні заходів по збереженню та відтворенню їх заростей. Є харчовою, вітамінозною, лікарською, медоносною та декоративною рослиною (фото 6).

Журавлина болотна (Oxycoccus palustris). Вічнозелений слаборозгалужений сланкий кущик родини брусничних (15 — 30 см заввишки). Пагони тонкі, темно-бурі з висхідними квітконосними гілочками. Молоді гілочки опушені. Листки (5−16 мм завдовжки, 2−6 мм завширшки) чергові, яйцеподібні або довгасті, гоструваті, шкірясті, короткочерешкові, пластинка зверху блискуча, темно-зелена з загорнутими вниз цілісними краями, зісподу світло-зелена, майже біла від воскового нальоту. Квітки по одній-чотири, пониклі, розміщені на кінцях торішніх пагонів. Плід — темно-червона соковита ягода (8−18 мм у діаметрі). Ягоди варіюють за формою від кулястих до грушоподібних, багатонасінні, зимуючі. Насіння (1−2 мм завдовжки) яйцеподібно-видовжене, на верхівці серпоподібне з крупносітчастою шкіркою. Росте журавлина у заболочених соснових і мішаних лісах. Збирають ягоди з настанням перших приморозків і до утворення снігового покриву, а поновлюють збір після танення снігу. Є харчовою, вітамінозною, лікарською рослиною (фото 7, 8).

Чорниця (Vaccinium myrtillus). Невисокий кущик родини брусничних (15−30 см заввишки) з довгим повзучим кореневищем. Стебла висхідні або прямостоячі, розгалужені, із зеленувато-коричневою корою. Молоді гілочки зелені, гостроребристі. Листки чергові, на дуже коротких черешках, яйцеподібні (8−20 мм завдовжки, 5−16 мм завширшки), з тупою або злегка загостреною верхівкою, дрібно-зарубчасто-пилчасті, світло-зелені, на зиму обпадають. Квітки правильні, зрослопелюсткові, пониклі, на коротких квітконіжках, що виходять з пазух листків при основі молодих гілочок. Плід — куляста, чорна ягода (б-13 мм у діаметрі) з сизуватим нальотом, насіння численне, у формі півмісяця (фото 3).

Чорниця росте у хвойних і мішаних лісах на галявинах. Світлолюбна рослина. Цвіте у квітні травні, плоди достигають у липні. Чорниця належить до рослин з більш-менш стабільною врожайністю. Зовсім неврожайні роки трапляються раз за 5−7 років. Урожайність її коливається від 120 до 1200 кг/га, в окремі роки досягає 1600 кг (в перерахунку на 100% покриття). На врожайність чорниці впливають різні фактори: тип лісорослинних умов, повнота і вік деревостану, метеорологічні умови вегетаційного періоду, наявність або відсутність запилювачів. Так, при відсутності запилювачів утворюються ягоди в 1,7 раза легші, ніж на ділянках, де були завезені бджоли. Запаси ягід значні, проте чорниця потребує дбайливого використання і охорони. Це харчова, медоносна, лікарська, фарбувальна рослина. До складу ягід чорниці входять цукри (до б %), лимонна, яблучна, молочна, янтарна, щавлева, хінна кислоти (1−1,2%), глюкозид гліконін і барвник міртилін, дубильні й пектинові речовини, мінеральні солі, вітаміни А, С, В1, В2, РР. Чорниця — одна із перспективних рослин для введення в культуру. При клопіткому дослідженні дикорослої чорниці можна виділити форми, перспективні як для безпосереднього окультурення, так і для селекційної роботи (фото 4).

Ягоди рослин родини Брусничні володіють різними корисними і лікувальними властивостями. У ягодах містяться багато вітамінів, каротин, дубильних речовин та кислот. Наведемо дані для порівняння вмісту вітамінів у плодах різних ягід.

Таблиця 1. Вміст вітамінів у плодах дикорослих і культурних рослин, мг%

В народній медицині часто застосовують ягоди і всі частини рослин родини Брусничні, оскільки багато з них лікують різні захворювання, допомагають при запальних процесах, авітамінозах (додаток 1).

3.2 Популяційні дослідження родини Брусничні (Vacciniaceae)

Аналіз численних публікацій (починаючи з 1945 р. показує, що в тім або іншому ступені вивчені питання морфогенезу, будови, динаміки й продуктивності ценопопуляціії більше 200 видів рослин флори. Однак можна нарахувати лише біля двох десятків досліджень ресурсного характеру, у яких розглядаються ценопопуляції видів Vaccinium. Вивченням цього питання займалися Т. В. Белоногова і Л. Г. Румянцева, Г. А. Богданова, Д. К. Будрюнене й ін.

Разом з тим майже повна відсутність знань про ценопопуляції представників роду, про їхній генезис, місце й роль у фітоценозах ставить під сумнів коректність ряду практичних рекомендацій. Особливо це стосується до рекомендацій з обліку ресурсів, прогнозування врожаїв, підвищення продуктивності «природних заростей» (термін умовно може бути прийнятий як синонім ценопопуляції), режимам їхньої експлуатації, охороні, а також реінтродукції й селекції. Неможливо, наприклад, давати коректні прогнози продуктивності ягідників, не знаючи вікового спектра їх ценопопуляції в досліджуваному районі, або давати рекомендації зі створення спеціалізованого господарства по брусниці, не знаючи специфіки динаміки її ценопопуляції по стадіях сукцесійних змін сосняків району.

Питання, що стосуються вивчення дикоростучих ягідників у природному середовищі їхнього перебування, не може бути задовільно вирішене без детального вивчення ценопопуляцій цих видів у конкретних регіонах і в ряді випадків шляхом тривалих стаціонарних досліджень. При цьому ценопопуляції повинні вивчатися в сукупності з пізнанням їхнього місця й ролі у відповідній екосистемі (біогеоценозі), як у статиці, так і в динаміку. Для цього розроблена програма-мінімум вивчення ценопопуляції видів роду Vaccinium:

1.Вивчення морфогенезу чагарничків роду Vaccinium з метою уточнення й об'єктивізації критеріїв для віднесенні особини до того або іншого вікового стану. Без проведення цієї роботи, що по можливості повинна завершуватися складанням визначника вікових станів виду (на першому етапі по групах типів лісу й великих регіонів), всі наступні дослідження практично втрачають зміст. При цьому необхідно використати наявні підходи, розроблені стосовно до близького для ягідних чагарничків екобіоморфозу. Залишається тут і широке поле для оригінальних розробок і висновків. Варто врахувати, що види роду Vaccinium не вкладаються при встановленні вікових станів у класичну схему Работнова — Уранова. Необхідно також удосконалювати методику визначення календарного віку особин ягідних чагарничків.