Іван Карпенко

Іван Карпенко.

.

.

Карпенко-Карий створив найзвичніші художні цінності в українській драматургії ХІХ — початку ХХ ст. За словами І.Франка «він був одним із батьків новочасного українського театру визначним артистом та при тім великим драматургом, якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших народів».

Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845 р. в селі Арсенівка поблизу Єлисаветграда, батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду. Мати була простою селянкою. Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років самому заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала в І.Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука до секретаря міського поліцейського управління. Через його руки пройшло безліч судових справ, з яких він пізнавав становище трудівника, бачив, що всі заходи товариства, щоб полегшити життя бідного люду, «як крапля в морі перед безміром усякого лиха, убозтва і темряви, де тонуть сільські і міські маси, що ті одноразові допомоги, благодійні діла — то тільки часові, паліативні засоби і ліки, безсилі подужати саму хворобу».

І.Тобілевич захоплювався з дитинства творами Т. Шевченка, В. Белінського, М. Добролюбова, М. Чернишевського, М. Салтикова-Щедріна, М.Некрасова. Перебуваючи в Єлисаветграді (1865−1884 рр.) Тобіревич знайомиться з творами Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, разом із своїм другом Кропивницьким читає західноєвропейських письменників, філософів, соціологів. У 1863 р. в Бобринці на Єлисаветградщині утворився драматургічний гурток, одним з найактивніших був Тобілевич. Він грав різні ролі у п «єсах Котляревського, Квітки-Основ «яненка, Кухаренка та інших. В елисаветградському гуртку Тобілевич був керівником, і режисером і актором.

До першого етапу літературної творчості Тобілевича належить оповідання «Новобранець», яке було написане в 1881 р., опубліковане 1889 р. під псевдонімом Гнат Карий. У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з величезними зусиллями вибивається із злиднів і, здається, могла б уже зрештою досягнути якогось добробуту, коли б не втручання державної машини. Першу свою драму «Бурлака» — 1883 р. він подавав на обговорення нелегального гуртка. Завершувати «Бурлаку», як і «Хто винен?» драматургові довелося уже в Новочеркаську, куди його було вислано у травні 1884 р. за участь у діяльності гуртка та за допомогу політичним «злочинцям». Щоб заробити на життя, підглядний Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив палітурну майстерню.

Карпенко-Карий написав такі п «єси, як «Розумний і дурень» у 1885 р., «Наймичка» в 1885 р., «Сто тисяч» 1890 р., «Хазяїн» 1900 р. — цим п «єсам притаманне не просто збільшення економічних масштабів їх діяльності, і здирства, вона ще яскравіше виявляє людську дрібність, а то й нікчемність, духовну порожнечу. Карпенко-Карий в 1886 р. в Херсоні видає перший «Збірник драматичних творів, до якого увійшли драми «Бондарівна», «Хто винен» та комедія «Розумний і дурень». В 1887 р. опубліковано «Наймичку». Але їх майже не купували, бо публіка не була привчена читати п «єси. І.Карпенко-Карий з гіркотою називав драматургів «літературними бурлаками, що тиняються без уздечка і як сліпі без поводиря, часто блудять».

Письменник щиро вболівав за долю українського театру, в якому бачив найкращий спосіб виховувати народ, освітити ту темряву, яку він бачив у сільському «суворому житті». Видатний актор Карпенко-Карий на практиці переконався, що доступність сценічного твору глядачам не доступна. «Я взяв життя», — повідомляв письменник з приводу драми «Бурлака», де суто побутовий матеріал.

Дві останні гіркі комедії - «Суєта» — 1903 р. і «Житейське море» — 1904 р. — драматург назвав «сценами», визнаючи приналежність їх до європейської нової драми. Ці п «єси є частинами незавершеної трилогії про взаємини батьків і дітей, інтелігенції й народу, під якими він розумів селянство. Намір Івана порвати з театром, повернутися до села, щоб потім очистившись душевно, принести ту чистому до храму мистецтва і підтвердження тому — його ж слова: «Ні в смерті красоти нема! Красота — життя! Я хочу жить, жить по правді, жить… Правда там, де землю поливають кривавим потом праці».

Навесні 1887 р. І.Карпенко-Карому було дозволено повернутися в Україну, але ще до кінця 1888 р. він перебував на хуторі «Надія» під гласним наглядом поліції. Негласний нагляд знято з нього було 12 березня 1903 року. Діставши нові права, письменник приєднується до нової театральної групи, створеної його братом Саксаганським, у якій активно працював до кінця свого життя. У 1897 р. він складає «Записку до з „їзду“ сценічних діячів», де з болем пише про безправне становище українського театру.

І.Тубилевич написав ще такі п «єси як «Паливода ХVIII ст.» — 1893 р., «Чумаки» — 1897 р., «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» — 1896 р., «Сава Чалий» 1899 р., «Радзя» — 1902. Усі ці твори органічно пов «язані з фольклором. Трагедія Карпенка-Карого «Сава Чалий» створена на основі народної історичної пісні. Ці особливості відрізняють п «єсу від однойменного романтичного твору. Ця своєрідну п «єса з іншими творами, в яких соціальні проблеми історичного минулого, свідчить не лише про її політичну актуальність, а й про глибоку народність.

І.Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907 р. у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі «Надія».

Життя народу письменник відтворював за принципами правдивості і гуманізму. Творчість Івана Карпенка-Карого, говорив Іван Франко, «наповнює нас почуттями подиву для його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя.

.

.

_.

.